К У Т А Х А Ш А НІФЛЬХЕЙМ

Гул клаксонів заповнив усе ранкове Хмельницьке шосе в обидва боки руху транспорту. Ранок середи або дня Одіна перетворився на багатотисячний зойк клаксонів, ревіння двигунів, які навипередки кинулись до усіх в'їздів і виїздів з Вінниці. Богдан йшов собі вгору проспектом Космонавтів до трамвайної зупинки повз реконструйовану площу. У ранковому світлі перекопана територія з поліетиленовим наметом в центрі стала схожою на частку якогось маленького містечка і вся вона втягувала в себе велич навколишніх багатоповерхівок, на очах зменшуючи їхню висоту та розсіюючи монументальність. Фізичні параметри більше не мали сенсу, сенс мав лише звук. Богдан не чув своїх кроків, він чув нескінченну ріку автівок, які встигли застрягти ранкової години. Дорожні затори нагадували дивовижне дійство, коли незліченна кількість паломників рухається до вінницьких святинь і співає хвалу сучасному божеству без імені та історії, але яке грізно нависає над кожним, аби дозволити собі проігнорувати присвячений йому ритуал. Ніхто інший собі цього не дозволяв — люди себе не чули і покірно йшли під вереск клаксонів, кидаючи захопливі погляди на всіх тих, хто рвався до блокпостів і від блокпостів. Так, вони ознаменували собою нову свободу — нескінчений ланцюг автомобілів, що опинились в тимчасовій пастці черги. І попри гудки в заторі ранкової какафонії, це сприймалось за радісну оду на моцартовські лади тріумфу краси людської любові. Те, що роз'єдналось, тепер зшивали автівки, прокладаючи штучні мости із ритмічністю двигуна і хмарок відпрацьованих газів. Надкушене місто почало затягуватись рубцями, життя запульсувало заторами. Богдан рухався повз завмерлу ріку авітвок, у вухах навушники намагались виконувати Моцарта крізь галас моцартівського. Трамвайна зупинка набилась людьми, бо нині трамваї безпомічно стояли на кожному перехресті, оскільки водії у прагненні швидко вибратись з міста чи ті, хто нарешті повернувся додому, нахабно виїжджали на трамвайну колію і застрягали там через те, що ніхто з інших водіїв не хотів їх пропускати поперед себе. Чим не процес запліднення? А мешканці все тягнулись по інерції до зупинки, не зважаючи на той масовий гул і гадали, що це нормально, що слід стояти на січневому холоді з очікувально-невдоволеним виразом обличчя і вдавати, безглуздо вдавати, що це все нормально. А Богдан одразу зрозумів, що йому варто йти пішки, а не долучатися решти в німому очікуванні, не створювати їм додаткових незручностей власною присутністю та претензією на частку простору. І звук потягнувся із незліченної кількості клаксонів опелів, мерседесів, тойот, шкод, вазів, богданів. Потягнувся із неймовірною протяжністю як образне втілення спінозівського доведення ідей Декарта. Уся природа звуку звелась до його протяжності Хмельницьким шосе в холодному ранковому повітрі, переповненому відпрацьованими газами. Сотні емоцій завдяки серійним засобам пересування почали долучатися до загального оберемку сортування матерії за напрямки руху. Цей звук злився в одне явище — в свободу, в химерну метафізичну тонку фікцію, яка руйнується поділом, вірніше, дублюванням. Адже, дві свободи двох індивідуумів означає обмеженої кожної свободи кожною свободою. Потік машин із вільних в них людьми — ось такий вигляд раптом отримала свобода. Свобода вхопитися за дорогу і дати пронизливий сигнал автівці поперед себе, а та автівка подає гудок ще одній попереду себе. Величезна свобода, зібрана із маленьких камер-кабін салону автомобілей, які верещать моцартівську радість, що глушить справжнього Моцарта в навушниках книгаря. Не в силах здолати простір, люди насичують його звуком немов сліпі кидають камінь в глибоку яму, аби дізнатись відстань до дна. Перший гудок як і перша свобода дарують п'янку радість, тримаючи її скільки можна на високій ноті як перший лик божества, а потім відтворення, відтворення, шалене серійне надсилання сигналів і наповнення простору копіюванням голосу. Ріка фанатиків, які рвуться до храму. Богдан заледве протискається межи автівками, які перекрили бортами пішохідні переходи і водії, які не бажають поступатися й метром відстані, роздратовано дивляться на перехожих, які ось так сміють швидше за них йти до свого пункту призначення. Дехто навіть висовується з вікна, коли Богдан перебігає перед самим капотом, і люто верещить на хлопця, куди, мовляв, тебе несуть чорти?! А книгар їх не чує. Тут нічого не можна почути в круговерті божевільного хору клаксонів. Він вже встиг дійти до трамвайного депо, однак ця канонада, цей протяжний звук не втрачав сили, немов ти спускаєшся в безодню заповнену, нескінченною заповнену ламаним гіллям, яке кричить, несамовито кричить од вічного болю немов малі діти, які впали і зламали собі кінцівки і кожен злам вібрує звуковою кільцевою хвилею. Богдан мотнув головою од несподіваного видіння, але воно не зникало. Надкушене місто вишукувало надкушену свідомість і ось рана наклалась на рану і протяжна ріка автівок тисячоголоссям здійняла простір до нових форм згущеної матерії, що гігантські образи проступали високо на білому зимньому небі. Мільйоннгілля кричало зламами по мірі занурення в чорну безодню, автомобілі з розлюченими водіями завмерли в клятому просторі щойно звільненого міста, а безодня все розкривалась і розкривалась нескінченним гіллям, більше деталізованим у своєму зламі, аніж відбитки людських пальців, аніж моцартові імпровізації. Кола на зламі гілля як кардіограма звукових хвиль, яку хтось завантажував у пристрій для відтворення звуків і все кричало, кричало колами, за якими визначають від деревини. Автомобільні бампери як зрізи дерев так само волали, а Богдан заглиблювався далі в безодню в напрямку книгарні, де деревина переходила в папір, а звук у слово. Ще одне перехрестя в заторі, ще один перехід не кращий за мінне поле із вибухом-автівкою, водій якої або неуважний, або поспішає і ти можеш зустрітися віч-на-віч із зрізом цього дерева. А на що воно схоже зблизька? На тунель, на ту саму безодню, яка ввижається на кожному переході, коли дбайливо розставлені світлофори не рятують. Серце завмирає, нерви натягуються струнами, ноги швидко перебігають по білому татуюванню асфальтової змії, тіло граціозно лавірує поміж автомобілями із навіженими клаксонами і ти вже на тротуарі радієш кільком виграним миттєвостям життя. Вже біля височенної будівлі управління статистики натовп пішоходів густішає і під супровід автомобільного хору вони всі йдуть до центру міста. Богдан дослухається до Моцарта в навушниках, але здатен розібрати тільки потужні оркестрові пасажі, все інше — клаксони. Однак, у цьому всьому є свій ритм і зникає необхідність в людському натовпі діставати мобільний телефон та вдавати із кимось розмову. Десь чути стукіт трамваю коліями, але тут же він відчайдушно дзвенить перед перехрестям і застрягає там на кілька хвилин, а за двадцять метрів на зупинці його очікує натовп пасажирів. На вереск трамваю огризаються автівки і декілька водіїв із опущених вікон кричать добре всім відомі слова. Вони всі намагаються заповнити хоч якийсь вільний простір на вінницьких вулицях. Дехто із водії із жадобою дивиться на тротуари, на загородні стовбці, які за великого бажання можна легко демонтувати і утворити таким чином ще одну проїжджу частину. Тільки от з високими бордюрами, напевне, вистачало б мороки, що утримувало відчайдухів від радикального вчинку. Звісно, не обійшлося від аварій, зіткнень і висока будівля на площі Стуса понурим свідком здіймалась над мурашником автокомах, які де-не-де почали трощити одна одну. Блимання аварійних сигналів зупинки, блукання водіїв учасників дорожньої пригоди з мобільними телефонами туди-сюди в надії викликати поліцію, додзвонитися в страхову компанію чи просто додзвонитись до когось, хто вислухає історію про аварію, аби тільки не стояти в потоці автівок без якої-небудь справи. Оминаючи побиті автівки, водії з подвійною люттю тиснули у центр керма, даючи волю протяжному вереску клаксона. Подвійний гнів. Перший розпалювався від того, що пішоходи швидше за них долають відстань, а другий гнів розкручував маховик першого і все більше вбирав оточуючі події.

