На Великдень до тебе ніхто не приїде. Розділ17

 

За той час, що він розповідав вигадану і дещо інтерпретовану історію, вони встигли дотягти мертву жінку до крайньої хати Блохівки, яка здіймалась над рештою будинків і стояла подалі від дороги. До хати, яка мала запущений вигляд вів невеличкий порослий заїзд, а біля воріт під парканом була помітна стара лавка, на якій можна було посидіти та й перепочити, погомонівши із сусідами. Ранкове сонце немилосердно било в очі, холод все ще кусав за плечі. Але хлопці холоду не відчували, бо підйом на гору забрав багато сил, що в них нило все тіло. Зрозуміло, що вони не могли втриматися від спокуси завернути до бідної хати для перепочинку.

— Христос Воскрес! — гукнула Оля старій жінці, яка притулилася до штахети паркану і кудись собі дивилася на дорогу на в’їзді в село, не повертаючи обличчя до чужинців.

Оля потисла плечима і буквально впала собі на лавку, яка одразу віддала холодом по сідницям. Але вибору не було. Павло і Толя посадили мертву жінку першою, намагаючись все-таки зігнути її вже майже задубіле тіло, а потім й самі сіло, підперши покійницю з обох боків. Випрямлені ноги спочатку не давались для сидячої пози, але за мить коліна поволі самі зігнулись. Хлопці скинули її руки зі своїх плечей, скинули наплічник і сумку на торішню траву, яка встигла критись легким інеєм та із задоволенням розім’яли спини після такої важкої ноші. На додаток до цього, вони запалили по цигарці, дозволяючи нікотину розслабити і тіло, і розум.

— Це можна назвати притчею. — вимовив Толя із тютюновим димом, маючи на увазі вигадану Павлом історію.

— Вона дуже добре наклалася на нашу ситуацію. — перша хвилина відпочинку підняла настрій дівчині.

— Те, що я розповів, — з повагом відказав Павло, — і є нашою історією в певному сенсі.

— Та кожна вигадана нами історія і є про нас. — по-філософськи підмітив Толя, — Стільки всього трапилось за сьогоднішню ніч, що вистачить на ще один Новий Завіт…

Павло із зацікавленням поглянув на стареньку жінку, яка так й продовжувала стояти собі, обпершись на паркан, та дивилась на дорогу від інший від них бік. Може вона глуха і не чує їх? Господи, он яка буває старість в подібних селах! Невже таке чекає і на його матір, яка сподівалась, що Павло приїде додому на цей Великдень, але він просто безсоромно її обманув? Тепер, як і мовив Толя ще біля церкви, ще одна уявна картинка додалась до того, аби раз по раз запалювати його сумління найнеочікуванішої миті. Але Павло мислив собі ще далі і розумів, що переживає за вплив його сумління, а як же ж самі події, що він збив на смерть стареньку жінку? І тут Павло знову повертається до давно вирішеної дилеми: або він нищить свою кар’єру, або все продовжується так само, най тепер і без автівки. Здається. що питання давно вирішене, остаточно вирішене, але воно все одно пульсує почуттям провини, натякаючи, що існує похідна проблема. Проблема його ідентичності тим людям, звідки Павло родом. Чи змінився він? Чи може Павло, так само як і герої його вигаданої притчі, повернеться до батьківського дому і впаде в стан дитинності? Та ні, це неможливо через вікову сталість Павла, особливо в плані сталості етичних питань — тобто, не варто одягати маски святенника. Також він згадав, як думав про материнський відкуп долі. Певне, це також штовхає його до дитинності, але не більше.

— На Новий Завіт не потягне. — відказала Оля, дістаючи смартфон, — Там забагато персонажів та й питання добра і зла представлені досить прямолінійно. Ні, ти краще бери якийсь розділ грецької міфології, скандинавської міфології чи навіть слов’янської міфології, хоча я не впевнена, що до останнього можна віднести драконів.

— Виявляється, ти й ще міфологію знаєш.

— Кожен дизайнер мусить знати. — втомлено відказала Оля дещо зверхнім тоном, — Коли я проходила курси, то було таке завдання: придумати стартове меню для комп’ютерної гри з елементами єгипетської міфології, до того, перенести символіку зі змістом, а не просто наліпити невідомих істот з людськими тілами і з головами тварин.

Тим часом, ранковою порожньою дорогою в напрямку села бадьорою ходою йшов високий молодий чоловік в спортивній куртці та легкій шапці. На обличчі панувала легка задоволена усмішка, а шкіра на щоках мала здоровий рожевий відтінок як у людини, яка веде спортивний стиль життя. Він порівнявся із жінкою, яка обперлась на паркан і гукнув:

— Христос Воскрес!

