К У Т А Х А Ш А АСГАРД

"Шановний Петро Олексійович!

Дякую вам за розгорнуту і переконливу відповідь на мій лист. Направду, не сподівався, що ви приділите мені увагу в силу вашої зайнятості, про що ви мені так палко нагадали у своєму листі. Разом з тим, коли я мовив про "переконливу відповідь", то не мав на увазі, що вона мене переконала. Вона просто читається переконливо і дублює дух тих самих відповідей, які ви нещодавно писали в соціальній мережі. Даруйте, проте ваші слова надто запальні і офіційні. Я не заперечую, що ви і ваша команда багато й тривалий час працювали задля того, аби роман "Маг" Джона Фаулза вийшов українською, однак при цьому слід пам'ятати, що клопітка робота не гарантує безпомилковість кінцевого результату.

Звісно,ви навели аргументи із чітким посиланням щодо зазначених мною словосполучень. Нагадаю, що я й не заперечував того, що "непозбувна бентега" не є українським словом, я більше вказував на невідповідність контексту вжитого словосполучення. Тоді як ви посилаєтесь на старі словники і не жалієте понять типу "філігранно" і "філігранний переклад". Вам хіба це не видається мантрою? Мені так.

Я згоден, що мова повинна розвиватися і вдосконалюватися, але в перекладі сягнули словників ще епохи 50-х років, ніби намагаючись провести аналогію із періодом, коли відбуваються події роману. Як на мене, це шкодить книзі, оскільки слід зважати не лише на час, але й на місце. Ми маємо Лондон 50-х років і Грецію 50-х років, тоді до чого тут локальні літературні діалекти, зібрані зі старих словників в словниках 50-х років? Хіба ви не вбачаєте в цьому суперечність і довбаний хаос? Інші, наприклад, вбачають та й ви самі це помітили, коли атмосфера роману зруйнувалась.

І якби ви у своєму листі обмежились лише обґрунтуванням відповіді, але ж ні. Я не можу збагнути, чому ви торкаєтесь теми мого місцеперебування. Чому ви акцентуєте на цьому увагу? Свобода пересування не повинна впливати на свободу думки — це дві окремі свободи, але ж нині у соціумі, принаймні в розвинутому соціумі, неофіційно панує уявлення, що з певних причин людина, окремий індивід може легко потрапити під ігнор. Доволі суперечливе явище і я волів би, аби ви надали більш розгорнуте пояснення щодо цього. Я така сама людина як і ви, яка скористалась правом вести з вами діалог. Однак, ви заперечили моє право висловом: "Та хто ви взагалі такий?! У мене освіта філолога, три роки стажування на посаді редактора, чотири роки стажу головного редактора у видавництві, а у вас що? Лише кілька років книгарства в нині окупованому провінційному місті?".

Я цілком усвідомлюю ваш соціальний статус і ваші розумові здібності, але я не хочу грати з вами у гру міряння розмірами статусів чи доходів. Мене влаштовує і моє місто, і моє життя. Все, що я прагну — так це вести з вами розмову як з притомною людиною, очікуючи на більш переконливі роз'яснення, аніж "мантра про філігранність".

Також зазначу, що з незрозумілих причин, зникла моя сторінка в соціальній мережі. Адміністрація інтернет-ресурсу запевнила, що це сталось нібито через моє проживання в окупованому місті. Повідомлення загнало мене в глухий кут, Петро Олексійович, адже знову йде посилання на мою свободу пересування. Мене долають великі сумніви, що поняття такої свободи дещо змінилось, що люди розуміють під ним ступінь інтегрованості в людське суспільство. Тепер доволі важко осягнути ту несподівану прірву, яка утворилась між мною і вами, а ще іншими людьми. Вона настільки глибока із викладеними гранітним каменем стінами, що в мене мимоволі закрадається відчуття про її давнє існування, тоді як окупація стала своєрідним зручним приводом в першу чергу для вас.

Нині я гублюсь в дивних роздумах: про своє віртуальне існування, яке не повинно впливати на моє існування в соціумі, про різні бар'єри, які й далі існують між людьми в цьому толерантному суспільстві. Поясність, хіба окупація відбирає в мене мову, любов і розумові здібності?

Щиро ваш, Богдан"

Будь-які спроби зайти на свою сторінку в соціальній мережі наштовхувались на безапеляційне повідомлення: "У зв'язку з вашим проживанням в окупованому місті, доступ до вашого акаунту блоковано. Гарного вам дня! Адміністрація". Це найперше, що зробив Богдан коли вранці з'явилась напруга на роботі. Книгар боявся, що йому не вдасться запустити касу на початку робочого дня, однак, занепокоєння виявились марними. Вінниця звично розпочала новий робочий день.

Одразу йому на роботу принесли листа від Петра Олексійовича, роздрукований на принтері, а не написаний від руки, яке це робив Богдан. Окрім звичного пояснення позиції, самому книгареві докоряли його місцем проживання, проживанням в окупованому місті, у Вінниці. Поки відвідувачі не з'являлись в дверях Богдан дістав чистий листок паперу, підставив під нього якийсь роздрукований документ, аби написані від руки рядки не здіймались мимоволі вниз чи вгору. Дрібний почерк, гострі літери, але рівні рядки доволі гарно розграфили посланням білосніжний лист. Богдан на мить навіть пошкодував, що ось такий гарний зразок написаного листа доведеться відсилати в інше місто. Минуло півгодини, відколи він закінчив писати послання, а відвідувачі все не заходили.

Зваживши всі "за" і "проти", хлопець побіг в поштове відділення. Холодними вулицями сновигали люди, дороги наповнились автівками, рух яких тривав вічно, а шум від нього котився найрізноманітніший: гудки, сирени, гуркіт, свист шин, дзвінок трамваїв. Перехід "зеброю" все так само видавався лотереєю на виживання. Білі й червоні смуги одна за одною натякали своїми кольорами, що ти можеш поспішати, плекати обережність, завмерти на місці або різко зірватися з місця, але твоє прийняте рішення нічого не означає, коли твоя плоть така уразлива перед тонами металу і десятками кілометрами швидкості на годину.

Серце завмирало і Богдан переходив проїжджу частину, відмічаючи як вдень тут в центрі міста значно страшніше, аніж ввечері. Раніше він на це не зважав, але за перших днів окупації інстинкт самозбереження активується і змушує загострювати увагу на багатолюдності, на нестримному потоці людей. Богдан мимоволі  стерігся, аби цей потік не підхопив його й не поніс за собою кудись далеко, адже хлопець мав незавершені справи. Для нього безтурботність (як здавалось книгареві) більшості людей такого ж молодого віку залишалась незбагненною, адже Богдан прагнув вчасно виконати роботу і достатньому обсязі, інакше незавершених справ ще більше назбирається. А справи виникають кожної години, якщо не щохвилини. В голові книгаря застрягло переконання, що нині нікому виконувати його обов'язки. В тому полягала проблема: відсутність помічників, відсутність поруч людей, які можуть пробачити йому байдикування. Богдан сам цього по відношенню до себе не міг та й не любив собі пробачати. Тривалий час в свідомості хлопця проростає ідея, що не можна самому собі пробачати, не можна таким чином плисти за течією. Оскільки так не чинять більшість героїв книг, які Богдан читає. Бо хіба на сторінках пишуть дурниці? Навіть якщо так, то чому така нісенітниця найкраще надихає самітників долати власні труднощі?

Він завідомо ставив себе у важкі умови без особистого зиску і ставив до себе підвищені вимоги. І так тривало вже не один рік, а згодом це виродилось в дивний графік роботи в купі із примітивним відпочинком в квартирі. Богдан настільки звик до самотності та коротких маршрутів свого пересування, що раптова окупація по суті для хлопця нічого не змінила. Справді, Богдан не мав потреби полишати місто, в гаманці зберігались гроші, в магазинах продукти, люди продовжували купувати книги, хоча книгар не впевнений щодо того, чи вони після того їх читають, трубопроводом подавалась вода, тепло і тільки цієї ночі вирубили світло, а на ранок увімкнули знову. Нічого не змінилось.

Звісно, Богдана позбавили права висловлювати власну думку, давати критичну оцінку. В певні моменти хлопець почав замислюватись над тим, чи дійсно варто озвучувати своє ставлення до чогось і невідворотно наштовхуватись на людське роздратування. Адже сучасний натовп демократичний і ухвалює рішення та закони тільки завдяки думці більшості. Богдан за збігом обставин або внаслідок самотності завжди опинявся в меншості,наче слідував звичній інерції йти туди, де немає натовпу. Тому який сенс в декларування перед більшістю своєї думки, яка збігається з ідеєю крайньої меншості? Натовп може менторським тоном зауважити про врахування слова меншості, але насправді все відбувається зовсім по-іншому: єдине рішення розчавить усіх соціально негідних, проігнорують їхнє слово, висміюватимуть кожного, хто має унікальне світосприйняття. Дійсно, навіщо висловлювати свою думку? Най вона дрімає в підпіллі. Однак, згодом погорда бере своє і Богдан відчуває, що такий ігнор повинен суперечити сучасному устрою, задекларованому в сотнях, тисячах юридичних документах і правилах етикету. Хіба не зайвим є декларація демократичних прав за сповідування авторитарності різних персонажів світського життя? Богдан міг й далі розмірковувати над тим, що трапилось останніми днями, але його черевик переступив поріг поштового відділення і хлопець зайняв крайнє місце в довгій черзі до правого крайнього віконечка обслуговування.

Невідомо за якої причини, в залі обслуговування населення зібралось чимало змерзлих нервових і здебільшого мовчазних людей. Богдан покірно стояв в черзі і крадькома роззирався на всі боки. Попереду хлопця двоє пенсіонерів в темно-зелених пальтах і хутряних шапках стиха перемовлялись:

— Кажуть, що тільки поштою можна відправляти.

— А хіба самим не можна вивезти?

— Чув, що не пускають, бо ото перепитують: "Ви куди їдете?". Туди-то й туди-то. "А чому?" — знову запитують. Та яке твоє діло? І кажуть: "Ні не можна. Посилку поштою, а самі розвертайтесь і назад у місто. Що ви в тих селах не бачили?"

— Та не може такого бути.

— І я б сам не повірив. Але оце думаю, що дійсно: ну поїдеш ти в село. Навіщо? Що ти там отримаєш?

— Ну хоч автоматами не тикатимуть в спину.

— А тут хіба тикають?

— Ні, але ж всяке трапляється.

— Ну так і я про це. Хіба не в селі не всяке може трапитись, вірніше, не трапитись. Водогін не працює, електроенергію вимикають в чітко визначені години. Ще й не всі села газифіковані. Я знаю, бо жив там колись. На зиму треба дров знайти і чим побільше. Підеш в ліс — то лісничий й тисне тобі дулом в спину.

— А що ж ви пропонуєте?

— Нічого, я не бачу, аби щось змінилось від окупації.

— Цієї ночі світло вимкнули.

— Я знаю. Після першої години телефонував у "Міськенерго" — в них там сталась якась аварія...

— Знаю я їхні аварії, вони можуть відремонтувати поламку протягом години...

— І я їм про це, а вони у відповідь: "Розумієте, ситуація не проста — окупація і все таке. Світло з'явиться на ранок". Дзвонив з мобільного, всі гроші проговорив.

— Ось бачте, окупація не дозволяє швидко ліквідувати недоліки енергії. Кажу вам, окупація Вінниці це погано.

— Який ви гарячий і які у вас швидкі висновки. Я ж собі гадаю, нехай окупація, але при цьому те, що солдати заблокували виїзди для ремонтної бригади чи видали негласну постанову про заборону виконання ремонтних робіт енергетичної системи міста немає фактів. В місті ніде не видно військових окупантів. Тільки блок-пости на виїздах і в'їздах Вінниці.

— Не зрозуміло, тоді навіщо вам казали, що не можуть усунути аварію через окупацію?

— А біс його знає. Може то їм так зручно. От не хочуть люди працювати, а не можуть це виправдати, бо небажання це не виправдання перед людьми, які роблять їм зауваження. Ми ж усі є учасниками своєрідного суспільного договору зі своїми обов'язками і правами, як то в Гоббса...

— В мене є право на гідне життя...

— Ви одразу в Макіавеллі... Я ж про що: умови цього договору не виконуються в повному обсязі — тому кожен має право обурюватись, сварити винних, отримуючи таку собі моральну компенсацію.

— Ну дійсно, що я маю просто дивитись на тих жирних чиновників і оліхархів?!

— Звісно, що не повинні, але ж ті оліхархи поховалися в своїх бункерах і наше обурення їм до одного місця. Потім їхньому прикладу слідує кожен, кому не ліньки. Тільки ж їм не сховатися і ніяк не виправдатися. А якщо трапиться окупація?

— Що це значить,"якщо трапиться окупація"?

— Наприклад, окупували місто і це можна використовувати як причину не виконувати своїх же обов'язків повністю або частково.

— Але ж...

— Ось бачте, яка непроста штука ця окупація. Кожен використовує її на свій розсуд.

— Тікаймо тоді в село...

— Навіщо? Ну навіщо?! Думаєте, в селі люди не чекають, доки їхні хутори не окупують. Дайте селянам окупацію, а причини вони самі знайдуть. Це ще у Фромма таке написано.

— Процитуєте?

— В мене не той тезаурус, аби Фромма цитувати.

Пенсіонери замовкли, в їхніх втомлених інтонаціях відчувалось, що вони віддали забагато сил цьому діалогові. Черга просувалась повільно, тому Богдан почав про себе обдумувати слова одного із чоловіків про те, як кожен використовує окупацію собі на сумнівну користь. Ось-ось в його голові мала визріти геніальна ідея на почути як хтось позаду нього торкнувся його плеча:

— Пробачте.

Монотонність та приреченість, з якими стояв хлопець в черзі, порушились і Богдан повернув голову до чоловіка позаду себе. На півголови вищий худорлявий чоловік близько п'ятдесяти років у віці, чорне волосся під світло-сірим фетром, окуляри в тонкій чорній оправі на орлиному носі, чорна підстрижена борода і худе обличчя. Він справляв враження злиденного інтелігента із дешевих вітчизняних фільмів і то лише завдяки окулярам. Але зачаїлось щось таке в тому незнайомцеві, завдяки чому Богдан інтуїтивно збагнув, що основний недуг чоловіка зовсім не інтелігентність, а швидше самотній образ життя. Зелена світла куртка, коричнево-сірий шалик, який виринав з-під розстібнутої блискавки на куртці. Очі втупились в Богдана з претензійною вичікувальністю.

— Чим я можу вам допомогти? — спочатку книгар хотів вимовити: "Чого ви хочете?", але вирішив не ображати незнайомця, хоча в разі прохання про грошову допомогу хлопець готовий змінити свій тон.

— Добрий день. — легко й невимушено привітання чоловік тисячами відлунь таких самих привітання хлопця на робочому місці.

— Добрий день. — на автоматі привітався Богдан і зрозумів, що його голос звучить так само як і в книгарні.

— Я помічаю вас тут вже другий день підряд.

— Таке трапляється.

— Звісно, і у вас знову конверт на відправлення.

— Зі спостережливістю у вас все добре.

— Окуляри дуже добре допомагають. — вказав чоловік на свою оправу, не оцінивши сарказму, — А ще черги тут просуваються так повільно, що мені вистачає часу добре роздивитись кожну людину.

— Ну й добре. — відрубав Богдан, повернувшись обличчям до віконечка обслуговування, до якого вишикувались люди.

— Черга таки доволі повільно рухається, чи не так? — продовжував говорити незнайомець Богданові у спину. — Марнування в ній часі видається справжнім божевіллям.

Богдан промовчав, намагаючись таким чином приглушити контакт з набридливим чоловіком. Але це не допомагало:

— Скажіть, будь ласка, ви відправляєте листа комусь конкретно? Тобто, приватній особі?

— Чому вас так це цікавить? — не витерпів книгар, прошипівши роздратованим тоном через плече.

Добре, що на цю емоцію ніхто не звернув уваги в черзі, бо зрештою, усі звикли, що в набитій людьми залі поштового відділення часто здають нерви. Тісне приміщення, стіни в депресивних відтінках, підлога в брудних калюжах. І якась сила затягла сюди безліч мешканців окупованого міста, змушуючи проходити дивний ритуал підтримки контактів із зовнішнім світом.

— Даруйте мені мою зухвалість. — перепросив незнайомець. — Але мені необхідно відправити замість вас листа вашому адресатові.

Хоча фраза промовлена лаконічно і цілком зрозуміло, але вона не впліталась в ніяку логіку ситуації. Богдан обдумував її кілька секунд і аж тоді обернувся до незнайомця і здивовано мовив:

— Оскільки я не бачу жодної логіки у вашому проханні, то я не можу його виконати.

— Для появи логіки вам потрібна якась причина?

— Ну так, ви маєте розуміти, що я написав довгого листа від руки і тому це дуже важливо для мене. — запевнив Богдан.

Непомітно для себе, хлопець відчув, як втягнувся в дивну гру. Богдан зацікавився ситуацією, зізнався, що написав листа від руки, тоді як чоловік з благоговінням потягнувся долонею до цього листа як до святині:

— О, якщо він написаний від руки, то це для мене вдвічі... та що там, в десять раз приємніше!

— Зачекайте, я ще не дав згоди.

— Проте бачу, що й заперечень у вас немає.

— Мені поки що цікаво. Поки що. — м'яко вимови Богдан, погляд якого залишався холодним.

Незнайомець завагався на холодне відношення хлопця і кілька секунд поривався щось мовити. Його губи грали хвилями, руки знімали окуляри, протирали їх носовичком і одягали назад на носа. Руки не тремтіли, а виконували звичні рухи. Чоловік нікуди не поспішав, бо черга рухалась так повільно, що час в повній мірі зайняв його бік. Нарешті незнайомець обережно мовив:

— Мені це необхідно.