Книгар відчував, що тіло наповнилось теплом опісля подоланих кілометрів уздовж Хмельницького шосе. Однак, енергія від пересування ранковим містом передувала майбутній втомі та болю в ногах, його погляд і слух ковзали протяжним затором як дорогою до безодні, яка періодично поставала у механічній фугі клаксонів. І Богдан думав, скільки у цій безодні імен? Більше чи менше од зламів дерева? Що, коли називати її змією чи громом? Зрештою, безодня не завжди веде в глибини, вона проковтує, провалює в себе усі падіння. Нехай спочатку вона закручена змією, яка злякано зачаїлась під палим гіллям і сичить громом на ранковому холоді. Грім вже за інерцією надання імен намотує на себе нові форми, подоби та іпостасі. На якомусь витку грім обертається на Семіраміду, а далі — на Сфінкса, на Червоне море, на бутони лілій, на дуло гармати, на ворота Бухенвальду, на Великий степ у середині чотирнадцятого століття, де лютувала бубонна чума, на мембрану мікрофона, на Марію-Антуанетту, на руки зчорнілої від праці матері, на розгорнуту книгу, на пішохідний перехід.

Богдан оминув площу Гагаріна, цей заокруглений сірий п'єдестал для непрацюючого взимку фонтану і холодне зізнання-напис про любов до Вінниці, що на його фоні фотографується більшість туристів. Зграя голубів сполошено здійнялась в небо, зробила коло і знову сідала на площу перед непрацюючим фонтаном до наступної амплітуди транспортного ревіння. Пташки також символізували собою безодню, бо вони не гинуть на електродротах, коли їхні лапки  у місці дотику створюють паралельне з'єднання. Напис великими червоними літерами на будівлі "Вінницький універмаг" також є одним із імен безодні, на яке не варто озиратись, якщо не хочеш, аби тебе принесли в жертву металевому потоку.

Здавалось, що сам метал не може дарувати своє ім'я безодні. Висока щільність як дорожній затор, як ідеальне доведення спінозівської геометрії. Черговий нерегульований перехід подолано із високим ризиком для життя. Ранкова книгарня понуро горіла вітриною у всесірому фасаді. Богдан бадьорим кроком підійшов до дверей і завмер, зазирнувши крізь скло всередину на той випадок, якщо інший книгар передумав чи забувся, що в нього сьогодні вихідний. Тихо й темно. Свобода розчинилась серед книг. Залишалось розпочати робочий день вимкненням сигналізації і запуском каси.

Металопластикові вікна й двері непогано ізолювали від гудіння клаксонів на центральній вулиці, перетворюючи його на низький далекий тон, який бадьорив не гірше міцної кави. З початку дня книги виглядають совами, які посідали у ряд між густого гілля високої ялини, коли за мить дістаєш їх із полиці, то стоси сторінок подібні до мушель з морського дна — доводиться несміливо прикладати вухо до спресованої целюлози, яка мимоволі відлунює жорстокий до неї світ. Тільки за деякий час книги розженуться до такого самого голосу, що й водії на центральній вулиці. Однак, то все лише для свого певного читача, тоді як книгар дозволяє собі трохи глупоти до багатьох книг.

Наразі до відкриття крамниці залишалось часу в п'ятнадцять хвилин і Богдан ходив темними залами, розносячи із собою холод від чорного пальта і частки бруду з підошов черевиків. Минуло кілька хвилин, поки книгар звикав до приміщення, яке одночасно стало його кліткою та своєрідним продовженням тіла, душі та розуму. Тисячі книг, які могли розшири будь-який образ, який пронизує мозок коротким зблиском, дарувати свідомості одночасно розвиток та пояснення. Богдан ходив і уявляв собі як протягом цих двох останніх днів тут панував інший книгар, як він в чомусь виконував свою роботу гірше за Богдана, а в чомусь й краще, коли говорив до відвідувачів куди приємнішим тоном, вбиваючи в собі автоматичні нотки голосу. Легкі ревнощі налаштовували хлопця на більш відповідальний лад, за якого Богдан рідко коли дозволяв собі нехтувати власними робочими обов'язками за присутності людей в книгарні. Хіба що накопичена втома, судоми в горлі, або просто їхні уявні проекції затиснені в свідомості під кінець робочого дня в кріслі перед монітором каси.

Ранковий ритуал після запуску комп'ютерів підкріплювався заварюванням чорного чаю в чашці і він довго настоюватиметься, мінімум з півгодини, аби рідина набула темно-вишневого, густого чорного кольору з усією гіркотою чайного листка. Особливе задоволення приносять питання від когось із відвідувачів, коли ті зауважують, що напій в чашці вже має вигляд справжнього чіфіря. Поряд з чаєм, Богдан складав фігурку із папірця і любив вирізати з неї сніжинку, але таке траплялось за рідкісних випадків, бо зазвичай книгар або рівняв книги на полицях, або дивився прогноз погоди та останні новини. Наразі останні новини чудово видно й чути у вікнах книгарні. Богдан запустив касу, перевірив готівку в касі, одягнув уніформу і став... чекати.

Власне, очікування давно перетворилось на невід'ємний елемент його роботи, коли зранку люди вже нудяться в цьому щойно розпочатому дні і з тієї ж нудьги можуть завітати до книгарні. Хтось вичитує в бібліотеці чи Інтернеті ім'я письменника, історика чи філософа, який став непогано відомим у свій час десь сто п'ятдесят років тому і який, певне, непогано наповнив ресурси бібліотеки, але чомусь видавці забули про нього за теперішніх часів. І ось цей відвідувач запитує книги шановного, але не так добре відомого автора і вже за мить вся злість, накопичена агресія відвідувача виливається різким зауваженням книгареві в обличчя: "сидите тут, але ні чорта не знаєте!". Звісно, що інтелектуальна принциповість ставить сам інтелект в надто вразливе становище, коли непорушні правила заганяють розум в жорсткі рамки пережитків.

