"Бандера Distortion" - поліфонія історії або нестримна легкість постмодернізму

Передчуття - річ вперта і монолітна, вона не згірше дому, який читач плекає при читанні нової книги. Якщо в назві бачиш прізвище Бандера, то мимоволі за сучасності починає відчувати себе на межі таборів прихильників, противників і цілком нейтральних обивателів національно-політичного клімату. Якогось балансу не дано, якщо не спробувати гратися цими фронтами у власній історії наввипередки із почуттям гумору того ж таки обивателя. Фундамент передчуттів формується із цитування. Так, багато цитування, яке націлене на розуміння історії як напіввигадки і напівінтерпретації. Такий собі спосіб сказати, або читач дурний, або читач дурний - рефлекс (умовний чи безумовний) прагнення історії спрацює як і раніше, коли від покоління до покоління передається не підкріплене жодним збереженим вічним двигуном як доказом слово. Тобто, історія це ніби виправдання сьогодення і як елемент постмодернізму з інтелектуальним вкрапленням.

Інтелектуальне вкраплення в романі постає інтелектуальним протистоянням догм "русского міра" з церквою і танками та демонтований життєвий шлях Степана Бандери, по слідам якого слідує один із головних героїв - Артем. Слідує випадково та з типовим для прихильника "проросійщини" поглядами на національний рух в Україні. Все починається із того, що образ національного героя ввижається і сприймається як розправа. Чим далі тікає герой, тим глибшою та химернішою стає рефлексія на тему героїв в народній пам'яті. При цьому з персонажами граються немов тінями у театрі, коли ті заточені на очевидні діалоги без психологічної глибини і багатобарвності. Наприклад, із особливостей Артема читач дізнається, що в того великий живіт і далі та риса не грає ніякої ролі. А Гремислава номінально постає як сукупність екстрасенса, снайперки та письменниці (це якщо придиратися), при цьому вона розмовляє з людьми з інтонаціями студентки із червоним дипломом.

Інтонації в книзі витримані у стилі відкритості та безхарактерності, де максимум думки та загравання із співрозмовником, адже оповідь розкручується перед читачами в постмодерній традиції розваги з історією. Звісно, головні персонажі залишаються зі своїми переконаннями, не поступаючись ідеями, тоді як історичні постаті грають у свій преферанс з очевидними думками щодо важливих політичних питань ХХ століття. Доки в сьогоденні снаряди б'ють по землях Донбасу, минувшина б'є по часу, викривлюючи його у стрічку Мебіуса.

Час не піддається законам, вірніше, піддається, але більш просторовим, від чого читачу здається, що події в романі розгортаються циклічно із проходженням однієї і тієї самої точки - дотику Бандери до сучасності, від чого юні прихильники того ж Бандери готові ледь не побити свого кумира, вбачаючи в тому представника національних меншин чи "несвідомого українця". Іронія і сатира тісно переплітаються, так само переплітається час із простором, видаючи комічні й цікаві концепції, циклічності "написання" персонажами роману про Бандеру, коли один головний герой знаходить рукопис роману, а потім той рукопис переходить в руки іншого персонажу, який читає його головному герою і т.п. Або химерне перебування Степана Бандери в концтаборі Заксенгавзен немов на далекій планеті та його повернення у дивний спосіб. Можливо, навіть легкий спосіб як данина постмодернізму.

Постмодерна традиція вельми тішить, що кілька сторінок із цитатами на початку вже не видаються фундаментом, бо читач сприйме їх тепер як відволікання від самого поняття distortion - своєрідний дефект підсилювача, який згодом підмінив собою оригінал. Відповідно до постмодерної  традиції, образ національного героя у грі із жанрами деконструйовано в українській історії, але у часі допущено лише невеличку похибку, подібну до похибки, якої припустилось матеріальне виробництво в Радянському Союзі. А там, де виробництво - там і мислення, що передається у спадок не згірше інстинкту історії.

Отже, що відчуватиме читач, заходячи в цей дім, читаючи цю книгу? Переплетіння жанрів, химерність і непевність щодо розуміння того, що відбувається. Автор не обмежує себе у викривленні наративу і залишається додумувати та інтерпретувати прочитане. Це своєрідне запрошення. Тут існує також небезпека, внаслідок якої образ Степана Бандери настільки демонтується в уяві читача, що сама оповідь за інерцією постмодерної іронії зведеться до приміток, які так люблять читати шанувальники історії.

"Distortion" - це крихкий місток між абсурдом та тією самою межею між трьома таборами (за, проти, нейтралітет), коли сама необхідність вибору тероризує читача зважати на власні, такі очевидні передчуття щодо книги.