Без морфію і гнівних божеств

Він наздогнав її під весняним сонцем, яке несамовито різало очі крізь ще досить голе віття квітневих дерев. Зміїна асфальтова дорога губилась між пагорбами лісосмуг. Він з віддихом мовив:

− Перепрошую, нам схоже по дорозі...

Вона ж поспішно вийняла навушники і з пересторогою поглянула на неочікуваного попутника:

− Якщо вам незручно бачити когось попереду себе, то спокійно обганяйте.

− Та я просто помітив вас із валізою. Не очікував, що хтось також наважиться йти пішки цією дорогою.

− Якщо не ходить транспорт, то залишається ходити власними ногами.

− Слушне зауваження. Може підемо далі? − запропонував він, вдивляючись в світлий горизонт.

− Мені компанія не потрібна.

− Точно? Бо я думав, що в розмові йти легше.

− Двом людям незаконно перебувати нині на вулиці, та й без медичної маски.

− Це ще якщо нам пощастить зустріти правоохоронців.

Вона з прихованим острахом перепитала:

− Ви на щось натякаєте?

− Це якщо ви долали блокпост на виїзді з міста через Агрономічне. Там жодного копа. Ви тією дорогою йшли?

− Ні, іншою.

− Он як? − він дістав цигарки і прикурив, запропонувавши тютюновий стимулятор жінці.

− Дякую, не палю.

− Ви скільки вже в дорозі? Я он вийшов за вечора. Ніч була в біса холодна, а в ранці ще й білим інеєм вкрилась долина.

− Щось у нас із нами затягується розмова. − сухо відрізала вона, рушивши вперед і тягнучи за собою невелику валізу на коліщатах.

− Розмова − це найкраще знеболююче. − він поспішив за нею.

− Морфій найкраща річ.

− Ми щось забагато говоримо на медичні теми.

− Бо ця дорога надто знелюднена. Хоча поруч з вами вже починаю сумувати за безлюдністю.

− Та ви мені даруйте. Чотири клятих тижні в чотирьох стінах із чотирма наркотиками: кавою, інтернетом, самотністю і фантазією.

− Ідеально.

− Перші дні так, а далі мене почали долати напади паніки, істерики.

− Завжди можна купити собі антидепресанти.

− Чорт, ми знову говоримо на медичні теми? Хе-хе. Та справа не в тому − найгірше траплялось, коли темніло і починало здаватись, що за стінами порожнє місто. Та й не місто там за стінами, а так, кимось любовно зведена декорація на радість психам.

Вона все продовжувала незворушно йти вперед, вдягнувши сонцезахисні окуляри. Тільки ї уста скривились в легкій відразі від співрозмовника, від якого нікуди вже не дінешся.

− Яким ще психам?

− Та тим самим, які отримують радість від перебування в цих декораціях.

− От мені добре жити в місті. Виходить, я психопатка?

− Ну, − після тривалих роздумів, під час яких кросівки обох подорожніх злегка плескали об теплий асфальт, відказав він, − не так воно й добре, коли ви опинились на цій дорозі.

− Це просто дорога. Відрізок між пунктом А до пункту Б. Головне, звідки йдеш і куди. Я кажу: йду із місця, де мені добре, в місце, куди мені потрібно.

− Направду ця дорога надто довга, аби вважати за простий відрізок.

− Йду із місця, де мені добре, в місце, куди мені потрібно... − повторила вона, − Тихо тут, ніякий транспорт не їздить.

− Як-не-як заборонено. На виході із міста не зустрів жодної автівки. Лише кілька людей йшли зі своїми валізами як і я. Крокували в ранковому холоді в напрямку цієї дороги.

− Може якась автівка з'явиться. Ви кажете, що дорога довга, то певне хтось таки буде їхати. Навряд чи якомусь водію та й не треба кудись.

− В одному ви маєте рацію: тут до біса тихо. Вчора ввечері так само й в місті жодного зайвого ближнього звуку. Тільки нерозбірливий гул за вікном. А ви до сім'ї на Великдень?