Якусь мить Богдан обмірковує непотрібні для себе речі, дослухається до приглушеного космічного тону за вікнами книгарні, вмикає світло і приміщення оживає, тепер хлопець далеко від масиву дрібних картинок, що їх назбиралось в свідомості протягом останнього тижня. Тепер він належав випадковим людям, які заходять в книгарню і обирають книги, ніби оаза для необхідності латання дір в своїй душі. Так книгареві це уявлялось в бажанні возвеличувати свою користь для людей, коли він дивився у вікно на завмерлий потік автівок. В голові одразу утворився образ, що ти возвеличуєш власну необхідність для інших людей над потоком автівок як той птах на дроті дозволяє тобі паралельне з'єднання і його не вражає струм. Воістину, свобода протікає десь паралельно.

Богдан почав міркувати, скільки сьогодні людей завітає в книгарню, наскільки деокупація вплинула на їхню поведінку. І, головне, як книгареві самому з ними поводитись: максимально делікатно, підкреслено діловито чи виключно зверхньо? Удавати, що ніякої окупації не відбулось чи стримано й мовчки кивати на прояви радості оточуючих? Богдан усе ніяк не міг визначитись зі своїм ставленням до того, що відбувалось навколо, бо заторна дійсність  вила тисячоголоссям пораненого звіра, але вона дійсно виднілась у вікні візуальною перспективною без перспективи метафізичної. Іншими словами, Богдан не відчував на собі жодного впливу реальності, однак, хлопець вичікував, як краще прикинутись, що живеш в реальності, впливу якої він відчуває значно слабкіше, аніж минулої середи.

Довго очікувати не довелось і відчинені на кілька секунд двері  разом з гулом потоку машин впустили холод та першого на сьогодні відвідувача. Богдан ходив далекою залою із художньо літературою і рівняв книги, тому хутко поспішив до входу, аби привітати людину, бо так слід чинити, аби вже одразу можливий покупець не відчув себе тут непотрібним од тривалого очікування обслуговуючого персоналу. Богдан постійно співчував людині, якій доводиться прийти на місце зустрічі з кимось, а там ще нікого немає, хоча відчувається присутність інших людей. Дивний просторово-психологічний гібрид як ще одне ім'я безодні. І ось книгар застає при вході темноволосого чоловіка середнього віку, який дивиться на перші ліпші стелажі, які потрапили йому на очі, в яких вже помітний певний книжковий голод. Але варто Богданові з'явитись як ці очі переводять гострий погляд на нього. При цьому й сліду не зосталось од книжкової спраги. Незнайомець здіймався вище від книгаря на цілу голову і ще до привітання із чоловіком Богдан відчув певну претензійність від покупця, одягненого майже з голки, з лоском і трохи із шиком. Ні, цей явно не місцевий житель.

— Доброго ранку! — наввипередки привітався книгар.

— Доброго... — прожував чоловік і зміряв Богдана якимось вичікувально-іронічним поглядом.

З кілька секунд вони стояли біля каси в оточенні книг, на обличчі незнайомця читалась хронічна втома і хронічна ділова зайнятість. Богдан мав куди простіший та однозначний вигляд затурканого продавця, який покірно очікує коли до нього звернуться. Але перший відвідувач не поспішав визначитись зі своєю метою візиту. Чоловік зосередив свою увагу під приглушений гул автівок за вікном на Богданові. Певне, це стало звуком очікування, яке зависло в повітрі і проникло в приміщення.

— Ну ось, я приїхав сюди, — мовив чоловік дещо знуджено, дещо роздратовано, роззираючись на всі боки, — гамірно і холодно тут у вас.

— Я запустив котел, за півгодини стане тепліше.

— Та не в теплі справа. Мушу визнати, ви мене добряче дістали. — іронічно-роздратовано підмітив незнайомець.

— Дістав? — здивовано перепитав Богдан.

— О, ще й як дістали. Я вже почав просто мовчати, але те ваше вчорашнє... — погрозив пальцем чоловік, — Годі вже, де той ваш Богдан?

Книгар завмер, пильно придивившись до незнайомця і обережно промовив:

— Взагалі-то я і є Богдан.

Незнайомець недовірливо покрутив головою і вказав на сорочку хлопця:

— Але ж на бейджику у вас ім'я Олег...

Богдан не знав, що відповісти і боявся поглянути на власний бейджик. І знову це ім'я, яке переслідує його від учора. І знову бейджик на його сорочці підписаний не його іменем. Що взагалі відбувається, чому різні імена сторонніх людей з'являються на його бейджику?! Книгар кинувся до робочого столу, куди мав звичку класти власний бейджик, коли забирав уніформу на прання.

— А ви, власне, хто? — на ходу кинув питання Богдан.

— Я, хм, — незнайомець засунув руку у внутрішню кишеню пальта, — я Петро Олексійович. Так, той самий Петро Олексійович, якому ви протягом останнього тижня попсували нерви своїм дописом в соціальній мережі про невдалий переклад українською "Мага" Джона Фаулза. Доволі довге представлення з мого боку, бо так одразу розкривається, які у нас з вами відносини.

Богдан не знайшов свого бейджика і повернувся до Петра Олексійовича, якого уявляв собі іншим з огляду на це ім'я та по-батькові. Тепер хлопець відчував себе доволі незручно, серце затанцювало в грудях, наче ось-ось він може звалитись на підлогу з інфарктом. Так незручно хлопець не почував себе від студентських років, коли користувався шпаргалкою на екзамені і його піймали на гарячому. Добре, що дозволили перездати після всіх інших студентів того ж дня без відмітки в заліковій книжці. Однак, тут не екзамен, тут з'явилась людина, яку Богдан сприймав як опонента, який в корінь не правий із "непозбувною бентегою", а сам книгар несе неабияку відповідальність, що здійняв стільки галасу, що зрештою принесло більшу популярність книзі в книгарнях країни, але зашкодило репутації очільникам проекту.

— А як ви пробрались в місто? — з підозрою перепитав Богдан.

Петро Олексійович дістав з кишені якогось конверта і відмахнувся на слова хлопця:

— Без проблем.

— А як же... — Богданові трохи перехопило подих, адже він протягом кількох днів звик, що його опоненти знаходяться за нездоланним бар'єром блокпостів, — як же обмеження на в'їзд і виїзд?

— Жодних обмежень на пересування, якщо не брати до уваги затори і що мені довелося йти на своїх двох. Благо місто у вас невелике і не шкода змарнувати близько години на пішу прогулянку, але в цілому шкода, дуже шкода часу і нервів, Богдане. До речі, Богдан чи Олег, бо ваш бейджик збив мене з пантелику?

— Я Богдан.

— Добре, я покінчу із цим доволі швидко. — впевнено мовив Петро Олексійович і відійшов до вікна, кидаючи короткі погляди на завмерлий потік автомобілів, чим нагадав Міхо Штофеля. — Ваш останній лист, сподіваюсь, що це дійсно ваш останній лист мені і більше я не читатиму затурканої маячні з вашої голови...

— Маячні? — з викликом в голосі перепитав книгар, ставши за касу, його струни гідності затремтіли.

— Я б радий назвати ваші листи, — чоловік потряс у повітрі листком паперу, — божевіллям, але це завелика честь для вас. Божевілля це той стан душі, який інші люди пробачають носієві такого стану свідомості. А у вас роздута маячня, у вас нездатність сприймати світ, інших людей, у вас всепоглинаючі заздрощі.

