blue book project

 

сніданок драконів

 

спочатку

ти береш усю провину на себе

а потім провина інших

працює на тебе усією країною

у яку граються патріоти

коли їх ніхто не любить

 

за провини дихаєш як у падінні

коли ромашковий парашут

закриває усе небо усі бари

і пральні де ти переш футболки

після квітів сигарет дощів

коли тебе можуть впізнати

дзеркала і нудні розмови

про долоні покусані драконами

 

а твої дракони пали крилонотами

коли спрага ще лікувала богів

білими плямами на мапі легень

обпали поза клавіші і поза землі

насінинами у молитвах пастуха

 

і ти все що колись залишиться

від порції сніданку драконів

ти береш усю провину на себе

і у світі не буде нічого нового

коли окрім її часу

ти крастимеш і її чудовиськ

 

                                                                              2014

 

доволі глибоко щоб риби почали за тобою спостерігати

 

солоні дощі неможливо забути

вони коліщатко яке перемотує

кіноплівку підлоги

із вічності у вічність

і розмокле до полудня сьогодні

ніби знайдений день опісля сну

боязно скрипить годинами

 

уночі ліжко палає тобою

під периною сіль пахне склом

і вогонь споглядає у водойми

які ніби очі поезії

повні темряви хвиль і пляшок

плескіт вогню лоскоче глибини

а поезія озивається склом

чужого милосердя до себе

 

коли усі глибини уриваються

жалість падає до глухого кута

і не знаєш чи хтось був у тебе

мов пітьма зворотного квитка

повернуті спини до порожнечі

затуляють спокутами вікно

і повітря стає глибоким

для риб

 

коли дощі стають одним дощем

риби пильнують цю самотність

вони бачать як солона вічність

вбирає у себе щілини мрій

 

                                                                              2014

 

 

 

 

королівство золотої середини

 

коли я одягаю корону слабкості

ти сидиш під короною мосту

і плачеш митями які жоден поет

не вгадає

на берег ніг викидаються клапті

розірваної світлини

кольоровими рибками більшість

із яких померло білою стороною

 

я розсотую золоту середину

ти розриваєш живіт міста надвоє

через кесарева народжується

відлуння і не народжується мить

а дичавіє і тягнеться у різні боки

у численні повтори

перетворюючи на глухоту кожне

фото

 

ти бачиш мене на усіх бажаннях

які виконує золота середина

а не рибка яка відплила наготою

і тепер вода єдине що відділяє

од наготи і

листів які протікають чернетками

про те як ти повертаєшся у місто

сліпих

 

так я тримаю тебе

але що залишаю місту натомість

нічого крім зору

нічого крім мосту

нічого крім фото

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

танець пелікана

 

і прилітає птах

багряніє вечір на лівому крилі

сідає на стежину

із вересня у листопад

складає до серця вечір

аби не настала ніч

 

прокидається каміння

тремтить південь межи пір’я

сріблом виповнюється час

і його подзвін танцює пеліканом

відганяючи косу ночі од каменя

 

і ти рятуєш од ран

раптово підстрелений південь

із запасом тепла

без огляду на тропічні квіти

і перегуки високої трави

 

пернатий знак питання

без питання

жебракує біля порогу

і невимушено читає твої долоні

як лопухове євангеліє

до тієї частини

коли роздають хліб і рибу

особливо рибу мов кулі лускаті

і сиві краплі меду

які швидко дірявлять ніч

ніби вода уся вода у світі

ось-ось замерзне навічно

 

і танець пелікана

малюнком дитячим

мовчить що тоді

вони летіли удвох

і нині птасі боляче здійматись

у небо так боляче

що люди бачать там рай

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

шахи

 

коли кохаєшся з ангелом на небі

напівтонові контури літнього міста

видаються суворим відбитком

краплини дощу

на замордованій землі

а може просто плювка

цивілізації

як картина сірих і зелених клітин

шахової дошки

де ми пішаки міста

а наше житло одноповерхове

з дрібними східцями

якими ти здіймаєшся цілу вічність

огортаєш ноги в лещата болю

проте з вікон бачиш

той самий краєвид

сіро-зеленого прицілу

принаймні тобі хочеться вірити

що ти досі мішень

і не байдужий своїм катам

вірити що ти не пішак

якому ніколи не стати ферзем

в одноповерховій країні

коли ангели вічно падають…

 

                                                                              2012

 

 

нібисервантес

 

і ось це місто ніби дзвінок

серед ночі поклик сирени-пам'яті

у дощовому прибої і двобої

за коліна ринв

сполохує дерево квартир

у яких кухні вирвані із м'ясом

а шпалери затертими мундирами

огортають стіни просякнуті

димом гільз

де обрубки коридорів ведуть

у нікуди

у кімнати з мотлохом і бібліотеки

де ікони відтінку хакі

і книги всі як одна сервантеса

чекають нових постояльців

 

і ось це місто наїжилось

що дон кіхот блукає між голок

із яких крапає холодний морфій

кольору стелі

проїденої снарядами до серця

блукає і ніби хапається кухнею

за ліфти кути військовий квиток

 

і ось цей оскаженілий лічильник

намотує дзвінок за дзвінком

коли на тому кінці не питають

чи є хтось вдома

коли там горять спини од сходу

та не сонця

 

і жоден вітряк не ворухнеться

од цього дощу і од цього міста

 

                                                                              2015

 

 

 

оксиди самотності

 

вона іноді не знає по який бік

самотності знаходиться

коли тверді лінії її тіла

розчинились у сполоханій душі

коли її безпорадні дерева

виросли у жменях чужих міст

і збирають пір'я радіосигналів

уривки вулиць без магазинів

якими мандрує реклама віскі

опіками неонового клейма

 

по один бік самоти

її похмілля пральною машиною

крутить спогади циферблатами

переповнених мушлями кімнат

вона підносить кожну до вуха

і чує голосіння потягу її грудьми

що тікає нічними передмістями

на червону крапку світлофора

 

на іншій стороні у неї

є терпіння не гратися у бога

коли ще цілі зап’ястя

і вино ллється просто вином

вона завжди обирала світло

а бог наближався лише опіками

 

знову падають дощі в її кімнаті

равлики покидають мушлі

і по краплинах дістаються хмар

світ потребує самотніх людей

їхня одежа має зручний розмір

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

переліміт

 

коли кров позбавлена заспокійливого

і дорослий чоловік мовить переліміт

із обличчям настільки червоним

мов тіло перехилилось через поручні

 

коли для нього немає сидячого місця

у старому швейцарському вагоні

оскільки попередня зупинка політех

і тепер серце науки вистукує ритм

відпускаючи молодь до кафешок

в обгортці дежавю лютого і люті

 

коли цей чоловік бачить переліміт

мовить не факультети а батальйони

не декан а комбат і йому ця плоть

сьогодні по-сумному надто зайва

ця зима покидає тебе без причини

на середині свого талого маршруту

і це навіть не війна а переліміт

рядка що затягує всіх нас у яму

 

 

бачиш як мовчання перемагає шкіру

а очі його не вірять у власну стінку

не зректися не вирізати цієї зупинки

коли тебе затиснуло між відлуннями

оголеного тилу яким ходить чоловік

ходить і не зустрічає спротиву

 

окрім як сісти на інший маршрут

бо всі ці забаганки без запобіжника

бо всі ці самосуди зі словами

які захоплюють все більше пустки

не пасують околицям і паркам

уздовж нашого гальмівного шляху

викарбуваного іменами на плитах

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

сімейний портрет

 

-1-

гостре відчуття приреченості

коли мене залишають самого

малювати сімейні портрети

і виходять кити неповороткі

тушами викидаються на пляжі

або жваві дельфіни

які проводжають баржі весни

до наших бермудів

як вода до води хвиля до хвилі

я ніби гортаю книгу

а насправді так б’ється океан

у стіни твого світла

 

-2-

я пригортаю місяць до океану

рахую прибої косаток цунамі

коли накочують втоми твого дна

коли усі пляжі перехиляються

через сонячні перила грудей

і спадають у вигини материків

обриваючи коріння і рядна трав

ніби струни розкиданих арф

як і твої чайки шукають берег

і вертають назад

і вертають назад

бо що землі то могила

а коли води то човни

де каміння зі дна не піднімеш

 

-3-

де ти шукаєш край

там знаходиш рибу

її срібло на боках

не продасть глибини

і не викупить подих

аби кричати від болю гравітації

у твердості твоєї долоні

її срібло на боках

містить стільки латини води

скільки мудрості сонця у листі

що намул розправляє крила

до гольфстріму і стає медузою

 

-4-

я тихо прикладаю свій місяць

щоб він не впав

щоб він раптово

не почув ту хвилю

яка по-справжньому належить

ночі

як вода до води хвиля до хвилі

коли вода у русі змінює колір

ніби виправдання у мовчанні

нам ніколи не піймати цього

хамелеона

бо суть не у початку солі

головне єднати світло і світло

                                                                             

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

їй немає початку

 

кожної кремнієвої ночі це місто

кришиться на янголів-охоронців

пускає в себе павучого сатурна

їсти неціловані алеї безсоння

збирати босоногі дощі у верлібр

плавити закоханих у срібні мечі

і місто загортає віконне золото

у кульбабку свічі

ховає у траві цигаркові комети

вмираючи смогом і розривається

сигналізація

ламаючи нашу броню на стигле

повітря що набожно дихати

і давати цьому набряклому місту

ковток

перегонів з босоногим дощем

босоного із янголами-охоронцями

що аж війна тікає з-під ніг

ця фарфорова війна червоноока

на столі тріснутого прикладу ак

тільки роса

так багато роси що затісно

і сонце схоже на пряник

 

                                                                              2015

 

супермаркет

 

ти поєднуєш супермаркет і слова

отримуєш віру у старість

із її натертими підлогами

і баобабами полиць вин

вони стоять незворушно

як і дати від виробника

на упаковці пам’ятей і пов’язках

 

ти переплутав доміно і принципи

від чого зливи пам’ятей

ніби одного разу війни

із голів у супермаркети

так ніби скошені трави

падали фішками доміно

і полегшували час до свіжої рани

 

ти змінив ідолів скошеною травою

що знову переросла світ

переплетеними думками

а світ все ніяк не виросте

у праві семи мільярдів на старість

 

у супермаркетах ходять

супермаркетами ходять

як розмови переводять

на інші теми на інших людей

від інших людей

у черги по сигарети і колу

по колу

це і є старість коли береш зайве                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

самотність за подорожей у часі

 

твої подорожі замалі для життя

нижче за музику нижче за дощ

замість них краще просто жити

і достроково добивати правдою

власний суворий безмежний техас

 

раніше ти слухав серце і його іржу

а то холодно скрипів місячний дах

від розплетеного волосся дощу

 

ти подорожував до людей

до їхніх глибин колодязя ланцюгом

нова ланка нова обіцянка

доки не вривався і на дно

 

у свідомості далеко за зорі

каменем падаєш на груди

за музикою яка за водою

рибою кидалась на береги

вона ніколи не чіпала ран

які тобі кортіло підписати

своїм безмежними техасом

 

час належить пройденим дорогам

самотнім як лікарі за часів чуми

а твої ноги як батько і дочка

які по черзі курять на балконі

коли замість подорожі

зазвичай обирають життя

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

нібисамурай

 

осінь викреслює мене із заповіту

і чорнило лягає на чорнило

стежина до стежини до імен

у сніп перев’язаний містком

над ровами погаслої катани

 

і коли хміліє драконами схід

із сірими світанками на хвостах

і коли вогонь що тягнувся вгору

кленовими вітрилами

щоглами нескінченних дерев

дістався до небесних пащ

 

що жовтий згорнувся клубком

нагадує за кого ковтати вино

ламати золоте проміння на хліб

 

що синій розправляє крила

затуляючи ними різдвяну сльозу

не пускаючи вітер назад у сни

 

що червоний тікає за шкіру

піднімає рани із безглуздих воєн

єдиною квіткою осені в мені

 

і вони смиренно вклоняються

перед старшим

що залив мапи білим воском

даруючи увесь світ пересторогам

а перестороги немовляті в яслах

сансари

 

що білий ніби світло тотемів

вириває північ зі святого письма

вирівнює вітри у катану

а осінь у човен до порту півночі

 

без мене без мого тіла

чи є воно далі дотиків холоду

чи є воно яскравіше зорі

під якою схилили голови вечері

 

а душа осене

хіба не її ти заповідала

замість арктики

немовляті в яслах сансари

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

слони

 

тиша як горнятко повне води

ще одне слово

ще одна спрага

і любов більше не потече

у корінь

 

слони чують далекий дощ

слони чують далекий дощ

їхній крок у горнятку грає

трепетом і африкою

яка горить і все не згорає

яка мовчить і не замовкне

 