— Мене це не переконує. Звичайна потреба це поганий аргумент. — все так само холодно говорив хлопець.

— Он як? — вже дещо обурився чоловік, — А як же милосердя? Скількох людей, яким необхідне стороннє милосердя, ви зустрічаєте щодня?

— У вас дивне порівняння: милосердя із відправленням листа поштою. Як на мене, милосердя повинно стосуватись лише питань життя і смерті, а все інше — то безсоромні спекуляції.

— Ви доволі вибаглива людина, що шкодить вашому розуму. Ви й самі не раз помічали як там де витончений смак, мудрість виконує декоративну функцію. Але прошу зауважити, що я не прошу жодної матеріальної вигоди для себе. Все чого я нині потребую — передати операторові пошти вашого листа, розрахуватись вашими грошима за марку і повернути вам решту. Ви навіть можете перебувати біля мене увесь цей час.

Черга все так само рухалась повільно, взуття хлюпало в калюжах, шеренги людей в нетерплячості викривилась в кігті і десятки очей по-холодному проводжали кожного щасливчика, який встиг владнати свої справи з поштою і тепер непристойно радісний поспішав до виходу. Богдан придивлявсь до облич цих щасливців і збагнув, що незнайомцеві потрібно те саме: йти з радісним виразом на обличчі повз чергу-кіготь. Дивно, коли це видається однією з небагатьох щасливих митей в окупованому місті.

— Хм, тільки щось я не розумію, в чому тоді моя вигода. — Богдан запустив розмову по новому колу.

— Залежить від того, якими при цьому є ваші втрати. — поставив свій контраргумент незнайомець.

Звісно, чоловік правий. Його дивне прохання потрапило в ціль, оскільки перебування в черзі для Богдана видавалось просто нестерпним. Крім брудної мокрої підлоги, затхлого волого повітря, тьмяних стін депресивної важкості тут знаходилось забагато людей. Багато, дуже багато людей, до кількості яких Богдан змушений приєднатися в силу обставин користування послугами пошти. Їхня мультисолоність, їхні запахи, невідворотність спілкування із оператором пошти вже наперед нагнічували відчуття хворобливості і слабкості. І тут з'являється цей чоловік, проростає з-під землі, представляється Миколою Івановичем, пропонуючи відійти, тобто, технічно відмежуватись від черги до віконечка обслуговування. Тепер книгар розумів усю корисність від незнайомця. Який же він недовірливий, адже все просто: Микола Іванович бере в свої руки лист і стає замість Богдана в людську шеренгу у формі кігтя. Тепер Микола Іванович муситиме слухати різні чужі безсенсові і наївні розмови, терпітиме брудну підлогу і депресивні стіни. А сам Богдан стоятиме поруч як його приятель, який просто очікує Миколу Івановича доки той очікує своєї черги, наче приймає усю відплату за гріхи хлопця.

— Добре, я згоден. Тільки при умові, що я не йду, а стою поруч з вами збоку, а ви займаєте місце в черзі. Йдете вперед. При цьому ви несете повну відповідальність і ведете усі контакти з іншими людьми в черзі самостійно без посилань на мене. — Микола Іванович вражено дивився на хлопця, який швидко сформулював вимоги. — Тримайте гроші. Ви оплачуєте марку і послугу замовного листа. Тобто, в черзі лише ви, а я поруч стою як власник листа. Зрозуміло?

І банальна перестановка ролей дійсно спрацювала. Богдан відчув неймовірне полегшення, коли наступної миті в Миколи Івановича хтось запитав, чи бува ніхто за ним не займав черги. А коли хтось із людей в черзі стиха висловлював невдоволення, а то й басове обурення з причини повільного обслуговування оператором населення. Богдан більше на це не зважав, адже будь-які ситуації в черзі безперечно стосуються Миколи Івановича. Тоді як сам хлопець лише той, хто написав листа, той кому подарована рідкісна милість — відчуженість.

— Між іншим, — мовив із задоволеним виразом на обличчі Микола Іванович до хлопця, — оскільки ми з вами уклали джентльменську угоду, хочу з великої довіри розповісти вам мій сьогоднішній сон. — Богданові це видалось зайвим, якщо не нав'язливим з боку чоловіка, але релаксійний ефект від зміни їхніх ролей в черзі подіяв на хлопця і мовчазна поблажливість з його боку дозволила Миколі Івановичу продовжувати, — Ото вже навідують сни мою стару голову, але цей справді виявився неймовірним. Уявіть собі, Богдане, що ви прожили не одне, а декілька життів. Повірте, відчуття таке, наче уся ваша плоть важчає, густішає, а ваші кінцівки дерев'яніють, витягуючись у гілля. Ноги грузнуть в землю і вбирають звідти усе, що колись перегнило мільйонотваринним життям. Ви відчуваєте себе провідником, яким вимерлі давно істоти перетікають у ваші плоди на гіллі. Знаю, усе це звучить химерно, однак, саме цієї ночі я уві сні фізично відчував невразливість власної шкіри, тоді як всередині кісток нестерпно лоскотівся потік життєдайного соку. Уві сні деревина уособлювала мене теперішнього, а поживні речовини, які безперебійно живили листя, цвіт і плоди — так нагадувало про себе моє попереднє життя.

— Ви так незвично і цікаво це усе порівнюєте... — Богдан і справді почав ловити кожне слово чоловіка, особливо після згадки про дерево, до якого хлопця манили імпульси інтуїції. Дерево перетворилось для нього фатальним та усепроникаючим символом, який ввижався на кожному кроці. І ось нині дивний чоловік забажав відправити замість нього листа, витримати усі муки черги і при цьому порівнює реінкарнацію із деревом. В цьому є своє магія, в цьому є процес створення вигаданого або інтерпретованого світу всередині світу окупованого міста. Нова загадкова реальність — щось середнє між королівством правди власної квартири та імперією брехні обласного центру. І все це має одну-єдину відповідну універсальну форму — Світове Древо.

— В моєму сні я теперішній, але десь вашого віку, — мовив собі далі Микола Іванович, намагаючись стишувати свій голос і нахиляти голову якомога ближче до правого вуха хлопця так, що Богдан відчув неприємний запах із його рота, — час епохи важко визначити, але дуже подібний до сучасності. Я їду в Закарпатську область в невеличке містечко, про яке я вже й забув, на запрошення місцевої громади. Причиною такого запрошення слугує божевільне переконання, що я теперішній є реінкарнацією якогось радника місцевого стародавнього князя, який правив цими землями ще у XV столітті. Тоді турки захопили Константинополь і вже сунули на країни Європи, яка теж уподібнилась дереву, а турки як той життєдайний сік. Яка іронія на сьогоднішній день... Так ось, я прибуваю в невеличке містечко, в якому від давньої епохи, коли протікало моє попереднє життя, залишились розсипані руїни замків, оточені одно- і двоповерховими будиночками місцевих мешканців. Вузенькі вулички із неспішними перехожими, багато дерев, багато підйомів і схилів у руслах вулиць, а також багато, дуже багато похмурого сірого неба. Мешканці зустріли мене доволі стримано, представили малочисельній місцевій громаді і привели у величезний шатер, де мали одружитись молодята — нащадки того самого місцевого князя, в якого я служив радником за мого минулого життя. Мене захопило дивовижне відчуття,коли обидва мої життя почали зливатись воєдино. При зустрічі із молодятами я несподівано для себе по-душевному привітав їх і побажав, аби "їхнє щастя освячувало наші землі". Вислів здався надто пафосним і дивним як далеке відлуння з XVстоліття, що справило несподіваний ефект. Через декілька хвилин наречена відвела мене вбік і мовило, що хоче втекти з цього богом забутого містечка разом зі мною, оскільки її майбутній чоловік лисий, вона його не любить, він взагалі доводиться їй кровним родичем і це справжній інцест. Розумієте, уві сні я видавався вашого віку і вашої молодості, а наречена — неймовірно приваблива білявка. І я погодився, — Микола Іванович м'яко посміхнувся, згадуючи особливості свого сну, — вирішивши забрати дівчину з цього містечка. Ми стали спільниками у своєму вчинку, а не коханцями. У цьому й вся суть. До моменту втечі у нас ще залишалось багато часу і я встиг познайомитися з місцевою поетесою, молодою привабливою чорнявкою. Просто неймовірна красуня і про що з красивими жінками можна розмовляти як не про поезію. Дівчина зачитала мені декілька чудернацьких верлібрів, на які я лише тактовно посміхався як і належить радникам князя. Проте я не залишився в боргу і у відповідь зачитав такі рядки:

"Велике коріння точать чорні бобри,

Бджоли вилітають із ран явора —

Дерево-деміург плекає нові світи,

Чумацьким тріщить неба амфора

Ніби Матір Велика долає дракона."

Рядки дуже сильно врізались мені в пам'ять, а уві сні вони так вразили молоду поетесу, що вона буквально починає молити мене, аби я забрав її з собою з цього містечка. Це вже друге таке подібне прохання і я зі здивуванням хочу дізнатись причину такого раптового нестримного бажання. Чорнявка-поетка зізналась, що вловила в прочитаних мною рядках дух Середньовіччя і кожне слово видавалось містком в ту епоху. Звісно, химерне пояснення, але тільки уявіть собі ту красу, молоду чорнявку-поетку, її голчасту грацію і дивовижне щире бажання приєднатись до духу давніх епох. Я також погодився втекти з нею. Події сну швидко змінились і ось в містечку на полі перед напівзруйнованим замком свято зібралось під величезним шатром: напої, наїдки, багаття, жива музика, хоровий спів — усе ніби переносить мене назад в XV століття. Однак, сам я не посеред свята, мої відчуття із попереднього життя тепер женуть мене геть від веселого натовпу провінційного містечка. Уві сні я здалеку спостерігаю за вогнями багать сидячи за кермом автівки. Не знаю, чи то мій автомобіль, а на задньому сидінні лежить чорнявка-поетка і розглядає свої руки у слабкому світлі од далекого полум'я. Наречена-втікачка не мала нічого проти, аби узяти із собою чорнявку. Вона сиділа поруч мене на передньому сидінні і з образою в голосі повторювала: "Вони навіть не помітила, що я втекла". А чорнявка позаду мене вторить нареченій: "Амінь". Я ж нічого не мовлю, а запускаю двигун автівки і ми троє рушаємо геть з того містечка.

Микола Іванович замовк, задоволено погладжуючи свою бороду.

— Чудовий сон. — вражено мовив Богдан, який справді заслухався, а тепер з полегшенням відмітив, що перед ними в черзі до віконечка обслуговування стоїть лише одна людина.

— Насправді для цього сну епітет "чудовий" не зовсім вдалий. Я б назвав його "усежиттєвим". Я певної миті пережив чужу історію, наче книгу прочитав, але не напружуючи своєї уяви.

— І рядки поезії? Вони ваші?

— Ні, вони самі прийшли до мене уві сні. Я ж не поет.

— В них згадується дерево...

— Богдане, — задумливо мовив чоловік, — образ дерева виник не просто так, оскільки навколо повно дерев із унікальним різноманіттям гілля. Це немов відбитки пальців у людини і, відповідно, двох однакових дерев у світі не існує.

Богдан задумався над почутим, а тим часом підійшла їхня черга і Микола Іванович з радістю, майже з дурнуватою дитячою усмішкою на устах пригнувся до віконечка і люб'язно мовив до операторки:

— Відправляю листа другові. Рекомендований, будь ласка.

Операторка із зібраним клубочком чорного волосся на голові, в який встромлено олівець червоного кольору, підозріливо глипнула на люб'язного чоловіка. В її очах віддзеркалилась уся сірість стін, об які Богданові іноді хочеться битись головою.

— Гаразд. — важко й втомлено видихнула жінка і прийняла листа на відправлення.

— Коли дійде лист до адресата? — перепитав хлопець діловим тоном.

Операторка завмерла і перевела здивований погляд від Миколи Івановича до Богдана. Зрозумівши, що вони разом відправляють цього листа і що їм можна повідомити інформацію, не переживаючи, що кожен із них може виявити якійсь розбіжності, як це часто трапляється, коли повідомляєш щось однакове різним людям, операторка мовила різко і якось іржавим голосом, мов стара пружина на вхідних дверях:

— Невідомо.

— Вчора коли я відправляв лист, то він дійшов того самого дня. — з викликом в голосі озвався хлопець.

Микола Іванович лише стояв мовчки поруч віконечка, оскільки не володів усіма деталями ситуації. Тоді як операторка й далі сиділа з розгубленим видом, не знаючи, що відповідати на таку репліку від книгаря. Неприємна ситуація, неприємна ситуація, коли ти не володієш інформацією щодо усіх процесів приймання і відправлення кореспонденції, а хтось сторонній ними цікавить, а, можливо й знає про них і при цьому буквально намагається принизити працівницю в очах людей, які заповнили залу очікування. Що ж їй залишається, як не мовити рятівну фразу, не ображаючи при цьому клієнта і не виказуючи свого незнання логістичних процесів в поштовому відділенні і в поштовій системі:

— Це все через окупацію.

— Даруйте, — втрутився Микола Іванович, — але в цьому випадку окупація навіть прискорила доставку листа.

— Так, все вірно. — погодилась операторка.

Богдан розгубився од простої відповіді, міркуючи, що його сталі уявлення про життя під час окупації, які він черпав із книг і кінофільмів, виявились не зовсім відповідними реальності або ж логіка в цьому окупованому місті викривалась.

— Тоді виходить, що окупація це добре? — обережно перепитав Микола Іванович.

— Ні, це погано. — не здавалась працівниця пошти.

— Як так? — тут же втрутився Богдан.

— Листи нині не відсортовуються на окремому пункті, як завжди. — зверхнім тоном пояснила операторка, маючи їх обох за дурників. — Як тільки солдати на блок-пості виявляють вантаж із кореспонденцією, вони переправляють цей вантаж у міста призначення окремими блоками. Тобто, дублюється відправлення — замість одного надісланого листа виходить два.

— Нехай, але ж так швидше... — спробував заперечити Микола Іванович, який не зрозумів пояснення працівниці поштового відділення, яка при цьому роздратовано жбурнула ручку на стіл.

— Ви розумієте, пошта робить два відправлення напряму без пересильного пункту?! Тоді як ви здійснюєте оплату лише за одне відправлення.

— Бо фактично відбувається лише одне відправлення листа... — ризикнув зауважити хлопець. — Але коли із цим проблема, то можу оплатити за два відправлення.

— Фактично одне, а по бухгалтерії два! — голос операторки нагадав цілий гарматний залп. — Ви не можете оплатити два відправлення, бо по касі я проводжу лише один лист.

— А чому ж тоді в бухгалтерії виходить два? — з безнадією в голосі тепер запитав Микола Іванович.

— Бо окупація! — пролунала залізна і беззаперечна відповідь — Наступний!

Жива черга у своїй мовчазній нетерплячості відтіснила їх обох від віконечка обслуговування. Богдан знітився від того, що через нього виникла суперечка із працівницею пошти, а от Микола Іванович мав доволі щасливий вигляд від того, що відправив листа. І не просто листа, а написане від руки повідомлення конкретній людині. Обличчя чоловіка світилось незбагненною радістю і осяйним задоволенням. Він не дивився на хлопця, очі втупились в простір, наче Микола Іванович відтворював у своїй уяві щось дивовижне і одночасно важливе. Богдан спробував привернути його увагу, але слова застрягли в його горлі і він вирішив повернутись на роботу, не витрачаючи час на людину, з якою він й так забалакався. Коли Богдан вже дістався до дверей, то дивний чоловік навіть не гукнув до нього. Сьогодні вони допомогли один одному, на тому все й закінчилось. Микола Іванович все так само марив простором перед собою.

Сильний образ дерева все ще не йшов з його голови. Тим паче, що Микола Іванович в розповіді про свій сон дуже багато згадував про дерево. Символ попередніх життів, головний образ поезії, яка передає дух Середньовіччя і "двох однакових дерев у своєму гіллястому різноманітті не існує, мов двох однакових відбитків пальців". Що це? Збіг чи Богдан натрапив на дивовижну містерію в своєму житті, опинившись в окупованому місті? Хлопцеві недавно все почало видаватись порожнім, зник запал молодих захоплень. Кольори стали занадто яскравими, віддаючи власну силу на поталу зовнішньому світові. Так, він помічав як все навколо віддавало внутрішні сили в своє ж незвичне всезахоплююче цвітіння. В Богдана боліли очі від надмірного і передчасного згорання. Краса буття входила в атмосферу несподіваних глобальних змін, де люди надто щільно виповнили собою інформаційний простір, і краса спалахувала. Передчасна свобода, передчасний запал виснажили внутрішні сенси.

Певне, в якийсь момент внутрішні сили перейшли в стан порожнечі. Людський талант став надто умовним явищем, правилами гри, які прийняло декілька людей, не більше, умовністю використання узгоджених з більшістю термінів. Можна не помітити таланту, але погодитись із ним слід. Усі домовлялися із кожним, підтримуючи позірну індивідуальність. Богдан відчував це, помічав як суспільство дозволяло собі розкладатись із серединним замовчуванням. Мовчав і він, відходячи все більше і більше на узбіччя цього життя, стаючи тихим відлюдником, в голові якого тепер виникають думки про людський талант, красу буття і про те, як він відходить на узбіччя життя, стаючи відлюдником. Бо на що ще може відволіктись свідомість? На цікаву роботу. Так, цікава робота дозволяла вижити, але не допомагала книгареві домовлятися. Бо мало що міг зрозуміти в тому замовчуванні навколо себе, в тій імітації успішності, коли успіх не зміг задовольнити людину, не зміг порятувати від окупації.

