К У Т А Х А Ш А ХЕЛЬХЕЙМ

"Шановний Петро Олексійович!

Безумовно, цей недільний ранок починається з вашого листа, з дивного і приємного усвідомлення, що наша поштова служба попри все продовжує працювати в посиленому режимі. Тобто, тепер не залишається сумнівів, що однією із ознак окупація слугує відмінна робота поштового зв'язку. Пишу вам чергове послання за холодного похмурого безлюдного ранку оскільки в нашому місті недільні ранки почасти характеризуються безлюдними вулицями. Наскільки мені відомо, у вашому місті подібного щастя не дочекаєшся — іншим ритм, інша система транспортних артерій, чіткіша урбаністика. В нашому місті урбаністика буксує, розчиняється, розсіюється об якийсь невидимий спокій і силу затихання. Знаєте, іноді в мене виникає відчуття, що Вінниця розташована на величезному магніті, який блокує певні хвилі в нашому мозку, що відповідають за телепатичний зв'язок між людьми. Бо що таке урбаністика, як не телепатичне проникнення одних людей в інших, після чого не залишається таємниць в один перед одного. Вінниця ж повна невимовних секретів і непізнаного, бо я й сам не знаю причини, чому різні урбаністичні ініціативи місцевих активістів не можуть здолати стіни барокової архітектури, "вишенських хрушівок" і подальшого плавного переходу багатоповерхівок у лісопарки, одноповерхівки ближніх сіл, у поля, у лісосмуги. Все воно немов крутий пагорб, яким котиться вниз будь-яке прагнення створити над міським комфортом сучасну культурну надбудову. Причому надбудову чужорідну і штучну, тоді як в такому специфічному переході від багатоповерхівок до одноповерхівок присутня якась давня і сильна культура "повернення додому". Ну що ж таке урбаністика? Це, як на мене, своєрідне домінування особистості над домом, розширення поняття "рідності" від стін власної квартири до цілого міста, що, у свою чергу, передбачає перехід до тотальної переваги орендованого житла над власним. І ось цей наступ може витіснити усі таємниці з міста, оскільки власна квартира — це все-таки дуже закритий, практично ізольований світ, а орендована площа — прохідний двір. Це також підсилюється явищем комфорту, оскільки в себе вдома досягається на рідкість гармонійний комплекс зручностей, що налаштовує на культурний лад. В орендованій квартирі із цим виникають проблеми — відчуття власності відсутнє і мешканці схильні активніше долучатись до загальної урбаністики. І це явище в нашому місті присутнє, але культура "повернення додому" значно сильніша, хоча й позбавлена виразності, адже наші мешканці навіть не уявляють, які таємниці ховає в собі Вінниця. Порожні вулиці недільного ранку це також таємниця, на що я наголошую, коли розповідаю про відчуття своєрідного щастя, оскільки я рідкісний інтроверт.

Я прошу вас, не вважайте мене психом так, як ви це написали в своєму листі. Ми з вами знаходимось по різні боки умовного кордону і по ці обидва боки з нашою свободою починають відбуватися різні метаморфози. І не хвилюйтесь, з дівчинкою все гаразд. Звісно, мої справи й відповідні доходи не викликають захоплення, але жити можна. Сьогодні я знову прокинувся значно раніше аніж зазвичай і знову почав готувати їжу. Ні, я не жаліюся і не дорікайте мені цим — прокинутися рано і комусь варити кашу, картоплю це не важко й не обтяжливо. Важливий психологічний бік цього процесу — кожен ранок починається із інстинктивного обов'язку піклуватися про сторонню людину. І ви здивуєтеся, якщо я зауважу, що прагну зрозуміти основу почуття обов'язку, але в голову приходить тільки одне очевидне пояснення: я і дівчинка проживаємо в одній квартирі, тому я, як старший за віком, несу за неї відповідальність. Насправді такого правила не існує, чи не так? Просто, як я писав вище, у нашої свободи свої метаморфози і здається, що сторонні людини, з якими ми тимчасово пливемо в обмеженому просторі, дозволяють робити нам багато речей, значно більше, ніж раніше. Наприклад, готувати сніданок, обід, мити після них посуд, розповідати їм казочку на ніч — це набагато різноманітніше, аніж приходити додому після дванадцятигодинної зміни, наливати собі келих вина і досиджувати кінець доби в соціальній мережі. Невимушене спілкування і спільне проживання дозволяє мені краще долучитись до живого суспільства. Здається, ось вона, свобода! А може це симптом втрати попередньої свободи? Можливо, я у відчаї хапаюсь за непевний випадок опісля того, як окупували місто і моя свідомість наче вийшла з берегів та затопила Вінницю. Хтозна, бо з одного боку все змінилось: мешканці відчувають наявність блокпостів на виїздах з міста, втрачають акаунти в соціальних мережах, тобто, без фізичного особливого фізичного втручання над містом утворилось таке собі символічне обмеження; і з іншого боку, нічого не змінилось: робочі дні, вихідні, той самий режим роботи і відпочинку. Таким і є зріз нашої свідомості, та й будь-якої іншої: нам обмежують простір і ми заповнюємо його власною свідомістю. Дівчинка, яка тепер живе в моїй квартирі, також наповнює собою ті куці кілька десятків квадратних метрів, що надзвичайно сильно тисне на мене і я не просто затиснутий механічною роботою приготування і прибирання, я перетворююсь на частину її сприйняття, на штучний психобіоелемент, який підвладний дитячим забаганкам. Такі от метаморфози свободи.

У нас з вами намітився важкий діалог, який нині мало стосується "непозбувної бентеги", проте і ви, і я мимоволі повертаємося до цієї відправної точки, виправдовуючи своє бачення ситуації та оголошуючи помилковим твердження опонента. Через це я згадав одну із причин власного відсторонення від людей коли я прагну відстояти власну точку зору. Питання не в її вірності, а в її твердості. Як не дивно, раніше я намагався тупо опиратись, що виставляло мене в дурному вигляді, однак, значно гірше враження справляє різка зміна своєї думки. Погодьтесь, доволі важко дискутувати із дуже толерантною і відкритою особою — ніколи не знаєш, яку підлість вона може вчинити, коли ні з того, ні з сього починає погоджуватись із опонентом і приймати його сторону. Яке нахабство, чи не так? Звучить абсурдно, але саме на таких контрастах я втрачав друзів: траплялось відстоював свою точку зору із рішучим запалом і непоганим багажем стереотипів й прочитаних уривків із різних книг. В суперечці ми доходили вже до справжньої точки кипіння, коли мене осявало прозріння: чорт, ми ніби беремо участь в перегонах, наші двигуни працюють на межі і ми обоє праві  у цьому питанні, просто необхідно вчасно пристати на позицію опонента і таким чином досягнути своєрідної істини. І коли я йшов на такий непопулярний крок, то втрачав повагу людей, які радше розуміють мене у впертості, аніж у гнучкому розумінні їхньої точки зору, бо я чиню не так, як вони, я не є віддзеркаленням їхньої впертості.

У зв'язку із цим я згадую один незрозумілий і практично непомітний аспект к своїй роботі. Розумію, Петро Олексійовичу, що вас мало турбують тонкощі роботи книгаря, якщо ви собі можете уявити, що в такій роботі взагалі можуть існувати хоч якійсь тонкощі. Тим не менш, в моїй інструкції по обслуговуванню є один обов'язковий елемент як звертання до відвідувачів із фразою: "Чи потрібна вам якась допомога? Можливо, вам щось підказати?". Знаю, це має вигляд буденних слів. Однак, за ними стоїть стільки абсурду, болю, ненависті та відчаю, що мимоволі виникає враження, ніби за швидкої перемотки проглядаєш усю історію ХХ століття. Зазвичай, до мене в книгарню навідуються спраглі до цікавих книг інтроверти, а обслуговують їх такі соціопати як я. Подібне поєднання, як на мене, виключає можливість використання фрази: "Вам допомогти?", оскільки виникає цілком логічне питання: як на вербальному рівні інтроверт може допомагати інтроверту, які мотиви тут мають право на існування, окрім як дотримання якихось стандартів обслуговування в книгарні? Якщо мотив дійсно такий, відповідно, в книгаря відсутній мотив допомагати, але він змушений награно демонстрування штучне бажання. І це аж ніяк не назвеш дотриманням вимог по обслуговуванню клієнтів, які мені не вірять. Та й я сам собі не вірю, настілки я промовляю слова скоромовкою і автоматичною інтонацією. Краще най відвідувачі самі звертаються за необхідності і діалог від цього протікатиме від цього куди природніше. Я не можу вам передати словами, настільки важко іноді доводиться себе пересилювати і підходити до незнайомих людей із пропозицією: "Чим я можу вам допомогти?". Іноді я можу видати фразу: "Вам щось підказати?", але колись один начитаний чоловік із професорською посадою зауважив мені у відповідь: "Молодий чоловіче, ось що я вам скажу — підказують на екзамені, а в книгарні допомагають". Виправлення чудове, влучне і смішне. Але я змушений пропонувати свою допомогу нишком, що це легко приймається як підказка. Далі мене часто перепитують через мою не найкращу дикцію, і коли я повторюю фразу, то відчуваю себе недорозвинутим і обпльованим, що бери і ховайся за касою. В таких випадках моє бажання допомогти не сприймають за допомогою взагалі. Ще гірше, коли на мою фразу метушливо, або ображено відказують: "Ні-ні, я просто розглядаю книги. Можна?". Ну як не відчувати себе після цього справжнім поліцаєм, тираном, який готовий насварити відвідувачів за найменше порушення внутрішнього порядку? Тобто, чергова персональна ганьба. І найгірше, коли холодно відрубують: "Ні" на мою пропозицію. За день можна назбирати кілька десятків таких "ні" і довго депресувати. У сучасному світі це сприймається за нісенітницю, однак багаж відмов і необхідність дотримуватись стандартів з обслуговування відвідувачів — це та сама дилема дискусії, де один із опонентів мусить погодитись з іншим, що унеможливлює стосунки "книгар-відвідувач", а книга зводиться до поняття "товар". Певне, і вам неприємно таке усвідомлювати.

Тому навіть якщо я й пристану на ваші аргументи — це не поліпшить наших з вами стосунків. "Маг" Джона Фаулза перетвориться на товар, так, на звичайний товар, не лишаючись витвором мистецтва за допомогою такого інструмента як "філігранний переклад". В мене тут в окупованій Вінниці є парадоксальне бажання, аби український "Маг" залишався таким, який він є і, разом з тим, щоб не ослабло моє переконання про окремі слова і слово сполучення в цьому перекладі вживались в помилковому контексті. Практична абвівалентність такого ставлення є гармоній ним співіснуванням нашої і вашої свободи по обидва боки від ліній блокпостів.

А ще знаєте, мені дивно, що я мало помічаю тварин на вулицях міста. Ні, вони є, з'являються раз по раз на тротуарах, а от я їх мало помічаю. Щось не так із моєю увагою. Вона цілком загострена на людей, а не на живих істот. Людське обличчя немов створене задля фокусування на ньому власного погляду і думок. Для мене обличчя і життя як згусток природи остаточно розійшлись в різні площини. На вулиці у натовпі трапляється багато чого непередбачуваного, як от коли бажають гарних свят людині, якій випадає працювати в ці самі свята, то вона сприймає вітання з агресією, або якщо хтось кидає свою кохану людину, то покинуті у відповідь можуть зберігати куди ніжніші почуття, аніж до свого наступного партнера. Тобто, людське обличчя це непередбачуваність, яка й поглинає уяву в намаганні прорахувати кожну наступну реакцію. Тварини, як це не сумно, значно прогнозовані у своєму зникненні. Куди вони поділись? Наче звичне співіснування раптом вичерпало себе і сотні вуличних собак та котів спокійно емігрували собі далі блокпостів. Ще одна таємниця Вінниці, чи не так? І ще одна причина марноти урбаністики.

Ви здивуєтесь від того, які думки можуть роїтися в голові людини, коли вона другий ранок поспіль готує незвично велику кількість їжі для сторонньої людини. В ті моменти я багато думав і крім виведення вище описаних ідей, я згадував як поралась на кухні моя мама ще коли я ходив до школи. Перед очима одразу постає багато водяної пари, брязкання емальованого і чавунного металу, ложки, каструлі, кришки, ножі, полоник. Справжня середньовічна битва за невибагливе меню, така собі плоті в обладунках-каструлях, яку постійно атакують вилками, ножами і ложками. Ранок видавався холодним, похмурим і безбарвним. Материнська постать бігала від одного столу до іншого, а я через недосвідченість, через всепроникну безбарвність початку дня тулився до столу, де поки що лише шикувались ряди ліплених вареників, обвіяних білим борошном, або кусень м'яса піддався ножеві, що й годі уявити собі більш ідеальні відносини, ніж у леза й плоті, або вічно киплячий борщ, червона безодня, яка приймала у себе найрізноманітніші інгредієнти. І все це в парі, в суміші запахів, у різноманітному вогні від дров до газу. І все це у постійному клопоті, коли мама, мов той генерал, шикує війська і піддає безіменну плоть війні. Направду, це постійно мене пригнічувало й виникало бажання залишити кухню доки відбувався жорстокий процес приготування їжі. Чому жорстокий? Тому що він повторювався кожного дня — я тулився біля столу і спостерігав як мама знеособлюється, зникає в фігурі заклопотаної домогосподарки, віддаючи себе, свою свідомість у приготування страв, у водяну пару, у вогонь, у ту плоть, яка в дзвоні середньовічної битви металу насичує іншу плоть, яка знічено тулиться до столу і не важливо чи є у неї апетит. Поетичність безвиході, в які я дезертирував думками, помічаючи, що є куди сильніші неволі за комуністичне минуле, за мовні бар'єри, яким й визначення ніхто не насмілиться надати. Так починався ранок. Із знеособлення мами в щоденних клопотах, із циркуляції плоті, із усвідомлення неідентифікованої неволі.

А потім ввечері все змінювалось. Коли сонце наближалось до чорного горизонту і кут проміння загострювався до насичення соковитими барвами, звуки, усі вечірні звуки лунали нотами на усі вечірні лади, а фізика слів переходила в метафізику — то кухня наповнювалась затишком, теплом і вічним очікування чогось більшого, аніж циркуляція плоті. Іноді очікування справджувались, але часто ми піддатливі природнім законам, які, попри намагання вкласти в них якомога більше людської інтерпретації, людських облич, не змінюють власної суті.

То ж до чого я веду? Що я другий ранок поспіль чиню так само як і моя мама. Проте, не відбувається жодного знеособлення, навпаки, свідомість відтворює себе кожного ранку — я ніби перероджуюсь у сподіванні, що ввечері інтер'єр квартири не лише насититься фарбами, а трапиться щось більше. Однак, очікування це пастка. Таку сентенцію довели мені кілька днів тому однією особою, з якою, напевне, і ви колись мали справу. Насправді вечір видається тихим, напруженим, мене немов притиснуло до стіни від присутності маленької дівчинки і я хапаюся за будь-яку роботу, аби хоч на мить відволіктись від всепоглинаючого усвідомлення мого незнання того, що я не маю теми для спілкування з цією дитиною. Я гадаю, щось подібне коїлось і з моєю мамою і це незнання передається нам у спадок . І моя зніяковілість, вагання та нервовість слугують дивним інструментом, який дарує малій дівчинці барви на кожен вечір. Тобто, якщо загальнолюдська свідомість у метафізичному значенні це певний баланс при сприйнятті навколишнього світу, то яскравість бачення буття одними людьми повинно компенсуватися сірістю й похмурістю існування в очах інших. І це вічний обмін фарбами у масштабах Всесвіту.

Або й не в розрізі усього Всесвіту. От уявіть собі, що й наша планета це своєрідна окупована зона, що людство майже постійно завертають назад якійсь потужні сили, коли ми намагаємось космічними кораблями прорватись далі навколоземної орбіти. Або візьміть Вінницю з її теперішніми блокпостами — таким чином, вона сьогодні відіграє певну роль в балансі, коли решта країни мусить почуватися краще. Штучне утворення, така собі корпорація нещасть, всередині якої знаходяться особливі люди, які не відчувають себе нещасними — просто в них відібрали свободу пересування, а всі інші свободи в них відбирає зовнішній соціум. Вчора я спробував обманути систему соціальної мережі, вказавши, що не проживаю на окупованій території. В мене не вийшло, бо адміністрація інтернет-ресурсу передбачила й таку можливість, визнавши мене потенційним порушником окупаційних законів, згідно яких мешканцям забороняється залишати межі міста. Відповідно, якщо я вказую, що не проживаю на окупованій території, то я автоматично порушую закони військової адміністрації. Тобто, я незаконно слухняний громадянин, який тим більше позбавляється власного акаунту в соціальній мережі. Сувора логіка незбагненної геополітики, коли я відчуваю численні бар'єри між собою та іншими. Так само й окупована Вінниця стала особливим місцем завдяки тому, що багато хто очікував цієї окупації. Так, ніхто всерйоз і надовго не сприймав свободу, бо позбавлене вертикальної ієрархії суспільство зрештою вигадує її, шукає усі можливі переваги одних людей над іншими — усе для того, аби дискусія ніколи не завершувалась добровільною згодою з точкою зору опонента. Бо такий баланс, ви ж розумієте?

Направду, про подібну "непозбувну бентегу" можна писати довго й нудно, але краще акцентуюсь на тому, що ви проявили зацікавленість щодо Світового Древа. Одразу зауважу, що надана вами мені інформація — це просто переказ матеріалу, який міститься в більшості книг. Цей символ зручно зводити до архетипу, однак, це культурологічна риса, бо в цьому контексті можна багато розповідати про Світове Древо. Мене ж більше цікавить фізична сторона справи. Звідки пішов цей символ? Як він виник? Існувала земля і небо. Раптом між ними виникає дерево. Глибоке коріння, широкий стовбур, високе гілля, густе листя, солодкі плоди. Звісно, плоди то малоймовірно. Дерево, яке поєднало землю й небо без будь-яких богів і потойбіччя в цілому. Небо й земля як біполярні семантичні значення — вони стали константою, незмінною величиною. А дерево, виходить, започаткувало складний незворотній процес "окультурнення" Урана й Геї. І до чого веде цей процес? Це ніби перехід значення у слово, тобто, коли замість того, аби жити, ми мовимо слово "життя", роблячи його нелінійним і нехронологічним. Слово долає фізику слова в модерних і постмодерних літературних формах.

Я гадаю, що не можна вважати символом Світове Древо, оскільки воно не вписується в закономірності утворення символів. За Світовим Древом напевне знаходиться ряд доісторичних подій. Подібних до тих, які Фройд описав у "Тотем і табу". Вам добре відомо, що втрати краще формують людську особистість, аніж надбання. Які втрати могло понести людство на початку свого існування, що в основі світу постало дерево? А тепер дехто із сильних світу цього робить ставку на дерево, аби людство мало змогу вижити на цій планеті. Дійсно, щодо такого парадоксу версій багато, але я чекаю, повірте мені, чекаю, коли почую те, що хочу почути. Саме так. Баланс.

Щиро ваш, Богдан"

Листи в Богдана почали виходити все довшими — йому ставало важко стримувати думки на папері попри сильне відчуття втоми. Ще один лист від Петра Олексійовича видався більш поступливим за попередні, хоча й не позбавлений певних натяків та те, що в хлопця починає їхати дах. Пропозиція взяти кілька днів відпочинку майже розсмішила книгаря, от якби цю саму пропозицію озвучував адміністратор книгарні. Богдан розумів ці натяки, адже варто хлопцю поглянути на себе у дзеркалі і помітити загострені риси, бліду шкіру, неголені щоки, запалий погляд, що від до того згадує про легкі раптові памороки в голові, які трапляються, як тільки варто йому різко звестися на ноги зі стільця.

Похмуре небо і ранковий недільний холод в приміщенні змусив Богдана напружено згадувати порядок операцій для початку роботи. Голова не тримала в собі жодної думки, хоча ще кілька годин тому його свідомість прояснилась, коли він куховарив на кухні для Лесі. Діти постійно сплять до пізньої години і Богдан вважав, що йому краще не знаходити вдома, коли маленька дівчинка прокинеться. Вона, певне, почуватиметься незручно в присутності книгаря. Тому він все приготував, розклав на столі, накрив кришками та тарілками і залишив квартиру ще до восьмої години ранку, прихопивши по дорозі пакет зі сміттям, яке якимось дивом ще вивозили з окупованого міста.

Знелюднені вулиці і конверт з листом від Петра Олексійовича в дверях книгарні. День розпочинався з розсіяної уваги, але варто почати читати листа як думки збирались в купу — голий кістяк приготування сніданку, прогулянка ранковими вулицями тепер обростала загостреним відчуттям окупації, споминами про події минулих днів і Богдан кількома автоматичними рухами легко виконав ряд операцій по запуску каси і написав довгого листа у відповідь. Як тільки він підписався під довгим текстом, до крамниці завітала пані похилого віку. Богдан одразу привітався, але в думках дивувався сам собі, що люди так рано навідуються в книгарню. Чому? Він не міг збагнути. Магазини й заклади зазвичай наповнюються відвідувачами після відкриття, наче всезагальна сила тиску в будь-якій точці обмеженого простору, унеможливлюючи вакуум. День розпочався із вирівнювання тиску, стелажі відновлювались книгами, звуки виплітались хаотичним рядом і зненацька ловили Богдана. Він тільки тер невиспані очі і все намагався не дратуватись даремно від того, що люди вже тут від самого відкриття. Ні-ні, жодного негативу, Богдан мусить їм допомагати:

— Чим я можу вам допомогти? — сухо вимовив книгар, хоча й намагався подолати власну втому. Не вдавалось.

Стара пані поволі підійшла до стелажів з історичною літературою, задумливо провела долонею по обкладинкам і мовила тихим голосом:

— Хочу почитати і сама не знаю, що хочу почитати. Тому ви навряд чи мені допоможете.

Богданові видавалось краще за все мовчати і заочно прийняти капітуляцію в обслуговуванні клієнтів. Але чому тоді пані приходить так рано в такому похилому віці? Можливо, це не просто так. Його інтуїція вхопилась за дивну суперечність, немов за хитру головоломку, яку слід розгадати.

— Я можу спробувати. — мовив книгар.

Стара пані сумно поглянула в його бік своїми очима, колір яких нічим не відрізнявся від білосніжно-жовтуватого відтінку шкіри. Під очима обвислі мішки і павутиння зморшок. Волосся темно-сиве, в поставі сутулість і одвічна зима.

— Гадаєте, є книги, з якими виконують дійство звичайної спроби? — м'яко запитала вона і продовжила гладити долонею корінці книг на поличці.

— Звісно, ніколи не слід вводити книги в культ, вводьте в культ лише, що вичитаєте на сторінках.

— Справді? Ви майже зневажаєте книги.

— Ні, не подумайте нічого такого, бо все наше життя — це зазирання в книгу, гортання сторінок, розглядання обкладинки.

— Певне, в чомусь я погоджусь з вами. Тільки тут не той випадок. Мені не раз здавалось, що я не росту й не змінююсь, а книги, які я читаю — саме вони й дорослішають і змінюються перед мною.

— Як живі істоти?

— Ні. В тому й вся суть. Таким дивним чином ми мислимо. Наш мозок нічого нового не отримує, в ньому все закладено з самого народження. А книги ростуть лише в нашій уяві, чекають на відповідний момент, коли їх слід брати в руки. — вона дістала одну із книг і демонстративно погортала сторінки.

— Отже, ми ніколи не старіємо? — обережно перепитав Богдан.

— Так, бо це книги старіють в нас, а деякі книги ми читаємо надто пізно. Скільки годин ви сьогодні працюватимете?

— Дванадцять.

— Виходить, що ввечері ви на дванадцять годин постарієте, так?

— Технічно так. — погодився він, чухаючи потилицю.

— Чи помітите ви різницю, чи помітите старість?

— Ні. — твердо відказав книгар.

— Час помічають тільки через його циклічність, так закладено в людському інтелекті, коли вони зауважують різноманітні повторення.

— Дивовижно, я зовсім недавно розмірковував, що схожість окупованого міста з неокупованим. — зізнався Богдан, — Адже загалом між ними немає різниці і люди живуть однаковим життям. Просто усе залежить від кордонів, від перетинання невидимої межі.

Вона ніби й не дослухалась до слів книгаря — її тіло поволі й нечутно і нечутно в цій недільній ранковій порожнечі обійшло стелажі історичних книг. Постояла якусь мить, сумно зітхнула і кволо повернулась до Богдана:

— Ви думаєте так, немов прагнете здолати невидимі межі за допомогою хитрого способу застосування можливості пересування без фактичного пересування. Це добра думка, оскільки уява здатна перескакувати через умовності, при цьому справжні деталі тікають з нашого поля зору. Бачите обрій, а не бачите камінців під ногами.

— Можливо від того, що бачити одночасно й обрій, й каміння... — спробував висунути він гіпотезу.

— Ні, я про те, що слід роздивлятись унікальні риси, а не вихоплювати будь-яку першу спільність і тієї ж миті утворювати умовну закономірність. Ні, молодий чоловіче, це не спрацює. — вона рушила повз касову зону в залу художньої літератури, мовчки оглядаючи полиці.

Класичні й сучасні тексти в яскравих обкладинках вишкірились перевантаженими стелажами, що особливо помітно, коли з-за рядів визирають різноманітні дублікати тих чи інших книг. Сотні різноманіть від класики до постмодерну — мертволісся сучасності. Богдан знав це, стара пані знала це, але їм обом необхідно розігрувати ролі волі випадку, свободи вибору, що пані щось обере й придбає, аби наповнити сьогоднішній вчинок поняттям "прочитати цікаву книгу", а книгар відчує гордість за свою роботу і зуміє задовольнити потребу відвідувачки.

Саме в такому поєднанні до Богдана приходило усвідомлення усієї марноти і жалюгідності від вигаданої соціальної схеми. Бо важко продати людині дійсно потрібну річ, тоді як купівля тільки потрібних речей і нічого зайвого теоретично призведе до закриття вісімдесяти відсотків усього бізнесу. Бізнесмени це знають, споживачі це знають, але кожного разу, коли когось їдять з середини сумніви в доцільності будь-якої покупки, то бідна людина, як правило, завмирає перед величезним асортиментом товарів і послуг так, як стара пані в книгарні. Ряди гарних обкладинок усієї кольорової гами і сутула постать із кам'яним сумним поглядом. Хіба можливо таке вписати в схеми роздрібної торгівлі? Богдан хоче вірити, що це неможливо, хоче вірити в "біле і чорне", в існування чітких правил, чіткої межі, за якою не можна пропонувати товар, працювати "вічно зацікавленим в продажі". Інакше комерція розчепиться до матерії, до ефіру і куди не ступиш, то станеш на цінник.

Він міркував, що стара пані прийшла сюди не по книгу, не по розмови, а задля того, аби постояти перед книжковими стінами, наче хоробрий лицар, який доблесно б'є себе в груди перед величезним асортиментом: "бачиш, я стою тут, я прийшов до тебе і дивлюсь тобі у вічі". Масивна, надзвичайно перевантажена непридбаними книгами паперова маса здійнялась у своєму лігві моторошним чудовиськом. І ти можеш кричати, але в книгарні ніхто не почує твого крику. Богдан продовжував мовчки стояти за касовим прилавком в цьому холодному окупованому місті, а по трубам опалення електрокотел розганяв гарячу воду. Приховані ріки циркулювали собі по периметру книжкового царства, посеред якого стара пані сумно дивилась на різнокольорові обкладинки хамелеону. Богдан проганяв дивну картинку з голови, ніяковіючи коли в уяві нерухомі книжкові стелажі оживали зловісним диханням, а за спокоєм старої пані крився невимовний жах. А потім задавлений образ міняв форму і виринав у вже іншій іпостасі. А потім ще одна зміна форми, і ще одна. А згодом Богдан нарешті зрозумів, що банально засинає.

Очі вже заплющувались самі собою, а слух розтягував шарудіння в залі художньої літератури. Він не бачив, що там відбувається, а лише із здивуванням помітив, як за вікном несподівано пустився січневий сніг і всі чудовиська зникли. І відступило тяжіння до сну, і дерева, голі дерева гордо випрямились в білому мережеві.

— Ой, сніг! — вигукнула жінка, коли повернулась із зали, — Ви тільки подивіться на це диво! — і по-дитячому засміялась.

Хоча снігопад видався густим, блискучим із чарівним, майже морозним шурхотінням, однак, стало очевидним, що триватиме він лише кілька хвилин.

— Так, який же він чистий, майже арктичний. — відмітив вголос книгар і навіть скинув пальто, в якому сидів доки не обігріється приміщення книгарні — настільки йому стало приємно від відчуття снігопаду.

— В дитинстві ми всі любили снігопад, — відвідувачка підійшла до великого вікна і почало здаватись, ніби вона мовить до скла, а не до книгаря, — багатьом здавалось, що це нагорі кришиться величезний хлібець, а тоді хліб цінувався дуже дорого. Але тоді надворі йшов не тридцять третій. Ні, я себе пам'ятаю малятком вже в повоєнній країні і я не походила із сім'ї "розкулачених" чи простих робітників. Мій тато входив у партком району, займав посаду голови профсоюзу цегельного заводу і мав свій пайок. Проте, голод снував вулицями і від нього не вдавалось відгородитись чи від'їстися. Ні, ніяк, навіть якщо мені ввечері діставалась ціла куряча ніжка із макаронами, то наступного дня голод інших дітей проникав в мене. Для голоду не існували кордони. А коли він переходить кордони, то й цих меж не існує. Маленькою одного дня я вибігла на двір, а в руці тримала солодке печиво — тоді його мій тато якось дістав, коли з Москви прислали невеличкі пакунки своєрідних дарів. Чи з Москви, чи Москва просто давала дозвіл, аби в невеличкі міста потрапляли усякі делікатеси для партійців. Не знаю... Пам'ятаю, як печиво смакувало дуже солодким і той смак ні з чим не порівняєш і ніяк не передаси. І ось я вибігла у двір з одним печивом в руці. Сусідські дітлахи бавилися біля дерев. Я підійшла до них і не одразу зрозуміла, що діти там ловили білку. Самі розумієте для чого. А тут я з'явилась із печивом. З печивом. Мала і нетямуща. Один із дітлахів, хлопчик, молодший від мене на рік, але спритніший десь на два. Він в одній брудній майці і так-сяк пожмаканих штанях із солдатських гімнастерок на тілі підійшов до мене. Дивитися то мені в обличчя, то на моє печиво голодними очима. Спритно вихоплює його з рук, хоча я й не виказую протесту, бо ж зрозуміла, що він добряче голодний. Тим часом інші стояли біля дерева з білкою і з недовіро також позирали на мене. А також ще щось інше блиснуло в їхніх очах. Не сумніваюсь, що таким виявився голод, просто це відчуття по-дивному реагувало на солодощі. Доволі часто таким чином людський організм реагує на несподівано смачну і висококалорійну їжу за тривалого порожнього шлунку. Якось недовірливо. Голод точить свідомість і нервову систему — тебе всього засмоктує всередину і ти засмоктуєш зовні в себе. Воно все передається ланцюговою реакцією без жодних кордонів. Перебуваючи поруч із голодними однолітками, я також почувалась голодною і коли я вийшла у двір з надкушеним печивом, а той хлопчик підійшов до мене, то я й сама не довірилась смаку солодкого тіста. Я виплюнула той жовту грудку собі під ноги, а малий вихопив печиво в мене з рук, розкришив своїми долоньками і викинув крихти в траву. Ані порошинки собі не взяв і повернувся назад до гуртка, аби піймати білку.

— Хм, але до чого тут сніг? — озвався Богдан після паузи, яка виникла в книгарні, коли стара пані замовкла і пронизливо затримала погляд очей кольору шкіри на рівномірному снігопаді на вулиці.

— Сніг? — перепитала вона сама в себе, — Якби після того як той хлопчик розкришив печиво в траву одразу пішов сніг, то тоді б дійсно трапилось диво. Якби після кожного такого прикрого випадку падав такий густий небесний сніг, то, можливо, я б менше зловживала словом "якби". — голос звучав спокійно, але в густому снігопаді відчувалось, що в кутиках очей збирається волога.

— Вони тоді впіймали білку? — Богдан подумки покартав себе, що знову поставив їй питання в такий момент прихованої печалі.

Відвідувачка одвернулась від вікна як тільки помітила, що сніг почав рідшати. вона відійшла від вікна, витерла рукавом сірого пальта свої очі кольору шкіри і відповіла з посмішкою, наче в чомусь провинилась:

— Ні, тоді їх випередили дорослі чоловіки. Пам'ятаю, наскільки мене ошелешило як голодні діти розлючено розкришили печиво на такий потрібний живильний сніг і просто викинули собі. Вразило й те, що я тоді стояла такою маленькою... Просто дитиною, яка вплелася в цей випадок і відчула, практично фізично масове недоїдання інших дітей із печивом в шлунку. Роки минають, але ця страшна сторона голоду не забувається і так шкода, що тоді не пішов сніг, а нині так радію йому, наче йде він саме в той момент, про який я вам розповіла.

— Схоже у вас свої ігри із часом.

— Це не гра. Час мов та нитка, яку вплітаєш в події, якою зашиваєш різні чорні діри. Даруйте за таке похмуре бачення. Так мене тягне до пітьми, коли починаю філософствувати. Повірте, мені незручно розпочати розмову за книгу, вірніше, про те, що я не знаю, яку книгу хочу почитати, а тепер перевести дискусію — ні, не дискусію, просто розмову про ці метафізичні категорії... — тон її голосу звучав дещо розгублено і знервовано.

— Повірте, наша з вами розмова не обтяжує мене, а навіть приємно бентежить. — заспокоїв її Богдан, — Останніми днями я тільки й думаю метафізичними категоріями.

— Бо окупація, — підмітила відвідувачка, стоячи біля каси сутулою постаттю і схиливши голову на правий бік, наче від шаленого серцебиття.

— Бо окупація. — підтвердив Богдан, відчувши, як це слово набуло певного магічного значення, оскільки нахлинуло відчуття присутності довкола багатьох невидимих вогників у просторі, — Воно все як підліткова самотність, яка змушує переживати дурнуваті комплекси і вибудовувати смішну логіку із химерною мотивацією досягнення оманливої мети.

— А мені в чомусь ця окупація подобається. — м'яким тоном заявила стара пані, перебираючи пальцями вітальні листівки, які від початку перекриття виїздів навколо Вінниці ніхто не купував, хоча багато хто шле листи у вільні міста.

Брови в книгаря різко стрибнули вгору від почутих слів і сніг за вікном припинив падати. Темна сірість неба почала поступатись небесному промінню. Богданові здається, що слова і проблиски в небі дивовижно співпали і тому він обережно мовить до співрозмовниці, яка припинила перебирати листівки:

— Кожен може знайти в окупації щось хороше, але ще ніхто не мовив вголос захоплення від неї. Вам здається, що вона дуже добре окреслює час в нашому житті?

— Ні, навпаки. Знаєте, ми забагато вживаємо слова "напевне", "можливо". Воно й зрозуміло, адже впевненість межує з дурістю, коли багато чого, багато наших вчинків залежить від людського чинника. Нині людей більше дивує впевненість якоїсь особи, аніж несподівані сумніви. Нині ми стали більш піддатливими суперечливим фантомам. От ви, наприклад, працюєте в книгарні на роботі, яка вас не турбує в неробочий час. Ви замикаєте крамницю, йдете додому і спокійно спите до дзвінка будильника.

— Є таке, голова не болить через роботу, а лише від роботи.

— Так, бо сам робочий процес простий і чіткий, що не вимагає від вас додаткових зусиль у вільні години.

— Теж вірно. Зрештою, це стало основним мотивом — працювати в чітко визначені години і займатись своїми справами протягом решти доби. Однак, я не розумію, до чого ви хилите, коли маєте пояснити, що є такого хорошого в окупації Вінниці.

Пані загадково посміхнулась і витерла хусткою вологі очі:

— Скажіть, чи мали ви справи із байдужістю?

— Щодня, навіть сьогодні вранці їхав трамваєм, в якому люди із мертвими обличчями визирали у вікно.

— Ач, ви який! Сонні обличчя у вікнах трамваю — це ще не байдужість. Хірурги з таким самим обличчям видаляють людям злоякісні пухлини, але ж вони не байдужі.

— Що ж, тоді як визначити людську байдужість?

— Необхідно просити людей і тоді зрозумієте.

— Не люблю просити, гіршого й годі уявити.

— А ви все одно просіть, оскільки ви й гадки не матимете щодо того, як люди уміють відвертати серця. — все так само м'яко говорила відвідувачка до книгаря, — Коли я просила в людей допомоги, то вони відказували, що надто зайняті. Ось це підкошувало і навертало у відчай. А трапляється, що людина потребує підтримки десь на вулиці, мовчки страждає і кляне усе людство. Не розумію таких моментів, адже люди звикли займати черги до будь-чого.

— Черги? — здивовано перепитав Богдан і згадав, як кожного ранку протягом останніх днів йде в поштове відділення, аби вистояти чергу та відправити листа.

— Прохання про допомогу, яке лунає одразу до декількох людей, змушує їх стати причетними до однієї групи, кожен член якої мимоволі зобов'язаний виконати незвичні для нього дії. Причому без відомого порядку та інструкції, як то має місце в черзі. Кожен із них сумнівається, хто повинен реагувати першим і чи дійсно то в нього просили допомоги. Звісно, стражденна людина апелюватиме до їхнього серця завдяки умовному, нетиповому  порядку, завдяки якому ці самі люди досягнули певного статусу, дійшли до тієї життєвої точки, де їх просять про допомогу. В такому випадку, як їм чинити? Попросіть у натовпі про допомогу і будь-хто з людської маси чекатиме на організаційну структуру, завдяки якій утвориться порядок надання підтримки постраждалому. Нині ж кожного з них долають сумніви, чи не випередить їх сусід з натовпу і чи вони самі не випередять когось іншого так, що матимуть дурний вигляд. Ні, це не байдужість, це сумніви, молодий чоловіче.

— Дивна, але все-таки логіка. — погодився Богдан, — Зауважте, що й адресне прохання — ті ще тортури. Здається, краще коли просиш про допомогу, то її прихід повинен робитись цілком анонімно. Від цього більше користі.

— Ні, так лише більше правди. Я підходила до лікарів, бо не мала великих грошей. Зверталась персонально, а вони відмахувались попри те, що знали до чого це призведе. Підходила до багатіїв, який у Вінниці вистачає — відмахнулись, хоча я й попереджала їх до чого це призведе.

— До чого це призведе? — обережно запитав Богдан, хоча й підозрював, до чого хилить стара пані.

— Четверта стадія. — все так само м'яко говорила вона і від цього тону книгареві хотілось прямо в крамниці провалитись під землю. Судома вхопила душу, а погляд втупився в очі кольору шкіри відвідувачки, а згодом автоматично перевівся на монітор, який за відсутності маніпуляцій користувачем вже згас. Богдан автоматично шарпнув мишку і монітор знову засвітився готовністю вибити новий чек. І це все, що книгар нині міг зробити, тоді як зсередини його наповнювало відчуття незбагненної провини. Так, саме цих фатальних слів: "четверта стадія" стає затісно і в просторі, і в часі. Богдан жадав вирватись чи прикритись і за ховатись за словами, в яких нібито знаходилось співчуття, жалість і співпереживання. Однак, думки більше зосередились на словосполученні "четверта стадія", наче воно існувало окремо від людини і книгар зазирав поміж літери, мов у той самий монітор, раз по раз реанімуючи його маніпуляціями мишкою. Монітор спалахував невідомим інтерфейсом і нічого іншого не залишалось як чекати нового затемнення.

— Раніше йому з цим доживалось так невимовно важко, що думки про хворобу добивали його куди сильніше, аніж сама хвороба.

— Він?

— Так, мій внук. На жаль, не в мене четверта стадія. На жаль. Доля так безсоромно грається з нами. Старим неміч, а молодим — хвороби, наче усе життя наповнюється випробуваннями. — вона дістала листівку із стильним, проте примітивної форми малюнком, на якому в первісному, майже наскальному трипільському стилі зображувалось дерево із птахами, а сама жінка придивилась до бейджика книгаря і, попри свій похилий вік, змогла прочитати ім'я книгаря. — Дивно, мого внука також звуть Богданом і він десь вашого віку. Знаєте, я погано виховала дітей, попри те, що працювала вчителькою. З чужими дітьми працювати легше і все обмежувалось шкільною програмою, а з моїм хлопчиком і моєю дівчинкою виникали неабиякі оказії, що я тільки розводила руками, вимагаючи від них дотримання дисципліни, розписаної по пунктам етики. І любила їх. Нехай без ніжності і сентиментів, але любила і зараз люблю. Вони виросли чудовими людьми, хоча в прояві емоцій дещо скупі. Як ви зауважили, Богдане, "люди із мертвими обличчями у вікнах ранкових трамваїв". Чому так трапилось? Бо я не хотіла, аби вони проявляли зайві емоції. Мені здавалось, що тоді діти мали багато різних незбагненних психічних відтінків, які так різко виділялись на фоні моєї згадки про голодного хлопчика, який розкришив моє печиво. І саме це вони отримали у спадок, коли раціон хоч і не мав надлишків, але кожного вечора стіл пахкотів гарячою їжею. Нехай в порівнянні люди більше дізнаються, але іноді й багато втрачають. Нехай моє ставлення і зробило дітей емоційно скупими, але вони не збайдужіли, не піддались побутовій чорноті. Тільки-но я просила їх про допомогу, як щось непізнане людське проростало в них як несподіваний березневий паросток. Кам'яне обличчя залишалось кам'яним, але любов не губилась на камені. Варто лише попросити. В мого сина виріс чудовий внук, а от в дочки не склалося, бо ніхто не вірив в її ніжність, в її доброту. Таким постало її обличчя, але душа... Душа квітла й в'янула з болючою незворушністю. Я давно не бачила своєї дочки, давно не обіймала її і це тому, що вона сама якось зізналась мені по телефону, що не бажає завдавати мені прикрощів своїм зовнішнім виглядом. І я розумію, я згадую того хлопчика, голодного хлопчика з голодних років і все розумію. Коли мій внук, Богдан... Ох, бачу вам дещо неприємно чути власне ім'я, яке також належить іншій людині, яка нині помирає...

— Зізнаюсь, такі співпадіння навіюють містичний настрій. — Богданові навіть захотілось зняти із сорочки фірмового бейджика, — А ще й сама смерть видається зовсім іншою, на відмінну від звичного уявлення про неї.

— Так, — погодилась стара пані, розглядаючи зображення трипільського дерева на листівці, — смерть така невловима. Я її не впіймала, коли вона проскочила до мого внука. Не мовитиму його імені, аби не бентежити вас. Вона проникла раптово, як лисиця до нічного курятника. А хлопчик вже й мав роботу, таку-сяку наречену. Не красуня, але знаходилась поруч. І тут аналізи мов вирок. Тоді я кинулась просити. Я першою кинулась просити повз умовну чергу людського натовпу. Лікарі, бізнесмени, сусіди, колишні колеги, чиновники. Ніби все просто — дістати гроші на хіміотерапію. Запускаю коло — йду у всі можливі кабінети: двері, стукіт, кам'яне обличчя. Таке саме кам'яне обличчя як і в мого сина. Але я прошу цей камінь вчинити милостиню.