коли кров парує у подиху

віддає цукром і глиною

від мого тіла залишається

тіло

 

слони не одвертають спин

не схиляють голови слони

у їхніх очах багато чекань

вони несуть небесну шкіру

над матінкою-африкою

як хустку до дівочої голови

як відповідь що переверне

мою тишу

 

і я спраглий ітиму за слонами

що вертатимуть назад

туди де вперше почуто дощ

туди де вперше почуто дощ

 

                                                                              2014

 

 

сума кольорів

 

зима

і каміння вже далеко від тебе

здійнялось вище сумних гір

і лише з ним ти розмовляєш

із нього беруть початок кольори

і весь жаль

оболонкою якого ти був

увесь колообіг

незнайомих сердитих людей

замішує

акварелями сонце на долоні

розв'язує петлі сніжинок

що земля під ногами

озивається сакральним

 

 

зима

і сьогоднішній день догорів

у надії що завтра буде тепло

і дихати боляче

ніби лихоманка б'є у дзвони

а каміння озивається

коли чорно-біле згадують всує

і ти земля у посівах молитов

і ти вода коли дістаєш кулі

із жалю і тантричного вогню

а гори розхитують вертикалі

твоїх бажань

 

зима

і ти лише олов'яний свідок

як кольори граються у сніг

і вигадують тобі серце

бо коли твої демони прийдуть

то упаде каміння вниз

ударить баштові груди

і ти тільки дихай

дихай

дихай

на цій безіменній висоті

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

білий дрифт

 

господи квіти бережи мов овець бережи

що витягують кольори із безодні

ці сонні кольори в пелюстках поміж

циганських п'ят і парів ранкового ладану

древні кольори що після крапок-цвіркунів

дерев'яніють до берегів накрохмалених

сторінок

і мовчать розчахнутим горлом про мед

і про звіра на сторожі моїх виходів

про старість його тіла до свинцевої туші

що я сам повинен мовити про виходи

про стебла любові які тиграми на ловах

заганяють бермуди травня у мідні дроти

господи най і ти правий але квіти бережи

бо золото в кишені видихає із себе вапно

білих екранів порізаних на бісові кадри

якими накрохмалена зима торкала чоло

і шукала у мене бджолу-лихоманку

між нектарних зіниць якими і я і ти

бачив себе господи і тебе у собі

господи бережи квіти ніби вовків бережи

ці багатоквартирні пелюстки семидива

які у тій черзі по міжреберну глину

де ти господи крайній

 

                                                                              2015

 

жовтий король

жовтий король розливає біль

виграний у домашніх умовах

його палаци у світлинах часу

його сонячна одежа вишита

із тижневих запасів печива

а царство хитають календарі

у плесах порядкового дня

цей біль вже написана книга

із новою приміткою плацебо

 

коли я не вірю у прокляття

я не вірю у все інше на землі

така філософія вільного часу

любов похована пережитком

переводить пережиток у сни

коли пітьма навколо вириває

із тебе лише свого близнюка

на обличчя вкрите обличчям

у думці вільного часу я бачу

як літні дні заховані у рукаві

жовтого короля

 

і серцеві удари перебирають

пустельні каністри з-під віскі

яке вартують чорні охоронці

і твоє питання чи все гаразд

коли у протязі зникне метан

я відповім звісно все добре

у мене досі твоя запальничка

із короною жовтого короля

замість вічного танцю каркози

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

зелений оксамит

 

я не вірю гороскопам

це дванадцять пробоїн човна

я вірю сніжинкам паперовим

що звисають веслами зі стелі

на білих до серцевини вогню

білих нитках

 

моя анатомія зоряного неба

вирізаний ножицями планетарій

у якому я пляшкою пива

виміряю дріжджові паралакси

тринадцятого знаку зодіаку

 

і напівпорожній телескоп

періодично споглядає діряві весла

затуляє телевізор із сузір'ям лінча

зелений оксамит

 

екран перетворюється на океан

де маклахлен губка боб

росселіні рибка на ім'я дороті

яку фарширує гопер в аквалангу

і мовить без бульбашок

 

now it's dark

 

бо усе що знаходиш під кригою

може бути використано проти

тебе хлопче

 

бо після ножиць і паперу

неодмінно випадає камінь

якому бути весною і на якому

я обов'язково збудую скло

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

червоний метал і небо одягнуте в зелене

 

незагоєна обручка

ув’язнює твій місяць

серед ночі вільяма блейка

 

ніби два світи

метал пам’яті

холодом витісняє з чужих кімнат

піддається лихоманці уяви

і маленьке небо

у німбовій орбіті

заграє пташками

доки не влучаєш у нього пальцем

 

ніщо в оточенні ребер і пісень

зеленим блукає між долонь

хапає червоним за горло

коли губиш повітря

тобі не змішати кольори

червоне буде виправданням

а зелене мовчанням

 

душа розріджена двома світами

із точкою срібла на площі ночі

від усіх перевертнів

які розливають горнятко дощів

у ріки вільяма блейка

 

надто багато червоного у металі

аби дощі падали зелено-зелено

ніби не торкались землі

обручка залишиться з тобою

коли ти вб’єш у собі всіх

окрім вільяма блейка

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

перейти на червоне

 

ці вогні-притчі являються тобі у миті

пересадок між маршрутами силуетів

у софітах механічної зграї авто.

 

стоптані зебри грають у піжмурки

зі трьома яблуками світлофору,

до яких іскрять чорні повітряні змії,

стираючи дати, імена героїв і авторів

зі слизького асфальту сонної пам'яті.

 

і не знаєш, на скільки довгі ці історії,

на яких ранах вони перетинаються,

і якими поворотами б'ють канонадою

у барабан, що заховав тебе од усіх.

 

немає ностальгії більшої за цигарку,

за її пустоцвіти печалі, стебла диму,

що припадають до стелі і стрімко

відносять тебе сном до бабиної хати

у жилах винограду, який здичавів

від самоти у міді вовчих падолистів.

 

білі стіни, як тоді плечі старої жінки,

нині у зрості вертаються до коріння,

до порогу, до легень сушеної сливи.

і ти вікно, навічно задивлене у себе,

ребром місяця із мечеті грудей ночі

просишся на нічліг ниткою аріадни

до глиняного живота бабиної грубки.

 

доки не загориться зелений як вихід

із лабіринтів мудрості у зовсім нові,

а потім жовтий, як п'яний падолист

приголосних зі слів-дерев, лишаючи

голе віття, ніби крик і рідко спів.

 

тобі лише прорватися б на червоне,

доки притчі не спалили усі мости,

бо потім ніколи не будеш радий воді.

 

                                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

політех

 

у кожному місті є свій політех

і та легенда як він занепадав

таїнством порожньої піраміди

тепер кожен пошепки мовить

політех

і згадує божевільню

у колишньому його гуртожитку

 

спустошені люди заселили

порожні кімнати

їхня яскрава уява виловлювала

чужі уривки забутих конспектів

і плакатів

як рибу що відстала од нересту

 

усі хворі їли у великій залі

де було лише два кольори

білий і зелений

бо лікарі червоного не любили

саме тоді можна було побачити

цю огрядну жінку в інвалідному

візку

пацієнти вважали її симулянтом

а лікарі просто божевільною

 

вона усім розповідала

що вбила своїх чоловіка і дочку

хоча насправді сім'ї у неї

ніколи не було

їй просто відмовили ноги

і друзі

і замучили сни у яких

її постійно намагаються

збити дитячими візочками

коли вона ходить містом

 

тепер її притулок кімната

де я жив і навчався у політеху

кохався і вірив у майбутнє

а ця жінка вірить що ходити

це віддавати борги землі

що ніжність і вигадана і очевидна

як її візок

вона хоче звестися і піти

побачити ще раз колір червоний                                                                            2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

вихід, який пасує чорній одежі

 

на очі опускається кам’яне місто:

за ним тонуть золоті поля сонця,

які пронизують могилами світла

це сонне чудовисько і шарпають

олов’яні ланцюги нічного смогу.

 

воно мовить пасьянсами дверей

у моєму надірваному записнику,

а поряд ластівки рядками віршів

знов в’ються у вікнах пустелями

і обмінюють мої шляхи на тишу.

 

коли поринаєш у пітьму африки

нелегко своїх переконати друзів,

що вони доживають до світанку,

а я ховаюсь до занедбаного саду.

там виснажені мрією щоденники

померлими метеликами падають,

ніби сніг ховає життєві стежини,

я завмираю посередині і не знаю

де вихід, який пасує чорній одежі.

 

я долаю вікно уламками молитви,

усмішкою пішохідного переходу

на очі опускається кам’яне місто.

 

                                                                              2013

 

срібна лихоманка

 

людина у чорному костюмі

приходить на звуки золота

вона вітається білою змією

і дарує мені срібну ложку

 

людина у чорному костюмі

не має годинника на руці

її час розламав синь неба

затиснув мої червоні книги

між буревіями і вихідними

а перед тим як голити сни

я розумію що люди вкотре

навчили убивць говорити «ні»

 

я поволі кошу жовту шкіру

виграю час ніби павло рим

і людина у чорному костюмі

забирає належне їй золото

а я посеред зеленої води

без коричневого горнятка

із холодом срібної ложки

 

я обираю спрагу

і перетворююсь на золото

а можна черпати росу ложкою

і стати дамаском

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

про хліб

 

цей день подібний хлібу

крихти-листя від розломів

падають і котяться краєм

готові вторити падолисту

зі столу на стіл

із дива у диво

із уст у мовчання

небо-ніж суворо зависає

металом

біля горла

біля пісні

 

і рушник постелено білий

ще не сніг а біло до наготи

у якій тонковилиті дерева

голками-гілками

вишивають полум'я кров'ю

опалого літа

і плоть-тісто зійшло містом

від горла

від пісні

 

а лікті і коліна збиваються

об край столу сходи-скиби

коли стрибати крізь ребра

од маминого серця

і не вгадати висоти

не вгадати чи ще є під ним

тепле дечко

бо куди зникає наша вода

те дитинство коли бракує

останньої краплі

для горла

для пісні

 

сьогодні день і дощ прісні

сьогодні хліб темніший

ще на день наблизився

до кольору землі

до горла

до пісні

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ніч у зворотному відліку

 

думки як розламані мости

спалахують між в’язниць

берегами нових материків

 

там живуть дивні племена

із легкозаймистою шкірою

серед них ніколи не було

ані твоєї книги чи сигарет

ані храмів ані каплички

 

думки спалахують ніжно

лексиконами одкровень

і решти невчасних іскор

 

депресія ніби знаменник

урівнює подорожі і змій

ліжко хворого із землею

із неї тягнуться паростки

корони без королівства

із людьми в одежі вогню

 

і дикція у диференціалах

і wi-fi так налив повітря

кожен подих як вавилон

 

ти радієш коли засинаєш

ніч заливає твої помилки

усі хворі стануть піснями

усі хвороби матимуть кольори

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

королівство глибини

 

усі королі вірять смерті

що життя тісна кімната

аби запалити себе так

ніби ти дім

і відчувати як усе є чужим

у нерестах часу

у пазухах землі

коли між ребер тонуть

зелені сукні зелені очі

зелені вітри зелені слова

і жовті протяги

і червоні потяги лісів

поспішають до переправи

перелітних печалей вогню

 

і до застуд чисте повітря

підтягує за собою

обриси димарів і плечей

до гроз до діамантів неба

які падали у нерести днів

їх чули малі діти

розглядали цей чужий дім

наче ту арктику

яка раптово кришилась

на пісні

без жодної струни

без жодної рими

лише рипотіла криниця

довгим ланцюгом

і втраченим відром

у спразі дитячій

непідвладній флейті і дощу

 

слуги переплели талісмани

у ноти у кілька садків

що ось потягом червоним

рушать в акртики

тісних кімнат далі за брами

де б’ють барабани

опівніч для вовків

і полудень для латаття

 

так мало каміння для дому

так багато дому у флейтах

що кольори знову говорять

і не сховати тієї самотності

коли земля із пазухи

нові вийматиме нові корони

плетені із коріння

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

blue book project

 

знаєш колись американські військові

повторили диво Антонія Падевського

вони стали на краю соняхів-радарів

і проповідували небесній рибі сонату

бетховена

викреслювали зайві кольори у своїй

синій книзі

вони навертали риб'ячу душу до дна

горизонту

але душа ще попереду

 

тоді риби боязно визирали з космосу

їхня алюмінієва луска ніби вічність

ставала легшою за дихання

і зовсім інші кольори наближались

до рук бомжів

які нашивали на чорно-білі заповіді

і смертні гріхи

нашивали свої втечі

що північ позначали синім і чоловіки

голили сині бороди

і розлитий в небі керосин очікував

вогню

але вогонь ще попереду

 

потім кожен військовий одягав небо

і читав небо

де п'ятий вершник апокаліпсису

перехоплює алюмінієві втечі на коні

ім'я якому синя тиша

але уся тиша ще попереду

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

у бібліотеках не можна триматися за руки

 

ми ігнорували бога завісою читальної зали,

аби із його пір’яного обличчя потоки літер

могли спадати сріблом у декольте сторінок –

дивно, скільки потрібно прочитати книг,

аби ми мали право ділитися найгіршим,

розтягувати божевілля парканом між нами.