Порожнеча насичувала фарби буття. Вони не тьмяніли, не зливались, лише в певні миті палітра перетворювалась на первісний фон, на міфологію з її проникненням за межі сенсів у первісну сутність оточення із максимально спрощеною формою об'єктів, із розчиненими межами кольорів. Людські уявлення в якусь мить історичного зламу почали рухатись в зворотному напрямку від вчення до притч, від притч до переказів, від переказів до снів, від снів до становлення первісних абстракцій, коли хтось на цьому місці міг усвідомити себе посеред місцевого знелюдненого ландшафту.

Богдан наділяв спрощенням і символічним поясненням сучасне суспільство, на узбіччі якого він опинився через власну непристосованість. Щодо себе хлопець не сумнівався і, на жаль, робив цілком вірні висновки. Книгар в силу власних проблем, в силу психологічної уразливості і набутих емоційних травм випадав із світських локальних тусовок. Надто прискіпливий, надто нетактовний, надто несучаний, надто незрозумілий — Богдан й сам не міг із собою визначитися, тому заочно усувався звідусіль. Після цього переважна більшість його особистих інтересів перейшла в абстрактну площину, яка маловловима для решти людей.

Ех, фантазії, обдумування слабких ідей — все це стало зручним для нього. Тривалі дискусії із різними людьми, щоденні думки та оцінки побаченого, ніби рухали в такт нестримного світу. Поруч не залишилось близьких людей, усі вони відійшли на безпечну відстань, на яку любив мислити і фантазувати Богдан. І тоді, коли постав образ Світового Древа, безпечна відстань почала випромінюватись просто космічними швидкостями. Бо що таке то Світове Древо і чому воно все застелило перед поглядом хлопця?

Тим часом, вулиця в центрі міста продовжувала гомоніти транспортним трафіком і заповненими тротуарами. Богдан швидким кроком оминув площу перед обласною телерадіокомпанією, де навколо вимкненого в зимній період фонтану зібрався натовп людей із плакатами в руках, на яких білою і червоною фарбою грубим розчерком вивели гасла: "Геть окупантів!", "Свободу Вінниці!", "Вимагаємо відставки мера!", "Як жити далі?!", "Ми не раби!". Транспаранти здіймались на головами, але ніхто з мешканців не дублював ці вислови вголос, тільки грізно трусили словами в повітрі. Натомість, лідери натовпу стояли перед телекамерами і мікрофонами місцевих журналістів та істеричним тоном давали інтерв'ю:

— Ми зібрались тут, засвідчити, що ми не припиняємо чинити спротиву окупантам нашого міста. Нам вимикають світло, воду, газ, тепло, перекривають шляхи — продуктів мало, міська влада на чолі із мером цинічно співпрацює із окупантами. Але ми стоїмо за інтереси громади і не дозволимо вкотре робити з нас рабів!

Богдан навіть не зупинявся, аби хоч трохи послухати місцевий громадський актив — він мав алергію на свідому громадськість. В присутності активістів його охоплювали напади подібні до астми. Ні, усі вони у своїй переважній більшості мовили цілком притомні речі, але все одно за присутності активних громадян бракувало повітря, що Богдан списував на порушення у власній психіці — знаходитись поруч із людьми, які привертають до себе забагато уваги означало для хлопця, що й він сам розділяє цю увагу сторонніх людей. Бо увага людей є беззаперечним дискомфортом. Нині заяви активістів здавались дивними і накрученими, оскільки за окупації в місті нічого не змінилось, не зазнало суттєвих змін. Чи, можливо, він просто не звернув на це уваги? Тієї миті хлопець засумнівався про вплив окупації. А вже за секунду всю його увагу полонило важке відчуття необхідності переходити проїжджу частину нерегульованим переходом. Добре, що цього разу безжальні атівки змилувались і Богдан швидко дійшов до книгарні, викинувши з голови проблеми Вінниці. Всю його свідомість поглинули книги на стелажах книгарні — вишикувані полки історій, що обороняються нескінченному тискові відвідувачів. Звісно, Богдан не міг не відмітити про себе, що тільки така градація цінностей — від книг до людей, інакше він би ніколи не працював книгарем.

Робочий день набрав оборотів доволі швидко і вже за кілька годин надворі почало темніти. Богдан виділив собі трохи вільного часу і втомлено гортав "Українське міфологієзнавство" за касою, тоді як саме в цей час в дверях несподівано з'явився вчорашній знайомий — Міхо Штофель. Книгареві перед цим  довелося довго ходити залами поміж стелажами і збирати залишені паперові стаканчики з-під кави, що їх позалишала молодь, яка часто опісля занять в навчальних закладах першим місцем відвідин чомусь обирала книгарню. В залах не вчувалось жодного аромату кави — тільки передвечірня порожнеча, захоплена в паперові конуси. Тотальна поблажливість до відвідувачів, до юної усміхненої молоді, яка часто пірнає поміж стелажами із щоденним незбагненним ритуалом помацати відносно омріяну книгу, погортати декілька сторінок, поставити її на місце — це доволі часто притримувало Богдана біля касового прилавку, надавало його обличчю певної скам'янілості. Кожного разу із вчуванням дівочого хихотіння із зали художньої літератури він втомлено ставив собі питання: мовляв, що спонукає людей купувати каву в післяобідню пору чи ввечері і погордливо сновигати центром Вінниці із паперовим стаканчиком у руці?

Богдан бачив продубльовані картинки з рекламних плакатів в людях на порозі книгарні і це його бісило, оскільки хлопець не бажав приймати ситуацію як норму. Питання надмірного етикету ставали вкрай актуальними завдяки відвідувачам із відкритими напоями, їхнім діловим обличчям і діловому настрою за неділової поведінки. Після різкого контрасту суперечностей приміщення книгарні збільшувалось в уяві хлопця космічним кораблем, всередині якого виповнювався звук веселих студентських теревенів. Стороння радість контрастувала з процесом продажу книг і супутніми касовими операціями, які вимагають чималої серйозності. Тільки от Богдан буквально називав про себе свій стан відчуження від емоційного стану покупців "продажем книг". Книгаря запитують про різноманітні речі, але при цьому сам хлопець тримається "середнього зваженого" — книг, які так просто розкриваються по-жіночому й очі книгаря сповнюються невимовних інтимних почуттів. Натомість кава й погорда, холодний поверхневий скепсис в очах — все це так контрастує і лякає, що ось-ось станеться необережний рух і будь-яка бідолашна книга може прийняти коричневий підсолоджений потік на білі сторінки. Одні тільки думки про це мучили уяву Богдана.

Наче від якихось плювків в обличчя, він витирав вогкою червоною ганчіркою солодкий кавовий півмісяць на поверхні дитячого столика. Так, хтось підпільно пролив свою погорду. При цьому сам порожній паперовий стаканчик ще зберіг тепло, яке неприємно лоскотало пальці. Інші відвідувачі монотонно проглядали книги, роблячи вигляд, що нічого не трапилось і не уявляючи, що думає той, хто продає всі ці фоліанти. Думки несли Богдана далі, вибудовуючи уявний світ величезним деревом, знеособлюючи в людських історіях самого хлопця. Кожна книга здавалась рештками зниклого з планети дерева і коли його пальці після розлитого лоскоту торкались цієї книги, яку людина купувала — Богдан чомусь уявляв себе чоловіком з відомої картини Мікеланджело "Створення Адама". Немов Світове Древо через целюлозні сторінки наповнювало життям його прах. Дивовижний образ змушував хлопця занурюватись в свої думки, граючись з кожним відвідувачем у позування як "Адама, який торкається кожного відвідувача-бога через книгу" і тут у дверях виникає Міхо Штофель.

Вигляд у чоловіка все так само зухвалий як і вчора, але є малопомітні відмінності. Так, на ньому шелепала та сама спортивна куртка, проте на ногах виднілись добротні джинси, модні черевики помаранчевого кольору і помітно комір спортивного піджака синього кольору. На обличчі з'явились окуляри в чорній елегантній оправі, на лівій руці вже помітно масивний годинник з електронним циферблатом, який солодким сигналом дає знати про настання рівної години як от сімнадцята-нуль-нуль.

Дивно, що Міхо Штофель знову завітав до книгарні в ту саму мить, коли Богдан кипів бажанням висловити вголос щодо дратівливого випадку як от про розлиту каву на дитячому столикові. Хотілось так само розлити всі свої емоції простими і грубими словами, а ще й додати вчорашній залишок про не витерте взуття і мокру підлогу. З одного боку, атмосфера в книгарні зобов'язувала до шанобливого ставлення чи хоча б до символічного поступу між людьми. З іншого, проявляв волю як начитаний працівник, здатний до оцінки ситуації та виконання певних дій щодо недопущення подібних випадків у майбутньому. Він подумки розривався між атмосферою і волею, тому, зрештою, просто реагував на все мовчанням. Головне, не привертати до себе зайвої уваги якимись конфліктними настроями.

І чим більше він самодисциплінувався, тим насиченою ставала атмосфера книгарні — мовчазний спокій, думки, які осіли на папері і за інерцією вбирали в себе думки присутніх людей в приміщенні. Мовчання і поступ викликали Міхо Штофеля з безодні вечірнього міста. Розмови з цим дивним чоловіком мали в собі подвійну природу: цікавий співрозмовник і відчуття загрози того, про що згадувала дівчина в білій шапці: Богдан міг розмовляти сам із собою в присутності Міхо Штофеля.

— Добрий вечір. — привітався Богдан, затримуючи погляд на чорноті вечора за вікном. Він у свої вітаннях постійно орієнтувався на рівень світлості тієї чи іншої частини доби. Нехай ще тільки п'ята година і на вулицях просто загорілись ліхтарі, нехай робочий день в більшості людей ще не закінчився, але вечір є вечір — пітьма викривлює зображення.

— Добрий вечір. — Міхо Штофель шанобливо вклонився книгареві і підняв в правій руці товстезну книгу про православну сім'ю. — Повертаю. Дуже цікаво, дуже ідеалістично. Обома руками підтримую написані слова.

Рідкісна лукавість в купі із іронією. Богдан відповів стриманий поклоном і мимоволі роззирнувся на всі боки, чи немає в книгарні вчорашньої дівчини в білій шапці та чорним поглядом.

— Ех, хотів сьогодні полишити Вінницю, як я вчора й анонсував, але ж залізничні потяги аж надто дискомфортні для подорожі тривалістю в три години. Дискомфорт вбиває слово. Важко розмовляти із попутниками, коли і твоє слово перечіплюється через галасливу людську компанію, через ряд крісел або об власну спітнілу спину, яка болюче спирається на тверду спинку плацкартної лави. Ти чуєш себе, а за попутника просто соромно — його втома проявляється ще за посадки. Ти йому про криваві ритуали народів майя, а в тієї людини так само ниє спина і його фрази такі самі монотонні як стукіт коліс потяга.

Богдан викинув в кошик для сміття паперовий стаканчик з-під кави і вказав на книгу в руках чоловіка:

— Ви повністю її прочитали?

— По діагоналі кожну сторінку. Читав так, ніби я її сам написав. Я одягнув для цього свої спеціальні окуляри для читання. — вказав він на свою елегантну оправу. — В них спеціальні лінзи — не видно синього кольору. Так мені значно легше читати. Люди зазвичай й уяви не мають, скільки синього на сторінках книг.

— Синього на сторінках книг? — з недовірою перепитав книгар.

Хлопець почухав потилицю і розгублено пострибав очима по обкладинках книг, які лежали в нього на касовій зоні. Який там синій колір? Там все біле із чорними літерами.

— Існує теорія, що за доісторичних часів, — м'яко, але чітко мовив Міхо Штофель, віднісши на відсоння в корзину букросингу книгу про православну сім'ю, — чи трохи ближче, ще в епоху Античності люди не бачили синього кольору. Чому? — запитав він сам себе на ходу, — Чув різні версії: по-перше, раніше на планеті панував зовсім інший клімат, доказом чого слугують стародавні малюнки, на яких первісні митці не відображали небо, вся увага приділялась сонцю; по-друге, раніше на людський мозок чинився значно менший інформаційний тиск, настільки менший, що людська свідомість не сприймала синього кольору; по-третє, синій колір підпадав під найперше табу людства, суть і причини якого загубились в нетрях первісної історії.

— Хм, доволі часто уся сила теорії в тому, що вона множиться у версіях.

Однак, Міхо Штофель пропустив ці слова повз вуха, нахилив голову дещо вперед і поглянув на Богдана з-під лоба, на якому проступили глибокі зморшки:

— Як невчасно окупували це місто. Тільки зібрався повертатись в столицю із свіжими силами як один спритний молодик розуміє, що можна спровадити свою стареньку бабусю на вулицю, оскільки гадає, що жінка займає забагато місця в квартирі. У своїй власній квартирі і це провокує в молодика нервові зриви, які небажані за окупації. Простіше позбутися старої, бо все ж таки окупація — люди зрозуміють. Або ж директор дитячого садочка реквізував десять кілограмів свинини із холодильника на кухні в дитячій столовій. Реквізував у свій власний холодильник вдома, бо вважає, що надлишок м'яса може принадити окупаційну владу. Тому той вірить, що робить благе діло. Або всеневдоволений пенсіонер починає варити самогонку, бо думає продавати військом на блок-постах алкоголь і задобряти їхні серця, бо раптом що, то метикує прорватись за місто. Чесно, не планував затримуватись довше, аніж на день. Дивина й годі з нездоланними блок-постами. Людей не випускають з міста, коли ті не можуть назвати причини своєї подорожі, мовляв, хіба потрібно їхати в столицю задля роботи — тут також є привабливі вакансії. — Богдан із боязкістю позирав на цього біса в окулярах, які нейтралізують синій колір і чи бува хтось з інших відвідувачів не дослухається до їхньої розмови, аби раптом не донести на книгарню окупаційним військам. А ще, чи бува немає поруч дівчини в білій шапці із чорними очима, бо раптом виявиться, що книгар сам із собою розмовляє. — Кажеш солдатам на блок-посту, що в тебе в столиці дім, а вони у відповідь, що й тут доволі комфортно, а потім п'яний мешканець гуртожитку вбиває вахтерку і я змушений повертатися назад в місто, бо чоловік на зізнанні плете, що прийняв ту жінку за інформатора окупантів. Просто безсоромно пристає на цю версію перед слідчими з поліції.

Богдан при цьому нервово оглядав книги на полицях і все уявляв, скільки синього кольору в романах Ремарка і в поезії Целана, як конкурують сторінки із синіми обкладинками книг Кідрука. А що коли відвідувачі не сприймають хороших книг тільки через те, що в них між рядками зачаїлось надміру синього кольору. За такого варіанту, корисно якби видавці зазначали на обкладинках рівень синього. Міхо Штофель переглянув книги в кошику букросингу і, не знайшовши для себе нічого цікавого, процмакав устами та знудженою ходою повернувся до каси.

— Як ваші успіхи з українським міфологієзнавством?

— Не так багато інформації, як хочеться. — книгар повернувся до дійсності. — Чудова триєдність в символі Світового Древа: підземний світ, наш земний світ і небесний світ — відповідно, коріння, стовбур і гілля.

— Напевне, символ єдності не варто розбивати на частини. — зауважив Міхо Штофель, безцеремонно впершись ліктем на касовий прилавок і знявши з носа свої окуляри в модній оправі. — Це спрощує його і ми невірно трактуємо значення символу. Наприклад, хрест у християнстві...

— Так, — загорівся вогник в очах Богдана, коли він безтактно перебив співрозмовника, — в християнстві це центральний символ, що Ісус постраждав за людські гріхи, а за давніших вірувань, хрест грав роль похідного символу від Світового Древа.

Міхо Штофель посміхнувся сам до себе:

— Все-таки, задумливо мовив він, є певна загадковість вашого міста. Тут все розсіюється, скільки не намагайся запустити нормальне міське життя, активізувати урбаністичні процеси — все гальмується, розсіюється, губиться між мешканцями Вінниці. Здається, що саме життя перемелює, перетравлює штучність зовнішнього світу навколо міста. І вістрям цієї штучності слугує діловитість міських вулиць. Воно вгризаються в плоть обласного центру і метал діловитості огортає сон, приглушує діловитий запал, наче куля капсулюється антитілами пораненого організму. От скажіть, чому у вас немає міських легенд?

Саме цієї миті Богдан завмер, бо йому здалось, що він бачить за вікном на вулицю дівчину у білій шапці. Але то тільки здалось, рельєфи снігу зіграли з хлопцем злий жарт.

— Не знаю, — чесно зізнався книгар, — але Вінниця мусить мати свої легенди.

— Але ж немає. — прошипів Міхо Штофель, махнувши рукою в бік дверей. — Тільки чутки та офіційна історія. Кажу вам, це місто володіє даром розсіювати різні штучності зовнішнього світу, у вас навіть окупація протікає не як окупація. Блок-пости по периметру і жодного солдата в самому місті. Ніякої каральної операції чи репресій.

— А вам потрібні ці жорстокі каральні операції?

— Не мені, а вам, бо інакше у вас дах поїде.

— Насильство породжує лише насильство.

— То ви пацифіст? — хитра посмішка на обличчі чоловіка неабияк бісила Богдана. В наш час ви ще залишаєтесь пацифістом? Серйозно?

— Я не безнадійний пацифіст.

— Вам просто на війну страшно йти. — іронічно підмітив Міхо Штофель.

Богдан раптом відчув втому від цієї дискусії, хоча раніше за будь-якої суперечки в нього все стискалось від страху перед конфліктною ситуацією, але тепер відчуття спорідненості з окупованим містом штовхало до щирості перед сторонніми людьми.