— А як щодо вашого сина, його дружини?

— Ось що я вам скажу. Скажу відверто, бо вони відмовились від мого внука. Так, відмовились. І не через байдужість, через бездушність. Вони вчинили так само як і той голодний хлопчик — розкришили печиво і викинули в траву. Їхні задавлені емоції буквально випалювали їх з середини. Коли людина багато тримає в собі і не випускає назовні навіть сльозинку, то й не гріх тікати від такого горя. Мій син діяв саме так, як те й слідувало з його виховання: якщо не можеш нічим зарадити, то позбав себе мук, рухайся далі і не спалюй себе порожнім співпереживанням.

— Проте, ви ж так не вчинили?

— Ні, не вчинила, бо я бачила очі того хлопчика, того багатоденного голоду, який кришив печиво на землю. Палаючі очі не вірили в печиво і я не повинна вірити в четверту стадію. Хіба ми не маємо права робити щось наперекір поступу? Я ніколи не зможу переповісти ні своєму сину, ні внукові, ні вам значення голодних дитячих очей, які переслідують мене все життя. Їхню суть я здатна окреслити тільки своїми вчинками — недолугими і нелогічними. Півроку я спостерігаю за моїм хлопчиком, який тепер живе зі мною в будинку в передмісті. — тут вона злегка схлипнула і протерла очі хусткою, а Богдан згадав, що має в кишені карволмент на всяк випадок, — За цей час я бачила як згортається його життя. Це страшно. Усі люди навколо запевняють, що не залишать його в біді, надаватимуть підтримку. Вони так говорили з самого початку, уподібнені ніцшеанському Заратустрі, хоча віддавна інфіковані гамлетівським "бути чи не бути", при цьому вживаючи високі епітети, пускаючи сльози на клятви свої, що й не приховаєш, коли чудодійний почин благородить їхні душі, а серце перекачує мед. Однак, далі все йшло як і в Шекспіра: слова частішали і впевнено окреслювали "моральних вельмож". А що ж насправді відбувалось? Типи мислення у мого внука та його оточення надто різнились: більшість думає про перспективу, обговорює свої плани на кілька років вперед. Зрозуміло, що їм незручно так мислити в присутності мого хлопчика, коли від мріє протриматись ще один день, коли він й досі перед очима тих людей, які з різних причин так і не спромоглися надати допомогу. Четверта стадія — це самотність у квадраті, це час, позбавлений циклічності, це відчуття схоже на окупацію. Так-так, ось чому я рада окупації. — її голос все так само звучав ніжно, м'яко і доброзичливо, але сенс слів старої пані лякав, — Як тільки встановили блокпости, як тільки простір обмежився Вінницею, то й час змінив свій сенс і форму. Думки не гратували себе секундами, а навпаки: по-голодному вбирали в себе оберти годинникової стрілки. Зникла ось ця дурнувата перспектива, зникла величезна невидима яма, в яку за кожного разу провалюється багато сторонніх людей. У людей змінився стиль мислення: від довготривалих задумів до короткочасних образів. Це немов перечікувати зиму, кутаючись в кожуха, аж раптом починати дивуватись снігу. Так трапилось із близькими моєму внукові людьми, які раніше збайдужіли, доки життя дарувало мрії про перспективу, але простір хоч і не зникав, але отримав своє закінчення за блокпостами і їм довелося сприймати світ по-іншому. Так само трапилось і з "четвертою стадією". Тому вони повернулися. Так, знайомі повернулися до мого внука. Не так приязно й душевно, бо "четверта стадія" вносить непоправні зміни до наших органів чуття, порушуючи баланс між абстрактним світосприйняттям та умовною реакцією на фізичні подразники. Ми або мріємо, або діємо — ми або ловимо білку, аби прохарчуватися, або розкришуємо на землю чуже печиво, аби підтримувати голод на одному колективному рівні. Тільки от четверту стадію не здолати. Це невідворотне. Однак, з четвертою стадією краще жити в окупованому місті, аніж за мирної, вільної, демократичної громади. Мій внук помирає серед людей, а не серед байдужих. Тому я тут, прийшла проглянути книги, які видавались в певній спокійній рутині, і не сприймаю їх, не проявляю ніякого інтелектуального інтересу до неокупаційної перспективи жити, любити, творити. Навіть мемуари про війну схожі на коловорот одних і тих же подій, якими письменник жонглює на свій манер: стається погане, але прогнози щодо завтрашнього дня постійно хороші. І в наступній книзі: станеться погане, станеться погане, але все закінчиться добре. Чудова циклічність, яка робить читання нудним. — стара пані важко зітхнула, а Богдан спробував вловити весь цей масив слів із дивним сенсом, якщо в тих словах дійсно можлива присутність сенсу, — Мій внук іноді за завичкою про щось задумається і мовить: "Тільки дерева врятують цей світ". От я й хочу придбати цю листівку. — вона взяла розфарбовану картонку із зображенням трипільського дерева і простягнула книгареві для сканування на касі.

— Дерева створили цей світ. — на ходу швидко мовив Богдан, розраховуючи відвідувачку.

— От Богдан так само думає. Не знаю, чи варто так робити, але можливо, ви б навідались до мене в гості. Я живу не дуже далеко за Вишенським озером. Поговорили б з Богданом. До нього іноді навідуються люди, незнайомці, не тільки друзі. За окупації цим людям важливо розмовляти з тими, хто вже однією ногою там, де дерева вже нічим не допоможуть, а слугуватимуть лише мостом. О, знаю-знаю, вам неприємно чути своє ім'я, навіть коли мається на увазі інша людина. Добре, давайте називати мого внука Олександром, аби полегшити вашу ношу.

Богдан віддав чек і решту, автоматично подякувавши за покупку і мовивши дурнувату й незручну фразу: "приходьте ще". Думки рвонуло на клаптя в голові, здійнялись вихором, коли почало здаватись, що жінка мовить не за свого Богдана, а саме за книгаря, що ця "четверта стадія" десь ворушилась в його незбагненній і непізнаній зсередини плоті. Внутрішній фізичний космос із розрізнених елементів, серед яких обов'язково знайдеться не одна "зірка смерті".

— То як, прийдете? — перепитала вона в Богдана, вивчаючи його міміку, сподіваючись отримати відповідь задовго до промовлених слів.

Хлопець хотів відповісти якоюсь нейтральною фразою з мінімум обіцянок і з максимум ввічливості, оскільки він важко переносив людей, а ще важче — чуйних людей і не знав, що з ним відбуватиметься коли поруч знаходитиметься людина, яка помирає. Про що з цими бідолахами розмовляти? Звісно, спливе будь-яка тема, адже їм вже не страшно, не так страшно як тим, кому ймовірно доведеться жити довше. Богдан розумів своє вирізнення із групової картинки тих, хто нині опинився в окупації, яку окреслила стара пані із очима кольору шкіри. Або ж в хлопця дійсно зсунулося мислення більше до абстрактних спалахів і тепер важко розрізнити, де його власні думки, а де беруть свій початок думки того іншого Богдана... Тобто, Олександра. Чи не іншого?

— Добре, приходьте. — відвідувачка по-своєму прочитала його замислену міміку.

Згорблена постать розвернулась і вийшла з книгарні на тоненький свіжий сніговий покрив, який краще б падав всередині книгарні, притрусивши неприємну "четверту стадію". Але ні, сніжинки зачаїлись на січневому морозі, а небо спохмурніло рідкими хмарами і знову запанував тривожний ранковій спокій. Центральна вулиця ритмічно гриміла трамваями і автівками. Будинки в своїй сірості тягнулись до сірості неба, утворюючи недільний тунель, який Богдан визирав у вікно і придивлявся до описаного Петру Олексійовичу листа. Чи не забагато в ньому синього? Так, забагато. І це не тільки через синє чорнило кулькової ручки, сам листок паперу виглядав зрізом небесної тканини, яка переходила із сірості в синь. Міхо Штофель, певне, не читав би такого листа. Від цієї думки Богданові полегшало на серці, наче до цієї миті його тривалий час непокоїло щось зловісне й темне. Непозбувна бентега. Але тут синій колір набрав сили разом із полегшенням, що стара пані, перша на сьогодні відвідувачка книгарні, нарешті полишила це місце, забравши із собою важкі турботи та непросту символіку власного життя. Богдан одночасно співчував їй і дратувався через стару пані. Його часто дратували люди, яким неможливо допомогти, немов ця безвихідь може розбити в друзки будь-які ідеалізовані уявлення про світ. Смертельно невиліковні особи мимоволі нищили його переконання. Ось списані листки паперу в руках, його ідея, а ось сірий світ — світ. Не як протилежності, а два елементи в своєму січневому симбіозі.

Богдан збирався із силами та сміливості, аби вийти на вулицю в напрямку поштового відділення. Всередині книгарні повітря все ще не нагрілось, котел поволі ганяв гарячу воду трубами опалення, від чого повітря, постійно ув’язнене повітря, яке по мікрочастинках вбирає в себе книги і пил, ставало й без того немилосердно сухим. Певна ізольованість вікон і дверей крамниці дозволяла досить довго тримати ці мікрочастинки всередині приміщення. Доволі рідко протягом кожного дня траплялась мить коли простір перебування книгаря дещо більший за його квартиру, але заповнений речами, які йому не належать і думки його блукають розрізненими фрагментами, кліпами і загадками про минулі події із свого життя. І в момент такого контрасту із розміром простору та оточенням, книгар і видає думки, які він описує в листі до Петра Олексійовича. Ущільнений розум не задовольняється загальними й роз’ясненими речами від великих мислителів, тому Богдан шукає все нове й нове пояснення, кожного разу дивуючись оригінальним ідеям, що полонять його свідомість.

На хвилі занурення в себе небезпечно виходити на вулицю. Інерція думки перетворює тротуари, будинки і бруківку на пластилін, з якого уява виліплює химеру, безлику урбаніку. Незважаючи на ймовірність болісного споглядання, Богдан все-таки виходить із книгарні і у вухах пульс відбиває ритм кроків по щойно накришеному снігу. Ноги радісно пружинять від січневої свіжості і вологи. Потік людей тротуаром став більш інтенсивним — Богданові доводилось оминати тіло за тілом, які поволі й непередбачувано поволі просувались вздовж вітрин і вивісок, які ще й досі рефлексі йно світились, переливаючись в постсяткових ілюмінаціях. Свята давно минули, от тільки різнокольорових вогників ніхто не позбувся. Все відбувалось за інерцією, а варто замислитись таким ідіотським питанням: «Чому?», як охрестила його Леся, то серце стискає слабке відчуття нескінченності, що виникає як тільки наштовхуєшся на загально прийнятний порядок речей і явищ. Різнокольорові ілюмінації нагадують нам, що свято завжди існуватиме поруч з нами чи поруч нас, наче за розкладом, немов необхідна умова суспільного договору, коли ти мусиш інтегруватись в соціуми тільки зі святковим, нехай і суто титульним настроєм. А інакше? Хіба можливе інакше, коли можеш вільно ходити окупованим містом в натовпі людей вздовж яскравих вітрин без жодного вогника? Хіба без жодного? Богдан дивувався собі, що в нього немає жодного вогника, тоді як за вчорашньої нічної пітьми він зумів почути і розгледіти літак в небі. Хіба це не доказ? Просто вогники різні. Вогники різні.

Тимчасова мантра. Жодної відповіді на щойно виявлену проблему буття. Або просто чергове абстрактне заглиблення в окупованому місті із вільними людьми, які настільки далекі у своїй свободі, що приймають окупацію мов те спасіння, новітню філософію того світу, який от-от має прийти, однак поки що лише блукає в темних закутках людських душ. Дивне це суспільство, яке розвивається до стан окупації, а згодом виростає й до свободи в цій окупації.

Вінницьким тротуаром не стріти напівбожевільних пророків, військових пропагандистів, обдертих старців, знедолених людей і молодих привабливих жінок, лише недільноранкові люди в різному одязі із пакунками, в декого кава із собою, а ще в декого важлива й не дуже розмова по телефону. Богданові здавалось, що в чорній одежі, в чорному затертому пальті, в чорному шалику із жовтою і синьою смугою і в сірій теплій шапці, яка залишилась в хлопця ще зі старших шкільних класів — так ось, йому здавалось, що ця мимовільна прогулянка в нав’язливих роздумах над рівнем синього кольору в його листі і те, як це пов’язано із потенційним приходом нових ідей в незбагненному світі — все це привертає увагу інших перехожих, відволікає людей від телефонних розмов, від паління цигарок чи ще якихось справ, якими, як здавалось, повинні займатись люди коли кудись поспішають чи наганяють на себе ділового вигляду. Молода дівчина із стильною довгою зачіскою в короткій чорній шубці, яка бурхливо розповідала в мобільний чергові плітку про вчорашні відвідини із друзями ресторану, несподівано недобре покосилась на Богдана. Хлопець лише затримав свій погляд на красивій панночці, але одразу відвів очі вбік як тільки дівочі очі недобре стрельнули у відповідь. А за нею йшов немолодий чоловік в сірому пальті, в темному кашкеті й темних окулярах. І цей дядько слідом за панночкою повернув обличчя до Богдана, а його уста напружились в легкому гніві чи своєрідному докорі. А за чоловіком — молодий хлопець в червоному пуховику, в білій спортивній шапці, із густою чорною бородою на худорлявому обличчі — і ця людина вчинила за інерцією двох попередніх, роздратовано покосився на книгаря. Книгар не знав, куди зміститись в своїй траєкторії: ближче до проїзної частини із шаленим гарчанням транспорту, від чого на нього накочується незрозуміла паніка; ближче до будівель і книгар більше відволікається на власне зображення на дзеркальній поверхні вітрин. Здавалось, що вулиця перетворилась на сіру клітку.

Ось тут йому справді стає непереливки і книгар все більше відволікається на випадкові і не дуже погляди сторонніх людей. Перехожі на вулиці вже нічим не відрізняються від його сусідів по під’їзду. І цікаві перехожі помічають, що Богдан просто йде собі вулицею із розгубленим поглядом, який неодмінно хапається за що завгодно: нерівності на тротуарах, візерунки криги, вигорілі кольори прапорів, непрацюючі лампочки у вивісці в літері «Л», що вітрина читається як «ЗОО ТО», нахабно припарковані, через які пішоходи не бачать на переходах усіх машин, які рухаються проїжджою частину, табло на будівлі міськради, яке червоними лампочками інформує вінничан про час, дату і температуру повітря, пробігає знайоме обличчя дівчинки, яка часто навідується в книгарню, іноді купує різні книги, часописи і Богдан опускає обличчя, сподіваючись, що дівчина не впізнає його. Зрештою, книгар хоче, аби жоден із відвідувачів книгарні не впізнавав його за межами його робочого місця. Хлопець зливався на вулиці із натовпом без імен та професій, бо для нього справжнім катуванням видавалось відчуття себе книгарем, відчувати до себе відповідне ставлення доки повні стелажі книг залишились десь далеко. Неприємне відчуття накочувалось на нього, поки Богдан прямував до поштового відділення в свій робочий час. Дівчина пройшла мимо, не помітивши книгаря і від цього йому не стало краще. Надто двоїстими ставали бажання, за що він вкотре подумки картав себе. Проте інші люди все-таки продовжували, як йому здавалось, кидати в його бік косі погляди корчити на ходу роздратовані гримаси.

Тому рука й потягнулась в кишеню за його чорним клавішним телефоном. Як тільки він дістав мобільний, то зробив вигляд ніби відповідає на дзвінок. Насправді йому рідко хто телефонував в таку ранню годину. Хіба що сам Богдан міг заради експерименту зателефонувати їй, на яку він давно посилався без імені і озвучував прізвисько «екс-подруга». Від гадав, що так найчесніше по відношенню до неї, бо відносин як таких немає — ці стосунки взагалі ніяк і нічим не встигли оформитись як почалось довге й по нині мовчання з обох сторін. Так, «екс-подруга» це найоптимальніша назва всьому тому, що застрягло в споминах та уяві Богдана, які він зовсім недавно зітер з вікна на кухні. Так само цілком справедливо й по відношенню до неї — без відносин, без гіркоти, коронація взаємного мовчання. І коли Богдан приклав до вуха мобільний, мовив в нього короткі порожні фрази, створюючи зайнятий розмовою вигляд, то вимовлені слова падали в те саме затяжне, тривалістю не в один рік мовчання.

Південно-східний вітер цілком вільно перетинав кордони окупованого міста і, певне, людина на тому кінці зв’язку ледь би чула свого співрозмовника. Але ж Богдан ні з ким не вів розмову — він лише маскувався в ранковому натовпі перехожих, аби не провокувати навколо люд надто пильною увагою до себе. Безумовно, телефон спрацював, а порожні фрази з його уст: «Як в тебе справи?», «Скільки коштував той смартфон, який ти бачила в крамниці?», «А що ти йому на це відповіла?», «Давай сходимо разом, подивимось і тоді вже подумаємо над цим?» додавали ще більшого ефекту. Банальні уривки голосів можна слухати одну за одною по колу і ніхто нічого не запідозрить, що ти насправді розмовляєш сам із собою. Справді, жодного скошеного погляду в його бік, мінімум уваги, наче ті прозорі фрази роблять й самого Богдана прозорим. Маскування. Четверта стадія.

Поки вітер розганяв морозну вологу і закрадався Богданові під одежу, він швидким кроком долав шлях сніжним тротуаром, обганяючи ще трохи сонних людей. Сірість ранкового світлу світлішала, але не барвами, а саме звуками, які звідусіль м’якшали у суміші із південно-східним потоком. «А яка у вас погода?» - мимоволі кинув він у слухавку і як не силував себе, але певний острах, що оточуючі люди розкриють його маскування створював труднощі, аби вигадати відповідь уявного співрозмовника. Як не напружував уяву книгар, погода в уявному місті не давала про себе знати жодною картинкою в голові. Тиша. Четверта стадія.

Броунівський тротуарний рух посилювався із кожним кроком, який наближав Богдана до поштового відділення. Справді, концентрація перехожих збільшувалась до поодиноких випадків, коли люди через тисняву на тротуарах крокували проїжджою частиною. Богдан припинив мовити порожні фрази в телефон і озирнувся на те, що мало б передувати якомусь мітингові. Густина натовпу по обидва боки від дороги спокійно перевалювала за сотню на короткому відрізку, але ні в кого із людей не майоріли прапори чи гасла в руках. Просто натовп, який затримався біля православної та католицького храмів і ще більше поштового відділення. Три церкви. Четверта стадія.

Обличчя розгублені, рухи незграбні. Людські фігури хаотично рухаються сніговим покривалом, заходячи в церкви, поштові відділення і в крамницю окультних речей та сувенірів.

— Слухай, тут щось відбувається. Зібрався цілий натовп. — мимоволі мовить Богдан в мобільний. — Я не знаю, що вони тут роблять.

Тепер він хоче ще міцніше триматись за свого уявного співрозмовника. Людський мурашник активно пульсував навколо культових споруд, масово оминаючи торговий центр «Хмарка», перед входом до якого самотньо стояли гігантські лялькові статуї ведмежої сім’ї. Фігури мультиплікаційних героїв — це здавалось найбільш нереальним в порівнянні із сортуванням людей-еретроцитів. Ряд будівель уподібнився кілька камерному серцю, яке перекачувало і перекачувало мешканців своїми залізобетонними скороченнями. І серце або божеволіло і видавалось хворим, або навпаки одужувало, оскільки торговий центр несподівано спорожнів.

— Ти не повіриш, — на автоматі мовив Богдан в телефон, — вони всі оминають торговий центр. Раптом люди припинили приділяти увагу дурнуватим закупам.

І ніхто на нього не озирнувся, хоча будь-хто міг почути ці дещо дошкульні слова. Просто те, що мовив Богдан, гармонійно поєднувалось із недільним поривом до церков і поштових відділень. До культів окупованого міста. Мідні дзвони православного храму і атмосферний орган католицького костьолу нічим не перевершували ритмічного гупання штампом «Укрпошти» по свіжій кореспонденції. Православні упадали на милість окупантів, католики на милість божу, а поштарі на милість адрес. Тобто, кожен проповідник місцевих культів шукав в людській душі пастку — віру. Залишалось незрозумілим, и єдина ця віра або ж насправді розділена на три гілки. Просто збентежений натовп у значній кількості виділявся з планетарного населення і рушав не на мітинг, не по закупи, аби не залишитися вдома. Кілька сотень атомів відділили хаос від хаосу і Богдан долучився до нього, зберігаючи певний імунітет від бездумного бродіння у вигляді уявної розмови по телефону.

— Я чую тільки дзвони, кроки і рипіння снігу під ногами. Ну так, ще є транспорт, але його власною присутністю глушить натовп. Що? Ні, вони не агресивні, більше розгублені. На їхньому місці я також би не знав, до якого бога мені бігти. Бо це все через окупацію. — все мовив книгар у слухавку уявній людині, якій навіть не придумав ім’я, — Не впевнений, добре чи ні. Мені б лише листа відправити. Можливо, тільки мені погано і я одразу йду до поштового відділення. Адже який сенс йти в церкву, коли знаєш молитву, але не молишся на кожному кроці. Я тобі кажу: щось тут не так…

Четверта стадія. Богдан починав відчувати роздратування від того, що йому доводиться говорити до тиші, змушений ховатися за уявною розмовою. Але ж варто лише замовкнути, відвести мобільний телефон від вуха, як виникне потенційна загроза, що хтось до нього заговорить, хтось проситиме про якусь послугу, що стане абсолютно невчасним. А ще можуть збагнути, що книгар щодня отримує листи. І байдуже від кого. Важливо тільки, що Богдан їх отримує, що в нього зберігається дивний зв’язок із рештою світу. Чим ближче він підходив до дверей пошти, тим густішим ставав натовп — ні, вони не вишикувались в чергу, люди просто метушились собі біля дверей в незбагненній дрібній паніці. В порівнянні із вчорашнім днем, індивідуальні риси облич стерлися — усе загальне: очі, роти, носи, гладенькі чола. Дивно, на цьому січневому холоді, в цій масовій паніці зникли зморшки, наче молодість повернулась раптовим потоком невиразності.

Тіла молоділи на шляху до дверей із високою частотою чорноти і Богдану ввижалось, що коли хтось із них ставав на дорозі у своїй темній одежі, то це уподібнювалось до ефекту кліпання очима. Щойно палий сніг вже стоптали до криги, що ухиляння від людей ледь не коштувало падінням на слизькій поверхні. І ось рука схопилась за біле руків’я металопластику. Вжалив холод металу і Богдан потягнув на себе двері темної всередині кімнати, відчувши запах ладану. Так, справді ладан! У вуха потік громовий голос чоловіка, який стояв в жовтій рясі поміж віконечок обслуговування населення.

— Ти не повіриш, — мовив все так само Богдан у телефон, — тут так все непросто. Схоже, що вони почали благословляти листи.

Його голос змінився потужним голосом людини в жовтій рясі. Саме в суцільно жовтій беж жодної священицької чорноти. В його правій руці на тоненьких ланцюжках гойдалось кадило із жаром всередині і з нього вгору струменіла нитка ароматного диму, який наповнював залу обслуговування в поштовому відділенні. По змісту, це скидалось на щось середнє між молитвою і проповіддю:

— Господи, дай мені з душевним спокоєм і умиротворенням зустріти білий лист паперу, що несе мовчання і тишу, дай мені, Господи, зустріти його чорнильними словами любові та всепрощення, Господи, направляй мою руку любов’ю до мого адресата, до моєї надії сягати своїм словом на найдальші відстані і до найгучніших вух. Тай станеться Твоя свята воля, яка дарує волю нам. Кожної миті підтримуй мене і мою руку в написанні мученицьких слів. Які  б я не отримав звістки або взагалі залишився без відповіді протягом дня, навчи сприймати їх із спокійною душею, люблячи серцем і непохитним упевненням, що на все воля Твоя. — служитель вимовляв слова чітко і м’яко, вдумливо, відчувалось, що цю ранкову молитву він промовляє вперше із особливим почуттям надії, ніби заклинання до вищої сили, яке нарешті справдиться, що люд, якого набилось в залі відділення «Укрпошти» пройметься сенсом почутого. Його повністю жовта ряса виблискувала золотом в світлі лампочок денного освітлення. Нічого чорного, наче в службу на Пасху, наче відправка кореспонденції уподібнилось до відкочування каменю від входу до гробниці, а поштові марки янголами злітались на конверти і оператор мовив благу вість: «Ваш лист прийнято на відправку». Для людей, які підтримують зв’язок зі своїми далекими співрозмовниками, момент відправки листів пробуджував почуття справжнього благоговіння. Зникнення акаунтів в соціальні мережі зробило їх не менш віруючими за солдатів в окопах. Богдан навіть не мав уявлення, скільком з цього натовпу людям не відповідають на їхні листи, скільки листів там, за межею окупації ігнорувалися звично вільними користувачами соціальних мереж. Безвідповіддя. Воно триває кілька днів і це привело сюди людину в жовтій, майже сонячній, але більше бурштиновій рясі, яка проповідувала наступні слова, — Навчи мене щиро й розумно користуватись словом, коли пишу листи людям, нікого не соромлячись і не засмучуючись. Отже, дай мені сили знести очікування цього прийдешнього дня на відповідь і якщо відповідь не прийде. Бо ми знаємо, що на все воля Твоя. Господи, керуй моєю волею і навчи мене молитися, вірити, надіятись, терпіти, прощати і любити. Амінь. — чоловік в рясі перехрестився і тричі помахав кадилом.

Богдан так і продовжував стояти, тримаючи мобільний біля вуха. Він щось хотів мовити, видавити із себе хоч якась здивування, але не зміг, бо те, що наразі відбувалось в поштовому відділенні, видавалось йому цілком очікуваним розвитком подій, коли окуповане місто замкнулось само в собі і всі блага цивілізації залишились при мешканцях, але слово «окупація», мов те заклинання темних сил, пригнічувало, обрамлювало несподівану відірваність від решти світу.

Він роззирнувся на присутніх навколо людей, які стояли вздовж сірих стін і на різні над ними інформаційні плакати "Укрпошти", які видавались іконами і до яких ось-ось почнуть хреститися і бити поклони. Але ні, культовий обряд відділяв їх від найважливішого дійства — черги. Усі завмерли в молитві, немов перед боєм, в якому не всі листи дійдуть до адресатів. Та чи насправді це так відчай вплинув на людей? Хіба що кожен по-своєму сприйняв окупацію, яка здебільшого розпалювала азарт в перегонах із простором, із відлунням свободи, коли всередині тебе зароджуються притомні вільні думки і вони всі впираються в недільний ранок. Четверта стадія. Схилені голови і громовий голос людини у жовтій рясі із кадилом в руках:

— Боже вічний, Царю Святий, Творцю неба і землі, Ісусе Христе, Отця безначального співбезначальний Сину! Ти недослідимою благістю покликав мене від небуття до життя цього, до відділення зв'язку, дарував мені благодать хрещення та нового народження з висоти, ти дарував мені любов до моїх адресатів і дав мені слово в уста і світлі думки, якими я можу поділитися на папері; Ти поклав печать Духа Твого Святого на члени тіла мого; Ти вклав до серця мого бажання шукати чорнилом білизни паперу, шукати Тебе, Єдиного істинного Бога, — почуй і тепер молитву мою, почуй мого листа з-за колючого дроту і блокпостів, почуй нездоланну відстань до наших адресатів та їхніх чуйних сердець, хай кожне слово пересилить ніч і золото, хай кожне слово покладеться на музику Твого восхваляння і поклоніння Тобі.

Тим часом, чоловіки і жінки почали повільно підходити до віконечок операторів "Укрпошти", шурхаючи підошвами по сірій плитці, зберігаючи при цьому абсолютне мовчання. Черга формувалась мов завихрена металева стружка під впливом невидимого магнітного поля, люди шикувались дугами вбік од людини в рясі, благоговійно тримаючи в руках конверти з листами або невеличкі бандеролі. При цьому їхні руки ніжно погладжували пакувальний папір.

— Ані життя, ані світла, ані радості не маю крім Тебе, Боже. Ані відповіді од адресата крім Тебе, Боже. Недостойний я поглянути на Тебе, через численні гріхи мої, через тривале мовчання моє і моїх адресатів, але, як казав Ти учням Твоїм, що все, чого попросимо у молитві з вірою, що опишемо в листі без користі для себе, з вірою — те отримаємо, і чого проситимемо в ім'я Твоє, те зробиш — тому відважився призивати Тебе: очисти мене од усілякої скверни плоті, духа, чужих умислів, чужої нав'язаної неволі і навчи мене достойно молитися й писати Тобі. — священик читав дещо змінені тексти із Молитовника, який упорядкував протоієрей Андрій Дудченко. Книгар впізнав книжечку в червоній обкладинці, яка продається в нього в книгарні.

Богдан так і продовжував стояти, мов укопаний, тримаючи мобільний біля вуха і нічого не мовлячи в нього. І тут він помітив як до черги долучився у своєму м'ятому пуховику Микола Іванович. Книгар швидко послідував за ним, ставши в чергу за спиною чоловіка, немов за куленепробивним щитом.

— Я тобі перетефоную, бо зустрів приятеля. — пробурмотів Богдан в слухавку і сховав мобільний в кишеню. Він прошепотів до Миколи Івановича, боячись потурбувати решту людей, — Доброго ранку, доки я вас не побачив, то не наважувався зайняти черги.

Не обертаючись, Микола Іванович відказав:

— Кожній людині необхідний поводир. Ви тільки не переживайте за це, адже насправді відправити листа не так просто, бо це вимагає багато мужності.

— Мені не важко, — шепотів далі Богдан під голос чоловіка в рясі, — адже навіть сьогодні я отримав відповідь на вчорашній лист.

— Тс-с-с, раджу вам про це мовчати, адже той, хто має певний зв'язок із зовнішнім світом, становить загрозу для решти людей на окупованій території. — відшепотів чоловік у відповідь, повторивши здогад хлопця хвилину тому.

— Яку загрозу?

— Тому що ви можете одного разу зайняти місце чоловіка в жовтій рясі між віконечками обслуговування і безбоязно читатимете вголос отримані листи.

— Їх ніхто не зрозуміє і мало кого зацікавить тема "непозбувної бентеги".

— Поясню вам одну річ. Цього чоловіка в рясі також ніхто не розуміє. Навіть я. — Микола Іванович із вдячністю прийняв листа із рук книгаря, — І ви праві щодо того, що людей мало що цікавить, однак, дивіться: багато хто сюди прийшов по добрій волі. Їх мало що цікавить, але вони тут. Відправляють або отримують листи. Немає нецікавих тем доки людська увага підтримується людським життям. Просто увага — змінна річ.

— Але нині їхня увага сконцентрована тут, чи не так? — пошепки перепитав Богдан, ставши збоку від чоловіка, оскільки той став безпосереднім учасником черги. І шеренга людей після цього в одну мить підсунулась ззаду до Миколи Івановича, наче спрацював невидимий велетенський поршень.

— Це все азарт,який супроводжує страшні перегони цих людей. — обережно шепотів чоловік, — Перегони, в яких кожен намагається швидше за інших перетворити це місто на клітку.

— Хм, в цьому є доля правди, — замислився книгар, відчуваючи задушливість повітря в приміщенні, просякнутого ладаном, — але якщо мовити за клітку, то хіба вона не породжує боротьбу за свободу, яка діаметрально протилежна прагненню перетворити місто чи власне життя на клітку? Навіщо людині взагалі досягати якогось крайнього конкретного стану, коли в цій крайнощі й закладено те, що має підкосити цю саму крайність?

— Те саме стосується й запитань. — по-своєму погодився Микола Іванович — Ви часто ставите питання, які вже містять відповіді в собі, немов не шукаєте відповіді, а хочете дещо уточнити для себе.

Тим часом, священик (направду, присутні лише сприймали його за священика завдяки рясі, але то не обов'язково священик), людина, яка завітала в один із храмів помолитися в жовтій рясі й далі читала молитву. І схоже, що чоловік спромігся взяти слово, прийняти образ слуги божого в унісон бажанню натовпу, яки й справді довго чекав, коли відділення поштового зв'язку наповниться димом ладану.

— Благослови день цей, що його Ти надав мені білим зимнім папером, подав найочікуванішим листом мені, недостойному рабу Твоєму, і силою благословення Твого сподоби мене в усякий час і на всякому місці серцем чистим промовляти, рукою твердою писати щирі слова та все чинити на славу Твою, з терпінням, з смиренномудрістю та любов'ю, в дусі миру, лагідності, великодушності та премудрості, і повсяк час бачити Тебе переді мною, Господи, дай мені сил і терпіння.

Черга поволі просувалась і жодні молитви її не прискорювали. Якими б гарними і щирими не лунали слова — система продовжувала жалібно скрипіти очікуваннями, невідомістю і переповненою залою.

— Дивно, ця молитва пробуджує в мені почуття провини... — пошепки зізнався Богдан.

— Так задумано. — впевнено стиха мовив Микола Іванович, — Будь-яка мова базується на почутті провини.

— Оце так. Поясніть-но це мені, аби я міг пояснити за нагоди це все якомусь базікалу, який немилосердно мозолить вуха. — з певною ноткою іронії прошепотів Богдан, стоячи збоку від чоловіка.

Шурхіт від повільного просування черги різко контрастував з басовою молитвою чоловіка у жовтій рясі через те, що люди напружено дивились собі під ноги і вираховували шанси, як швидко кожен з них встигне відправити листа з окупованого міста.

— Які існують пояснення, коли мені здається цілком логічним те, чому людина розмовляє. От ми чуємо звук і звично на нього реагуємо будь-якою простою емоцією. Доволі налагоджений еволюційний процес. Однак, хто не скаже, як це все зароджувалось на самому початку, як пращури людей реагували на звуки середовища і крики собі подібних.

— Певне, дослухалися?

— Ні, тікали в зарослі. Тисячі, а той мільйони років втечі.

— Хіба від цього зароджується почуття провини? — прискіпливо перепитав тихим голосом Богдан.

— Знову ж ні, але людський страх іноді переходить у відчуття провини. Зрештою, не всі звуки можуть означати небезпеку. Так виникає різноманіття.

А чоловік між віконечками й далі декламував молитву на повну залу людей:

— Повідай мені, Господи, путь волі Твоєї, за безмірною благістю Твоєю, повідай мені, Господи, адресу твою, і даруй мені непорочно ходити перед лицем Твоїм. Ти, мирний Царю, що випробовуєш серце і утроби, знаєш осліплення моє та невідання, але бачиш і бажання серця мого, і недуги та скорботи, і окупацію, і блокпости душі моєї не приховані від Тебе. Зглянься на моління моє і Духом Твоїм Святим приведи мене у землю правди, виведе мене з окупації. Якщо ж коли розтлінна воля моя поведе мене на хибні шляхи, вглиб окупованого міста, тоді, молю Тебе, не жалій мене, але силою поверни мене знову на путь святих Твоїх заповідей.

Тим часом, Микола Іванович пошепки вторив молитві:

— Якщо виникає різноманіття, то щось змушує людину по-різному реагувати на різні предмети і явища.

— Відхід від первісного світогляду. — підмітив Богдан.

— Нехай так, хоча хтось із антропологів робить ставку на збільшення певних частин головного мозку через накопичення інформації. Але погляньмо з іншого боку, адже людські мотиви задля користування мовою залишились незмінними. Що таке комунікація і які форми вона приймає нині? Багато світлих голів сьогодні над цим розмірковують. В первісні ж часи над цим ніхто не задумувався, а просто фізично взаємодіяв. Уявляєте собі схему: від фізичної дії до інформаційного обміну. Далі все пішло за звичкою.

— Нібито уявляю, але мені ще ніяк не зрозуміло, звідки береться почуття провини.

— Через обмеженість матеріального світу, через фізичні закони, які сталі і є найкращими аксіомами. Розумієте, фізично людина не може з усіма взаємодіяти, людина не може усім допомогти. Від цього й виникає почуття провини, коли людина здатна словом охопити куди більше оточуючого середовища, аніж діями. Звісно, для вас така сентенція звучить непереконливо і поверхнево. Однак, тоді чому ви знаходитесь тут? Чому пишете листа і відправляєте його поштою? — загострив на хлопцеві свій погляд Микола Іванович, — Вас ніхто не змушує кожного ранку виконувати ці дії, вам за це нічого не заплатять. Але ви все одно тут, через якусь дурнувату причину, сформульовану як... — він запитально скривив уста.

— Непозбувна бентега. — підказав книгар.

— .... непозбувна бентега, а за суттю — це відчуття провини. Щось не так у цьому світі і ви хочете це виправити. Так само й за первісних часів, людські істоти бажали щось виправити, накласти шину на перелом якоїсь кінцівки або на інший фатальний злам. І вони не знайшли нічого іншого, не винайшли нічого іншого, окрім слова. Звичайно важко переоцінити його роль в історії людства, однак, пам'ятайте, що на початку воно виконувало роль надбудови, немов шина накладена на місце перелому. Тому й все вірно, коли у вас виникає відчуття провини. Це спадок предків. Хороша генетична пам'ять.

Книгар переварював в голові слова Миколи Івановича, додаючи до цього сильну пам'ятку про те, що Леся вважає питання "Чому?" ідіотським, оскільки у своїх словах чоловік кілька разів ставив хлопцеві це питання. Виходить, не обов'язково довіряти його словам, хоча вони й містять свою логіку. А проповідник в жовтій рясі тим часом невтомно продовжував:

— Силою любові Твоєї дай мені слідувати стопам Твоїм, куди б Ти не пішов, які б блокпости не долав. Збережи мене од усякого діла і слова, і письма дуже тлінного, від усякого поруху серце і розум мого, що може засмутити Духа Твого Святого чи ближньому моєму завдати болю. Навчи мене — що і як мені належить говорити і писати. Якщо ж є воля Твоя на те, щоб мені мовчати, надоум мене мовчати — най на мої листи мовчать в дусі миру, ані ображаючи, ані засмучуючи ближнього мого. Навчи мене закону шляхів заповідей Твоїх, і навіть до останнього мого подиху не допусти мені ухилитися від світла Твоїх повелінь, щоб заповіді Твої стали єдиним законом усього буття мого: і тимчасового, і окупаційного, і вічного.

Спостерігаючи за тим, як вільно просувається черга до віконечок операторів "Укрпошти", як люди хитаючись з боку в бік поволі линуть відносно чоловіка в жовтій рясі, Богдан так само стишено і дещо з острахом мовить:

— Все одно не можу чинити по-іншому, бо на мене тисне, якщо не задавлює почуття провини.

— Відносно кого чи чого провини?

— Не знаю, якоїсь всеосяжної, щодо всіх і кожного.

— Якщо це з приводу отримання вами листів, то ви занадто перебільшуєте: так, ви можете зайняти місце цього чоловіка, читати замість нього проповіді цілій залі, але з вашим почуттям провини може трапитись так, що вже наступної неділі чоловік у жовтій рясі читатиме проповіді про вас. Почуття провини посилює відчуття буття — такими неодноразово ставали більшість мудреців.

Книгар на мить знову поринув у замріяність. Цього разу він міркував про необхідність людині у жовтій рясі ладану і навіщо кадило. Для чого цей культ, адже люди просто хочуть відправити кореспонденцію кудись у світ?

— Ні, — не погодився Богдан з Миколою Івановичем, — все значно важче і глибше, коли щось говориш чи пишеш, як ви раніше запитали, навіщо я пишу листа, то коли я щось пишу — виведене рукою слово слугує баластом чогось незбагненного. Уявіть, що слово це грудка землі, яку ви тримаєте в долоні — відповідно, десь існує яма, яка утворилась, коли ви брали ту землю в долоню.

— І де та яма? В дитинстві? — прискіпливо уточнив чоловік.

— Не обов'язково в дитинстві. Та, бляха, це не дитяча травма. Це своєрідне відчуття, коли нікого не хочеш бачити, нікуди не хочеш йти, тільки сидіти десь, писати листа, читати книги і приставати на ще кілька дрібних радостей.

Микола Іванович задумливо почухав бороду і прошепотів:

— Ви плутаєте соціопатію та почуття провини, вірніше, вплітаєте одне в інше. Спочатку у вас виникає почуття провини за написані слова, немов ви щось позичаєте у людей, якусь частину цього світу. Але ж це слово, його спочатку не існувало, воно є рушійною силою після почуття провини. Тоді як ви, Богдане, робите зі слова баласт вчинку.

— І хіба це не справедливо?

— В сучасному контексті? — замислився Микола Іванович і на кілька сантиметрів ступив вперед, коли помітив, що черга трохи зрушила вперед, — Так, ваші припущення знайдуть своє підтвердження на практиці. А як же вчинити тоді, коли за нами є часи, коли мови не існувало? Чим являлось слово на початку і чим стало нині? Ви, певне, непогано балансуєте і з усього робите гармонію й вам здається, що слово це більше позика, яку необхідно повертати. Але яким чином повертати? Ви не знаєте, або просто неспроможний і звідси відчуття провини.

— З цим я можу погодитись, але...

— Стривайте, — підняв він вгору вказівний палець лівої руки, по яку стояв Богдан, дайте людині відчуття провини і вона рухатиметься до своєї мрії. Людина краще працюватиме, стане відповідальнішою. Відчуття провини наперед визначило всю мову для спілкування між людьми. Люди ж весь час говорять і говорять, немов ніхто їх не розуміє, не залежно від того, по який бік від блокпостів вони знаходяться. А скільки промов присвячено богам...

Микола Іванович продовжував мовити стишено й м'яко, але ось несподівано замовк, наче бовкнув чогось зайвого і важко зітхнув, дослухаючись до голосу чоловіка між віконечками обслуговування, який періодично все так само махав кадилом в невловимому риті своїх слів:

— Так, Творцю мій благий, змилосердуйся наді мною, занепалим створінням Твоїм, утіш мене у смиренні і скорботі моїй, і не сховай від мене шляхів спасіння Твого. Про багато що та про велике молю Тебе, Боже мій, але не забуваю зіпсуття і сорому мого, не забуваю, що місто моє окуповано, а всі мої адресати за його межами. Тому помилуй мене і не відкинь мене від лиця Твого заради дерзновення мого, але й примнож у мені це святе дерзновення! І сподоби мене, найнедостойнішого за всіх людей, любити Тебе так, як Ти заповів нам: від усього серця, від усієї душі, всім розумом, всім доступним нам простором, всією майбутньою свободою та всіма силами. Усім єством моїм нехай полюблю Тебе!

Зловісні відчуття наповнили душу Богдана. Він уявляв як окупація, така непомітна окупація проростає все далі з вулиць у молитви, у черги, у листи. Ні, не як дерево, а мов той зимовий удав охоплює довгим холодним тілом, замінюючи жертвам собою буття. Якщо хлопця запитати, чи бачить він обрій, то від повість, що перед ним змій. Чи бачить він чергу — перед ним звивається змій, чи чує він молитву — ні, це шипить змія. Непомітно окупація вгризається все глибше, перетворюючи ранкову годину на солодкий сон або ж на свідомість інфантильної людини, яка підточується амнезією. Вона губить назви, імена, події, синоніми — спотворюється від постіндустріального індивіда до протоміфологічного австралопітека. Носій свідомості виснажує пам'ять, але в нього залишаються почуття, воля, навички, рефлекси та інстинкти, наче в двигуна із неймовірною силою образів, але в якого злетіла вісь і вся енергія йде на те, аби розтрощити самого себе з середини. А якщо ні? Можливо, втрата пам'яті як втрата свободи змушує оголюватись і знаходити себе як людину в черзі на відправлення листів та розуміти, що завжди так жив, просто раніше домінували інші фактори — тоді люди постійно взаємодіяли один з одним. Нові обличчя, нові події.