− Ні, просто до сім'ї. Я не святкую Великдень. Свята в такий час чимось подібні до каміння у взутті чи подразнення, коли кожна куца голова біжить до церкви до зграї таких самих куцих голів, аби впевнитися, що їх разом ще досить багато.

Він вражено мотнув головою і якийсь час вони йшли далі мовчки. Дорога все тягнулась і вилась поворотами. Сонце непомітно перетекло з полудня до вечора.

− Стільки часу минуло. − мовила вона, − так і ніхто не проїхав.

− Стільки часу минуло, а ми нікуди не дійшли. − підмітив він, − Дивно, що ви не святкуєте Великдень, але обрали час для подорожі саме найближче до цього дня.

− Вся справа в додаткових вихідних. А ще потрібно нарешті довідатись до родичів. Ви ж також йдете до сім'ї, до своїх батьків?

− Безперечно.

− І ви віруючий?

− Хе-хе, на цій дорозі немає віруючих. Є тільки подорожні, які йдуть собі і йдуть. А ви думали, чи встигнемо ми до настання темряви дістатись хоч кудись? Хоча б до першого ліпшого джерела на цій дорозі?

− Дороги все одно кудись ведуть, не може бути...

− Якби людей насправді хвилювали, куди ведуть дороги, то вони не застрявали на них! − рідко сказав він, що помітна слина злетіла з його уст, від чого вона не могла не пригадати про одноразову медичну маску у своєму наплічнику, − Дорога це особлива матерія, злиття простору і часу, мить переходу від першої до другої космічної швидкості, що раніше пізнані куці фізичні закони, як ви підмітили, куцими головами, викривляються в геометричній прогресії, позбуваються формул і описів латиною.

− Це один із ваших нападів? − вона сповільнила крок, згадавши, що в наплічнику поруч із медичною маскою є й балончик перцевого розчину.

Вечір непомітно закривався багряною квіткою над їхніми головами.

− Я про те, що єдине правило тут в дорозі − йти на світло, тільки на світло. − підмітив він.

− Та ось асфальт під ногами, яке ще світло коли довкола не видно жодного села.

− Світло і лише світло. Не думати, куди ти йдеш, а шукати світло.

− Ви боїтесь темряви?

− Не боюсь. Темрява так чи інакше настане. Он небо і земля вже зливаються в чорноту.

− Ви б не панікували. Ще треба багато пройти і зберегти сили.

− Я геть не втомився. Розмова із вами діє як знеболююче.

− Я також не відчуваю втоми, а от за вас хвилююсь. Ви надто дивні питання піднімаєте за ті космічні швидкості. Краще розкажіть про свою сім'ю, до якої прямуєте.

− Дивіться перед собою, вдивляйтесь раптом помітите далеке світло.

Темрява в дорозі запанувала так швидко, що й очі не встигли звикнути. Він запалив цигарку і вона не могла собі відмовити, аби споглядати хоч якийсь вогник в чорноті і дихати тютюном наче спогадом про якійсь насолоди в житті.

− Я йду до родини, бо це така в мене традиція. Знаєте, я сприймала раніше великодні свята як примус, як повинність бачитися з різними родичами. Добре, коли тільки проводиш час із батьками, сидиш з ними за одним столом і слухаєш їхні розмови про старі часи. Добре, коли ми знову разом і можемо підтримати один одного. Добре, коли ми можемо бачитись.

− Здається, я бачу якийсь вогник...

− Певне, то від цигарки. Та й яке значення має той вогник?

− Я піду гляну...

− Не вигадуйте. Я хочу сказати, що справа не у Великодні. Я йду до родини... Ви де? Агов! Куди ви пішли? Тут взагалі нічого не видно! Агов, чуєте?! Не залишайте мене одну!

Вона згадала, що в наплічнику є смартфон. Покриття мережі відсутнє, але світло від екрану дозволяло розгледіти довкола себе в радіусі кількох метрів. Спалах і на екрані висвітився простір. Вона провела світлом довкола себе і не помітила ні дерев, ані кущика, ані хоч травинки, ані асфальту. Лише одноманітний, безконтурний простір. Спустошення, від якого вона із перехопленим подихом мовила єдине рідне слово:

− Мамо...