Лише на основі двох книг Крахта
"1979" і "Імперіум" в мене склалось враження, що автор
прагне винеси на манівці європейську культуру. Поштовхом стала географія. Дія
відбувається то в Ірані, Тибеті, Китаї, Океанії, що легко списати на власний
досвід подорожей автора, але в цьому географічному відстороненні є й своя дивна
мода інтелектуальних європейців, яку мимоволі вловлюєш в сучасних творах
мистецтва чи в ледь помітній втечі від власної історії. Дивний парадокс
складається в моїй стереотипній свідомості, коли думаєш, що старі добрі
європейці сповідують толерантність, підтримують ЛГБТ-рух, закликають до вегетаріанства,
дбають про екологію, а їхня історія виглядає біблією насильства і рідкісної
деспотії. Звісно, не одні європейці страждають на подібний розлад.
Ось чому в книзі читача не
полишає відчуття боротьби ідеалізму і реальності, яка заточена не сучасністю, а
початком ХХ століття - періодом вибуху езотеричних ідей, наближенням до
жорстокого зламу Першої світової війни, коли головний герой тікає від застиглої
в ХІХ столітті Європи, від потужного обивательства (філістемлянства), від набираючого
обертів антисемітизму. Тікає на задвірки Німецької імперії - острови Тихого
океану задля надання своєму ордену сонця землі з кокосовою плантацією та задля
практичного втілення ідей вегетаріанства в купі із тотальним нудизмом. В
процесі боротьби ідеалізму та реальності на головного героя чекає своєрідний
апогей ніцшеанства, коли піддані критиці цінності закам'янілої європейської
культури трансформуються в справжній культ, а сам головний герой дійде до
аналогічного божевілля Ніцше, готовий поїдати власне тіло. Потім через певний
час й сам культ розвіється, коли виснаженого старого знайдуть американські
військові і наш герой з радістю прийматиме блага сучасної цивілізації як то
бутерброд із шинкою, чистий одяг чи слухатиме платівку. Дитинна радість маленьким
цивілізаційним благам, від яких дуже давно головний герой втікав з Європи.
В цьому й полягає своєрідний
парадокс історій Крахта: люди домінуючої цивілізації тікають зі своєї культури,
тікають зовсім далекі країни, аби бути там в культурній меншості, аби
насолодитися внутрішньою боротьбою, відчути своєрідне щастя. Ідея ця не нова.
Європейські мислителі-анархісти як то Бакунін виводили формулу щастя європейця
із кінцевою точкою Китай ще в ХІХ столітті. Інтелектуальний голод це неминучий
етап, вгамувати який доводиться різними способами: поїданням себе, інших, своєї
культури, чужої культури. Можливо, проблема в тому, що сам інтелект заточений
на зуби й шлунок, як то своєрідне віддзеркалення можна помітити й в "99
франках" Бегбедера і ми надто високо здійняли для себе планку, яку
здолали, а вищої вже не знаходимо.
Хороша інтелектуальна книга (як
би то ненависно для Кокотюхи не звучало), що позбавлена академізму і широких
історичних екскурсів, але сповнена іронії та постмодерного стилю. Рекомендую
для шукачів чогось нового.
Коментарі
Дописати коментар