Тільки слабка пам'ять. Богдан на мить забувся, що він тут робить. Але лише на мить, а тоді все почало повертатись назад — однак, не в його голову, а розливалось назовні, в це приміщення із шеренгами черг. Він чує молитву, він слухає Миколу Івановича — ці двоє людей немов доповнюють один одного в своїх словах і, здається, Богдан вловив суть двох одночасних проповідей. Наразі Вінниця, немов голодна, поглинає своєю окупацією поєднання слів різних людей і задушлива кімната густіє очікуванням. Повітря дерев'яніє. Світове Древо. Богдан відчуває, що воно близько.

— Ви не знаєте, чому прийнято відпочивати від свої справ сьомого дня? — сухо запитав Богдан в чоловіка, ловлячи себе на думці, що не розуміє причину виникнення такої цікавості.

Микола Іванович з відчуття вини на обличчі опустив голову і пробубнів собі під ніс:

— Це не моя ідея.

— Все ніяк не можу второпати, чому тільки сьогодні читають молитву в поштовому відділенні. А що заважало робити це вчора? Які шанси, що це не повториться завтра?

— А... Вас це цікавить... — полегшено зітхнув Микола Іванович, — Бо я подумав, що ви хочете знати всю історію зі Старого Завіту. Насправді дні молитви я організував хоча б раз на місяць з огляду на те, скільки всього священики вимагають... — і тут він стишив голос, бо помітив як інші люди в черзі невдоволено позирають на дивака з чорною бородою, який мовить дивні речі до хлопця в чорному пальті.

— Намагайтесь не богохульствувати. — пошепки пожартував Богдан, коли також помітив озирання людей.

— Головне, не розмовляти голосно, а на решту вони не зважатимуть. В цьому і суть сьомого дня. Шість днів є рівнем гучності, а сьомий день це зміст.

— Як замок із ключем? — недовірливо перепитав книгар і розстебнув ґудзики на пальті, відчуваючи спеку в залі обслуговування.

— Щось подібне. Я от цю ніч перебув у хороших людей. Чоловік — лікар-анестезіолог, а жінка — колишня працівниця бухгалтерії в комунальному господарстві. В них є доросла дочка, яка з ними не живе і рідко відвідує батьків. Подружжя в скруті: вже довгий час жінка важко хворіє через отруєння ртуттю. Вона запевняє, що це хтось на роботі їй підсипав у чай, а чоловік доглядає її, працює в лікарню і заодно жебракує гроші у людей і бізнесменів на ліки дружині. Важкі обставини пригнічують подружжя більше десяти років. Однак, в цьому окуповано місті це один із небагатьох прихистків, які я можу собі знайти. Зрозумійте, це я мовлю вам за сьомий день, тільки починаю здалеку для ліпшого розуміння.

Микола Іванович витримав паузу доки лунала молитва:

— Так, Господи Царю, Духом Твоїм Святим навчи мене розпізнавати добро і розумно жити. Дай мені пізнати істину Твою, перш ніж закінчиться окупація і перш ніж зійду в могилу. Продовж дні мої у світі цьому, аж доки принесу Тобі достойні плоди покаяння. Не забери мене на половині днів моїх чи в осліпленні розуму мого окупацією. Коли ж благозволиш покласти кінець окаянному життю моєму, попередь мене, щоб душа моя приготувалась зустріти Тебе.

— Цієї ночі я спав у них на кухні. — спокійно шепотів в унісон молитви чоловік, — З тих пір як я блукаю окупованою Вінницею, то мені постійно випадає ночувати на кухнях. Проте, я й за таке вдячний — на холодних вулицях мені не місце. Так от, доки подружжя спало собі в іншій кімнаті, я дрімав на стільцях, впершись спиною об працюючий холодильник, і раптом чую як щось шарудить у вхідних дверях в квартиру. На кухні темно, я світла не вмикаю і обережно йду на вогник в коридорі на вимикачі світла. Чим ближче, тим чіткіше чути як щось шкребеться об дверний замок. Я вмикаю світло в коридорі і припадаю до вічка. Там сходи хоч і погано освітлені, але добре видно, що за дверима нікого немає. При цьому в грудях тисне таке відчуття, що хтось копирсається шпилькою в замковій шпарині. Невже грабіжник? Вже думаю йти будити господарів, як бачу: із замкової шпарини починають виповзати комахи...

— У той великий день, у той страшний час перебувай зі мною, Господи...

— Десять комашок, лізуть собі в кожний куток дверей, а за ними невеличкий павук — і також у куток дверей...

— ... і віддай мені невимовну радість спасіння Твого...

— Така з'ява дещо мене здивувала, тоді як звук к замкові не стихав із цього разу звідти почали виповзати хробаки, вилітати метелики. І все це із вузенької металевої шпарини! Далі маленькі пташки, змії, чиї габарити видавались значно більшими за пропускну здатність дверного замку. Істоти з великим зусиллям виривались з сходової клітки сюди, в квартиру і займали будь-яке вільне місце...

— Від таємних гріхів моїх очисти мене та від усякого беззаконня, що в мені приховане...

— Далі в замкову шпарину рвались більші тварини: лиси, єноти, кури, ящірки. На їхніх мордочках читався винуватий вираз, помітні сумні очі. Вони із надзвичайним зусиллям втягували свої туші крізь дверний замок, а там же ж проміжок в міліметрах! — Микола Іванович пальцями досить кумедно відтворив маленький розмір.

— ...та добру відповідь даруй мені принести Тобі на страшному Суді Твоєму...

— Я все стояв там як Ной, чий ковчег заповнювали тварини. А істоти все продирались і продирались, примудряючись знаходити собі місце в маленькому коридорі. Підлога встелилась живністю і від десятків тварин чулось стишене масове дихання як од шаркання ногами підлогою в цій залі. Під кінець крізь магічну шпарину почали пролазити слони, жирафи, які своїми тушами повністю заповнили увесь можливий вільний простір.

— ...Так, Господи, з великої милості Твоєї та безмірного людинолюбства Твого, вислухай молитву мою...

— Після цього я навіть не можу поворухнутись і очікую, що в кінці з'явиться хтось або щось неймовірне. Звісно, з замкової шпарини, немов з кульмінації Ковчегу просувається рука. Гола закривавлена людська рука, а за нею плече, лиса голова, тулуб. Це чоловік із божевільним поглядом, голий і весь в крові. Він вліз всередину коридору рівно по пояс, коли хтось по ту сторону дверей раптом вставив ключ в замок і спробував відімкнути двері. Людина заволала від болю і повернулась до мене обличчям, вірніше, потворною гримасою агонії. Надзвичайно потворною. Цієї ж митті я прокинувся на кухні. Так, то лише сон. Але замок і ключ присутні в ньому як основні символи щодо питання сьомого дня.

— Амінь... — закінчив молитву чоловік у жовтій рясі.

На звершення молитви в натовпі ніхто не перехрестився. Чулось лише шурхання взуття, масове повільне дихання і перешіптування, наче зміїне сичання, а ще далі штемпель працівників вибивав ритмічне гупання прийому до відправки кореспонденції. Богдан уявив собі, як ця зала перетворюється на коридор зі сну Миколи Івановича і кожен із черги прагне проникнути по ту сторону віконечок обслуговування крізь шпарину поштового для відправки листів в Ковчег Ноя, намагаючись втекти від всесвітньої окупації. Однак, в цьому сні є ще щось, якась шокуюча метафора про ключ, який не дав людині врятуватися.

— Тобто, сьомий день означає загибель людства? — обережно перепитав Богдан.

Перед ними в черзі до віконечка обслуговування залишилось лише троє людей, а чоловік в жовтій рясі замовк, втомленим поглядом вивчаючи "прихожан на пошті" і ліниво махаючи кадилом. Богдан тепер міг придивитись до його безбородого молодого обличчя із вольовим підборіддям і невиразними, мов у підлітка, рисами. На голові в нього знаходилась звичайна спортивна шапка жовтого кольору, а все решта дійсно жовта ряса і православною символікою. Кадило в правій руці продовжувало ледь погойдуватись, дозволяючи струмені ароматного диму сірою змійкою звиватись й танути в повітрі, а в лівій він тримав той самий молитовник, який продається в книгарні Богдана.

— Майже так, — підтвердив Микола Іванович припущення книгаря, — шість днів тривав унікальний експеримент, який мав би закінчитися на сьомий день згортанням усієї лабораторії, однак, щось відбулося і далі події пішли за не запланованим сценарієм вищого розуму. Або ж за задумом космічної вічності. Багато науковців чомусь апелюють до такого поняття як "задум"...

— Втрутилось дерево?

— Як одна із версій. Просто людині перебили хребта як у моєму сні, в неї відібрали половину тіла, душі, розуму, половину усієї тієї подоби Творця. Відповідно, із самодостатності людська істота перейшла в можливість росту, але настільки непередбачуваного росту, що стало неймовірно цікавим спостерігати, куди вона кожного разу ростиме. — надав ваги своїм словам чоловік.

Однак, Богдан на це лише іронічно посміхнувся:

— В такому разі, людина втратить подібність до свого Творця. Цим твердженням порушуються фундаментальні канони християнства і, певне, ще кількох інших релігій. Людина мов дерево? Надто принизливо по відношенню до дерев.

Від віконечка їх відділяла тільки одна людина, яка вже ввічливо і тихо просила операторку прийняти на відправлення листа.

— Ох, ці канони. — втомлено мовив Микола Іванович, — Вони як і ці молитви, які слід виголошувати на частіше, аніж раз в місяць. Стільки всього одразу, що й сумнівів не залишається в постійному рості людини. Вища сила, ця досконала усталена істота, яка нудиться у власному безсмерті, тоді як Адам, усвідомлюючи занесену над його головою сокиру, несподівано хапається за проблему власної наготи. Здавалось би, ідеальні умови, досконалі істоти, рефлексії вищого ґатунку і неочікувана фраза: "Я нагий, боже. Я проростаю у власну наготу". — таємничим голосом, наче озвучував велику таємницю, чоловік шепотів Богданові свою чергову істину.

І ось вони опинились перед працівницею "Укрпошти", з дешевою косметикою на обличчі та червоними запаленими очима. Вона автоматично жувала жуйку і демонструвала байдужість по відношенню до того, що коїлось в залі обслуговування. Неділя. Сьомий день. Всі кинулись відправляти кореспонденцію з окупованого міста у вільний світ. А їй в голові думки про купу немитого посуду в мийці під старою газовою колонкою, яку після себе залишив чоловік і третьокласниця дочка, від чого лист за листом здавались  як тарілка за тарілкою, які наповнюють і наповнюють її робочий стіл.

Микола Іванович мовить теплим голосом сивини:

— Добрий день. Можна мені відправити листа близькому другові?

— Добрий день. Звичайне чи замовне?

— Замовне. — втрутився Богдан.

— Зачекайте своєї черги. — металевим голосом обриває його операторка.

— Я не в черзі.

— Він не в черзі. — підтвердив Микола Іванович таким самим металевим голосом.

— Тим більше, яка вам різниця?

— А вам? — не вгамовується книгар.

— Один лист означає одну людину, яку я обслуговую з черги.

— А якщо листів двоє і за різними адресами? — поцікавився Микола Іванович.

— Ну, трапляється двоє адресатів, але ж пункт відправлення лише один.

— Скажіть, а ви робите відмітку на конверті, що його вміст не несе в собі синього кольору більше за допустимі норми?

Богдан й сам не усвідомив, чи це так він пожартував, чи так дійсно його в певний момент переклинило. Операторка в одну мить збагнула, що й просто морочать голову, а ще через мить незворушно відказала:

— Ні, ми працюємо в спрощеному режимі.

Микола Іванович з поблажливою посмішкою поглянув на Богдана і потім із запитальним поглядом втупився в працівницю "Укрпошти":

— Оформляйте замовним.

— Коли можна очікувати, що лист дійте до адресата? — знову втрутився Богдан.

— Невідомо.

— Ви це вже одного разу казали.

— І ви, якщо не помиляюсь, це також вже раз запитували. — рубала фрази дівчина, — Коли за вами стоїть довжелезна черга, то ми з вами повторюватимемо одні й ті самі запитання й відповіді, аби черга не затримувалась. Ви ж не хочете засмучувати усіх тих людей за вашою спиною.

Богдан боявся навіть озирнувся на людські шеренги позаду себе і нічого не мовив у відповідь. Тому Микола Іванович мовчки прийняв квитанцію і передав її хлопцеві:

— Що ж, ходімо.

Під заздрісні погляди решти присутніх, які терпляче стояли в черзі до віконечок обслуговування, вони прямували до виходу.

— Синій колір? — усміхнувся до себе чоловік.

— А хіба ні? — сховав квитанцію в кишеню Богдан і застебнув пальто.

— Вам краще знати, — важко зітхнув Микола Іванович, — а на мене ще чекають справи. Не дарма молився цей чоловік, еге ж?

Богдан не встиг потиснути йому руки на прощання, як чоловік легко протиснувся крізь дві шеренги до дальньої стіни кімнати. Там він перекинувся кількома словами із молодою дівчиною, яка щось швидко записувала в грубому записникові. А книгарю необхідно повертатись. Недільний час хоч і протікав повільніше, аніж в будні, але Богдан завжди мав власний графік.

Режим роботи дав про себе знати, коли при поверненні він зустрівся із адміністратором книгарні — безликим хлопцем, який абсолютно нічим не вирізнявся на обличчі чи в рисах характеру. Хіба що невиразністю. Саме так, людська оболонка для управлінських повноважень, для вмісту авторитета на щабель вище від Богдана. Просто на один соціальний щабель, а все решта — розмови, чаювання, приятельські послуги, спільне робоче місце — це все намагання підкреслити невиразність людини. Адміністратор наче символ, затаскана метафора. Адміністратор не несе відповідальності. Адміністратор перекладає відповідальність на інших, адміністратора сварять "згори". Невиразність. Майже окупація.

— Ні, все нормально. — мовив адміністратор до Богдана при поверненні в книгарню, — Ти ж не із заліза зроблений і важко працювати по дванадцять годин на день. І це підряд вже... Скільки?

— П'ятий день. — сухо відказав книгар, знімаючи пальто і вдягаючи фірмову сорочку працівника книгарні.

— П'ятий день підряд. П'ятий день в окупації. — рефлексійно мовив адміністратор легким стурбованим тоном. — Це забагато для тебе, Богдане. Слід узяти вихідний.

— Навіщо?

— Відпочити. Відіспатись.

— Ну, я особливо не викладаюсь на роботі. І трапляється кілька годин ранкового і вечірнього спокою компенсують дефіцит сну.

— Тобто, виходить, що ти на робочому місці не викладаєшся? — підозріло перепитав хлопець і Богдан про себе зауважив, що адміністратор на кілька років молодший від нього. Дивовижно, а книгар, мов хлопчик, має виправдовуватись перед своїм босом.

— Просто в різні години різна інтенсивність відвідувачів. Як от зараз — нікого немає.

— З цим потрібно щось робити, бо така неоднорідна інтенсивність складає неоднозначне враження в наших клієнтів.

— Неоднозначне? — Богдан про все випадок перепитав, чи вірно він почув всю цю фразу.

— Так, в нас не повинні траплятись на робочому місці моменти, коли працівники нічого не роблять. — адміністратор пройшовся вздовж стелажів із книгами і почав механічно рівняти їх на поличках.

— Цього не уникнути, адже вся робота впирається в обслуговування відвідувачів, а ми ж не можемо змусити людей ходити за графіком. — Богдан так само вслід за адміністратором почав ходити залами і рівняти книги на полицях, немов демонструючи, що він пам'ятає про свої обов'язки книгаря.

— Звісно, що не можемо. — погодився босс, окидаючи господарським оком залу, — Так само ми не можемо байдикувати на робочому місці. Що подумає власник, оплачуючи нам відпрацьований час? Вийде так, що він платить заробітну плату за кілька годин "нічогонероблення".

— Нам же ж все одно платять мізерку.

— Розмір не має значення. Нині місто окуповано і нам слід більше працювати, аби старанно демонструвати насиченість нашої роботи.

— Демонструвати? — мов папуга перепитував Богдан в адміністратора, який холоднокровно наводив порядки в залі, — Хіба нам потрібно щось демонструвати, тоді як для книгарні достатньо адекватно реагувати на потреби клієнтів.

— Ми не повинні клієнтів називати "клієнтами".

— А хто вони для нас?

— Клієнти.

— Я їх так і називаю вголос.

— Це невірно. Вони для нас немов друзі і так ми повинні їх називати.

— Вони для мене не друзі і я їм не приятель.

— Ось тому тобі необхідно відпочити. Це ти так говориш через втому.

Богдан замотав головою:

— Та все гаразд. — впевнено відказав він, хоча варто йому на мить заплющити очі, як книгар міг звалитись з ніг прямо тут на підлогу.

— Настала окупація і змінились умови.

— А що саме змінила окупація? Щось в усіх змінюються умови...

— Звісно, умови змінюються, адже нехай немає утисків бізнесу і з комунальними послугами все гаразд, але не варто забувати, що окупаційні сили — це те, що до нас придивляється та оцінює.

— Дивно, але я в місті нікого з окупаційних сил не бачив. — задумливо мовив Богдан, починаючи потроху вірити своєму адміністраторові. А чому? — вражено ставить сам собі запитання Богдан. Виявляється, він раніше не довіряв боссу, а тільки тепер почав, бо той заговорив про окупацію. Дивно. Четверта стадія.

— А їм і не потрібно ходити містом. Достатньо того, що вони стоять на блокпостах навколо міста. І вони все бачать. Їм добре видно, хто старанно працює, а хто просто займає простір.

— Не думаю, що до такого доходить.

— В тебе це все через втому. В тебе такі темні кола під очима, що геть не дивно як ти думає про окупацію. Вони просто очікують, вивчають нас, а згодом почнуть діяти. Сумніваєшся? Тоді скажи, навіщо вони окупували наше місто, що вони шукають на блокпостах і чому не пропускають людей. Все просто: вони нас вивчають. Згодом окупанти почнуть діяти. Тих, хто добре працює, хто приносить користь — їх залишать тут працювати й далі. Так підтверджує історія. — рівним голосом говорив адміністратор після того, як припинив рівняти книги, підійшов до вікна і спостерігав за таненням снігу, вода з якого текла під сірим січневим небом.

— А коли хтось не приносить користі, то що з ними зроблять? — обережно запитав Богдан у босса, який впевненою поставою стояв біля вікна, немов очікуючи на грізний виклик. Зрештою, тому він й працює адміністратором, коли якось відчув зміни і швидко на них зреагував, хоча насправді він так чинив, аби уникати цілий ряд конфліктних ситуацій. Схоже, що в цьому випадку він прагнув попередити конфлікт із окупаційною владою.

— Не знаю. Кожен сам несе за себе відповідальність.

— А якщо ми опинимось серед тих, хто не приносить користі?

— Певне, тоді нашу книгарню закриють. Але навряд чи.

— Хіба? Ми ж продаємо книги. Не надто прибуткова справа і пахне опозиційністю.

Адміністратор відвернувся від вікна і втупився поглядом в брудну плитку на підлозі. Люди погано витирають взуття об килимок.

— Тоді я вже складу свої повноваження адміністратора. — тихо мовив босс, — Тоді вже без різниці.

— Якщо так, тоді й не варто демонструвати завантаженість роботою... Я так гадаю...

— Ні, варто. Це нам не завадить. Необхідно розставити промо-столи так, щоб книги виглядали спокусливими для відвідувачів.

— Спокусливими?

— Багато однакових книг, ніби це справжні бестселери.

— Справжні?

— Перевірити цінники, викласти в алфавітному порядку, відсортувати за категоріями. Справ насправді багато. Тому тобі просто необхідно відпочити.

— Я не можу. — зам'явся Богдан.

— Можеш, — незворушно заперечив адміністратор, який вже вдягався йти у своїх справах, просто припини вічно хапатись за цю книгарню.

— І що я робитиму вдома?

— А що люди роблять вдома у вихідні?Лежать у ліжку, дивляться телевізор, куховарять, зрештою, можна вийти і прогулятися. Аби тільки не читати книги.

— Все одно не вийде: телевізора в мене немає, їжі я й так наготував, ліжко зайняте однією дівчинкою, а йти гуляти в окуповане місто це не надто добра ідея.

— Тоді вигадай щось інше. Так чи інакше, щоб я тебе тут завтра не бачив. І післязавтра також.

— Два дні це занадто. — заскимів книгар, — Два дні я не протягну. Це просто нестерпно, коли раптово виникає вільний час. І це тільки для відпочинку, а якщо закортить чимось зайнятись, то часу виявиться замало. Протягом нього я себе картатиму, що нічого не роблю. Ні, я все одно не можу.

— Даруй, рішення прийнято.

І нічого заперечити. Богдан ображено замовк. Адміністратор без якогось самовдоволення, без роздратування через втрачений час вийшов з книгарні. Дійсно невиразність. Богдан розчаровано сів за касу, розуміючи, що прийняте рішення нічим і ніяк не оскаржиш. Склалось враження, що це рішення прийняв не адміністратор, а сама доля звела декорації, аби унеможливити будь-який маневр від наперед заданої траєкторії вихідного дня. І що міг би протиставити Богдан такому рішенню? Адже йому пропонують не понаднормові години, а вихідні дні — все в руслі загальноприйнятих норм по забезпеченню права на відпочинок. Незбагненні декорації долі. Звісно, він може загострити суперечку, але керівництво висуне йому у відповідь вагомий контраргумент: ваша хронічна втома слугує загрозою для книгарні, ви можете стати неадекватним і небезпечним. Так, вони уміють знаходити загрози.

Книгар відкинувся на спинку стільця і поглядом приреченого дивився у вікно як тане сніг. Диво, як називала його стара пані сьогодні вранці, зникало, а світло, яке відбивалось від білої поверхні, все тускніло й тускніло, від чого чорні голі дерева під талим снігом більшали кожної миті. Каштани, які здіймались над трьоповерховою будівлею, в якій знаходилась книгарня, виростали з-під кашеподібного мокрого покриву, все наповнювали і пульсували в сірих небесах. Ріст і ріст, важко розрізнити, коли щось збільшується чи то просто сірість зменшує обрій. І Богдан завмирає на місці, спостерігаючи як та сірість густішає до гілля, як віття переплітається у всепроникаюче та всеохоплююче єдине дерево на землі. Світове Древо. Четверта стадія. Гілля знаходило простір для росту тут в окупованому місті, наче простір зовні геть зацементувався сірістю і чимось невідомим, чимось протонебесним, наче незліченні блокпости. Верхівки дерев все переплітались між собою, немов сіті в океані, а все безриб'я і безриб'я. Немає неба, немає висоти — людина з перебитим хребтом і мовить в голові голос Миколи Івановича: "Мовлю вам істину, сьомого дня відпочивайте від трудів своїх". Але ж не слухаємося і ось гілля росте од стовбура до стовбура і деревина, мов та плоть, протискається в замкову шпарину Вінниці: віття за віттям, без листя і без риби, на південь, на північ, на захід, на схід, вздовж шпалер під стелею, звиваючись каштановими зміями, дубовими кістяками, сичанням об трубу і калатанням галузками об підлогу, гупанням плоду об ребра, павуче гілля перебирає простір коридору, а ліс все рветься в замкову шпарину і ось плоть, вже безіменну плоть пронизує ріст, паросток — зима передає естафету весні, листя вбирає кров, лампочка насичується цвітом і дарує світло; Моцарт шаленіє рефреном у квітні — всюди деревина і ти немов всередині скрипки, тіло розкладається на ноти після того як високовольтних струн торкається пташка із гіллям оливи у дзьобі. Її пір'я синє і вона злякано дивитися на коридор, який невідворотно розчиняється в гіллі, яке сотні разів пронизує Миколу Івановича, тіло якого тане на дерев'яних хрестах. А синя пташка дослухається як тремтить коріння, як все здригається, наче хтось добряче гупнув дверима. І це насправді гупнули вхідні двері книгарні.

Богдан розплющує очі і бачить в дверях нового відвідувача. Сон в кілька секунд, або хвилин, а можливо й годин розвіявся і дещо здивоване обличчя покупця, до якого книгар швидко мовив автоматичним голосом:

— Добрий день.

Звісно, нічого не трапилось. Запустився механізм обслуговування відвідувачів, які все активніше з'являлись в дверях книгарні опісля дванадцятої години дня. Усі вони звично ігнорували килимок при вході і чавкали білою мокрою плиткою по всій залі, множачи бруд, гамір і замисленні погляди на численні книги. І Богдан до кожного підходив, пропонував допомогу, пропонував підказку, хоча й не розумів, що потрібно людям, яка саме книга може задовольнити їхню потребу, коли хтось один бажав легкого чтива, аби не думати, а іншим хотів почитати книгу із сенсом, ще хтось прийшов сюди обради подарунок близькій людині, але не знав її літературних уподобань. І Богдан все це вгадував, занурювався у власну інтуїцію, оскільки більшість книг він й сам не читав. Варто йому розкрити книгу десь посередині, порівняти із кольором на обкладинці, збагнути скільки тут міститься синього кольору і все ставало зрозумілим. Чим більше синього, тим краще книга пасуватиме як подарунок.

Інших критеріїв Богдан не знаходив. Один із найзагадковіших кольорів щось напряму мовив до книгаря, по-новому розкривався в окупованому місті над брудною підлогою у гаморі випадкових людей, які з невідомих мотивів вирішили, що купівля книги здатна покращити цей день. Сьомий день. Четверта стадія. І книгар хотів дістати телефон, піднести до вуха і вдавати, що він із кимось розмовляє. Замаскуватись. Але не вийде. Тут він книгар. Усі ці люди прийшли по плоди Світового Древа. Змучені особи, які гадають, що можуть знайти порятунок від окупації в шелестінні сторінками. Добре, що їх мало, інакше страшно уявити, коли нескінчений натовп вривається в книгарню, хапаючись за першого автора, який трапиться на очі і який залишається в літературних пошуках про очевидні речі. Книги не рятують.

Богдан припинив пропонувати свою допомогу — вередливі відвідувачі самі знаходили книгаря, коли той із кам'яним обличчям блукав між стелажами. Ганчірка на швабрі розмазувала бруд, касовий апарат скрипів чеки, а люди вічно поспішали. Трішки спасіння тут, спасіння у кав'ярні, а ще трішки у парку на галасливому зимньому атракціоні. Це саме відбувалось й минулих вихідних. Тільки тоді такий графік називали відпочинком, а не спасінням. І люди проходили крізь нього віттям, а його руки все так само робили звичні речі за касовим прилавком і, здавалось, що саме тепер він насправді спить. Все звично, все спокійно і жодного відчуття втоми в тілі. Богдан ловить себе на думці, що майже забув сьогоднішній ранок: готування сніданку для Лесі, розмова зі старою жінкою, лист від Петра Олексійовича, візит в поштове відділення. Правим виявився адміністратор, коли зауважив, що вони продають людям емоції — з кожною придбаною книгою якась емоційна крихта полишала його душу.

Слабка пам'ять. Четверта стадія. Через це сталі речі поставали перед книгарем по-новому: щодня брудна підлога від сотень людських ніг вимагала вологої ганчірки і Богдан покірно витирав білу плитку кожної години, оскільки пам'ять підводила, що окупація в людській невихованості заходитиме з вулиці і безцеремонно топтатиметься. Така вже окупація, але пам'ять підводить і не дозволяє звикнути до бруду. Книгар з покірністю безпам'яцтва протирає підлогу для нових поодиноких відвідувачів із чорними слідами. Погана пам'ять не дозволяє на все наплювати. Навіть якби захотів.

А потім він сідав за касовий прилавок, розраховував відвідувачів і розкривав книги, вишукуючи в них будь-які відомості про Світове Древо. Усе губилось в пітьмі доісторичного періоду: лише символіка дерева, творення світу, химерні примітивні фігурки деміургів. Далі Богдан з нудьги зайшов в Інтернет на форуми обговорення різних історичних тем. Теж нічого. Більшість цікавилась тематикою ХХ століття. Ні, книгар цим не цікавився і він спробував задати тему "Світове Древо". Тієї ж миті адміністрація цього сайту надіслала йому запит щодо наявності акаунту в соціальній мережі. Богдан відписав, що такого наразі немає і йому відмовили у можливості створити на ресурсі тему для обговорення.

Навіть анонімні віртуальні права урізали і тому Богдан почав ставити все химерніші запити в пошуковій системі. Добре, хоч ця функція залишалась доступною. Він гортав сторінки зі звуком шипіння від маніпулятора, зосереджено вивчаючи окремі фрази із згадкою про Світове Древо. Дивно, відчувати свою анонімну присутність у всесвітньому павутинні, ніби той безмовний свідок без права голосу, безіменний збирач інформації для сотні оповідань свого "Декамерону". Анонімність уявлялась корисною, бо це наближало його попри власну відчутну безграмотність до якогось важливого речення. Одне-єдине, яке срібною рибою зачаїлось у товщі цифрового  колообігу. Тільки б не сполохати. Десятки примітивних стародавніх зображень, подібних дереву і назви Ашваттха, Бо, Ясен, Іггдрасіль, Баньян, Паласа, Чорний кипарис, Пихта, Хатхар, Сама, Хаома, Ечке Туно, Байтерек, Дерево Мекабціель, Сідрат аль-мунтаха, Кієн-Му, Сюнь, Перше дерево світу, Аал Луук Мас, Нюрхан, Евекі — кожне звучання, промовлене про себе залишало якусь невиразну картинку в голові і, здавалось, що ось-ось срібна риба ворухнеться в безодні історії і Богдан упіймає ті кілька важливих слів, які дозволять проникнути в суть всезаповнюючого образу Світового Древа. Ось блищить луска і на касовий прилавок кладуть книги для розрахунку:

— Порахуйте, будь ласка. А у вас є ручки, а прикольні блокнотики?

— Зараз вам покажу. — Богдан повертається до окупованого міста, де ніщо не нагадує про окупацію, а тільки товарообіг рухає косяки людей від крамниці до крамниці.

Він терпляче допомагає обрати ручку й блокнот дівчині, поруч якої стоїть її висока білява подруга, яка подобається книгареві правильними виразними рисами обличчя, наче в справжнього янгола. вона мовить до подруги, чорнявої худорлявої дівчини:

— Навіщо тобі ручка й блокнот?

— Щось туди записуватиму. — відмахується а.

— Та ти й ці книги не прочитаєш, не кажучи, що тебе вистачить, аби щось написати.

— Хтозна, може через окупацію в нас зникнути ручки й блокноти.

— І що з того? — іронічно перепитала білявка.

— Як це що, зможу тоді виміняти на щось краще. — сміється її подруга, забираючи собі чек й решту.

Вони обоє розсміялися вголос і цей звук сміху пригнічуючи подіяв на Богдана, ніби душа стиснулась в темний куточок. Він відновив пошуки в Інтернеті, але масиви інформації перенаситили його увагу, що він якусь мить здивовано роздивлявся книгарню, стелажі із книгами, немов запитував сам у себе: як я тут опинився, як мені вдалося весь цей час тут працювати, як він може знати ці тисячі книг на полицях. Погляд повернувся до монітора і все само собою пояснилось, пам'ять відновилась. Про себе нагадала втома і вдалась в знаки окупація.

 Богдан дістав аркуш паперу і почав перемальовувати примітивний малюнок Евенкійської шаманської культури: ніби людська фігурка, в якої коріння уподібнене до ніг, добре видно руки, але замість голови — гілля. Малюнок вийшов на таким рівним та симетричним як на екрані. Рука взяла листочок в підняла його вгору до світла зимнього дня, до лінії каштанового гілля і знову відчувалось як коріння ворушиться в землі і щось гримить. Гримить? Ні, це просто знову хтось завітав до книгарні. Постать відвідувача заховалась від погляду через папірець із символом Евенкі. Як тільки Богдан забрав малюнок з-перед очей, то впізнав у гостеві Міхо Штофеля.

— Добрий день! — бадьоро вигукнув книгар, намагаючись перекричати залишки вуличного гулу, який нахабно вривався в прочинені двері.

— Доброго дня. — м'яко одказав Міхо Штофель із стриманою посмішкою, коли двері причинились за його спиною, а елегантні черевики неприємно зачвакали на сильно промоклому килимкові. Він акуратно витер взуття і рвучко підійшов до касового прилавку, несподівано простягнувши книгареві в знак привітання праву долоню, з якої завбачливо зняв рукавичку.

Богдан не вагаючись потиснув сильну холону руку із відмінно доглянутими нігтями. Сам Міхо Штофель став ще більш витонченим у своїй фігурі: статні плечі залишились, але їхня бійцівська широта поступилась розвинутості гімнаста, він став вищим, обличчя видовжилось, риси подрібнішали, вся одежа стала виключно чорною. Чорні черевики, чорний пошитий на замовлення костюм, приталене довше бушлатове пальто, чорний шалик на шиї, з-під якого виднівся білий комір сорочки і синя краватка, зав'язана віндзорським вузлом на "адамовому яблукові", а голову коронує чорний теплий фетровий кашкет із прикритими "вухами". Міхо Штофель плавними швидкими рухами стягнув шкіряну рукавичку з іншої долоні.

— Як йдуть справи в книгарні? — весело запитав він, оглядаючи здалеку стелажі із книгами.

— Вас навряд чи переплюне. — зробив своєрідний комплімент Богдан, хоча в його тоні не відчувалось жодного бажання підлизуватись. Просто він знав, що Міхо Штофель все одно не втримається і почне розповідати про свої справи. І він не помилився, тому що за мить чоловік активно розповідав:

— О, це просто прекрасно, коли тихе місто переповнене темними кутками. Це я розповідаю вам майже по секрету, бо то межа пітьми й світла для кожного є незбагненним кордоном, а я король темних кутків. Бачився із знайомими, давніми рекетирами, які тут недалеко іноді сидять в ресторані одного вірменина, улесливого такого круглолицього хлопця. Вони здибаються біля Староміського мосту і все мовлять один одному небилиці й легенди своєї грішної молодості, коли я ще ходив у них за спиною і ланцюгами розсікав повітря та плоть нічної Вінниці розливу 90-х років. Тоді ще в запилених динаміках гримів "рейв" і легко цитувався Гете в повен голос на повен місяць. Майже ностальгія, бо нині ці постарілі знайомі часто відводять очі, мовляв, сім'я, бізнес, окупація — мої візити не для слабаків. На що я радив їм розслабитися, бо я то лише гість, мультяшний комікс, який сидів на задньому сидінні рекетирської іномарки. Як ще роз'яснити цим джентльменам, що все відбудеться згодом і зовсім не так, як вони на те очікують. Хоч вогонь і пече, та він єдиний манить людей посеред пітьми.

— Виходить, у вас багато зустрічей із старими знайомими? Схоже, ви тут надовго. Хіба що від своїх приятелів не у захваті. Цим і манить Вінниця: ну де ще можна одночасно терпіти неприємних людей і малу відстань між ними.

Очі в Міхо Штофеля блиснули легкою злобою, наче йому нагадали про щось неприємне і дратуюче:

— Не у захваті? Даруй, люби людину і діла її люби — так по замовчуванню крадеться легкий фатум. Однак, відтоді коли я не змовчав вперше, там — вказав він пальцем в бік вікон, в тому напрямку куди вранці прямував Богдан, аби відправити листа, — хапаються за голову. Справ так багато і вони повзають на череві, мов м'ясце на розжареній пательні, що мене тягне на стиль Шекспіра. Слова, слова, слова — вони мов та олія, хоча я знаю одного чоловіка, який не гребує підмішувати на продаж в своєму магазині води в соняшникове золото і це тільки сприяє нашому з ним здоровканню за руки і я так жартуючи питаю: "Не боїшся?". "Та ж окупація" — широко посміхається у відповідь. Нехай і до любові тут далеко, але ж діловий настрій гарантовано.

Тим часом, до книгарні увійшло двоє дівчаток, з яким Богдан одразу ввічливо привітався:

— Добрий день.

Та у відповідь юні обличчя ковзнули байдужим поглядом та ігнором, не витираючи взуття об мокрий килимок, одразу поцокали високими підборами у дальню залу художньої літератури зі словами:

— Ходімо, там десь є та книга, про яку я тобі говорила.

Богдан тільки потиснув плечима, а Міхо Штофель скривив обличчя на те, як відвідувачки із брудним взуттям прослідували через всю книгарню.

— Сьогодні вичитав багато різних назв Світового Древа, — показав книгар папірець із намальованим символом найдревнішого архетипу, — тобто, тільки уявіть, як у всіх культурах, розділених океанами, сформувався один і той самий символ в уяві.

Міхо Штофель спробував посміхнутися і щось на це відказати, та раптом десь зник його шекспірівський запал. На обличчя зійшли легкий смуток і втома.

— Схоже, ви не відступаєте. — повернув він папірець Богданові.

— Не можу. Я відчуваю, що Світове Древо чимось пов'язане із цим містом, аж надто часто воно мені ввижається. Знаєте, наче простір навколо замкнувся, окупація, всі шляхи відрізано блокпостами і я опиняюсь, ні не опиняюсь, а усвідомлюю, що існую в проміжному стані між точками народження й смерті або якимись зовсім іншими точками, коли від чогось тікаєш, до чогось наближаєшся не як людина, а як картинка. Однак, насправді виявляється, що ти стоїш на місці. І ось в такому проміжному стані я помічаю ріст величезного дерева. Наче час відкочується назад до завмерлих місцевих первісних доісторичних лісів.

— Мушу зазначити, це нормальний стан. Бувало, що за окупації траплялися куди гостріші психози, але це норма. Ось я бачив знайомого рекетира з 90-х років, Слона. Таке в нього прізвисько. Бідолаха змарнів протягом останніх днів, хоча він й не бідний дядько, його терпить дружина, діти постійно випрошують гроші на наркотики, бізнес не зазнає утисків. А в 90-х роках з бригадою прасував людей, ставлячи на голі груди прив'язаних до столу підприємцям холодну праску і вмикав її в розетку. Запах паленої плоті так в'ївся в одежу, що мені так шкода не одного мого костюму. Я знаю, що відволікаюсь, але тих костюмів так шкода... Так ось, на днях в Слона відкрилась рана на грудях, площею і формою подібна до сліду від праски. Вона свербить, пече, гниє. Росте, немов та квітка, насіння якої просіялось ще в далекі 90-ті. У тому, що він насправді відчуває, Слон не зізнається, от тільки цей дядько свято переконаний, що це все через окупацію.

— А він не намагався якимось чином знайти тих, кого він свого часу скривдив? — поцікавився Богдан і тієї ж миті прислухався як дівчата в далекій залі із гуркотом перебирають книги на полицях.

Міхо Штофель попрямував до вікна, де спокійно собі лежав кошик із буккросинговими книгами, де нічого нового так і не з'явилось. Він зняв кашкета і легенько провів долонею по волоссю і видихнув:

— Ні, це йому не допоможе, бо коли слідувати такій логіці, то виходить, що людина кається через страх, а не через прагнення отримати прощення. Так усім людям здаватиметься, що можна грішити, а потім все виправити симуляцією добра. Це подібне до пошуків Світового Древа. Тебе вабить завмирання простору, а когось іншого — цікавить, ще когось вабить можливість зцілення.

— Зцілення? Ви, певне, плутаєте із Деревом Життя. Зачекайте, — почав дискутувати книгар, прислухаючись до того безладу, який коїли дівчата в дальній залі. — Світове Древо є концентрованим символом створення і підтримання світу. Зцілення видається пережитком із релігійним забарвленням. Світова вісь це геометрична фігура, а не магічний осередок. Так що дарам ви окреслюєте цілющі властивості Світового Древа.

— Безумовно, — підняв праву руку догори Міхо Штофель, — перекладати на символи цілющі властивості це безвідповідально і непритомно. А от коли я зізнаюсь вам, що поняття медицини в дуже давні часи мало свої бонуси. Знаю, "бонуси" вульгарне слово, але тим не менш. Уявіть собі, коли у світі мовлять за різноманітні божества, описують їхню силу і швидкість. Що за цим стоїть? Не перенапружуйте себе різними здогадками, адже за цим знаходиться певна фізична досконалість, фізичне здоров'я, яке на голову вище, аніж у решти. Шекспір писав: "пекло порожнє — всі люди тут".

— Демони. — поправив книгар.

Та Міхо Штофель проігнорував зауваження Богдана:

— А ще він писав таке: "Який довершений витвір — людина!". Чи не здається, що подібні вислови тягнуться з дуже давніх часів, коли слово не здавалось таким примітивним, що людиною чи наближеним поняттям обзивали калік, немічних і юродивих, тобто, тих, хто мав замалі шанси вижити.

Тут Богдан тільки розгублено потис плечима. Аж надто несподівано чоловік мовив слова про значення людини в стародавні часи. Так, є певна логіка у цьому, однак, тоді чому наразі поняття людини стало більш складним, а не є відхиленням від норми?

— Можливо, вони таким чином менше рухались і в них вистачало часу на примітивні роздуми? Я колись читав в підручнику з культурології, що розвиток індивідуальних рис в особи слугує причиною вигнання цих окремих індивідів із племені.

— Можете тішити себе подібними думками, якщо не зважатимете на те, що подібний висновок буквально сам проситься нам у сенси. Насправді людиною чи подібним наближеним поняттям називали кожного, хто стояв на порозі смерті. Тобто, людина це те, що має померти. Як вам таке?

— Це принаймні пояснює ті вади колективізму, які мимоволі відчуваються. І тут, як на мене, виникає суперечність, адже як могло розвиватись людство без ідеї людини. Тобто, цих людей, доходяг, калік і немічних доля не позбавила певних талантів, які знаходили своє застосування, однак, виходить, що попри це їм все одно бажали смерті? Мені чомусь здається, що ось це стале одноманітне оточення... так це ж та сама окупація. Ну як замкнутий обмежений простір. — Богдан задумливо потер чоло, а потім закотив очі і невдоволено скривився, коли із зали з художньою літературою долинули звуки перебирання книг і дівочий голос:

— О, боже, одне і те саме!

— Це не в них окупація, а в нас. — переконливо кинув Міхо Штофель і також поморщився від звуків активного перебирання книг, — Ви переводити власний стан на все, що лежить за межами блокпостів. Колектив видається обмеженим простором через те, що люди або ж назвемо їх індивідами, подібні один до одного і здатні приймати спільне рішення. Розумію, звучить як одноманітність, позбавлена відносності одних величин і понять відносно інших. Де ж краса, запитаєте ви? Хоча краси навколо повно по самі природні ландшафти. Але вона вами не відчувається, хоча стоїть перед очима. — Міхо Штофель хитро посміхнувся до книгаря і подав легкий попереджувальний знак за допомогою вказівного пальця, — І тут може здатися, що красу слід вводити дозовано, у суміші із побутом, немов змішуючи кров із глиною. Спокусливо, чи не так? З одного боку, одноманітний колектив, а з іншого, непомітна чиста естетика. Можу вас запевнити, що ідеальнішого співіснування годі й шукати. Аж раптом суміш відкриває перед вами нові можливості і створює нові проблеми. І не докопаєшся до мотивів таких вчинків — кожного разу ідеальні умови спокушають людей рости зовсім не туди, не в той бік, куди людині приписано Святим Письмом.