Відповідь не послідувала, та й бабуся геть не ворухнулась на вітання людини. А друзі не знали, відповідати їм на окрик чи ні, бо чоловік, не отримавши відповіді, ні на ноту не знітився та бадьоро йшов собі далі, лише кивнув незнайомцям на лавці. Толя і Павло відповіли таким самим кивком. На фоні бадьорого чоловіка вони мали втомлений вигляд із невиспаними блідими обличчями та запаленими цигарками в руках. А жінка в старій одежі та опущеного головою сиділа між них і додавала картинці готичної риси.

Як тільки чоловік зник за пагорбом, Оля увімкнула смартфон і голосно гукнула:

— Ура! Мережа є!

На цей крик жінка біля паркану так само не поворухнулась. Павло поглянув то на незнайому жінку, то на Олю, та на покійницю біля себе. Потім він зрозумів, що тепер ця їхня спільна історія має завершитись так само як і в його вигаданій оповідці.

— Постарайся не робити селфі з нашою героїнею. — пожартував Толя.

— Та ні, я шукаю номер місцевої служби таксі. — відмахнулась дівчина, перебираючи пальцем значки на екрані гаджета, — Тільки от швидкість з’єднання залишає бажати кращого.

— Блохівка полонених не бере. — зіронізував Павло.

— Ми залишимо її тут? — стишено перепитав Толя, — Гадаю, місце тихе, тільки ось ця старенька стоїть близько і нікуди не йде. — вказав він на жінку біля паркану.

Павло повернув до неї обличчя  тільки тепер зауважив, що та також одягнена в стару затерту куфайку, темну спідницю, голова замотана в теплу синю хустку, на ногах теплі коричневі рейтузи і чорні в багні калоші, наче та тільки-но відійшла від клопотів по господарству. Так, жодного натяку на святковість, а її обличчя все так само повернуте до ранкової порожньої дороги. На подвір’ї за брамою нікого більше не чути, а сусідська хата ліворуч взагалі не подає знак життя — за занедбаним станом помітно, що там взагалі давно ніхто не живе. своєрідна мертва зона, в яку вони не дарма принесли мертву стару жінку.

Павло дістав свій мобільний телефон і поглянув, чи немає в нього нових повідомлень чи пропущених дзвінків. Ні, в такий день зранку він ще нікому не потрібен. А мама, певне, в цей час лише прийшла з церкви. Напевне, до них приїхав її молодший брат із племінницею, а може ще й сусідка завітала до великоднього сніданку. А вже до Павла вона телефонуватиме не раніше десятої ранку, гадаючи, що він поки що спить після тривалої дороги. Ні, все відбувається зовсім не так.

— То ми залишимо її тут? — повторив своє питання Толя.

— Алло, мамо? Христос Воскрес, мамо! — почала говорити Оля в слухавку, — Дякую. Я тут трохи змінила свої плани і друзі підвезли мене до села Блохівка, це в сусідньому районі… Так вже вийшло… Слухай, я хочу додому, я так втомилась через цю подорож… Можеш викликати мені таксі?

Павло відчув важкість, що ось тепер Оля поїде від них, залишить їх удвох із Толею. А можливо, й Толя поїде разом із нею, тоді як сам Павло має зовсім інший пункт призначення.  Йому їхати зовсім в інший бік із надто малою сумою грошей в кишені, якщо десь по дорозі не трапиться працюючий банкомат. Але особливо шкода, що так швидко їде Оля. Це нагадало йому один момент в його житті, коли мав стосунки з однією дівчиною, вельми симпатичною і розумною, з дитинним лицем і проникливим світлим поглядом. Тільки-от жила вона в іншому місті і була всього лише проїздом в гостях у нього. Він пам’ятав, що тоді ввечері в нього в квартирі лише поклав руку їй на плече і мовив, що в них доволі багато часу як його об’єкт пристрасті лукаво відказала, що о шостій ранку в неї потяг, тому не варто навіть поцілунками розпалюватись. Павло тоді віджартувався і з розчаруванням в серці він із нею порожню нетривалу бесіду, бо ж на ранок треба ще темної ночі прокинутись і рушити на залізничний вокзал. Зрештою, слід не відкидати інерцію дівича — ця веремія захопила його і взяла гору своїм інстинктом, своєю інтуїцією, що Павло вкотре марнує свій час на того, хто з ним нещирий і не хоче його як чоловіка. Так і тепер Оля, про яку можна думати як про свою дівчину, навіть планувати одружитися — вона зникає, їде собі додому, натякаючи, що їм усім слід їхати додому і спробувати розібратися в собі, перш ніж заводити інтимні відносини, а вже потім помічати, що в кожного є своя душа. Відмічати душу власною дитинністю, інфантильністю та прихованими ранами, які все не загоюються. А коли вони дотягнуть до шлюбу, то це вже буде термоядерна бомба, яка рано чи пізно знесе ціле місто з його пам’яті, або й всю країну.

