Перейти до основного вмісту

Без морфію і гнівних божеств


Він наздогнав її під весняним сонцем, яке несамовито різало очі крізь ще досить голе віття квітневих дерев. Зміїна асфальтова дорога губилась між пагорбами лісосмуг. Він з віддихом мовив:
− Перепрошую, нам схоже по дорозі...
Вона ж поспішно вийняла навушники і з пересторогою поглянула на неочікуваного попутника:
− Якщо вам незручно бачити когось попереду себе, то спокійно обганяйте.
− Та я просто помітив вас із валізою. Не очікував, що хтось також наважиться йти пішки цією дорогою.
− Якщо не ходить транспорт, то залишається ходити власними ногами.
− Слушне зауваження. Може підемо далі? − запропонував він, вдивляючись в світлий горизонт.
− Мені компанія не потрібна.
− Точно? Бо я думав, що в розмові йти легше.
− Двом людям незаконно перебувати нині на вулиці, та й без медичної маски.
− Це ще якщо нам пощастить зустріти правоохоронців.
Вона з прихованим острахом перепитала:
− Ви на щось натякаєте?
− Це якщо ви долали блокпост на виїзді з міста через Агрономічне. Там жодного копа. Ви тією дорогою йшли?
− Ні, іншою.
− Он як? − він дістав цигарки і прикурив, запропонувавши тютюновий стимулятор жінці.
− Дякую, не палю.
− Ви скільки вже в дорозі? Я он вийшов за вечора. Ніч була в біса холодна, а в ранці ще й білим інеєм вкрилась долина.
− Щось у нас із нами затягується розмова. − сухо відрізала вона, рушивши вперед і тягнучи за собою невелику валізу на коліщатах.
− Розмова − це найкраще знеболююче. − він поспішив за нею.
− Морфій найкраща річ.
− Ми щось забагато говоримо на медичні теми.
− Бо ця дорога надто знелюднена. Хоча поруч з вами вже починаю сумувати за безлюдністю.
− Та ви мені даруйте. Чотири клятих тижні в чотирьох стінах із чотирма наркотиками: кавою, інтернетом, самотністю і фантазією.
− Ідеально.
− Перші дні так, а далі мене почали долати напади паніки, істерики.
− Завжди можна купити собі антидепресанти.
− Чорт, ми знову говоримо на медичні теми? Хе-хе. Та справа не в тому − найгірше траплялось, коли темніло і починало здаватись, що за стінами порожнє місто. Та й не місто там за стінами, а так, кимось любовно зведена декорація на радість психам.
Вона все продовжувала незворушно йти вперед, вдягнувши сонцезахисні окуляри. Тільки ї уста скривились в легкій відразі від співрозмовника, від якого нікуди вже не дінешся.
− Яким ще психам?
− Та тим самим, які отримують радість від перебування в цих декораціях.
− От мені добре жити в місті. Виходить, я психопатка?
− Ну, − після тривалих роздумів, під час яких кросівки обох подорожніх злегка плескали об теплий асфальт, відказав він, − не так воно й добре, коли ви опинились на цій дорозі.
− Це просто дорога. Відрізок між пунктом А до пункту Б. Головне, звідки йдеш і куди. Я кажу: йду із місця, де мені добре, в місце, куди мені потрібно.
− Направду ця дорога надто довга, аби вважати за простий відрізок.
− Йду із місця, де мені добре, в місце, куди мені потрібно... − повторила вона, − Тихо тут, ніякий транспорт не їздить.
− Як-не-як заборонено. На виході із міста не зустрів жодної автівки. Лише кілька людей йшли зі своїми валізами як і я. Крокували в ранковому холоді в напрямку цієї дороги.
− Може якась автівка з'явиться. Ви кажете, що дорога довга, то певне хтось таки буде їхати. Навряд чи якомусь водію та й не треба кудись.
− В одному ви маєте рацію: тут до біса тихо. Вчора ввечері так само й в місті жодного зайвого ближнього звуку. Тільки нерозбірливий гул за вікном. А ви до сім'ї на Великдень?
− Ні, просто до сім'ї. Я не святкую Великдень. Свята в такий час чимось подібні до каміння у взутті чи подразнення, коли кожна куца голова біжить до церкви до зграї таких самих куцих голів, аби впевнитися, що їх разом ще досить багато.
Він вражено мотнув головою і якийсь час вони йшли далі мовчки. Дорога все тягнулась і вилась поворотами. Сонце непомітно перетекло з полудня до вечора.
− Стільки часу минуло. − мовила вона, − так і ніхто не проїхав.
− Стільки часу минуло, а ми нікуди не дійшли. − підмітив він, − Дивно, що ви не святкуєте Великдень, але обрали час для подорожі саме найближче до цього дня.
− Вся справа в додаткових вихідних. А ще потрібно нарешті довідатись до родичів. Ви ж також йдете до сім'ї, до своїх батьків?
− Безперечно.
− І ви віруючий?
− Хе-хе, на цій дорозі немає віруючих. Є тільки подорожні, які йдуть собі і йдуть. А ви думали, чи встигнемо ми до настання темряви дістатись хоч кудись? Хоча б до першого ліпшого джерела на цій дорозі?
− Дороги все одно кудись ведуть, не може бути...
− Якби людей насправді хвилювали, куди ведуть дороги, то вони не застрявали на них! − рідко сказав він, що помітна слина злетіла з його уст, від чого вона не могла не пригадати про одноразову медичну маску у своєму наплічнику, − Дорога це особлива матерія, злиття простору і часу, мить переходу від першої до другої космічної швидкості, що раніше пізнані куці фізичні закони, як ви підмітили, куцими головами, викривляються в геометричній прогресії, позбуваються формул і описів латиною.
− Це один із ваших нападів? − вона сповільнила крок, згадавши, що в наплічнику поруч із медичною маскою є й балончик перцевого розчину.
Вечір непомітно закривався багряною квіткою над їхніми головами.
− Я про те, що єдине правило тут в дорозі − йти на світло, тільки на світло. − підмітив він.
− Та ось асфальт під ногами, яке ще світло коли довкола не видно жодного села.
− Світло і лише світло. Не думати, куди ти йдеш, а шукати світло.
− Ви боїтесь темряви?
− Не боюсь. Темрява так чи інакше настане. Он небо і земля вже зливаються в чорноту.
− Ви б не панікували. Ще треба багато пройти і зберегти сили.
− Я геть не втомився. Розмова із вами діє як знеболююче.
− Я також не відчуваю втоми, а от за вас хвилююсь. Ви надто дивні питання піднімаєте за ті космічні швидкості. Краще розкажіть про свою сім'ю, до якої прямуєте.
− Дивіться перед собою, вдивляйтесь раптом помітите далеке світло.
Темрява в дорозі запанувала так швидко, що й очі не встигли звикнути. Він запалив цигарку і вона не могла собі відмовити, аби споглядати хоч якийсь вогник в чорноті і дихати тютюном наче спогадом про якійсь насолоди в житті.
− Я йду до родини, бо це така в мене традиція. Знаєте, я сприймала раніше великодні свята як примус, як повинність бачитися з різними родичами. Добре, коли тільки проводиш час із батьками, сидиш з ними за одним столом і слухаєш їхні розмови про старі часи. Добре, коли ми знову разом і можемо підтримати один одного. Добре, коли ми можемо бачитись.
− Здається, я бачу якийсь вогник...
− Певне, то від цигарки. Та й яке значення має той вогник?
− Я піду гляну...
− Не вигадуйте. Я хочу сказати, що справа не у Великодні. Я йду до родини... Ви де? Агов! Куди ви пішли? Тут взагалі нічого не видно! Агов, чуєте?! Не залишайте мене одну!
Вона згадала, що в наплічнику є смартфон. Покриття мережі відсутнє, але світло від екрану дозволяло розгледіти довкола себе в радіусі кількох метрів. Спалах і на екрані висвітився простір. Вона провела світлом довкола себе і не помітила ні дерев, ані кущика, ані хоч травинки, ані асфальту. Лише одноманітний, безконтурний простір. Спустошення, від якого вона із перехопленим подихом мовила єдине рідне слово:
− Мамо...