— Наче людині хребет переламало... — вражено мовив сам до себе Богдан, згадавши ранкову розмову із Миколою Івановичем.

Дійсно, людина народилась ідеальною істотою як й інші, відмінно вписалась в екосистему. Чи вона входила тоді в ряд тварин, тільки формою тіла і навичками відрізнялась від решти істот первісного Едему. І раптом ця істота зазнає травми, стає калікою і починає відхилятись від ідеальних умов. Непередбачуваний ріст за втраченої частини тіла.

— Ну, — підозріло поглянув у відповідь чоловік, — так протікав початковий етап. Бо до чого я веду: медицина мала свої бонуси. Так, технічно за допомогою примітивної медицини робили те саме, що й сьогодні. Але тоді її значення виходило за межі звичної уяви.

— Про це ніколи вже не дізнаєшся точно. Надто багато часу минуло. — і знову із зали долинули звуки шаркання та ударів від падіння книг.

— Давайте не зважатимемо на час і піддамося спокусі безчасся. — хитро мовив Міхо Штофель, — Що як давні часи стануть для нас такими самими близькими як вид з вікон книгарні. — широким жестом вказав чоловік на легкі сутінки міста за вікном, де бігали вогники фар автівок проїжджою частиною, а пішоходи понуро ходили тротуарами, мов безмовні сірі тіні — гості з минулого, одежа й гаджети яких не мали жодного значення. Хіба що верхній одяг ховав від зимового повітря, а так кожен блукав обмеженим простором, навіть не піднімаючи погляду далі блокпостів.

— Раптом, — мовив далі Міхо Штофель, поклавши кашкети і рукавички на осоння та розстебнувши пальто, аби засунути руки в кишені штанів, — хтось і калік зцілюється, раптом він випадає із принципу: "людина — це те, що мають вбити". Вчора він каліка, юродивий, який кульгає на окраїнах племені, харкає кров'ю і аж раптом істота із хворою поведінкою, яка зазирала смерті у вічі, зцілюється. На очах племені ламається принцип: "Людина це той, хто повинен померти". І на кого перетворюється той зцілений, цей руйнівник первісних дорелегійних принципів? — чоловік вийняв руки із кишень і підняв їх догори, немов у проханні в неба милості, а саме його обличчя завмерло в іронічній гримасі, наче він розповідав і дурив маленьких дітей неправдоподібними байками.

Богдан відчував, що насправді питання Міхо Штофеля не містило в собі ніякої іронії, а тому розгублено зазирнув в монітор лептопу і розкриті книги з міфологієзнавства. Невже?

— Деревом? — висловив свій здогад книгар.

Із далекої зали знову долинув легкий гуркіт від падіння книг. Схоже, що відвідувачки не на жарт наводили там порядки і все рефреном чулась одна і та сама фраза: "Ну як так можна...". Богдан і Міхо Штофель перезирнулись:

— Божеством. — поблажливо підказав чоловік, — Перший злам звичного стану речей сприяв швидкому стрибку від колективу до божества, бо людина продовжувала залишатись тим, хто має померти. Закони племені вбивали юродивих, калік, але коли один із них перемагає смерть і стоїть перед ними силою зцілення, а не воскресіння — ось тут він стає божеством із новими рисами, наділених тогочасною медициною.

— Ого, звучить ніби взято із Нового Заповіту. Чому ж це все так часто зводиться до Біблії?

— І не кажи, хоча направду Новий Заповіт ввібрав в себе багато чого з родової пам'яті доцивілізаційної епохи і люди схильні раз за разом повторювати ту сцену з Ісусом. Надзвичайно обтяжливий цикл боротьби за виживання, екзистенційний спадок, за якого кожна людина інстинктивно відчуває, що дуже-дуже давно хтось подібний до людини мусив померти, завершивши цикл, але не помер. Попри все, не помер. І покоління за поколінням людина намагається подолати цей комплекс "незавершеного циклу", перебуваючи у полоні потужних внутрішніх суперечностей між необхідністю не допустити породження нового божества та інстинктом самозбереження. Так, не слід чекати, що тут колись з'явиться компроміс, але ж це все настільки красиво, чи не так?

— Але чому саме божество. Цього я не можу збагнути, адже існують різні хвороби і наш імунітет повинен видаватись божественним. Відповідно, при кожному одужанні у нас кожен може вважатись богом. Це невірний діагноз.

— Справедливо щодо діагнозу. Усе мірялось і вивчалось на око. І кожен бачив, кожен розумів, що трапилось з організмом. Діагноз справді ставився помилковим, але випадково колектив перебував у ролі свідка перед не зміною самопочуття, яка для первісного ока заледве помітна. Вони дійсно побачили разючу зміну якогось фізичного параметру, зовнішнього вигляду, що це враження й досі пронизує людську цивілізацію. Деревом? Можна назвати перше божество й таким словом. Люди навчились проростати, коли простір навколо них ставав настільки щільним, що ставав подібним до землі.

Книгар повільно присів в крісло і хвилинку мовчав, обдумуючи почуте. Міхо Штофель обернувся обличчям до вікна, за яким сутінки несли із собою зимову ніч. Ні, Богдан не почув нічого конкретного, але його думки чіпко перебирали отриману інформацію. Чи існувало Світове Древо або ж це просто символ, який наклався на щось древнє і неозоре? Книгар шумно видихнув, на його груди тиснув простір, який раптово загустів від власного подвоєння — це так теперешнє наклалось на те далеке первісне минуле. Первісна земля і первісні дерева, між якими ходять долюдські істоти із зовсім іншими віруваннями, навіть не віруваннями, а примітивними уявленнями стадного буття. Хіба існували в них божества, окрім сну, вгамованого голоду, розмноження і випорожнення? Ще тільки зароджувалась чуттєвість до всього іншого, до світу із надвисокими деревами, які мовчки затуляють зоряне небо і може здатися, що й його коріння так само проростає в інше небо, підземне небо, величезне небо пітьми, зорі якого затулено таким самим масивним корінням як і гілля. Богдан сам собі це уявляє, або й не уявляє. Схоже, що це у нього секундне видіння, яке має величезне значення, яке є ключем до великої таємниці поняття Світового Древа. Схоже, що воно дійсно існувало і поклало початок цьому світу. Людському світу. Або навіть й більше? Долюському світу, коли химерні істоти мали зовсім інше буття, зовсім інший незбагненний цикл. Він перевів погляд в спину Міхо Штофелю, який милувався недільними сутінками, окупаційною сірістю, мовляв, дивись, Богдане, саме такий обрій панував і в ті часи першого вражаючого зцілення, коли виникло перше божество, зцілення якого нікому не відоме, але образ якого дублював кожен священний текст в людській історії. Сірість, похмурість, катаклізм і окупація — тоді все відбувалось так само як і сьогодні. І протолюдські істоти не розрізняли кольорів, не розрізняли форм, не розрізняли звуків — увесь їхній світ закам'янів одноманітністю і доміфологічністю, тому ситість, сон, секс і випорожнення не відчувалось істотами як щось особливе. Одноманітна рутина. Гупання книг на полицях. Гупання книг на полицях.

Хлопець різко підвівся з крісла, вийшов з касової зони і на ходу кинув до Міхо Штофеля:

— Вибачте, я на хвилину.

— Так, звісно, — відказав той, не повертаючи обличчя і все посміхаючись до сірого сутінкового вікна.

Богдан швидкими дрібними кроками дійшов до зали художньої літератури, де дві дівчини активно, навіть по-варварськи перебирали книги на полицях. Вони вели себе досить по-господарськи і, попри взуття на високих підборах, решта їхньої одежі виглядала досить стриманою: джинси, пальто, наплічник, теплий шалик. У чорнявої на голові схилений набік темно-зелений берет, а в шатенки головний убором слугував капюшон від теплої куртки. Звісно, Богдан згадав за свій обов'язок рівняти книги на полицях, аби усюди панувала виднота порядку. Необхідно демонструвати, що книгарня завантажена роботою. Слова адміністратора вже проростали в матерію і відмахнутись від них книгар не наважувався. Хоча його нутро опиралось неминучості так просто здаватися на милість цих варварок, які вчинили справжній розгардіяш на полицях. Ці міські амазонки безцеремонно штурмували й українську класику, українську сучасну прозу, світову класику і світову сучасну прозу; раніше рівненькі гладі корінців книг тепер нагадували добряче розстріляний корпус підбитого танку; декілька стосів книг виросли на столиках не в якості відкладених книг, а як зайвий баласт, який заважав жіночим рукам краще перебирати книгу за книгою. Частина друкованої продукції звалилась на стіл палими фішками доміно, а ще декілька загрозливо нахилились  на бік, ніби ось-ось мали впасти просто на мокру брудну підлогу.

Тим часом, поява книгаря в залі ніяк не вплинула на молодих відвідувачок — вони так само продовжували шарпати сучасну прозову літературу, прискіпливо вивчати обкладинку і різким рухом запихати книги назад на полицю, від чого тертя книг об книги нагадувало шаркання взуття в черзі в поштовому відділенні. Звісно, від такого книги вишикувались настільки нерівно, що до цих стелажів навіть неприємно підійти іншим відвідувачам. Тим не менш, Богдан ввічливим голосом запропонував:

— Можливо, вам чимось допомогти чи підказати?

Ніякої реакції, дівчата проігнорували книгаря протягом десяти секунд, ніби вони не зобов'язані озиватись на слова обслуговуючого персоналу. Але й книгар вибухав всередині од цього розгардіяшу, який доведеться виправляти, тому що тепер він не міг так просто піти і залишатись відтиснутим цим ігноруванням. Нарешті відвідувачка в темно-зеленому береті відірвала прискіпливий погляд від "Улліса" Джеймса Джойса і помітила, що працівник книгарні все ще тут стоїть.

— Ні, ми самі розберемося. — пролунала коротка і зрозуміла відповідь, якою Богдан зазвичай задовольняється, однак, не за умови розгардіяшу в залі.

Дівчина в темно-зеленому береті з силою вдавила "Улліса" назад на полицю між книг, що аж почулось як гнеться картон обкладинки. В Богдана від звуку стислось всередині і тому він мовив наступні слова:

— Будь ласка, обережніше з книгами. Ви можете їх пошкодити.

— Я сама розберусь. — різко відрізала відвідувачка.

І Богданові захотілось йти назад до каси, розуміючи, настільки зайвим він почувається в одній кімнаті із цими прямими, чимось роздратованими людьми, навіть починає сприймати себе як причину роздратування у дівчат. Можливо, не вартувало вітатися тоді з ними при вході. Або ж причини зовсім інші, а хлопець не розуміє їх. Звісно, хотілось зникнути з їхніх очей, але на книгаря покладено обов'язки підтримувати порядок в кожній залі, на кожній полиці і берегти книги від будь-яких пошкоджень. При цьому відвідувачі повинні почуватися вільно і комфортно в приміщенні книгарні та не отримувати жодних зауважень з боку працівників книгарні. Химерна суперечність, але краще все тримати в межах здорового глузду.

— Даруйте, але вам слід обережніше поводитись із книгами, оскільки по них прийдуть інші люди і захочуть їх придбати.

— Я й так обережна.

— Це у вас так книги незручно розташовані. — додала збоку її подруга.

— Насправді книги розташовані доволі зручно. Просто ви обираєте їх неакуратно. — Богдан говорив вже без зайвої ввічливості, хоча в голосі вгадувалась терплячість.

— Не заважайте. — відмахнулась дівчина в береті з таким гордим виразом на обличчі, що книгар повинен відступитись, — Чого ви до мене пристали?

— Я працівник книгарні.

— Та це й так видно. — з певним єхидою зауважила інша.

Богдан ще більше розгубився, оскільки не знав, як можна вплинути на цих грубіянок.

— Розумієте, після вас книги негарно стоять...

— Нічого страшного. — реготнула дівчина в береті і жбурнула ще одну книгу на стіл, від чого та своїм краєм ледь не зіпсувала обкладинку іншої книги. Богдан скривився від цього, мов від різкого зубного болю — таким ставало відлуння в його свідомості.

— Яка різниця, все одно окупація. — резюмувала інша, яка стояла собі осторонь і всіляко намагалась підтримати подругу.

— У вас тут і підлога брудна, а ви щось до книг вчепилися.

— Так-так. — підтакувала подруга.

— Нічого цікавого не вибереш.

— Так-так.

— І тим не менш, — набрався рішучості Богдан, — я мушу вас просити... — але його перебили.

— Це я мушу вас просити: дайте мені спокій. Я дивлюся книги.

— А ваша робота — це рівняти ці книги. — докинула подружка до слів дівчини в темно-зеленому береті.

Богдан почав обдумувати яким чином нагрубити, але ловив себе на думці, що не може цього зробити... бо окупація. Всі почуття змішались в покірну окупацію, наче інстинкт самозбереження змушував хлопця покірно завмерти перед велетенським змієм, аби той проповз мимо і не помітив книгаря, не кинувся на Богдана отим жалом: "клієнт завжди правий". Він вже потиснув плечима і збирався з приниженим виглядом йти геть з цієї клятої зали художньої літератури як за його спиною пролунав бадьорий і в'їдливий голос Міхо Штофеля:

— Саме так він і виконує свою роботу.

Ота вся погорда, прискіпливість і роздратування на обличчях молодих дівчат дещо розбавилась розгубленістю. Ні, вони не впізнали Міхо Штофеля, не здогадались, що це він. Просто сталось те, що до них звернулась стороння людина, яка не працювала в цій книгарні. Як не дивно, але в сучасному світі люди вчаться перебувати у певних нерівних відносинах з іншими людьми: боржники і кредитори, клієнти і обслуговуючий персонал, босс і підлеглі, поліція і порушники, кандидати і виборці, охоронці і ув'язнені, мешканці і окупанти; сучасний світ навіть відносини розвиває так, аби кожен з пари не приносив один одному задоволення, а лише чекав би коли хтось один із цих двох не накоїв би щось погане і від цього почався б взаємний шантаж та обвинувачення. Ні, рівність людей і у вільному, і в окупованому світі малоефективна. А майбутнє кращі діячі вже майже відверто тепер розглядають як можливість розділити людей за їхньою користю. Тому й поведінка відвідувачок дещо змінилась, коли перед ними з'явилась рівна їм по статусу особа. Хіба може хтось нести більшу загрозу тут, в окупованому місті, аніж стороння, рівна тобі по положенню в суспільстві людина? Чи не людина?

— Що? — обережно перепитала дівчина в темно-зеленому береті.

— Ми тут книги обираємо. Ми просто обираємо книги. — голос подружки втратив колишню твердість і набув певних істеричних ноток.

Книгар зашарівся од несподіваного втручання Міхо Штофеля і відійшов вбік, аби не знаходитись між чоловіком і відвідувачками. Якось двояко склалося: Богдан не хотів, щоб хтось сторонній втручався в суперечку між ним і дівчатами, але їхня розмова з кожним словом ставала усе більш агресивно, причому основна ворожість спрямувалась на книгаря. Для нього це патова ситуація, яку необхідно вирішувати із сталевими нервами та здоровим глуздом, оскільки конфлікт прямує до неприємної розв'язки. Так, а що коли ця ситуація розвинеться і вийде за межі приміщення книгарні в якості поганої репутації, що адміністраторові доведеться вигадувати нову роботу в процесі обслуговування відвідувачів, аби їхня крамниця знову набула ваги в очах мешканців міста? Він про це думав якусь мить, але вихор уяви все більше і більше заганяв кров у мозок, що окрім зашаріння і стояння збоку, Богдан нічого не міг вдіяти, а тим часом, Міхо Штофель незворушно і з докором наблизився до них та поглянув на книжкові нерівності на полицях, ганяючи в роті за зубами м'ятну цукерку.

— Зазначу, що я також тут обираю книги. Зала розрахована не лише на вас. — закалатав він цукеркою об зуби.

— Ну тоді й не втручайтеся і давайте створювати один одному комфортні умови. — із черговим викликом в голосі мовила дівчина в береті і дістала ще одну книгу із полиці таким різким рухом, що Богдан захотів удати, ніби втрачає свідомість від шоку. Нехай швидку викликають чи тікають із крамниці, але для нього великим випробуванням слугувало перебування в цій ситуації суперечки між двома сторонніми людьми.

— Комфортні умови? — з легкою посмішкою перепитав Міхо Штофель і поглянув на дівчат із суворістю шкільного вчителя, вказавши рукою на полиці книг, — Та це повна зневага до оточуючих, не кажучи про те, що ви поводитесь із книгами, мов дві дикунки.

— А що не так із книгами? — несподівано із здивуванням на обличчі перепитала подруга і нап'яла на голову капюшон, наче остерігалась якихось опадів в приміщенні.

— Вони нагадують ландшафт полів Першої світової війни. Всі ці нерівності не для людських очей. Ох, такий вигляд в мене збурює думку й уяву, скільки чужих людей вже торкалось цих книг і здається, що всі вони вже прочитані. Хіба хочеться купувати щось подібне? — з ледь помітною пір'їною іронії мовив він.

Рука дівчини в береті одразу вказала на книгаря:

— З цим, будь ласка, до працівників книгарні. А ми тут ні до чого.

Богданові після цих слів і справді почало паморочитись в голові, що відпала потреба прикидатись. Ось-ось він мав зустрітись з підлогою. Але Міхо Штофель не дозволив цьому статися.

— Стривайте, але ж цей безлад із книгами влаштували саме ви. Хоча знаєте, це має дуже непоганий вигляд... — демонстративно замислився чоловік, — Так, візьміть окрему територію чи приміщення й призначте за нього когось відповідального, аби виробляти на цій території усілякі неподобства, винним знаходити відповідальну особу. Це... — Міхо Штофель підвів погляд до стелі і зловісно посміхнувся вгору — ...це так по-окупаційному. Сьогодні в мене вже трапився подібний випадок, коли я натякнув одному старому рекетирові, що 90-ті роки давали не надто широкий вибір, але тоді хоча б невідомість і надія давали сили, а тепер тавтологічно й на надію не сподіваються. Ну бо окупація. Це так  взяв моду мовити, аби не занурюватись у прокантівське обґрунтування. Добряче економить час, особливо, коли з головою вистачає справ в окупованому місті. Так ось, це старий рекетир, якому вже нирки відмовляють, бере й говорить мені, що він усі ті відібрані в людей гроші і гроші із порізаних цукрових заводів давно розтринькав і нічого не залишилось. А я що? Звісно, я завжди відкритий для такої брехні, бо ж відтермінування з такою мотивацією тільки загострює й підсолоджує отой невідворотний яскравий момент, за якого усе відбудеться не так, як то очікується. Однак, вже вдруге я на це не поведуся. Особливо від вас. Адже працівник книгарні не мусить нести відповідальність за ваші криві руки.

Як не приємно це звучало, але спочатку в Богдана перехопило подих і в цей момент він мусив щось мовити, аби хоч якось пом'якшити слова чоловіка. Дівчина в береті продовжувала нібито прискіпливо вивчати обкладинку книги, вдаючи, що її аж ніяк не турбують слова витонченого франта в дорогій чорній одежі. Подружка ж схрестила руки на грудях і оборонялась як могла:

— Послухайте, усі беруть книги із полиці, порушуючи ідеальний порядок. Нічого страшного тут немає, бо як іще їх брати.

— Ну так, якщо не враховувати того факту, що працівникові книгарні доведеться вирівнювати все назад.

— Така їхня робота. Ось ми з вами прийшли до того, що зауваження... Як вас там? — дівчина в капюшоні придивилась до бейджика книгаря, — ...Олександр? Так, зауваження Олександра звучали безглуздими і надмірними.

Стоп. Богдан вийшов із запаморочливого стану, коли не знав, куди подітись і здивовано подивився на власний бейджик. Олександр? Тепер зрозуміло, чому адміністратор так наполегливо рекомендував йому взяти вихідні і відпочити. Він помилково вдягнув чужу сорочку. Стоп, а хто такий Олександр, адже людина із таким ім'ям не працює в їхній книгарні. Звідки взагалі взявся цей бейджик?

— Робота працівника книгарні, — холодним чітким голосом мовив Міхо Штофель, — полягає у підтриманні порядку. Тобто, саме так ви й вважаєте?

— Я просто хочу, аби ви залишили нас в спокої. — і відтінком жалібності попросилась дівчина в зеленому береті.

А її подружка мала більше вольового характеру і, відчуваючи, що чоловік у чорному схильний до демонічного відстоювання власної точки зору, а книгар думками незрозуміло де, вона почала розмахувати руками:

— Саме й це я мала на увазі. Це не наші проблеми, це проблеми книгарні! Скільки можна: ніде немає спокою від людей, які просто не вміють робити свою роботу!

Міхо Штофель лише стримано посміхнувся на дівочу істерику:

— І я вам роз'яснюю, милі дівчата. Усе воно по-шекспірівські зрозуміло як в "Гамлеті", коли той принц найняв трупу акторів, аби показати матері й вітчиму сценку, яка недвозначно натякала на різні злочини настільки в буденності непомітні, що "бути чи не бути" - то вже не питання, а рекламний слоган для усіляких славних мереж із працівниками, які несуть відповідальність у незбагненних обсягах. Коли людина в уніформі не ставить на ньому мітку ідіота, хоча ідіотами стають люди навколо них, слідуючи кодексу "клієнт завжди правий". І от з цієї точки покупці оголюються покупцями, такими покупцями з мотивами на рідкість... тут мотиви навіть охарактеризуванню не підлягають. Вони такі плоскі і набиті несмаком, що епітетів для них не знайдеться.

— Вам також не слід втручатися. — дівчина в береті продовжувала робити вигляд, що зайнята вибором книги, але рухи її стали набагато акуратніші, вона навіть намагається трохи виправити створений безлад, а от Богдан провалився в свої думи про бейджик книгаря з іменем Олександр: звідки той взявся і чому він увесь день із ним ходив.

— Я не міг не втрутитися, оскільки хотів натякнути панночкам, — парирував Міхо Штофель, — що працівник книгарні дійсно повинен підтримувати порядок в приміщенні.

— Ну ось! Тепер ми розуміємо один одного. — замахала руками подружка.

— І його зауваження щодо вашого свинства по відношенню до книг саме й входить до підтримання тут порядку.

— Що?! — несподівано одночасно заволали дівчата і це співпадіння повернуло Богдана до дійсності, що він виявив себе практично тій самій конфліктній ситуації, хоча всі удари приймав та роздавав Міхо Штофель.

— Саме так, адже висловлювання зауважень відвідувачам безперечно входить в поняття "підтримання порядку". Разом з тим, підтримання порядку дійсно може включати в себе рівняння книг на полицях опісля покупців, але тільки включати, а не повністю собою замінювати. Хіба ви цього не розумієте, коли наділяєте людину величезним обсягом обов'язків і повною відповідальністю за якесь приміщення чи територію? Ви не розумієте, що така невідповідність битиме в першу чергу по вас самим? Це як в політиці. Там ви виборці, а тут ви просто гаманці. Гаманці, гаманці. І як для гаманців, у вас забагато зайвих грубих рухів.

— Ну, це лише ваша думка. А людська думка нічого не змінює, а лише слідує лабіринтам відносин "купи-продай".

— Думки матеріалізуються, — зверхньо додала до слів своєї подружки дівчина в береті, — коли напишемо відгук в книгу скарг.

Богдан нарешті видихнув, адже передчував, що цим усе й закінчиться. Тепер над ним тяжітиме не один день, тиждень, місяць або навіть й більше року запис дівчат, ніби клеймо, як нагадування книгареві, що не можна робити зауважень відвідувачам, не можна їх турбувати і бентежити загальними правилами порядку. Віднині ці правила відійдуть в площину примарності вслід за самим книгарем. Відгук в книзі скарг. Стандартна процедура. Тепер запис прочитає адміністратор і важкий моральний вантаж впаде на плечі Богданові. Адже система, внутрішня система книгарні, немов дикий поранений звір шукатиме крайнього — саме Богдана. Система ніколи не визнає власних дітей, система битиме сама себе, аби тільки залишатись собою. Певне, Міхо Штофель мав подібні думки.

— Даруйте, але першим я робитиму запис. — різко мовив чоловік, чим здивував дівчат не менше, аніж тієї миті, коли став на захист книгаря.

— Ви також писатимете скаргу? — здивовано перепитав Богдан, відчуваючи на завтра всю "радість" адміністратора.

— Звичайно, — бадьорим голосом озвався до нього Міхо Штофель і в книгаря виникло бажання бігти до куточка покупця і негайно з'їсти того невеличкого зошита, а чоловік розвернувся усіма ескадрильями на дівчат, які розгублено посміхались, не розуміючи, що тут взагалі відбувається, — я хочу написати скаргу тавтологічно в книгу скарг і пропозицій від відвідувачів на жахливу, брутальну поведінку цих двох молодих відвідувачок, коли я захотів обрати собі книгу недільного дня із вирівняного під лінійку ряду, а вони буквально перед мої носом усе зіпсували жорстоким способом. Крім того, мені довелося відбивати від ваших жал нещасного працівника книгарні, аби ви не стигли струїти його отими споживацькими мотивами і їхнім домінуванням над живими людьми.

Під час цієї промови дівчина в зеленому береті втупилась поглядом в стоси книг на столі, а її подружка від такої різкої заяви розкрила рота і для Богдана видалась дуже схожою на рибу, яку щойно дістали із води. Однак, вона через кілька секунд спробувала заперечити:

— Ми так само можемо написати на вас скаргу. Ви ж маєте розуміти, така окупація...

— Саме тому я й пишу на вас скаргу через окупацію. Хочу вас попередити, коли ви вже насмілились рухатись в площині окупації. — пригрозив пальцем Міхо Штофель дівчаткам, — Уявіть собі, коли раптом представник окупаційної влади зайде в книгарню з метою контролю поточної ситуації. Він, в першу чергу, задля вибудовування мотивації своїх подальших дій дістане книгу скарг і пропозицій, погортає сторінки, натрапить на два останніх записи під час окупації - на мій і ваш. Прочитає їх і, як гадаєте, яке рішення прийме представник окупаційної адміністрації? Звісно, для будь-якої окупаційної влади важливо мати причину погрому книгарні і прочуханки книгареві. Це традиційне уявлення про чужі войовничі сили. Якби ж це усе протікало так просто. Насправді громити книгарню — це остання справа, якою переймаються окупаційні сили. В першу чергу, для них важливим є контроль і підпорядкування. Військові заходять в книгарню як реальна влада, яка прийшла не на один день і сила якої полягає в народній довірі. Нехай умовній, все-таки довірі. І ось перед ними дві скарги: ваша, що книгарня працює погано, й моя, що книгарня працює добре, просто не щастить із відвідувачами. Яка скарга їм сподобається більше: що книгарня за їхньої окупації працює погано, чи працює добре? Адже тут асоціація більше, ніж зрозуміла: якщо заклад функціонує добре, то й окупаційна влада добра. А коли погано, то чи не вказує це на сторонню провину чи неадекватність оцінки? А коли поруч ще й цілком логічне заперечення-запис від мене про заперечення усім тим незграбним істеричним звинуваченням з вашої сторони. А якщо ще й взяти до уваги, що в кінці скарги відвідувач повинен записати свою домашню адресу і номер телефону, аби текст не вважали за жалюгідну анонімку, то ви впевнені, що бажаєте грати в такі ігри з окупаційною владою? Місто ніби не протестує власній окупації, а тут ви скаржитися, проявляєте невдоволення дрібною ситуацією, але ж хто знає, на що це невдоволення може перетворитись. І окупаційна влада цього не знає — тому вона може випередити ситуацію, завітавши до невдоволених обслуговуванням в книгарні, ніби вони незадоволені окупаційною адміністрацією в цілому. — на завершення своїх слів Міхо Штофель широко посміхнувся і підморгнув двом молодим відвідувачкам.

На мить запала тиша, в повітрі завис недільний вечір, коли за вікнами сірість перейшла в пітьму і світло всередині книгарні набрало своєї сили срібло-синіх фотонів. Богдан не знав, настільки близько підійшов до істини Міхо Штофель у своїй промові, але помітив, що його ідея настрахала двох дівчат. І справді, немає впевненості щодо реакції окупаційних сил, реакції невідомих людей на блокпостах зі зброєю в руках як тільки спробуєш вступити з ними в контакт. Звісно, не прямим спілкуванням, однак залишати для них своєрідні послання в книзі скарг — це як запускати руки у світовий фатум із тотальним нерозумінням, яким стане відлуння твоїх вчинків із залученням збройних сил. Тепер як і раніше система держави залишається неповоротною й бюрократичною рутиною, тоді як окупаційна влада може являти собою зовсім іншу, прямолінійну інерцію, яка здатна на непередбачувану й швидку реакцію. Система блокпостів це справжній лабіринт чи той уроборос, що оточив Вінницю і кусає себе за хвіст. Спробуй його відволікти і вкусить когось іншого замість себе.

Дівчата повільно із майже гордливо піднятими головами розвернулись і поцокали на високих підборах мокрою підлогою до виходу. Ця мовчазна сцена нагадувала таїнство якогось древнього культу, яким їх зображували в кінострічках. Вони мовчки несли в собі затиснену образу, яка не дістала власного логічного підкріплення, що принцип "клієнт завжди правий" не спрацював, не перетворився на універсальну ідею в занедбаній провінційній книгарні окупованого міста, бо та ж окупація вривалась в елементарні речі й поняття і давала людям чітко зрозуміти, наскільки все відносне та мінливе, бо все окуповано.

Двері зачинились за дівчатами і їхні голоси стало чути аж надворі, від чого неможливо розібрати слова, щодо яких Богдан не сумнівався: темою їхнього крику став випадок як їх поставили на місце в книгарні. Можливо, їх непокоїло, чи дійсно Міхо Штофель напише на них скаргу в зошитів в куточку споживача. Однак, насправді елегантний чоловік обмежився відчуттям самовдоволення. Ще б пак, тепер Богдан зрозумів, що книгу скарг і пропозицій можна використовувати не тільки відвідувачам по відношенню до персоналу, але й відвідувачами проти відвідувачів. Звісно, лише номінально, адже як реагувати на подібні скарги адміністраторові, який має вплив лише на працівників книгарні і на матеріальне забезпечення. А що коли обслуговуючий персонал зможе записувати в зошит скарги на клієнтів крамниці? Абсурд, але якщо дійсно розуміти куток споживача як останній прихисток від системи "купи-продай", від безжального поділу на покупців і продавців, то чи не краще одного разу таки спробувати захиститись від неадекватної поведінки чергового відвідувача простим записом від руки. Чи можливо так вчинити? Богдан із цими роздумами поскладав та вирівняв книги на полицях і тільки після цього мовив до Міхо Штофеля, який із поглядом повним іронії гортав сторінки "Фауста" Гете:

— Вони можуть підняти скандал за межами книгарні.

— Тим краще, бо люди, які тривалий час виношують в собі образи, зрештою отримують ще більшу різницю між очікуванням та справдженням. — не відводячи насмішкуватого погляду од сторінок, відказав чоловік.

— Звісно, я дякую вам, що вступились за мене. І відразу питання: чому ви це зробили?

— Для вас я нічого не робив, я просто перекреслив усі ваші і їхні сподівання. Для вас це може видатись приємною послугою, але насправді ви перед цим вже згасали духом щодо майбутньої тяганини через цю скаргу. Однак, тепер скарги немає, що відбуватиметься далі невідомо — зламався звичний хід подій. І ви не з тих людей, хто полегшено зітхає після того як проблеми зникають за дверима, ви все чекаєте, що той же фатум зрештою відновить баланс між здобутками і втратами. Якщо неприємності не трапились сьогодні, то вони дадуть про себе знати згодом, чи не так? — підморгнув Міхо Штофель, повернувши "Фауста" на полицю і рушив до зали і касовою зоною, засунувши руки в кишені, демонструючи свої впевненні знання космічних законів долі, — А от у цих милих дівчат відбудуться свої незворотні процеси і вони достатньо назбирають в собі образ і злоби, аби одного разу на комусь зірватися. Знаєте, в них вже просіялось зерно погорди "я ні до кого не маю претензій" — такою мантрою вони запевняють оточуючих, але соціуму байдуже  до відсутності претензій. Насправді вже тільки цією фразою людина виписує рахунок  іншим — "живи як я, уподібнюйся мені". Тобто вже виставлено чітку вимогу із прихованим попередженням, що твої вчинки суворо оцінюватимуться, що ця людина випробовуватиме тебе і твоє терпіння своєю негідною поведінкою. Та це просто непахане поле для мене ось такої людської "незлоби". Тому нічого особливо я для вас не вчинив, молодий чоловіче. Я все роблю лише заради себе. Все одно, ці скарги нікчемні, а удача тяжіє до балансу.

Богдан сів за касу, думаючи над словами Міхо Штофеля і брав їх собі на віру. Частота везіння змушує сподіватись, що вона приходить лише за критичних моментів, інакше зловживати щастям при всіляких дрібницях під час окупації аж надто страшно.

— Дивовижно. Знаєте, поруч із вами я відчуваю себе меблями або якоюсь декорацією. — зізнався книгар, — Мені стає важко коли загострюється відчуття провини, а от ви своєю промовою допомогли вийти зі стану такого заціпеніння. Я вже подумав, що можу й сам скористатись книгою скарг проти хамовитих відвідувачів.

— Тобто, вас це спокушає? — хитро посміхнувся чоловік.

— Так, доволі сильно спокушає.

— Я цьому радий, бо як я раніше говорив, я все роблю лише заради себе. А інші супутні радощі сторонніх людей є цілком очевидними та прогнозованими. Ох, як же ж цікаво у вашому місті!

— Не знаю щодо вашої вигоди, але з подібними вчинками вам не далеко й до статусу місцевої легенди.

— Ох, ні. Богдане, у Вінниці надто туго з міськими легендами. От ви хоч якусь можете пригадати? Щось, що не пов'язане із музейними байками?

Книгар задумався і дійсно не пригадував давню місцеву історію, давню байку, а в голові спливав образ тихих вулиць, міста над річкою, яке часто охрещували як "сонне царство" чи "місто овочів". Ні місцевих божевільних, ні місцевих героїв, ім'я яких може з ходу згадати кожен вінничанин. Або ж то сам Богдан не цікавиться усім тим, що відбувається навколо і з цим містом в цілому? Це більш справедливо, хоча про відсутність легенд, міських історій, взагалі про бідність місцевого фольклору не раз нарікали різні відвідувачі книгарні в приватних із ним розмовами. Здебільшого всі вони працівники і діячі в сфері культури, тому Богданові залишалось довіряти лише словам досвідчених осіб.

— Ну так, з легендами у нас не склалося. Швидше тому Вінниця й є унікальним містом. Зовсім інша атмосфера, нероздільне поєднання міської і агрокультури.

Міхо Штофель поглянув на кілька секунд у вікно, де спалахували вуличні вогні. Вечір. Потім він почав тихо говорити, ніби остерігаючись, аби місто не почуло його слова:

— Так, щодо нероздільного поєднання ви добре підмітили. А ще в міста дивне розташування на річці, близько центр міста. Такий маленький центр і так мало хмарочосів, що немов з усього Поділля архітектура вбирає в себе ландшафт подільського плато, пульсування лісів, вітрові течії. Серйозно, у місті можна відчувати ритм природи, а увесь цей транспортний гул, людський потік настільки несистематизований, хаотичний і випадковий, що він й сприймається як тимчасове явище. А легенди? За стільки років від заснування міста будь-яка цікава історія розчинилась в часі. Вінниця якогось року навіть замінювала столицю цілій країні, а натомість закріпилось сухе таврування "обласним центром" і скромне холодне визнання "одним з найкомфортніших міст для проживання". Інші міста, з яких не всі є обласними центрами, вже встигли обзавестись не однією легендою, вибудували в собі міську культуру. Справжній закритий світ, не те що ваша окупація.

— Закритий? — перепитав Богдан, розглядаючи свій бейджик із ім'ям "Олександр".

— Чуже завжди видається неприступним і закритим. З Вінницею все не так. Дехто тут почувається стрілкою компаса, який поклали на магніт. Здається, що всі інші міста і не міста зовсім, а збіг згадок, легенд, споминів, серед яких ви змушені жити. А що тут? Вінниця куди реальніша за свідомість її жителів. Жоден кошмар, жодна персональна мрія не здатна наситити міське повітря сильніше за вечірню пітьму чи за подільське денне сонце. Будь-які маніпуляції з культурним простором нагадують процес, коли хтось пише тексти на папері, який вже є текстом, вирваною сторінкою світової книги. Або це як намагаєшся записати файли на пошкоджений жорсткий диск і система не спрацьовує, система видає помилку за помилкою. Легенди, історії, імена, свята і трагедії — спочатку здається, що всі вони зникають в дрібній сільській рутині, а згодом відчуваєш, що їх насправді щось поглинає. Темрява, її шепіт. В цій темряві щось ховається, щось подібне до легенди, дуже давньої легенди. І дуже сильної за своїм впливом. От інші міста не соромляться своїх давніх кривавих подій і щедро демонструє на загал цей спадок історії. А тут невідомій древній випадок затягує в себе все: людей та інформацію. Ніхто не може пояснити чому. Тільки хтось з місцевих аматорів-істориків згадує за масові жертвоприношення ще за часів язичництва, тобто, ще тоді, коли ці території межували з великим безлюддям, яке не набулось, а утворилось, аби забути дорогу до цього місця. І потужність забуття, занурення в темряву дали силу древній легенді поглинати усі інші легенди, що навіть хронічні жертвоприношення не могли вблагати цієї пастки пошкодженого жорсткого диску.

Взявши в руки папірець із примітивним символом Світового Древа евенкі, Богдан міркував і про божества із головами тварин, і про культуру щоденного повернення додому, яка пасує Вінниці, і про Сьомий день, коли Деміург скалічив людину, яка опісля того перетворилась на істоту із непередбачуваним розвитком, і про страту через відтинання голови, і про першу доісторичну лабораторії з генної інженерії, і про своїх сусідів, які оточили його квартиру, і про Лесю, яка вважає запитання "Чому?" ідіотським, і про дивну появу на його сорочці бейджика із ім'ям Олександр, і про окупацію, в якій він живе декілька днів підряд, і про завтрашній вихідний як справжній кошмар, адже не знаєш, як його провести в окупованому місті. Можливо, це життя тепер дійсно уподібнилось пошкодженому жорсткому диску, на який неможливо написати будь-який новий файл? Скільки б він не намагався впіймати кожен світлий і приємний момент, закарбувати його в пам'яті — все сходило на пси, наче все наперед визначено долею і під його життям пульсувало зовсім інше життя. Не стороннє, а просто інше, інший текст, який проступав крізь шкіру. Четверта стадія.

— Що це за легенда? — стишено запитав книгар, також боячись, аби місто не почуло його.

Міхо Штофель тихо підійшов до касової зони і нахилився майже впритул до Богдана. Хлопець на мить для себе відмітив, що від чоловіка не відчувається жодного запаху, окрім дратівливого запаху синтетики від тканини одежі. Ні парфумів, ні поту, ні крему після гоління. І Міхо Штофель стишено мовив, відчуваючи як окупована Вінниця за вікном густіє йому в спину недільним вечором:

— Жодного знаку, символу, тисячі і тисячі переказів про час, коли й слова не існувало. Коли вода текла одноманітно й одноманітною, як і все решта. Коли між Ураном і Геєю з'явилось дерево.

— Але ж вони й раніше росли. — тихо зауважив Богдан, майже пошепки, майже так само як сьогодні рано в поштовому відділенні.

— Людські істоти не помічали їх тоді. — шепотів Міхо Штофель і Богдан із подивом відмітив, що з рота дивного чоловіка теж не відчувається жодного запаху, тільки синтетика тканин, як то у забальзамованих покійників, яких щойно вдягнули в костюм і поклали в труну, — Існування дерев за тих часів не підлягає сумніву, однак, чи може залишатись хтось впевненим із вчених чи простих людей, що наші предки вирізняли дерева із оточуючого середовища.

— Вони страждали на сліпоту? Тобто, наших предків природа позбавила очей? — висунув свій здогад книгар, намагаючись не підвищувати голосу.

А йому по-змовницьки заперечив Міхо Штофель:

— Звісно, сьогодні це можна сприймати за сліпоту, але тоді, певне, їхні очі нічим не відрізнялись від зорових органів сучасних людей. В фізичному плані усе те саме. Але задаймося питанням: як вони сприймали усе те, що бачили, чи розрізняли вони кольори, форми? Хіба не прослідковується цікава залежність зміни сприйняття оточення через зміну діяльності мозку. От ці древні істоти розрізняють лише небо й землю. Це лише світанок людства чим для нього може стати відмінність листя від каміння, що навіть смакові рецептори приречені на загострення коли живеш в умовах пустелі й холоду. За все життя обсяг інформації такий, що будь-яка людина може отримати зі штучних носіїв більше протягом однієї хвилини.

— Хіба? — призадумався настільки вголос Богдан, що Міхо Штофель різко приклав вказівного пальця до уст і махнув рукою в бік темно-сірого вікна, до якого припало вечірнє місто і дослухалось до розмов в книгарні, — Хіба? Адже первісним людям, напевне, жилося дуже складно, що травми і хвороби надсилали куди більше сигналів в головний мозок. Здається, що рівень тодішніх страждань в рази перевищував навіть болючий поріг сьогоднішніх смертельно хворих нещасних людей. Хоча це я досить умовно відмічаю, бо варто уявити, що люди народжуються в доволі суворих природних умовах  і піддатливими усім можливим травмам, хворобам, голоду і холоду і при цьому ця істота змушена виживати за будь-яких умов. Я б відмітив, приречена виживати. На мою думку, тут щодо інформаційного насичення ви помиляєтесь.

— Я цілком правий. Просто у вас присутня дивна впевненість у тому, що біль також слугує інформацією для людських рецепторів. Насправді це не так, це помилкове судження людей, які погано переносять біль і страждання, а поети, письменники, музиканти і художники розбавляють їх красою, перетворюють їх на красу чи знання, чи сенси. Біль не несе жодної інформації, жодного змістовного навантаження на рецептори. Біль є лише механізмом засвоєння цієї інформації. Якщо у вас розвинута уява, то уявіть, що ви зламали собі ногу, уявіть увесь той страшний біль від розтрощеної кістки, який розтікається кінцівкою та атакує ваш мозок. Що, окрім болю несе із собою розпечений імпульс? Біль, біль, відчай, гнів — емоції і похідні від емоцій. А що ви отримуєте, коли дивитесь на дерево, на його структуру, на розлоге гілля, шовкове листя, густу тінь, танок вітру із гіллям, чуєте сонату рипіння дерева і відчуваєте глибину коріння? Стільки всього одразу, стільки всього, що не просякнуте вашими нервами і що хотілось би відчувати частиною власного тіла. Хіба це не спонукає?

— Здається, тоді й самої спокуси як спокуси не існувало...

— Атож, я й до цього веду. Що першим спокушало перших людей? Чи дивились вони на свій одноманітний світ як на аркуш паперу, позбавлений тексту, але не позбавлений синього кольору?