— Так, страшно. — з викликом в голосі підтвердив книгар. — Бо важко затягнути людину в окопи, а ще важче — витягти її звідти. А що коли я надто сильно захоплюся війною.

У відповідь Міхо Штофель продовжував хитро посміхатися:

— Однак, міських легенд у Вінниці немає.

— Можливо, вони нам не потрібні.

— Направду, усім потрібні легенди — вони є останньою інстанцією, завдяки якій люди розчаровуються у війні. Маленька древня історія показує людину, яку поховано в товщі часу, але за умови, що наш предок не випадає з ланки людського роду. Ось в чому суть — у зв'язку між людьми в історичному контексті. Якщо кожен звертатиметься до легенди, то він зможе протидіяти новим тискам часу і, звісно, тискові окупації. І можливо вже завтра я таки покину ваше місто. Я насправді почуваю тут себе безсилим.

Міхо Штофель розчинився в дверях, не придбавши книги чи не взявши ще однієї з кошику букросингу. Богдан хотів мовити "До побачення" чоловікові в спину, але шум міста увірвався крізь прочинені двері з такою силою, слова застрягли в горлі книгаря і він подумав, що з привідкритим ротом має дурнуватий вигляд. Він стулив уста, в думках картаючи себе за можливу образу Міхо Штофеля, створену оцим мовчанням і дурнуватістю. Думки хлопця перемкнулись і почали обертатись навколо синього кольору і його потенційної кількості на сторінках книг. А коли хтось з відвідувачів з виразом недовіри положив книгу на касовий прилавок, ніби цим він робив неабияку послугу для книгаря, то Богдан одразу запитав людину:

— Ви чули, щоб я щойно з кимось розмовляв?

Спочатку недовіра змінилась захисною погордою, але її як вітром здуло від усвідомлення почутої від книгаря фрази, на обличчі виринула сильна задумливість, яка йшла від самих коренів мозку і скривила обличчя зморшками сильного здивування, апофеозом якого стали слова нещасного:

— Ем... я чув голоси. Здається, ваш точно чув.

— Хм, все одно не зрозуміло. А ви дивились, — Богдан взяв в руки книгу "Країна стартапів", на обкладинці якого домінував синій колір, — ви дивились на сторінки цієї книги? Там не забагато для вас синього кольору?

Цього разу нещасний покупець над міркував над питанням, а мотнув головою:

— Мені підходить... — аби якомога швидше здихатись цього божевільного книгаря і залишити приміщення.

Богдан швидко прошелестів сторінками, аби самому впевнитись у читабельності слів та їхньому розумінні саме так, як їх й надрукували. Здавалось, що синь просочувалась крізь обкладинку на сторінки між чорні рядки. Залишалось незрозумілим, чи це синь внутрішня, яка грає на світлі лампочок чи це та синь, яка нині губиться в зимовому повітрі і знаходить свій вихід на фабричній целюлозі.

— Можна придбати у вас цю книгу? — чоловік вже вдруге повернув Богдана до реальності.

— Так, звісно. — послідувало кілька тренованих автоматичних рухів, надрукувався чек і нещасний покупець з полегшенням залишив приміщення книгарні.

— Чому синій? — спантеличено перепитав сам себе Богдан і одразу спародіював відповідь, яку чув навколо себе багато разів. ­— Бо окупація.

Зазвичай, останні години робочого дня в книгарні для Богдана протікають доволі виснажливо і стресово. Відвідувачів мало, втома пульсує в тілі, а ще більш загострене відчуття присутності сторонніх людей в приміщенні книгарні, тоді як мозок за темної пори на вулиці потребує усамітнення. Кожен сторонній у своєму усамітненні блукав поміж стелажами із книгами, а Богдан сидів за касою і дослухався до приглушених далеких звуків, до голосів, до шелесту сторінок, як то осіннє дерево скидає листя, до падіння на підлогу книг, як то в лісі падає зимове дерево. Зовсім різні люди через особливості свого характеру опиняється пізньої години в одному і тому самому приміщенні. Усіх їх об'єднують мільйони символів друкованого слова. І суть вже не в істини чи брехні цього слова. Слово як банкнотні папірці, якими ми обмінюємося, прагнучи покращити цей світ і самим вдосконалитись. Слово, слово, слово, ніби досконала самовідтворювальна система. Людина чує звук, нефоновий чіткий звук, який потребує уявного відображення в свідомості за допомогою образа і перекодування в літери. Слово це система використання чогось помітного. Богдан все чекав  коли настане час закривати книгарню, коли відвідувачі оберуть для себе потрібну сукупність книг, коли система слова на сьогодні завершить свій цикл.

І ось, робочий день добіг свого кінця виконанням чітких дій на касовому апараті і програмі обліку первинної документації. Богдан поставив на сигналізацію приміщення і замкнув двері, коли помітив як на центральній вулиці міста зупинився переповнений пасажирами тролейбус після того, як його рогачі-штирі злетіли з лінії електропередач. Водій тролейбуса неквапливо вийшов із теплої кабіни на вологу нічну погоду, одягаючи на ходу люмінесцентну жилетку, спробував під'єднати рогачі назад до дротів. Спроби виявились марними: "рогачі злітали, ніби пороблено".

— Та щоб тебе! — валував на всю вулицю водій тролейбуса, а у відповідь рогачі і дроти сміялись металевим брязканням. — Задовбало!

На хвилину чоловік переводить дух і махає рукою іншим тролейбусам, які їдуть позаду, аби ті рухались далі. Один із водіїв минаючого тролейбуса висовується у вікно і кричить: "Давай, давай!". А невдаха у відповідь тільки злісно відмахується і по-новому намагається прилаштувати кляті штирі. Ніякого результату: чи то рогачі деформувались, чи то водія очі підводять. Так тривало хвилин із десять. Богдан стояв під яскравою вивіскою книгарні і з цікавістю спостерігав як набитий людьми тролейбус ні на метр не зрушив з місця і жоден пасажир не полишив салону. Для книгаря це стало загадкою. Нібито наступні тролейбуси оминали та рухались тим самим маршрутом і, зважаючи на пізню годину, людей всередині громадського транспорту з кожним тролейбусом меншало, а пасажири нещасного маршруту, корпус якого  видавався знеструмленим синім китом на зимовому дні міста, все ніяк не виходив у відчинені двері і не біг до найближчої зупинки, аби раніше опинитись вдома. Тим часом, навіть дехто з водіїв інших тролейбусів зупинялись поруч і кидались на допомогу своєму колезі. Чоловіки і одна жінка напружено намагались поцілити рогачами в лінію електропередач, але все марно. Пасажири ж знерухомленого тролейбуса терпляче очікують в переповненому салоні, що Богдан як не старався не міг собі уявити, що ж їх там й досі тримає, яка ідея чи навіть спільна провина змушує терпіти один одного, вдихати запахи, слухати гул полоненого натовпу, зрештою, просто марнувати час в такому очікуванні?

Книгар гадав, що напевне пасажирам шкода пересідати в інший тролейбус і знову оплачувати проїзд попри мізерну вартість. Так, гроші невеликі, але він все ж таки придивився до потуг водія, зосередив погляд на пузаня в люмінесцентній жилетці, віком під п'ятдесят, придивився до його схвильованого, знервованого обличчя, коли той ось вже десять хвилин поспіль ганьбився на центральній вулиці Вінниці. Рогачі все ніяк не піддавалась чоловікові,його обличчя все більше густіло червоним, голос охрип від постійного проклинання дротів і всього, що з ними пов'язано. Руки нервово смикали за троси — це нагадувало рухи диригента симфонічного оркестру за виконання потужної частини фортепіанного оркестру. Духові і ударні відіграли насичену партію від залізничного вокзалу аж до зупинки біля вулиці Театральна, широкі пасажі строгої класичної форми гнали синього кита до центрального мосту через Південний Буг і насичували гармонійними нотами далі крізь увесь центр міста. І тут ударні й духові поступаються фортепіанній частині соло — тролейбус зупиняється і водій нервово смикає тросами, наче витискає із фортепіано неймовірну трагічну імпровізацію. І усі пасажири — слухачі на цьому концерті, де водій безуспішно та відчайдушно прагне реанімувати електродвигуна. Гіпнотизуюче дійство, в якому не зрозуміло чого більше: комедії чи трагедії. Певне, людям необхідно це побачити, певне, водієві слід пережити цей своєрідний творчий катарсис.

Боротьба не могла тривати вічно і фортепіанний концерт синього вінницького кита підійшов до другої частини — Largo. Запало та енергії у водія помітно поменшало, його нервові покрикування вже скидались на подібну до сигналів повітряної атаки істерику, на його щоках стали помітними сльози відчаю. Кондуктор почала випускати пасажирів через передні двері. Звісно, більшість людей кинулись до найближчої зупинки громадського транспорту, сподіваючись спіймати потрібний їм тролейбус. Проте дехто з них підходив до сумного водія-невдахи і щось йому мовив, а хтось навіть клав йому руку на плече. Богдана направду приголомшило побачене. Хтось в таку пізню пору не поспішав, а все спостерігав, чим все закінчиться — на якусь мить кожен прагнув стати спільником важливої події тривалого перебування в закритому просторі, більш закритому, аніж їхнє окуповане місто. Нехай це лише мить, але вони не могли так легко покинути тролейбус як раніше до окупації залишити це місто. Менша неволя наросла на більшу неволю і все, що вони бачили перед собою — відчайдушний водій, який до істерики смикав троси. І все безрезультатно. Дива не трапилось і звичний порядок подій зламався, коли пасажири швидко полишали салон тролейбуса. Вони позбувались меншої неволі, переходячи в окупований простір. Вони відчули свободу у формі співчуття до водія. Звісно, тимчасову і на ранок для них нічого окрім окупованого міста за вікном не існуватиме, але люди цього не розуміли. Вони опинились на свободі, відчули співчуття до того, хто за них боровся, хто нервово смикав троси і пішли очікувати на новий тролейбус.

Третя частина фортепіанного концерту не послідувала. Богдан й так затримався, спостерігаючи цю дивну сцену, тому дочекавшись свого трамваю, рушив додому. В дорозі він хотів ні про що не думати, просто хитатись своє втомою над підлогою в трамваї. Але побачене протягом дня поверталось, наче хтось відмотував події в голові назад і Богдан вже відтворював розмову з Міхо Штофелем про синій колір, про війну, про неможливість залишити окуповане місто, про те, що Вінниця доволі дивне місто, яке навіть немає своїх легенд. Потім він пригадав і Миколу Івановича, який люб'язно помінявся із ним місцем в черзі, аби власноруч відправити написаного хлопцем листа. Стоси подій, які настільки неважливі для обивателя, що не сприймаються лінійно. Справді, Богдан, стоячи в трамваї біля вікна, напружуючи зір в мерехтіння нічної вуличної різнокольоровості, переставляв в уяві сьогоднішні події і дивувався новій отриманій картинці, дивувався, що ця картинка нічим не відрізняється від реальної, що події не визначають існування одна одної допоки Богдан протягом дня працює в книгарні.

Вийшовши на своїй зупинці, Богдан зіщулившись йшов вздовж такої знайомої стіни критого ринку, при цьому його голова квітнула можливими подіями, які відбуваються вдень на цьому місці. Гамір і торгівля, потік людей. І все це він не бачив, не зміг перебувати тут, тому тепер вдовольнявся нечіткими абстрактними картинками. В серце проникав легенький смуток від такої абстрактної гри — неможливість перебувати всюди, брати на себе роль свідка різноманітних подій; при цьому уява тягнеться до стін ринку, до денного руху та шуму. Інтенсивність його уяви збільшується настільки, що мозок починає реагувати занепокоєнням із домішком легкого страху. Бо він сам себе запитує: "І що ж я робитиму тут вдень?". Богдан не може дати чіткої відповіді, бо його долають сумніви щодо різних можливих варіантів ходіння від ятки до ятки в пошуках чогось дешевого і смачного, згадуючи при цьому свої минулі досвіди перебування в переповнених громадських місцях і не знаєш, чим себе зайняти і куди себе подіти. Особливо, якщо ти перебуваєш в іншому місті і навколо тебе нібито знайомих людей, але постійний потік людської маси тисне своєю присутністю, пробуджує в тобі відчуття очікування сторонніх людей щодо твого поруху, слова, жесту, танцю, що ти несміливо щось мовиш, подаєш в'ялий знак. А що натомість незнайомці? Вони ні з того, ні з сього починають вдавати, що не помічають тебе, не оцінюють твоїх невпевнених потуг. На тому й все закінчується: надуманим взаємним ігнором і Богдан розчаровано повертається у Вінницю. Уява вкотре поступилась досвіду. Для хлопця стають нецікавими подіями за стінами критого ринку, бо нині тихо й ніч, що чимось нагадує оте м'ясо, овочі, фрукти, сири і молоко, що компактно розміщуються на торгових прилавках. Так само як і книги на стелажах в книгарні. І ця подібність трохи лякала, хоча й Богдан силувався пізнати причину цього поглинаючого мрії і фантазії страху. Зрештою, він дійшов висновку, що усе подібне, а Богдан просто вигадує відмінності задля того, аби відігнати відчуття втоми.

Стіна критого ринку різко обірвалась розгорнутою площею із розібраним постаментом, на якому раніше увіковічнили реактивний винищувач, а нині натомість розритий асфальт і поліетиленовим наметом посередині площі. Навколо нього в дивній асиметричній послідовності виросли вуличні ліхтарі сучасної модерної форми. Сьогодні не помітно ані вогників всередині намету, ні дивакуватого безхатченка в розідраній хутряній шубі. Лише фонове вуличне світло давало про себе знати крізь поліетилен, вихоплюючи кістяк дерев'яного каркасу. Застоялий напіврозталий сніг скидався на завмерле бентежне всередині море, що з кожним днем чорніло від забрудненого повітря і поступової піддатливості теплу.

Богдан швидким кроком оминув цей частково огороджений об'єкт і подався до знайомого універсаму по ще одну порцію сиру, пепсі і якогось салату. П'ятниця саме набирала обертів і черги по харчі не варто очікувати. При вході хлопцеві здалось, що й в лікеро-горілчаному відділ немає дратівливих довгих черг із лінивих людей, які навіть ввечері йдуть купувати каву, а не варять її вдома. І справді, йому поталанило, оскільки біля каси виявився тільки один відвідувач солідного вигляду завдяки модній шкіряній одежі. Він діловитим тоном мовив до продавчині:

— Дівчино, мені потрібен цілий ящик шампанського. Звісно, не дорогого, але такого, аби я знав, що я п'ю і що з мене потім виходить в туалеті.

Стоячи позаду чоловіка, Богдан одразу вловив тон людини, покликанням якої стало, в силу власних статків і власного невігластва, "морочити голову людям". Такі суб'єкти і йому траплялись в книгарні, коли з порогу просили якщо не вимагали книги різних "актуальних" авторів, таких як Донцова чи Степанова з вражаючою аргументацією: "Ви не розумієте: мені потрібна книга, яку б я читав і ні про що не думав". Щось подібне відбувалось в лікеро-горілчаному відділі, коли чоловікові в солідній (але підібраний без смаку) одежі необхідна випивка, яка заповнює проточний канал крізь людину. Крутелику показували різні пляшки кеглевої форми із бурштиновою рідиною, розцятковані стильними етикетками, але той залишався невблаганним, знаходячи до чого причепитися: до етикетки, до виробника, до сорту, до назви, до відтінку, до ціни, до міцності, до незнання продавчинею смаку того чи іншого пійла. Це тривало доволі довго, а іншого когось з обслуговуючого персоналу на місці не спостерігалось. Богдан безсило стояв біля полиць недоступного для нього вина і спостерігав як чоловік нарешті визначився із напоєм, але виявилось, що такого шампанського не знайшлося в достатній кількості на полицях, аби назбирався цілий ящик. Відповідно, крутелик починає обирати шампанське по новому колу. Його вибір падає на іншу марку і цієї випивки вистачає на один ящик. Чоловік задоволено потирає долоні і широким зверхнім жестом дістає із шкіряного гаманця банківську картку, фоном малюнком якої слугувала еротична фотографія оголеного жіночого тіла в блакитно-світлих тонах і оплачує випивку, доки йому упаковують цілий ящик.

Звісно, на цьому нічого не закінчувалось, бо коли чоловік у дорогій із несмаком підібраній одежі отримав свій чек, то зухвало мовив до дівчини:

— Мені потрібна людина, яка віднесе мені цей ящик додому.

Очі в продавчині округлюються, а Богдан свої очі роздратовано закотює.

— В нас такої людини немає. — з провиною в голосі відказала касир.

Богдан мовчки подякував богові, що продавчиня швидко знайшла таку просту та ефективну відповідь. Однак, крутелик не мг збагнути як це на озвучення своєї примхи йому відрубують коротким "немає". Він одразу аргументує необхідність власної, як йому здається, справедливої вимоги обсягом придбаного товару:

— Я купив у вас ящик шампанського, розумієте, я купив у вас ящик шампанського. Мені потрібно, щоб його занесли мені додому. Я живу на цій вулиці через два будинки, навіть ста метрів немає. Я готовий заплатити, тільки дайте мені людину, яка занесе мені додому цей ящик.

Чарівні слова промовлено, але як втілити фізично прохання крутелика, адже продавчиня швидко зауважила:

— Я вас розумію, але в нас немає такої людини, яка б носила людям покупки додому.