 

є речі, незрозумілі повною попільничкою,

доки вони не оточують нас брехнею –

бідолашну істину на котячих лапках

ганяють філософи із піною на щоках,

а ти мені нагадуєш постійно правило:

«у бібліотеках не можна триматися за руки»,

ніби це єдина потрібна від мене милість…

 

почуття гумору нічим не гірше оргазму,

тому іноді його необхідно симулювати –

володар кольорів і неврозів ніколи не рахує

скільки у бібліотеці спідниць палять завіси,

адже вони русла правди на твоєму обличчі,

що я чергова душа, якій судилось

блукати цвинтарем із посмішкою.

 

                                                                                              2013

 

право на сторонніх

 

у чужому житті є чіткий розподіл:

домашня тваринка, гібридний вазон,

улюблений пароль, особистий автор,

позичені друзі, книги на сезон,

розірваний навпіл бубновий король,

для айсбергів - човник-ліжко,

для вікон - зізнання із похміль

і просякнутих кров’ю ваток.

 

у чужому розподілі є чітке життя:

галактика ранків і вечір мебіуса,

2 людиська для биття

і аккаунт для печалей,

Документ1 для того, щоб розлити

книги на ночі, ніби вино на коліна,

і старанно щокухні

розтирати їх на тотемах попільничок,

втирати їх цвяхами у долоні поганців,

стирати їх олівцем об настінні картини.

 

у чужому житті є наша самотність,

наші кімнати, схожі на нутро валіз,

наша мудрість, яку однойменним зубом

вириває піксельний світ,

а ми прикладаємо ватку до скроні –

істина це стерво, шалена гроза,

від якої ми тікаємо до сторонніх.

 

                                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

голод

 

знаєш, витягувати сіткою рибину –

це зустріти того,

хто б’є тебе слабше за самотність,

хто кричить на вухо менше тиші,

чий погляд сповнений віри

у твою безодню.

згодом рибина у твоїх руках вмирає,

ти даєш їй найкраще:

чисту воду з-під крану,

позбавлену сірого намулу,

а вона блукає у прозорості,

дихає цією брехнею,

дихає в обличчя наївне

прохолодою твого ж серця.

потім ти готуєш юшку

з її голови, хвоста,

нутрощі дожирає

облесливий кіт,

випиваєш золотий бульйон,

а завтра знову йдеш на берег

із сіткою і вже з казанком…

 

наші сіті від плоскої приреченості,

вони апетит жалю до себе.

ти ж знаєш, що можна кохати без слів,

можна кохати без поцілунків,

можна кохати без зустрічей,

забути про риболовлю,

бути садівником,

бути вічно ситим

і радіти дощу…                                                                2012

 

індія

 

це лише сніг мовила ти

це ніби гімалаї що вкривають

голову і плечі

лише сніг яким потрібно дійти

крізь тротуари зупинки і пальта

дістатися антенами до піднеба

де кружляють тибетські мантри

 

цей сніг тонкий-тонкий

ніби початок гіркої твоєї пісні

під ним видно ялинкові голки

і артерії північного вітру

 

під білою тінню полягли

минулі піднеба минулі мантри

їхнє передсмертне шепотіння

постійно вбивало щорічні гімалаї

а ти залишалась єдиним теплом

у цьому колі вінчання

темряви і світла

 

для тебе це лише сніг

коли хтось поруч і ти знаєш

що по той бік гімалаїв

розкрилась велика країна

у формі серця

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

трамвай бажань

 

сьогодні моє тіло металобрухт

а раніше я дихав трамваєм

надірване морозивом горло

гриміло кашлем по коліях

і в легені рвались пасажири

із багажем квітами пивом

із залишками чужих голів

на каштанових підошвах

 

моє серце мов той кондуктор

ритмічно наділяло квитками

в обмін на копійки кисню

але надто багато пільговиків

змушували мене задихатись

пітніти феєрверком гальм

коли чергова п’яна анна

простягала тіло на коліях

до твоєї кленової зупинки

 

тоді мені здавалось ніби

два жовті кошики для сміття

то твоє серце із непотребом

від моїх невихованих пасажирів

які топтались на бетонному тілі

і залишали його на самоті

без тупих анекдотів

без реклам з мого салону

без скарг на мою кінцеву

я завжди їхав до тієї кінцевої

як нас учили вірити любити

а моя душа так і залишилась

у твоєму кошиковому серці

м’ятими квитками кондуктора

із надією що колись у тебе

буде хоч один пасажир

на мій трамвай

інакше нерозділена любов

негабаритна у дорозі

 

                                                                              2012

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

окрім тиші

 

мовчання як решта з аптеки

у кілька сонць кишені горизонту

воно як панорама нічного порту

до якого причалює весна

розпорюючи свої борти о скелі

і розливає на холоді бензин

 

темні руки розламують мовчання

осінніми стеблами

і розумієш настільки вже давно

сонце не випускало своїх вовків

дощ не переходив гори і кімнати

що нині віриш у рай тобто

віриш

коли мовчання іде відвертістю

у кров

 

 

осінні трембіти зламано

дорогу перебігають вовчі потяги

що усі слова підняли свої носи

до цитат

по-теплому облизуючи циклони

і карти спливають догори животами

зриваючи банк

із фішок вечірніх ліхтарів

 

чи зриваючи фугас

що порт огортає у спалаху трави

кольору решти з аптеки

це мовчання має багато діагнозів

і тиша

вона єдина серед нас

залишається викресленою

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

голодний рай

 

знаєш, у мене є квартира,

однокімнатна із тонкими

бляшанковими стінами:

голоси сусідів вітром

танцюють у східних кутках

і колишуть фішки панелей.

вона у периферійному місті -

це майже безлюдний острів,

це майже безлюдний світ,

це рай у помірному кліматі

для нас, дитинко, для нас

після того, як один ТОЙ світ

на цілу планету,

на цілу корумповану країну

відмовився від росту

нашого соціального статусу,

нашої кар’єри в однорічних

фірмах, банках, установах

із трирічними менеджерами

і міфічними власниками,

пантеон яких згадується

на вітальних листівках:

з новим роком,

з різдвом,

з великоднем.

 

на диво по цій квартирі

немає комунальних боргів -

ми будемо адамом і євою

у саду на десятки квадратів

і кожного оплаченого дня

ми даватимемо прості імена

старомодним речам та одежі,

у якій навіть соромно зайти

до місцевого супермаркету -

розкіш буйним древом знань

відбиватиме нашу віру у те,

що ми божі створіння,

і що у під’їзді рай не зникає.

 

звісно, ми мовчимо про те,

що едем лишиться закладкою

у нашому журналі страхів -

коли він розростатиметься

ремонтами, комунальними

платежами і колапсами

ми станемо фіговим листям

його оголеного голоду.

 

                                                                              2013

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

бути після

 

бути після

збирати парки зупинки

алеї кафе площі у метафори

барвисті вибожені усамітнені

які мовиш відлуннями сонця

і замовкати ніжністю вулиць

і наповнювати власну пустку

іронією рефреном про страх

який птахою полишає клітку

шукає пару серед перелітних

любовей

 

бути після

ламати місто кожне місто

на свій нью-йорк на прозу

яку обов'язково напишеш

де знайдеш вихід і виправиш

опіки і шрами на лики святих

які не дочекались

перелітної пташки

і падали яблуками сливами

у занедбаному пітьмою саду

і падали не вхопивши землі

для твого пророчого сну

 

бути після

перейти рубікон

за яким тане одежа туманом

і ти голий ліс коріння якого

вростає у срібні вогні життя

очистити слова від болю

очистити рукопис до сну

позбавити птаха спогадів

 

бути після

ніби прокинутись чиєюсь любов'ю

 

                                                                              2014

 

рок-н-рол у набір не входить

 

дарма мовлю тобі правдою під рок-н-рол

дощі зникають безслідно на чорній одежі

ми розламані межі у падінні облич

слухаємо артеріями потовчені платівки

 

випивка густіє узбіччями манірного шосе

ти я спалахуємо вольфрамовими нитками

у млосному польоті прямо під колеса

автівки кольору лінивої завіси

з останнього концерту мерилін монро

 

усі наші історії танцюють полум’ям

холодний кольт борги знекровлений п’єро

намотують тепло стягом вульгарної п’єси

твій біль яким соромно пишатись

мій щит який розколений чужим добром

 

ми кидаємось у кольори морської втоми

світанок замість облич банально догори

і стеля грізним шивою приставлена до скроні

мала у набір порятунку рок-н-рол не входить

 

мабуть це хтось поспіхом забирає всі історії

і вже не розповідає про наші гріхи

 

                                                                                                              2013

 

болить вікно дощем

 

без тебе вікна точать дивні таємниці

стіни дощу липнуть лезом на плечах

зчовгане взуття наповнене стежками

залишає калюжі серця поверхи плоті

 

коли я озираюся назад

у пошуках дороговказу до свободи

кожен місток посміхається польотом

 

будь-яку твою віру розколює любов

стоп і колін які проросли спокутою

аби винні вже не звелись пантеоном

чи ранковим холодом кишені піджака

 

існує тисяча причин повертатись

перша ти остання я

аби між ударів мовчання об землю

не сходили голодні до назви слова

 

рятуючи серце я возвеличив спомин

коли ти була гирлом моїх подорожей

з осиротілої пітьми до віконної пащі

 

і тепер опівніч на скронях

виганяє мене у жадібний вир

де ти змінювала все на краще

 

                                                                                              2013

борода

 

одного разу мої руки

уподібнились землі

із довгими венами рік

архіпелагами пальців

в енному морі реанімації

клубочку підреберних судом

в основі бетонних вітрил

безіменних сивих міст

де копійчане сонце кривилось

десяткою з моєї бороди

 

в часи коли літній дощ

балував усмішкою бога

і гроза звеселяла капелюхи

наших бомбосховищ

моя некошена борода була

серцем однієї дівчинки

і тіло моє віддзеркалювало

небесні спілі хмари

у бажанні аби земля

спраглою коханою плодилась

зеленою перукою едему

на палих людських імперіях

 

однак борода творця

зливою суворої блакиті

виткала комікс з бажань

на рельєфному горизонті

вкривши росою волосся

змарнованих наївних мрій

тому жодних проклять

тому жодних сволот

лише мій лоскіт у грудях

чужої бороди…

 

                                                                              2012

 

не розмовляй із моєю шкірою

 

я закладаю протяги книг бо порожньо

бо птахи осипались до ніг застудами

бо світ суцільний протяг

запалює такі морські лімфовузли

я ледве дихаю повітряними замками

наче вода витіснена чужими човнами

набиває між ребер медузи

і здається що це диво не мати шкіри

і чути як ти говориш до неї

 

спочатку вода бере ранок на абордаж

а потім як і дерево вона тікає в корінь

од металу

од людей на самісіньке дно кораблем

щогла якого мов остання метафора

і навхрест вітрило

єдиним сенсом ловить планктон

а в небі

над ситою гладдю ланцюги хмар

спускають озонових псів

які порпають осінь

які порпають осінь

де списано паперові кістки

 

і перед тим як їхні пащі ніби відстань

ніби висота зроблять мене зайвим

боже вибий нарешті з мене наївність

а за нею платину плацебо і вініл

в ім'я отця мовить вона в ім'я отця

перериваючи молитву на синові

боже поверни мені шкіру

боже я більше не можу цього слухати

 

                                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

мафія

 

кохання як той мафіозі

вінілових епох

кадиллаків з відкидним верхом

вовчих фейсів в золотій оправі

і краваток полум’яних кольорів

непомітно торгує

із немитого холодильника

контрабандними лікерами

тихо і нелегально

ти

множиш порожнину пляшок

від боргу перед цим

почуттям із манерами гангстера

 

йдеш на спокусу гемблінгу

фішками знаків

покером дотику

кредитом уваги

але на тлі весняного сукна

казино постійно у виграші

 

дарма оплачуєш кілера

кохання не той мафіозі

ні куля ні п’яна аварія

не увічнюють в шрамах

танці із сухим законом

кохання вмирає в ліжку

на простирадлах шовку

витканих

китайськими чуваками

які єдино щасливі

у посмішці мао

 

                                                                              2012

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

древо вінниці

 

ця весна у вільному падінні

розбиває світ наче окуляри

і таке гостре їхнє павутиння

що сліпий час хапається за

комірці

настільки випалені сонцем

ніби вони глиняні

і нічого йому вловити окрім

короткозорості

 

коли гладь нервів переливає

за глину

топить сухість трави

що квітень слідами мовчить

і підземна ріка ріка цвіту

невидима ріка минає наші

пальці

ти дичавієш

ти дичавієш як сакура і лава

японських серпанків

 

і сонце вже надто прозоре

що губиться у небі

і вечір сигаретного диму

стелиться уздовж пійманого

світу

і ця весна

так невміло нас переходить

наче звелась з інвалідного

візка

що ми вдаряємося об перше

листя древа вінниці

і ночі пружинять наші тіла

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

наш маркетинг

 

ми продаємо осінь,

ми продаємо любов

по тюбику на день,

пишемо освідчення у накладних,

вигинаємо в кайданки

пломбувальний дріт

і вибитий касовий чек

на брудних простирадлах

стає підсумком життя

тривалістю у тиждень,

тривалістю в аванс.