— І чому такому я заздрю?

— Тому, що я веду успішну діяльність, втілюю в життя важливі проекти, видаю книги, які ви читаєте. — твердо й впевнено говорив Петро Олексійович, — Ну а хто ви? Продавець в крамниці, ви — невдаха, який опинився в потрібному місці і мав би знати це. І схоже, що вам неодноразово вказували на ваше місце. Проте, ви дослухаєтесь до власної маячні, аніж до інших людей. — чоловік одразу зайняв безкомпромісну позицію, висловлюючи власну істину в обличчя опонента. — Тепер коли ваш ідіотизм вилазить вам боком, тепер ви хочете затягнути до свого ідіотизму цілком свідомих людей.

— Дивно, що ви називаєте мене невдахою, коли я працюю, аби ваші книги продавались тут...

— Припиніть, — різко відмахнувся чоловік, — я це вже не раз чув, що кожна робота важлива для суспільства. Так завжди апелюють одні невдахи, які знаходять перше ліпше місце для себе в цьому житті. Якоїсь миті ви відчули, або ж навіть вловили духовний зв'язок з периферійним містом і почали вказувати мені і не тільки мені від його імені.

— Не бажаєте чаю чи кави? — несподівано запропонував Богдан.

Петро Олексійович повернув до книгаря похмуре обличчя і перепитав:

— Чому це ви раптом такий люб'язний?

— Хочу виграти кілька хвилин.

— Кілька хвилин?

— Так, щоб обміркувати, про що я можу розмовляти з вами. — зізнався книгар і пішов в напрямку кулера до кімнатки, де зберігався посуд для персоналу.

— Ви не знаєте про що зі мною розмовляти? — здивувався Петро Олексійович, — Ви стільки написали мені листів, ви так активно читаєте книги і аж раптом у вас не знайшлося теми для розмови зі мною? — похмурість обличчя змінилась на глибоку задуму і він відійшов від вікна, — Яким же ж іноді дивним стає той контраст виходу із віртуального спілкування чи поштового повідомлення. Інтернет дозволяє вводити в коло спілкування стільки емоційних калік і вони у відповідь озвучують так багато хворих думок стосовно життя та його особливостей, що хочеться вірити в певний відтінок істини в цих риторичних незграбностей. Я ж озвучу вам певну правду щодо хворих думок емоційних калік — вони привабливі за стилем чи випадком власної хвороби. Ні, Богдане, щоб ви не казали, чого би не витягували зі своєї маячні, ви в реальності зануда. Так як про вас написали в листі.

— Написали в листі? В якому ще листі? — перепитав книгар.

— Як в якому? В тому, який ви мені вчора відіслали. — Петро Олексійович підійшов і дав йому в руки складений в кілька папірців. Хлопець придивився і одразу впізнав свій почерк, вчорашні рядки про те, що книгар не розуміє тривалого мовчання свого опонента.

— Дивно, промовив розгублено хлопець і повернув папірці Петру Олексійовичу, — я нібито не відправляв його вам.

— Я вам вірю, бо його напевне відправила така собі Олеся Олегівна. Після ваших слів вона дописала наступні рядки, — чоловік поставив чашку на осоння, розгорнув останній листок листа і прочитав вголос, — "Не вірте цьому зануді. Він страшна людина, бо може робити із книгами все, що завгодно. Абсолютно безкарно". І підпис: "Олеся Олегівна". Це ж та дівчинка, про яку ви писали?

Прочитане особливо не здивувало хлопця, навіть дозволи скласти до купи якусь космічну головоломку. Олеся Олегівна. Так, ніби вона навмисне це написала. Ось дивись, Богдане, не дарма ти вчора весь час слухав історії про якогось Олега, не дарма на тобі бейджик "Олег", що спокушає тебе стати ним і стерти свою особистість або наповнити її іншим життям. Щось подібне відбувається з книгами, які ми читаємо. Але живі люди витісняють стражденні тексти про вигаданих персонажів, живі люди сильніші. Тому Леся й розкидала його книги, виривала із них сторінки, бо знала, наскільки слабка пам'ять Богдана щодо прочитаних книг, але наскільки свідомість книгаря уразлива перед людьми. Однак, він мав бар'єри, в ньому вибудовувалась ціла система психологічного самозахисту, яку неможливо здолати. Вона закодувала чи то трагедію Гете, чи то міф про Світове Древо і випадково зовнішні обставини хірургічним скальпелем проникли під його шкіру, в його свідомість і розклали на складові елементи уяви — на картинки. Вона розсипалась на зоряне небо і чим займався цього тижня Богдан як не складав із неї сузір'я.

Леся мала милий дитячий почерк, що говорило про неї як про добру людину. Богдан хотів вірити, що дівчинка добра, що вона робить вибір і дивиться на це місто не з вікон книгарні. Дівчинка б потягнула його за собою, напевне, потягнула до свого вибору, але там Богдан почав би втягувати в себе все нові і нові друковані тексти, утворювати нові сузір'я. Петро Олексійович сховав листа і змінив вираз зверхності на обличчі на більш м'яке ставлення в бік книгаря.

— То як щодо чаю чи кави? — сумно перепитав Богдан.

— А ви що полюбляєте?

— Чорний чай. Мій саме встиг вистигнути.

— Ви п'єте чай холодним?

— Так його смак не плутається із температурою.

— Тоді мені кави. — видихнув Петро Олексійович і підійшов до стелажа, аби порозглядати книги.

Приготування кави зайняло не більше хвилини. Розчинна субстанція із цукром подарувала приміщенню гіркогумовий аромат. Богдан все міркував, про що розмовляти з людиною, яка раптом здолала кордони окупації, прийшовши до нього в книгарню. Про що говорити? Про Олега? Олег це ще одне ім'я безодні. Незнайомець, який десь поруч крутиться, готовий прийняти форму твоєї свідомості, надати більшого насичення твоїй життєвій історії. А ти? Що ти робитимеш? Заховаєшся в кутку книгарні, покірно терпітимеш свій статус невдахи, про що тобі прямо в обличчя казатиме кожний Петро Олексійович, який проривається в окуповане місто у відповідь на твої листи, повні докорів про його мовчання. Після численних послань у письмовій формі Богдан й справді не знав, про що розмовляти з цим видавцем, якому хлопець мимоволі попсував крові і після усього того багажу вини за скоєне, після кількох днів окупації Богдан сприймає Петра Олексійовича з недовірою як потенційного шпигуна і провокатора. Адже великою перевагою чоловіка з вільного світу є перебування в окупованому місті із поглядом зовнішньої свободи, тому він вільний щодо скепсису в бік окупованого міста. А що натомість можуть вчинити мешканці Вінниці? Перед ними носій ідей вільного світу, але їхнє місто ще не оклигало від окупації. Носій свободи задалеко від неї, коли ж в'язні окупації постійно ув'язнені. Про що їм залишається розмовляти? Почати знову суперечку про український переклад "Мага"?

— А що ж насправді змусило вас приїхати в окуповане місто? — запитав Богдан, поставивши перед гостем чашку кави.

