ввечері розганяю полум’я  у грубці весна по-інфантильному грається у хованки притуляючись до спини вишневим цвітом а я до цього цілий день блукав цвинтарями прибирав на могилах родичів і говорив чорному граніту ось бачиш тату я знову прийшов висмикую бур’яни і всю гордість ти знав у полум’я особливий шлях коли дрова рибою все пливуть крізь димарі в холодний обрій коли свіча гойдається поплавком над народженням чи смертю коли горнило виром втягує метал коли електродуга спалахом єднає іржаві згірклі береги понад бугом коли посохлою травою прориває греблю і минулорічна осінь тоне у молодому голодному вогні тепер ти ближче до земного ядра і я відчуваю що земля затягує наче їй бракує води і риби знову грубка гудить піснею дерев знову весна тулиться до спини усецвіттям наганяючи жар у тілі виходжу надвір і поглядом угору там чорний граніт в якому пливе сова і я зливаюсь із димом

алергія на пропаганду набрала обертів й з поезії висмикуєш дисципліну свобода більше не територія і не стан душі це записник і кулькова ручка з якими ти зникаєш із міста і гамселиш правду метафорою за метафорою спотворюєш сонати бетговена до данської кислотної електроніки поки списані сторінки не будуть як легені повні повітря та індивідуального живильного сенсу головне вибити із себе святість розтринькати все золото партії доки тобою не спокусились пенсіонери і диванні бітники прийти на роботу в ранковий офіс і здійснити жертвоприношення обізвавши педиком свого боса і додати це був не протест і нам слід повертатись до роботи удаючи забуття пропаганда як хробак точить коріння іггдрассіля від чого усі країни осипаються додолу і залишаються самі лише міста де хоча б в одному вікні якийсь божевільний в костюмі і краватці махає тілом господнім над головами колег

країна все ще блимає цілодобовим неоном країна все ще дрімає свинцевим нероном і люди набиваються в бари ніби в танк і спустошують скляні гільзи куди тепер несеться військовий екіпаж перемелюючи гусеницями невинний барвінок що ховають запалені безоднями очі коли багато пісень застрягли на периферійних станціях залізниці чи вистачить палива для розігріву світанку і рідних долонь і щоб проїхатись сонними містечками де номера в готелях безцеремонно здані під офіси і виборчі штаби що й покохатись немає кімнати тільки тлумишся в задвірках країни і орієнтуєшся в пітьмі на тепло її спраглого тіла країна все ще потребує морфію і холодні дубові вени радо приймають п’ятницю як прощення в ім’я неону суботу як благословення в ім’я нерону неділю як цвітіння глибоко в душі невинного барвінку а далі звикання звикання звикання в зіницях які розширились до безодні

любов переливається білим вином у келих квітневих сутінків любов дослухається до пташок які співають гімни невагомості любов прорвала греблю і омила розбурхані луки безоднею весни що звичні імена полетіли услід за зимою услід за сокирою яка вгризалась в посохлу череху обабіч юпітера альбоми й палати випирають із реальності що й для каліки не буде місця й ліків і зайві світлини услід за зимою услід за скальпелем який ампутує сутінки що на стіл ллється вино і крапає у чорно-білу реальність відлетіли до юпітера любов важчає до викопної імперії де раби збирають шовк із дерев і втомлено зносять нерівні шматки схожі на тіні пташок які легко ковзають оголеним плечем і раби зшивають шовк у зграї але пташки все падають і падають вниз гільйотиною відтинаючи перший поцілунок від юпітера

багато хто втратив свій голос і той бурштин який виповнював повітря тепер ховається в закутках книг повторює рядки тих у кого було одночасно багато мов і багато голосів аби бурштиновий рельєф вбирав у себе мільйони осеней ще один цикл замкнувся кольором і вже є зайвими ярлики і пророки ціна лише у сексуального збудження від того що ти повторив чиюсь долю і вториш на образи «я там був» по ту сторону бурштину по ту сторону мільйона осеней коли старість дарувала відчуття всесвіту а не шурхіт сотень сторінок промовлені речі здавались в полон ти посилав їх військами а вони велись на польові кухні де переварене зерно із підливою кольору бурштину якою переливалось сонце і полки мружились і від того видавались усміхненими робили долонями мозолисті картузи і вдивлялись в гречаний горизонт