 

ми продаємо осінь

за купюри листя

із портретом розірваного сонця

і ніч уростається у ліжко

вже пожованими деревами,

із зіпсованим шлунком вітру.

наша голодна осінь

готує бізнес-плани

на маршрути снів,

на простої хмар

і виставляє рахунки

за погодинне мовчання.

 

так мало тебе у тобі

і я ще десь горнуся

якорем на твоєму дні.

давай, візьму за руку,

поведу на край дощу,

де ми

діждемося

весни.

а ні –

нап’ємося разом

під шкільним парканом

і будемо далі продавцями

своїх тюбиків трагедій

без права

ділитися

теплом…

 

                                                                              2012

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

паралакс

 

дельта нілу чи дунаю

дельта поміж зізнань

і десь незріле потойбіччя

і десь первісний харон

мов пісок під нігтем осені

оддає бутафорну вічність

за сіріус і альтаїр

 

а ми у дельті любові

а нам камінням у порогах

бути проти течії

закласти водою і вічність

і миті

коли паперові кораблики

падають нашими спинами

і ми не в силах повернути

обличчя до берегів

 

і цей паперовий плюскіт

холодної як сивина води

вчить писати листи осені

довгим постскриптумом

люблю

коли уже вічність вимило

до кісток

 

а потім

ще один паперовий човен

ніби ще один злодій

украде силу тяжіння

за сіріус і альтаїр

аби ми не вдавали із себе

небо і його сіль

 

                                                               2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

однорукий бандит

 

за мого повзучого дитинства

загублена копійка місяця

скидалась на сумне обличчя

божої матері із сином на руках

а моя неосмислена молитва

була запиленою саморобною

і схожою на вогкий рушник

яким обмотував забиті коліна

 

життя це сталеві тенета

які ловлять все те лайно

що нарешті падає з неба

життя переймає естафету

у закам’янілої любові

у зрубаного лісу віри

і залишається гасити кредити

доки воно остання застава

а тіло ще не пахне землею

яка чавить собою едем

 

кохання відірвало мені руку

яка котилась підлогою

мов порожня пляшка

і більше жодної мови жестів

чи теплих для когось обіймів

я краду ваші сльози

я краду ваші кроки до ближніх

краду бляшанкові стіни

за якими кояться страшні речі

де ми всі консерви

 

коли в очах зворотній відлік

місяць легко опадає дитинством

сто грам обличчя марії

сто грам осінньої віри

і розчавлений рай пульсує поруч

доки у кишені є запальничка…

 

                                                                              2012

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

менше ніж вода

 

жінка яка розпускає волосся у сонці

заломлюй мої ребра у кольори

виснажуй мене в очікуваннях

аби яблуневий цвіт гуснув у повітрі

запаленням

таким вічним і позбавленим видиху

аби лише вдихати акварелі

які все більше і більше розбавлені

дощами

доки палітра не стає надто прозорою

доки ти не крадеш у мене

голос тіні сніг і все решту окрім

серця

якому я вигадаю забагато синонімів

аби бути

 

аби сплутати кордони ероса і твоїх

антонімів

щоб утримати архіпелаг ліжка

коли наші п'яти відносить піщинками

гольфстрімною кров'ю

яка не встигає згорнутись причастям

бо сповідь це та жінка що не поруч

це цитати які розходяться зі змістом

як всі і все у моєму житті розходиться

коли зі криниці синонімів дістаю

воду

 

                                                                                              2015

 

імперія скла

 

музика безсоння яке я намагаюсь

забинтувати

а воно все грає спрагою і тікає

і моє сивушне тіло ніби віскі

і ніч голосна нескорена ірландія

що я кліпаю і ставлю апострофи

у своїй верлібній сліпоті

 

і я знову як той етиловий вовк

готовий прийняти за вожака

торішній морфій і торішнє літо

проте сон не приходить

і вогонь серед ночі втрачає

біля обличчя прозорість

розливається і вимиває морщини

ніби видих у флягу а серце

не б'ється

коли воно у парафіновому світі

лише ковток без жодної спраги

 

у безсонні пітьма обрізає волосся

ховає його у гладі жовтого ритму

що сон як почата пляшка

розмотує бинти в унісон вогню

і коли вже земля пахне віскі

і тіло п'янить більше за торішнє

скло

ця музика тікає крізь погляд

лихоманкою пригубленого літа

 

                                                                                              2015

 

 

 

 

caravan

усе, що ми чуємо нині - пісок,

який бере початок з одежі,

залишеної нами у спальні.

у ньому - твої отрута і сум,

тепло дюн, мереживо піщинок,

і саламандра, що гріє камінь.

 

це останні хрестові походи:

втрачені фланги бурею б'ють

у мембрани між наших тіл.

і пустеля, як нагота у наготі,

сховала сльозою-караваном

нескінченне обличчя вдови.

 

а пісок ні на що не схожий:

він підставляє сто горбів

вітру і його ятаганній правді.

я прикладаю до твого ісламу

чоло розбите об мушлю,

відлуння якої без солі і солі.

і я знаходжу голку в пустелі,

від чого уся наша одежа

така самотня і нині, і прісно...

 

пісок, як музика не для оголень,

не для доріг, не для порізів,

як караван, що досяг багдаду

стежками арабського вінілу,

як місто, де морфій - свобода,

як місто, де не знайдеш аптек...

 

                                                                              2015

 

азот

 

знаєш твоя ніжність поліетиленова

закладає вуличні зливи і злами

цих літніх дощів

тоді як любов лише війна за зорі

якими космос мовчить

 

твоя ніжність азотова розсіює

наточені висоти і шовкових птахів

а риба не може пробитись

крізь власне срібло

 

і світ обіймає як мертвий туман

у якому немає примар

лише тужливим неоном

нуль-двадцять чотири

внутрішня сліпота наповнює вічність

 

твоя ніжність і твоя ніжність

і я недалеко майже зліва

ніби людина ніби божа сльоза

хоча боги ніколи не плачуть

лише розбирають вічність на азот

на пташок на риб

на уста змочені ромом

коли твоя ніжність безпритульна

зваблює примар

 

і в цьому бездом'ї багато поліетилену

що дощі не сягають коріння зірок

що азот ключами Петра

відмикає повітря як рану

                                                                              2015

 

сонце сходить і заходить у вінниці

 

сонце сходить у кожному місті

квіткою виростає з мурашників

у яких зосталась або земля

або мурахи

і світло виходить з підвіконня

посріблює лапки-окраїни міста

які балансують на павутинні

лісу

заганяючи під душу арктики

 

що ти бачив крапкова мурахо

у спалаху останнього поверху

коли за обрієм

канонади електричок бомбили

вокзали

і небо над серпом-усмішкою

носило решетом порох

просипаючи контрасти в очі

 

нічого ти не бачив чорнильна

мурахо

крім історії дощу переказану

космосу на місяць

яка рівно у сорок разів більша

за твою вічність

 

ти співаєш як

сорок сонць росте щогоризонту

і заходять у вінниці

пускаючи тіні у горло вечора

ручними павуками і зміями

які вперше не залишають сліду

на вікні

і арктики нарешті розквітають

повенями

коли у любові більше не видно

землі

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

нібискло

 

коли між нами скло настільки мовчазне

ми розуміємо скільки його вже втрачено

і вся чуттєвість у серці зникає

що варто розбити і крокувати босоніж

услід за деревами з яких ми не витесали

свідків нашого світла і спокути

 

бо що тієї весни

на послаблення зашморгу і нежитю

на відсутність пари і пари з уст

що плоті вистачає лише на холод і краї

на стиснуті кулаки обійми і гальма

бо ти сідаєш на свій 45-й маршрут

45-го калібру зупиняючої дії

 

і не зупиняєш а робиш голос подібним

на дощ

позбавлений сну блискавиць і вітрів

і слова просівають полин що зачепився

за горло

і у груди все ніяк не впаде

бо що залишається робити із коханням

як не тримати у підвішеному стані

як бити і вибивати морзе у тирі ніжності

 

 

кожною крапкою навиліт істини за межі

вина

і більше немає того тире першого хмелю

просто ллється стільки вин і вини

що ми невтомно звіряємо годинники

один в одного

доки час не змилується між нами стіною

такою спільною наче рідне дитя

 

                                                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

осінь-вино

 

осінь-вино

на дві третини згіркло

на дві третини вимило

листя з очей

і відлітають із горла пташки

відлітає із долонь нагота

це терпкість самотності

запалює свічі

і розділяє вогонь на ковтки

у груди дня

 

осінь-вино

розлилося на коліна піснями

і поросло човнами скло душі

вітрила повні винограду

який раніше був липнем

і липнем була вода

що спадала у залишені далі

і тепер я пливу проти осені

її течія мовить про мене

більше ніж я

 

осінь-вино

у холоді обкладає середину

шкірами левів і хлібом полів

і жили мов горіхове коріння

налились письменами

і тяжіють до землі

єдиним вогнем наповнюючи

ніч

 

і тільки

арктика лишається на дні

арктика сильніша                                                                          2014

 

персональний тибет

 

я живу у світі слідів

планета обертається мною

і мені не перерости дерева

які уповільнюються на мить

кардіограмою серця землі

коли небо б’є блискавицями

по слідах перелітної птахи

 

люди не помічають сліди

які неможливо виправити

кращі ті хто зцілюються

хто з рани стає обличчям

у якому бачимо кожного

молитвою у поваленому храмі

 

кажуть вечірні горизонти

поля де колоситься світло

лікують загублені у слідах душі

ніби мед наповнює повітря

таке воно густе таке липке

у ньому повно сонця

повно квітів

і та бджілка що моя душа

не дає планеті зупинитись

раною

 

                                                                              2014

 

 

 

провалля і маятник

 

на самоті мудрість оновлюється до лабіринту

вуличної притчі у проваллі під маятником по:

помах на схід малює спасіння душі у дотиках,

помах на захід дарує спокусу утримати дотик

усмішкою життя до невідворотного леза часу.

 

пам’ятні миті понуро уповільнені до парасоль

і платівок, які обертають по колу долоні дощу.

над черевом випитої зіниці оази знов сонячно,

ланцюги слів тятивою рубають вітри на грати –

під покровом мови святині зникають у свічках

і кільцеві слова охолоджують літо до темряви.

 

слова – це розламані хлібини над губкою ротів

і вся суть у крихтах, які падають через пальці

іноді виразкою на ліжко звіриних задоволень,

іноді кормом для птаха свободи від маятника

і тому у помаху крил – жодного блиску металу.