— Те, що останнього листа мені надіслало двоє людей. — взяв каву Петро Олексійович, відсьорбнув і скривився від того, що вона виявилась не меленою та завареною, — Я таке вперше побачив, але дуже-дуже давно я чув за явище написання двома людьми одного листа. — він задумливо подивився вгору, немов щось відтворюючи в своїй голові, — Мій однокласник мав психованого батька, який страждав на манію напитися і перетворювати на манію все інше. Наприклад, коли він п'яний повертався додому повз трамвайну зупинку, то ні з того ні з сього починав місити її ногами, при цьому вигукуючи на всю горлянку: "Бісова антена! Бісова антена!". Майже кожних вихідних одна і та сама трамвайна зупинка. Якось я запитав в однокласника, що то за антену має на увазі його батько, коли трощить накриття зупинки. Він не знав, тільки сказав, що тато називає цю антену: "одним листом, написаним двома людьми". Маячня, чи не так? А ви б упізнали в батькові мого однокласника себе?

— Бачу, ви особливо не церемонитесь.

— Ви також особливо не соромитесь, коли виділяли це місто як особливе культурне явище. Мовляв, ось в нас майже рай на землі, а що там у вас насправді — сіра безликість. Знаєте, це образливо.

— Я не хотів вас ображати.

— Ну так, ви удавали неабияку толерантність, про яку забулись як тільки почали виставляти світлини зі сторінками українського перекладу "Мага" Фаулза. Сидиш такий і не передбачаєш біди, як ось хтось десь там нібито з добрих намірів починає беземоційно натякати, що я налажав. І ви хотіли, аби я визнав свою хибу? У цьому бізнесі визнання провини є вироком для компанії, причому без різниці, на чиєму боці правда. Визнання власної помилки подібне смерті.

— Отже, усі мають рацію. — зіронізував Богдан, — Нещасні ті, хто усвідомив свої хиби. Тоді помилки виправляються мовчки під покровом ночі.

— Так само й тут. Український переклад "Мага" Фаулза — це справжній витвір мистецтва, філігранна робота для людей, які добре знають українську мову і володіють хорошим словниковим запасом. Нехай ваша вінницька макітра це засвоїть. Коли я отримав того вашого останнього листа, то я й справді подумав, що Вінниця це унікальне місто, яке наразі знаходиться в облозі. Але чим воно відрізняється від столиці? — вказав чоловік пальцем у вікно, за яким трафік завмер у гігантському шумовому заторі, — І що натомість? Про якість перекладу розмірковує людина, яка за своє життя жодної книги не переклала, яка не володію темою для розмови із випадковою людиною. Кажете, що ваша робота також приносить користь людям. Знаєте, користь ще не означає, що вас дійсно хтось потребує.

Книгар спокійно сьорбав свій холодний чай, стояв за касою і міркував про те, як спокійно він так стоїть за касою і сьорбає свій холодний чай. Відчувалось, що тут щось не так. Відсутність теми для спілкування з людиною вільного світу стала невипадковою, оскільки внутрішній стан Богдана тепер уподібнився до замкнутої системи: спокій попри зовнішній тиск, попри те, що співрозмовник прагне довести свою правду шляхом заниження його соціального статусу. Богдан бачив у цьому суперечність коли людина із вільного світу одразу починає опиратись на свій авторитет, вирощувати його, ніби перебуваючи на родючому ґрунті. І от парадокс, коли волелюбна людина розпускає атмосферу своєї свободи, возвеличує власний авторитет без озирання на інших. Воістину, навіть чужа окупація не менш заразніша за особисту. Для Богдана малий простір, постійні утиски вже стали нормою, його спокій замкнувся в систему колообігу, коли він споглядає власний спокій, який є похідним від споглядання власного спокою. Намотування кола за колом, вплітання буття в спокій.

— Я гадав, що вам достатньо коли людина висловлює власну думку. Висловив і вас не турбує, що то за один. Ідеї мають витати в повітрі — так вони удосконалюються. — промовив Богдан.

— О, ні. Думка без людини це надто підозріла річ. Це як авторське право без власника. Якби вас не існувало, але ваша думка стала озвученою, таким собі фантомом в повітрі про те, якої хрінової якості український переклад, то хіба вас не варто вигадати?

— Цікаво ви мовите. Мені це навіть сподобалось, коли людям слід вигадувати носіїв думок. Уявляю, як оце бурхлива дискусія розрослась величезним деревом, думки матеріалізувались суперечкою — все воно аморфне зависло в повітрі хмарою чорних нервів і тут слід сформувати такого собі "нульового коментатора", який є обов'язковим елементом. Це ніби дитина народжує свою матір. Знаєте, як відбуваються процеси в простому режимі і в режимі зворотності. Є от ембріон в повітрі чи в космічному вакуумі — то неважливо. — Богдан міркував на ходу фантастичними образами, від чого отримував насолоду блаженного спокою, — Тканини черева оточують цей ембріон, далі кістки, м'язи, органи, шкіра. Так само навколо думок формуються їхні носії, а не навпаки. Бо ми весь час аналізуємо вислови, виходячи з того, хто їхні носії, тому нам й не просто розрізняти ідею та біографію.

— Виходить, що у вас є теми для розмови, тільки от вони схожі на застоялу воду, від якої тхне якщо її збовтати. Так завжди трапляється, коли приїжджаєш в провінційні міста і кожен місцевий перехвалює це обласне болото, яке й болотом залишається. Не знаю, потрібно скласти якусь інструкцію як спілкуватися із провінціалами. Яким би стало правило номер один в цьому кодексі, як гадаєте?

Хлопець спокійно сьорбнув ще трохи чаю і ввічливо відповів:

— Нікому не зізнавайтесь, що ви не місцевий.

— Он як? Якщо кілька поспіль разів начитатись ваших листів, то й сам починаєш думати як неофіт зі своїми сімнадцятьма квадратами вінницької багатоповерхівки. Тому ніхто не зможе вирізнити мене як стороннього.

— Ні, ви не зрозуміли. — заперечив Богдан, — В окупованому місті не варто демонструвати, що ви прибули звідкись з-за блокпостів. От ви можете сказати, на чому тримається цей світ чи цей Всесвіт? Коли хтось приходить і мовить, що блокпости зникли, окупації більше немає, то він приречений на глум.

— Ваші міркування такі самі як в будь-якого емоційного каліки.

— Ваше право так вважати. Життя подібне до дерева, якому зрізують верхівку і гілля починає більше розростатись в інші боки, займаючи більше простору над землею. Якщо зникає окупація, то нам слід говорити, що окупація триває, — згадав Богдан слова сусідки, — все на поталу примітивної віри в примітивне божество.

— Яке божество? — Петро Олексійович навіть покрутив пальцем біля скроні.

Богдан на мить замовк, обдумуючи, що дійсно, а про яке божество йдеться, коли він озвучує ту сумбурність кількох останніх днів. Він грає на контрастах, коли намагався відстояти перед психами-сусідами гуманістичні погляди, а перед респектабельним членом суспільства відтворює адаптовану версію примітивних культів.

— Ми звикли називати це книгою. — вигляд в книгаря залишався спокійним, але погляд набув холодного зосередженого відтінку.

Петро Олексійович одразу це зауважив. В приглушеному гулі затору на центральній вулиці міста він з помітною обережністю мовив:

— Гаразд. Тобто, у вашому окупованому місті всі одразу навернулись до читання книг? Я чув, що вам й Інтернет не від'єднали, а тільки блокували акаунти в соціальних мережах.