— Так, — нарешті відказав Павло Толі на його питання і поглянув на голову покійної в хустці, яка схилилися донизу, — декілька разів, проїжджаючи селами, я бачив як старенькі люди сидять собі по двоє або по одному на лавках за теплої погоди. Є в цьому щось зворушливе, добре і щире, ніби нагадування, що ти сам уповільнюєшся разом з часом, а циклічність, про яку ми не раз говорили цієї ночі, настільки множиться, що стає схожою на копіювання. Ось ніби це вже не весна, а відбиток минулої весни.

Толя був в очікуванні того, що через менше ніж годину таксі забере їх до біса звідси і його попередні софістським настроєм втратили силу, коли він намагався зрозуміти друга.

— Облиш цей сільський затишок, чуваче, його не існує.

— Ти й не хочеш, аби він існував. Серйозно, Толя, в чому твоя проблема, аби висміювати все, що стосується села, де люди можуть знайти власну гармонію?

— Якщо ти шукаєш правди, то чому б тобі не поглянути на те, що ти називаєш гармонією? Лінь, конформізм, сидіння на шиї інших. Ці люди перетравлюють мої податки, і твої відрахування із зарплатні у фонди. Ні, Пашо, головний принцип для цього світу залишається незмінним: роби — матимеш. Нічого так просто не дається.

— Одного дня ти не зможеш робити…

— Звісно, одного дня все що завгодно станеться і хтось вилетить в трубу. Я, ти, Оля — хто завгодно. І що з того? Грошей не буде — залишаться слова, якими дуже добре можна жаліти чи жалітись. Я з таким варіантом згоден. Андрій так само говорив про речі які не є розмінними на гроші. От коли закінчуються гроші — починаються самі такі речі.

Павло дивився на нього і не міг повірити, що його друг все одно залишається при подібній думці. Адже він не раз помічав в Толі прояви доброти і милосердя.

— Не дививсь на мене так, — вгадав його думки Толя і прикурив ще одну цигарку, — бо ідеалістів не існує, чи не так? Ти ж не ідеаліст, ти дівич, унікальний дівич в силу свого віку і своєї посади. Якби я сказав, що це погано, то був би не правий. Така вже в тебе комплектація. Але ти не ідеаліст, бо прозріння для тебе, для мене чи Олі надто болюче. Ідеалісти вміють бачити себе збоку, навіть коли їх охоплює жах від побаченого, а ми — ні. не можемо. Ми маємо вибір, але однозначно вибираємо протилежне ідеалізму.

— Я не боюсь побачити себе збоку. — впевнено мовив Павло, а Оля була зайнята розмовою з мамою — дім тягнув її до себе подалі від голого холодного краю чужого села.

Толя посміхнувся, затягнувся цигаркою, яка вже гірчила горло і викликала легкі напади нудоти, бо вони вже давно нічого не їли.

— І що ти бачиш? — запитав він у Павла.

Той хотів щось відказати, але тепер чим вище піднімалося сонце, тим більше його боліла голова і розум більше схилявся банальної, якщо не ідіотської відповіді. Павло втомлено потер чоло, ніби це могло допомогти йому позбутися болю.

— Так, — мовив Толя, — нічого крім болю немає. Нічого ти про себе не знаєш і все тут.

— Ну і ти нічого про себе не знаєш.

— Бо моя справа це заробляти гроші. У мене все просто, а решта — все то іронія і сарказм. Я не шукаю гармонії, вона точно не лавка біля брами, аби підсліпуватими очима витріщатися на кожного, хто так само ні чорта не шукає гармонії, а лише дивитися, де урвати чим побільший кусень і по-жлобськи мені мовить: «Христос Воскрес!».

— Виходить, що моя справа — це також заробляти гроші? І справа Олі в зароблянні грошей? — при словах Павла дівчина покосилась на нього і відвернулась від них, натякаючи на приватність своєї розмови з мамою та й загалом на власну приватність.