— Синього кольору? — перепитав Богдан, чухаючи чоло, — До чого тут він, я все ніяк не можу допетрати...

— Найперше табу. Пам'ятаєте? Кілька днів тому я розповідав вам, що синій колір з'явився в пізній період людської цивілізації. Наче щось не давало людям осягнути власний інформаційний потік. Найперше табу. І от я гадаю, що найперше табу дуже і дуже пов'язане із найдавнішою місцевою легендою, яка поїдає усі решти, виганяє їх з людської свідомості, мороком тисне на кожного і перетворює Вінницю на живе, незбагненне, по-своєму наближене до космосу чи, як можна сказати, до загальнолюдських духовних сфер місце. — захоплено шепотів Міхо Штофель, — І воно, це місто тисне на тебе пітьмою, якщо ти якось намагаєшся порушити незбагненні закони південобузьких земель і небес.

Наступної миті щось глухо вдарило у вікно книгарні, що обоє чоловіків відсахнулися вбік від джерела звуку. Настала тиша, а через секунду Богдан поволі вийшов з-за каси і відчув, як звуки міста, які також на мить затихли, повертаються в несамовитий гул окупованої Вінниці. Міхо Штофель завмер на місці із спокійним виразом на обличчі, немов він тут перебував лише в ролі свідка різних подій, до яких в нього легка цікавість в купі із своїми різноманітними справами. Книгар вийшов на свіже повітря на сходи крамниці і придивився до вікна. Ніякого снігу, болота чи ще чогось, чим могли жбурнути в скло,на землі під стіною він не виявив. А на склі не видно жодного сліду чи подряпини. Можливо, це так врізалась пташка, яка випадково полетіла на світо, або якась ударна хвиля як от буває в цьому місті трапляється, коли чути різкий глухий вибух і ніхто з мешканців не знає, що є джерелом такого удару. Книгар повернувся назад в приміщення і тихо заговорив:

— Ні, це місто не насичене пітьмою і не виповнене моторошною легендою попри солодку спокусу такого стану речей. Вінниця використовує цю легенду, немов імунітет проти... проти часу чи що? Нехай навіть окупація є імунною функцією міста, його мешканців. Ми кожного дня спостерігаємо зміни, не всі їх приймаємо, чекаємо, що ті самі космічні сили все за нас вирішать, аби, як ви підмітили, не зловживати власними здобутками, власним везінням. Називайте це вінницьким буддизмом.

На обличчі Міхо Штофеля раптом з'явилась легка тінь втоми, а в поставі щось змінилось ближче до сутулості. Так, наче розмова стала нецікавою для нього.

— Можна скільки завгодно себе заспокоювати, роздумуючи над етичними та метафізичними проблемами ідентифікації болю у вінницькому аспекті. Людський мозок вбирає в себе час, або просто затримує в собі інформацію, дає їй настоятись до складного почуття чи навіть дорости до того, аби синтезувати зло. А зло, між іншим, це найбільший концентрат усіх тих подразників людських органів чуття.

— Гарно ви розповідаєте, але не забувайте, що зло має інерцію, коли воно виступає як цілеспрямована дія. Я не сперечатимусь за його сутність, я просто пропускати це метафізичне явище крізь себе. Воно ж по природі своїй подібне до безтілесного духу.

— Безтілесного? — тепер здивовано перепитав Міхо Штофель, — Направду, давно такого не чув. У святих отців існує звичка матеріалізувати його, надати йому тіло чи інформаційно набити, мов опудало. А тут раптом ви його знеособлюєте, дематеріалізуєте. Як же ж з ним боротися?

— Гадаю, його ж інерцією.

— Дивно, святі отці відводили злу конкретні місця схову чи зберігання, виділяли окремо, аби спалити його на вогнищі, розірвати на шматки. Зрозуміло, що постає інша проблема, а саме необхідність боротьби зі злом.

— І в цьому його спокуса.

— Дивна ви людина, Богдане, — на обличчі Міхо Штофеля посилився смуток, коли дозволяєте злу захоплювати все більше територій і калічити людей.

— Це коять інші люди, а не зло.

— Чи не забагато інших людей для такого масово явища? Ви віддаєте найцінніше: боротьбу зі злом взамін на нескінченну ідентифікацію. Ви просто зазираєте в себе.

— Я в цьому плані нічим не відрізняють від інших. Але тоді де моя захоплена територія, де люди, яких я калічу?

— Інші приходять до вас.

— Вони вже тут.

— Окупація?

— Окупація.

Міхо Штофель замовк і оперся на осоння із задумливим виразом на обличчі. Богдан й собі сів за касу, невдоволено розглядаючи безлад на столі біля комп'ютера. Папірці, вкритий пилом лептоп, цінники, книги і всіляко різний мотлох, який вже доволі довго займає місце, не даючи змогу комфортно працювати на місці, яке в більшій мірі вимагає короткої пам'яті: закарбувати в голові, яку книгу необхідно знайти для чергового відвідувача. Мотлох. Короткий і тривалий час. Богдан і Міхо Штофель.

— Дивне відчуття, ніби я повинен усе знати. — несподівано мовив чоловік із тим самим задумливим обличчям. — Не нагадаєте, де ми могли з вами бачитися раніше?

— Я давно не подорожував, можливо колись на книжкових ярмарках, але я їх не відвідую.

— Я не про місце, я не мав на увазі географічну локацію. Швидше, номер сторінки, або смак дешевого молдавського вина.

— Не розумію.

— Ділова активність в місті падає. — по-своєму загадково відказав Міхо Штофель, взяв в руки кашкета з рукавицями і згорблено рушив до дверей.

— В такому разі, вам, можливо, вдасться вирватись в столицю. — мовив йому в спину книгар.

Чоловік не попрощався, а просто зник в пітьмі неділі і двері за ним м'яко клацнули. Богдан залишився сам у вечірній книгарні. Спочатку він обійшов залу художньої літератури, аби просто заспокоїти власне сумління і впевнитись, що вирівняні ряди книг після візиту двох дратівливих дівчат так само акуратно стоять на полицях. Виходить зло мов та інерція? Богдан взяв в руки швабру з ганчіркою і почав протирати підлогу від талої брудної води, дозволяючи собі розмірковувати про природу зла, яке почасти направлене проти людини і варто дозволити, як підмітив Міхо Штофель, цій найгустішій концентрації інформації досягнути своєї цілі, як зло окупує місто. І ось він пропонує Богдану боротися із впливом пітьми, із цією ворожою дією за допомогою методів, які по суті є тими ж самими концентратами інформації. Хіба це не абсурдно? Сила на силу, які ніби врівноважують одна одну або ж кожна котиться відлунням і молохом підчіплює випадкові душі. Але ж зло є інерцією, тоді чому б не дозволити йому пройти крізь тебе , чому б не дозволити злим ворожим вчинкам трапитись? Ти ж сукупність маленьких ідентичних мікрочастин, між якими утворилось достатньо простору для вісного протягу, мов того віття між яким гуляє вітер. Ти ж дерево, яке розрослось в непередбачуваному напрямку і ти дозволяєш злу пройти крізь себе, інерція якого тягне за собою того, хто навмисне чинив зло. А якщо зло лише умовність по своїй суті? Тоді й інерції немає. Богдан повернувся за касу і крізь відвідувачів із холодом їхньої одежі січневої пітьми, із цими автоматичними "добрий вечір" думав, чи є окупація злом, чи вона просто відділяє однакові території з однаковими людьми один від одного, що варто її пропустити крізь себе, дозволити злу подивитися на себе, то що тоді трапиться? Впаде ще якась невидима імперія з однаковими людьми?

Богдан втомлено блукав між пізніми поодинокими відвідувачами книгарні. До закриття залишалася ціла година, здається, що ще трохи мине часу і за вікном почне світати, почнеться новий день. Для відволікання від недільної пітьми він пропонував людям допомогу, але ніхто не скористався. Всі зазирали в книги із сподіванням побачити зовсім інший текст. Той, який існував ще до літер.

Жертвоприношення. Богдан й сам гортав сторінки різних книг концентруючи в голові інформацію про явище, за яке згадав Міхо Штофель. Неймовірна спокуса перевірити! Очі вихоплюють із синяви сторінки згадку про "африканську Єву" — гіпотезу про проматір усіх Homo sapiens sapiens. Усі вони пішли від однієї матері, матінки-Африки і заселили дикі території Європи приблизно сорок тисяч років тому. Цікаво, що у полюванні вони використовували глибокі ловильні ями. Вони копали їх в землі, занурювалися  в глибини, ще більші аніж могили. І, схоже, що тоді роль природного відбору як принципу еволюції почала поступатись суспільним чинникам. Книгар вичитував кожну чорну друковану літеру, з якої, здавалось, пробивались ледь помітними ланками щось синє. Наче інший текст долав типографічну окупацію.

Залишилось лише протерти очі і впевнитись, що видіння не зникло. Таки забагато синього в цій целюлозі. В ньому вгадувався зріз дерева, стоси папірців, які в сукупності дарували погляду синій колір. На очі набігали різні ілюстрації з книг, яскраві малюнки з підручника по антропології — кістки й кістяки як код доісторичності. Богдан дивився на них і на власний малюнок символу Світового Древа евенкі. Віддай менше, аби виникло більше. Спадок племінного інстинкту. Окупуй місто, аби вільною стала вся країна. В Богдана навіть все похололо всередині від такої думки, від різкої зміни ракурсу. Що за дивні інстинкти проявили себе в людській спільності тут, в окупованій Вінниці?

Язичники колись приносили в жертву перших християн, оскільки опирались релігійним змінам. Тут у Вінниці є повір'я про існування капища поклоніння Чорнобогу, богу пітьми. Чому тут, на цій дикій малозаселеній територій? Попри пізню годину, люди продовжували навідуватись в книгарню, виринаючи на порозі із пітьми вечірньої вулиці. Пітьма залишалась на їхньому взутті і вона калюжилась на підлозі. Богдан бентежно вдивлявся в різноформові чорні сліди на підлозі, немов на химерний портрет Чорнобога, бога ночі, зими, пітьми, таємниць, ворожіння, марення і снів. Гортаються сторінки і книгар знаходить речення, що Чорнобога зображували статуєю у вигляді Сатурна як старця із скривавленим ціпком в руці, яким він розгортає кістки загиблих істот. Чорнобог є відповідністю Півночі.

Цікаво, що Сатурн, він же Кронос, обожествлявся карфагенцями. Богдан знайшов історичну довідку, що за пунічних війн карфагенці, яких тіснив Агафонкл, вирішили, що поразка то кара, гнів божества. Раніше вони приносили в жертву обраних, кращих дітей із свого народу, а згодом почали купувати і відгодовувати на жертвоприношення чужих дітей. Тоді карфагенці вирішили компенсувати брехню і двісті дітей знатних сімей віддали задля жертвоприношення ідолові — "мідній статуї Кроноса з долонями, які нахилені так, що коли на них клали дитину, то вона падала в глибоку яму, наповнену вогнем". Глибока яма, наповнена вогнем. Homo sapiens sapiens також рили ями для полювання.

А Чорнобог походив від Велеса, вірніше, так називали його другим іменем. І Велес в слов'янській міфології покровитильствував іншим відмінним від пітьми сферам — торгівлі, музиці, мистецтву, поезії та підземному світові. Скотський бог. Насправді "скот" тоді означав багатство. Однак, це тільки походження, адже це праслов'янське ім'я можливо нагадує балтійського бога загробного світу Вальнасу або рігведичного демона Вала, який пожирає домашню скотину. Так Богдан за матеріалами "Вікіпедії" дістався до балтійської міфології. Вальнас — божество підземного світу та покровитель худоби. Ним позначають Сатану. Все. Зв'язок обривається на Сатані. Далі тільки морок, який представляють в образі дракона. Хтонічні божества, які пов'язані із землею і з потойбіччям. Принести в жертву менше, аби зберегти більше. Це той принцип жертвоприношення, який спрацьовує й понині в цьому окупованому місті.

В українському міфологієзнавстві Богдан вичитав історію про Повірницю, тобто Жертву. Істота, подібна до людини, яка перебувала між небом і землею. Вона жила на горі і харчувалась тільки чорницями, од чого залишалась чистою. Бог використовував її, аби карати вогнем людей. Жертва перекидалась на гадину із крилами, а на кінці її хвоста утворювалась намистина, яка світилась на весь світ. От одного разу вона наїлася м'яса, за що Бог прокляв її, аби вона навічно повзала по землі. Однак, все-таки залишив за жертвою привілей стерегти воду в криниці і пускати її тільки тоді, коли люди притягнуть їй живого чоловіка, дівку чи хлопця і скинуть її в колодязь. Знову яма. Дуже і дуже давно люди почали копатись в землі і, певне, в той момент виявили коріння в деревах. Богдан якось інтуїтивно відчув, коріння і жертвоприношення пов'язані між собою: дерево живиться водою, корисними речовинами, дерево пов'язане за допомогою коріння зі світом мертвих; жертвоприношення вимагає ями, принесення жертви означає, що Повірниця пустить воду. Дерево. Вода. Яма. Жертва. Вода. Дерево. Спадання і зростання. Якщо не знаходиш взаємозв'язку, то орієнтуйся на логіку та графіку. Тим людям, Homo sapiens sapiens довелося рятувати дерева. В жертву принесли менше дерев, аби зберегти ліс. Але коли цей принцип спробувати прилаштувати до слів Міхо Штофеля про Вінницю, про її властивість пручатися змінам через жертвоприношення?

Вінниця поступається фасадною провінційністю, посідаючи не останні позиції за комфортністю проживання в країні, але не поступається провінційною суттю. Хіба це не абсурдно? Хіба будь-яке жертвоприношення не абсурдне? Богдан думав, що заплутався у всьому цьому циклоні інформації, що вже настала пізня недільна година і йому залишається сидіти якихось півгодини до закриття книгарні, до вечірнього трамваю і подальшого клопоту із Лесею. Тільки-но він прикрив очі від утоми як глухо вдарили вхідні двері і до книгарні завітала дівчина з чорними очима і в білій шапці з помпоном. Богдан тільки розгублено кліпнув, його "Добрий вечір" застрягло в горлі, оскільки погляд у відвідувачки мав доволі сердитий обрис. Вона без зволікань підійшла до касової зони, перехилилась і побачила купу розкритих книг на столі і відкриті інітернет-сторінки в моніторі лептопа на тему антропології, культурології, історії, українського міфологієзнавства, української міфології, слов'янської міфології, трактату з історії релігії та релігієзнавства, а також інтернет-сторінки на тематику людського жертвоприношення з відповідними яскравими світлинами.

— Він знову сюди приходив і ви з ним розмовляли! — різко мовила дівчина у білій шапці до книгаря.

Книгар одразу зашарівся і заходився різко закривати книги та інтернет-сторінки в лептопі, наче його вдарило електричним струмом. До нього знову повернулося почуття провини. При кожному закриванні книги звучав такий ляскіт, немов кроки мокрою підлогою. Чорний погляд з-під білої шапки свердлив швидке прибирання на столі, а уста по-сердитому скривились.

— В книгарню будь-хто може заходити... — здавлено мовив Богдан.

— Навіщо вам розкривати усі ці книги і читати про це?

— А що тут такого? Зрештою, мені слід знати й розуміти зміст книг, які я продаю. — він зібрав усі фоліанти в стос і поклав на край касового прилавку.

Дівчина у відповідь невдоволено похитала головою:

— Так не можна.

— Багато чого не можна. Але що тоді залишається? Мій акаунт в соціальній мережі знищили, на роботі з людьми також не можу спілкуватись, аби хтось ото не почав мені забороняти. Ні, стривайте! В мене ж нікого немає і тому ви мені тут ставите багато заборон, чи не так?

— Ні, не так. Тільки в цій конкретній ситуації вам необхідно обмежити власну зацікавленість.

— Зацікавленість? Надто яскраве означення для цього сірого недільного дня. — невдоволено буркнув книгар, якого роз'їдала втома, — Ніякої зацікавленості, коли я просто хочу вийти за межі окупації!

— Тс-с-с-ш-ш-ш... — приклала палець до вуст дівчина, помітивши. що в книгарні перебував ще один відвідувач, повновагий чоловік середніх років, який здивовано покосився на Богдана, наче до цього моменту він байдуже собі роздивлявся полиці з книгами і пропускав повз вуха слова про заборони.

— Давайте без цих "т-с-с-с", — не дивлячись на активну жестикуляцію дівчини в білій шапці, мовляв, замовкни, — обридло мені все це. Я втомлений і роздратований.

— Дозвольте, — тут в розмову втрутився відвідувач, — мені не сподобався ваш заклик вийти за межі окупації.

Богдан і дівчина в білій шапці розгублено подивились на чоловіка в теплій штурмовці і в теплому кашкеті з невиразними рисами округлого обличчя, мов у якогось старанного шкільного вчителя. Втручання незнайомої людини нагадало їм, що доволі нелегко адаптуватись до розмови із сторонніми. Вони ж не знають, як цей незнайомець спілкується, який в нього характер, система цінностей і які аргументи він почасти використовує.

— Він втомився і роздратований. Просто вирвалось через емоції. — відповіла за нього дівчина і це збентежило Богдана, наче тепер в нього відібрали й право голосу.

— Це я вже казав... — намагався компенсувати свою поступливість перед дівчиною Богдан.

Чоловік підійшов ближче і подивився пильно на книгаря, а потім на дівчину і знову на книгаря:

— Сподіваюсь, ви це не серйозно? — з легким притиском запитав відвідувач і дістав упаковку жувальної гумки із кишені.

— На емоціях вирвалось... — здавлено пояснив Богдан, дивлячись як чоловік відправляє дві подушечки жувальної гумки в рот і механічно жує. — Я просто працюю в неділю. Але вже завтра я почуватимусь краще — в мене з'явиться вихідний.

Однак, схоже, що таке пояснення погано подіяло на пізнього відвідувача, який продовжував пильно вдивлятися в обличчя молодших за нього людей. Погляд примружився, щелепа висунулась вперед і заходилась жувати гумку.

— Все одно це прозвучало надто обурливо. — невдоволено мовив чоловік.

— Так, — погодився Богдан.

— Вийти за межі окупації? Одному? Це ж шаленство, справжній перебір.

— Так, — погодилась дівчина.

— Надто егоїстично. А ви подумали про решту мешканців?

— Ви праві, я поводився безвідповідально.

— Як жити решті, коли ви вийдете за межі окупації?

— Я вас розумію. — підтримала дівчина.

— Крім того, хіба втеча щось змінить? Адже, ваш стан зумовлений вашими ж вчинками.

— Так, я знаю. — погодився Богдан, сподіваючись такою погоджувальною поведінкою уникнути ще однієї конфліктної ситуації.

— Що ж, тоді дякую вам. — після кількасекундних роздумів мовив відвідувач і поволі підійшов до дверей й так само розчинився у вечорі за порогом.

Книгар почував себе жалюгідною істотою, яку змусили робити те, чого він не хотів. Раптово уся хоч якась гідність і впевненість полишили його і хлопець задумливо подивився на дівчину у білій шапці.

— Знаєш, коли зазираєш в окупацію, то окупація зазирає в тебе. — розтягуючи кожне слово, мовила вона.

— Нісенітниця. — втомлено мовив книгар і сів на стільця.

— Те, що ти читаєш в книгах, воно дається тільки в розмовах. — майже пошепки мовила дівчина.

Хлопець лише відмахнувся:

— Що за день такий? Сьогодні усі говорять дуже тихо. Від чого в мене тільки загострюється слух. А я не бажаю до усього дослухатися, бо усе мене не стосується.

Дівчина блиснула своїми чорними очима і підійшла услід за чоловіком до виходу із фразою:

— Як хочеш... Ну як так можна! — наче той сльозливий голос невідомої дівчини в середу ввечері біля будинку Богдана.

Двері зачинились за нею і Богдан залишився сам на сам із чорними вікнами-вечором. Воно й на краще, адже до закриття книгарні залишалось двадцять хвилин і необхідно ще порівняти книги на всіх полицях. Він звівся на ноги і пішов в дальню залу. Тихо — тільки його присутність, тільки його втомлені удари серця. Там у місті вечір. Відвідувачів більше не очікувалось, все добігало кінця, а необхідна робота рівняння книг все більше затягувала його, наче книгар увійшов в процес виконання тихокнигарської симфонії і не можна дозволяти собі ось так зупинятися в цьому виконанні. Ланцюг відомих авторів, різнокольорових обкладинок і дивних назв. Скільки ж їх тут і всі ці книги прийшли з-за меж Вінниці, з-за меж окупацію. Й досі надходять разом з усіма іншими товарами. За що ж він хапається, коли думає вирватись за межі окупації? Краще пожертвуй меншим, аби втримати більше. Богдан відступник, а натомість розуміє, що просто прагне полишити наслідки своїх же вчинків. І це надто несправедливо по відношенню до решти мешканців. Однак, він не залишався впевненим, наскільки ця думка триватиме у своїй вірності. Та й чи думка це, а не просто реакція на спробу уникнути конфліктної ситуації.

Богдан не довго страждав на ці роздуми, а просто вибив на касі денні звіти і полишив приміщення, повимикавши все світло. Вийшов у справжній космічний простір. Коли заблимав індикатор сигналізації, то вулицею повз двері пройшло двоє чоловіків, які сперечались приблизно таким діалогом:

— Слухай, ти — гандон!

— Ти заплутався.

— Я заплутався? Та я тобі так наплутаю, що ти не знатимеш, де небо, а де земля.

— Ти забув, що ти винен?

— Я винен? Це ти мені винен! Цілий космос!

— Який ти дріб'язковий...

Продовження їхнього діалогу він не розчув, бо пара сварливих чоловіків, які ось так перекидалась дивними репліками, просто озвучувала ці слова, ніби завчені акторами тексти під час репетиції майбутньої вистави. Цікавість вабила хлопця і Богдан хотів слідувати за дивними перехожими, але одразу помітив, що його дорога слідує в протилежному напрямку від дороги тих двох далі центральною вулицею в нічне серце міста повним закладів із цілодобовим обслуговуванням.

І ось в обмін на двох сварливих перехожих повільно їхав трамвай із вечірнього серця Вінниці, яке все ніяк не затихало далеким веселим гамором, хвилювалось морем, на поверхні якого Богдан почувався продірявленим човном. Він разом з іншими людьми зайшов всередину через задні двері, опинившись в густині тьмяного світла. Пахло пізньою годиною — застоялою на підлозі водою, застоялим в салоні повітрям, яке не проганяв навіть січневий мороз, застоялими людьми, які дочекалися такої пізньої пори, аби рушати додому чи із дому на поклик міської пітьми, адже у Вінниці повно місць, де можна перебути собі на самоті, навіть якщо поруч багато людей. На диво, самотнього анонімного простору тут вистачає в силу звичності від одних і тих самих вулиць. Невже це наслідок традиції жертвоприношення?  Ніби ти залишаєшся наодинці як майбутня жертва, в тебе загострюється соціопатія і люди навколо цьому лише раді, коли ти вчишся насолоджуватися самотністю, коли твоїм обличчям проскакує тінь радості як добровільної жертви. А згодом приходить відплата за все це, адже тобі доводить купувати продукти, платити за комунальні послуги, стояти в чергах, їздити громадським транспортом. Ось воно і є — жертвоприношення, яке грає символічних переходах: дерево, вода, яма, жертва, знову вода.

Вкотре погані думки чи просто думки без епітета "погані". А чим ще можна займатися, коли втомлено дивишся у чорне вікно трамваю і знаєш, що перехожі на вулиці бачать тебе набагато краще, аніж ти їхні темні тіні. Це тільки один із багатьох моментів, які роблять недільну ніч дивовижною і приходить розуміння, чому іноді людям доводиться розплачуватися за те світло, яке є всередині них, Сам же Богдан вважав, що в нього це світло відсутнє, що він завжди примудряється зливатись із середовищем, наче уособлювати доміфілогічний світогляд. Цього разу він почував себе доволі незручно через звичний хід речей із типовими рисами, який сприймався по-іншому. Ні, це не ефект першої поїздки, це ефект першого пасажира: фокус направлений на світ раптово змінив ракурс або ж кольорову гаму. Щось не так. Розташування пасажирів, та й самі пасажири утворювали густу атмосферу пізньої недільної години.

Біля автоматичних дверей понуро стояв худющий із замурзаним обличчям хлопець і механічно з відсутнім поглядом жував гумку. Далі в глибині салону по бокам на площадці щеплення між собою перемовлялись двоє дебелих дядьків. Вони різко виділялись своїми великими статурами, одягненні в грубі коричневі дублянки. Позаду Богдана на кращих місцях в трамваї — на осонні заднього вікна обнімалась молода парочка, а біля них старий чоловік в окулярах і з потертим чорним пакетом в руці смикав устами на обличчі, ніби його від чогось нудило. Можливо, від молодої парочки, можливо від застоялого повітря. А попереду Богдана, ліворуч біля вікна за поручень трималась молода пані, переглядаючи щось у своєму смартфоні. Навушники у вухах, голова ледь гойдається в такт музики, яку за бажання не розчути через гуркіт трамваю коліями. Попереду книгаря спини, потилиці, куртки, пальта шапки. Все те саме, але все одно воно в сукупності пробуджує почуття підозрілості. Обличчя старого сухожильного чоловіка в окулярах посмикується, молода парочка любовно обнімається, тулячись в тепло один одного, що навіть чути шурхіт шкіри від тертя щоки об щоку, худий молодик із порожнім поглядом автоматично жує гумку, що видно хвилю м'язових скорочень у нього на щелепі, двоє здорованів й далі собі перемовлялись і між ними ледь може пройти кондуктор — настільки вони здорові, дівчина біля вікна щось постійно переглядає у своєму смартфоні і все ніяк не вдається розбрати музику в її навушниках, голови і спини тих пасажирів, які сидять попереду, погойдуються в напівсонному ритмі ходу трамваю.

Вагон доходить до наступної зупинки, крізь вікна видно, що там жодної людини. Ніхто не виходить і не заходить. Певне, що година надто пізня, або ж справа у пасажирах цього трамваю. Богдан піймав себе на тому, що почав нервувати, коли з невідомої причини його увага загострюється на кількох різних людях одночасно і доводиться дивитись на світ боковим зором. Все набуло холодних обрисів, але одночасно з цим всередині речей немов зачаїлось полум'я, яке готове вирватись будь-якої миті. Або все наелектризувалось і гуло в довгому трамвайному вагоні, змушуючи турбуватись про ізоляцію. За ізоляцію. Переживати за окупацію. Ось як воно все рухалось по колу, підмінюючи якусь одну суть зовсім іншою. Трамвай рушив далі, дівчина біля вікна шукала щось в смартфоні, худорлявий хлопець все механічно жував гумку, обличчя старого чоловіка продовжувало нервово смикатись, молода парочка шелестіла щокою об щоку, двоє дебелих дядьків ледь чутно обмінювались буденними фразами, люди, які сиділи попереду, погойдувались спинами і головами на стиках колії. Застояле повітря все більше вбирало в себе час і запахи салону, від чого воно важко осідало по куткам, залишаючи в центрі вакуум, а давно розтала вода набувала зеленуватого відтінку ще більшої давності. І тільки час остаточно розчинився, покинув цей вагон із якимось мертвим ритмом, нескінченним машинним кодом, який ганяв програму-вагон по колу, ганяв пасажирів по колу, змушуючи їх робити одні й ті самі рухи як оті гвинтики в механізмі буття. І сам Богдан стрибав увагою від пасажира до пасажира, ловлячи світ все тим самим боковим зором.

Несподівано салон по-дрібному затремтів і під підлогою заверещало важке скреготіння. Поступово швидкість почала спадати, аж доки трамвай не зупинився десь посередині ночі між зупинками. Богдан зазирнув у вікно. Чорнота. Справжня чорнота, наче у всьому мікрорайоні вимкнули світло. По інший бік сало у чорноті вікон ще блимали вогні від фар проїжджаючих автівок. А по це нічого. Чорнота. Космічний простір. Жодного натяку на зупинку. Трамвай не рухався, гудів трансформатор, пасажири мовчали і продовжували виконувати одноманітні дії. Тільки зникло погойдування спин і голів. У системі внутрішнього трамвайного співіснування намітились зміни. Легка пізньогодинна розміреність поступилась тягучому очікуванню. Якщо попередні маніпуляції пасажирів вписувались в теперішній стан речей, то хлопець почав повільніше жувати гумку, обличчя чоловіка глибше сіпалось в своїх зморшках, дівчина обережніше копирсалась в цифрових лабіринтах гаджету, парочка підлітків тепер просто притулилась одне до одного, а двоє здорованів обмінювались лише знаками. Богдан почергово дивився у свої вікно і навпроти. Чорнота і мигання автомобільних фар. Шалик на шиї ледь чутно шурхотів об комір бушлатового пальта від повертання голови. Здавалось, що хвилина вертіння головою може утворити статичний розряд. І доті від дотику до кінчика носа спалахне блакитна іскра.

Трамвай не рухався, він завмер величезною гусінню посеред зими і його салон мов та мушля неповоротного равлика назовні видає ціле море, а всередині монотонне очікування. Людські душі застряли на переправі. Богдан знову мотнув головою зі сторони в сторону і згадав як в дитинстві відбувалось за регулярного відключення електроенергії зимового вечора, коли вони усією сім'єю збирались біля грубки, яка гарчала вогнем з дров і дарувала частинку світла з-під чавунних камфорок. Старший брат запитував, чи знають вони, що таке електростатика? Ніхто не знав, а він розповідав те, що дізнався на уроці фізики і на підтвердження свої слів старший брат тер маленькому Богданові спину хутряною шапкою, а потім торкався пальцем до його кінчика носа. Ніс щипала раптова блакитна іскра і уся сім'я сміялася. Та іскра спалахувала доволі коротко і дуже красиво як далека зірка, що того вартувало очікування у пітьмі коли ж нарешті увімкніть електроенергію.

Блакитна іскра-цятка. І в динаміку вагону зарипіло:

— ...ія...лі...он...вати...

— Що? — здивовано перепитала дівчина із молодої пари біля заднього вікна.

У відповідь динаміки щось прорипіли тисячекратною іржею:

— ...ав...сите...он...

Пані з смартфоном невдоволено озирнулась на перед салону, витягнувши навушники і мовила до себе:

— Чого це ми не їдемо?

— Чого-чого? Окупація... — обличчя старого пересмикнулось і він зі страхом поклав чорний пакет на мокру підлогу.

Молодий хлопець й далі механічно жував. А одна жінка, яка сиділа попереду жалісливо гукнула до кабіни машиніста:

— Ну хоч би ще одну зупинку проїхали!

— Це трамвай вже сьогодні нікуди не поїде! — гаркнула машиністка у відповідь.

Передня частина салону почала активно розмовляти і підніматись зі своїх місць. А все тому, що кондуктор відкрила передні двері для виходу і пасажири за звичкою поволі рухались до того вузенького проходу, за яким панувала пітьма і спалахи автомобільних фар.

— Ей, а чого інші двері не відчиняють?! — раптово обурився глухим прокуреним голосом худий хлопець, на ходу жуючи гумку. На його замурзаному обличчі набралось невдоволення, — Ей, а чого це вічно відчиняють тільки передні двері?! — тут він сильно вдарив долонею об вертикальний поручень від стелі до підлоги.

На диво його голос мав свій ефект, коли попереду двоє дебелих дядьків раптово підхопили слова замурзаного своїми дещо здавленими голосами, немов їхня масивна плоть тиснула на легені:

— Так, відчиніть усі інші двері! — один із них закрив своїм тілом половину проходу в салоні.

— От весь час так, весь час так! — підтримав свого приятеля інший дебелий і тілом перегородив другу частину проходу.

Богдан спочатку зробив кілька кроків вперед, аж тут помітив, що салон вагону перекрито двома здоровенними тілами, повз які не протиснутися, ані обійти. Тобто, виходить, що пасажирів в задній частині трамваю фактично заблокували. А худий хлопець нікуди не йшов, а стояв собі біля задніх дверей і доволі голосно валував:

— Що, мовчите?! Хіба це справедливо: відчиняти лише передні дверцята, змушуючи нас йти з самого кінця вагону!

Кілька людей ще встигло пройти із задньої площадки вагону, оминувши здорованів, які постали гігантами, справжньою непролазною стіною для решти нещасних. Пасажири мимоволі озирались на голос худого хлопця і поспішали до виходу, сподіваючись, що втратять лише кілька хвилин часу, замість безнадійного очікування, що транспорт рушить далі і гусінь вирветься з холодної ночі. Ні, для них худий хлопець швидко втрачав інтерес.

Тільки машиністка, випускаючи натовп на вулицю, роздратовано гукнула до дебелих дядьків:

— Хлопці, що там таке?!

— Дозвольте пройти. — ввічливо звернулась худа пані, яка за секунди до того сиділа собі на місці і ритмічне гойдання вагону заколисувало її на сон.

— На жаль, наразі це не можливо. — дійсно зі співчуттям і такою самою дзеркальною ввічливістю відказав один із дебелих, повернувши до неї своє масивне обличчя. — Трамвай просто так собі стоїть, а нас змушують вийти.

— Дайте людям пройти! — волає кондуктор з середини салону, який вже звільнився від пасажирів,окрім задньої площадки.

— Ми не вестимемося на вашу брехню! — підхопив слова дебелих чоловіків замурзаний хлопець, дивлячись на кондуктора крізь увесь вагон поверхи голів, — Ви не відчиняєте задніх дверей! Ви порушуєте наші права!

— Так, ви там, припиняйте торочити нісенітницю! — озвалась кондуктор.

— Та пропустіть нас. — штовхалось кілька пасажирів об величезні тіла чоловіків, але ці поштовхи виявились надто слабкими в порівнянні із ведмедиподібними статурами, які намертво заблокували прохід та все кричали і в сторону кондуктора, і в бік пасажирів, які виявились заблокованими в аварійному трамваї.

Богдан заціпенів од відчуття перебування у справжній пастці. Задні двері не відчиняються, прохід заблоковано двома велетами і салон виповнило обурення кількох пасажирів, які ще хвилину тому спокійно повертались додому, а ось тепер стали бранцями якогось дивного збігу обставин в купі із невчасним роздратуванням різних людей.

— Не можемо! — все відказували гіганти людям.

— Як?

— Не можемо, бо окупація.

— Не просто окупація! — волав чоловікам з кінця салону замурзаний хлопець, — Це суцільна несправедливість, коли відчиняють тільки передні двері і це доволі зручно для пасажирів на передніх місцях. — він вхопився руками за верхні поручні і буквально повис на них, продовжуючи жувати гумку. В його погляді спалахнув дикий вогник, а голос наповнився неймовірною силою, як ото риба опиняється у своїй воді.

Книгар все так само стояв закляклий, заклякла і дівчина зі смартфоном, певне, обдумуючи свій аргумент в купі із лайкою, чому дебелим двом чоловікам слід пропустити її прямо зараз, обличчя старого все так само смикалось і уважно слідкувало за галасливим молодиком, парочка закоханих притулились в обіймах, оскільки в такій конфліктній, майже абсурдній ситуації в першу чергу переживали один за одного, не відпускаючи свою половинку від себе, як це й часто трапляється із закоханими під час чуми чи окупації. Ще троє людей — дві жінки середнього віку на сидінні і таких самих років чоловік із не надто спортивною статурою, який тлумився біля велетів, намагаючись знайти хоч якусь щілину, аби покинути салон аварійного трамваю.

— Викличте поліцію! — гукнув той чоловік неспортивної статури.

— Не можемо, у нас аварійна зупинка. — озвалась кондуктор.

— Нас не випускають із трамваю! — сказала інша жінка.

— Ми стоїмо не на зупинці — на цьому місці не бажано виходити. — гукнула кондуктор з передньої площадки.

— Відкрийте хоч задні двері! — подала голос дівчина із смартфоном.

— Не можемо, в нас аварійна зупинка, під час якої дозволено відчиняти лише передній вихід.

— А хіба в аварійному трамваї дозволяється перебувати пасажирам? — насмілився видати із себе Богдан, через що худющий хлопець здивовано озирнувся на книгаря і Богдан мовив вже голосніше до кондуктора, — В аварійному трамваї забороняється перебувати стороннім людям!

— Так, — погодилась здалеку кондуктор, але ця заборона актуальна тільки на момент буксирування вагону іншим трамваєм!

— А ще одного трамваю поки що немає! — лукаво підхопив один із дебелих чоловіків і озирнувся як тріумфатор-переможець на Богдана.

— А до моменту появи цього трамваю... — мовив зловісно другий здоровань.

— Пасажири можуть залишатися на своїх місцях. — твердо мовив худий хлопець із замурзаним обличчям.

— Маячня, — пробурчав чоловік, обличчя якого все сіпалось, то я тоді розіб'ю вікно і вилізу назовні!

— Не можна! — голосно гаркнула кондуктор з-за спини велетів.

— Як так не можна? Мені треба вийти, а мене тримають, тоді як розбити скло — то не можна!

— Не можна! — знову гукнула кондуктор, мов та папуга.

— Як так?!

— Бо окупація! — завершила дискусію кондуктор універсальним словосполученням, — Розіб'єте скло, то доведеться викликати поліцію, яка прибуде вранці, а до того моменту всі пасажири перейдуть в статус свідків, яким не можна полишати салон трамваю до прибуття поліції, навіть коли з'явиться інший трамвай, який, у свою чергу, не може буксирувати аварійний трамвай, де трапився злочин і той злочин не зафіксовано протоколом в поліції. Така от окупація!

— А я все одно розіб'ю. — не заспокоювався старий, — Хто мене зупинить?

— От ми й зупинимо. — переконливо мовила пані середніх років з переднього сидіння, — Мене не радує перспектива сидіти тут до ранку і чекати поліцію.

Якщо хочеш полишити систему, шукаючи в ній можливості вирватися, то на цих дірах одразу виникала латка "окупація" від рук оточення.

— Що ж нам тоді робити? — запитав хтось із закоханої парочки не зовсім жіночим і не зовсім чоловічим голосом, наче один із них одразу мовив за обох.

І це питання й так перевантажило застояле повітря, оскільки кожен із пасажирів поглянув перед собою вгору, немов на хмари чи якусь примару під стелею. Ніхто не відповів на питання парочки, тільки одна із жінок звелась із місця і невпевнено пробелькотіла, коли усвідомила, що за допомогою сили їй не проштовхнутись між двома здорованями:

— Але ж нам потрібно вийти...

Хлопець із замурзаним обличчям підійшов до неї і поклав їй на плече свою лопатоподібну руку, злегка натиснув на неї і пані слухняно сіла назад на сидіння трамваю. Продовжуючи жувати він мовив із обривчастою нерівною інтонацією:

— От навіщо вам туди виходити? В цю темряву. Там навіть немає тротуару під ногами.

— Все одно потрібно додому... — спробувала заперечити жінка з вигорілими блакитними очима, які кольором нагадували січневе захмарене небо.

— І ви потрапите додому, — запевнив замурзаний, на обличчі якого м'язи ритмічно пускали хвилі від жування гумки, — у вас же є дім чи квартира, так? А я от не знаю, чи потраплю додому. Він нібито в мене є, але мене звідти часто виганяють чи не пускають пізньої години.

— Але це не наші проблеми. — різко кинув чоловік неспортивної статури, боязливо покосившись на двох здорованів, які стояли собі в проході і про щось перешіптувались між собою.

От їм обом хотілось вийти через найближчі двері, а не йти через увесь салон, чоловік неабияк обурював той випадок, що за аварійної зупинки відчиняють лише передні двері. Так здавалось зі сторони і важко визначити чого більше набралось в чому вчинкові: принциповості чи абсурду. Однак, уся їхня енергія пішла на заблокування проходу, аби надати ваги своїй вимозі-зауваженню про несправедливе відкриття лише передніх дверей в трамваї. Мовляв, ось спочатку невдоволення висловлювали ми, двоє пасажирів, а тепер в кінці вагону нас назбиралось аж одинадцятеро людей! І на це слід зважати кондукторам і машиністам. Ні, дядькам байдуже до того, що казав замурзаний хлопець. Аби тільки говорив і це тільки б грало їм на руку. Так, насправді тут все залежало від гігантів, хай стільки говорив би собі замурзаний.

— Тобто, не ваші? — з награною здивованістю перепитав худий хлопець у чоловіка і присів навпроти нього, — Ми тепер тут всі застрягли разом, в нас одна спільна проблема: вони, — вказав він рукою аж за постаті дебелих напереді салону, — не хочуть відкрити задні двері і пропонують йти через увесь трамвай, тоді як пасажири, яким пощастило сидіти на передніх місцях, змогли зробити це без особливих зусиль і зайвої трати часу. І все чому? Все завдяки тому, що їм випало сидіти на передніх сидіннях! Що ж це виходить: ми всі маємо єдиний вихід, але ж, звісно, він зручніший тільки для тих, хто знаходиться ближче, а нам, заднім, необхідно витрачати час й сили, аби тільки підтвердити справедливість ось цього єдиного виходу крізь передні двері. Ось така наша спільна проблема. А якщо є одна спільна проблема, то й знайдуться інші, навіть мої проблеми із моїм домом, повірте мені, переходять в розряд нашої спільної проблеми із домом.

— Та відкрийте вже ці задні двері! — прокричала дівчина із смартфоном.

— Не можна, у нас аварійна зупинка! — долинуло спереду.

— І скільки триватиме ця аварійна зупинка? — запитав старий, обличчя якого сіпалось.

— Доки не під'їде інший трамвай і не буксируватиме нас в депо!

— Разом з нами?

— Ні, тоді усім необхідно покинути салон в примусовому порядку, інакше викликаємо поліцію! А зараз що в нас?!

— Аварійна зупинка, яка не забороняє пасажирам знаходитись всередині вагону.

— Ви ж казали, що поліція прибуде вранці.

— Так, поліція прибуде вранці, але у випадку перешкоди буксируванню прибуває муніципальна поліція.

— А якщо тут мене утримують силою?

— Над вами виконуються насильницькі дії?

— Ні, але...

— В такому разі, ми не можемо викликати поліцію!

— А муніципальну?

— Тільки якщо створюються перешкоди в буксируванні аварійного трамвая.

Дівчина ніяковіла з кожною відповіддю машиніста з передньої частини салону з-за спин дебелих чоловіків. Зі сторони це виглядало доволі смішно і дурнувато. Однак, коли за вікном суцільна пітьма окупованого міста, то розумієш, що в цьому салоні трамваю почуваєшся більш впевненим щодо власної безпеки. Богдан не міг пояснити собі такої несподіваної думки від примітивного порівняння пітьми й світла всередині вагону, книгар лише відкривав для себе дивовижну ситуацію того, як декілька людей раптово опинились в маленькій окупації посеред окупованого міста. Значно менша територія, куди дивніша мотивація в окупантів. Ще одне жертвоприношення, коли вони всі застрягли між зупинками посеред нічної пітьми і йому, та й, певне, решті пасажирам видається, що нині за вікном значно більше свободи, аніж в салоні вагону. Традиція жертвоприношення, менша територія, блокпост з двох дебелів дядьків. Пожертвуй трамваєм, аби решта міста видавалась свободою або навіть отримала її. Доки не прибуде інший трамвай, то усе видаватиметься наперед визначеним цим принципом пожертви меншою кількістю, аби втримати більшість.