— Ні, попит на книги навіть впав. Я маю на увазі, що зараз ми дивимося в книгу.

— Маячня.

— От ви займаєтесь видавництвом книг, їхнім піаром. Назвіть декілька відмінностей, хоча б одну між цим простором, цим містом в заторах і книгою. Давайте, ви повинні володіти розвиненою уявою і сильною діловою хваткою для таких справ.

Петро Олексійович зберігав перед хлопцем ту саму самовпевненість, але не поспішав відповідати на виклик книгаря, бо, зрештою, коли прочитано чимало книг, розумієш можливість слова передати абсолютно все. В цьому й одна із проблем фантазії — ти уявляєш собі процеси уяви і провалюєшся в ще одну безодню із ще одним ім'ям. Петро Олексійович вирішив схитрити, при цьому маленька родимка під його лівим оком кілька разів смикнулась:

— Книги передають лише сорок відсотків відчуття нашого навколишнього простору, з музикою доволі непогано — на рівні шістдесяти відсотків, звісно, краще зануритись в простір дозволяють кінострічки із зображенням, звуком й умілою режисурою — на рівні вісімдесяти відсотків, а найближче до нашої нервової системи лише відеоігри — це вже майже дев'яносто відсотків. — промовив чоловік і зробив декілька ковтків гарячої кави.

— Коли це встигли зробити такі вимірювання? — Богдан зрозумів, що Петро Олексійович морочить йому голову.

— Доки ви тут сиділи і роздувались міфами про Вінницю. — із сарказмом пройшовся видавець по хлопцеві. — Добре, годі із цим. Ви краще скажіть, де дівчинка?

— Вас це хвилює?

— Це основна причина, через яку я сюди дістався, якщо мовити серйозно, а не гратися в "непозбувну бентегу". Віртуальні кепкування легко пережити, коли постійно зайнятий реальними справами, а не літаєш в чорт-зна яких сферах і не можеш пояснити оточуючим свої проблеми з психікою. Однак, коли у такого каліки як ви чи то зануди, як підмітила Олеся Олегівна, живе маленька дівчинка, яка потрапила у ваші руки практично через викрадення. Неможливо сидіти склавши руки. В голову лізуть різні страшні думки щодо ваших можливих дій по відношенню до дітей.

Спокій Богдана почав вивітрюватись:

— Прикро чути, що ви так погано про мене думаєте.

— І моя думка не змінилась. — запевнив Петро Олексійович, — Тому я й взяв на себе сміливість викликати поліцію. Однак, викликати правоохоронців у вашому місті із зовсім іншого міста це щось неможливе! Спочатку я напряму зателефонував у ваше управління, на що кілька разів поспіль отримував автоматичний голос запису. Мовляв, вибачте, наразі немає можливості відповісти на ваш телефонний виклик, залиште ваше повідомлення через свій акаунт в соціальній мережі. Думаю, добре, без проблем. Пишу повідомлення і відправляю на сторінку управління поліції у Вінниці. Аж раптом адміністрація соціальної мережі виводить попередження: "Увага! Ваше повідомлення повинно надіслатись акаунту, користувач якого знаходиться на території, де населення обмежене у своєму пересуванні. Будь ласка вкажіть місто, в якому ви тепер перебуваєте." Ну я і вказав. А у відповідь знову попередження: "Вибачте ваше повідомлення не відправляється користувачеві, якій знаходиться на території, де мешканці обмежені в своєму пересуванні". Я офігів і спробував ще раз відправити месидж, вказавши Вінницю як місто власного проживання. Адміністрація мережі відповіла на це ще абсурдніше: "Вибачте, користувачі, які  проживають на території, де мешканці обмежені у своєму пересуванні, не повинні мати доступу до свого акаунту". І після цього доступ до моєї сторінки заблокували.

— Вітаю вас. — зіронізував книгар.

— Та немає з чим. — з легким невдоволенням відказав Петро Олексійович, — От тоді я й припинив відповідати на ваші листи, бо злякався, що вірус окупації пристав й до мене. Виявилось, що я не можу більше зайти на свою сторінку, скористатись звичайними контактами, які там зберігались. Добре, що сьогодні після опівночі все відновилось. Однак, я вирішив не відступати від своїх планів, я прихав сюди і запитую у вас: де дівчинка?

— Вона пішла. — спокійно відказав Богдан, допивши свій чай і повернувся в кімнатку, аби наперед запарити ще одну чашку і дочекатись доки вистигне чай.

— Тобто, як пішла? Її немає у вас? — здивовано кинув чоловік йому вслід, залишивши чашку з-під кави на касовому прилавку.

— Вчора вона скористалась запасним ключем, який я тримав біля вхідних дверей. Вона пішла в той час, коли я відвідував свого колишнього колегу. — відказав хлопець, набираючи окропу із кулера. — Пішла і прихопила мого листа, який я вам направду написав, але я ще вагався відправляти його на ваше мовчання. Подумаєш, ще один дивний текст і я залишив малу одну, пішовши у своїх справах. А коли повернувся, то зауважив, що Лесі немає, в квартирі розгардіяш, а про те, що вона відправила мого листа, я щойно дізнався від вас.

Книгар залишив в кулері чашку гарячого чаю і повернувся за касовий прилавок, обережно оминувши Петра Олексійовича і вхопивши носом аромат щедро вилитих чоловічих парфумів. Поглянув на монітор — десята ранку, а ще жодної проданої книги, тоді як центральна вулиця забита автівками, тротуарами крокують невдоволені пішоходи, для яких стоїть в заторах увесь громадський транспорт, а сіре небо над усім цим нависає нездоланною сонливістю і одночасно небесним свинцем, який тисне на скроні. Книгар невдоволено скривився на чашку з-під кави, яку залишив по собі видавець. Його рука взяла чашку і аж раптом рука Петра Олексійовича також вхопилась за горнятко і заодно за пальці Богдана. Чоловік наблизив своє обличчя і пильно подивився у вічі хлопцеві й запитав:

— Я вас серйозно запитую: де дівчинка?

— Ваша недовіра викликана рефлексійною впевненістю, що я посмів критикувати український переклад "Мага" і мав при цьому хибну точку зору. Виходить, що для вас я постійно брешу.

— Я зараз викличу поліцію. — Петро Олексійович не відпускав руку й чашку, тримаючи на хлопцеві суворий погляд.

— Не сумніваюсь, що вони зреагують на ваш виклик і приїдуть сюди за лічені хвилини. — Богдан не розгубився перед погрозами.

Якусь мить Петро Олексійович розмірковував, чому цей хлопець так іронізує, аж доки не збагнув як гул заторів у місті є прямою вказівкою на пряму перешкоду для будь-яких представників правоохоронних органів. Він продовжував тримати рукою чашку, аж доки Богдан не мовив:

— Відпустіть. Відпустіть, он людина заходить в двері.

Книгар не злукавив і двері прочинилась із зойками автомобілів, впускаючи всередину жінку в сірому пальті, із посірілим обличчям, яке злякано дивилось на Богдана. Хлопець згадав її, бо саме вона минулої середи завітала в крамницю, коли він сидів і читав "Мага" Джона Фаулза. Примха долі, коли тепер поруч із книгарем стоїть людина, яка видала в світ цю багатостраждальну книгу.