Знову правильна фраза, Богдан мовчки їй аплодує і продовжує стояти позаду чоловіка, одночасно дивуючись тому, що протягом цього часу жодна людина не зайшла в лікеро-горілчаний відділ, ніхто не забажав замовити собі кави чи ще якогось п'ятничного пива, наче звичний невблаганний колообіг буття раптом змилувався над крутеликом і відсторонив рутинність від його нагальних справ пов'язаних із придбанням ящика шампанського. Тільки один Богдан, наче вилетів з колії і потрапив у вир подій, біля яких йому доводилось близько стояти і безсило спостерігати. Що ж це за такий дивний віраж співпадіння у часі і просторі?

— Мені потрібно занести на третій поверх цей ящик. — схоже, що обоє перед Богданом розмовляли українською мовою, але в певний момент втручався якийсь ледь вловимий діалект, який змішував чоловіка стояти на своєму, а Богдана просто стояти в черзі. — Я придбав таке шампанське, аби в себе і з себе, — просто феноменальний акцент про "шампанське, яке легко п'ється, а згодом легко залишає організм природнім шляхом" — Мені для цього шампанського потрібна людина, яка віднесе мені додому.

— Гаразд, я покличу зараз менеджера. — стурбовано відказала дівчина і зникла в підсобці.

Хлопцеві хотілося голосно протестувати, апелювати до крутелика з його ящиком шампанського, до продавчині, яка вкотре сьогодні одна за прилавком на весь лікеро-горілчаний відділ універсаму, апелювати до часу, годинники якого вірними солдатами йдуть тільки вперед, хоча сам час для Богдана завмер на місці. Однак, так лише цементувалось внутрішнє відчуття, а зовні хлопець стояв із нерішучим виразом обличчя позаду чоловіка в дорогому, але підібраній з несмаком одежі.

Дочекався. Вийшла продавчиня з привітним виглядом, а за нею високий худий чоловік із бейджиком на сірому із білими ромбиками светрі. Здалеку незрозуміло, яке ім'я на тому бейджику, але наявність прямокутника пластика на грудях своєрідним орденом зобов'язувала молодика з'являтись за виникнення в крамниці першої ліпшої нестандартної ситуації. Звісно, чоловік задоволений появою на його вимогу хоч якогось адміністратора, який до цього свій професіоналізм проявив призначенням єдиної продавчині в лікеро-горілчаний відділ п'ятничного вечора, або вчора ввечері, коли маса людей вирішила одночасно купити собі кави. Розмова між адміністратором починається по новому колу, коли чоловік в чорній, позбавленій стилю і смаку одежі переповідає ситуацію із шампанським, вкотре аргументуючи все це властивістю придбаного напою входити орально в людський організм і виходити з нього природнім шляхом.

З виразу обличчя менеджера стає очевидним, що той для зовнішньої гідності повторить слова продавчині про "відсутність послуг доставки". Очевидно, що крутелику нікуди відступати через явну для нього принизливість волочити ящик шампанського самостійно додому на третій поверх. Очевидно, що адміністратор готовий поступитися чоловікові з огляду на його дорогу без смаку підібрану одежу і він не проти заробити трохи грошенят своєю тимчасовою відсутністю на робочому місці, тим більше, що його попередня присутність скидалась на чисто номінальну річ. Очевидно, що ця розмова затягнеться, бо співрозмовники дійшли згоди по своїм діям, але ще не зійшлися на ціні. Очевидно, що стати поруч крутелика біля прилавку фізично неможливо через присутність ящика шампанського, яке не йде ні в яке порівняння із молдавським  дешевим мускатом. Очевидно, що Богдан сьогодні не купить вина і залишитися із "пепсі". Очевидно, що він тепер розлючений залишає крамницю і різко крокує тротуаром до свого будинку.

— Ну як так можна... — бурчить він собі під носа, згадуючи позавчорашню зустріч із дівчиною біля будинку, яка пройшла повз нього, слізно вимовляючи в мобільний телефон цю саму фразу.

Так вечір повторювався за вечором, маючи в собі однакові впізнаванні деталі і однакові знайомі фрази, які супроводжували ледь осяжний ритуал цього січневого вечора. Богдан переходив від одного циклу емпіричного рефрену до іншого, адже зимові ночі настільки подібні одна до одної, що піднятий погляд угору до зірок видається гідним того, аби повністю віддатися цій космічній холоднечі. Хлопцеві подобався рівномірний стан самопочуття, коли малопомітні деталі захоплюють увагу, коли повно снігу і на ньому помітно предмети і слова. От як із тією дівчиною і з її голосінням в слухавку. Можливо, в неї біда, можливо, звичайна істерична реакція на власну інтерпретацію сторонніх дій, але її питання залишається настільки гострим, що його лезо загнано в мозок Богдана по саме руків'я. Питання виринає перед ним кожного вечора біля його будинку, де не завжди зрозуміло: чи це сніг тане чи вода мерзне; і він ставить це питання і місту, і зорям, і, здається, що вони відповідають йому малозрозумілим нечітким символом величезного дерева. Бо нікому більше ставити подібних питань, бо воно не подібне до того "шампанського, що входить в людину орально і виходить природнім шляхом".

Двері в під'їзді гримлять за спиною і вічка дверей квартир на першому поверсі одразу темніють присутністю цікавих спостерігачів. Але сьогоднішнього вечора сусіди облишили підпільне спостереження за хлопцем. Чути клацання дверних замків і помітно, як броньовані і прості дерев'яні входи трішки прочиняються, аби в отвір могли виглянути людські обличчя. І ось кожен з'являється в дверях своєї квартири, мов зі свого тіла виглядає навіть не душа, а багатолика квінтесенція духу. Богдан притискається до стіни, на якій низ пофарбовано в зелений колір, а верхи біло-жовто-сірий обрій, що все це обривається на прочинених дверях, з яких  на нього дивляться сусіди. І він обережно рухається сходами повз ці обличчя.

Старий перестиглий апельсин, помаранч якого давно поступився жовтизні, а поверхи волосся уподібнилось сплутаному павутинню і тільки вицвілі очі горіли життям, прикипівши при цьому до хлопця. Округле обличчя жінки, яка вже привела на цей світ двох дітей і вилиці, щелепа, підборіддя, чолові і навіть вуха так огрубіли, що масив цієї ідентичності нагадував могутні гори в туманному серпанку. Його змінює крапкове лице в сусідніх дверях старої дрібної жінки, яка працювала в музичній школі викладачем, її худа мініатюрна фігурка, стиснута до підліткових розмірів, а на крапковому обличчі крапкові очі, ніс, рот. А далі суворе вище від Богдана на цілу голову обличчя, яке завмерло в сомнамбулічному спогляданні перед собою.

Богдан затамував подих і з відчуттям, що серце тікає з грудей, пройшов сходу клітку першого поверху, намагаючись триматись одночасно стіни і подалі від сусідських облич. Якби він не хотів тримати опущеним вниз свій погляд,але ті обличчя в дверях змушували раз по раз кидати короткі сором'язливі погляди на страхітливі маски. Він почувався ніяково, розгублено, і його переляк наростав від взаємного погляду різних людей у відповідь. Єдиним порятунком слугувала ватерлінія між зеленим і білим, якої він тримався, здіймаючись догори брудними сходами, чимось схожими до димового сліду від літака, який штопором терпів катастрофу.

Новий виток і нова сходова клітка: чорняве обличчя чоловіка із низьким чолом і сірими очима, які проводжали Богданове пальто; старша жінка із білосніжною шкірою, чорним блискучим волоссям зібраним на потилиці і такими милими рисами обличчя, що хлопець вмить тікав від жінки поглядом, боячись подати хоч якийсь знак зацікавленості; стара бухгалтерка із коротким світлим пофарбованим волоссям, в якої шкіряні складки на обличчі походили на хвилі розбурханого моря од понаднормової роботи в якійсь державній конторі; дещо молодша жінка із темно-русим стягнутим у хвостик волоссям і в окулярах на дещо набряклому обличчі. Їхні погляди не здавались хижими і не сповнені шаленства, а по-страшному насичені очікуванням чогось від самого книгаря.

Він розтягував свій крок розмірено й спокійно, не провокуючи оточуюче середовище різкими рухами. Присутня галерея дещо знайомих, але в своїй сукупності лячних лик міських жителів окупованого міста, які ніби зійшли з картини Кавараджо справляла дивне відчуття. Чого вони хочуть? Многоликий тихий безум під масками суспільності. А Богдан усе здіймається уздовж ватерлінії. На ще одній сходовій клітці лише двері його квартири виявились не прочиненими, а поруч визирав змарнілий від системного зловживання спиртним сусід, який вічно створює за стіною шум, волаючи: "Віддай, сука, телефон!". Вигоріле од внутрішнього градусу лице, дрібні й гострі риси зосередились на Богданові. Поруч двері іншого сусіда, відставного капітана авіації, з лисою маківкою, сивим коротким волоссям по бокам черепу і синіми як сталь літаків очима. А ще через двері руда молода сусідка із пишною зачіскою "грибочком" і несподівано густо зеленими очима. В її прекрасних рисах обличчя Богдан прочитав смуток.

Богдан поволі дістав ключі із кишені і в ньому загорілось бажання дізнатись від сусідів, що з ними не так, чого вони всі повитріщались на нього зі своїх темних квартир. Хлопець хотів таким чином прогнати внутрішню паніку, хотів просто привітатись тривіальною фразою: "Добрий вечір". Однак, книгар швидко переконав себе, що це матиме несправедливий вигляд по відношенню до решти сусідів, які визирали його на нижніх поверхах. Тому він обмежився легкою внутрішньою боротьбою, аби подолати заціпеніння перед трьома парами очей, які просто спостерігають за ним. Кляті ключі танцювали в руках і ними все ніяк не вдавалось влучити в отвір. Брязкання металу додавало легкої комічності ситуації, коли на напівтемних сходах виникло справжнє групове зніяковіння між трьома його сусідами в дверях квартир. В людях читалось тривале вичікування по відношенню до Богдана, який силувався влучити ключем в замок й опинитися всередині, аби перевести подих. Незручна пауза, за якої час уподібнився тому невдасі, який десь півгодини тому намагався прилаштувати рогачі до лінії електроживлення в центрі Вінниці. Цієї ж миті до Богдана прийшло розуміння душевного стану водія тролейбуса. Це прагнення втечі: водій тікає від пасажирів в салоні, а Богдан від сусідів на сходах, тобто, зникнення зі сторонніх очей за будь-яку ціну.

Дверний замок танцював із ключем, його секрет не піддавався прагненням хлопця і Богдан просто поглянув на цей танець, відчуваючи, що робить щось не так. Виявилось, що його руки робили звичні речі, але в руках знаходився ключ від книгарні. Акумульована втома і різкий страх концентрувались в хлопцеві, погано вливали на розум та увагу. Богдан швидко змінив ключ, не відводячи очей на сусідів, до того переживаючи, аби вони раптом не помітили його помилки і не почали сприймати його як безнадійну людину. Двічі клацає замок в перших дверях, а ще потім так само клацає замок в других дверях і він опиняється в безпеці, поволі відмежовуючись дерев'яною пластинкою від дивних сусідських поглядів. Як тільки замки знову клацнули неприступністю, то піднявся гуркіт усім під'їздом — це за Богданом одразу зачинялись усі інші квартири.

Що це в біса означає? Настільки незвичним став ритуал повернення додому через під'їзд його будинку, ніби Богдан мимоволі втрапив в іншу важкозрозумілу систему синхронних вчинків людей, які живуть поруч один одного. А сам хлопець сприймався своєрідним ключем, який постійно впливає на цю систему, змушує сусідів робити незвичні і моторошні речі. Йому залишалось тільки здогадуватись про свою роль. Перевівши подих, хлопець спокійно відніс пакет з продуктами на кухню і там зазирнув в нього. Що ж, вина немає, є лише "пепсі". І він одразу наливає собі склянку коричневої шипучки.

Іншою складовою його щовечірнього ритуалу давно стало вмикання лептопу. Коли гаджет ледь чутно заскреготів, лише тепер Богдан відчув себе в цілковитій безпеці. Втома за день розчинилась від голови до кінцівок, а незбагненний страх як чужорідне тіло зазнав швидкої безболісної ампутації від віртуального ножа. Коли Богдан зайшов на свій акаунт соціальної мережі, то тільки тепер згадав, що його ліквідували. Не Богдана, а його акаунт. Хоча у віртуальному світі це сприймалось як одне і те саме. При вході на сайт висвічувалось повідомлення із блимаючим рожевим фоном:

"Увага! Наразі акаунт, на який ви намагаєтесь увійти, тимчасово ліквідовано адміністрацією ресурсу через проживання користувача на окупованій території. Нагадуємо, що особи, які проживають на окупованих територіях, обмежені в свободі пересування і не можуть гарантувати свободи власних думок, переконань та висловлювань, які можуть викладатися на цьому ресурсі у формі дописів. Для успішного повернення на наш ресурс вам необхідно підтвердити, що ви не проживаєте на окупованій території."

Нижче блимаючого повідомлення висвітились декілька порожніх полів із квадратиками для відміток, під якими виділились такі тексти:

"Так, я проживаю на окупованій території."

"Ні, я не проживаю на окупованій території і маю свободу в своїх думках та переконаннях".

Богдан обрав перше і цього разу на екрані висвітився новий надпис на блимаючому рожевому фоні:

"Дякуємо за вашу відповідь! У доступі відмовлено!"

І ще нижче те саме оголошення, яке блимало раніше. Богдан вийшов із Інтернету і увімкнув на лептопі запис Моцарта. Це вже не смішно. Як же так трапилось, коли його позбавили можливості вільного віртуального спілкування? Другий вечір підряд Богдан не знає, як проходить у світі обговорення українського перекладу "Мага" і як йдуть справи з "Непозбувною бентегою". На очі набігла волога від надуманої дурної образи, коли відмовившись від телебачення, радіо і газет, Богдан віддався віртуальній інформації з Інтернету і книг. З книгами проблем не виникало як і власне з віртуальним світом, але іноді хотілось розбавляти інформацію з монітору соціальним чинником, якимось віртуальним спілкуванням, а не просто сприймати короткі заголовки і повідомлення на моніторі як статичну картинку від майже штучного колективного інтелекту.

Без доступу до соціальних мереж увесь віртуальний світ втрачав свою інформаційну привабливість для таких як він самітників. Безпечна відстань і можливість обдумувати в повідомленні кожне слово перед тим як відправити черговий текст — це нині дозволяло мати хоча б якійсь відносини із людьми, тоді як місто у своєму русі й анонімності насичувалось само собою і Богдан випадав із такого самопоїдання. Не фізично, а цілком психологічно, перебуваючи думками десь подалі від вулиць, подалі натовпу, який його оточував і який на очах чинив суперечливі по відношенню основ суспільства: справедливості, рівності, братерства; тих основ, на яких він ідеалістично формувався, уклав своєрідну угоду, про яку двоє пенсіонерів згадували сьогодні в розмові між собою, коли Богдан стояв в черзі на відправлення листа поштою. І він ніколи не міг вгадати: чи це той момент, коли слід залишатись від природи делікатним, чи навпаки — час пробуджувати в собі варвара, штурмуючи краще місце під сонцем. Нелегкий вибір, на якому Богдан надмірно зосереджував свою увагу, ніби це означало виживання. Дивне і боязке відчуття світу грало з ним дурний жарт, змушуючи зважати на кожну дрібницю, наче усе оточення скидалось на крихкий велетенський замок, який складається з багатьох фішок доміно. Варто зачепити одну необережним рухом і фішкові стіни валитимуться просто на очах. Ох, як же ж важкому йому з реальним світом, коли направду хлопець жалів цей світ, оберігаючи від себе, тоді як із віртуальним усе видавалось куди спокійніше, де ти міг поводити себе більш сміливо і де Богдан міг вільніше висловлювати власні думки та враження, а також вести різноманітні суперечки, долучатися до різних обговорень, суть яких рідко коли викликала в книгаря жвавий інтерес.

Таким чином, віртуальний світ "запалював" цікавість до реального, хлопець буквально наповнювався субстанцією, яка слугувала для породження творчим мисленням нових форм і змістів. Тепер все змінилось, якщо не зникло. Тепер усе чорний екран лептопу. Його позбавили свободи пересування, хоча Богдан в цьому не мав особливої потреби, але за кожного разу нагадував собі про попередню звичку, наче гойдав думку між фактами і власним відчуттям. Бо мандрування кудись для нього це фізичний процес, часто затратний і виснажливий рух між точками. Хлопець гадав, що краще обмежуватись думками і не травмувати себе та оточуючих переміщенням. Інтернет вирішував багато чого, а тепер лептоп стояв на столі не вікном у світ, а програвачем для фортепіанних концертів Моцарта.

Книгар розчинився у музичних творах великого композитора як це він робив ще до окупації, вважаючи, що тільки класична музика ідеально поєднується з усіма тими інформаційними масивами, які йому щодня доводилось осягати. Рок музика й електроніка не йшли в жодне порівняння. Неймовірно чітка структура, несподіваний натиск струнних і ударних інструментів наповнювали емоційною вагою дивовижний порядок звуків. І нехай не вловити тієї об'ємної гіператмосферності, яка нині досягається за допомогою синтезаторів та іншої електроніки, але класика стимулює об'ємні чуттєві елементи в голові слухача, не продукує готових варіантів.

Богдан одягнув радіонавушники і при звуках Adagio вставляв поміж нотами свою втому, знервованість і легкий смуток. Ось і вся атмосфера, це і є найбільшим секретом музики Моцарта, яку книгар часто слухав і через що він опинявся на манівцях соціальної взаємодії. І навіть волів би там завжди залишатись, аби кожного разу мати той самий матеріал буденності для вплітання в оркестрові композиції, які легко приймають твої проблеми незалежно від історичної епохи, якою ми живемо.