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

"Веселка тяжіння" Томаса Пінчона: ракета, яка все ще падає

До цієї книги явно слід дорости, дотягнутися, поцілити в неї хоча б секундним сяйвом усвідомлення подій, які описані не те що потоком свідомості, а постмодерністичним нашаруванням пригод головного героя. Прочитати книгу я наважився близько трьох років опісля придбання її у Видавництві Жупанського, і от, подолавши сорокарічний рубіж, коли сумісність ментального і фізичного здоров'я змінюють свої пропорції і мозок вчиться вирізняти, відчувати більше, глибше, під іншим кутом і адаптується під тиском війни, я беруся до чтива після чого кожна сторінка пече або холодить мою свідомість по-особливому. "Веселка Тяжіння" доволі об'ємна книга, що спонукало мене до встановлення правила: читати кожного дня не менше ста сторінок. І це себе виправдало, бо якщо дозволити подібній книзі "буксування" і відкладання на потім, то можна повністю загубитися в ній і втратити інтерес до заплутаної історії. Так, з одного боку, читач мимоволі оминає деталі, не впізнає персонажів, які ...

хлопчик для биття

  в мене посада хлопчика для биття, інакше я підведу людей довкола себе, інакше вони виваляться на вулиці, стріляючи з рушниць і розмахуючи ножами. чи міг би ти зателефонувати замість мене, чи міг би ти піймати кулю замість мене, прикласти її до вуха і заплющити очі - будь чужим скільки хочеш, скільки хочеш.   тисни на газ, зшивай перехрестя, підпалюй листя, перекривай кисень - мені все пробачили, мені все пробачили, мені страшно, але вдома страшніше.   диктую штрих-код сліпій продавчині, купую пляшки чесно і почасти, прийди сюди знову і най думають: ти чоловік чи жінка, гормональний збій; обличчя впритул до лінолеуму - сниться осінь і пістолети янголів, уся плоть шипить над вогнем, а тепер будь собою і відійди вбік.   тисни на виклик, зшивай лікарів, досить біла кімната щоб удавати жертву, про мене забули, про мене забули - мене виписують, але дома страшніше.   2021

"Підземні ріки течуть" Євгена Ліра: вище від страху

Після тривалої паузи я потрохи навертаюсь до оглядів книжок, причому роблю це не на фб, а в своєму блозі (даруйте, пане Цукерберг, але той ваш виступ в конгресі був непереконливим). Цього разу я стартую із Євгенія Ліра і його збірки "Підземні ріки течуть" горор-оповідань чи містичних оповідань - тут вже кожен читач може визначитись персонально, а я переходжу до справи. Містика в людській уяві є не стільки жанром, а стільки рефлексом, що десь у просторі нашого світу відбуваються незбагненні процеси, яким наша уява мимоволі надає впізнаванні та відлякуючі образи. З одного боку, неможливо надати пояснення звивинам своєї фантазії, а з іншого, незрозуміле притягує до себе питливий розум. Закриваючи двері до пітьми перед іншими людьми, особливо, перед дітьми, ми почасти забуваємо, що й самі були маленькими, що ми велися на заборонені плоди доки не куштували їхнє солодке і всю супутню гіркоту. В своїх оповіданнях автор концентрує гіркоту, згущуючи пітьму до цілком красивих маг...