— Добрий день. — безбарвно привітався книгар, а Петро Олексійович не обтяжив себе привітанням, лише для ввічливості відпустив чашку й долонь хлопця та понуро відійшов до вікна.

— Добрий день. — тремтливо відказала пані, її розгубленість голосу не поступалась розгубленості на обличчі.

За мить Богдан відчув, що зараз почнеться щось неприємне, бо він помітив в руках жінки фірмовий пакет книгарні. Його поліетилен загрозливо хрумтів. Відвідувачка не обманула передчуття хлопця. Вона рвучко дістала із пакета книгу "1984" Джорджа Орвелла і мовила схвильованим голосом:

— Хочу повернути вам цю книгу.

— Ем... — зам'явся Богдан, його серцебиття пришвидшилось, відчуваючи як йому доведеться стати провідником непорушної системи правил книгарні, — Дозвольте поцікавитись, з якої причини?

— Ну... а... книга не підійшла.

— Не підійшла? — здивовано перепитав Богдан, сподіваючись до цього, що книга має якийсь поліграфічний брак і достатньо обміняти її на іншу таку саму.

— Не підійшла, — вже твердіше мовила пані і стало видно, як її очі набрались вологи, — для мене ця книга більше не актуальна.

— Не актуальна? — знову здивованим тоном перепитав книгар, таким чином, намагаючись виграти час для обдумування подальшої стратегії перемовин.

Пані вже почала роздратовано дивитись на нього як на гальмо і емоційно видихнула слова:

— Ну так, блокпости почали пропускати людей, — вона вказала рукою на завмерлий потік автівок на центральній вулиці міста, — мені вже не цікава історія якоїсь там "новомови", "переписування минулого". Нічого незрозуміло, немає любовної лінії. Тільки якийсь алкоголік, який дивиться в монітор і щось там пише в щоденнику. Повірте мені, я сама намагалась щось писати в щоденнику, купила гарного записника, а писати в ньому немає про що. Нічого не відбувалось.

При цих словах Петро Олексійович широко посміхнувся у вікно, а Богдан зібрався із духом, аби мовити доленосну фразу:

— Даруйте, але книги належної якості обміну чи поверненню не підлягають.

— Як так? — очі жінки округлились, груди наповнились повітрям, яке ось-ось мало перейти в гнівні слова.

— Згідно чинного законодавства.

Посіріле обличчя кілька разів смикнулось од того спротиву свідомості, який розгортався всередині пані. І нарешті повітря перейшло в слова:

— Що значить, не можете?! Це ж книжка, а не спідня білизна чи ліки. Не йде мені ця книга — вона для мене надто складна. Мені взагалі її порекомендувала сусідка, а я тут ні до чого!

— На жаль, тут нічим не можу вам допомогти. — спокійно мовив Богдан.

— Ні чорта подібного! — різко зауважила пані і хлопнула книгою об касовий прилавок, — Забирайте цю книгу і віддайте мені гроші!

Тут книгаря дещо заклинило від різкого роздратованого голосу, заперечити якому він не знав як. Бо просити заспокоїтись — ніби гасити вогонь бензином, повторювати ту саму фразу — це також дратуватиме відвідувачку. Тільки завмерти із винуватим виглядом і мовчати доки до тебе не заговорять.

— Що це за магазин такий, коли в інших можна без проблем повернути книги? Тільки у вас таке коїться.

— А в яких саме книжкових крамницях так чинять? — книгар раптово спробував вхопитися за почуті слова.

— Ну, у всіх!

— Конкретніше, будь ласка. Зазвичай, книгарні підпорядковуються чинному законодавству в питанні повернення книг покупцями, оскільки це тісно пов'язано з касовою дисципліною та бухгалтерським обліком, тому необхідно, аби ви вказали, які книгарні і коли так чинили, аби я міг негайно поінформувати асоціацію книгарень про виявлені порушення.

Звісно, Богдан на ходу вигадував цю нісенітницю, намагаючись хоч морально познущатись з людини, яка відверто хитрує тим, що перечитавши  книгу, прагне повернути собі кошти на підставі сподівань на ефемерне законодавство, норми якого достеменно більшості громадянам невідомі у своїх підступних деталях. Петро Олексійович повернувся обличчям до Богдана після почутих слів і знову посміхнувся на всю ту почуту нісенітницю. Звісно, спочатку його здивувало пояснення книгаря, за мить його вже обурило, що хлопець знущається з людей, а далі він вирішив використати це проти самого Богдана.

Тим часом, відвідувачка завмерла із здивованим виразом на обличчі, наче її засунули в холодну ванну. Вона ніколи нічого подібного не чула про асоціацію книгарень, але спрацювало магічне, майже інстинктивне відчуття, що вона бовкнула зайвого і тепер це можуть використати проти неї чи проти когось іншого. Пані спробувала зібратись із думками і тут до книгарні завітала ще одна відвідувачка.

— Добрий день. — бадьорим голосом демонстративно привітав Богдан дівчину в білій шапці з помпоном, в плащові болотяного кольору і з чорним поглядом, який блистів з-під шапки. Біла шапка просто неймовірно підкреслювала її темний погляд.

— Добрий день. — тихо відказала та, не звертаючи уваги на присутніх.

Вона швидко оминула касу і попрямувала в дальню залу до художньої літератури. Богдан, пані і Петро Олексійович кілька секунд одночасно проводили її поглядом до стелажів із книгами, а за мить знову зосередили увагу один на одному.

— Я повертаю вам книгу, а ви повертаєте мені гроші. — твердо заявила жінка із переможним поглядом, немов вже все вирішено.

— На жаль, я не можу так вчинити. — спокійно відрубав книгар.

Вона сильно хлопнула долонею по "1984" Орвелла і загрозливо витріщила очі на молодого хлопця, який продовжував триматись під її натиском.

— Асоціації книгарень не існує. — несподівано мовив Петро Олексійович і підійшов до касового прилавку.

— Що? — повернула до нього голову відвідувачка, а Богдан невдоволено стиснув уста від зухвалості видавця.

— Я кажу: асоціації книгарень не існує. Молодий чоловік вигадав це. — повторив Петро Олексійович.

Звісно, хитрунка після цього зверхньо повернула обличчя до осоромленого  книгаря і зі зміїною посмішкою додала:

— Тоді виходить, що й все решту він вигадав.

— За решту не знаю, — видавець все-таки вирішив не опускатись до наглої брехні, бо доля в таких випадках може відплатити невдачею у видавничому бізнесі.

— Я не можу прийняти книгу і повернути вам кошти. — здавлено мовив книгар, відчуваючи гнів в бік чоловіка.

Жінка замахала руками, її обличчя розчервонілось, щоки надулись:

— Без " не можу"! Забирайте цю книгу і поверніть мені кошти!

Хлопець немов в лихоманці перебирав в голові варіанти подальших дій, бо ось вони вже двоє стояли перед касовим прилавком з таким виглядом, ніби Богдан завинив їм півжиття. До того ж Петро Олексійович також вносив "своїх п'ять копійок":

— Так ви візьміть й анулюйте той чек і подальшим виправленням касових документів. Підіть на зустріч клієнтам, бо з таким відношенням ви їх всіх втратите.