Поки готувалась нехитра вечеря, він не знімав навушники, він їв не знімаючи навушники, не зважаючи на те, що коїлось у віртуальному світі за відсутності в ньому його акаунта і те, які події розвивались в реальності, в сусідніх квартирах його під'їзду навколо Богдана. Класична музика має ще одну властивість: вона робить свого слухача надто чуттєвим до стороннього. Направду, коли книгар смакував таку собі яєчню, то інтуїтивно відчув рух за вікном, подібний до гойдання дерев за помахом вітру. Так, Богдан насправді відчув силу подібну до дії невидимих магнітних полів або невловимого гравітаційного поруху. Його буквально потягнуло до вікна кухні, яке навічно прикривали поламані жалюзі. Богдан обережно виглянув поміж алюмінієвих смужок і нічого не розібрав надворі окрім далеких вогників і величезних тіней. Звична картина зимової ночі, яка замість того аби хилити на сон, навпаки розпалювала мозок споминами. Богдан як не хотів, але таки згадав як декілька років тому на в цій кухні і та дівчина, образ якого призабувся, сиділи за цим столом і розмовляли про те, як одне дерево наздоганяє в рості інше дерево, наче так вони кохаються. Лише кілька років тому, або ще й менше, але виснажений мозок, стала самотність і його вже надто вигіркле серце в грудях, стукіт якого при споминах про ту дівчину озивався товченим склом — воно все стирало зі свідомості забагато деталей, аби з невідомості безсило хапатися за щось знайоме, десь почуте і побачене в надії, в черговій жалюгідній надії відновити ці приречені відносини. І тут крізь пурпурний туман забуття на склі його кухонного вікна Богдан помічає цікавий візерунок зроблений колись пальцем. Так, це сердечко, яке вони тоді разом вимальовували пальцями на запітнілому склі.

Відчуваючи, що це насправді всередині нього потрощено чимало скла і гострі краї впираються у внутрішні органи при кожній згадці-судомі як їхні пальці, гарячі пальці від спільних дотиків торкались холодної прозорої твердині — тому він взяв ганчірку з гачка на стіні, легко змочив водою і протер вікно під жалюзями. При цьому Богдан скинув з голови навушники, оскільки моцартовські симфонічні пасажі більше не заспокоювали його, не вносили в свідомість відчуття піднесеності , а лише з маніакальним напором колотили в серці товчене скло.

Саме тоді він почув хоровий гул на горішньому поверсі.

— Сука, віддай телефон... — тихо озвався він до стелі, повторюючи фразу, почуту раніше за стіною.

Виникло відчуття, що там нагорі зібралось багато людей і вони всі разом розтягують та різко змінюють тональність того свого завивання "у-у-у-у-у". Він важко звів обличчя догори  до стелі, яка де-не-де поцяткувалась жовтими плямами — так, тими самими слідами від декількох невеликих затоплень і які слугували для нього яскравими доказами як слід остерігатися сусідів зверху. Якщо нагорі шум, то слід чекати за ним підтоплення на свою голову. Однак, слідом за шумом послідувала не волога на стелі, далі почалось щось зовсім дивне. Хоровий гул поступився у звучанні експериментальній електронній музиці в купі із "техно" і "хаусом" — Богдан одразу вловив це, оскільки раніше також слухав подібні треки. Але чого це раптом сусіди перемкнулись з хронічного прослуховування пісень Віктора Цоя та "АС/DС" на європейський "нью-біт", своєрідний "арт-хаус" та різні буквально "гаражні імпровізації"?

Він перейшов в кімнату і раптом стеля над ним затремтіла від глухого сильного удару, що Богданові на мить здалось, що від того удару в нього завібрував мозок. Така штовханина вже давно не рідкість, але сьогодні в цих звуках хлопцеві щось не сподобалось, немов це робилось навмисно. Він вийшов на кухню, взяв пепсі, повернувся в кімнату і спробував переглянути в Інтернеті новини про стан окупації Вінниці. Незрозуміло, чого це раптом йому закортіло відволіктись від самоаналізу і шуму нагорі, однак, краще читати накручені для рейтингу новини про окупацію власного міста, аніж дослухатись до того, як на горішньому поверсі вбивають один одного.

Ні, Богдан не встиг запустити браузер, бо там нагорі здійнялось таке гупання, що здавалось ось-ось стеля піде тріщинами від сильного напору людських ніг. Звук наповнив його кімнату, відчужуючи від господаря кожну річ, яка знаходилась в приміщенні. Наприклад, на столі лежав увімкнений лептоп, але хлопець не міг ним скористатися, з книгами та сама біда — спробуй почитай, коли поруч потужний звук краде твою увагу. Навіть одежа, неохайно залишена на ліжку ніяк не поєднувалась у свідомості з його тілом — Богдан відчував себе оголеним серед цього голосного звуку незалежно від того, що він міг би одягнути, коли залізобетонні стіни не могли захистити від нахабного втручання. Відповідно відчуття оголеності у власній квартирі означало для нього оголеність і на вулиці, воно абсолютизувалось і стало незалежним від умов. А якщо ти оголений, виходить, що тобі не належить твоя ж одежа. Дивні думки виповнювали глибини його свідомості із кожним потужним ударом нагорі. Ніби там когось реанімували.

Богдан не міг пояснити для себе свої подальші дії попри те, що в них присутня чітка логіка і гуманістичні спрямування. Не міг, бо переконував себе, що найвірнішою поведінкою є та, яка позбавлена логіки, вигоди, вродженого і набутого гуманізму, як систем, які невідворотно та періодично виникають в нашому житті, і так само невідворотно та періодично мінливі системи зникають, поступаються іншим системам, забираючи із собою наші надбання та мрії. Наприклад, гуманізм проростає чи формується (кому якими термінами легше користуватись) і відпадає доволі легко, що використовувати чи опиратись на нього в повсякденному житті стає доволі проблематично, якщо не небезпечно, аби пізнати висміювання з боку людей. Попри спрощений підхід до буденності, Богдан зауважив, що гупання нагорі набуло такої сили, що маленька піщинка відвалилась від стелі і затарабанила по пластмасі корпусу лептопа.

Якщо не з поваги до себе, то з поваги до власного майна, Богдан попри їдке небажання контактувати зі своїми сусідами, з багажем обурення вийшов із квартири і попрямував на горішній поверх. Він рідко коли здіймався на п'ятий поверх свого під'їзду і тому стіни, остання сходова клітка, коричневі дешеві псевдоброньовані двері незвично кидались в очі своєрідною "хрущовка інкогніта". Тіло й розум мимоволі починають шукати місце, де б прилаштуватися. Особливо тисне на свідомість закінчення сходів, що символічно нагадує соснове віко труни. Кінець шляху із чотирьох дерев, одна з яких відчинена на кілька сантиметрів. Зрозуміло, що ці двері ведуть у квартиру над його помешканням і зі щілини лунає ритмічна в суміші з аритмічністю синтезаторських звуків експериментальна електронна музика. Власне, не експериментальна, а колись забута популярна хаус-нью-бітова палітра в сучасному аранжуванні. Богдан дещо розумівся в музиці і це його насторожило, гнів поступився сумнівам та розгубленості — забіяки, грубіяни, всілякі алкоголіки та "гопота" не слухають подібного. Надто насичена та складна атмосфера для приземлених людей, які в пізню годину з усієї сили гамселять в підлогу, на цілий хор розтягують оте дивне "у-у-у-у-у", сидячи на самій верхівці "сходового дерева" їхнього під'їзду. Гул і електронна музика змішались в пронизливу побутову космічну кульмінацію, від чого Богданові здалося, що верхівка їхнього "сходового дерева" своїм плодом-квартирою чи плодом-співом хорового "у-у-у-у-у" у суміші із немодною "електронікою" переростає у нове дерево чи нове віття, яке крізь темряву ночі здіймається до зірок своєрідною пульсацією, своєрідною кардіограмою космічного порядку. Так Богданові уявлялось Світове Древо.

Звуки важкого гупання об підлогу припинились, з прочинених металевих дверей долинали голоси кількох людей і нескінченний трек електронної музики. З першого погляду чи то пак звуку, усе це могло б нагадувати гулянку місцевої молодої інтелігенції чи фрілансерів, які працюють віддалено. Богдан відчував усе, що відбувалось у горішній квартирі, чимось подібним до служіння певному культу. Відчував на рівні інтуїції, згадуючи, як останніми вечорами повертався до свого під'їзду під блимання дверних вічок, під кам'яні обличчя сусідів в прочинених дверях. Так, щось більше, аніж вечірка відбувалось в квартирі. Електронна музика з пронизливих басів перейшла в радісний протяжний "діп-хаус", наповнюючи відчуттям, що за прочиненими дверима, окрім мерехтіння прожовклого коридорного світла простір розширюється і несе людей за природні обрії. Хоровий гул протягував: "Кута! Кута! Кута!"

Монотонність гулу і вигуків стримувала Богдана перед дверима чужої квартири, а також хлопця тримало відчуття того, що він вчинить не зовсім розважливо, якщо увірветься в чужу квартиру і зробить зауваження присутнім за їхнє слоняче тупотіння. Надто вроджена делікатність для його віку і для книгаря загалом. І тут до синтезаторського нью-бітового венігрету музики і того постійного повторювання "Кута!" додався дитячий вереск. Серце в хлопця одразу в п'яти — різки дитячий крик ввігнав книгаря в страх безпорадності. Кілька секунд він ще стояв перед прочиненими дверима, звідки долинав той крик, звуки електромузики і запах ефірних олій. Мозок по-справжньому тупив у виборі: заходити чи не заходити всередину на дитячий крик, буквально вриватися в чуже помешкання. Однак, в екстремальних ситуаціях якась джентльменська сила чи пиха взяла гору.

Хлопець різко прочинив двері і увірвався в прогіркле жовтувате повітря сусідської квартири. На порозі він ледь не перечепився через багато різних пар взуття, розкиданого в коридорі. Добре, що світло не вимкнули і лампочка слабо освітлювала темні смугасті шпалер, надаючи повітрю того самого дивного жовтуватого відтінку. Богданові не важко зорієнтуватися в чужій квартирі, адже вона по плану практично ідентична його ж власному помешканню. Г-подібний коридор вів на кухню і в кімнату, єдину кімнату в цій квартирі із входом подвійними дверима із тьмяним склом, за яким жовтіло яскраве світло і блукали сторонні тіні. Ще перед тим, як схопитися за ручку і увірватися до кімнати, Богдан встиг ще якусь мить покартати себе, що не скористався звичайним дверним дзвінком. Однак, вже пізно.

Електронна музика волала в такті якогось космічного двигуна, налаштовуючись і вибиваючись з його ритму, наче виконавець перемикав швидкості. В кімнаті знаходилось багато людей і більшість він одразу впізнав, адже кожен з них ще менше години тому зустрічав Богдана в під'їзді своїм обличчям в прочинених дверях. А інших хлопець колись однієї миті міг бачити в під'їзді за своїх мандрів з роботи і на роботу, що цих сусідів можна сприймати за образи зі снів. Невелике збіговисько малознайомих людей в невеликій кімнаті, де і меблів — ліжко, дошка для прасування, стільці, шафа. В кутку на підлозі серед плетива дротів і кабелів, наче хижий павуку павутинні, лежав лептоп та під'єднанні до нього динаміки і немов під час періоду парування закликав самицю електронною музикою. Біля стіни, протилежній дверям зібрались люди, які здавались справжнім натовпом для малої кімнатки.

З них хтось сидів, хтось стояв півколом і їхні обличчя усі повернулися до дверей. Менше десятка осіб, але вони ефектно додавали тісноти простору і викривляли реальне світосприйняття, що це півколо Богданові видалось чималим загоном. На стільці сиділа жінка з круглим обличчям. Вона привела на світ двох дітей і це дивним чином читалось в її поставі. Поруч старий чоловік із обличчям перестиглого апельсина. Ближче до них стояли господарі квартири чи орендарі — Богдан їх знав в обличчя, коли йому доводилось підніматись сюди і дізнаватись причину того, чому це в нього внизу зі стелі крапає вода. Чоловік і жінка десь одного віку із книгарем — худий хлопець, практично кістлявий із великими карими очима і гострим кадиком на шиї, тоді як його дівчина низенька чорнява із виразом одночасного страху і замилування на обличчі ледь доходила своєму партнеру до грудей і то завдяки густій кучерявій зачісці.

З іншого краю від вікна біля зеленої завіси присів, виставивши прямою праву ногу той самий високий чоловік з першого поверху, який тоді стояв із сомнамбулічним виглядом. Власне, цей самий вираз і зберігся на його обличчі дотепер, тільки поза людини викликала відчуття, що саме цей здоровань й гамселив ногою в підлогу. Богдан мав тверде переконання в цьому. Поруч здорованя стояли, стояли хрестивши руки на грудях, мов єгипетські статуї в старих пригодницьких фільмах, жінки: та сама дрібна жінка із крапковим обличчям, крапковими очима, крапковими устами, крапковим носом і крапковими вухами; чорнявка із милими рисами обличчя, якої Богдан соромився дужче від інших; стара бухгалтерка із коротким пофарбованим світлимволоссям і молода сусідка по сходовій клітці із пишним рудим "грибочком" і густо зеленими очима. В одну мить він оглянув усіх дорослих присутніх і мимоволі зауважив, що прагне розрізняти людей за кольором  їхнього волосся та очей, а риси облич для книгаря — то шкіра практичного однакового відтінку.

У відповідь присутні з легкою здивованістю завмерли своїми поглядами на Богданові, поява якого явно здавалась цілком очікувана, але дещо несподіваною, ніби присутні очікували книгаря в цій кімнаті, однак не цієї миті. Вони півколом оточили маленьку дівчинку, віком десь десять років. Богдан звернув увагу на її світле волосся, заплетене в косу із резинкою, до якої кріпився синій маленький монстрик із пластмаси, зауважив її великі волошкові запалені очі, гладенькі ледь помітні риси обличчя, подібні до  ранньовесняних паростків, рожеві щічки, певне, від рюмсання і помітив як маленька набундючено і з острахом у волошкових очах сиділа на підлозі, нервово смикаючи маленького рожевого іграшкового зайчика за вуха. І тут одразу не зрозумієш, вередує дитина чи до неї погано ставляться, але побачене Богданом за лічені секунди ще більше розпалило в хлопцеві підозри щодо подій в цій кімнаті.

Усі присутні завмерли на місці, оскільки їм здавалось, аби щось мовити Богданові то виглядатиме непристойно після того, як хлопець увірвався в чуже помешкання, ніби сам книгар повинен запустити ланцюг реплік, на який очікували сусіди, оскільки проявляти ініціативу перед більшістю та й ще голосній електронній музиці — це дуже сильно пригнічувало неприродністю. Обидві сторони мовчки загнали самих себе в патову ситуацію, навіть дівчинка лише тихо шморгала носиком і зазирала своїми великими волошковими очима, як здалось Богдану, практично йому в душу. Звісно, вони не могли вічно грати в мовчанку і присутні в кімнаті перезирнулись між собою. Високий чоловік з першого поверху підвівся і сомнамбулічний вираз на обличчі змінився на легке невдоволення, певне, від того, що ноги затекли. Він подав знак худому господареві квартири і той, підійшовши до лептопа, поставив трек на паузу.

— Я ж казала, що це він. — одночасно до всіх звертаючись, мовила сусідка з круглим обличчям.

— Ти забув примкнути двері. — із легким докором, навіть дещо жартома сказала господиня до свого чоловіка, який ще копирсався біля лептопа в кутку.

— Скажеш таке, — озвався той у відповідь, навіть не повертаючи голови, — Я й не збирався їх замикати, Соню.

— Певне, ми його потурбували. — з почуттям провини додала сусідка із зачіскою "грибочком".

Богдан одразу почав ставитись до неї прихильніше, він навіть подарував сусідці легку усмішку, але та в цей момент не дивилась в його бік, а мовила до дебелого чоловіка з першого поверху.

— А інакше ніяк, — зі щирим здивуванням озвався той, — Машо, ми тут стараємося з усіх сил. Ми не можемо робити це в півсили.

— Не можемо, Тарасе, ти правий. Але ж ВІН — слово "він" прозвучало з дивним підсиленням і Богдан зрозумів, що жінка із крапковим обличчям, яка разом з іншими опустила руки і підтягнула до себе стільця, аби сісти, під "він" вона мала на увазі когось іншого, — вже двічі являвся перед нами, а ми все не знаємо, як нам самим поводитись. Як нам далі розвивати цей контакт?

Початок розмови, який торкнувся Богдана, м'яко перейшов до іншої персони. Він відчув себе зайвим і це здавалось цілком природнім. Тепер назріла необхідність залишити чуже приміщення повне дивних людей.

— Ми дійсно вам заважали? — доброзичливо перепитала Соня.

Богдан зам'явся, не знаючи, що відповісти. Він рідко чув такий доброзичливий тон від своєї сусідки, бо майже ніколи з нею не розмовляв і коли він знаходився внизу у своїй квартирі не в навушниках, то іноді згори долинали різноманітні гукання в купі з максимально істеричним жіночим голосом. Книгар не сумнівався, що той голос належав Соні і цей же голос тепер так доброзичливо розмовляв із ним.

— Знаєте, в мене над головою стеля добряче так гриміла. — Богдан мовив ніби школяр, якому поставили підступне питання.

— Це все через перекриття в підлозі. — зі знанням справи зауважив старигань із обличчям перестиглого апельсину.

— Все це через надмірне гупання в підлогу. — таким самим тоном зауважив книгар і одразу впіймав на собі декілька мовчазних докорів від присутніх за сміливість так зухвало говорити до старої людини і тому хлопець поспішно із провиною в голосі додав, — Пробачте, я не хотів нікого напряму звинувачувати.