Замурзаний мовив до дівчини зі смартфоном:

— Ви ж можете викликати поліцію зі свого телефону?

А вона нервово вдавала, що не дивиться на цього худого нахабу, однак роздратовано відрізала:

— Наша поліція не приймає в таку пору телефонні дзвінки, оскільки копи зараз реагують на повідомлення через соціальні мережі.

— Тоді як у всіх мешканців окупованих територій акаунти соцмереж заблоковано. — додав про себе Богдан.

Дівчина ствердно кивнула:

— Так і є.

— Ви усі тут нібито не дурні люди. — посміхнувся замурзаний до пасажирів, — Але ви відмовляєтесь нормально розуміти те, що відбувається. От вам сказали: "Аварія і йдіть усі на вулицю через передні двері". Тоді як в сало четверо автоматичних дверей. Для нас усіх оцей вчинок, немов плювок в обличчя. Нас по-цинічному відсортували за місцем перебування в трамваї.

— Це такий випадок, адже доля не запитує нас, де нам зручніше знаходитись в той чи інший момент. — озвалась парочка закоханих своїм середнім між чоловічим і жіночим голосом. Богданові стало цікаво, хто саме з них мовить таким голосом, бо вони так сильно обоє обійнялись, хто насправді розтуляє рота.

— О, це ви вірно сказали. — озвався старий і його обличчя почало частіше посіпуватися, — Доля нас не питає. Але ж й ми не повинні прогинатися під ситуацію. В мене ноги вже не ті й пройтися усім цим салоном для мене ще те випробування. І головне, куди мені йти? Що за тим вікном? Ми ж посередині пітьми!

— І я про це! — заляскав в долоні замурзаний, — Нам влаштували аварійну зупинку посеред нічого, зробили вихід якнайдалі від наших місць і нам нібито залишається просто йти через довгий вузький салон, який до того ж видно зовні з пітьми, йти як тим дресированим експонатам в провінційному зоопаркові. Тобто, ось так має завершитись ця неділя?

— Вона так чи інакше завершиться тим, що під'їде інший трамвай і тоді ми всі залишимо вагон в обов'язковому порядку. — зауважила інша жінка, яка сиділа поближче до двох дебелих чоловіків, і в якої на зморшклому обличчі з лівого боку виднівся довгий тонкий рубець від скальпу, поперек чола, скроні, вздовж щоки, поперек щелепи аж до ділянки на шиї, під якої знаходилась сонна артерія.

Гіганти мовчки стояли плечем до плеча, покусували губи і просто дивились перед собою, немов якійсь божества у світі трамваю. Їхні очі здавались порожніми, тіла бовваніли над пасажирами, які покірно терпіли перебування в пастці.

— Не слухайте його. Та вони просто безсоромно крадуть наш час! — різко вигукнула пані із телефоном.

— Ми? — здивовано перепитав замурзаний, — Я не з ними, — вказав пальцем на двох гігантів.

— А навіщо ви їх підтримуєте, виправдовуєте їхні дії? — невпевнено запитав Богдан, якому й направду стало цікаво, що за мотиви рухають кожним пасажиром в цій ситуації.

Замурзаний з іронією поглянув то на книгаря, то на дебелих дядьків, а потім знову на книгаря, потер долонею обличчя і відказав:

— Я просто висловлюю свою думку, а ви одразу кидаєтесь у висновки. Я ж не блокую, а сиджу тут разом з вами і чекаю.

— Ага, ви ж мовите так само як і вони! — тепер з іронією зауважив чоловік неспортивної статури.

Дівчина зі смартфоном різко зірвалась з місця, дійшла до перешкоди і спробувала протиснутись між двома масивними тілами, але її маса виявилась мізерною в порівнянні з цими горами плоті, які збайдужіло споглядали на марні зусилля цієї крихітки.

— Пустіть! Пустіть! — дівчина намагалась щипатись і кусатись, але здорованів чудово захищали товстезні дублянки, які робили їх нечутливими до жіночих стусанів. Вона безрезультатно штовхалась ще кілька секунд, доки в неї з рук не випав телефон. Пані вилаялась останніми словами і підняла гаджет:

— Через вас я розбила телефон! Господи, зателефонуйте комусь! — вона повернулась назад до поручня біля вікна і гаркнула до Богдана, — Та зробіть щось!

Зважаючи на мірність її вимог, книгар у відповідь тільки розвів руками:

— Єдиний вихід заблоковано.

— Звісно, я говорю так як і вони. — прокашлявся замурзаний до чоловіка неспортивної статури, — Мені й приємно це мовити, я не відчуваю незручностей, я привертаю вашу увагу в хорошому сенсі. Хіба ні? От стали б ви мене слухати, якби цей трамвай й далі їхав собі до кінцевої?

Чоловік у відповідь хотів щось відказати, але не знайшов в собі потрібних слів чи потрібних аргументів. А тим часом дівчина зі смартфоном, яка витирала поверхню гаджета від бруду, повторила своє питання до Богдана:

— Чому ви нічого не робите?

— Не ставте питання "Чому?" — воно ідіотське.

— Ви ж чоловік. Зробіть щось... — не відступала дівчина.

— Агов, чоловіки! — зірвалась жінка із вигорілими блакитними очима, — Як так, що ви таке допускаєте?! Ану зберіться і набийте їм пики!

Богдан відчув нудоту, уявляючи, що йому доведеться під тиском відчайдушних жінок вдаватись до насильства. І яка причина цього? Нібито й загрози життю немає і на нього самого ніхто не нападає. Їх всіх лише тримають в невеликому обмеженому третиною вагоні просторі, а до цього вони всі перебували в однакових правах на території міста, а ще до того — на території країни, а ще раніше — на території планети. У що перетворюється реальність, яких форм і сенсів вона набуває?

— Я... я не можу застосовувати ось так силу...

— Якби я не мав за плечима трьох інсультів, — озвався старий, не напряму пояснюючи причину сіпання свого обличчя, — то підсобив би.

— Так вони ж проти нас застосовують силу! — репетнула жінка із довгим рубцем.

— Вони просто не пропускають. — заступився за дядьків замурзаний, — Якщо продовжувати тут стояти, то вони нікого не чіпатимуть. От ви, — звернувся від до дівчини із гаджетом, яка у відповідь невдоволено блиснула очима, — спробували силою пробитися до виходу і пошкодили власний телефон. Тому ці добродії й не застосовують силу, ні — вони відмежовують нас, тоді як от люди чомусь кидаються в насильство. Що ж ви коїте?

— Та ви подивіться на нього!

— Телефонуйте комусь, щоб прийшли сюди і витягли звідси цих мудаків! — заголосила дівчина з гаджетом.

— А самі чого не телефонуєте? — несподівано запитала в неї парочка підлітків.

— Ну... — зам'ялась вона, — в мене немає кому зателефонувати. Всі мої хороші знайомі не живуть в цьому місті.

— Мої також. — зізнався чоловік неспортивної статури.

Замурзаний хлопець почав аплодувати своїми лопатоподібними руками і криво посміхнувся. Тієї ж миті динаміки в салоні пронизливо захрипіли якимось незрозумілим звуком і всі пасажири напружено поглянули на металеві сіточки динаміків під стелею як на щось дивне і незвичне.

— А ви розумієте, що когось чекають діти, чекають на свою маму, хвилюються. — жалібно, із вологою в очах мовила жінка із довгим рубцем до двох гігантів в проході.

— Вони вам не телефонують. — майже з докором зауважив замурзаний і підвівся з сидіння.

— Я не з вами розмовляю. — огризнулась пані.

— Вам просто незручно вести зі мною розмову, чи не так? Схоже, що у вас не виходить домовитись з тими, хто має проблеми з домом як от я. Ось бачте, — мовив замурзаний до чоловіка неспортивної статури, — така вона, моя мотивація. За звичних умов ви б отак стояли собі осторонь, пройшли повз, відмахнулись від мене, знайшли тисячу причин відмовок, аби уникнути зі мною контакту.

— Ти ж замурзаний нероба! Алкоголік! — озвалась пані із вицвілим поглядом.

— Ну так, — спокійно погодився на те хлопець, — це цілком очевидні речі, хоча я ними й не пишаюсь. Але ж це не причина мене ігнорувати. Попри все я маю право на рівні із семи мільярдами населення планети на людську увагу. І до того я повертаюся з роботи, бо звідки по-вашому цей бруд на обличчі, відпрацював на повну завершив робочий день і мене вже ніхто не помічає, нікому я не потрібен, наче відпрацьований матеріал.

— Забагато хочете. — зауважила дівчина з гаджетом, який все продовжувала тримати в долоні, — З вами некомфортно мати справу, некомфортно знаходитись в одному місці.

— Ось і трапився той самий випадок, коли ви зі мною в одному місці і змушені спілкуватися. — підловив хлопець, — То скажіть, вартував я вашого ігнору до цього моменту?

— Так, варто. Ви характером не далеко втекли од своєї зовнішності, підтримуючи отих горил.

— Як я казав, я їх й далі підтримуватиму. Вони ж нікого не пропускають і ви опинились тут зі мною. Від цього я почуваю себе повноцінним. Можу озвучувати свою думку, привертати увагу людей, так? — перепитав він у жінки із вигорілими блакитними очима, — У нас з вами інші ролі за межами цього поламаного трамваю. Там я брудний чувак та алкоголік. А тут я підтримую цих хлопців, — вказав він на дебелих дядьків, які, по суті, байдуже ставились до слів замурзаного, але якби худий хлопець почав й обзивати їх, висловлювати діаметрально протилежні судження, то це не справило б більшого ефекту, адже спроби замурзаного впливати на думки пасажирів все одно більше роз'єднували та заплутували, аніж гуртували людей. — А коли ми всі вийдемо на вулицю, то наше минула повернеться до нас. Не знаю, як там ваше минуле, але в мене того бруду не тільки на обличчі й алкоголізму вистачає. Я от постійно ношу із собою столову алюмінієву ложку, — замурзаний дістав із кишені столове приладдя, — почав ще десь кілька років тому. Все просто. Епілепсія, а ложка мені потрібна, аби вставляти її глибоко в рота, коли відчуваєш наближення епілептичного нападу. Це щоб язика не проковтнути. Бо мені ніхто зі сторонніх не допоможе, бо вони й не знають яку допомогу надавати в таких випадках. Кажу й вам на всяк випадок: засуньте ложку глибоко до рота і притисніть язика, аби людина в припадку не проковтнула його. Я ж навчився допомагати сам собі і коли перебував на людях, то кожної години запихав собі ложку в рота при найменшій підозрі нападу. Ось так мене й почали обзивати алкоголіком, що згодом я ним по-справжньому став, наче піддався громадському гіпнозу. Хоч напади й стали рідшими, а я припинив напиватися, однак я отямився вже таким, яким є нині перед вами.

Ніхто на це нічого не відказав, бо кожен із пасажирів опустив голову, обдумуючи промову замурзаного. Лише Богдан дивився у пітьму за вікном, усвідомлюючи, що слова замурзаного на нього не подіяли. І не в тому сенсі, що вони здавались брехнею. Ні, вони здавались цілком правдивими, але їх озвучено не в тому контексті, ніби навмисне. Однак, довга промова худого хлопця контрастувала із ситуацією у вагоні. Богдан не вловлював ніякого почуття чи зарозумілого ставлення в погляді хлопця. Навіть важко розрізнити, якого кольору в того очі.

Сам хлопець виглядав задоволений, немов увійшов в права господаря ситуації, коли звичайні умови його хворого й злиденного життя готували до того, що одного разу трамвай зупиниться посеред пітьми окупованого міста і це те саме  як ходити з ложкою в роті і намагатись не проковтнути язика при епілептичному нападі. В інших пасажирів такого не спостерігалось, хіба що траплялись інші напади, як ото в старого, що його обличчя ритмічно смикається. Але з епілепсією не порівняти, із відсутністю нормального дому не порівняти — все це відкинуло замурзаного до самих низів. Однак, саме тут він виявився готовим до того, що опиниться серед нібито кращих за нього людей і вони розгубляться на цій обмеженій території аварійного трамваю. Він став кращим за них за меншого простору. Пожертвуй меншим, аби зберегти більше.

Динамік в салоні пронизливо захрипів, немов якийсь звук намагався пробитись всередину трамваю. Замурзаний сховав ложку в кишеню і заговорив до пасажирів, які, схоже, змирились з тим, що їм доведеться чекати на появу ще одного трамваю для буксирування. Навіть машиніст і кондуктор вийшли назовні викурити по цигарці і потеревенити про своє, значно відмінні теми від життя пасажирів.

— По вашим обличчям бачу, що подібні історії вас пригнічують. Схоже, тепер вам важче підібрати якийсь аргумент в суперечці зі мною. Дивні ви люди, ви все залишаєтесь піддатливими емоціям і під їхнім впливом готові на мить відступитись, заглушити своє прагнення вийти звідси. Гадаю, ви й самі тепер сумніваєтесь у власних попередніх переконаннях, у тій пітьмі за вінками, до якої ви рветеся лише через небажання перебувати у цьому обмеженому просторі. Хіба ні? Чого ви прагнете?

Богдан зрозумів, що замурзаний ламає пасажирів, вибудовує на ходу певні істини на маленькій окупованій території, а все, що залишається за вікнами — лише пітьма.

— У мене є до чого прагнути. — слабким розгубленим голосом мови книгар, тримаючись за поручень, ніби ось-ось вагон має різко продовжити свій рух.

— Що? — перепитав замурзаний.

— Ха, в мене також, — засміявся чоловік неспортивної статури, — але це не діє.

— В мене вдома знаходиться недоглянута дівчинка. — Богдан й сам не міг повірити, що таке сказав, що відчай не вибратись достроково з цієї пастки роз'їв його терплячість.

Він й не підозрював, скільки назбиралось в ньому того кількахвилинного очікування в салоні із застоялим буттям. Цю застояність й сприймали за відчай — тисячі намотаних кілометрів по колу одного і того самого маршруту окупованого міста. Все по колу і по колу. І от цей колообіг нарешті передається Богданові, він прокручує в голові ситуацію з аварійним вагоном посеред ночі, заблокований прохід, неможливість домовитись із велетнями чи знайти для себе вихід і тому книгар починає принижуватись, мовити, що в нього вдома сидить дівчинка, яка потребує догляду. Майже правда. Чи ні? Чи він просто опустився до того, що вигадує вигідні, жалісні обставини для себе, закладає себе в далеку звідси ситуацію по догляду за чужою дитиною.

— І в мене діти! — різко мовила пані із вицвілим поглядом та викликом в голосі, наче прагнула більше заперечити слова Богдана, аніж просто дати зрозуміти іншим, що на неї також чекають діти вдома.

— Що, тільки у вас?! — з подібною інтонацією озвалась жінка із довгим рубцем.

Для Богдана стало цілком очевидним, що пасажири тиснуть на нього. вони не допускають думки, що хтось один може залишити аварійний вагон за якоюсь вигаданою чи напіввигаданою причиною, завдяки якій двоє гігантів поступляться і випустять котрогось одного із них. Раптом абстрактне уявлення про можливість полишити обмежений простір, обмежений сенс чи навіть обмежену істину означає, що будь-хто інший здатен вийти з умовної трамвайної в'язниці, так ось, ця можливість нівелювала можливість для решти присутніх. Богдан спробував обміркувати цю дивну залежність ще раз. Пасажирам не вдалося згуртуватись і спробувати будь-яким чином прорватись через дебелих чоловіків, через той утворений ними блокпост. І все через того замурзаного, через його підтримку гігантів — тепер закрадається думка щодо неабсолютної хибності позиції дядьків, адже всередині групи утриманих пасажирів виявились індивіди, які й підтримують таке ув'язнення. Тобто, немає єдності в думці щодо необхідності вирватись з цього клятого вагону. І ще один момент: замурзаний оголює перед ними своє життя, по-іронічному відноситься до нього, немов спонукає синхронно оголюватись й решту пасажирів і не обов'язково вголос, а радше думками як тим виправданням чи пошуку виправдання, чому в серці кожного пасажира немає співчуття до цього хлопця. Бо кожен з них хоче не поступатись у своїх проблемах цьому замурзаному хлопцю. Вони схилили голови і обдумують свої героїчні хвороби, непогашену комуналку і кредити. Це їх й роз'єднує.

А проблеми Богдана хіба не ставлять осторонь інших? В нього те саме, тільки ото час надто важливий, аби його так легко розміняти на жертвоприношення. Так, пасажири не розуміють, що беруть участь у своєрідному жертвоприношенні, тоді як ще кілька годин тому Міхо Штофель мовив про людську тягу до жертвоприношення і як людина прагне раз за разом відкидати будь-які зміни в цьому місті. Жорсткий диск, який весь ЧАС видає помилку.

— Це помилка. — задумливо мовив Богдан до дівчини із смартфоном.

— Помилка? — перепитала вона, — Яка ще помилка?

— Та все це. Трамвай як записуюча голка для жорсткого диска, яким насправді є місто.

— І?

— Мені необхідно йти. Дівчинка, яка чекає мене — не моя, я її знаю лише кілька днів. Тому у мене особливий випадок: я доглядаю чужу дитину, а не власну. Самі маєте розуміти: за чужу дитину значно більша відповідальність перед чужими людьми. — книгар навіть відпустив поручень і зробив кілька кроків в бік дебелих дядьків.

Здоровані помітно напружились. У фізичному плані Богдан явно не становив для них загрозу, але в його словах вловлювалось щось дивне, якщо не небезпечне. Який диск? Що це за чужа дівчинка?

— А як щодо того, аби дочекатись ще одного трамваю і тоді всі вийдуть? — запропонував замурзаний.

— Дівчинка також на мене чекає, то хіба її чекання не достатньо? — Богдан спробував використати такий аргумент.

— Дівчинки немає в цьому салоні.

— Нехай, але вона чекає.

Богдан підійшов до замурзаного впритул. В голові паморочилось від застоялого повітря, немов кожен різкий рух, який відмінний від покірного очікування потребував забагато повітря на чіткий прояв. Худий хлопець здивовано закліпав очима і їм обом із книгарем одночасно здалося, як щось гігантське, незграбне і могутнє прокотилося за вікном у пітьмі.

— І що її чекання означає? — перепитав замурзаний.

— Я не знаю. В тому й вся біда, я не знаю. Будь такий ласкавий, поясни, що означає її чекання там, за межами цього поламаного трамваю? — дещо знервованим голосом мовив Богдан, його дещо кинуло в піт од несподіваної для себе загадки, вірніше, підозри щодо невипадковості того, що Леся ось так опинилась в нього в квартирі.

— Ви якусь нісенітницю мовите... — втрутилась в діалог пані із довгим рубцем на обличчі.

Стало видно, що замурзаний розгубився, інстинктивно потиснув плечима, тоді як здоровила в проході залишались байдужими, вони не хотіли розбиратись в суті почутись слів від книгаря. В їхніх руках опинилась своєрідна влада над обмеженим простором, над кількома пасажирами затиснутими в ньому. Однак, сам Богдан попри це відчув, що випадає з цього самого простору, що його мозок інстинктивно починає шукати будь-що, що здатне на зміни, що є чимось новим. Тут навіть пітьма за вікном починала видаватись новим світом, ранковою зорею.

— Так, справжню нісенітницю. — погодився чоловік неспортивної статури.

Замурзаний нічого не мовив, а дозволив іншим вести діалог із книгарем. Він навіть поступився Богдану дорогою, аби той йшов до двох дебелих чоловіків у проході. Він навмисно хотів, аби через своє ставлення Богдан зіткнувся віч-на-віч із силою, незрушною для хлопця силою. Богдан зробив кілька кроків далі, тримаючи одну руку в кишені пальта, а іншою чіпляючись за поручні, ніби трамвай насправді й досі рухався.

— Якщо це нісенітниця, — стиха мовив Богдан, хоча розумів, що пасажири добре його чують, — тоді чому чужа для мене дівчинка чекає на мене вдома? З якої причини вона втрутилась в моє життя?

І після цього в застоялому просторі поламаного трамваю щось пішло не так. повітря наповнилось м'якою електростатикою і напругою. Дивне питання книгаря щодо свого особистого буквально звалилось мов сніг на голову пасажирам у вагоні. Щось пішло не так, щось не вкладалась в їхніх головах очевидна відповідь на непросте питання. Життєвий досвід, чиєсь особисте виходило за межі однієї особистості, тиснуло на решту, змушуючи обдумувати сторонні радощі і проблеми. Чи не забагато уваги щодо однієї людини? Пасажири замовкли або ж вдали, що Богдана серед них не існує, або ж зрозуміли, що він значно божевільніший за замурзаного хлопця, що його безум неможливо розділити серед решти. Для них краще вже божевілля замурзаного, краще його алюмінієва ложка від нападів епілепсії, аби й самим не задихнутись, проковтнувши язика.

Тільки двоє гігантів ніяк не піддались змінам складних абстрактних процесів. У них працювала чітка схема: аби ніхто не полишав обмеженого простору доки не під'їде ще один трамвай або ж не відчинять задні двері. Вони, гори плоті й одежі, тільки таким чином хотіли, аби вирішилась ця ситуація. Мотиви їхньої поведінки так й залишались не до кінця зрозумілими. Богдан підійшов до гігантів майже впритул і зблизька чоловіки видавались навіть ще більшими, а обличчя як і їхні тіла — великі, невиразні і сповнені загрози. Плоть і плоть.

— От ви не знаєте, чому моє очікування і очікування дівчинки, абсолютно чужої для мене людини, тепер так синхронізовані?

— По барабану. — байдуже відказав той, хто стояв ліворуч.

— Звучить немов якась чортівня. — мовив той, який стояв по праву руку.

Богдан на мить стиснув уста, обурений таким обернено пропорційним їхнім тілам ставленням до оточуючих. А що він очікував на межі окупованого простору? І це заглибило його в подальші роздуми вголос:

— Гаразд, але тоді виникає інше питання, коли ви двоє являєтесь тією силою, яка блокує вихід цим бідолашним людям, то ви поводитесь аж надто відсторонено, у вас зовсім відсутнє співчуття до пасажирів.

— І що з того? — глухо бовкнуло ліворуч.

— Як це що з того?! — обурено підхопила жінка із вигорілими блакитними очима і навіть звелась з місця, — Ви нас тут тримаєте і вам просто все одно.

— Розумію ваше обурення, — мовив до неї Богдан, навіть не повертаючись до пані обличчям, — оскільки виходить так, що раніше цим двом добродіям не здавалось байдужим необхідність залишати аварійний трамвай тільки через передні двері. Однак, тепер вони одночасно демонструють байдужість до решти людей. — Богдан перевів подих, відчуваючи напруження в грудній клітці, ніби ось-ось якесь із цих тіл кинеться на нього, однак, таким чином вони порушать правила і через це викликатимуть поліцію, яка прибуде десь на світанку. Які високі ставки, яке невідоме майбутнє, що Богдан хоче його струснути, немов пробудити людину зі сну, — Хіба це не налаштовує на думку, що насправді цим двом добродіям усе байдуже: і люди, і необхідність виходити лише через передні двері. Не все одно тільки щодо місця в цьому вузькому проході. Достатньо вузькому, аби вони вдвох могли блокувати свободу пересування без зайвих зусиль. Проста позиція, яка перетворює їх на неймовірно цінних членів суспільства в обмеженому просторі. А що коли виникне збільшиться окупована територія назад до цілого міста?

— Дивись, аби часом у тобі простір не розширився. — пригрозив той, що праворуч.

— Чого ти мовчиш?! — гаркнув той, що ліворуч до замурзаного.

— Перепрошую, але ви зараз розмовляєте зі мною. — Богдан відчув як в нього від страху тремтить тіло, немов кілька покупців, надзвичайно нервових клієнтів захотіли повернути назад в крамницю придбані книги і забрати гроші, — Він не може обговорювати моє особисте життя, мої особисті проблеми, бо вони інші і вони... вони руйнують все це... — він дістав руку із кишені і обвів нею салон, але іншою все одно не відпускав поручня, ніби боячись втратити рівновагу, — А тут щодо "розширення простору" в якійсь певній точці мого тіла — ви ж самі розумієте, що фізичне насилля наді мною стане тією причиною, через яку кондуктор викличе поліцію і ми тут чекатимемо її до ранку. Або ж муніципальну поліцію, яка приїде на виклик, бо трамвай є комунальним майном в окупованому місті, тобто, комунальне майно є власністю окупаційної влади. Ви не вдаватиметесь до фізичного насилля, бо окупація.

— Я на таке не поведуся. — спокійно сказав гігант праворуч.

Богдан у відповідь тільки засунув долоню під шапку і потер спітніле чоло, його погляд потьмянів, відчуваючи як звичний час приймав доволі дивну форму аварійного трамваю посеред ночі.

— Я тобі так розширю простір, що ти плутатимеш, де небо, а де земля. — мовила плоть ліворуч.

Цієї ж миті знову щось гігантське почало рухатись в пітьмі за вікнами вагону. Ледь відчутно, немов хмари у чорноті нічного неба і Богдан інтуїтивно зрозумів як щойно промовлені слова дивним чином вплітаються в логіку довгого недільного вечора. Книгар вже чув ці слова сьогодні і вони здавались тягучим закляттям, аніж суперечкою двох випадкових перехожих. Ноосферний відросток самовідтворився.

— І тут я маю тобі відказати: "Хіба ти забув, що ти винен?" — задумливо мовив книгар і пронизливо поглянув у вічі дядьку ліворуч, а той буквально вилупив очі на фразу Богдана.

Раптом динамік у вагонів ожив і залунав приємний жіночий голос:

— Шановні пасажири! Головне управління МВС у Вінницькій області попереджає: останнім часом в нашому місті активізувались шахраї, які своїми діями виманюють грошові кошти та інші цінності у громадян... — голос знову потонув у механічному хрипінні.

Усі пасажири на мить завмерли, дослухаючись до випадкового уривку оголошення, яке увімкнулось із незрозумілої причини.

— Далі слідуватиме твоя фраза, — продовжив Богдан до плоті праворуч, — "Винен? Це ти винен! Цілий космос мені винен!" — дядько праворуч також витріщив очі, в яких вгадувалось значно більше страху в порівнянні із здивуванням.

Динамік, який замовк кілька секунд тому, зашипів і розродився новою порцією тексту, який завжди вмикали, коли трамвай рухався до Барського шосе:

— Уникайте розмов із незнайомцями, не надавайте їм під різними приводами інформацію про себе та особисті дані, особливо, дані по банківським карткам. — голос потонув в тріскотінні.

— Після вашого діалогу я вам скажу: "Які ж ви дріб'язкові..."

Дебелі дядьки геть розгубилися після озвучення їхнього ймовірного діалогу, немов в ньому заховані дійсно космічний сенс. Адже пасажири мовчали, усі завмерли в незбагненній напруженості, коли логіка подій приготувала несподіване вирішення цієї ситуації. Хлопець випередив звичне відтворення подій, що притаманне людській цивілізації. Динамік оживає немов та ранкова молитва у поштовому відділенні, коли люди стояли в черзі, а тепер вони в черзі на вихід із обмеженого простору:

— У разі спроби з боку незнайомих людей заволодіти будь-якими вашими цінностями телефонуйте за номером сто два. Будьте обережними. Зупинка "Лісопарк". — оголосив жіночий голос, хоча трамвай нікуди не їхав, але здавалось, що зараз дійсно за вікнами з'явиться трамвайна зупинка.

— Даруйте, моя зупинка. Ви зараз виходите? — автоматичним голосом мовив буденну фразу книгар до збентежених гігантів.

І ті, на диво, поступились йому дорогою. Богдан незворушно протиснувся у вузенький прохід між дебелих чоловіків із лоскітним шурхотом одежі і тільки тоді збагнув, що трапилось. Зрозуміли це й гіганти, вже книгар вже опинився за їхніми спинами. Один із пасажирів знайшов системну помилку окупації в окупації, коли несподівано відтворив обриси звичного хочу явищ і цим рисам можна слідувати, правда, на свій страх та ризик. Тобто, окремі деталі звичного життя дозволяють якоїсь миті відтворити буденні рутинні умови в окупованому обмеженому просторі, коли ти відірваний від решти світу. І ось ти долаєш прірву, блокпост, перестрибуєш через невидимі, але такі нездоланні кордони, опиняючись за спинами двох дебелих чоловіків, які тільки роздратовано шиплять тобі услід, розуміючи, що проґавили одного пасажира завдяки дивному збігові відтворення щоденних умов поїздки трамваєм. Після цього чути, як майже зі сльозами в голосі в кінці салону вигукнула дівчина зі смартфоном:

— Ну як так можна?!

Однак, тепер здавалося, що ця сповнена відчаю фраза лунала немов з іншого світу, з-за двох гір людської плоті, з того буття, де Богдан перебував у якості рівного з іншими трьохгривневого пасажира, який мав право н а дев'яту частину обмеженого простору. Спочатку він нерішуче зробив кілька кроків до передніх відчинених дверей. Книгар відмітив, скільки ж тут простору без цих роздратованих пасажирів із їхніми вічними людськими іграми, із їхніми замурзаними обличчями чи із всепоглинаючими увагу гаджетами! Ні, все-таки Богдан прагнув дещо іншої свободи, аніж ту, яку всі бачили в себе перед носом. Прагнення усамітнитись, відпочинку від людей, які мов ті провідники передають собою тягар місцевої окупації. Ніщо так не нагадує про окуповане місто, як його мешканці. Саме тому Богдан готовий стрибати у позатрамвайну пітьму, у ніщо цього міста. Перші кроки в терра трамваї, позаду залишились людські німі тіні, німа багатолика історія, яка очікує на ще один трамвай для буксирування. Хіба існує щось принизливіше, коли твою в'язницю, твій обмежений простір буксирують кудись в депо історії, а тебе і твоїх катів одразу висаджують між зупинками. І ви всі разом на узбіччі космічної пітьми вибудовуєте в уяві гіпотетичні версії подальшого розвитку подій. Що якби...

Що якби ви йшли далі порожнім салоном до передніх дверей, що в очах тих, хто залишився на задній площадці вагону, виглядало марнуванням сил, піддатливістю дурним правилам комунального підприємства і вас накриває почуття провини перед усіма й усім. Ця незбагненна суперечність, коли одночасно ти є людиною і полишаєш людей, аби зберегти в собі людину.

— Обережно, двері зачинаються! — прохрипіли динаміки, немов сигнал із далекого космосу і Богдан пришвидшив крок, вважаючи, що двері дійсно ось-ось автоматично зачиняться, — Наступна зупинка "Політех", перехід до Міської лікарні номер один.

Скільки Богдан їздив цим маршрутом до своєї зупинки "Лісопарк", але ніколи не пам'ятав, щоб наступну за Лісопарком зупинку озвучували через динаміки як "Політех", зазвичай "Університет" чи "Технічний університет". Але "Політех"... Він вистрибнув у пітьму на слизьку твердиню, вкриту стоптаним снігом. Поруч дорогою все так само поодиноко пролітали фари автівок, немов повз трамвай проходив нескінченний транзит і далеко на межі міста водіїв пропускали через блокпости в об'їзд в нічний час, аби менше людей ставали свідками цього потоку та продовжувало вірити в окупацію Вінниці.

На правому боці корпусу трамваю ритмічно блимав вогник повороту, освітлюючи жовтогарячим блиманням фігури кондуктора та машиніста. Жінки стиха розмовляли про своє, палячи на свіжому повітрі вже не першу цигарку. На появу Богдана вони тільки ліниво повернули голови.

— Відпустили? — для ввічливості поцікавилась кондуктор.

— Вони так роблять вже не перший раз. — поділилась інформацією машиніст, — Кожного разу цікаво, чим усе закінчиться. Схоже, що нині ми дочекаємось буксирування. Люди вже не ті, вони втомились прориватись.

Богдан на це тільки втомлено кивнув, Зрозуміло, що кожен грав свою гру в окупацію в окупованому місті і кожен вірив дивній грі ніби собі, що існує сила, здатна перехитрити усі можливі виходи із обмеженого простору. І ти приймаєш це як безумовне правило, приймаєш невідворотною обставиною, миришся із безумом буття, бо тільки так важке депресивне навантаження на мозок нарешті відступає. Книгареві захотілось попросити в жінок цигарки, але стримався. По-перше, це видавалось доволі незручним, а по-друге, запах тютюнового диму міг би не сподобатись Лесі. Богдан ловить себе на тому, що почав раптом переживати через таку нісенітницю, а його рука мимоволі струшує із шапки заблукалі сніжинки, аби... Дивно, що він знову намагається знайти пояснення своїм діям і пов'язує той чи інший рух із прагненням, аби Леся відчувала якомога більше комфорту в його присутності, або навіть коли Богдан не вдома.

Поступово очі звикали до темряви, хоча він пройшов лише кілька метрів від трамваю, світло у вікнах якого поволі густіло до суцільного вогника. Богдан намагався не озиратись, не загострювати у собі почуття провини перед іншими пасажирами і, разом з тим, він не пришвидшував крок, не йшов надто повільно, аби не перечепитись через камінь чи мерзлу грудку багна. В голові прораховувались варіанти виправдання, чому він так пізно повернувся додому, аби Лесю не лякали історії про те, що ось так хтось блокує проходи в трамваях, не випускаючи пасажирів назовні. Не чинити нічого зайвого, просто йти далі пітьмою від аварійного трамваю, який красиво виднівся на темній вулиці на фоні метеоритів-фар автівок, коли їхнє світло вихоплювало синій корпус вінницького механічного равлика.

Ще помітно як двоє дебелих дядьків продовжували собі стояти в проході, а втомлені пасажири залишались на своїх місцях. Ніхто з них не зазирав у вікно в бік Богдана, наче книгар насправді не перебував в салоні разом з іншими ще кілька хвилин тому або ж він ганебно втік від них і люди хотіли чим швидше про нього забути. Стерти із внутрішньовагонної історії. На мить книгар забажав повернутись, насити собою той обмежений простір, побачити як зміняться вираз обличчя в пасажирів, коли ті встигли викреслити хлопця з пам'яті. Проте, це бажання за мить поступилось холодній пітьмі, яка затягувала все далі у нутрощі окупованого міста. Він вийшов до тротуару і крокував крізь мікрорайон, який повністю знеструмився. Безліч чорних вікон. Так, бо окупація.

Ноги вели далі погано прочищеним тротуаром, відлуння кроків перегукувалось із поривами холодного вітру і Богдан думками прикинув, що до його зупинки залишилось десь з півкілометра. Людей мало, світла немає, недільний вечір, хвилювання розсіювалось в голих кронах дерев, освітлений салон трамваю перетворився на далекий маяк, суцільний вогник, а сам хлопець тікав від нього, як той дезертир з поля бою, йшов далі і далі. Хоча за логікою, в трамваї також повинно зникнути світло. Ні, в окупованому місті логіка підпорядковувалась іншим законам.

За кілька сотень метрів, вже ближче до його зупинки світло відновилось, загуділи окремі ліхтарі і пітьма відступила в далекі кутки вулиць. Здавалось, що ось під'їде трамвай із тими самими пасажирами, однак, Богдан міркував, що аварійна зупинка означає аварійну зупинку і той зовні синій вагон сам ніколи не рушить з місця і не відновить свій маршрут. І жодного іншого трамваю не слідує колією. Пасажири десь там загубилися, сам він також почувається загубленим, коли збільшується відстань між ними і вони один одному стають все загубленішими. Хлопець досяг й оминув критий ринок, волога наситила повітря і увібрала в себе нічне світло вуличних ліхтарів. Краса скромної вінницької пітьми. Він дістався реконструйованої площі, посередині якої шелестів поліетиленовий намет. Крізь плівку виднівся маленький вогник, який жеврів чи то в буржуйці, чи то невеличка гасова лампа. Богдан тільки тепер помітив, що невелика площа оточена деревами. Ялини, липи, вишні, клени, каштани. Дерева оточили і обмежили простір. Десь тут вештається безхатченко в старій порваній шубі чи то в погано зшитому хутрі.

Дерева дихали. Чи то вітер нагадував про себе раптовими, але не сильними поривами. Вологість перемішалась із нічним світлом, немов холод жадібно вбирав в себе електроенергію. Дерева дихали. Богдан поволі крокував мерзлим притоптаним снігом і відлуння кроків здіймалось у висоту, замінюючи у своєму танці звуку далекі зорі. Він міг би підвести обличчя і помилуватись такою дивною заміною, але не відчував у тому потреби, оскільки це й так видавалось цілком очевидним, що звук кроків доходить до верхівок гілля і замінює собою небесні світила. Дерева дихали. Чи то книгареві ввижалось, чи то справді цей простір оточили дерева, шануючи свого або пращура, або бога. Прадерево. Світове Древо.

— Кута! — гукнув Богдан безхатченка, мов того дворового собаку і одразу відчув з цього сором.

Ні, його сьогодні не видно на площі. Можливо, безхатченко пішов звідси, з цього простору, оточеного деревами? Богдан зупинився навпроти поліетиленової стіни і хотів щось розгледіти крізь тьмяну плівку. Вогник танцював, дерева дихали. Пітьма розчинялась в місті і Богдан уявляв, що він застряг між пітьмою і Вінницею. Якби він залишився в трамваї, то зараз перебував би в пітьмі, а якби одразу погодився на вихідний, то вмить досягнув би Вінниці. А потім зрозумів, що це так безум підкрадається до нього і тільки вогкий холод в суміші із нічним світлом дозволяє книгареві ще триматись на ногах. Він спробував відтворити в уяві усі сьогоднішні події, натомість його дещо занесло в лівий бік, наче земля похилилась. Вогник танцював у ритмі дихання дерев.

Це сон проривався крізь пізню годину і Богдан дивився далі на освітлену алею Лісопарку, яка вела в глибину міського густого лісу. Пізньої години за їдкого холоду там ніхто не блукав. І там дерева не дихали, а завмирали у своїй густині і віковій тиші. Там повітря не наелектризоване, а намагнічене, що притягує геть усе. Ось-ось дерева притягнуть до себе свідомість Богдана і він безпомічний впаде на холодну мокру тротуарну плитку серед дерев, які дихають. Але перед цим слідує ще один протяжний погляд углиб Лісопарку, у царство дерев, де гілля до гілля складають висоту крон і пускають коріння у зорі і небесними тілами стають, а далі вибухає цвіт і квітчає повітря, що кожна молекула тремтить вітром як осмислене буття, а окремий листочок танцює полум'ям у розрізі поліетиленового намету і твоя вина — то цілий космос в обмін на простір, що тіло сховане у хутро і на устах якого чотири літери: "к у т а", які означають усе в правсьому у самій глибині землі, якої дістаються крони в потоці одноманітних праміфів жертвоприношення, коли гілля попадало на землю і утворився новий колір небачений вгорі та скинутий додолу, наче тисячу разів зупинена вода... Так дихали дерева.

Він ледве не звалився на землю, ловлячи рівновагу незграбним помахом рук. Натомість земля звалилась на Богдана пітьмою і він полетів вниз, прискорюючи крок, оминаючи поодиноких пішоходів, які все ще гуляли пізньої години і на повну дихали холодним вологим повітрям. Книгар нічим від них не відрізнявся, тільки ходив дещо швидше, демонструючи таким чином своє бажання якомога швидше пройти цю вулицю, пройти цю ніч. Хоча перехожих меншало через наближення понеділка, через завершення дивного циклу буття, за якого дерева затамували подих, вітер поступився вологості, а пітьма нічним ліхтарям.

Він рвучко зайшов в продуктовий і швидко обрав для себе трохи продуктів на останні кількасот гривень, відмічаючи, що коли не отримає вчасно заробітної плати, то йому з Лесею доведеться сидіти на суворій дієті. Богдан піймав себе на думці, що протягом останніх днів не контролював своїх витрат і цифри залишку на картковому рахунку стрімко наближались до нез'ємного залишку в банкоматі, а гаманець все товстішав чеками і одно-, дво- та п'ятигривневими купюрами з решти. Черги просувались швидко, Богдан чемно вітався із молодою привабливою касиркою. Без флірту чи загравання. Просто рефлекс чемності все-таки пробивався крізь втому і дозовано проявлявся на людях, Особливо, якщо зважити на власний досвід книгаря, коли на місці касира хочеш, аби усі поводились ввічливо перед тобою. І касирка чемно відказувала хлопцеві так само як й він на своєму робочому місці відвідувачам книгарні. Ми усі ввічливі, ми усі щось продаємо, а скандалимо тільки тому, коли прагнемо поторгуватися. Богдан відмовився від платного пакета, оскільки носив із собою власний, зібрав в нього продукти, залишив на касі решту із п'ятнадцяти копійок і ковзнув в лікеро-горілчаний відділ.

Так, знову черга із дупоруких, які не здатні зварити кави вдома, яким не сидиться у своїй квартирі ще й недільного вечора. І Богдан так само серед них, так само дупорукий, втомлений із останньою крупною купюрою в долоні стоїть в людській шерензі, дивлячись на пляшку напівсолодкого дешевого молдовського вина. І ловить себе на думці, що заради ось цього Богдан полишив обмежений простір: стояти в черзі, бездумно витріщатись на товари і все відчувати, що прямуєш до когось, хто з невідомих причин поселився в твоїй квартирі. Якщо у поштовому відділенні велась ранкова служба, то ось в лікеро-горілчаному пізньої години за черги до кавового автомату усі вони проходять ритуал вечірньої служби. Слід віддатися божевіллю коли вважаєш, що цей день може закінчитись якось по-іншому. В ім'я цигарок, рому і ароматної кави. Це своєрідна гра в покер, окрема гра із власним мозком, коли ти обманює противника і він обманює тебе у відповідь. Обман накладається на обман, утворюючи вогку реальність. І докопування до правди, турбування цієї землі черговою ямою аж до самого Світового Древа робить химерні метаморфози із реальністю для Богдана. Скільки йому ще стояти в цій черзі до причастя, скільки ще спостерігати як люди полишають свій дім не через каву, не через ром, не через цигарки — їм просто необхідно повертатись сюди, робити це епічно, духовно, незабутньо, наче повертати втрачений рай, який колись на цих землях людство вже втратило і який намагались повернути через жертвоприношення. А тепер за умовчанням Вінниця просіклась цією тугою по дому, що йде в розріз із урбаністичними процесами, із тими дисгармонійними процесами брендування міста як якоїсь метафізичної концентрації затишку, комфорту та окупації. В чому твоя сила, Віннице? Ким ти насправді є у цій вечірній службі за черги до причастя, коли для Богдана настає мить дочекатись доступу до продавчині і мовити до неї сакральне "амінь":

— "Американо", будь ласка, без цукру і без вершків.