Праве віко книгаря ледь помітно почало смикатись. Легше мовити, аніж зробити те, що озвучив видавець.

— Так, — вхопилась за його слова жінка, — я всім своїм друзям і знайомим розповім, аби вони у вашу книгарню ні ногою!

— Ну так, це для нас біда, це велика втрата. — тихо мовив Богдан, витримуючи найгострішу іронію, на яку тільки мав уяву.

На якусь мить здалося, що навколишній простором пронеслась тягуча і всеохоплююча темрява, наче хтось невидимий, якийсь велетенський розум просто кліпнув очима. Схоже, що на це звернув увагу один Петро Олексійович. Видавець задумливо озирнувся на стелажі із книгами, на вікна, за якими місто все так само стогнало багатотисячними клаксонами завмерлих автомобілів.

— З такими продавцями й окупантів не треба. — в'їдливо зауважила приставуча відвідувачка.

— От чому ви не можете зробити людині приємну послугу? — зі свого боку апелював Петро Олексійович до хлопця.

Книгар захотів, аби зараз трапилось будь-що, якась катастрофа, аби дерево завалилось чи хоча б вимкнули електроенергію. Що завгодно, аби зробити це вагомою причиною негайно припинити моральний наступ двох чудовиськ, які стоять біля каси і вимагають від нього щось, що кардинально суперечить тим правилам, що встановив власник крамниці.

— Я не можу так вчинити через облікову касову політику.

— Тоді не робіть повернення по документам. — хитро запропонував видавець, махаючи собі рукою як аристократ під час відпочинку.

— Так, просто поверніть мені гроші, а сьогодні продасте цю книгу. — підхопила ідею стара хитрунка, її обличчя позбулось сірості і починало жовтіти.

— По-перше, така річ може здійснюватись за мій власний рахунок, на що я не маю коштів. По-друге, при продажу книги я зобов'язаний видати покупцеві чек.

— Та ви на рідкість впертий мудак! — різко випалив чоловік, — Вас жінка просить вже десять хвилин поспіль. Десять хвилин!

Богдан лише важко видихнув на грубощі:

— Будь ласка, не ображайте мене.

— Це ви ображаєте мене, — взяла слово пані, — як чоловік, який взагалі не реагує на прохання жінки. Як вам не соромно?!

— Послухайте, ви поводите себе некоректно по відношенню до людей. Ви невірно оцінюєте переклади українською відомих літературних творів і заодно псуєте репутацію книгарні.

— Гадаю, ви досягнули своєї цілі: мою неправоту практично по кожному питанню доведено. — із удаваним спокоєм відповів Богдан, він все так само завмерло стояв за касою, боячись зробити зайвий рух перед цими двома скандалістами немов перед розлюченими собаками.

— Де ваш менеджер?! — жінка почала захоплювати ініціативу.

— Я тут один. Наразі адміністратора книгарні немає на місці.

— Зателефонуйте йому.

— Він відповість вам те саме, що й я.

— Якийсь довбаний лабіринт...

І тут їх трьох практично заклинило: жінка по колу вимагала повернути їй гроші за книгу "1984" Джорджа Орвелла, Петро Олексійович називав поведінку книгаря неприйнятною для працівника книгарні, а Богдан так само по колу аргументував свою позицію щодо можливості здійснити повернення книги і щодо того, чому видавець прагне показати поведінку хлопця неприйнятною і чому той вічно помиляється у своїх висновках. Вуличний гул пронизував навколишній простір і розкладав усе на молекули, згодом на атоми, на електрони, нейтрони, позитрони, бозони Хіггса — на дрібні елементарні частинки, межі ділення яких людському розуму неможливо осягнути. Хіба що звук міг на це претендувати, елементарне коливання цих часток, які витанцьовували за невидимої енергії, задаючи напрямок руху матерії. А потім з'явилось світло і завмерло бігаючим по колу звуком і вічний звук дрібнішав до слів Петра Олексійовича про те, що Богдан неправий, вічно неправий у цій ситуації та у випадку оцінки українського перекладу "Мага" Джона Фаулза, до слів жінки, яка прагнула повернути "1984" Орвелла, бо місто заповнили автівки, які, як здавалось, ознаменували припинення окупації Вінниці, до слів книгаря, який озвучував правила книгарні щодо повернення книг і зауважував видавцеві про його мету дискредитувати цінність його думки в очах інших людей.

Коло первісно звуку не піддавалось розірванню. Здавалось, що троє мудреців зібрались над безоднею і вдивляються вниз, у темряву, вщент заповнену багатомільйонним ламаним гіллям. Вони сперечаються за одвічну істину, коливають звукові хвилі, вірять лише в них, бо зображення, картинки уяви їм більше не належать. Вони споглядали глибину чорноти, не знаючи, їх самих добре видно в колі світла внизу. І як та чорнота на мить виривається вгору, заповнює простір трьох мудреців, немов всесвітній розум кліпає поглядом.

Тим часом, дівчина в білій шапці із чорними очима довго ходила поміж стелажами, роздивляючись книги. Вона ще не могла визначитись, які думки, якого самітника чи письменника (залежить, ким є автор в першу чергу) наповнять її сьогоднішній день, коли місто заповнили свобода і затори. Її не хвилювала окупація, аби лише день минув у спокої, в домашньому теплі та без сексуально стурбованих чоловіків, які раз по раз шарілися в її присутності якщо тільки звертали на неї увагу. Дівчина ж не прагнула їхньої уваги. Блукати невидимкою, читати невидимкою, знаходитись далеко від будь-яких очей. Чомусь саме протягом останніх днів їй та багато кому іншому це нарешті вдалося. Певна таємнича мрія втілилась в життя. Вона перебирала темними очима обкладинки книг і нарешті дівчинка запинилась на "Магові" Джона Фаулза. Велика біла книга із дрібним шрифтом. Те, що потрібно! Трохи ціна зависока, але роман так довго можна читати, що зрештою можна повірити в існування часу. Її маленькі пальчики дістали книгу з полиці і дівчина поволі рушила до каси, звідки лунали слова роздратування.

Вона обережно підходила до каси і здивовано поглядала на Петра Олексійовича, який саме говорив про безвідповідальність книгаря, про його неспроможність відчувати себе читачем та й за одно продавцем, коли той відмовляє в послузі жінці, яка по віку годиться йому мамою. Дівчина в білій шапці і з чорним поглядом боязно підійшла до видавця, від якого йшов перенасичено солодкий аромат парфумів, що його можна сплутати із засобом для виведення тарганів.

Дівчина глухо, невпевнено промовила до Петра Олексійовича:

— Ем... Даруйте, а з ким ви тут розмовляєте?

Петро Олексійович замовк і злякано подивився на молоду відвідувачку книгарні. На мить його дійсно просяк дикий страх від запитання дівчини, немов видавця застукали на місці злочину. Але варто йому побачити в її руках книгу його видавництва як до чоловіка повернулась впевненість та спокій. Вінниця за вікном переливалась сірими відтінками, гуділа в єдиному звуці і напружено очікувала, коли прийде весна та знову якесь дерево безжально зріжуть через його уявну потворність і непотрібність людям.

К   І   Н   Е   Ц   Ь

січень-жовтень 2017 рік

Вінниця

Девіду Лінчу,

великому мандрівникові

у світі мистецтва