— А ми що робимо? І це вдається нам чудово, звісно, без великих сум, але коли потрібно, можемо придбати собі нову модель смартфона, новий костюм, відвідати дорогий ресторан, масажний салон, придбати пляшку дорогого рому — все до наших послуг, нехай і в помірній кількості. При цьому нічого кращого ми в цей світ не принесемо. Ти ж намагався, я намагався і Оля намагалась. — Толя загасив недопалок і перейшов до більш конкретних речей, — Давай. хоч цю пасочку трохи поїмо. як-не-як Великдень, а я тільки цигарки палю, що від них вже нудить.

Тим часом, Оля закінчила розмову з мамою і повернула своє награно задоволене обличчя до хлопців:

— Усе, я говорила з мамою і за півгодини сюди приїде таксі і забере мене додому. Хто їде зі мною?

— Якщо таксі підвезе мене до якоїсь станції чи автовокзалу, то я їду. — озвався Толя, — Перший ліпший квиток до Вінниці і я однозначно потраплю в рай. Аби лише куди подалі звідси.

— А ти? — перепитала Оля в Павла який взяв до рук пакет із пасочкою покійної старої жінки.

— Я, певне, поїду додому до мами. Але не зараз — мені треба буде добре пройтися, провітрити голову, побути сам із собою.

— Як хочеш, — спокійно підсумувала дівчина і Павло впізнав цей зневажливий тон, який підживлював його інтуїцію щодо Олі: так, він чоловік точно не був їй потрібен. Ну і біс з нею! В Павла надто болить голова, аби над цим усім посилено міркувати і дозволяти бутону порожнечі квітнути всередині нього.

Павло різко підвівся на ноги, відчуваючи, що йому для розмови потрібен хтось інший, а не його друзі, які наразі знаходяться на іншому краю Всесвіту. Він підійшов до жінки, яка обперлась на паркан і яка все не хотіла повернути голови в їхній бік, і гукнув:

— Христос Воскрес!

Жодної відповіді, старенька не поворухнулась і в Павла виникло неприємне передчуття, ніби ця людина не зауважує їхньої присутності. «Став невидимий для всіх…» — згадав Павло слова священика перед освяченням біля церкви. Здалося, що він так само дотягнув свого хреста — мертву жінку на вершину гори, до крайньої хати села, де здобув власну невидимість поруч із покійницею, яку також ніхто не помічає або ж не визнає мертвою. Або ж вони пройшли крізь невидимий портал і опинились в абсурдній реальності, де всі набуті за роки ідеали, відкидаються першими зустрічними, немов ти потрапляєш на іншу планету з унікальними міфами та легендами, а не тим, що століттями вибудовували тисячі і тисячі книг. І ти не певен, хто, з якого світу і скільки часу кому брехав. Павло підійшов ближче до постаті біля паркану і голосніше промовив:

— Жіночко, чуєте?!

Позаду нього одразу заговорила Оля із докором у голосі:

— Що за сексистьске звернення до людини? Можна ж і більш толерантніше.

— Пані, ей! — поправився на ходу Павло, підходячи ближче, обмокаючи кросівки в ранкову росу.

— І без «пані». — знову дорікнула Оля, — Просто звертайся нейтрально: «Перепрошую, чи знайдеться у вас вільна хвилина?».

Толя не міг не пожартувати з цього:

— Він же не адвентист якогось там дня і не продає Біблії.

— Послухайте, я до вас звертаюся! Я нічого поганого вам не зроблю! — Павло вистави вперед праву руку, тримаючи в лівій руці пакет із пасочкою. Постать жінки в затертій теплій одежі, достатньо зручній для повсякденної роботи і достатньо теплій для капризного початку квітня. Хлопець підходив все ближче, сопів носом, бо через холод текли соплі. Через це він ще не відчував солодко-неприємного запаху, який на відкритому повітрі можна сплутати із чим завгодно, але в приміщенні сумнівів точно не виникло б.

Одразу стало помітно, як заплющені невідомо ким очі старої жінки біля паркану, глибоко провалилися в голову і стемніли справжніми озерами, з яких темінь розтікалась шкірою до вилиць, до горбатого носа, до смужок на чолі під сивим волоссям, а все решта із жовтого переливалось в коричневе і ледь-ледь щось помітне під мертвою шкірою ворушилось. Такі самі коричневі долоні обперлись на ще темніші штахетини, які з часом встигли покоситись в бік дороги, дозволяючи нещасній отак прямо стояти і націлити мертвий погляд темних озер на порожню дорогу села. Руки схрестились на дереві як в покійника на грудях, але хробаки до них ще не дісталися, бо, певне, для них то найтвердіша частина плоті на відмінну від обличчя, на яке падало проміння сонця, пробуджуючи в ще одній мертвій людині неприємне життя, яке зводить до кінцевого розпаду виплекане природою тіло. Тепер цих мертвих рис й не впізнати — все страшно деформувалось і виглядало відразливо, немов озера темних западин очей мали ось-ось заливати весь розпад у всетільному потопі.