 

                                                                                                              2013

 

боги ідуть у підпілля

 

я мислив про все так довго

що все мало б вичерпатись

до синтаксису чи санскриту

я співав оловом і воском

коли свічі читали для свічок

а олово грало у ритмі містерій

 

я викреслював із лексикону

кілька дерев

і він перетворювався на танець

коли додавав було страждання

яке робило із мене свідка

орнаментів

несамовитості та мігреней

 

ніхто не творив таємниць

із неба із гір із відлуння

і блискавок

я кліпнув очима і пропустив

птаху із блакитним пір’ям

і чорним дзьобом

вона у чагарнику вечора

зводила гнізда меліси-м’яти

розтягуючи вітер у мантри

 

я мислив про все так довго

що все набуло форми дому

терпкості глини та бензину

а потім капнув місяць із дзьоба

коли боги пішли у підпілля

спогадами про диво

ніби дзвін похитнув долини

і викотився свинцем

із лексикону

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

у центрі слова

 

бувало у дитинстві кімната

зловила тебе межи батьків

вони питали ким ти будеш

і піймана відповідь тремтіла

переховуючи центр інтер'єру

подалі од тебе і твого серця

аби пам'ять батьків міцніла

коли лагодять хриплі замки

вимолюють у вікнах вазони

бо добрі

добрі попри майбутнє

 

і відділивши домашні пороги

від безликих кишень мотелів

ти припиниш оживляти слово

батьківське кинуте у флягу

і видно як рідні руки тремтять

сторінками на вітру життя

ніби примара зійшла

і листає нудну книгу

поспіхом дописану тобою

і страшно

страшно буде від кількості

цього тиражу

 

лише втративши все удаєш

божевілля

коли давно викрадений кіт

вертає старим і вимученим

у його очах за сонця цятки

зібраної із усіх пожеж золи

 

і ось ця зола слухає тебе

твої нарікання на тишу

так уважно і любовно

повільно розростаючись

до останньої ночі

у твоєму слові

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

таїнство шкіри

 

ця шкіра наповнена релігією

її слуги волосся

вони осіли біля святині-уст

і вивчають знамена родимок

очікуючи простого поцілунку

який наверне тебе в утроби

поміж адама єви змія

на звороті одягу і смерті

 

а потім ти народжуєшся

при яблуневому промінні

у яблуневих яслах

із яблуневими легенями

навіть планета є яблуком

ти розумієш

поцілунок не вмістити

у жодні письмена і святині

цілунок залишить світ

надкушеним

що буде схоже на любов

схоже

 

бо що не дотик то самотність

що не правда то мовчання

що не шрам то змія

приборкана розп’ята одягом

який старість із тебе знімає

доки вся нагота не буде

у молитвах

 

храм з’їдає яблуко

так само яблуко з’їдає храм

ти ніколи-ніколи не народишся

іноді визираєш на цю кухню

коли бракує повітря обом

коли у мовчання закінчуються

набої

і волосся продовжує рости

до свого бога ножиців

але не так як уперше

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

і були ми вівцями серед пам'яті

 

пам'ять як невпевнений монах,

що заглядає у дзеркало при вході

до петрового бункера

 

пам'ять псалом на ветхому графіті:

"моя самотність - моя фортеця,

ніби кошик червоної шапочки,

із п'ятьма хлібами і двома рибинами"

 

і тому ти йдеш через ліс шість днів,

де кожен гість то шостий день,

а на сьомий настає самотність

од самотностей твоїх

 

пам'ять як незакінчені весни,

починаючи зі страсного падолиста

до тайної осені, коли

після снігу тануть загублені яблука,

а змій витанцьовує у ритмі

сопілки факірів адама і єви

 

і весняні суцвіття, що не діждались

бджоли,

зібрані замість хлібин у кошик,

який обтяжує твої ліві ребра

і тому петро біля бункера запитує:

"чому в тебе такі великі вуха,

великий ніс, великі зуби?"

 

пам'ять це коли співають треті

релігії

і ти двічі зрікаєшся себе перед тим

як зректися риб у кошику...

 

                                                                              2015

на краю

 

край світу вивертає долоню

вимиває лінії на шкірі

я боюсь мовити до арктики

бо це краса яка дрімає

 

коли вона тане тече б'ється

і згортається у риб

на краю прозорої шангрі-ла

питаю у мами що всередині

падає каноном ніби спрага

знайти себе на лінії долі

 

і я бачу

діти що не ростуть а тануть

люди які не сплять а тонуть

гладь що вивертає повітря

у мовчання

вирощує вогонь до кам'яних

баобабів

обриваючи терра інкогніту

на лінії серця водоспадом

 

і арктика спросоння у жмені

тримає мої самотності і низи

арктика що ходить по краю

батьками опадає всередині

крапля за краплею

краса за красою

моєї прозорої шангрі-ла

                                                                              2015

 

четверо сестер енергії

 

серед ночі над вікном

сова розплітає сміх

її серце чатує польових мишей

які носять крихти літа під землю

і ти розмірковуєш про канта

або про камю

розливаючи підвіконня вічності

по лікті

це сліпота енергії

 

ти віддаєш сон сові

доки всі кольори не будуть

білими-білими

або снів не стане більше

за мишей у полі

із частинкою сонця у зубах

це дорога енергії

 

сонце загострює кути так

що пітьма обростає сріблом

і вам із совою обговорювати

нічого

ви знаєте одного і того ж ісуса

це глибина енергії

 

не бережи літо

це тільки слово

під яке підставляють рани

хоча немає такої книги

яка змусить сову колись мовчати

це краса енергії

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

моцарт

позбав мене гучності

позбав мене моцарта

коли серце зупиняється

кораблями на мілині

а ці божевільні дощі

змивають поля бою

у наші мертві комори

на дідівські вудки

 

позбав мене байдужості

позбав мене старості

коли монологи приймача

ножем кімнатного хаосу

надкушують тіло пісні

до самої музики

до самого моцарта

 

позбав мене примусу

позбав мене

нерівностей між людьми

коли плеса таємниць

мовлять

скільки риби виловлено

і скільки ще не піймано

життя не виміряти їжею

 

позбав мене тіней

позбав мене слова

коли неосяжний всесвіт

перетворює долоні на риб

що ротами хапають береги

тихих гаваней харона

 

не пояснюй смерть іменами

не роби приманку із життя

                                                                              2014

 

нібисніг

 

місто нагадує коротку прозу

нервову сповідь пасажирів

за якою видовжені романи

ростуть самотою з-під мене

кожного грудня

 

порожні вулиці наповнились

звуком росту пагонів з-під

життя

про що ти мрієш по дорозі

до весен де темрява і листя

переповідають вітер

 

нині правда стала кухнею

де склянки наповнені лише

рисом і свічками

їх кидають об кахлі дощем

і градом

а ніч засихає смолою зими

 

коли ідуть привиди од мене

це місто порожніє у прозі

тільки вітер переспівує тебе

над землею

і сніг так близько як ніколи

 

                                                                              2014

 

falling

 

у моїй самотності мене не зупинити

це ніби з-під неба пташиний спів

який на кожному повороті вітру

виривається межи скам'янілого проміння

і не гасить землю

і не дарує пташкам обличчя

 

лише їхнє пір'я осипається на слова

що колами збирають усі висоти

чорно-білих дощів

і залишається мені ходити по краю

зводити життя до нічиї

а ніжність до зрізаного саду

де на колах його остовів

жовте око безпорадно заздрить

вгору

на небесну гераклітівську річку

 

вона як те просвітлення за якого

люди проходять крізь мене

і лише сніг б'ється об територію слуху

намагаючись охопити самотність колом

але сніжинки гублять паролі

до раю до вина до джезу

і кожну вже розп'ято на плюсі

 

я бачу ця планета тоне в архівах

і самотність циркулює нафтою у вогні

і ця лихоманка застрягла у німбах

що кожен святий проспиртовує місяць

щоб ніч накривала

щоб вижити означало

мовчати

у цьому колі геракліта

 

                                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

коло містерій

 

для мене забагато невинності

у світанках які винуватять

і це світло народжене в горлі

і повітря що зростає у грудях

шипшиною

навертаючи важкості крові

у горизонти

 

нові світанки ніби очікування

із чебрецем і мелісою і неролі

я із архіпелагу стаю островом

круглим як пігулка від моря

і все безлюдним ніби осінь

 

я дістану зі дна лускаті мапи

стежин якими ковчегові звірі

сходяться на перетині еросів

як велика і стоголоса радість

природи

 

і заворушиться живе по колу

платівки містерій

які змусять бути

непорушною невзаємну душу

і вітер мене не розвіватиме

а проходитиме крізь

ніби я тону у чужих відстанях

і уявляю що містерія

це неможливість зійти з місця

 

і вода битиметься у марення

місяць пройде крізь старість

протягне нитку ночі віссю

яка оберне це все у сьогодні

і я ніколи не скажу

як воно уявлялось не колом

як я стояв і думав що так

я нарешті не уподібнений богу

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

зозуля доріана грея

 

знаєш тільки фіранка тибету

білий прапор мільйони прострілений

обороняє цитадель вікна

єдиною любов'ю якою неможливо

розрізати і врятувати одного

на відкуп паралелям і парадоксам

наших сіамських околиць

на відкуп самотньому вогнику

коли на світанку гаснуть сови

і дати вже подаються холодними

 

знаєш недарма біліє після зими

ані word ані чорнила не пробивають

стіни плачу не течуть у чашу бур

любов'ю як наказом відступати

у тили втраченого нами часу

яким ластівки зводять гнізда-грона

і серпень занурюється по плечі

у гострокрилі вина на дротах

 

знаєш вікно це не вихід

ні запасний ні чорний ні світлий

ні світло

хоча засвічує плівку і срібло

воно мов шаман зі племені сіу

вигадує тобі чудернацьке ім'я

доріан грей

роки якого за склом гімалаї

і немає сильнішої магії

коли зозуля повертається у долоню

і веде

 

                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

видовження осені

 

розумієш себе шукати

ніби з іншою людиною

уплав перетнути океан

а потім на землі почути

її безсилля

що вода усюди однакова

і береги океану пов’язані

лише порожнечею серця

 

і що називаєш ти болем

коли осінь затягується

заплутується у рушниках

сорочках розпашілих

між тіл і між почуттів

межи трав сухих як нерви

столітніх воїнів

які вартують береги

і спалахують вогнем

коли біль стає чистотою

 

і вогонь

що не вогонь то очі

то сполоханий звір

ловить порухи світу

і потім сохне стеблом

як біль вбирає тепло

а не навпаки

щоб не бути порожнім

 

коли знаходиш вогонь

вогонь стає усім

вогонь долає океани

розливає мед на ребра

трави

і що для тебе є весною

її чистота у серці

коли та весна

проростає догори

ніби тобі сниться що літаєш

і це означає усе означає

що є у цьому світі

і ким ти є без болю

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

night beat

 

затиснутий між револьвером місяця

і містом

не знаю скільки буде розлито паперу

по щілинам безголосого дерева

не знаю скільки блідості треба слову

щоб левіафан розділового знаку

піймався на вудку срібного грифеля

 

цей окличний посох б'ється об луску

глибин

так що розступається рядками море

коли за спиною очищений од єгипту

Ра

наливає у скроні пташині ключі

замикаючи вени акацій у вічноцвіті

 

а я нетля що білим пульсує

а я текст який кривавить чорно-білим

і нічого мовити крім дрібняків-стигмат:

"мої сторінки широко відкриті

мої сторінки широко відкриті"

що бог не вловить жодної перелітної

крапки

на цих печальних сторінках

 

і я сон мов дерево зрубане світанком

і той зруб лапками протуберанців

падає небом дивиться в обличчя тим

кому я нічого так і не написав

тепер у моїй голові зимують крапки

і варто натиснути на місяць

і моє тіло як і моє місто стане нічним

 

                                                                                              2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

листя б’є в барабани

скільки не тікай

тобі не заглушити

виправдання свого існування

 

скільки не малюй кіл барабану

північчю завжди буде віскі

милосердя омиватиме південь

на сході ростиме заспокійливе

куриво ж окреслить захід

 

скільки не впускай у серце

усе вже й так давно там

люди як те листя

ти береш їх і підкидаєш

і підкидаєш

і підкидаєш

щось у цьому є гераклітівське

уся їхня історія падіння

листя крізь пальці

палати і землю

 

скільки не зберігай небо

ти розливаєш свідомість

у всесвіт нерухомий

де в центрі вогник

а навколо історії-холод

із міріадами нерестів

ніби безпомічного жебрака

усміхає луска монет

від малолітніх біографів

 

скільки не мовчи

листя б’є в барабани

люди розповідають свої історії

і стільки африки

високої трави

що суть не в екваторі

суть у теплі

яким обпікаєшся коли біжиш

коли тікаєш

намагаючись змінити ім’я війни

 

                                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

п’ята сестра енергії

 

о сестро загублена в сансарі

ти рівняння вогню

що немає розв’язку коли температура

глушить виходи ніби свідомість

глушить буття

 

ти підсумовуєш вікна мимо яких

наші лиця пливуть мимо

і накриваєш ці обличчя гіллям

наче випуклі вени дверей

ось-ось знайдуть притулок у крові

 

ти граєш у піжмурки зі глиною

яка соромиться зрізом червоним

піддатися долоням і воді

ти шукаєш у ній мудрості

натомість отримуєш перекази вогню

в округлій формі

 

ти оволодіваєш половиною страху

у половині вольфрамного місяця

і у вимірі думок граєш учорашній день

половиною пісні а решта нескінченність

крізь мідні веди веде і розсипається

 

і бог твій як і суть твоя

надлишок

 

                                                                                              2015

 

жити і померти словом

 

буває так душа ніби сторінка є слова

і міжряддя

 

а буває таке насняться якось три будинки

обліплені малиною виноградом і горіхами

із горла одного димаря видно стовбур диму

білий наче сніг перетікає до петрової брами

дощить на сито мукою з якої примарні діди

місять піснею біло-рожеві пироги з малиною

 

біля іншої хати попід наїженим живоплотом

русява дівчина косить довгу шовкову траву

таку слухняну що далекий серпневий вітер

гойда її морем і лопух як човен кинув якорі

доки коса штормом не занурює їх у сіно

тоді усе перерізане море пахне виноградом

 

дятел із червоною потилицею збиває горіхи

і вони падають на крівлю третього будинку

стукають просять води погрітися у долонях

а господар не виходить бо стукіт нерівний

 

є дім де народжуються є дім де помирають

а є дім де уриваються усі слова

 

                                                                                                              2014

 

бонуси всесвіту

музика як і решта тепла

у всесвіті розпускається

із недовірливої планети

до електричної напруги

 

музика буває віддається

за охриплі магнітофони

проваллями клавіш play

олівцями крутиш касети

із тисячі своїх повторів

у магнітні автопортрети

розміняного добра і зла

на абонемент у нірвану

 

магнітофон повен зірок

які запалюють і гаснуть

у такті банки кока-коли

чи шампунем на волоссі

що змиває запах країни

і її дітей яких ніколи

не повернути до ясел

 

і на її звуки обпадають

усі ворони які не мали

серця у жодному слові

і межи них сієш береги

де сліпі розносять вогонь

самітникам і катам

швидше за вітри снів

у зорепаді

 

у зорепаді

дах усе твоє багатство

коли всесвіт лише

коротке замикання

 

                                                               2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

із глибин записника

 

на порозі виростає весна:

я тихо прощаюся з літом -

десяту видаляю світлину

довірливих підсніжників

зі свого подертого «нікон»,

а потім тліючими очима

вростаю у натовп мерців,

кришуся ставками монет

на перегони сліпих медуз

по зрадженій дівочій щоці.