Як і всі інші. Хоч на мить відчути себе як і всі інші. Відволікти продавчиню від обслуговування інших, почути гул кавового автомата саме для себе, заварювання "американо" для себе, доки хтось стоїть в черзі, аби придбати собі пива. Схоже, що це у місцевих справжній ритуал, коли спостерігаєш як молода дівчина в зеленій уніформі, стилізований під національний костюм прислуговує тобі за ту саму жалюгідну заробітну плату, що й ти у своїй книгарні. Коротка мить і паперовий стаканчик із ароматною, майже чудовою кавою вже в твоїй руці і ти обережно тримаєш її, мов ту святиню і спостерігаєш, як твоя крупна купюра ділиться на дріб'язок. Ти прямуєш зі святинею, тримаючи її перед собою у витягнутій руці, прямуєш до виходу, не зводячи очей із темно-коричневої рідини. Черга із пізнонедільних відвідувачів розступається перед тобою, мов води перед посохом Мойсея. В ім'я цигарок, рому і ароматної кави. Тіла заворушились, очі запалали вдячністю, що ти скоротив чергу на одну людину. В ім'я цигарок, рому і ароматної кави. Стаканчик нагадує лампадку із блаженним вогнем зі святої землі. Якийсь худий підстаркуватий чоловік із черги, певне, хронічний на виразку шлунку, зняв свого кашкета в знак пошани, жінка в дорогій шубі і букетом троянд на руках відповіла легким кивком Богданові. Усе відбувалось, як і належить пізній годині — містично й узгоджено із життям окупованого міста.

Люди радо давали дорогу, притримували відчинені двері, випускали його на холодне вогке повітря, аби там хлопець із пакетом в руках завмер від накопиченої втоми, на мить пошкодувавши, що таки не придбав пляшку вина і обпік уста, спробувавши сьорбнути трохи гарячої кави. Вогонь! Сконцентрований вогонь у воді нагадував про себе і... ще кілька обережних ковтків гірчили  нутрощі кофеїном. Ні, це не додало йому бадьорості, лише розігнало тепло по затерплому тілу. Ще ковток і стаканчик спорожнів, горло затерпле од гіркоти. Він викинув порожню посудину і швидким кроком рушив в бік свого будинку.

Багатоквартирне сонне гудіння і голосіння ще клубочилось на межі нічної пітьми і віконного світла. Ще ніхто не спав, скеля "хрущівок"  чекала на Богдана, ніби він являвся останнім сегментом пазлу. Книгар на ходу діставав ключі і просив у долі, аби він ні на кого із своїх сусідів в під'їзді не наштовхнувся. Тільки б пройти непоміченим, аби Богданові дали дорогу як в тій черзі по каву. Чому це так само не спрацьовує в його під'їзді?

— Ну як так можна... — прошепотів Богдан знакову фразу, яка переслідувала його ще від середи і змушувала при згадці на мить замислюватись, чи все гаразд у тієї дівчини, яка промовила її біля Богдана за того вечора, коли волога одночасно перебувала одночасно у волозі у в кризі.

Схоже, він цього ніколи не дізнається. Але ж як його вабить ця фраза! Чому Богдан її тож відпустив? Але чи міг він її допомогти? Напевне, не зміг й не зміг би відпустити. Дивне це відчуття: застрягнути поміж такими бажаннями. Здається, такий стан чимось нагадує окупацію чи паралельне існування, наче бажання — то  проекції чийогось життя, планів чи божественна фантазія, а сам книгар блукає між ними і прагне переконатись, що ці бажання насправді належать йому. Тільки от Богдан відчуває, що його не переконати і йому не втілити ці бажання. Час минув. А хлопця просто вкотре клинить.

В під'їзді смерділо нечистотами. По звуку дзюрчання води в підвалі стало очевидним, що там прорвало зливну трубу. Тобто, тепер навіть при митті рук, не мовлячи про змив води в унітазі, Богдана гризтиме ще одне відчуття провини. Вся вода виливатиметься в підвал під'їзду. До того ж сморід нечистот при зачинених взимку вікнах і дверях нестерпно в'їдався в ніздрі. Ноги поволі дійшли до першого поверху і в одній із квартир блимнуло вічко, клацнув замок та прочинились двері. На сходову клітку поволі вийшов старий сусід із обличчям перестиглим апельсином, на якому виступили дрібні краплини поту. Коли той дихав, із грудей виривалось тоненьке посвистування. Погляд старого одразу вхопився за хлопця незрозумілою злобою, що Богдан приготувався до можливого нападу з боку стариганя.

— Знаєш, скільки нам доводиться це терпіти? — прошипів старий.

Богдан інстинктивно потис плечима, не знаючи, чи риторичне питання, чи все-таки слід на нього відповісти.

— Коли молоді йдуть до молодих, — говорив той далі, — я їм все даю, мені нічого не шкода. Але молоді все одно тягнуться до молодих. Ну відпусти ти її... Вона нам потрібна...

— Для чого? — обережно запитав Богдан, — Для чого вам потрібна Леся?

— Він йде... — таємничо мовив перестиглий апельсин і принюхався до того смороду, який панував у під'їзді.

Його обличчя скривилось у потворній гримасі, а потім чоловік різко видихнув носом, примруживши од відрази очі. Тиша. Богдан мовчки стояв перед сусідом, не знаючи, що робити далі: йти чи продовжувати стяти тут. Хоч би чоловік почав щось говорити і тоді легше продовжити здійматись сходами, оскільки увагу кожного із співрозмовників краще привертатимуть слова, аніж безмовні рухи. Старий знову шумно вдихнув повітря носом, розплющив очі і злобно прошипів:

— Гівно!

Богдан вагався, що на це відповісти і чи варто взагалі реагувати на грубе слово від перестиглого апельсина, не збагнувши до кінця, чи це слово стосувалось хлопця або відносилось до смороду нечистот. Та й сам старий дивився кудись вгору. На перестиглому апельсині завмерла гримаса відрази і легкого відчаю. Або ж щось інше — Богдан піймав себе на тому, що не може прочитати емоцію на обличчя сусіда.

— Ось воно як. — стиха мовив чоловік і повернувся до себе в квартиру.

Сьогодні здавалось, що сходи нагору нагадують дивний лабіринт, в закутках якого зачаїлись дивні персонажі. Коли Богдан піднявся на другий поверх, то одне із вічок блимнуло, знову клацнув замок і на сходову клітку визирнула чорнява пані із милими рисами обличчя, яке здавалось хлопцеві доволі красивим попри те, що її вік вдвічі перевищував його роки. Її не лякав сморід, милі риси обличчя завмерли в легкій усмішці, очі блистіли нездоровим вогником і вона майже впритул наблизилась до Богдана, що він відчув холод вулиці, який ввібрало в себе його пальто.

— Нам потрібна дівчинка. — м'яко мовила сусідка, немов попросила продавця пляшку "пепсі", що Богдан не знав, чи це його дратує, чи лякає, — Знаю, вона обрала вас, але раніше вона так само обрала нас і всі правила узгоджені із самого початку.

От тепер стало страшно, в його голові зародились різні образи того, що ці люди хотіли зробити з Лесею. Якесь жорстоке культове жертвоприношення. Знову жертвоприношення від купки людей в цьому окупованому місті, які й не знають інших розваг. Уявлялась дивна страшна мовчазна вакханалія, посеред якої опинився книгар.

— Він йде? — перепитав Богдан в неї.

Жінка усміхнулась ще ширше і кулаком відбила дивний ритм об свої двері, що нагадував серцебиття, тільки якщо прокручувати його запис задом наперед. Вона запитала:

— Хто там? — ніби це до неї хтось постукав у двері.

З того, що наразі відбувалось на сходах, звичайна логіка випадала. Неділя повна абсурду, містики і химерною вологістю повітря назовні і дзюрчанням нечистот у підвалі. Можливо, це настала та мить, коли після сьогоднішніх розмов люди нарешті знудились. Так, знудились, немов усі вони живуть в його уяві і звичайна розмова ставала нестерпно беззмістовною. Можливо, він таки втратив свідомість там на вулиці, а люди із його під'їзду, випита гірка кава в його горлі стали його сном? Ні, це не сон і всі вони застрягли в окупованому місті. Хвора усмішка жінки, Богдан, що впритул стояв біля неї, намагаючись не робити жодного зайвого руху й не говорити жодного слова.

— Певне, сьогодні вже ніхто не прийде. — з тією самою усмішкою мовила сусідка і Богдан подумав, що це вже справжнє божевілля, що пані вже розмовляє сама із собою доки хлопець собі мовчить, — Якщо так, то най Леся приходить до нас, нехай повертається до нас. Вам же ж одному важко. Рано йдете на роботу, пізно повертаєтесь. Раз вийшли, раз зайшли. Не часто вас зустрінеш на сходах. Вам важко.

— У мене завтра вихідний.

— Тим більше, вам усе даватиметься важко. — майже "втішила" сусідка, а Богдан відчув як в неї з рота приємно пахне, а їхні тіла майже торкаються одне одного.

Тільки пальто заважало по-справжньому відчути її форми. В повітрі зависло мовчання на кілька секунд. Схоже, що черга говорити Богдану, але він не міг підібрати слів.

— З вами неможливо розмовляти. — її усмішка зів'яла і жінка повернулась в погано освітлене нутро своєї квартири.

Богдан тільки перевів подих як заблимали решта вічок, заклацали замки і з'явились обличчя в інших дверях.

— Ви ж можете її відпустити, так? — пролунав перший голос.

— Вона обирає: сьогодні ви, а завтра настане черга когось іншого. — другий голос, а за ним і решта.

— Це несправедливо, що вона у вас. Це просто несправедливо.

— Скільки нам ще можна чекати?!

— Ви з'явились в непідходящий момент. І вона всього лише простягнула до вас руки.

— Ми чекаємо, що дівчинка повернеться. Вона ж без нас не може.

— Діти це не ваше і нічого геройського в цьому немає.

— Площі вашої квартири на двох не вистачить!

— Може вам допомогти? Видно, що ви дуже втомились. — це говорила сусідка із рудою зачіскою-грибочком.

Люди відчиняли двері і, не переступаючи порогу, говорили до Богдана, просили його, переконували, що йому слід повернути дівчинку. Жодних погроз чи якогось насильства, просто несподівано на кожному порозі із стін, із жовтуватого світла в коридорах, із смороду від нечистот виникало якесь обличчя і мовило до хлопця слова. Хаотичні уривки із чистилища чи пекла дантових пісень. Богдан від накопиченої втоми ледь переставляв ноги, здавалось, що від кожного погляду й слова його сусідів в нього танули сили. Люди виринали й виринали із стін цього спільного простору. Немов прорвало невидиму греблю від тиску квартирних свідомостей, які сприймають себе в окупації, які вхопились за якусь незрозумілу химерну ідею, в центрі якої знаходиться Леся. А він немов передавальний механізм отого всеобличчя йде, опустивши голову. Усі сусіди як одна людина, не переступаючи порогу, випитують, сварять, жаліють, пропонують допомогу, прагнучи зробити своїм, залучити в свою групу диваків, яка збирається на горішньому поверсі, де хтось гамселить ногою об підлогу, хтось стоїть поруч із схрещеними руками на грудях, а хтось голосно вмикає електронну музику. А в центрі серед них усіх знаходиться Леся. Чому вона? Чому ніхто із сусідів не залучив до ритуалу своїх дітей? Ні, вони тільки стоять біля вікна, зазирають у пітьму і таємничо мовлять: "Він йде...". А Леся тільки й привчає, що питання "Чому?" звучить по-ідіотськи. Навіть сам Богдан почав усвідомлювати для себе необхідність ставитись до цього питання як до ідіотського, тобто, залишати без відповіді, відтворювати в голові візуальний образ того, що трапилось і порівнювати із теперішньою картинкою. Тобто, згадка про горішню квартиру повинна поєднатись із цим проходженням повз відчинені двері, з гіркотою кави в горлі і важким пакетом продуктів у руці. Гілля і коріння.

 Тільки от ніхто із сусідів не посмів торкнутись Богдана. Бо окупація. Жодного насильства, тільки обмежений простір, в якому ти ростеш, як тобі заманеться за Сьомого дня. Сусіди усі поєднались між собою в активний простір, картинку, фон, який ніяк не впливав на Богдана фізично, але він розчиняв хлопця в масовому гаморі, в раптовому напливі людей, які багато років жили поруч із книгарем, жили відокремлено кожен у своєму світі. Тільки от тепер усе перейшло в дивний рух. Цей випадок все далі заглиблюється в нього попри те, що він дістається свого дому з виснаженим мозком, із важким недільним днем за плечима, що забуваєш попередні події. Однак, вони нагадують про себе, вириваються із квартир вкрай знервовані і спустошені, чекаючи як повернення Лесі відновить дивний баланс незрозумілих сил. Зрозуміло, що повернення повинно мати добровільний характер, сприйматись як прояв бажання і при цьому Богдан є людиною без бажання. Він лише пересувається за інерцією, за первісним імпульсом і Леся немов схожа на баланс його існування без мрії у майже протоміфілогічному світогляді.

Це лише спочатку його рухи здавались загальмованими, а далі Богдан плавно дістав із кишені ключі і ось його двері клацнули і відчинились. А сусіди, цей людський фон розчинився в інших квартирах. Відчуття паніки давало про себе знати важким гупанням серця. Мозок запізно зреагував на можливу загрозу. Богдан ошелешено озирнувся на зелену ватерлінію на стінах в під'їзді, на темні брудні сходи. Він уявив себе персонажем в голові автора із невибагливою фантазією, який безсоромно і безжалісно веде Богдана крізь дивні, далеко не героїчні події і змушує переживати незрозумілі почуття, переживати абсурдні події, обговорювати дивні неповноцінні теорії із випадковими, дещо божевільними людьми. І все це на втіху чи ліниве позіхання все такого ж невибагливого читача. А можливо, його пригоди не розраховані на читача, може автор просто взяв Богдана у заручники, окупував ціле місто задля вирішення якоїсь своєї персональної кризи, перетворюючи її на літературну мапу щоденного життя. Щодня. А все решта метафори. І ця дівчина, і ці сусіди, які насправді мовлять інше: відпусти дівчинку, не грай в героя, прокинься і живи! І Богдан все обдумує такий варіант, доки поволі відчиняються двері його квартири. Відчуває, що думати так є неабиякою спокусою, забути ці думки також є великою спокусою. Взагалі несподівана зміна свого життя в окупованому місті спокушає непрогнозованим особистим ростом. Мало б вийти. Богдан усміхнувся до себе перед тим як двері повністю прочинились і він вдихнув важке повітря як знак того, що в ній хтось жив протягом дня, грався, бігав і робив усілякі тільки йому відомі речі. Богдан продовжував посміхатися, бо усвідомив, що почав так жити через те, що якось вже намагався змінити своє життя. І траплялись втрати, втрати, втрати. На цьому марна розмова із собою завершилась і він поринув у свій побут подалі від людського фону своїх сусідів, які напевне припали вухами до стін і все слухають, що відбувається в квартирі із маленькою дівчинкою.

Так, важке повітря, але не настільки застояле як у трамваї. Нагромаджене тепло несло із собою втому. Богдан замкнув двері і за звичкою шумно видихнув. Після цього стало тільки гірше, бо тіло прагнуло відпочинку і віддавалось кожній краплині комфорту ще більшою втомою. Він поклав на підлогу пакет, а саме тіло не відчуло полегшення, його тягнуло до підлоги силою тяжіння. Знявши черевики, ноги звільнились, відчули твердиню і прохолоду підлоги і тут в коридор вискочила Леся. Вона мала сердитий вигляд, волошкові очі набули трохи металевого блиску, кутики вуст тягнулись вниз, брови нахмурились і її слова почали атаку:

— Як ти міг залишити мене саму?! — в маленькому коридорі Богдану здалось, що його замкнули в одній клітці із голодним хижаком.

— В мене сьогодні робочий день. — знічено мовив хлопець.

— Хто працює в неділю?!

— Я працюю по змінам і в мене немає вихідних на конкретні дні.

— Тут мені погано.

— Так, сидіти цілий день в квартирі не дуже корисно. — погодився Богдан і пішов із пакетом в руках на кухню, майже не зважаючи на малу.

— Не те слово. — сердито мовила Леся, продовжуючи стояти стовпом посеред коридору, хоча книгар зміг її оминути, — тут темно, голі стіни і твої сусіди весь час шкребуться в них.

Богдан викладав із пакета продукти і на ходу відказував:

— Так, тут спартанські умови, але цієї зими хоч тепліше, бо минулої кожен рано видавався настільки холодним, що я поспішав на роботу, аби нагрітися там за автоматичного опалення.

— Та вже краще нехай холод, — буркнула мала, зайшовши слідом за ним на кухню, — аніж море книг і жодної цікавої. Таке враження, що їх писали на іншій планеті.

— Вони принаймні цікаві... Для мене.

— А для мене ні.

— В цьому нічого дивного, адже саме я їх читаю.

— А я їх не можу читати. — продовжували буркотіти мала, що починало дратувати Богдана.

— Тоді й не читай. — послідувала спокійна відповідь.

— На жаль, мене дратує, коли є ціла купа книг в кімнаті, а нічого читати.

Брови в Богдана на мить скочили вгору від того, що Леся вжила "на жаль". Ти ба як дипломатично!

— Не дратуйся. Всі ці книги я підбирав собі. Тому жодних проблем.

— Жодних проблем?

— Звісно, якщо ти бачиш в цьому проблеми.

— Ні, тепер я з тобою живу, розділяю одну квартиру.

— І що з того?

— Ти маєш враховувати й мої інтереси.

На мить завмерши і швидко обдумавши слова Лесі, Богдан подивився на немитий посуд в мийці, повне відро сміття. Зазирнув в каструлі і впевнився, що гречана каша й суп по запаху зіпсувались.

— Здається, твої інтереси в сні, їжі, теплі й туалеті забезпечені на достатньому рівні.

— А розваги?

— В мене є Інтернет... В нас є Інтернет.

— У всіх є Інтернет, а от стільки книг мало в кого.

— Ого, майже комплімент.

— Тим не менш, якщо в людини є набір чи колекція чогось, чи не повинна ця колекція містити щось одне, що й зацікавить того, хто живе із цією людиною? — несподівано поставила питання мала вже не обурливим тоном.

— Хіба? — тут Богдан таки здивувався, бо ніколи нічого подібного не чув, — Я ж керуюсь власними уподобаннями.

— Хм, а що робити з уподобаннями інших людей, які живуть із тобою?

— А що з їхніми уподобаннями?

— На них слід зважати.

— Он як? І яким чином? Мої ж уподобання їм до дупи... — Богдан говорив все автоматично, бо тіло гостро реагувало на той шмат роботи, який засів на кухні, кінцівки заніміли, що не хотілось висувати хоч якогось притомного діалогу в дискусії.

— Я ж сказала, мати такі самі книги, які подобаються іншим.

— І як мені знати, які книги подобаються іншим?

— Ти ж живеш з ними, — зарозуміло простогнала Леся і стала на порозі кухні, схрестивши руки на грудях, — звісно, ти повинен знати, що вони люблять читати.

— Добре тоді. Які ж книги ти любиш читати?

— Я не люблю читати. Хіба ти забув?

Далі Богдан замість наступної фрази просто повикидав зіпсовану їжу у відро для сміття та в унітаз. Фактично на вечерю і сніданок залишились лише одні бутербродні страви, від яких малу крутитиме в шлунку.

— А ти полюбляє готувати їжу? — без особливого сподівання запитав Богдан у Лесі.

— Не люблю знаходитись близько біля вогню, а ще мені неприємно тримати ніж в руках. Хіба ти не вмієш готувати?

— Та от вмію, просто втомився.

— Звісно, що втомився, адже сьогодні неділя.

— В мене зовсім інший режим.

— То що нам тепер через твій режим робити? — поцікавилась мала.

У Богдана ледь не вирвалось роздратоване і ледь цинічне: "Нам?", бо за такого розгардіяшу на кухні і, певне, не меншого безладу в кімнаті таке спільне проживання із дівчинкою вкрай обтяжувало книгаря. Нам? Нехай вони й живуть разом, як би не дивно це звучало, але вся робота, піклування звалилось йому на плечі. Тепер книгар почав прокручувати в своїй голові всі ті обставини, за яких мала потрапила до нього. Спочатку йому здавалось, що надто поспішив із висновками стосовно подій на горішньому поверсі. Сусіди лише стояли навколо Лесі півколом і чомусь гупали об підлогу. А як же чорна фігура за вікном? "Він йде..."? Це те, що ніяк не дозволяло вибудувати чітку логіку подій і зароджували в уяві майбутні страшні картинки. А якщо вони дійсно мали намір скоїти щось лихе з Лесею? Тоді цей розгардіяш можна сприймати як спокусу викинути малу за двері і почати наводити в себе лад. Спокуса сильна, адже Богдану незручно в чиїсь присутності, його валить з ніг втома: весь час поруч щось відбувається, виникають сторонні емоції, які штовхають хлопця до відчуття провини од того, що його життя протікає не так, як того очікують інші. Лише одні зауваження після стількох років німого задоволення станом речей, який дозволяв егоїстично вивчати щось нове для себе, розвивати критичне мислення, незважаючи на те, що квартира потребує ремонту, на який в нього немає грошей. Все це сприймалось ним як належне, як необхідний безамбітний аскетизм, коли твої доходи достатньо низькі, аби не відбирати їх в інших людей. Богдан вірив, що в сучасній економіці ти не заробляєш, ти просто різними хитрощами, абсурдними законами, ринковими прийомами відбираєш кошти в інших. І чим вищий твій дохід — тим більше ти відбираєш грошей в інших людей, нехай навіть багатших за тебе, які у свою чергу, відбирали в інших людей. І так з одного рівня доходів в інший, нижчий по валюті усієї піраміди фінансового пожирання один одного. Адже іншої системи немає, чи не так? Ось так він і виправдовувався перед собою, але нині бачив, що власна бідність то є причина докору з боку інших, як от з боку лесі, яка бачить його злидні. Їй від цього нудно. Крім того, з їжею не розженешся: або йти купувати, або готувати щось невибагливе з продуктів у нього під рукою. Але готувати Богдану вже не сила. Книгар здався на милість долі.

Він вийшов на сходову клітку і кілька секунд вагався, чи варто. Якщо Богдан вже тут, а сусіди в квартирах притулились до вічок дверей і тільки чекають, то, звісно, необхідно це зробити, не уявляти як він згодом шкодуватиме. Натиснувши дверний дзвінок, який озвався електронним щебетанням пташки, Богдан не сумнівався, що цієї ж миті двері рвучко відчиняться. Так воно й вийшло. На порозі стояла молода сусідка із рудим волоссям в зачісці-грибочку. Насичено зелений погляд дивився на сусіда, який ще секунду знічено стояв і мовчав, аж поки не напівпростогнав:

— Ем... Ви мовили, що можете допомогти...

Від її очей все навколо буквально спалахувало смарагдом і менш ніж за хвилину Богдан з виразом провини сидів на кухні і дивився як молода жінка впевнено порається над газовою плитою і тумбочкою, на якій нарізає усі необхідні продукти. Як тільки сусідка з'явилась в квартирі, то Леся раптово образилась, немов приревнувала до дорослої жінки. Вона навіть не привіталась у відповідь на слова жінки:

— Привіт, маленька, як ти поживаєш?

Дівчинка насупилась так, немов в неї відібрали найкращу її іграшку, ще почали дражнитися на додачу. Погляд набув металевого блиску, що ним хоч м'ясо нарізай — так само блистять гостро наточені ножі. Вона схрестила руки на грудях, сплела ноги і опустила голову — прийняла максимально неприступну позу. Постоявши так з кілька секунд, змушуючи інших почуватись незручно, Леся повернула голову праворуч, ніби до чогось дослухаючись чи демонструючи, що вона до чогось дослухається і що це куди більше варте уваги, аніж Богдан із його втомою і безсиллям щось приготувати путнє на вечерю. І так тривало ще декілька секунд, що дорослим стало аж надто незручно, поки Леся роздратовано не пішла до кімнати, сильно гупнувши за собою дверима.

Сусідка і Богдан мовчки перезирнулись між собою у жовтому коридорному світлі і майже синхронно потиснули один до одного плечима, мовляв, який ґедзь її вкусив, хоча обоє підозрювали, що поява жінки могла розцінюватись Лесею як вторгнення в її, як їй тепер уявлялось, особистий простір. Звісно, це в певній мірі радувало книгаря так як одноосібне вторгнення Лесі в його невибагливий світ ставало все глибшим, вона почувалась тут все більшою господинею, висувала цілий ряд претензій та все частіше почала поєднувати себе із Богданом в своєрідну шлюбну пару. Насправді це виводило хлопця із рівноваги, коли хтось займав важливе місце поруч із ним без його дозволу і гірше за все, що цей хтось насправді не потребував такого дозволу. Люди не запитують в нас щодо вільних місць у нашому житті і завдяки цьому ми усвідомлюємо власну уразливість. Схоже, що це й вся причина, чому Богдан втрачав рівновагу за слова Лесі "ми".

Сусідка не назвала свого імені, так само і книгар не представився. Їм, певне, обом здалося, що в цій маленькій кухні стане затісно для імен.

— Зараз... зараз... усе звариться... — примовляла жінка на ходу, коли в каструлях грілась вода, нарізались різні овочі й продукти, а її руде волосся коливалось "грибочком" в такт вправних рухів.

Як тільки Богдан робив спробу допомогти чи навіть фразою вголос довести її до відома про свій намір допомогти, то "рудий грибочок" лише відмахувалась:

— Я сама... я сама...

Відповідно, йому тільки й залишалось, що сидіти біля обіднього столика й мовчки спостерігати, як хтось інший порається замість нього біля плити. Так само як й колись в дитинстві. Усе повернулось в дещо зміненому вигляді. Богдан почувався зайвим, винним в тому, що сусідка змушена витрачати свій час та сили замість того, аби відпочивати собі вдома. А ще... А ще вона одна із тих, хто того вечора перебував в квартирі на горішньому поверсі. Богдан поглянув у стелю, уявив як ті двоє, що живуть на горі, припали вухом до підлоги і до вентиляційного отвору. Так, прислухаються. Так, одна із них нині в нього на кухні готує страви. Богдан чудово розумів цю складну ситуацію, а ще десь підсвідомо хотів позбутися маленької дівчинки, через яку книгареві не хотілось навіть зайти до кімнати і наштовхнутись на її обурливий вираз обличчя. Можливо, Леся захоче повернутись, сама обере новий шлях. Однак, в свідомості одразу випливала сильна протидія, незбагненне відчуття обов’язку боронити малу від своїх дивакуватих сусідів. І таким чином в його душі точилась напружена боротьба між індивідуальним, вільним простором, з якого проростає самобутність Богдана, радість, сум і тим обов’язком інтегруватись в людський соціум за допомогою самобутності, радості, смутку, за допомогою тих почуттів та інтелектуальних концепцій, які виростають із індивідуального простору і який нищиться людським соціумом. Ну хіба не суперечність? І в лещатах цієї суперечності Богдан сидить на кухні з почуттям провини і мовчить.

Вечеряли вони разом. Їх об’єднала гаряча корисна їжа і напружене мовчання. Через відчуття голоду Лесю легко виманили з кімнати, достатньо тільки гукнути: «Вечеря готова!». Звісно, що невдоволення на її обличчі не зникло. Богдан вимучено розігрував роль господаря перші хвилини, але далі не насмілився, бо то марно корчити із себе людину із маленькою владою в окупованому місті. Тому за столом зійшлися на мовчазному рівноправ’ї. Сусідка задовольнялась тим, що приготувала непогану вечерю на трьох, їм ще й на ранок вистачить і вона тепер з гідністю сиділа за столом біля холодильника, який раз по раз дивно пчихав, ганяючи фреон своїми нутрощами. Біля неї вмостилась Леся, повільно наминаючи толочену картоплю. А збоку біля малої сидів Богдан, який епізодично прокручував в своїй голові мить, коли спочатку місце Лесі мала зайняти сусідка, але мала із неабиякою впертістю зігнала дорослу жінку і вмостилась біля книгаря. Ніби й все зрозуміло, тільки цей вчинок поширив відчуття незручності, тому мовчання ще довго електризувало повітря і дзвін посуду в купі із вологим жуванням ніяк не допомагали.

— Як гадаєте, коли я зможу знову ходити до школи? — раптово порушила мовчання Леся.

Богдан завмер і мимоволі випустив вилку з руки, вона глухо впала на місцями затертий лінолеум, видавши із себе металеву нотку гравітації. Сусідка із зачіскою «рудого грибочка» знічено затримала погляд на сіро-синіх шпалерах в кухні, механічно жуючи шмат м’яса.

— Ти ба… я не думала про це… — мовила вона про себе і поглянула на Богдана, ніби шукаючи в нього підтримки, але він швидко відсторонився, використовуючи необхідність піднімання виделки з підлоги.

Як тільки книгар підвівся з підлоги з виделкою в руці, то дівчина промовила стурбованим тоном:

— Я дам вам чисту.

— Ні, не потрібно. — відмахнувся Богдан, витираючи металеві зубці об рукав своєї кофти і це дійсно виглядало для нього зайвим, згадуючи скільки посуду йому довелося перемити останніми днями. Ні, не потрібно брати нову виделку.

— Та мені не важко. — все одно заперечила сусідка, трішки насупившись для надання ваги своїй фразі і цей вираз несподівано сподобався Богданові, адже він підкреслив її красиві витончені гармонійні риси і густозелений погляд, який притягував до себе…

— Справді, все гаразд.

— Там же ж мікроби…

— Ті мікроби й так мої. Не переживайте так.

— Не можу. Я знаю, що ця брудна виделка знаходиться на столі і просто не можу ось так спокійно сидіти за столом.

Богдан присоромлено потис плечима, встав з-за столу і вимив виделку під краном, чим вирішив проблему суперечки. Однак, не вирішив питання лесі, про що вона різко нагадала:

— То що там зі школою?

У сусідки й Богдана існували однаково вагомі причини не пускати дівчинку в школу, але кардинально різні. Настільки різними, що вони обоє почали почувати себе спільниками. Сусіди хотіли повернути собі назад дівчинку, а Богдан прагнув вберегти її. Школа абсолютно ніяк не вписувались в ці протилежності, школа стала проявом зовнішнього світу, або навіть його залишком.

— Школа поки що зачекає… — невпевнено й протяжно відказала сусідка, опустивши очі в тарілку.

— Що ніколи раніше та школа не чекала — там тільки й те роблять, що наздоганяють свою програму. — зауважила Леся.

— Тим не менш, необхідно відкласти школу на певний час. — узяв слово Богдан після промовистого погляду сусідки в його бік, яка так натякала, мовляв, час вже й тобі щось сказати.

— Яка на це причина? — без угаву питала мала.

Книгар у відповідь вкотре лише потис плечима і раптом його щось під столом штурхнуло в ногу. Так, це, певне, зробила сусідка, аби він щось казав, але хлопець не насмілився.

— Так, то яка це причина? — вторила запитанню сусідка з лукавим густозеленим поглядом.

— Тобто, повинен я відповідати?

— Так, — посміхнулась мала.

— Так, — вторила сусідка.

Богдан змучено подивився на цих двох сторонніх дівчат, які встигли об’єднатися між собою, аби змусити його брати на себе відповідальність. і для чого? Аби й без того дозволяти почуттю провини переповнювати його?

— Мені обов’язково відповідати? — запитав книгар з надією виграти трохи часу, аби ця ситуація просто зависла в повітрі.

— Ага. — лукаво підморгнула Леся, які подобалось спостерігати за розгубленими дорослими. Вони чимось нагадують казкових істот.

— Ти ж тут живеш. — нагадала сусідка.

— Ну так, вагомий аргумент… — зіронізував він, хоча аргумент таки вагомий, — Школу доведеться відкласти, бо… бо окупація.

Сусідка вдячно усміхнулась Богданові і цей вираз обличчя йому сподобався. Ось так невимушено, без продажу книги, без розмови, наповненої усілякими зарозумілими речами — йому давно так не усміхались, що книгар забув про необхідність усміхатись у відповідь, а не сидіти і програвати в уяві жіночу усмішку із кам’яним обличчям ідіота.

— А як інші діти ходять до школи? — не відставала Леся.

— Інші діти — то інші діти. — по-філософськи підмітив Богдан.

— Нехай вони інші, але вони від цього нікуди не подінуться. Я ж все одно спілкуватимуся із ними. Чи розумітимемо ми тоді один одного?

— Ну, освіта не гарантує розуміння… — пробубнів книгар, відправляючи в рота вилку картопляного пюре.

Холодильник знову пронизливо пчихнув і всі вони замовкли. Богдан ховав очі в тарілку і все прагнув прогнати із себе втому тим приємним здивуванням, що ось в нього вдома за столом сидить маленька капризна дівчинка, молода приваблива жінка, яка приготувала невибагливу і смачну вечерю. Хіба можна собі щось подібне уявити сьогодні вранці? Хіба так траплялось раніше, що нині воно все сприймається кожним із них як належне? Богдан хотів назвати все це словом на літеру «с», дуже хотів, але почуття провини заглушило це бажання. Надто нахабним здавалось привласнювати собі цих людей чи додавати себе до них. Хіба книгар питав у них дозволу, аби приймати все як належне?

Певне, у нього в душі чи в серці мали б розквітнути якійсь теплі почуття, натомість холодильник вкотре голосно пчихнув фреоном, розносячи холод і ніхто не звернув на це уваги. Всі вони схилили голови над тарілками. Натомість усе відбувалось так як і в інших квартирах в цю пізню годину. Багато обмежених однакових територій з ідентичним перебігом подій. І всі вони гілки одного дерева… Просто неймовірно, як вінницьке буття просякнуте цим праобразом. А ще кілька днів тому міська рутина оберталась зовсім не так, все купалось в протоміфологічному світогляді без чітких рис.

Ким він жив раніше і ким він є нині, коли поруч Богдана дівчинка і жінка? Він я к той хлопець із четвертою стадією, стан якого робив його тим, до кого тягнуться інші люди, коли старі зв’язки в суспільстві рвуться, коли окупація відтинає тобі голову і ти ростеш непередбачувано, немов дике дерево. І Богдан згадав родинну історію, як дідусь по материнській лінії за часів Другої Світової війни служив в авіаполку під Чернівцями і в перші ж дні наступу сили Вермахту прорвали оборону, розгромили літаки просто на аеродромі. Полк припинив своє існування, а його дід в цивільному одязі за кілька днів дістався Вінниці, яку на той момент вже окупували німці. Далі просуватись видавалось безглуздим і йому пощастило дістатись залізницею до свого рідного села і в умовах окупації він навіть одружився з бабусею. На згадку в них залишилось свідоцтво про шлюб, видане румунською окупаційною адміністрацією. Дивне співпадіння, коли його дід і сам Богдан по-своєму отримують домашній затишок за окупації. Спадкове чи окупація дає можливість занурюватись в себе, аби вловити таку мить сімейного затишку?

— А як у вас справи із Тим Хто Вказує На Зорі? — запитала Леся у сусідки.

Та надпила із чашки трохи чаю, загадково посміхнулась і відказала:

— Він йде…

— Розповіси мені про нього казочку?

— Звісно.

— Це добре. Бо мені вчора розповідали історію про книгаря. — кивнула дівчинка в бік Богдана лукавий погляд, — Вона хоч і схиляє до сну, але така нецікава, бо книжки то нудні речі.

— Чого ж ти так? Направду в книжках записані усі історії людства. — заперечила жінка, через що Богдан вдячно посміхнувся їй.

— Але ж там немає історії про Того Хто Вказує На Зорі.

— Бо це історія не для всіх. Хіба ти забула?

— А, так. — і Леся повторила про себе дивну фразу, — «Коли ти дивишся на зорі, то хтось інший також на них дивиться» — тоді ти даєш їм імена і той хтось інший також дає їм імена.

Холодильник все не заспокоювався і озвався новим чиханням фреону, а Богдан поглянув на них втомленим і зацікавленим поглядом. Той Хто Вказує На Зорі? Кого це вони мали на увазі? Вони закінчили вечеряти майже одночасно і для Богдана настала чергова незручна мить подякувати зі справжньою вдячністю, а не сухим:

— Дякую вам за допомогу. — книгар все-таки озвучив цей варіант.

Сусідка усміхнулась до Богдана радістю і добротою, що для нього видавалось нереальним. Ні, не може так відбуватись, щоб сусідка лагідно поводилась, щоб її вираз обличчя приймав такі світлі образи, які різко контрастують з усім, що його оточує. Та що там тільки його? Їх оточують. Книгар не знав, що слід сприймати: оточення чи окрему людину із теплою усмішкою? Адже вони знаходяться в непримиримій боротьбі між собою. Ось ця жінка усміхається, забирає від Богдана і Лесі брудний посуд, складає його в мийку, проникаючи все глибше в побут квартири Богдана. Натомість маленький простір все витісняє і витісняє цю теплу усмішку з реальності в його уяву, змушуючи думати, що це Богданові просто уявився той ласкавий вираз обличчя сусідки.

Ігри обмеженого простору. Не встиг він й оком кліпнути як сусідка почала мити посуд, а Леся пішла назад в кімнату. Простір Богдана все зменшувався і зменшувався, що на кухні, ось так сидіти і дивитись жінці в спину як вона миє посуд, стало затісно. ти в кімнату до Лесі — все одно що із маленького простору потрапити в інший. Однак, хлопець потребував хоч якогось руху, найменшого пересування, найменшу дію, аби нагадати про себе як частинку матеріального світу. Інакше простір остаточно тебе знерухомить, перетравить як перетравив тих пасажирів у поламаному трамваї. Богдан тоді потрапив із одного обмеженого простору в іншу пітьму окупованого міста. І так само він прагнув вчинити нині: із освітленої кухні, де жінка відчужена від нього миттям посуду в напівтемну кімнату, де дівчина сторониться книгаря через його нецікаву їй бібліотеку.

— Потрібна якась допомога? — ввічливо як на роботі перепитав він у сусідки, яка навіть не обернулась на його слова.

— Ні, дякую. Я просто роздивляюсь. — відказала вона таким самим тоном і фразою як відказують йому в книгарні.

Богдан звівся на ноги і секунд десять думав, чи не причулись йому ці слова. Напевне, книгар вже так звик до цієї фрази, що готовий почути її на будь-які свої звертання до різних людей. Типу, ви виходите на наступній зупинці? — Ні, дякую. Я просто роздивляюсь. Не підсмажите, котра година? — Ні, дякую. Я просто роздивляюсь. Ти одружишся зі мною? — Ні, дякую. Я просто роздивляюсь. Так само пронизане усе життя, в якому одні покупці, а інші продавці, які одвічно знаходяться по різні боки від касового апарату. І кожному здається, ніби він став ближчим на один крок, аби укласти угоду купівлі-продажу, але насправді ні. Ні, дякую. Я просто роздивляюсь.

Клятий холодильник все ніяк не заспокоювався і знову пчихнув фреоном і Богдан звично пішов в напрямку до місця за касою у кімнату до свого лептопу. Ось ці дві локації накрались одна на одну і нічого дивного Богдан в тому не бачив. Направду, численні вечори й дні в книгарні та вдома вже так поглинули свідомість, що подібна гра прояву одного місця посеред іншого звичного місця слугувала приємною розвагою, яку Богдан охоче плекав і якій піддавалась його свідомість. І коли здавалось, що так до нього підкрадалось божевілля, то заспокоював себе, що більшим за безум здавалось ігнорувати одне місце, коли перебуваєш в іншому. Ні, живи вільно і пам’ятай про окупацію, або ж користуйся окупацією і зважай на свободу інших.

Так, в кімнаті панував той самий розгардіяш: паперові фігурки, сніжинки, малюнки, сховані під столом стоси книг, які геть не цікавили Лесю. В дитячих руках папір постійно змінював свою форму, хоча зміст залишався незмінним. Дівчинка сиділа біля лептопу та переглядала мультики через Інтернет. Кімнату освітлював монітор лептопу і незмінна гаражна переноска, зачеплена на гачок біля ліжка. Богдан трохи посновигав кімнатою, на ходу наводячи хоч якийсь лад в цьому напівтемному просторі. Зі сторони це здавалось досить смішним, коли дівчинка і молодий чоловік почували себе не на своїх місцях і демонстрували, що зайняті чимось серйозним. Хоча ні, мала бездумно дивилась сучасні мультики, слухаючи примітивні діалоги мальованих персонажів в наушниках. Богдан збирав в долоні непотрібні обрізки паперу, а фігурки акуратно, щоб це бачила Леся, складав на столі.

— Мені необхідно скористатися Інтернетом. — торкнув він плече дівчинки, а та відповіла йому зневажливим поглядом, — Дозволиш?

— Ні.

— Там у мене справи.

— В тебе на роботі справи, а в Інтернеті то лише захоплення.

— В мене є право. — все-таки наполіг Богдан, який зашарівся од зверхнього ставлення малої.

— В мене також є право ходити до школи. — холодно, мов маленька снігова королева, відказала Леся, не зводячи погляду з монітору, — Але ж ні, окупація і все таке.

— То інше.

— Немає тут нічого іншого. Просто зараз окупація, чи не так? — тут Леся й поглянула на книгаря як на нікчему, — За неї варто вчасно згадати, запросити… — на цьому слові вона стишила свій голос, — запросити її додому, вирішивши за нас обох.

— Я потребував допомоги… — спробував він виправдатись, хоча ледь не підвищив голос через відчутні докори на свою адресу.

— А я хіба не допомогла б?

— Ти ж не вмієш готувати… — пригадав її фразу Богдан.

— А хіба не можна мене навчити?

Книгар промовчав, бо дійсно не розумів наскільки він завинив перед дівчинкою, взявши її до себе, але продовжуючи перебувати у власному світі. Богдан все множив свою свідомість, розпихував її по різним темним куткам цього міста, вибудовуючи свою ідеальну Вінницю. Так, провінційна місцина видавалась ідеальною глиною для будь-якої розвиненої уяви, коли можеш стояти собі на січневому холоді, сутулячись од подихів пізньої години, а твоя уява виривається за межі трамвайної зупинки все далі дротами, колією, вулицями в однакові магазини, в однакові під’їзди, в однакові квартири. як той листок паперу в клітинку. Варто тільки почати в голові розмотувати образ, як тебе затягує, як ти починаєш зводити нові кордони, або ж долати старі. Так, Вінниця реальна, але вона казна-що робить із твоєю уявою, б ти не здатен зупинитися, коли у твоєму житті з’являється нова людина. Ти вже граєшся із кордонами в одному і тому самому місті. Варто змінити одну межу як десять варіантів Вінниці розростуться гіллям в різні сторони. Місто без голови. Сьомий день.

Довелося сісти в м’яке крісло і дивитись мультик з-за спини Лесі, на дивакуватій картинці без звуку в маленькому розширенні. Почуття провини й далі гнітило, пересипалось всередині як той пісочний годинник. Кілька хвилин і очі самі по собі почали заплющуватися, звуки й образи ніби проникали під шкіру, виповнювали собою кров. Богдан розмірено вдихав в себе тьмяне світло від гаражної переноски, від чого в кімнаті робилось все темніше і темніше. В приміщення вчасно зайшла сусідка із зачіскою «рудим грибочком» і привітно усміхнулась до Богдана, до Лесі, до того безладу і застоялого повітря.

— Ви ще не лягаєте спати? — запитала вона.

Кинувши погляд на годинник, книгар зауважив, що час розпочав нову добу ще півгодини тому. Раптом йому захотілось чаю, чорного, міцного без цукру та лимону. Він звівся на ноги і втомлено мовив:

— Я заварю собі чаю… — і вийшов на кухню поставити чайника.