Схоже. що ця бідолашна жінка жила тут сама і якогось дня стояла біля паркану. Тоді до неї по-тихому й раптово завітала смерть, що тіло вмить звело в судому, а старий. але вірний паркан втримав господарку над землею. Дерево ніби постійно стає провідником людини вглиб землі: то труна, то паркан, то якась сливка проростає на забутій могилі. І так вона стояла, навічно зачепившись на паркані, що самотність останніх років передалась її тілу після смерті. Стан плоті підказував, що це сталося багато днів тому, а цією дорогою щодня їздять і ходять багато людей, які здалеку можуть бачити фігурку бабці, правда, її обличчя не розгледіти. День за днем перехожі кричали жінці: «Доброго дня!» і геть не зважали, що та не відгукувалась. Ну, бо старість — її не варто дарма турбувати, особливо, коли тобі нецікаві старі люди і ти ще по вуха у раннього великодніх клопотах готуєшся до свята.

Павло так і завмер навпроти ще однієї нещасної мертвої жінки, яка давно залишила цей світ і не через його вину, але все людське, що не вимірювалось жодною шкалою і що почасти підпадало під технічне безбарвне визначення в наукових книгах — все воно приливом хлинуло в його свідомість і перетасувалось вихором емоцій. Той трупний сморід вже вчувався ніздрями, але Павло не поспішав відвертали обличчя, приймаючи це як невідворотність і покарання для себе, немов ще одне чорне і божевільне обличчя смерті дивилось на нього.

Він все дивився і бачив свою провину в смерті жінки, яка сиділа поміж його друзів на лавці, опустивши голову донизу. Так, це була його провина і тут в лиці, яким розливалась темінь з-під очей віддзеркалювалась та сама провина, але не його. Най її ніхто не вбивав, най просто її серце відчуло, що йому час зупинитись, але самотня старенька стільки часу залишається без уваги в добу великодніх свят, що мертві в шаленстві живих залишаються без такої необхідної уваги для упокої в землі. Нарешті Павло перевів важкий погляд на нещасну стару, яку він збив на смерть, на своїх друзів, які, ніби це було нормально, копирсались в своїх смартфонах в пошуку чого завгодно, аби не залишатися наодинці із тим людським, яке щойно приливом заповнило його свідомість. Бо як його можна витримати в присутності мертвої людини? А потім він знову поглянув на бабусю, притулену смертю до паркану, на ті спотворені риси, по яким все не впізнати скільки вона усміхалась, плакала, жалілась, не впізнати, кому ті риси передалися і куди передані риси помандрували чи просто зникли десь в схожому на Блохівку селі чи у великому місті повному роботи і відповідних спокус. Павло бачив одне і те ж. Свою провину і байдужість людей, які кожного дня вітались із тілом, яке вже точили хробаки. Вітались із хробаками! Скільки тих «Добрий ранок», «Добрий день», «Дорий вечір», а тепер ще й «Христос Воскрес!» було промовлено до самотньої смерті край села, до кубла хробаків, які вічно підчікують кожну людину?

Тільки після цього запитання Павло з певною несподіванкою і малою часткою радості відчув свою спорідненість із місцевими мешканцями. Далі блукати нічними дорогами і ранковими пагорбами не було необхідним, бо не родичів збитої жінки він шукав, ні прощення від когось. Весь цей час Павло почувався загубленим на нічній дорозі поміж сіл, немов людина без дому, без права на родинне вогнище в силу того, що забрав життя в людини. Трагічні обставини викинули Павла з кола людей, позбавили його думок про рутину, про благоговіння перед традиційним Великоднем, що при зустрічі із кожною незнайомою людиною він мусить переживати, чи не відомо їй про його злочин, чи не помічає вона усі негаразди, що відбуваються із Павлом і так до самого кінця життя як в цієї жінки на паркані. А коли зізнатися, то нічого не зміниться — вони знатимуть, що він вбивця, що його сумління довічно буде переповненим. Павло ще боявся, що людство відкинуло його до племені вовків, до самітників, в яких совість копається не гірше хробаків. Тепер йому нібито судилось бути лише з вовками, якщо гортати книги про ідеальний світ та людей в ньому. Але сталося не так, бо Павло нарешті знайшов цю нещасну мертву жінку на паркані, яка повертає його в лоно суспільства, в лоно сільської місцевості, позбавляючи статусу вовка. Він прийшов до тієї самої точки, з якої почався цикл. Най це не прощення, але саме прощення Павлові більше не потрібне. Він переконався, що його ганебний вчинок кожного дня повторюється різними людьми і це єднає його з рештою сільського населення.