 

і хочеться нового звання:

погонів вірного соціопата

із зорями на бравому плечі

загону антикризових військ,

аби пульсуючий годинник

перетравлював ніч строкату

на нові чумацькі шляхи.

 

я знаю, разом із в’язнями

навесні палають в’язниці

і небо заростає парканами

як чутливе серце пам’яттю.

я чварами блукав босий -

любов, підлога - без різниці,

замість любити п’яним

я вкотре вибрав осінь…

 

того сезону немитих чашок

прощатись ніхто не хотів,

я загубив свій «нікон»,

я попрощався з літом.

навіщо зберігати світанок,

який так нагадує

берег розбитих кораблів?

 

                                                                              2013

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

багато повітря

 

на ранок

коли палають вікна у горизонтах

з’являється так багато повітря

що ти лежиш туманом і не дихаєш

граєш у піжмурки із сонним серцем

як і ті хто над твоєю стелею

любить країну

і ті хто під паркетом

лише любить у цій країні

 

на мить торкаєшся чужої оголеності

неприкритих ставків підземної води

і стаєш персональним горизонтом

і вивертаєш почуття у бажання

дописати після великого мрійника

його ешафоти

і перекреслити ці вогнища словами

коли у холоді наготи знову

перемішались земля плоть і дощі

 

не дихаєш і досі

ловиш віру в небесах

що зависли і заніміли божевіллям

і їхню чистоту тримають на плечах

високі люди

а низькі опускають голови і подих

коли згори падає звичайне слово

коли любити країну легко

а любити в ній смертельно

 

                                                                                              2014

ліміт дива

 

люди народжені для валідолу

гойдаються на кінцівках мерзлих міст,

вони женці іржавого моря

ревниво пакують урожаї

до бінарних альбомів,

що колихають скрипом в'язничних воріт.

 

їхня свобода - це перпендикуляр

падінь

між площинами в'язниць

мов дзеркало на хромованих деталях,

які вирішують усе,

які вже вирішили все

і посипались збитими тваринами

на узбіччя дороги до раю.

 

за інсталяції білих місячних просторів

всі незручності дедлайну і буття

нагадують, що дива критично мало

і коли тонуть у сонці комети

люди народжені для валідолу

мовчки гризуть мерзлий вечір,

зашивають сонячну діру

і питають: "ну як там філіппіни?

чи долетять ластівочі зграї

навесні?"

 

сьогодні дива критично мало

і ми кидаємо клятви об землю,

аби воно не тікало по товченому склу

нескінченними торрентами і порно -

все, що не є дозою

нас убиває

                                                                                              2013

 

в астрономії заховалось ім’я

 

меркурій у крові юпітер погас

венера у жовчі марс у молитві

сатурн осліп уран зупинився

небесні тіла розташовані так

що до небес іще далеко

і я не видам назви свого міста

а місто не озве мене на ім’я

допоки

половина сну у вальсі штрауса

греблею нот не випустить

струни і орбіти

і моя самотність пильнуватиме

бурштинові вікна самотностей

коли космос розкривається

іншою половиною сну

 

я не тікаю від бога далеко

я не даю йому лику і плоті

тільки орбіта як той доказ

що я повернусь

що мене ніщо не тримає

окрім латини сузірь

губитиме сонця у спинах сонць

бо кожному потрібна краса

у вальсі штрауса

коли докази вбирають

більше років ніж я

а очі

а очі звісно стають

безіменним містом

і

тільки місяць так близько

ніби уповні

тільки місяць так б’ється

ніби війна

 

                                                                              2014

очі

 

кіно не здатне замінити людей

люди не можуть замінити кіно

це все вечори які розкотились

над густими літніми баладами

що стихали за пагорбом акацій

а в кутках дитячих малюнків

фарби ковтали час і розбавляли

пташині умивання прохолодою

і соборні переходи падали вниз

до китового відлуння земної осі

 

це був день це була самотність

у системі менеджерів і кольорів

у вікнах які ковтали погляди

і польоти голубів до пристаней

і польоти голубок до вокзалів

із метушінням потягів до столиць

де дорослі нескінченні трагедії

залишають відповіді на відкуп

мовчазним дитячим малюнкам

 

це гірше за непомічені питання

такі вчасні такі вольфрамні

коли люди не цінують свої очі

коли люди цінують чужі серця

коли всі сліпнуть

і починається війна за ніч                                                                                         2014

 

Ч.К.

 

один безхатько

приходив до мого дому

по милість у кілька гривень

і я виносив паляницю

спечену материнськими руками

він говорив обірваним голосом

що так само пахнуть

груди матері-землі

у мить голодних судом

і ще там чути

нитковий протяжний дзвін

після вибуху

коли четвертий

став вершником апокаліпсису

і тепер завертає стронцій

назад у землю

тілами

а наш слух вмирає

укриттям

першим другим

тільки снігопади

іноді прорізають голоси

пам’ять наша вкотре

накрита п’ятницею

 

коли безхатько доїв

згадку про серце землі

його апетит накинувся

на моє ім’я

і я відбрехався сашком

хоча міг би бути сергієм

і згадувати багато слів

і згадувати багато імен

у хвилину мовчання…

 

                                                               2013

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

мої сови

живу помираю і потім знову помираю

усе зникає ніби тінь відходить у тінь

і тінню стає

бо що кожне обличчя коли не спогад

і не здогад скільки дощів омивало

очі від самотніх очей

коли це місто гойдалось човном

грою у лихоманку

я горів

 

але що передувало кожній смерті

в описах ніжності і дописах тиші

коли місто забруднена ганчірка

вбирає у себе вікна-тління фільтрів

гасне світло і світ у темряві горить

 

тоді серце-цукерка залишає після

обгортку закладкою у блокноті

де аромат карамелі цитата на папері

де фантики порожні доми і фантоми

ніби смак небес опісля зливи-зливу

зліва од горла болить

 

бо це величезна сила яку надбав

і марнував

коли хотів піймати комету

і не вгадавши моменту опинявся

у її хвості

і тепер залишилась можливість

і сміливість

натиснути на усі гачки і у дулі

бутоном запалити зірку

яка горітиме вічно і магічно

на Різдво

і сови усміхатимуться початком

життя

 

лише мої сови

 

                                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

мрії лежать вдома і прикидаються мертвими

 

ніхто не зобов’язаний бути героєм,

рвати горлянку історії і черево краси,

носити віру на руках своєю нареченою

допоки найгіркіший амфетамін -

власна свобода -

без жодного дотику до небес і могил

не розлучить вас зі святим письмом.

 

у чому ваша свобода, люди?

вона переплітається із в’язницями ближніх,

із повними наплічниками сигарет і екстазі.

без жодного сірника у долонях,

без жодної дози дощу у флягах

ви марно подорожували у чужі міста

коли там не зосталось незнайомців,

ви марно палили легені молитвами

коли не дихали для інших.

 

 

ви багато рвали на собі сорочок,

засинали під валідол, зривались під ранок

і дивились на плакати голлівудських зірок,

які так само не спали у своїй свободі

на тихоокеанському узбережжі.

 

і жодних думок про революцію -

там вас ніхто не чекає.

як і на тихоокеанському узбережжі

ви продовжуєте бадяжити свободу

амфетамінами і сірниками

допоки не втрачаєте свідомість,

і розумієте, яким буває мир

коли ним не вміють користуватися,

коли мрії більше не пливуть

назустріч одна одній,

а лежать мертвими вдома

і більше не прикидаються.

 

                                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

відчуття амуніції

 

коли блукаєш без сім’ї

тобі потрібно придбати

рушницю

і бути відповідальним

прийнамні так говорив

продавець зброї

у якого на рясній вітрині

сталевими рельєфами

кінетичної сили

спокушали ремінгтони

оті мосберги та белліні

темні діти залізних руд

немов сходинки до раю

 

зброя потребує дозволу

хоча рушниця це

та сама сім’я

ти лише вчишся

ти мусиш стріляти із неї

коли батьки з’ясовують

на алкотестах стосунки

постріли збивають з ніг

вниз по тих сходах раю

звідки на місці вергілія

дивишся у погляди ночі

а йти тобі нікуди

зрештою як і рушницю

не викинеш просто так

у темряву

де волога малює ранок

пейзажів гірких океанів

 

сім’я примітивний механізм

у моменти коли ти

листоноша хворих месіджів

між братом і його коханою

причин чому багато

але основна що ніхто

із них

не може просто піти

та уявити життя без пострілів

згодом дуло сім’ї

впирається у твоє підборіддя

а ти тримаєш на запобіжнику

свою сходинку до раю

 

                                                                              2012

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

нижче рівня слуху

 

перший слух як перший сніг

його ковтне імла печалі

його бурі висіють дурманом

а тобі як рости то вгору

чи до будди чи до цвіту

чи то циклони здіймають

порцеляну горизонтів і шапок

і що таке божевілля

як не дощ який розмиває

фарфор

 

твоя печаль як гомін міських авто

і тріпотіння кожного листочка

розтягнулась на протягах маяками

коли бурштини замінили смарагди

і відстань на трепет зупинок

ти не знаєш чого боятись

коли у своєму безсмерті

пройшов точку неповернення

 

 

тобі не перерости власного слуху

і жодного слова про тишу

так ніби її ніколи не було

ніщо не варте здоров’я крім звуків

навіть коли ти мовчиш

твоє серце б’ється крильми

у павутинні дощу

 

лише колись ти виростеш до мотиля

якого всі бояться сполохнути

аби він не полетів геть у пітьму

де кожен битиметься крильцями

у скло вічності

ніби у божевіллі коли

обмінюємо слух на безсмертя

 

                                                                                              2014

 

скріпка

 

коли час не гоїть проблеми

години-равлики мушлі-дня

перетинають бруківку року

вони збираються на скріпку

пакунком душі паралельно

 

рукавам риб і їхнім танцям

на глибині лікерової колби

і повернення не очищають

від пітьми у долонях пісків

після того як повідомлення

не знаходять чорнил

 

кров-море під небо-шкірою

спокоєм розвіює свої хвилі

і зорі опадають у вени днів

фарбують мушлі у ластовиння

затримуючись на долонях

і в очах молочного обличчя

дівча яка говорила димом

 

що скріпка є формою сім’ї

яку граючись ненароком

ми випрямляємо до народу

і якщо ховати у мушлі дні

години не виживуть ніколи                                                                     2014

подорож до зеленої зірки із легенями повними людей і очима без ідей кольору вікна

 

спостерігати за індикатором зарядки

ніби слухати будду

до сліпоти спекотної ночі

ти знаєш тобі світло не допоможе

і байдуже як працює літійна молитва

головне що небесні одкровення

компактні у двох кольорах

метушливої лампочки

червоне коротке постійне зелене

серед липкої до слів пітьми

 

вимикати не можна

доки до тебе не усміхнулась

першою кожна людина

і причини цього залишились невідомі

ніби подорожі до міст

зі стертими об вікна назвами

іменами порізаними лезами квитків

на особисті конституції

 

доки земля у вікнах доріг

то падає то здіймається грудьми

коли ці схили дихають

тобі надто бракує повітря

щоб не дихати людьми

і доки зарядка не сигналізує

зеленою зорею нового дня

не подорожуй до ближнього свого

не розхитуй землю одкровеннями

про порожні легені

 