Насправді йому не хотілось знаходитись в одній кімнаті із такою кількістю людей, займатися перед ними побутовими справами чи щось відказувати на їхні репліки. Ні, краще дозволяти собі різні діалоги з відвідувачами на роботі, а тут радше спокійно собі мовчати. Хіба дім не для цього? Коли Богдан повернувся із чашкою чаю, то Леся вже загорнулась в ковдру на ліжку, біля якого сиділа жінка. Сусідка кілька разів клацнула гаражною переноскою, що кімната на мить поринала в суцільну пітьму, якщо не зважати на синє око монітора лептопу, а потім залишила світло увімкненим.

— Темно-жовто, — сказала сусідка господареві, — з таким світлом можна спокійно всю ніч просидіти.

— Він й сидить. — підтвердила Леся.

Богдан хотів щось відказати, але жінка поглянула на нього веселим поглядом, випередивши фразою:

— Таке враження, що в когось багато зайвого часу.

Тут він й закляк. Що це має означати? Як дванадцятигодинний робочий день може поєднуватись із зайвим часом? Стривайте, схоже, це в них така іронія і дві жінки, незважаючи на різницю у віці, вже встигли змовитись між собою.

— Дуже багато, він навіть книг не читає, а цих книг в нього повно. — Леся й сусідка розмовляли так, наче хлопця в цій кімнаті не існувало.

— Взагалі-то ви можете просто до мене. — нарешті озвався господар квартири, хоча тепер себе таким не вважав.

— О, а я все думала, коли ж ви захочете нагадати про свою присутність тут в кімнаті. — жінка присіла на край ліжка біля ніг малої і кокетливо посміхнулась до Богдана. Щось вона забагато посміхається до нього, а книгар все так само зберігає кам’яний вираз обличчя, мов той ідол в стародавніх доісторичних племенах.

— Хіба я не тут? — видихнув він і сьорбнув чаю.

— У кого ти запитуєш? — підозріло запитала Леся.

— Я намагаюсь уникнути найбільшої несподіванки. Дивно, на днях мені сказали, що пекло — це отримання зовсім не того, на що ти очікуєш. — Богдан сів за стіл, неввічливо повернувшись спиною до своїх гостей і запустив браузер на лептопі.

Чомусь блимнула гаражна переноска і почулось як холодильник на кухні мільйонний раз пчихнув. Леся багатозначно поглянула на сусідку, мовляв, дивак і навіть майже стиха перепитала:

— Що з ним?

— Він йде… — таємничо прошепотіла у відповідь молода жінка.

Богдан не дослухався до таємничої фрази, його пальці забігали по клавіатурі і стартові сторінки сайтів соціальний мереж виринали блокувальними повідомленнями, що доступ із лептопу Богдана заблоковано у зв'язку з тим, що він проживає на окупованій території. Одне і те саме. Книгареві вкотре стало нудно від такої адміністративної одноманітності. При цьому, його дещо тішило, що немає необхідності перейматися віртуальними проблемами віртуальних персонажів. А натомість... Натомість стало чутно як хтось чи щось шкрябається у вікно. А перед цим сусідка щось прошепотіла, але хлопець не розчув слів.

Дряпання по склу не мало б здаватись страшним звуком, якби за вікно не загустіла глуха січнева ніч в окупованому місті, сповненого вологи і бурштинового вуличного світла. Крім того, він мешкав на четвертому поверсі. Дряп-дряп! Ніби довга гілка дикого дерева. Богдан повернувся обличчям до дівчат, а ті з острахом в погляді завмерли на завісі в кімнаті світло-коричневого кольору, які книгар майже завжди тримав прикритими, аби будь-хто із мешканців будинку навпроти не міг спостерігати за ним. Так, щось торкалося скла зі звуком, який постійно повторювався як повторюється Вінниця. З кожним дряпанням це місто змінювалось у незбагненному циклі і поверталось до себе, Богдан звівся з-за столу і невпевнено зробив один крок до заштореного вікна. Дряпання на мить змінилось справжнім свистом мокрого гілля об скло. Вінниця як змерзла птаха видавала із себе серед густої вологи відчайдушний спів.

— То що там казочка? — злякано перепитала Леся за спиною у Богдана чи у нього чи то у сусідки.

На горішньому поверсі злегка рипнула підлога і Богдан здійняв втомлений погляд до стелі, наче прагнув побачити, що там відбувається. А потім він зробив ще один крок до вікна, яке озивалось одноманітним дряпанням. Богдан завмер.

— Давним-давно, — тихо почала говорити сусідка малій свою казочку при світлі гаражної переноски, — коли ще люди ділилися на лише на раси й на види, існувало собі небо. Суцільне безкольорове небо із величезним видовженим сонцем, яке надкушувало місяць тінню землі — це небо невідчутно нависло над холодними лісистими землями, які пізніше переросли у Вінницю. Уявляєш собі, не існувало ні доріг, ні мереж, ні штучного світла, крім блискавок і вогню. Увесь безлюдний світ видавався таким загальнонебовим, диким, що доки пралюди збивались у невеликі зграйки і гріли плоть один біля одного завдяки звичайній близькості. Не інтимній. Не подумай нічого такого. Просто наші пращури на той час не мали якогось специфічного інтересу до природи, до землі, лісів, трави, тварин і далеких обріїв. Дрібко дикунів цікавились лише собою, своїми відчуттями, своєю реакцією на те, як на них тисне оточуючий світ. У них траплялись тривалі і важкі переходи, адже колись вони дістались до вінницьких країв аж і самої Африки. Іноді такі переходи тривали довше за їхнє життя. Часто запитують, що пралюди шукали в цих краях, чому розмінювали життя на мандрівки, залишаючи позаду цілу Африку? Тоді тут панували суворі холоди, значні території вкривали пустелі і небезпек не менше за решту території планети. Здавалось, що вони сомнамбулами блукали первісними стежками від певної обмеженої ландшафтом території до іншої, ще меншої... Але вони не сновиди, бо й сну як такого ті істоти не бачили. Щось замінювало їм сон. Величезні простори доісторичних непривітних земель, життя без часу, без божеств, без жерців і без ченців...

— А що таке простір? — з цікавістю запитала мала.

Простір же сам відповів їй дряпання об скло кімнати. Що то за місто за вікном як неритмічний неприємний звук у пітьмі. Богдан зробив ще один крок у напрямку вікна, але звук гілля загрозливо посилився і хлопець так само відступив на крок назад.

— Простір... — промуркотіла сусідка, — Ти не знаєш, що це чи просто тобі ніхто ніколи цього не пояснював?

— Якось так дивно трапляється, бо всі вимовляють це слово із таким виразом на обличчі, ніби його й всі так знають. Тому стає доволі соромно перепитувати його значення.

— На подібних проблемах багато чого зароджується в людських стосунках. — сусідка підсунула собі стільця, з якого кілька секунд тому звівся Богдан у напрямку до вікна, — Простір це подвійна річ, яка доволі непомітна коли ти володієш нею і надто помітна, коли того простору раптом залишається розміром з горошину. Простір зневажають майже так само як і час, але ні один із жлобів не примудрився порівняти простір із грошима. Тільки час рівняється грошам. А простір... Ну ось перед тобою простір до вікна...

Його тіло завмерло, вкотре завмерло, немов стартова точка відліку нової системи. У відповідь — дряпання чогось невідомого об скло. Закриті завіси. Нікому не потрібний Інтернет.

— Простір до вікна... — повторила про себе дівчинка, підвівши голову і уважно дивлячись на завіси в напівтемній частині кімнаті.

— Поглянь, скільки в ньому світла й тіней.

— І тіней... — промуркотіла мала.

— При цьому нам зрозуміло, що тіней або світла в цьому просторі може існувати більше.

— Може існувати більше...

— Або менше. Усвідомлення цього, віра в зміну певної кількості — це і є простір. У дуже давніх людей не існувало відчуття простору, воно не визріло.

— Не визріло...

Щось ритмічно застукало у вікно і затихло там само у пітьмі. Книгар обережно зробив крок вперед і тепер більше прислухався до жіночої розмови.

— Вони не уявляли свій дім домом, вони полювали і збирали, земля і небо для них видавались єдиним цілим. Нічого не існувало окремо, усе сприймалось єдиним. Над землею здіймалась інша земля, котилась землею і заходило за землю, даруючи землі землю — так минав день і ці давні люди ні в чому не вбачали різниці. Коли хтось вмирав, вони йшли на полювання, а коли хтось народжувався, то займалися риболовлею. А все решта — виживання.

— Виживання...

— Так чи інакше, поволі людське різноманіття і людський рід поширювались тьмяною планетою, що маленькі групи родів дійшли до межі безкрайніх древніх лісів, за якими починалась пустеля, безлюддя. тільки химерні хижі істоти і густі ліси. Кілька племен осіло на берегах чистої звивистої ріки, яка протікала настільки тихо, що достатньо комусь із пралюдей притулити вухо до гладі води і він все одно чув той велетенський ліс у поруху мільйоннодерев'я. Тільки уяви, мільйон дерев, зібраних у лісову нескінченність.

— Мільйон дерев... — прошепотіла дівчинка, кутаючись од кімнатного холоду.

А книгар позаду сусідки в знак згоди кивнув головою і могло здатись, що так одночасно Богдан вітається із стишеним дряпанням об скло, яке на хвилину зникло. І певне, також прислухається до слів сусідки в квартирі:

— Маленькі племена майже не спілкувались, не знали слів і звуків. Усе, що вони мали — це плоть. Щось окреме від одноманітного світу і ця плоть мала свої невибагливі потреби. Настільки невибагливі, що вони для нас наразі геть непомітні, майже невідчутні. І це за умови, що за всі ці тисячі і тисячі років наша плоть не збільшилась в розмірах. І ось ці древні люди дістались берегів чистої ріки, русло якої охоплювало напівколом скелі й землю із величезними покрученими деревами, які ні з чим не зрівняти — вони слугували дахом цим істотам, що ті не ховались в печери.

— Печери...

— Навіть за найсонячнішого дня під кронами високих дерев для мізерних племен, які впізнавали один одного за відсутності страху в очах, коли дививсь один одному у вічі, під кронами цих дерев стояла темінь, немов за глибокої ночі. Направду страх тоді відчувався по-іншому, аніж тепер. Однак, яким саме той страх проявляв серед цих істот, ніхто не знає і не згадає, наче то мало місце на зовсім іншій планеті. І жили вони так на території лісистих берегів, біля річки, яка ще змінить не одне русло і не одну назву аж до Південного Бога. І так вони жили ще до того періоду, коли виникне поняття "життя". Все це глибоке, тьмяне доіснування у темному світі як цілісній палітрі у вічному русі дивних істот. Тоді важко вирізнялось щось живе як окремий організм, лише власна плоть давала про себе знати в моменти болю і відчуття зовнішніх подразників. Одноманітний світ і власне тіло.

— Власне тіло... — прошепотіла дівчинка.

Вікно дряпнуло ніччю у відповідь і Богдан нервово стиснув уста.

— І жив в одному із цих племен чоловік, не надто вправний мисливець, каліка, безіменна плоть, яку як й інших вів за собою нескінченний ліс. Як я казала, тоді панував суворий холодний і сухий клімат. Дерева росли величезні, а траплялись поодинокі і дрібні. Люди тоді не відчували різниці, вони лише слідували тим зеленим багатомільйонням, яке поглинало безбарвне сонце у безбарвному небі. І цей мисливець, цей невдаха, яку потроху вже відганяли від себе куди сильніші та вправніші одноплемінники, ставав все далі осторонь як каліка, як безпорадна істота, яку ось-ось могли добити, аби він не жив тягарем для гурту інших. Трапляються в людському колективі миті, коли хтось один відчуває тісноту в просторі і його тягне все далі на узбіччя, немов він вбачає в тому вихід із простору. Але куди? Куди маєш змогу йти одноманітною доісторичною планетою? Наш безіменний герой цього не знав і тому все ще ночував разом зі своїми одноплемінниками від стоянки до стоянки, намагаючись непомітно від загалу дбати про свою партнерку та дітей. Або ж він дбав про якусь самицю і її дітей, немов він дійсно здавався її партнером, аби його не чіпали. Тоді самітники не могли вижити в диких племенах.

Вони так мандрували не один рік під гіллям мільйонів дерев, виходячи під безбарвне небо лише на берегах водойм чи на вершинах гір. І бачили вони земляне небо, земляна сонце і повертались назад під густину мільйоннодерев'я. Так вони б жили аж до теперішніх часів якби одного разу не трапилась катастрофа: за тих часів клімат поводився значно суворіше, сила вітрів не піддавалась оцінці за теперішньою шкалою Бофорта і ось одного дня здійнявся надвітер з невідомої сторони світу, бо ніяких сторін тоді ще не розрізняли. Повітря навіть піднімало і вбирало в себе каміння і мільйоннодерев'я тріщало так, що могло здатися ніби увесь простір виповнився електричним розрядом.

— Електричним розрядом... — пошепки вторила мала.

А Богдан й собі замислився і стиха мовив сам до себе:

— Аварійна зупинка...

Ніч за вікном продовжувала дряпатися у вікно. Холодильник пчихнув, хтось на горішньому поверсі спустив воду в унітазі і вода з нечистотами глухо засичала кудись вниз до прорваної труби в підвалі під'їзду. Четверта стадія.

— Вітер здіймав вгору воду із річок і розкидав всюди, перетворюючи землю на багно, змиваючи цілі пласти ґрунту й оголюючи коріння вічних дерев. І падало гілля, нескінченно падало гілля протягом кількох днів, що перелякані людські істоти раз по раз гинули під важкою деревиною, оскільки не мали іншого захисту на цих землях. Ліс нищив своїх мешканців, а вітер все не вщухав, аж доки не приніс із собою нестерпний холод. Опісля стількох днів урагану долюдські жалюгідні істоти поволі вилазили з-під уламків дерев в напівзамерзле багно і ошелешено розглядали те багатомільйонне опале гілля. Ти тільки уяви собі, Лесю, мільйони і мільйони уламків деревини. І тіла тварин, і мертва плоть інших людей перемішались з уламками лісу. Рештки різноманітних племен збились в купу в протонадії врятуватись від смертоносного холоду, найвправніші мисливці вирушали поміж уламків гілля на полювання, та поверталися ні з чим. З голоду почали їсти загиблих тварин, а потім й людей. Однак, через суворі умови в живих залишалось все менше людей. Порожній шлунок доводив до первісного відчаю обсмоктувати брудне гілля і жодної живої істоти на сотні кілометрів навколо поваленого лісу.  річки змінили русла, риби не стало, жодна пташка не могла знайти для себе високого гілля, аби сісти і роззирнути обрій спустошення і смерті. Коли починало темніти, племена в зграйках тремтіли з холоду і від невідомого відчуття власного кінця існування. А коли невдаха-мисливець, який втратив дітей і жінку, про яких піклувався, під поваленим гіллям дерев, коли він також горнувся до гурту первісних людей, то вони приймали його як часточку тепла, як ще одне обмеження простору за низької температури повітря. І він все тулився до численних голодних, змерзлих тіл і починав відчувати те, що вони відчувають, адже він споріднився з ними на особливому рівні, знаючи потреби власної плоті. Бо його плоть нічим не відрізнялась від плоті племені. Дві руки, дві ноги, голова, тулуб, голод, холод. Усі вони підходили до межі існування серед повалених дерев і розтрощеного гілля. До того звужений лише його плоттю простір раптово збільшився однаковим станом інших одноплемінників, до яких він горнувся з надією зігрітись. І всі вони відчували наближення того, що протолюди припинять своє існування. Тоді то не сприймали як смерть, бо смерті ще не існувало.

— Смерті ще не існувало... — поволі й зацікавлено все вторила про себе Леся.

— Тоді, — награно-схвильованим голосом мовила далі жінка, — відчуваючи, що ось-ось багато істот віддадуть свій останній подих і для них все припиниться, наш герой ледве звівся на ноги, коли перед ним розкрився обрій. За все його існування, не життя, а саме існування на звичному горизонті, який утворювало собою багатомільйонне гілля — тепер після надурагану, нищення і катастрофи він побачив зорі в небі. Незвичні яскраві цятки світла на панорамі пітьми, ніби те світло, далекі незбагненні світи відділились од звичного тьмяного мерехтіння на безкольоровій планеті. Зорі, мільйоннозор'я. Він продовжував стояти, відділившись від гурту істот, які вже готувались поринути в небуття і все вдивлявся в небокрай ночі. А його одноплемінники все ніяк не зважали, тоді як він сам зважав на свою плоть і на плоть інших, подібних йому, і зважав на несподіване зоряне небо, яке прийшло на заміну покаліченим деревам. Наш герой витягнув руку і спробував пальцем торкнутись далеких небесних вогників, як він звик торкатись низького гілля нескінченного лісу.

Богдан спробував уявити собі цю картинку як долюдська істота хапається за зорі і чути як щось дряпається об вікна. Тому він мовив до себе, одночасно згадуючи події сьогоднішнього вечора в трамваї:

— Просимо усіх пасажирів залишити салон через передні двері. — добре пам'ятаючи, що не всі пасажири погодились із вимогою цього оголошення.

Сусідка на мить замовкла і поглянула на книгаря у тьмяному світлі від гаражної переноски, який стояв посеред кімнати обличчям до завіси, за якою  у вікно дряпалась січнева ніч окупованого міста і продовжила розповідати свою "казочку":

— Тим часом, інші істоти також почали придивлятись до свого одноплемінника, який по-дивному стояв і вказував рукою на далекі світлі цятки на темній панорамі нічного неба, яке виникло замість дерев. Спочатку плем'я дивилось, вигукуючи одноманітні звуки, немов відчуваючи загрозу від того, що одна людина відділилась від загального гурту. І сам герой це відчував, і прагнув так само озватись простим звуком "у-у-у" чи "а-а-а", але через холод й голод голос підвів його, тому з рота вирвалось тремтливе: "Кута!". Перебуваючи на межі існування, гурт істот почув його, нарешті побачили зорі і темне небо. Зрозуміли, що простір несподівано змінився, що в цьому світі з'явилось щось нове, особливе. Звук, пітьма, зорі. І таке сприйняття надало їм усім сил пережити холодну ніч. А початок ранку приніс світло і тепло, плем'я зустріло новий день життям. За нашим героєм залишається протоім'я Кута або, як це означало в головах первісних людей, Той Хто Вказує На Зорі.

Ритм дряпання скла пришвидшився, а потім раптово сповільнився. Богдан підійшов майже впритул до завіси бурштинового кольору, яка виринала у світлі гаражної переноски і підняв руку, аби відсунути в бік синтетичну тканину. Книгар хотів розгледіти в пітьмі джерело того звуку за вікном. Однак, останньої миті передумав, згадавши щойно промовлені слова із казочки, яку розповідала Лесі сусідка. Книгар прошепотів сам до себе почуту сьогодні фразу:

— Ти забув, що ти мені винен? Цілий космос...

Жінка ніяк не відреагувала на слова господаря, а турботливо прибрала долонею волосся з чола маленької сонної дівчинки. Леся все повільніше і повільніше кліпала очима, доки сон не здолав її.

— А що відбувалось далі? — перепитав Богдан не озираючись.

— Тс-с-с-с... — приставила вказівного пальця до уст сусідка.

Тільки тоді він озирнувся і дряпання вмить припинилось. Побачивши, що дитина спить, а вікно більше не озивається моторошною пітьмою, Богдан перепитав пошепки:

— Що відбувалось далі?

— Далі його продовжували називати Кута.

— Щось надто легко вони продовжили. — зауважив Богдан.

— При різкій зміні ландшафту усе нове дається легко... — тихо шепотіла сусідка, здійснюючи дивні порухи руками над обличчям дитини.

— Схоже, що це їхній мозок піддався слабкості через холод і голод. — відшепотів Богдан, відмічаючи про себе, що вже третій раз йому доводиться за сьогодні шепотіти в розмові, боячись цього разу розбудити дитину.

— Первісні сили незбагненні. — лаконічно прошепотіла жінка.

Богдан геть втратив інтерес до вікна, бо відчував, що там уже нічого немає, ніч розсіялась і залишилось сонливе світло окупованого міста. Книгар намотував втому на власну волю, бо присутність жінки в його кімнаті дивним чином тонізувала його, відганяла сон і змушувала нервово думати про те як підтримувати з нею розмову. Адже двоє людей не можуть просто так знаходитись в спільній кімнаті і мовчати. Принаймні він, коли сусідка водить долонями над сонним обличчям малої. До речі, що це таке вона робить? Якийсь культовий ритуал? Можливо, це пов'язано з тим, що її колір очей кілька днів тому змінився з вицвіло-сірого на густозелений.

— Невже міфічна історія на цьому завершилась? — перепитав книгар, зазирнувши в монітор лептопу. Інтернет не відімкнули, але спілкуватися ні з ким неможливо. Соціальні мережі усім, хто проживає на окупованій території, перекрили доступ до навколо міської пітьми.

— Ти віриш в те, що ця історія не закінчилась? — прошепотіла вона і повернула до нього своє обличчя, неймовірно прекрасне в тьмяному світлі переноски. Настільки прекрасне, що воно лякало Богдана.

— Так, вірю.

— Ти віриш, що ця історія правдива? — після секундного мовчання, під час якого її густозелений погляд дряпав хлопця як та пітьма хапалась вікно, запитала сусідка.

— Звісно. — мовив правдиво книгар, намагаючись побачити її очі крізь тінь од шафи.

— Хіба це не надто небезпечно з вашого боку?

— Коли там тиша... — вказав рукою Богдан на монітор лептопу, — коли я там нікого не чую і ніхто не слухає мене, то будь-яка історія в цій реальності, в цьому окупованому місті може здатися реальністю.

— Походить на особисту образу.

— У твого Кути також щось подібне трапилось. — пошепки зіронізував Богдан.

Жінка підвелась і сіла в крісло ближче до Богдана, який в душі зрадів, що колись цей диван продавався в комплекті із двома кріслами. Тепер вони знадобились.

— Він просто побачив зорі.

— Добре, він просто побачив зорі, але тільки після стількох випробувань. І що дивно, з його голодного племені, напівживих істот також це побачили. З чим в них на примітивному рівні світосприйняття асоціюватимуться ці зорі як не передсмертним станом?

— Хтозна, може той кволий стан їм сподобався. — жінка попри пізню годину не виказувала й тіні сонливості, тому активно продовжувала дискутувати, — Хіба в людини виснаження не межує з ейфорією?

— Ми ведемо дивну розмову. — прошепотів про себе Богдан.

— Це ти почав. — тихо докорила йому жінка.

— Почав, бо відчув, що на цьому історія не завершується.

— Ти все вірно відчув. На цьому історія про Того Хто Вказує На Зорі не завершується, але її продовження тобі не сподобається, бо в неї дуже і дуже непростий розвиток історії. Страшне продовження.

— Інтригує. Тільки ось не варто розповідати казочки із страшним продовженням. — цієї миті монітор лептопу перейшов в режим очікування і зробився чорним, немов почав завантажувати пітьму.

— Не переживай, я Лесі розповідала продовження казочки ще раніше. Маленька просто хотіла знати, з чого то все почалося.

— Дивний порядок. І що ж там такого в продовженні? Що трапилось із тим Кутою?

— Щось дуже-дуже неймовірне. — таємничо прошепотіла жінка, — Він побачив синій колір.

— Що? — здивовано перепитав книгар, підвищивши свій голос і сусідка одразу приклала пальця до уст.

— Тс-с-с-с...

— Як це так, побачив синій колір? — пошепки перепитав книгар, дивлячись сусідці в обличчя, а потім перевів погляд на чорний монітор лептопа на столі, — Як він зміг його побачити?

— Там стільки поламалось дерев.

— Дерева на сині. — пошепки зауважив книгар, поволі сівши в крісло біля неї.

— Нехай не сині, але це целюлоза, з якої людство виготовляє папір, в якому вистачає синього.

Книгар замислився, згадуючи, що недавно йому Міхо Штофель розповідав про те, що папір, сторінки книжок іноді містять в собі забагато синього кольору. Або це співпадіння, або ця жінка знає Міхо Штофеля. Другий варіант більш ймовірний. Можливий саме через її дивні помахи долонь над обличчям дитини. Однак, смішно думати, що ніхто з окупованого міста не знає Міхо Штофеля.

— В декого навіть є спеціальні окуляри, які бережуть очі від надмірного синього кольору на сторінках книг. В чому полягає сила цього кольору? — поцікавився книгар.

Сусідка із зачіскою "рудим грибочком" схрестила руки на грудях, заклала ногу на ногу і навіть в тьмяному світлі виднівся її задумливий вираз на обличчі, який межував із справжнім страхом:

— Я не знаю, однак, кожній людині доволі незручно обговорювати цей колір. Достатньо просто мимохідь згадати про нього і це видається цілком необхідною справою. Ми ж кожного дня багато бачимо синього кольору. От небо...

— Сьогодні небо цілий день сіре. — зауважив Богдан, потерши долонею очі.

— Воно таке вже цілий тиждень. Але ж зазвичай воно синє. Це очевидні речі. У тебе дратівлива звичка чіплятись до слів.

— Так, бо вони надто суперечливі для мене. — він замовк і в кімнаті відчувалось тягуче очікування, доки Богдан не продовжив вголос свою думку, — Якщо колір з'являється з часом. то хіба це колір? Ні, це більше скидається на якийсь повтор, старанно виведену копію, немов його відтворили з іншого кольору. Ти розповідала, — в його голосі вловилась іскорка від захоплення власною теорією, але жінка вчасно приставила вказівного пальця до уст: "тс-с-с-с", хоча дитина вже поринула в міцний сон, або ж вона боялась, що ця теорія не сягнула інших вух, — що древні людські істоти тулились один до одного у сподіванні зігрітись. Велика кількість тіл намагались відтворити тепло як... як щось загальне, майже істину для їхнього виживання. Їхні тіла перетворились на безліч, принаймні велику кількість копій тепла, від чого той Кута зробив щось інше, вказавши на зорі. Він спробував скопіювати зорі, розумієш?

— Як ксерокс?

— Звучить по-дурному, але практично мов той ксерокс.

Індикатор живлення на лептопі продовжував блимати червоно-крапковим маячком, а от монітор чорнів, без жодної користі завантажував пітьму із німого всесвітнього павутиння, що світло від гаражної переноски поволі тьмяніло, наче все переходило у безтіньовий жовтогарячо-коричневий світ. Одноманітний світ без тіней. І коли все навколо одноманітне, то що копіювати? Зорі, дерева, кольори. Невже все починалось з копіювання й досі воно продовжується в житті кожного? Чорнота монітора, яку ми відтворюємо мовчанням, світло монітора ми копіюємо мовчанням. Історію про Того Хто Вказує На Зорі відтворює сон дівчинки.

— Вже пізно, — несподівано в'яло промовила сусідка і намірилась підводитись з крісла, — мені самій неприємно наголошувати на необхідності йти звідси. Але пізня година доволі сильний аргумент.

— Хіба існує така необхідність?

— Так, бо він йде...

— Для чого вам потрібна Леся? Ви прагнете принести її в жертву? — обережно запитав Богдан.

Жінка ніжно поглянула на сплячу дівчинку і поглянула на хлопця із лукавою посмішкою:

— Просто ти не чув продовження історії про Куту. Тобі не зрозуміти. Жертвоприношення це жахлива помилка, за яку наступає страшна розплата. Ми не здійснюємо жертвоприношення.

— Тоді для чого вона вам потрібна?

— Вона спочатку обрала нас, а згодом обрала тебе. Вибір це завжди щось більше, аніж напрямок, за яким існуєш. Звісно, кожен обирає кожної миті, але Лесі це вдається настільки невимушено й просто, що коли Він йде... — тут жінка замовкла, а сам Богдан раптово збагнув, що навіть не знає її ім'я.

Справді дивно, що стільки років живеш поруч із людьми, які тепер притулились вухами до стін, але не знає їхніх імен, а лише кволо вітається раз по раз на сходах. Та й чи потрібно знати їхні імена? Ось зараз рудоволоса без імені спокійно приготувала для Богдана і Лесі вечерю, веде з ним цікаву розмову. І все це відбувається без імені. І вона, певне, не знає його імені. Натомість це "ти", яке раніше видавалось таким знеособленим, примітивним і грубим, нині звучить як тепле, майже любовне звертання, на яке варто розміняти усі свої соціальні статуси і ті вже видалені заблоковані акаунти в соціальних мережах.

— Хто Він? — перепитав Богдан.

— Кута, — здавалось, що чорнота виливається з монітору лептопу і наповнює кімнату.

Він одразу перестрибнув лячність, але чорнота тиснула на серце і здавалось, що знову хтось дряпається об скло вікна на четвертому поверсі. Щось дерев'яне водило в ритмі вітру об тверду прозорість, натякаючи, що існує перепона між чорнотою і Богданом. І тут він зрозумів, що ніхто не дряпається у вікно, то сам книгар відтворює ритмічний звук у власній голові. Варто лише згадати за прадавнього Куту як мозок починає копіювати дивний звук ночі. Повтори, одні суцільні відтворення.

— Вже пізня година. — так само в'яло повторив книгар слова жінки і підвівся на ноги, а за ним підвелась й сусідка, — дійсно, неприємно аргументувати необхідність побути наодинці зі своїми думками лише за допомогою певної години доби. — пошепки додав він.

Вони обоє навшпиньки із рипінням підлоги пройшлись кімнатою в коридор до вхідних дверей. Богдан відчув певне полегшення, що цей день чи то доба так завершується, пропонуючи можливість відчути себе частиною дивної сім'ї і згодом повернутися до стану самотності.

— Я можу завтра знову прийти. — запропонувала вона, повернувшись до Богдана своїм красивим обличчям.

— Навіщо? — цього разу краса на Богдана не подіяла і його дещо насторожила пропозиція жінки із зачіскою "рудим грибочком".

— Приготувати вам обом щось поїсти на вечерю. — пояснила сусідка.

— Ну добре. — і Богдан відмітив про себе, що ця сусідка тільки відтворює процес приготування їжі тут у нього вдома. Певне, їй також це потрібно і вона так само вказує на зорі як дуже давно робив це древній Кута.

Замок в дверях клацнув і жінка, легенько торкнувшись його руки, вийшла на сходову клітку до дверей своєї квартири. Доторк викликав дивний внутрішній розряд і волосся га голові в хлопця немов наелектризувалось. Так само як в ті вечори його дитинства — електростатика. Якось дивно, що звичайний доторк викликає в нього неймовірно приємне відчуття і нейрони прагнуть відтворення, що всередині тебе відбувається щось подібне до спалаху блискавки, коли повітря розтинають мільйони вольт і утворюється озон. Три атоми кисню в молекулі замість двох. Усього лише зайвий повтор.

Сходова клітка перед появою її тіла розкрилась немов бутон, сусідка поволі йшла до дверей своєї квартири, не обертаючись, хоча Богдан не зводив із жінки очей. І вся справа впиралась не в обтяжуючі джинси, які підкреслювали в міру округлі сідниці, і не в мішкуватому коричневому светрі, під яким його не спокушували інші фізичні принади. Так, справа не торкалась фізичних принад. Погляд книгаря притягувала та уповільнена, епізодична грація іншого тіла, жіночі рухи максимально наближені до танцю, що Богданові рідко доводилось спостерігати і зблизька, і відчуваючи фізичну присутність людини, а не дивлячись на потокову картинку чи просто на переграний образ на сцені під час вистави. Вперше він відчув певну індивідуальну таємницю від  молодої сусідки, від її густо-зелених очей, які декілька днів тому різко змінили свій колір. І ця таємниця посилювалась із поступовим віддалянням жінки до своїх дверей, де в неї також хтось є. Однак, хто? Чоловік, батьки, може вона мати-одиначка чи просто одиначка? Адже поки сусідка готувала для них вечерю до неї ніхто не телефонував, її ніхто не шукав і вона нікуди не поспішала, лише зважала на пізню годину. Тут уявна таємниця почала повторюватися його власною таємницею: до нього також ніхто не телефонує і Богдан використовував мобільний телефон, аби непоміченим прориватись крізь денний натовп мешканців окупованого міста, ніхто його не шукає, одні сусіди перестрівають на сходах і вимагають повернути їм дівчинку для... А для чого? Сусідка так і не пояснила нічого конкретного,  що тільки додало їй загадковості. Вона тільки хотіла схопитися за ручку дверей як ця крихка і одночасно неприступна межа сама прочинилась перед нею і з пітьми коридору квартири жінку поманила чиясь рука в темній піжамі із червоними корабликами. Не зрозуміло, чи то жіноча рука, чи сторонній чоловік живе із красивою жінкою із зачіскою "рудим грибочком" і заманює її назад човниками на темному морі піжами.

Однак, вона не одразу зникла в темному коридорі на розкритому бутоні сходової клітки, не поринула в пітьму свого житла, не піддалась звичному ходу речей, коли людина зазвичай входить у відчинені двері дому. На певну мить сусідка завмерла і обернулась до Богдана, який повторився подібно до решти сусідів, які годинами тому так само блимали вічками і визирали в прочинені двері. І в цьому жінка видавалась прекрасною, коли спостерігач за нею уподібнювався іншим, наслідував решту у чисто просторовому співвідношенні зі сторонніми людьми та предметами. Не ідейно, ні чуттєво, а лише займаючи певне місце в просторі, що книгаря можна сплутати з іншими сусідами. А вона дивилась на нього, в цей момент нічим не примітного в порівнянні з іншими і все, що можна підсумувати в цей момент, вона озвучила короткою фразою:

— Я прийду о третій годині дня.

Богдан мав би щось відповісти. Та чи потрібно? Він просто стояв в прочинених дверях і очікував, коли залишиться сам, оскільки цього вимагало переживання красивого образу жінки. Краса ось тут, на бутоні сходової клітки, але вона потребує відтворення після того як зникне з перед очей. Тому він мовчить і сприймає фразу як належне, подібно до того як двері відчиняються і впускають сусідку в себе, додому.

Несподівані дивні позиції один одного. що вбивало і діалог, і теорію. Сусідка зайшла в чорний коридор і рука в темній піжамі із червоними корабликами на рукаві зачинила двері. Клацнув дверний замок і біля бутону сходової клітки він залишився сам, що нарешті спромігся тільки прошепотіти про себе:

— Ви виходите на наступній зупинці?

Немов хтось дійсно стояв перед ним в дверях і не пропускав вперед попри усю ввічливість звертання. Здавалось, по дорозі з роботи ця фраза допомогла йому уникнути тимчасової окупації, а тепер книгар її повторив, потребуючи порятунку. Але від чого? Чи, можливо, просто прагнув вимовити слова наперед інший безвихідній ситуації, аби ця фраза завчасно втратила свою силу. Тепер стало зрозуміло, що мозок Богдана працював все далі за сліпою інерцією створювати, відтворювати і нищити як то належить Сьомому дню. Сусідка зникла в своїй квартирі, під'їзд сонно цвів слабким світлом на сходах, а ніч наситилась відпрацьованого дня.

Він зачинив двері і повернувся назад в коридор, втомлено перебираючи ногами. Годинник впевнено дістався другої години ночі і Богданові здавалось, що нічого поганого в пізній годині немає і нехай мозок рухається за інерцією перетравлення дійсності. Поки в світлі гаражної переноски Леся сопіла в глибокому сні, Богдан сам до себе усміхався, розстилаючи крісло, бо в голову лізли дивні сентенції від гри з реальністю. А саме важко стало виділяти для себе: чи то мозок перетравлював окупацію Вінниці в реальність, чи то реальність йшла на фарш окупації. Така взаємодія все більше заплутувала книгаря, вводила в стан своєрідного ступору подібного до того, коли в книгарню заходить відвідувач і Богдан вітається з людиною традиційним виразом: "Добрий день", а у відповідь нічого. Трапляється спалахує погляд, незрозумілий погляд гостя, в якому читається: я лише прийшов чи прийшла в крамницю, а ваше вітання зайве. І книгар не знає як поводитись: як продавець чи залишатись механізмом продажу книг, пошуковим модулем, в якого іноді або й почасти виникають емоційні проблеми, накочує дійсність і "добрий день" до людини висне й розчиняється в повітрі. А відлуння автоматичної фрази все блукає мозком і не знаходить потрібного сприйняття.

Сторонній спостерігач може це назвати дитячою образою і Богдан почувався б набагато краще якби це так мало б місце і це легко виправити морозивом чи келихом вина. Однак, в основі такого сум'яття існувала суперечність корпоративних правил і людської поведінки, що роз'їдало книгаря почуттям невідповідності. Здавалось, що десь над ним нависла система із набором незбагненних канонів і подвійних стандартів, коли слід продавати відвідувачам не лише книги, але й емоції, якійсь невідомі почуття задоволення від книги, отримані до того, як встигли прочитати хоча б третину сторінок, але в основі всього цього знаходилось бажання отримати прибуток, не зважаючи на бажання клієнтів. Просто слід прикинутись, що ти переймаєшся їхніми потребами, необхідно на певну мить догодити награною увагою і отримати свою заробітну плату. Богдан грав за умовними правилами в умовному псевдокорпоративному світі, грає за крихким сценарієм, де реальність могла прориватись назовні якщо хтось не відповідає на твоє "добрий день". Книгар почасти виявляється тим, хто наводить мости за таких пробілів, коли звичні правила не спрацьовують і досягнуто колосального дисбалансу між продажем емоцій та прибутком.

Ми всі пожираємо нашу реальність. Наші відтворення пережитого це одночасно й наші відходи від споминів, тоді як альтернативи немає, тоді як первісна чистота буття обумовлена тим, що ми не можемо її відчувати через необхідність тотального повернення в лоно природи. Так само і Кута почав пожирати реальність, вказуючи на зірки. Хіба ні?

Богдан знову запустив лептоп і перечитав попередження про заблокування його акаунту в соціальній мережі. Вища форма пожирання реальності, вершина харчового ланцюга. Такою нині видавалась ця частка всесвітнього павутиння, яке вже й не таке всесвітнє та всеохоплююче. Навіть більше, Богдан більше не вбачав у ньому жодної користі. Важко приставати до думок невідомих людей, до тих генераторів літер, які раніше клацанням виводились на екран. Що зосталось опісля сотень повідомлень і тисяч коментарів? Їх немов розвіяв велетенський ураган і всі вони безвучно вилились статистикою по ту сторону адміна соціальної мережі. І стало темно, як панує пітьма за первісних часів у холодній залізобетонній квартирі. А монітор світився як нічне небо. Майже пітьма, бо на добре опрацьованих веб-дизайнерами сторінках браузера книгар нічого для себе не бачив. Єдиною зірочкою світився індикатор живлення на клавіатурі і Богдан потягнувся до нього пальцем, натиснув і тримав аж доки лептоп не вимкнувся. Тоді стало так тихо, але не сонно. Ні, його все не хилило на сон, його мозок мислив за інерцією: або вирватись, або сидіти тут поруч дівчинки і приймати окупацію як належне, як завтрашній день, в якому він має прокинутись як колись Кута прокинувся серед поваленого гілля і пронизливого холоду. Як протікав тоді той ранок після того як рука вказала на зорі? Певне, найгірші обставини, але він пам'ятав те відчуття, коли вказував на яскраві цятки, пам'ятав як накрило дивною ейфорією від розширення каналів для поступлення ендорфінів у кров. Того вечора зникло відчуття холоду і голоду. Виникли зорі. Далекі вогники на відмінну від чорних мовчазних дерев, які слугували надійним сховком від стихій. Однак, дерева пали, ніхто і ніщо більше не захищали наляканих істот, які ще не втратили грубих рис на обличчі, з мізерною мімікою, що ледь-ледь освоїли камінь, вогонь і декілька різних за інтонацією вигуків — так ось, вони втратили свій останній природній захист і зорі постали символом року, фатуму мінливого існування і нерви відступили від подразників холоду й голоду.

Певне, й окупація відпускає нерви, бо тепер маленька дівчинка живе в нього, сусідка готує вечерю, йому байдуже до заблокованого акаунту. А потім прийде ранок і почнеться боротьба зі своїми страхами, зі своїми дискомфортом в окупованому місті. І знову щось піде не так, яка мало б піти за нормального стану речей, коли кожен відчуває себе вільним на вільній території — тому страхи відступлять, розчиняться ще до блокпостів і до межі особистого життя. Здається, ніби все марно, тоді як події поступово всотують тебе і стають звичними.

І коли сприймаєш все як належне, то згадуєш події з історії. Богдан кліпнув очима і уявив мить, коли заселяли цей будинок близько п'ятдесяти років тому, як зводились залізобетонні будинки над Лісопарком, над полями опісля воєнних руйнувань, наче трохи підросли крона велетенського дерева. А ще до цього розкинулась тиха затишна Вінниця, яка відходила від громадянської війни, коли цьому місту випала доля ввібрати в себе тимчасову столицю всіма гнаної країни. А ще до шаленого кривавого двадцятого століття місто дрімало в імперському болоті і в культурному провінційному оксамиті, довгого, перенасиченого музикою і філософією дев'ятнадцятого століття. І на місці цього будинку — поле, ліса, дика місцина, яка все підступалась і підступалась до міста, що мандрувало назад в часі. Одяг грубішав, зброя все менше плювалась вогнем, набувала гостроти в шаблях та наконечниках стріл, які здіймалась над козацькими кіннотами. Камінь поступався дереву, береги міняли лінію вздовж Південного Бугу, а вода в своєму руслі все більше танцювала навколо одних воїнів і землеробів. Удар серця у зворотному русі і тіла воїнів обростають все більше металом, а центр управління відходить в Брацлав. Коні топчуть землю, орди наповнюють собою повітря, однак татарам тут важко дихається через присутність Дерева, яке раніше височіло замком на межі Дикого поля. І дикість та обумовлювалась неприступністю цих земель, намаганням залити їх білими плямами на всіх мапах світу. Згодом і Дике поле повернулось у свій зародок, а історія — у літописи, коли над подільськими землями замість замків зводились поодинокі хрести, натомість ідолів і жертовних вівтарів, по яким кров текла у зворотному русі вгору, в рани, що лик Чорнобога знову набував світла. Літописи писались з права наліво аж доки не замовкли шкірою воскреслих тварин. Слов'яни повертались на Північ, політеїзм уподібнювався до розгалуженого на могутні гілки стовбура дерева. І він все тоншав. Аварів змінювали гуни, далі анти, готи. Південний Бог поступився Гіпанісу, "білій воді". І тепер берегами линули сармати, скіфи від точки до точки землями, де ще раніше запанувала культура праці над твердинею, коли трипільці припали до землі, припали до культу вирощування як відродження навколо тоненького стебла молодого деревця, від якого відходили в різні сторони світу майже людські істоти із головами тварин. А дерево повернулось у паросток, навколо якого блукає довжелезна тінь, подібна до п'ятиметрового кістяка і здалеку видно невелике вогнище, яке танцює із древнім вітром, а істоти, подібні до людей у рваному хутрі тварин зводяться над вогнем доки тінь ходить навколо паростка і волають хриплі звуки:

— Кута, Кута! Кутахаша!

І тінь йде, і з-під землі виринає мертве гілля, мільйонне гілля, а замість тіні над зграєю гурту напівживих тіл здіймається той самий безхатченко, якого Богдан бачив кілька вечорі біля поліетиленового намету. І він вказує на зорі понад поодинокими розламаними стовбурами колись велетенських дерев нескінченного лісу:

— Кута!

А далі вітер, електричні розряди, що насправді лунали од багатомільйонного тріску дерев. І все повернулось в одноманітний стан.