Важко видихнувши той морозний сморід розкладання, Павло повернувся до друзів і з втомленим обличчям сів біля мертвої жінки на лавці. Він піймав себе на короткій думці, що за кілька годин навіть якось звик до вбитої ним старенької. До того ж друзі, які продовжували колупатись у своїх смартфонах, навіть не відчували жодного дискомфорту в її присутності.

— То що тобі наплела стара? — запитав Толя, не відриваючи погляду від екрану гаджета.

— Вона також мертва. — коротко відказав Павло, — Стоїть приперта до паркану бозна скільки днів.

Толя й Оля злякано поглянули на Павла, який заплющив очі від нової хвилі головного болю. Толя звівся на ноги, аби піти поглянути на жінку, приперту до штахет, але друг мовив до нього:

— Не йди, не дивись — там вже хробаки завелися.

— Як же ж так? — вражено мовила Оля, ховаючи смартфон в кишеню своєї куртки.

— Трясця вашій матері… — Толя завмер на місці і все дивився на самотню постать біля паркану. Тепер зрозуміло, чому відколи вони сюди прийшли її тіло й не поворухнулось. В правдивості слів друга не було жодних сумніві.

Толя важко сів біля мертвої жінки і поглянув на її опущену голову. Мертві прийшли до мертвих.

— Христос Воскрес! — гукнула якась жінка середніх років, яка піднімалась під гору із села, несучи в руках плетений кошик накритий білим рушником із великодньою символікою.

— Воістину Воскрес! — гукнули у відповідь друзі, хоча було помітно, що гінка віталась із фігуркою біля паркану.

Хоча та й не озвалась, а озвались молоді незнайомці — жінці із кошиком цього було достатньо і вона, особливо не придивляючись до жовтого обличчя із темними очними западинами, йшла собі далі ранковою дорогою до когось в гості в сусіднє село.

— Отак вони й не поміщають, що вона мертва. — заключив Павло сумним тоном, — День за днем.

— Кляті селюки. — з легкою ворожістю мовив Толя.

— А ми нічим не кращі. — у відповідь зауважив Павло.

— Чому це? — цього разу запитала Оля.

— Бо ми, люди, які живуть в місті, хочемо, аби інші не помічали поганих речей, які ми коїмо. — говорив він, дістаючи із пакета пасочку мертвої жінки, — В місті це вкрай важливо. А ще, після того як із більшості сіл було вивезено багато яких засобів виробництва і просто матеріальних цінностей, багатьом, хто на цьому заробив. також хотілось, аби сільські мешканці не бачили цього вивезення. Зрештою, ці самі селюки прийняли правила гри, які їм нав’язували багато років. Вони не помічають злочини — не важливо чиї, а важливо, що ми саме цього й хотіли.

Павло промовив це голосом людини, щодо якої вже все вирішено вищими силами та суспільними законами, і сказав він все те без запобіжників. в силу досвіду на посаді держслужбовця. Насправді про це можна було розповідати і розповідати, але головне, що у недбальстві інших ти вже бачиш недбальство власне і твої зауваження вже виглядають смішними й недоречними. Він дістав пасочку і почав ламати її руками, від чого хліб безсоромно кришився на землю, немов випадковий квітневий сніг.

Толя все ще хотів заперечити на слова друга, сказати, що селяни завжди в чомусь самі винні, але від ламання хліба на морозному повітрі запахло великоднім тістом і слина заповнила його ротову порожнину. голод це та річ, через яку людські пріоритети змінюються за лічені години. Толі встигло обриднути багато речей і навіть потенційна суперечка втратила сенс. Головне щось цієї миті поїсти, потім дістатись на таксі до автовокзалу і там вже перекусити ще якимсь фаст-фудом і випити міцної кави.

Дорогою стало чути шум автомобільного двигуна. Оля також відчула аромат від розлому пасочки, але відчуття того, що зовсім поруч знаходиться мертва жінка, ще не одна, пригальмовувало в ній силу апетиту і вона більше це зауваженнями:

— Якась вона не дуже духмяна. Певне, її спекли лише декілька днів тому і тримали під рушником.

— Ти будеш? — тільки відказав на ці зауваження Павло.

— Ні, немає апетиту. — збрехала вона, зауважуючи про себе близьку присутність мерців.

