"Імперіум" Крістіана Крахта: апогей ніцшеанства

Лише на основі двох книг Крахта "1979" і "Імперіум" в мене склалось враження, що автор прагне винеси на манівці європейську культуру. Поштовхом стала географія. Дія відбувається то в Ірані, Тибеті, Китаї, Океанії, що легко списати на власний досвід подорожей автора, але в цьому географічному відстороненні є й своя дивна мода інтелектуальних європейців, яку мимоволі вловлюєш в сучасних творах мистецтва чи в ледь помітній втечі від власної історії. Дивний парадокс складається в моїй стереотипній свідомості, коли думаєш, що старі добрі європейці сповідують толерантність, підтримують ЛГБТ-рух, закликають до вегетаріанства, дбають про екологію, а їхня історія виглядає біблією насильства і рідкісної деспотії. Звісно, не одні європейці страждають на подібний розлад.

Ось чому в книзі читача не полишає відчуття боротьби ідеалізму і реальності, яка заточена не сучасністю, а початком ХХ століття - періодом вибуху езотеричних ідей, наближенням до жорстокого зламу Першої світової війни, коли головний герой тікає від застиглої в ХІХ столітті Європи, від потужного обивательства (філістемлянства), від набираючого обертів антисемітизму. Тікає на задвірки Німецької імперії - острови Тихого океану задля надання своєму ордену сонця землі з кокосовою плантацією та задля практичного втілення ідей вегетаріанства в купі із тотальним нудизмом. В процесі боротьби ідеалізму та реальності на головного героя чекає своєрідний апогей ніцшеанства, коли піддані критиці цінності закам'янілої європейської культури трансформуються в справжній культ, а сам головний герой дійде до аналогічного божевілля Ніцше, готовий поїдати власне тіло. Потім через певний час й сам культ розвіється, коли виснаженого старого знайдуть американські військові і наш герой з радістю прийматиме блага сучасної цивілізації як то бутерброд із шинкою, чистий одяг чи слухатиме платівку. Дитинна радість маленьким цивілізаційним благам, від яких дуже давно головний герой втікав з Європи.

В цьому й полягає своєрідний парадокс історій Крахта: люди домінуючої цивілізації тікають зі своєї культури, тікають зовсім далекі країни, аби бути там в культурній меншості, аби насолодитися внутрішньою боротьбою, відчути своєрідне щастя. Ідея ця не нова. Європейські мислителі-анархісти як то Бакунін виводили формулу щастя європейця із кінцевою точкою Китай ще в ХІХ столітті. Інтелектуальний голод це неминучий етап, вгамувати який доводиться різними способами: поїданням себе, інших, своєї культури, чужої культури. Можливо, проблема в тому, що сам інтелект заточений на зуби й шлунок, як то своєрідне віддзеркалення можна помітити й в "99 франках" Бегбедера і ми надто високо здійняли для себе планку, яку здолали, а вищої вже не знаходимо.

Хороша інтелектуальна книга (як би то ненависно для Кокотюхи не звучало), що позбавлена академізму і широких історичних екскурсів, але сповнена іронії та постмодерного стилю. Рекомендую для шукачів чогось нового.