                                                                                              2014

 

прометеї

 

ящірка завмирає і дивитися на світ

як бюро знахідок обридлих іграшок

зачеплених на гачки перевернутих

знаків питання

вона слухає зелене серце-прометей

коли чує лиш його і розпечені скелі

 

ящірка не упізнає від сіамської тіні

полум’я що словом полює на книги

згортає вершину харчової піраміди

у чуже взуття натерте

на глибоких дорогах війни

нитковий хвіст удає із себе здобич

і голкою проколює почуті молитви

 

із першим холодом ящірка словами

ховається у вухах землі і проростає

мовчазними горами

які татуйовані прометеями

мріють

коли не знаходять іграшок у світі

ящірка не бачить закутих титанів

раніше ми були мовчанням п’яні

тепер усі наші книги читає вогонь

 

                                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

золото смертників

 

вона знає життя не гра

коли у неї не залишилось козирів

для неї вікна неприступні фортеці

у негативі днів і дат

ніби зворотній відлік

до її безодні і назад

 

вона робить подих в один кінець

у такті снігопаду

 

повітря-любов загустіло дозами

звичайне золото смертників

ніби діди складені зі хвороб і боргів

курять посмішки і мовчать мудрістю

що життя ніби курва

прекрасне але курва

 

сніг сніг сніг

постріли постріли

без випадкового свідка

 

вона востаннє зібрала душу

у відстань між кількома

різними рецепторами

його неприступної фортеці

у дорогу що немає післямов

вона зима прибита цвяхами

до вічного падіння сонця

у кишені банкрутів

 

                                                                              2014

 

небесну канцелярію розформовано

 

будь сильнішим за чай

і його перелітних чаїнок

у чайному склі гартованих неб

колоти осені свої і сторонні

бо серце твоє це темний колір

даний воді сутінками і глибиною

у якій ніжність на одного

б'ється за двох

 

будь сильнішим за осінь

розливай по горняткам атлантики

грай весілля

яким витанцьовують чаїнки

навколо цукрового титаніка

дай чаїнкам вирости драконами

аби китай падав додолу воді

запалюючи хутро арктики

 

будь сильнішим за воду

дай їй розквітнути хмарами

дай їй мандрувати озером чад

дозволь їй бути таємницею

яка розформовує небесну канцелярію

і в якій  тане кров

бо чаїнки птицями у небо

бо чаїнки рукавами на дно

 

дозволь чаїнками бути уявою

а не словами

що перейменовують гнізда

небо яких остаточно затемнене

серцем

                                                                                              2015

 

у присвятах ніколи не було ліків

 

для неї обличчя віруси плацебо

розпечена у лихоманках глина

омита дощами путівок до моря

і загартовують хвилі у почуття

і уповільнюють акул у родимки

змарновані рецепти прибережних

ковчегів

 

для неї обличчя це невагомість

вона ліпить маршрути з марень

якими мертві вертають додому

 

її судома банить уявних дурнів

які у змоклих містах без метро

окремо вмирають поза законом

у палатах соціальних лікарень

 

Вона як усмішка великої букви

якої надто не вистачає в іменах

які щоонлайну виринають ними

лише через відсутність полону

на перехресті невдалих розмов

 

вона не розуміє навіщо читати

біблію у перелитих автобусах

в обличчях людей повно дому

ніж у стертих до плацебо сторінках

у присвятах ніколи не було ліків

як і ликів у святах

 

                                                                              2014

ізотопи снів

 

ти викликаєш совами вічний дощ

ти відпускаєш їх ритмами квітня

у горло поминальної сурми

так ніби мертві не мовчать

ніби схований у небі уран ділить

їхні тіні на децибели

 

ми не глухі

ми не глухі

вибиваєш голос із бетонної

грудини

і знову тріпочуть дзвонами

із прип'ятських віконних западин

чорнобильські сови

 

а ізотопний шаман

припиняє сіяти містерії із бубна

і слухає чорне небо

яке випалює душі у кістках

як воно шепоче саркофагу

моя люба гея

 

і твоя ніч затягується над тім'ям

людьми позбавленими арктики

а коли шепотом гейгера

народжується кронос

і квітневий падоцвіт над пам'яттю

осипається наче плоть

від атомного сонця

твій дощ нарешті забинтовує тіні

які все тягнуться і тягнуться

до снів

совами                                                                                2015

 

таємниці всесвіту як і почуття що залишилися наодинці із тобою не рахуються

 

кольт під серцем холодить сліди

краще за постріли на добивання –

 

ти підкрадаєшся до таємниць природи

до мережевих вогнищ на плато

квартир розп’ятих на громовідводах

і листів нанизаних на постскриптуми –

 

детективи із піднятими комірцями пальто

і друзі блискавками б’ють все що росте

животи борги і дітей –

 

серед них так мало місця для тебе

і у тобі так забагато місця для них –

 

через танець крику у легенях

через короткі розмови на двох

сімдесят сонць мають проблеми

коли горять на десять сірників весни –

 

кисень межи слів ніби детективи

запалюють всесвітом таємниці на землі

їхні важкі кольти холодять серця

краще за кулі на добивання

краще за квартири на шиях

 

ти і стіни квартир - п’ятеро звірів

від сонця задихаються у кутках

двері-око моргає втечею і вівторком

на десять порізів весни

 

не хочеш іти за друзями по листах

не хочеш бути сльозою

у пошуках липкої щоки

ти прагнеш зрозуміти

чому досі твоєї уваги

потребують чужі боги

 

                                                                              2014

 

між кухнею і томиком шоу можливий катарсис

 

не думай злочинами дресированих богів

та їхніми рукавами із цілодобових аптек.

не будь причетним однаковими веснами,

конспектами із теплих порожніх горняток,

що нічними доками туляться до забуття:

твоя правда - bad gateway і біла лихоманка

під опівнічне диско розп’ятого світлофору.

 

нині ти пігмаліон і твої революційні гасла

цілують чужі думки причинами смерті

понад закрученими у мушлі народами.

твоє щастя таке слиняве, доступне доки

межа між катарсисом і кухнею пульсує

надто зависокими басами як для джазу,

надто високими богами як для рецептів,

за якими люди смажать мрії млинцями

на пательні безсонь од вертепу забобонів.

 

надто високі баси як і надто високі боги

перевертають мрії на іншу сторону –

щоб ніхто не залишався голодним

у текстурах персональних непокор,

у кухнях і молитвах, які починаються так:

«show must go on»                                                                                                          2014

true home

 

мій дім - кардіопідпільна АТС,

і я здійснюю сотні дзвінків,

я перевіряю чи схожий світ

на матрицю розпоряджень

і на тишу між обновленнями

історій хвороб до біографій.

 

мов численні фляги горілки,

однакові сценарії перемовин

із абонентами -

мені доводиться пити з усіх

слова вимовлені із ніжністю,

якій необхідні виправдання,

ніби спроба сказати більше

за повітря паперової землі.

 

мій дім не має часу, місцини,

плану, стану і ліцензії на сни.

його не обирають, не зводять,

не звершують над головами

соломою пшеничних полів.

дім, куди неможливо врости

ані любов’ю, ані злочинами,

ані притчами про домовиків.

 

у моєму домі багато розмов

про незнайомих мені людей -

багато початих одразу фляг.

ця ріка іржавого стоголосся,

як і дім, дає мені русло текти

водою у сонце і навіть далі,

бо мій дім єдиний доказ того,

що мене ніколи не існувало.

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

гостра недостатність серцевин

 

що відбувається із моєю історією

коли знак питання не помилує

вона ніби холодний сніданок

укутує рани снів

у сніг

 

не віриться що кращі вмирають

особливо коли тато

відрізає скибу стиглого кавуна

із серцевиною яку називає

вовком

він передає цей хребет м'якоті

так бережно сувоєм нектару

який топить у мудрості смаку

одним ковтком

після обіду

дощем

 

перекази небезпечні

у своїх підводних течіях

що несуть із глибин сіль і тепло

і студять кров до синього дна

і крім непевної криги

іншого мосту для мене нема

як і немає іншого Різдва

якого тато помер

 

тоді до вікна прилетіла

велика пташка кольору глини

ніби глечик перелітного крику

що бува зве раз і колись

обов'язково покличе вдруге

і вона самотня і змарніла

як людина яка віддає тобі усе

сніжинками-фотонами

із серцевинами на ім'я вовк

щороку вечерею

на Різдво

 

                                                                              2014

 

 

 

десь є гарне місце…

 

Г л о б у с.

ми потік, пасажири

із квитками без номеру місця

тік-кет, тік-кет,

тік-так, тік-так –

поцілунки гвинтикові

людини

тік-так

механічних наказів

кусючі за компанію

любимо по команді

тік-так, бах-бах –

нищимо по графіку.

Е л е к т р о е н е р г і я.

моя голодна бензопила

з адреналіном планети

на ланцюзі всміхається

феєрверком тирси жертвоприношення

на просторах меркурія,

конвеєром якого стали

ми.

М о л о к о.

дві твої зупинки

перша – сипле пиво

остання – презервативи

далі подорожувати без сенсу.

Т е о р е м а П і ф а г о р а.

життя – то дерева,

поезія – то дошка,

от тільки поети не столяри

Ч е р е в и к и.

десь є гарне місце

куди варто надіслати листа…

 

                                                                              2012

про повінь

 

гребля повінь

русла повні часу

горло повне дна

не стало води і не знаєш

як вийти із цієї води

 

один раз били дзвони

болота сховались у стежках

і зміями сичать

скло точить зайчиків на стелю

і покрівля опадає черепками

усе немає води

а вікна шкіряться водою

 

гребля дитячі акварелі

заклали між ребер дитинство

і не відпускають повінь

альбоми рідіють у кульбабі

і світлини відлітають у димарі

не чути води

а лики предків розмило водою

 

гребля повінь

дно наповнилось піснями

знепритомніли очі-дзвони

так і не було води

лише бездомні пси

із даху спостерігають

як час тече собі додому                                                               2014

 

дерева

 

дерева вкотре ростуть у мені волею,

набивають листям і хвоєю тиху кров.

вони множать осені сірим шелестом

і згодом уповільнюють весни корою.

сумніви проламують дороги навиліт,

дозволяють одному комусь забувати

як дерева могли дотягнутись до неба

долонею заточених мусоном вершин,

а нині блакить є недосяжною зорею

для пагонів і личинок поритої землі.

небеса набирають металевості диму

коли у мене немає іншої можливості

тримати вогонь зіниць, ніж говорити

моїм деревам, що любов пахне стіною.

 

                                                                                              2013

 

 

про нитки

 

у твоєму імені завжди є нитка

вона уривається душею

раніше ніж настає одяг

ти бачиш чужі вершини

губиш причини писати нове

ніби біжиш угору за голкою

не в силах дарувати ім’я

випадковим перехрестям

і що таке вершина

коли крапки розставлені

вершинами

що таврують невагомістю

простір і тепло

 

ти кожного знаєш в обличчя

ти душею дірявиш тіла

ніби правдами крапки

і це обличчя носить метелик

коли нитки у його крильцях

обриваються пітьмою

ховаючи в себе одяг

і пам’ять про чужий холод

коли дірки наче уста

із ланцюга спускали зиму

 

тепер усі нитки ведуть до риму

твоя унікальність перехрестя

хтось на повороті затримається

адже у римі нічого нового

жодного нового серця

жодної нової крапки

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

запаморочення

 

коли вкорочуєш у собі ріки

кола на поверхні води

доходять до її теплих колін

із яких вона не підніметься

і не зведе у тобі ні чоловіка

ні батька

ти лише син як останній плин

вивчаєш мертві вертикалі

берегів

і не підпливаєш

 

основа усіх рік це безсоння

гамівне тремтливе безсоння

яке відводить руки сину

вкотре за спину з ножем

ти навертаєшся до бога

і роздаєш аспірин наліво

ніби катаною удари

і роздаєш кола направо

ніби правий

ніби дощ насправді мовчить

просто шукає на даху ключі

і не засинаєш

 

чи видно що тебе вбиває

чи видно що тебе вбиває

ти осліп танатосом

відділив метал від золота

бо чоловік мовить не те

що хоче

на кожне твоє коло

приходить її досвід

її озонові провалля

особливо коли озон це ерос

 

                                                                              2014

 

мій сімнадцятий бронхіт

 

гіркий фантомний холод

нанизаний на край грудня

рубає при корені промінь

доки мої легені метеликом

у сімнадцятому бронхіті

замість єдиного польоту

на інший край зими

чіпляються крильми

за кожен вітер і слово

мов жебраки просять літо

замість кашлю і решти

із аптеки

 

ці легені-метелик не мої

залишилась тільки гусінь

між фантомами ніжності

яка не знаходить кокону

зими

повзе крізь сніг

зеленим сяйвом арктики

шукає коріння променю

у мені

 

                                                               2014

 

 

 

 

поля музики

 

поля березня мов поля музики

вивернули висоти блідої трави

у торішні родимки-партитури

залили холод вітру фосфором

що у перегонах із пам’яттю

у дисонансі світиться змієм

 

скільки ще слухати музику

скільки з неї можна витягнути

розбиті об симфонії тіла

коли мелодія тече проти весни

до провалля опери на глибину

buffa

 

берег ріллі поріс барабанами

і ритми не ковтнули озимини

земля достатньо виповнилась

кістяками

щоб коронувати лейтмотив

земля стала достатньо гіркою

по-весняному гіркою для баха

 

і навіть за непокори повітрю

музика не може втратити сенс

її березень входить із пітьмою

у резонанс

і зелень-тиша зрікається нот

вона рветься у ліс

але пізно

дерева-джез

дерева-джез

 

                                                                              2015

 

друзі

 

світ це дуб із якого витесуєш життя

а серце приймає і віддає удари

мотилем у павутинні

 

твої друзі фортеці що впали раз

і не впадуть удруге

каміння з якого не звести стін

однакові розмови в яких

шукаєш бога чи тебе шукає бог

 

твої друзі клубочки зустрічей

і прощань

сповідь на кінчику голки

на початку частина тебе

згодом тебе переростає ця доза

і сам ти просто туман

у венах їхнього дорослішання

 

твої друзі сідають за дубовий стіл

витесаний тобою власноруч

вони дивляться на місяць у небі

і мовлять багато історій про нього

дістають на білі тарелі свої серця

а ти виймаєш тирсу

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

втеча

 

мабуть, гільйотині відомо

як багато самоти у кроках,

як ними живе мій тротуар,

ними всіяні історії у барах.