Дорогою до села з’явилась вишнева «дев’ятка», водій якої певне поспішав. Павло вже не звертав уваги ні на мертвих людей, ні на випадкові автівки дорогою. Він надломив кусень і подав його Толі над схиленою головою покійної. А потім відломив ще один кусень собі, за яким із печеного тіста потягнулась довга волосина. Павло цьому аж ніяк не здивувався, бо в випеченому старими людьми хлібі таке іноді траплялось. Тут нічому дивуватись й хлопець не був гидливим. Здивувало його зовсім інше. Довга волосина виявилась не сивою, а яскраво рудою чи навіть золотою і грала в сонячному світлі немов струна скрипки. Вона спочатку тягнулася з нутрощів пасочки, а потім напружилась не даючи відтягнути шматок пасочки від цілого буханця. На диво Павлові довелося напружити руки, аби волосина піддалася. Раптом вона урвалася із досить дивним звуком, немов дуже маленький голос зойкнув. Хлопцеві при цьому здалося, наче його серця торкнулось щось холодне, а всередині все завмерло як в трюмі корабля, який завмер серед океану за штилю.

Золотава струна обірвалась, та сама, про яку цієї ночі говорив Андрій: п’ята струна душі, яка обривається, коли когось вбиваєш. Павло все ще думав, що це досить дивно, бо ця струна може й не обірватись за життя людини. Але тепер він розумів, що людський мурашник на цій планеті пов’язує кожну людину взаємозв’язками так, що за сучасного насиченого життя нам вже важче вберегти один одного, але от вбивати стало так просто, що ми й не помічаємо цього. Безвідповідальна поведінка, забруднення довкілля, конкуренція в бізнесі та особистому житті намотують на себе здоров’я мільярдів людей, що коли в кар’єрному рості ти йдеш по головам людей до найвищого крісла, то на ньому ти відчуваєш як мелодія із твоїх душевних струн із драконових волосин на рідкість грає жалюгідно.

Однак, так трапляється у випадку успіху. Бо тепер Павло зрозумів, що п’ята струна обірвалась надто передчасно. Най від часто хотів встигнути зі своїми справами, але все одно це надто передчасно, немов певні душевні тили немилосердно оголились і на душу суне морок вічного забуття. Най він винен в смерті старенької, але його кар’єрний ріст мав спровокувати ще не одну смерть. Надто передчасно. Дивні історії від місцевих жителів все більше і більше втілювались і випадках-символах. Можливо це випадковість, проте внутрішнє спустошення, сильний головний біль зробили піддатливою свідомість хлопця.

І тут він помітив те, що всередині пасочки щось сховано, предмет зовсім іншого походження, аніж тісто. Павло поклав відірваний кусень пасочки на коліна покійної жінки і невпевненим голосом сказав:

— Ем… друзі? Щось мені здається. що не все так просто…

Толя й Оля повернули до нього обличчя і їм тут же в очі впав поліетиленовий запаяний згорток всередині пасочки.

— А що це таке? — таємничо мовила Оля і потягнулась рукою до пасочки.

— Якого… — по-своєму вторив Толя і так само тягнувся рукою до згортка.

Вишнева «дев’ятка» різко загальмувала навпроти них, заїхавши в густу торішню траву, від чого автівку ледь не занесло далі на сусідські паркани. Троє друзів різко сахнулися од різкого свисту і шурхання шин. Здійнялась ранкова курява, а в повітрі засмерділо відпрацьованими випарами. Вони здивовано поглянули на автомобіль, не знаючи, що за цим послідує і чому власне ця машина зупинилась тут. Із салону, не вимикаючи двигуна вискочив білявий худий чоловік років під тридцять в обтяжуючих джинсах, легкій чорній курточці та ледь натягнутій червоній шапці на молодіжний манер. Закачані по лікоть рукава демонстрували яскраві татуювання. Загалом незнайомець справляв враження підлітка за поставою та одежею, але обличчя видавало його вік. Особливо тепер, коли було схвильоване і хлопчачі риси дивились на друзів, які сиділи на лавці і так само схвильовано дивились на водія. Він підходив все ближче і наступної миті погляд незнайомця сфокусувався на розкришеній пасочці.

— Христос Воскрес! — мовив той з легким хвилюванням, але добре поставленим голосом, немов в актора або радіоведучого.

— Воістину Воскрес! — на автоматі, але дещо неодночасно відказали вони.

Водій «дев’ятки» підійшов ближче і вказав пальцем на пасочку:

— Бачу, ви вже знайшли… це.