— Попри ваше небажання, вам це вдалося. — холодно підмітила чорнявка і відійшла до зеленої завіси. Жінка обережно просунула пальці між тканиною і боязко визирнула в ніч на вулицю.

— Нам дуже важко працювати у півсили. — глухим голосом виправдався дебелий.

— Паша правий, — погодилась Соня і мовила до свого чоловіка, — Колю, ти ж згоден?

Коля нічого не відповів, а тільки обернувся на мить із сумним виразом на обличчі, затримав свій погляд на Богданові, а потім повернувся назад до монітора лептопа.

— А чому ви взагалі сюди прийшли? — суворо озвалась стара бухгалтерка.

Якщо спочатку розмова протікала повз Богдана, то нині присутні дедалі частіше буквально вгризались в хлопця своїми питаннями.

— А хто ця дівчинка? — глухо перепитав він у присутніх.

Таким чином Богдан успішно перевів стрілки розмови, бо сусіди заніміли і зніяковіли. Тільки сама дівчинка усміхнулась настільки світлим чистим лицем, що книгар неабияк здивувався такій переміні.

— Ви тікаєте від питання. — зауважила стара бухгалтерка і сіла собі на застелене ліжко, опершись на лікоть і закинувши ногу на ногу. В грації її тіла вчувалась лінива і владна звичка відігравати образ бухгалтер будь-де. Відповідно жінка одягнулась в сірі ділові брюки, червону із чорними смужками кофточку, а у вуха помітні золоті сережки. Стало очевидним, що пані схильна до сталевої самодисципліни і до вимоги такої самої дисципліни від інших.

— Я почув дитячий крик.

— Він почув крик дитини. — якось співчутливо мовила сусідка із рудим "грибочком".

Богданові знову сподобалось як мовить ця молодичка, ніби мимоволі вона перетворюється на його союзницю в дивній ситуації.

— Ми живемо у спальному районі, в якому повно квартир із дітьми, які часто кричать собі пізньої години. — бухгалтерка тарабанила пальцями по своєму стегну. — Чому ви вирішили, що крик йшов із цієї квартири?

— Ця квартира розташована над моєю.

— Я це знаю.

— А я гадав, що вас роздратувало те, як я гупав в підлогу. — задумливо сказав дебелий чоловік, який продовжував розминати собі ноги.

— І це також. — погодився Богдан, — В мене почала осипатись стеля.

— Нічого не вдієш. Окупація. — підмітив Коля, вимкнувши лептоп і присівши біля нього на підлогу, — Лесю, — він звернувся до дівчинки, яка все ще усміхалась до книгаря, — піднімайся з підлоги, бо тобі вже час лягати спати.

Богдан здивовано роззирнувся, бажаючи побачити в невеликій кімнаті ще одне ліжко для дівчинки, але крім дивану для дорослих, яке зайняла сувора сусідка-бухгалтер і кількох стільців, в кімнаті не знайшлося ще чогось із м'яких меблів.

— До чого тут окупація? — запитав Богдан у Колі.

Дівчинка не звернула жодної уваги на слова господаря, а лише продовжувала нервово посмикувати іграшкового рожевого зайчика і заворожено дивитись на книгаря. Від замилуваного погляду малої дитини він почав незручно почуватись.

— Ну, окупація — це наше все. — якось задумливо і зухвало з викликом в голосі озвався чоловік з обличчям перестиглим апельсином. — Вона інфікує втомлених громадян таким собі звільненням від застоялого ладу. От навіть в такого діда як я виникають нові прагнення, а від нових прагнень — нові сили. Окупація — це річ, яку слід використовувати, аби переосмислювати свою рутину. — тут старий закашлявся і більше нічого не додав, лише витер носовичком уста.

— А ви мене заберете звідси? — озвалась тоненьким голосом дитина.

— Лесю, хіба тобі погано в нас? — різко майже крикнула до неї Соня, розгублено поглянула на інших присутніх і хотіла обійняти малу, але дівчинка капризно відсахнулась від господарки квартири.

— Нічого не розумію. — мовив до себе дебелий чоловік з першого поверху і вийшов із кімнати якою повільною та обережною ходою, ніби боячись наробити зайвого галасу в приміщенні, хоча дошки під килимовим покриттям немилосердно поскрипували.

— Он воно як виходить. — озвалась з ліжка бухгалтерка таким невдоволеним голосом, що Богдан знітився від відчуття, ніби це невдоволення спрямоване в його бік.

Одразу стало помітно,що невдоволення появою Богдана передається іншим: перестиглому апельсину, риси якого загострились на шкірі обличчя таким чином, що видались аж надто гіпербарельєфними; крапкове обличчя жінки стало ще більш крапковим; пані з круглим обличчям з масивними рисами, які уособлювали собою первісну міць гір і лісів в загальній тіні сутінок, тепер стали настільки масивними і всепоглинаючими, що Богдан намагався не дивитись в її бік; Соня, ім'я якої йому тепер відоме, напружено дивилась на дівчинку, кусаючи ніготь на великому пальці і здавалось, що в дитині вона бачить не дитину, а саме її слова промовлені до Богдана, якщо не самого Богдана; молодичка з рудим "грибочком" буквально заніміла з розгубленим виглядом і книгар вже не розраховував з її боку на будь-яка співчуття; Коля ж стояв у кутку біля вимкненого лептопа і демонстрував байдужість до слів малої як і належить молодим чоловікам, які не схильні до утворення сім'ї; тільки пані з милими рисами обличчя заглядала за завісу у нічне вікно і в її погляді відчувався страх.

— Він йде... — прошепотіла вона, хоча на її слова не звернули уваги, бо одразу за нею дівчинка Леся, озирнувшись на дорослих, які її оточили за спиною, а потім повернувши волошковий погляд на Богдана, жалісливо мовила:

— Заберіть мене від них. Мені з ними страшно.

— Ось бачте, що ви накоїли! — не втрималась Соня.

Богдан почав обмірковувати, що ж він такого накоїв і справді інтуїтивно десь відчув, що втрутився в чужий, незрозумілий для нього процес, тому й не зміг знайти для себе виправдання.

— Мені прикро. — тільки мовив він.

— Він йде...

— Усе зірвалось. Я знала, що так усе станеться. — засмучено відказала бухгалтерка.

— Можливо, варто почати з початку? — запропонувала пані із круглим обличчям.

— Ні, не вийде. Діма вже на кухні, — згадав Коля за дебелого, — а мала хоче до нього. — слово "нього" по відношенню до Богдана помітно виділялось в інтонації вимови.

— Він йде...

— Хто йде? — Богдан не витримав і звернувся до жінки із милими рисами обличчя, яка тривожно заглядала в ніч.

Вона повернула обличчя до хлопця із незрозумілим поглядом, в якому читався страх, обурення, дике захоплення, екстаз, незбагнене шаленство і щось те, чого Богдан ніколи не бачив в людському погляді і чого неможливо описати словами.

— Заберіть мене від нього. — дитина вже простягнула ручки до Богдана і йому здавалось, що в колективному напруженні присутніх в кімнаті є невдоволення ним, незрозумілість погляду жінки з милими рисами обличчя, те, як дебелий Дмитро залишив кімнату, а байдужий Коля стояв в кутку кімнати, втупившись поглядом у підлогу, доки його дружина, Соня, нервово кусала ніготь великого пальця, а також інші присутні із незрозумілим ставленням — все це звужувало простір, тиснуло на дитину, підштовхуючи її до Богдана з простягнутими ручками, із заплаканими волошковими очима, а хлопець у своїй звичні відокремленості та самотності, у рефлексійному відстороненому сприйнятті життя, не знав або ж немов у лихоманці перебирав варіанти подальших дій по відношенню до малої.

Богдан не мав сестри, про свою сім'ю і, тим паче, про дітей він ніколи серйозно не думав і не володів навичками спілкування із малюками. Віковий бар'єр видавався для нього нездоланною прірвою, що лягало тягарем на його свідомість. Важко пояснити розбіжності у тому, як бачать світ дитина і дорослий — книгар впевнився, якщо не вбив собі у голову переконання про те, як діти бачать цей світ кращим, а він чомусь завжди знаходить у світові труднощі й недоліки, в хлопця зникла звичка бачити чітко свою мету і прямувати до неї простим шляхом. Звісно, виникали труднощі і проявлялось передчуття появи якихось дрібних проблем на життєвому шляху. Як того навчив досвід. А от у дітей Богдан такого не помічав. Однак, діти більше боялись, їх долала невпевненість в собі. І коли книгар помічав це у дітей, то й сам ставав невпевненим в собі, ще більш полохливим за дітей. Різниця у віці насторожувала хлопця і він губився перед малечею, вів внутрішній діалог між собою і дитиною, який гальмувався передчуттям того, що ось-ось якесь слово нашкодить дитині. Нічого окрім занудства і дорослого світу Богдан в собі не тримав — такою ставала його впевненість, коли свідомість із швидкого реагування на потребу негайної допомоги і милосердя перемикалась на рутинну увагу та піклування по відношенню до маленької дівчинки. А постійне піклування про когось — це вище його сил, оскільки Богдан й собі не міг дати достатньої ради в плані догляду та хоч якогось режиму. Піклування про когось подібне до повномасштабного вторгнення у його внутрішній світ і цьому необхідно опиратись.

І хлопець намагався чинити опір на противагу простору кімнати, який наситився проханням дівчинки, яка простягла до нього рученята з таким виразом на обличчі, сповненим жалісливого погляду волошкових очей. І той простір також виповнений дивакуватими і невдоволеними ним сусідів, що відмова з боку книгаря саме в цей момент видасться настільки недоречною, що обезглуздить його несподіване вторгнення в чужу квартиру. В цьому й полягала основна небезпека — перекреслити суть попередніх вчинків, відректися від сумбурного здіймання на горішній поверх, наче останній боягуз і дурень, який потім внизу у своїй квартирі на самоті спробує виправдати свій відступ окупацією. Однак, при всій спокусі зважати на десь озброєних вояків, на інших мешканців окупованого міста, вічне озирання на втрату свободи пересування Богданові видавалось безглуздим. Свобода пересування для нього нічого не вартувала, його власну свободу пересування чомусь цінували інші люди, тоді як власні потреби дозволяли лише знизувати плечима коли хтось апелював до того, що Вінницю окупували.

Але простір тиснув саме обмеженням свободи пересування — Богдан не міг отак взяти і піти, залишивши маленьку дівчинку серед цих дивакуватих дорослих. Усе це видавалось раптовим і абсурдним, аби узагалі зважати на наслідки будь-якого вчинку.

— Він йде... — з більшою тривогою в голосі мовила чорнявка з приємними рисами обличчя, зазираючи у нічне вікно.

— Олю, ти впевнена? — це запитав Коля, який вийшов із стану безтурботності.

Оля відповіла чоловікову тим самим незрозумілим шаленим поглядом, що й Богданові.

— Ну заберіть мене звідси. Візьміть на ручки. — не вгамовувалась дівчинка і, схоже, нерішучість Богдана лише збільшувала її бажання шукати захисту саме в книгаря. А він чомусь цієї миті збагнув, що випадок надто тісно обплели його власні думки і поверхові судження про людей. І як не прикро це визнавати, як не гидким видається, коли люди в очах хлопця лише відображення в його свідомості, просто калейдоскоп виражений одягом, светрами, кофточками, блузами, футболками, спідницями, штанами - всі вони змазані портрети, а кімната ніби той простір, безмежний, безінтер'єрний простір зі слабкими контурами кутів і тріщин. І цей простір зменшується, невідворотно зменшується, набуваючи інших обрисів та кольорів. Бляклість стін, синь, буквально глибока підводна синь килима, глиняні відтінки стільців, металік лептопа, майже пізньолітні листяні завіси, темно-піщані ліжко і маленька шафа. Речі наступало із глибин чужої кімнати, витісняючи із себе маленьку дівчинку на підлозі із простягнутими до Богдана рученятами. Тривога Олі ставала все гострішою:

— Він йде...

Незрозуміла, практично неоголошена тривога передалась усім присутнім, вони завмерли в кімнаті, прислухаючись до ночі за вікном в окупованій Вінниці. Повітря густішало, простір виповнювався до абсолютного страху. Богдан почергово кидав погляд на волошкооку дівчинку й Олю з милими рисами обличчя, тоді як інші стояли каменем, спостерігаючи як чорнявка поволі розсуває зелені завіси. А звідти — чорнота...

Там сотні тисяч снів, ряди бетонних коробок і смужки чорних зледенілих асфальтів під покровом січневого холоду. Усі вітри вже заспокоїлись, піддавшись темряві. Вуличні ліхтарі видавались яскравими крапками, не ближчими за зірки. Далекі звуки різних двигунів котились відлунням, наче пульсуванням стотисячного сну. Чорне вікно захопило всю стіну і втупилось в кімнату мертвим відображенням присутніх на склі у жовтому світлі кімнати. Богдан закляк на місці, як дублюється цей світ і тоді прошепотів до милої Олі:

— Хто йде?

Він так тихо мовив, наче боявся, що його хтось почує, той хто блукає по той бік чорноти вікон. В глибині зіниці, наче на морському дні щось зачаїлося. Незрозумілі, ледь вловимі порухи чогось чорнішого від ночі, чогось величезного, що сягало п'ятого поверху "хрущівської" піраміди. Довге чорне віття, жили пітьми коливались за вікном і це не схоже на дерево чи на щось, що підпадало б під логічне пояснення. Зовсім інше, майже невидиме і повністю незбагненне. Богдан не міг поворухнутись, увесь холод зими в суміші зі страхом виповнив душу і змісив затамувати подих. Він нічого не міг розгледіти, одне пульсування ночі. Чорні контури. Безодня! Оля відвела нажаханий погляд від вікна, в зіниці якого ворушилась якась аморфна сутність. Богдан поглянув на жінку і обоє зрозуміли, що це не ігри їхньої уяви, що кожен бачить одне і теж: ВІН таки йде!

— Заберіть мене! — заголосила мала.

Хлопець знову піддався інстинктам. Доки згущена і рухлива темрява все наближалась до скла і ось-ось кімнатне світло мало вихопити частину невідомої плоті, він відтворював хід подій: як заходив сьогодні ввечері в під'їзд будинку і здіймався догори сходами під погляди сусідів в дверях, наче долав стежину до древнього храму якогось язичницького культу; як зайшов в чужу квартиру, ніби увірвався в храм під час служіння обряду жертвоприношення. Жертвоприношення! Служителі ось тут в кімнаті, а жертва — ця маленька дівчинка, яка слізно благає врятувати її від божества — від пульсування чорноти за склом вікна. Усе склалося в страшну систему, усе визначилось наперед.

І ось світло вихоплює біля вікна світлосірозелену масу, яка звивається подібно до зміюки. Тієї самої миті присутні в різноголосся протягують хорове "у-у-у-у-у". Богдан різко хапає малечу, а дівчинка налякано міцно притискається до нього, що вже наступної миті вони вдвох вилітають з кімнати. Книгар, тримаючи Лесю на руках, глухо тупаючи підлогою, минає коридор і за секунду опиняється біля виходу. Пульсація моторошної пітьми за вікном змінилась дзвіночком дитячого сердечка біля його грудей. Він стиг краєм ока вихопити дебелого Діму на кухні, який із безпомічним виглядом сидів за столиком і палив цигарку. Стіни коридору здавались нескінченними, ніби паузи між скороченнями сполоханого серця хлопця. Маленькі рученята міцно обхопили його шию, а волосся малої лоскотало щоку. До нього прийшла впевненість, що дівчинка тепер перебуватиме з ним у безпеці, а монстр повернеться назад в глуху ніч окупованої Вінниці. І перш ніж полишити чужу квартиру, Богдан почув, що хорове розспівування сусідів затихло. Згусле жахіття за вікном відступало. Психи-сусіди заспокоювались, а він вискочив з квартири і вже спускався сходами до свого як-не-як дому і чув як клацали замки в дверях решти сусідів, і чув, як тихо пищала дівчинка в його обіймах. Здавалось, що ось-ось вони усі разом вискочать зі своїх помешкань, подібні до маріонеток, яких насадили на вістря-кінцівки невідомої моторошної істоти за вікном і кинуться на них обох. Кинуться як продовження темних сил, аби розірвати Богдана і дівчинку на опале листя.

Від страху хлопець встиг пролетіти сходами за лічені секунди. Дівчинка все сильніше рюмсала і тепер страх навколо них все більше і більше згущував простір. Стало важко дихати. І тут сусідські двері збоку клацнули повернутим ключем і на сходову клітку визирнуло змарніле від системного вживання алкоголю обличчя сусіда через стіну. Повністю згаслий погляд, як те вікно на горішньому поверсі, свист в носі при диханні, звична неголеність — все це постало перед Богданом в напівтемному спокої сходової клітки, що хлопець нервово і з роздратованість запитав у сусіда:

— Чого вам треба?

Згаслість погляду змінилась смутком і розгубленістю, очі чоловіка забігали, але він нічого не мовив. Богдан швидко відімкнув двері і з дитиною на руках зайшов всередину. Все, сховок і безпека. Можна перевести подих, тільки от він натомість прилинув обличчям до вічка. Дитина ні на мить не послаблювала обіймів і тихо сопіла, її сльози текли йому за комір, а Богдан все з напруженням та острахом дивився у вічко, очікуючи чогось лихого й зловісного від сусідів. Секунда за секундою, удар серця за ударом, що аж грудна клітка розболілась від такого викиду адреналіну. Перед очима пливли різнокольорові кола, ніби уся гамма почала перемішуватись до якогось однорідного відтінку; жовте світло переходило у просто світло, біло-зелені стіни виростали у камінь, сірі сходи також вростали у камінь, коричневі двері — у камінь, чорні вікна — у ніч. Всі ці первісні субстанції доходили до абсолюту, а потім й вони зливались в одне ціле, позбавлене рис, за якими різняться про людське око.