а коли сигаретний щем

пускає коріння від опалого,

свинцевого «привіт» -

ними важко зникати.

 

не просто пояснити людям,

що їхні мимоволі слова

у мені зовсім не мимо.

вони по інерції знань

з’єднують глухі стіни

у в’язницю відвертостей,

де лютий кат – порожнеча

ініціює звичку допомоги

у переповнені притулки

опівнічних самокатувань.

 

питаєш у дірявих тротуарів:

невже любов означає

мовчати, ховати,

приміряти

пекучі дороги

допоки є ноги?

 

бути покірно-вірним до фіналу,

а потім сказати:

«ніби собака…»

 

                                                                              2013

 

рівняння падінь

 

усі літачки схожі на дим

і ліві ребра всохлого платана,

рівняння падінь було простим:

обірвані дроти,

з яких ми капали пташками

у спілі груші, вишні і яблука,

у диференціали плям, синців і сходів

доки еритроцитна фабрика

не розділила усмішки на приходи.

невідомо, хто чого насправді хотів

у відношенні

суми непійманих годин,

коли платан ще ріс,

до суми всіх закладок журналу

реєстрації весен -

знаходиш цей довбаний ікс

хрестом на своєму житті.

а на системі координатів

діти зачиняють війну

за ліву щоку обірваних дротів,

сьогодні йди з миром, брате,

а я на темну сторону перейду

ближче до своїх батьків.

 

                                                                              2013

 

 

 

 

 

 

 

у кожного є своя межа свободи

 

твої думки про миттєву свободу

ковтають тебе антидепресантами

улюблена пісня тисячі разів

розриває прибережні артерії

на персональний головний біль

 

вона замотана різними правдами

і однаковими лампадками-очима

які шукають у тобі ідіота

ти знімаєш гарячу шкіру

у ній багато цукрового життя

у ній багато плавленої свободи

 

тобі вже не потрібні знання

якими не дістати вечірньої пляшки

ірландського дубового віскі

якими не загасити парафіну шкіри

опісля падіння супроти вітру

який відточує обличчя до свободи

до слідів колишнього єднання

із магістралями перелітної пташки

 

у кожному засіла своя свобода

із власною межею власним вином

яке колись перетвориться на воду

 

                                                                              2014

навколо світу

 

мене малого ув’язнював заклопотаний вечір

фатальними переломами: «що скажуть люди».

від них кухня лизала повітря батьківськими

револьверними зойками, іноді клацала втома

і на зло приймач кепкував кульгавою волею:

«around the world, а-aro-o-ound the wo-o-orld».

ніби потопельник серед диких русел покори

не вірив у берег вогню, більше у човен богів,

де сумнів уламком весла шепотів гібралтару:

«я не боюся леза людських слів і солі докорів,

на жаль, вони нічого не мовлять мені. ніколи.»

але невпинна кухня доїдала не одних батьків,

я лежав на підлозі і слухав незагоєну музику,

мріяв, колись жінка із неслухняним волоссям,

із долонями аромату зброї легко приб’є мене

і світ цей, напевне, знову врятують наші діти.                                  2013

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

шлях осені

 

ти навіть не уявляєш

скільки у листі осені

приховано металу

 

кожної говерли я збираю

ламкі мапи вітрів у трубу

і граю світанок

на даху свого мовчання

коли інші будинки мовлять

каміння

і чути золото вітру

яке перетворюється на тінь

 

і мені рано здійматись

на висоти дитячих пустощів

і пізно

падати у ті самі черевики

на ті самі мозолі каміння

яке закуталось у скрипіння

листя осені

спокій якої я граю на трубі

 

моєї осені

хоча я співав чуже літо

коли мовчання було зорями

коли у листі було стільки шовку

 

                                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

NPC

 

сервіс біля тебе

сервіс біля мене -

це зона ураження сухим законом

"плакати заборонено".

ми більше не зайві у мережі:

цей вавилон - нескінченні дублікати "я",

вузли між карантином часу

і периферією брехні/буття.

 

знову блимає роутер у грудях,

тече повітряними венами wi-fi

без кінця інформаційними повенями;

наш запобіжник - стаціонар

і служба підтримки, на жаль, активована.

 

ми частина 8-бітного дня,

де кожна точка доступу до

сторонніх думок

являє собою рубікон -

за ним аналоги вітрил off,

за ним архіви судом on.

 

ми похідні від роботів,

залишені наодинці із життям.

у разі кінця світу

нас не можна турбувати -

ми слухаємо фуги софту

коли гуртові повідомлення

засипають снігом

анульованих адресатів.

 

наші реєстри профілю інфіковані

людьми, яких варто чекати,

наші основні параметри -

ніч і мовчати.

тихо - усі бази оновлено,

усі безодні реабілітовано:

серійний id замість лику крішни,

типові цифри ніби голі дерева.

 

сьогодні вкотре

інсталяція зими пройшла успішно,

запускаємо молитву

і форматування forever.

 

                                                                                              2013

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

катехізис

 

ти пам'ятаєш її немов нічну пісню

програну по колу програною грою

ти пам'ятаєш як вона заховалась

у маршруті

до міста надламаного душами

і тепер її тіло не натягнута тятива

наготові вивільнити жало повітря

її тіло автобусний салон

у якому кубометри денного багажу

і світла

витісняють попутників до виходу

 

щозупинки у дзеркалі видно блиск

розкритого рота золотозубого водія

ніби розчахнуті ножиці борються

із параноєю дорожніх знаків її тіла

бо за вікном нічого крім тіні скла

нічого крім дня і коротких зупинок

між відчуттями солі у легенях

 

її тілом хтось повертається додому

а хтось догорає часом прибуття

цей блиск

відкриває липневі вени і випускає

усе нові і нові уламки міста

але багаж

наростає і наростає ніби душа

у яку ці уламки вірять під час дощу

і водій стуляє рота відрізає зупинку

бо кожен по-своєму їсть цей світ

                                                                                              2015

наодинці із водою

 

люди долають надмовні бар'єри

тими словами

що покрутились листям на землі

мов уламки мушель і глечиків

люди все ближче і я перепливаю

Дунай

води якого зробились рудими

нагадують мого домашнього пса

теж рудого і теж з іменем ріки

і такого безжального ніби вода

що кидається на всіх і вимиває

равликів і плоть

 

собаку як і воду довелось отруїти

і закопати під молодою яблунею

а наступних домашніх улюбленців

бо життя ще та черга

я більше не називав іменем води

а люди їх і далі за звичкою труїли

і виправданнями труїли мову

бар'єр якої мені не здолати навіть

мовчанням

 

навіть осіннім листям подібним до

глини

під глиняним небом

підпертим кістяками блискавок

наче старі глечики на бабусиному

паркані

надто насичені іменами тварин

я дивлюсь на них на отруєне море

і це та історія передчуття дощу

де жодна людина більше не ходить

по воді                                                                                2015

 

інкубатор

останньою іграшкою ламається голос

симптомом зміни,

симптомом гоління;

останнє місто без розпізнавальних знаків

розливає зиму по шибках,

розливає на обличчя пластик -

 

раз два три чотири п’ять -

 

тіні уповільнюються гілками

і, ніби об лампу аладіна,

вони труться об софіти,

загадуючи два бажання

по ціні одного -

все одно що неонова реклама

ріже джедаївським мечем

рентген чорної одежі, а там:

"exit is still missing" -

 

раз два три чотири п’ять -

 

почуття відкинули розв’язок,

антиподи снів пішли на спад;

люди звично граються у солдатиків,

залишаючи від слів нерівності,

від полів пріоритетів клаптики,

а капілярні вулиці й далі мовчать -

 

раз два три чотири п’ять -

 

інкубатор смертельних перегонів,

де стяги змінюють кордони

ростом святих у церквах

чи ростом церков у святих -

 

раз два три чотири п’ять \copy\

\paste\ раз два три чотири п’ять

\paste\ раз два три чотири п’ять -

 

де сховатись мертвим серед свят?

 

                                                                              2014

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

про пташок

 

рано чи пізно усе буде деревом

і ти будеш уявляти пташок

димом од вогню

який підійматиметься так високо

що закладе вуха суцвіттям

 

новий день як мале пташеня

викидатиме шкаралупу сонця

із нічної пазухи гнізда

 

ворона століттям пам’ятатиме

усі страти відображень

усі поля які поклоняються

божим ранам

 

а душа як зозуля чужими словами

підкинута у тіло

співатиме приливами тепла

і буревіями самоти ніби рідна

ніби останнє

 

а зорі то горобці

що були і будуть після нас

зустрічати зиму як зиму

пошуком у снігові зернини

перев’язуючи повітря

переводячи час на світло

спокій у суцвіття

 

                                                                              2014

воїн літа

 

літо тоне рештками

соковитого моргання світлофорів

наші пуп’янкові погляди

як сонце плавке

падають у тіні решками

за інерцією природного відбору

 

ми рубали все

від масок до шкіри

ментолових сигарет

під промінням патлатим

наше серце

билось без міри

вилось без віри

мов загублений пістолет

у пограбованому банку

рікою свинцевих крапель

плакав…

 

завтра

ти згасатимеш серед стін

сонливим їжачком

покірним колобком

із календариком у кишені

без відмічених мішеней

а я кров’ю ягід буду писати

що двигун цього світу

не для чутливих людей

я воїн літа

і восени мені вмирати…

 

                                                                              2012

 

 

 

молоко

 

усе виповнилось потекло

і збігло з гори років

у горе років

молочним вулканом на плиті

на плитах зіткнень розламів

голгофових ночей

без жінки і сну

 

і скільки температур

лунатиме тектонічна самота

коли вже градуси у вольтах

коли музика загустіла домом

і не піднімеш її назовні

у день прилиплий до дна

 

а місто залишається тінню

розтягуючи вечір і ранок

повторюючи кожен мій рух

кадром

із надр сонця-проектора

у стрекотінні хеппі-ендів

перед тим як екран заллє

молоко

 

і барабани отруєні тишею

закладають у перетинки

аритмію доки ми пишемо

молоком по молоці

влучаємо у молоко

що виповнило нашу плоть

лише у плоть

 

і від молока до молока

я виводжу зі дна мій день

глухонімим пепсі

я падаю з її мосту

я спливаю бульбашками жестів

про дім якому немає дна

                                                                              2015

дотик фотонів

слідами загиблого метеора,

палої сльози неба нічного,

у формі вакуумом обрамленої молитви

моїх зерен-фотонів,

я припиню своє існування фону

випадкових усміхнених облич

у невагомості сиплого тремтіння

серцевих мозолей

від холоду підірваних

сонатних нот,

від гербарію твого поцілунку,

який реінкарнує мене в’юном

на орбіті твого клубочка долонь,

проситиму вухом грудей

у пошуках грозових відлунь,

які пульсують мрії твої

пізнати щастя як дихання

чистим повітрям

легень уповні.

 

із темної місяця сторони

я промовлятиму до тебе літом:

цьому великому світу

кожної миті

потрібні

ми…                                                                                     2012