— А що це ми знайшли? — зацікавлено запитала Оля, націливши на того прискіпливий погляд.

— Я мав її відвезти, але затримався на роботі. — при цьому Толя поморщив чоло, спостерігаючи за тим, як незнайомець нервово переступає з ноги на ногу, наче в нього страшенна нетерплячка.

Павло дістав з пасочки поліетиленовий пакет і стало помітно, що в ньому складено декілька патронів до гвинтівки. Калібру 7.62 мм. як найбільш поширеного.

— Це? — перепитав Павло.

— Так, — відказав незнайомець з виразом, немов розмовляє з імбецилами, яким все слід повторювати та уточнювати, ніби все це повинні бути очевидні для кожного речі.

Друзі сиділи на лавці і не розуміли, що відбувається, а водій «дев’ятки», певне, не збирався нічого пояснювати. Дрібні риси його обличчя завмерли в нетерплячому очікуванні, а ноги все так само нетерпляче переміщували вагу тіла одна з одної.

— А жінка? — перепитав Толя, на тіло біля себе.

— А що з нею? — здивовано запитав водій.

— Вона мертва! — роздратовано відказав хлопець.

— О, співчуваю. — секунду подумавши, відказав водій.

— Слухайте, у вас такий знайомий голос. — задумливо підмітила Оля, — Ми з вами ніде не зустрічались?

Тут незнайомець люб’язно посміхнувся, зняв червону шапочку і рукою пригладив своє світле волосся, укладене в сучасну молодіжну зачіску.

— Я працюю на місцевому радіо. — одразу зізнався той, — Мене звати Сашко.

— О, — очі Олі округлились і Павло зауважив, що вона своїм виразом обличчя сигналізувала симпатію до незнайомця, ту саму яку вона проявляла до більшості молодих представників творчих професій, — а ми слухали вашу радіоп’єсу про зомбі-апокаліпсис! Такі емоції ваші колеги проявляли, що ми практично повірили вашій грі.

Сашко із вдячністю легко поклонився до Олі і дещо нервово проказав:

— Це була не радіоп’єса.

— Слухайте, ця жінка мертва і та жінка також мертва! — різко звівся на ноги Толя, вказуючи пальцем на жінку, що обперлась на паркан.

— Прикро це бачити. — безбарвно відказав радіоведучий, вперши руки в боки і стиснувши уста від прихованої нетерплячки, — Але я їх не знаю. Я лише повинен передати це.

Павло тримав пакетик із патронами і все прагнув зрозуміти, в яку історію вони насправді вляпались. Толя стояв поруч і розмахував руками, будучи перевантажений питаннями без відповіді. Оля зосередила свою увагу на Сашкові і з приємністю для себе помітила його яскраві татуювання на руках, трохи ще й виднілось з-під коміру. Це ще більше відгукнулось в її серці, хоча Оля розуміла, що це був не зовсім той момент для початку флірту.

— Кому ви маєте це передати? — запитав Павло.

— Не можу сказати. Якщо хочете дізнатися, то їдьте зі мною.

— Ой, ми не можемо, бо за кілька хвилин по нас приїде таксі. — твердо і дещо сумно відказала Оля, бо тепер Сашко мав кудись їхати від них. Павло вловив її почуття і усміхнувся про себе.

— Я поїду. — з легкою приреченістю сказав Павло, важко видихаючи через головний біль і беручи в руки пасочку з пакетом патронів.

Друзі надто не зупиняли його, бо проблема була не в тому, що він сідав із незнайомцем в автівку чи залишав тіла нещасних старих жінок ось так при дорозі разом з друзями, хоча за тіла вже можна не переживати якщо вірити сценарію історії, яку він сам вигадав. Павло слідував за інерцією випадку: дорога, ями, збита на смерть жінка, пасочка, а тепер патрони до гвинтівок. Надто дивний шлях подолано, аби можна було повірити, що наступного дня усе повернеться до попереднього стану. Як в циклі. Ні, люди завтра приходитимуть один до одного і мовитимуть завітні слова: «Христос Воскрес!», не відаючи, скільки насправді за цими словами байдужості та циклічності. Однак, для Павла це пусте. Він бере сумку, забирає номерні знаки від втопленого «Форда Фокуса» у Толі й сухо прощається із друзями, які для ввічливості навіть помахали йому рукою. А коли вишнева «дев’ятка» рушила в напрямку звідки приїхала, Павло встиг побачити, як друзі знову дістали смартфони і поринули в цифрові значки, розсіявши ту приємну магію від підтримки, яку Толя й Оля висловили йому над тілом збитої ним жінки.