Як тільки усе потонуло в невиразності, сходами почали спускатись антропоморфні фігури. Їхні рухи уподібнились до тієї невиразної чорноти в нічному вікні горішнього поверху. Тільки рух, схований від кольорів і світла рух витягував із навколишньої однорідності все нові і нові риси. Доки фігури спускались, обриси світу повільно повертались до своїх постав і облич. Богдан упізнавав одного за одним своїх сусідів. Контури і лінії спочатку різко глибшали, а згодом і відтінки почали м'якшити до кольорів. Останньою фігурою, яка повільно йшла і минала двері його квартири виявилась молода жінка із рудим "грибочком". Усі спускались нижче, а вона зупинилась навпроти дверей квартири Богдана і поглянула прямо у вічко своїм густо-зеленим поглядом. Кольори повернулись. Вона постукала в двері. Від цього на Богдана накотилась нова хвиля розгубленості і нерішучості. Серце скажено билось, а дівчинка від страху перестала сопіти. Жінка по тій бік дверей притулилась вухом, а хлопець завмер, боячись створити хоч якийсь шум, хоче це й виглядало безглуздим, адже сусідам добре відомо, що він вдома, просто не хоче їм відповідати. Ніщо не повинно його виказати, хіба що серце, адже Богдан доволі сильно притулився до дверей, що вона повинна вловити його пульс. Певне, так і сталося коли жінка з відчуттям провини на обличчі забрала голову від дверей, поглянула у вічко сумний поглядом і зайшла до себе.

Тільки тепер Богдан з певним полегшенням зітхнув і зосередив свою увагу на дитині.

— Ну все, ти в безпеці. — мовив Богдан до дівчинки і опустив її на підлогу, притулившись до стіни.

Однак, послаблення його рук, якими він її тримав, лише посилили дитячу хватку, наче їй не вірилось, що вона дійсно в безпеці. Богдан так і завмер, не знаючи, які підібрати слова для заспокоєння малої. Перелякана дитина потребувала чогось нелінійного і нехронологічного, інакше логіка подій змушували дівчинку весь час шукати захисту в хлопця.

— Тут моя квартира. — Богдан пішов у розвідку, — Нині тут тепло і світло... — він увімкнув світло в коридорі і у ванній кімнаті. Перестигле жовтогаряче світло наповнило простір, нагадуючи собою тягучий зимній вечір.

— Можеш помити руки. В мене є солодка водичка. — Богдан думками дякував долі , що не купив сьогодні вина і пляшка "пепсі" лише трішки надпита.

Нарешті руки малої дещо ослабли, а потім й взагалі відпустили його. Богдан вільно оперся на стіну, так само вчинила й дівчинка, сівши навпроти нього. Якусь мить вони вже вивчали один одного вже в новому приміщенні. Заплакане обличчя, янгольські волошки, заплетене в косички волосся, підтягнуті до підборіддя колінця і рожевий іграшковий зайчик, якого вона нині обіймала так само як і Богдана мить тому. Стиснуті уста і знічений, наляканий вигляд. Очі дівчинки зосередились на ньому, на дорослому в його ж квартирі. Мала дивилась на книгаря не як на рятівника чи героя, а саме як людину, яка її послухалась. Це відчуття передалось Богданові, який занурився в думки щодо подальших дій і спроби спокійно осягнути те, що трапилось кілька хвилин тому.

По-перше, в нього з'явилась дитина, батьків якої він не знає і не має жодного уявлення, як дівчинка потрапила у горішню квартиру. По-друге, по відношенню до дівчинки його дорослі сусіди, в певній мірі, поважні люди планували зробити з дівчинкою щось лихе. Богдан чомусь в цьому впевнений. По-третє, пітьма, зловісна темрява і моторошна поведінка сусідів. Тут Богдан піймав себе на думці, що особливо не зважав останнім часом на дивну поведінку власних сусідів. Життя чужих людей мало цікавило хлопця. Така звичка: не марнувати часу на тих, частиною життя яких ти не є і не будеш. Це правило завжди себе виправдовувало, принаймні, до тепер. А нині його неуважність вилазила боком, бо як не силувався Богдан згадати, коли почались зміни в поведінці сусідів, він тільки відтворював в пам'яті картинку сходів в під'їзді через звичку ходити з опущеною головою.

По-четверте, Богдан з острахом розумів, що не вміє глядіти дитину, не володіє достатніми базовими знаннями та уявленнями щодо повноцінного піклування про когось, окрім себе. Нехай дівчина не є немовлям, але він в мить опиняється в ступорі, коли уявляє собі тонкощі психіки сторонньої людини. Він неодноразово помічав за собою, що будь-які спроби більшої взаємодії з людиною, аніж продаж книг чи приятельська розмова про буденні речі закінчувались темрявою чужої душі. Іноді навіть здавалось, що люди часто чинять доволі жорстоко, коли пишуть відверті та емоційні пости в соціальних мережах на огляд інших користувачів, які цих дописувачів ніколи не бачили вживу або майже не знають. Однак, це лише здавалось, бо знати людину — для Богдана видавалось парадоксальною річчю, яка виросла з його досвіду спілкування. Для нього апріорі усі люди достатньо знайомі як істоти максимально подібні до нього самого. Які існують проблеми, коли сприймаєш інших рівними собі? Ось тут і починаються парадоксальні речі, в момент розмови, коли задушевні миті видають тобі зовсім іншу картинку в уяві. А саме, що твій співрозмовник видається чужинцем. Його мотиви, бажання, особиста філософія буквально вриваються в голову Богдана, ґвалтують свідомість і гасять світле та чисте сприйняття бідолашного співрозмовника. І Богдан часто припускався ще однієї помилки — він вірив, що подальша розмова зрештою розвіє це відчуття пітьми нерозуміння сторонньої людини і тому говорив й говорив, доходячи до власної ультравідвертості, чим провокував ще більшу щирість навспак. Але ж ні, чим відвертіші слова — тим темніша душа, тим густішою стає ніч і затхлим повітря, яким дихають співрозмовники. І Богдан тікав від насуваючого згущення, різкої пітьми, будучи не в силах розуміти чужу щирість, тікав у книги давно мертвих письменників.

А що трапиться коли почнеться спілкування з маленькою дівчинкою? Її юна тендітна психіка подібна до молоху, який втягує в себе все, що його оточує. А якщо цей молох не зможе втягнути Богдана повністю, якщо дівчинка легко сприйматиме лише одну сторону його особистості, а іншу частину безжально відкине юна душа? Хлопця ж просто переломить пополам, а свідомість змістить центр тяжіння, від чого молох дитячої психіки заклинить об нього. Хіба Богдан здатен нести за це відповідальність? Дивакуваті думки за мить прокручувались в його голові, видавався песимістичний сценарій, але тільки-но книгар кидав погляд на лице дівчинки як той сценарій відкидався і знову по-новому вибудовувався такого ж самого песимістичного характеру. Богдан повертався до тих самих сумнівів, з яких й починав.

Завдяки мовчазним роздумам страх поволі розсіювався, мале почервоніле обличчя довго споглядало на свого рятівника, який силувався щось мовити, але все обдумував фразу. І ось банально-нервове:

— Хочеш "пепсі"?

Дівчинка вхопилась за ці рятівні слова, не відчуваючи і не проявляючи якоїсь особливої сором'язливості. За секунду мала почувалась на кухні як риба у воді, смакуючи пепсі і цукерки, які залишились ще з новорічних свят в холодильнику. Богдан склав їй компанію, обмежившись чаєм і м'ятною цукеркою. Саме тоді він і вжахнувся від побаченого на кухні: мийка заповнилась кількаденним посудом, темнопурупурна тумбочка із світло рожево-білою поверхнею доволі неприродного відтінку вимагала втручання рідини для очищення поверхонь і ганчірки, оскільки давній жир, інші плями нині немилосердно кидались в очі; поламане, вкрите пилом жалюзі, наче ребра кістяка, тріснуте відро для сміття, в якому хоч поліетиленовий пакет вміщує в собі смердючу невідсортовану масу; чавунні брудні батареї в потрісканій білій фарбі, стара потемніла од старого жиру газова плита; павутиння в кутках, стоси фірмових поліетиленових пакетів під мийкою в купі із двома банками консервованих овочів. Справжній свинарник. Тільки тепер Богдан помітив, як рутина роботи і хронічна втома зробила його сліпим до стану гігієни на кухні.

— Хто твої батьки? — Богдан почав швидко підбирати питання.

Мала не поспішаючи пережовувала солодощі, широко розкриваючи рота і голосно сьорбала "пепсі", кидаючи лукаві погляди на Богдана або махаючи ногами під столом, демонстративно ігнорячи присутність господаря квартира. Богдан нерішучим тоном повторив питання.

— Мама далеко, десь в Італії. Вона недавно звідти привітала мене з Новим Роком.

— А тато?

— А тато... Не знаю, сховався в окупації. — дзвеніла мала безтурботним тоном.

— В окупації? Тобто, він у місті?

— Думаю, що він далеко звідси. Він позавчора телефонував мені і так мовив, що доки я в окупації, доти й він сам в окупації. — вказала вона пальцем спочатку на себе, а потім так повільно кудись вгору, що Богдан мимоволі звів обличчя до стелі.

— А хто ж тебе доглядає?

— Бабуся.

— А де вона?

— Вдома. — безжурно, попиваючи "пепсі", кинула дівчинка у свою склянку, що голос звучав ніби з діжки.

— А де твій дім? — Богдан почав "гратися у детектива", розтягуючи посмішку на обличчі.

— В окупації.

— Знаєш, окупація це не зовсім місце.

— А що це таке тоді? Раніше я жила у Вінниці, а тепер всі називають її окупацією. — мала боязко поглянула на жалюзі, яке відгородили її від нічного вікна та окупованого міста. Хлопець так само поглянув на жалюзі, за яким він недавно стер розводи сердечка на склі.

Богдан хотів щось мовити про непросту ситуацію між великою кількістю дорослих людей, але оглянув стіл, на якому стояло кілька початих пачок чаю різних сортів, підставка для ножів, деревина в якій в кількох місцях тріснула, поліетиленовий пакет із м'ятними цукерками, сільничкою і перчичкою, що на нього накотилася втома. Він ледь не позіхнув, а лише не розкриваючи уста, трохи відкрив щелепу і шумно видихнув. Натомість дівчинка відкрито позіхнула.

— Окупація це немов казка, яку розповідають на ніч. — отак несподівано зізнався Богдан.

— Не люблю казок. Вони нагадують, що я й досі маленька. — мала про щось задумалась і так ніби до себе мовила — Хм... може й тому виникає ця окупація. Вона отак з'являється і натякає, що всі ми діти...

— Отакої, — у хлопця від почутого здійнялись брови вгору, — мені більше здавалось, що це своєрідний тест на мужність...

— Бабуся Алла читала мені казку "Про солом'яного бичка". Коли давно, коли я ще дуже маленької її слухала. Вона казала, що колись нас окупували німці, так як нині солдати і що це як переказ казки "про солом'яного бичка".

— Як це?

— Ну ти такий великий, а не втямиш. От поміркуй, в казці діють правила казкового світу, ніби велика, а насправді маленька територія. Не забувай про різних героїв, добрих і лихих. Ото вже з першої сторінки, якщо не з обкладинки відчувається блок-пост.

— Ну так можна говорити за кожну книгу.

— Я не люблю книги і різні історії. А ти?

Богдан пирснув сміхом радше сам до себе, оскільки не очікував, що врятована ним дівчинка таке йому говоритиме.

— За іронією долі, я книгар.

— Хто? — очевидно, що мала чула це слово вперше. Їй-бо, з нею він міг би вести розмову як з дорослою, або ж це сам Богдан своїми міркуваннями не дотягував до дорослого.

— Продаю книги.

— Продавець в книжковому магазині?

— Ну, вірніше так: книгар в книгарні.

— Як так?

— Не знаю, таке словосполучення дає мені змогу пишатись своєю роботою.

— Тобі необхідні причини пишатись своєю роботою?

— Бо інші вважають мою роботу непрестижною і малооплачуваною.

— Он воно як. Тобі не байдуже, що інші мовлять про твою роботу?

— Проблема в тому, — трішки провагавшись відповів книгар, — що я дуже люблю свою роботу і мені важко переживати будь-яку хулу на неї.

— Це зрозуміло. Це як бабуся любить мене і будь-які образи в мій бік бере собі на душу.

— Ти так і не відповіла, де живе твоя бабуся. — нагадав Богдан, допивши чай.

— Я тобі вже казала, що в окупації.

— А як ти потрапила в квартиру наді мною?

— Це також через окупацію.

Богдан її не зрозумів, а по її тихому, несподівано сумному тонові, почав вловлювати пригнічення дівчинки перед тією квартирою нагорі.

— Як давно ти в них знаходишся?

— Два дні.

— Ти їх знаєш?

— Ні.

— Добре, що в нас є щось спільне, еге ж? — весело підмітив книгар і Леся спробувала усміхнутись, але в неї на обличчі вийшла якась дурна гримаса. Богдан такого ніколи не бачив, не бачив як малі діти силуються грати невластиві їм в цей момент емоції. І тут він із жахом розуміє, що вся ця ситуація є настільки ризикованою і необдуманою: врятувати маленьку дівчинку, принести її до себе додому та ось так немилосердно вести розмову. Якщо хтось раптом запитає, що тут відбувається, то яке пояснення зможе дати Богдан? Він замовк, нашорошив вуха до оточуючих стін, уявляючи, як по той бік усі сусіди прилинули до залізобетонних перегородок, до холодного каменю і дослухаються до їхнього безглуздого діалогу. Хоча ні, не безглуздого — щось спалахнуло в розмові, чого він не розібрав, не відмітив, але воно пропалювало його пам'ять.

Малу швидко схилило на сон. Богдан турботливо вклав її в своє ліжко, коли Леся обводила сонним поглядом кімнату в світлі увімкненої переноски, зачепленої за ручку верхньої ніші шафи і прожебоніла:

— Стільки книг...

Коли Богдан вкрив дитину ковдрою і поглянув на її згорнуте сном обличчя, на сплетене волосся, ледь помітне тремтіння вій і спробував уявити, що могли зробити з нею там нагорі — не витримав і схопив мобільний. Набрав сто два і після кількох гудків почув автоматичний голос автовідповідача: "Наразі усі лінії телефонного зв'язку з поліцією не функціонують. Якщо вам необхідна допомога — зв'яжіться з нами через офіційний сайт екстреної допомоги".

Книгар записав адресу електронного ресурсу і зайшов на сайт за допомогою лептопа, який залишався увімкненим ще з того часу, як він пішов на сильне гупання сусідів згори. Інтернет продовжував працювати якісно і швидко — виникало відчуття, що вся ця окупація аж надто умовна. Адже ресурси новин все так само поширювали інформацію про окупацію, критикували окупантів, але такі новини не видалялись і залишались повністю доступними. Богданові здавалось, що це цілком нормально, що це тільки й підтримує існування свободи слова. Але що зі свободою пересування? Звісно, вона зникла, спотворилась, мутувала до якоїсь покірності, радого прийняття окупації, ніби її довго очікували. Тоді як свобода слова залишилась невинним дитям, яке смоктало груди матері-сенсації, ніби не маючи ніякого відношення до обмеженого ареалу для сотень тисяч вінничан. Свобода слова задля збереження існування відхрестилась від свободи пересування. Як таке можливо? Хіба що люди припадають або до слова, або до простору для пересування. Роблять свій дивний вибір. Ось тут він і збагнув, що це вибір роблять і за нього усі інші — ті самі люди, які часто хулять на його роботу. Варто їм образити його діяльність, як Богдан кидається обороняти, заповнюючи собою обпльовану абстракцію. Йому здається, що тільки так можна захистити цей символ — книгаря в книгарні — будучи повністю ним, даючи йому чисто людське уособлення. Відповідно, коли йому натякають про його обмеження у свободі пересування — Богдан кидається в неї, наповнюючи собою ефемерне явище. Хоча насправді свобод багато і собою можна наповнити тільки одну із ефемерних, слизьких вольностей. Якщо він чіпляється за одну, інша зникає. В цьому й вся біда, яку Богдан не знає як здолати.

Він зайшов на ресурс міської поліції, знайшов закладку "повідомити про правопорушення" і натиснув на неї. На екрані висвітилось повідомлення: "Будь ласка, зайдіть на сайт зі свого акаунту в соціальній мережі для автоматичної реєстрації звернення". Богдан натиснув на значок соціальної мережі і на екрані з'явилось знайоме дратівливе повідомлення про неможливість скористатися акаунтом через те, що його власник проживає на окупованій території. Богдан безсило опустив голову на клавіатуру після прочитання цієї нісенітниці. Годинник наближався до другої години ночі, звуки міста стишились до гудіння його лептопу. Жодного звуку. Навіть дівчинка в його ліжку при світлі переноски нечутно дихала. Виникло відчуття, що хлопець опинився сам на сам із нічним глухим кутом. Богдан також відчував, що там за вікном також продовжує хтось ходити на рівні усіх п'яти поверхів, а він тут вартує маленьку дівчинку і силується заснути. А може він й так спить? Можливо, усе знову змішалось у безкольоровому, безвучному, безсенсовому доміфологічному світогляді, а його оберіг на склі кухонного вікна тепер безповоротно стерто.