немає істин а лише відбитки від ударів у глину чи дорожні знаки немає істин лише швидкості з якими лікарняні палати падають з небес і там всередині все сплутано немов у лісі після буревію де кінцівки лежать розкидані і перші підсніжники ростуть з-під бинтів ця країна потребує шамана якому легко зізнатись у снах якому легко розмотати рани і писати віршем як пиячив усю зиму що й не розбирав де глина а де починались дорожні знаки просто падіння вкрай необхідне просто вітер не ламає дерев в низовинах ця країна потребує долини тихої ватри річної і ритму нічної сови он вітер розчистив зорі нікого бити ні глини ні знаку і ти вже хочеш вити і вийти та лікар каже ще не час і кладе тобі на постіль молитовник

на виході на мене чекають святі які роздають листівки про те що вся вінниця до моїх послуг на виході на мене чекають проповідники із закликом що я винен у всіх катастрофах і я піднімаю погляд в небеса про які постійно торочать там останні поверхи із вікнами де янголи із впалими очима і повітря надто тверде щоб безболісно співати я долаю міст і відчуваю всю жалюгідність пішохода і всю безправність громадянина коли пам’ятаєш як любування світанком перейшло в холод мені підсовують оди і гімни приватної власності які приймають як краєвиди і рими навіть вода під ногами і та обертає лічильник і замикає клапан йду далі ближче до метафори бо озирнутись де на виході ловлять ще когось з дороги і кажуть ти в місті але міста ще не бачив і не впіймав нервових точок в блаженних і пророках не дихав разом з янголами твердим повітрям не бачив їхніх крил що опали незапиленим цвітом бо озирнутись назад означає продано проходь...

усмішка парканів навіки лоскоче уявлення що тут раді гостям розкажи їм як там велика земля і ці образи поглине в себе пагорб із горіховими літописами немає більш священного звуку ніж удари молота об розпечений метал який так необачно заклали між сторінок чорнозему немає більшого трепету аніж від споглядання як очищають дерево немов виймають із лона народжене скривавлене янголя і от воно з палаючими крильцями здіймається у піч чи його ребром кладуть у віконні рами і просять дивитись крізь янгола на увесь світ люди крапками з’являються на телеграфній стрічці вимитої вулиці наче хочуть пізнати привидів рік вони беруть впалі акації і роблять палиці якими міряють глибину промовлених дощам молитов коли решта належить гіркоті землі і люди приймають власну гіркоту як належне тасуються літо осінь зима весна це дух села грає з людьми у покер робить зліпки з сільських облич як вони наче лисиці прориваються крізь перенаселені ма...

моя мова опирається на ріки дерева трави і повітря сповнене обрію і мовою все більше видають законів і правил друкують на висохлих ріках зрізаних деревах викопаних травах і нарізають антенами обрій чи хтось сьогодні чує мене чи хтось перекладе мої слова що таке день чи має право він бути більшим за чотири літери одна з яких ніколи не стане початком слова моя мова мовчить і в неї прості метафори пряма дорога вона замикається на собі шукаючи випадковий слух для історії як дві липи під час буревію сигналізували при наближення підводного цвітіння моя мова скручує мегаполіси у сподіванні вичавити єдину й неминучу всеп’янку і всегірку краплю самотності

укрзалізниця останніми шаманами вганяє у транс містечка й села симулює рух між мегаполісами немов голкою водить між снами зшиваючи країну у листя каштану і мешканці цілодобових вокзалів бачать один одного й кружляють танець вітру в гамірних кав’ярнях і показують на своїй долоні мапу де машиніст зупиняв потяг аби передати тонометр хворому брату верхня полиця і нижня полиця зупинка виповнилась і вийшла з берегів старий каштан навпроти вікон зустрів весну і важко похилився у кожному пасажирському вікні певне у кожному куточку країни є каштан який сивіє і губить дітей що беруть його в коло і рахують верхнє сто двадцять а нижнє вісімдесят невідомо коли ще зупиниться тут залізничний брат

камені живуть три сотні років а потім їх відпускають у будинки й криниці в каменів позичають імена і стирають гострі кути підкидають вгору як малу дитину і міцно-міцно тиснуть до серця як щось вередливе й рідне камені беруть із собою в дорогу згорблені фігури йдуть слідами ісуса і стирають заповіді з холодної гладі в надії побачити своє обличчя коли дорога кличе до ісламу і пустелі під небом будди камені живуть три сотні років люди з’являються і з’являються з генератора випадкових народів зрештою вони сподіваються що будь-який рік із трьох сотень затріпоче сполоханою пташкою каменів зібрали рівно три сотні і он людину ведуть на побиття у чому її вина у чому її вина не та сторона не та сторона чути у вирії куди летітиме пташка