Павло постави сумку на
заднє сидіння і сів біля Сашка, який впевнено рвонув дорогою, звично оминаючи
кожну яму, розташування яких знав на зубок. В салоні пахло ароматичними
маслами.
— Куди ми їдемо? — запитав
він у водія, тримаючи надламану пасочку в руках.
Сашко хитро посміхнувся і увімкнув
програвач:
— Я впевнений, що ти
одразу впізнаєш це місце.
Із динаміків в салоні
полинув уривчастий електронний бітовий семпл не призначений для ритмічного
танцю чи фонового мангрового звучання на дружній вечірці. Короткий сегмент
постійно повторювався і відкочувався назад по завершенню, здавалось, що кожного
разу на якусь мілісекунду мелодія (якщо це дійсно лунала мелодія оригінальної
композиції) просувала вперед, а попередній відрізок скорочувався з початку на
ту ж мілісекунду. Щось подібне іноді лунає з динаміків зіпсованого
радіопередавача. Маленький цикл за маленьким циклом все накочувався на Павла.
Електронна «циклічність» здавалась сильнішою за «техно-мінімал» і вганяла
транс, але аж ніяк при цьому не занурювала свідомість хлопця в сон.
Аромат ефірних масел був
чимось подібним до меду. Голову ломило од болю. Він гадав, що це симптом важкої
застуди, яка прогресувала після переохолодження біля церкви цього ранку. А якщо
додати, що Павлові добре накрапало води на голову, то стає очевидним кількаденне
лікування від неприємної хвороби. Також свою роль зіграли сигарети і ром. Так,
думки іноді відволікалися на головний біль. Тоді як він дивився перед собою на
дорогу і бачив ранкове поле, яке на початку квітня протягнулось нескінченною
чорнотою. А чисте весняне небо без жодної хмаринки своєю глибиною пробуджувало
дивне відчуття перенасиченості від однакової картинки, тоді як автівка на
доволі високій швидкості все пронизувала простір вишневою голкою. Хвилина, дві,
десять, а простір чорного поля і синього неба все не закінчувався.
Голова все боліла і
хотілось попросити в Сашка пігулку, але той доволі зосереджено націлив погляд
на дорозі, міцно тримаючи кермо і боячись проґавити хоч одну підступну яму.
Павло зігрівся в салоні, від чого шкіра вкрилась відчуттями поколювання
практично з усіх боків, немов його клювала ціла зграя птахів. Музика
електронного експериментального напрямку навдивовижу зосереджувала свідомість
на нескінченній прямій дорозі перед ним. Хоча голова боліла, але тіло з
приємністю занурилось у відносно зручне сидіння, у синтетичний запах оббивки і
поволі відчуття поколювання минало як то трапляється під час сну. Але Павло не
спав — поле розтягнулось по обидва боки від дороги і вже не піддавалось жодній
логіці виміру та різноманітності ландшафту.
Долоні тримали розламану
пасочку і він відчув, як між пальцями щось попікує чи б’ється слабким током.
Так само як раніше все тіло. Можливо статика? Павло підняв долоню і роздивився
її, але нічого не виявив. Схоже, кровообіг по-своєму реагує на перевтому і
дивно, що він не хоче спати після важкої безсонної ночі. Пальці продовжували
поколювати, голова боліла, а Павло думав, що йому все-таки пощастило із
друзями, яких він тримався і намагався зрозуміти. Так само як і ця вишнева
автівка намагається здолати нескінченний простір поля і великоднього неба.
Звісно, вони також були нескінченними у своїх бажаннях, думках та особистому
житті, яке старанно оберігалось кожним із них. В чужому просторі навіть планета
Марс здавалась значно ближчою, аніж той погляд Олі, повний симпатії, який вона
певний час тому спрямувала на радіоведучого Сашка чи цікавість Толі щодо того,
як ця ситуація із мертвою жінкою закінчиться. Певне, що справжній друг — це
вчасно складений пазл.
Виходить, що Павло не
осилив цих головоломок, бо користувався надто тонкими інструментами
психологічної маніпуляції, немов на своєму робочому місці, впроваджуючи власну
волю через малознайомих людей. І він ненавмисне заглиблювався в простір друзів,
аби бачити відблиск своєї волі, своїх бажань і страхів, аніж умів бачити
історію Толі й Олі, яку вони вимовляли не лише словами при зустрічах, але й
кожним жестом, кожною емоцією, кожною зморшкою на обличчі розповідали про свій
простір, сповнений нескінченного неба, під яким тягнулось не менше поле, ліс чи
місто, чи потріскані дороги мрій і піщані береги із розтрощеними кораблями.
Павло не знав їх як і не знав, чи бачили вони в ньому такий самий простір, який
він навчився викривляти, аби в ньому щось здавалось ближчим, а щось близька і
необхідно відходило далеким і розмитим. За хвилину Павло міркував дещо
по-іншому: тільки викривленням внутрішнього простору він ще міг заінтригувати
друзів своє присутністю і проявами мізерних інтересів, зрештою, своїм
самообманом, який кожна людина намагається по-своєму заглушити. Музикою,
алкоголем, подорожами. Кожному з них здавалось, що в цих приземлених стихіях,
приземлених веселощах станеться прорив, що внутрішній простір зрештою
урізноманітниться. Ні, це ось уподібнилось експериментальній музиці, яка
наповнює салон автівки і якщо раніше звук немов розширював чутливість хлопця в
радіусі кількох метрів простору, дозволяла розливатись його свідомості в
невидимий посуд, об’єм якого загущував кожен подих, то тепер музика уривчастого
бітового семплу розрізала свідомість на такі ж самі маленькі уривки, що
накладались один на одного і попри сильний головний біль все рвались до центру,
немов душа втягувалась сама в себе.
Несподівана автівка
виїхала на лісову дорогу і в салоні зробилось темніше. Очі Павла більше не
пливли безкрайнім квітневим небом, а хапались за павутинне голе гілля. Сонце
блимало крізь нього із шаленою частотою, немов проектор в старому кінотеатрі.
Кадр за кадром унікальної комбінації гілля перед очима: фігурки, символи,
літери, ієрогліфи — світло гілчаста інформація завантажувалась на лобове скло
«дев’ятки» в шаленому обсязі. І Павло вірив, що це дійсно змістовна інформації,
послання великого простору опісля чорних полів. Блимання мікроскопічної пітьми
дарувало погляду подразнення, ніби над головою тисячі різнокольорових комах чи
хробаків паразитували весняним небом як то обличчям тієї старої мертвої жінки,
яка стоїть обпершись на паркан свого подвір’я. Павло гнав від себе згадки ранку
і ночі, але перед очима у блиманні все спалахували обличчя людей, яких він
жалів, але при цьому не умів проявляти свого жалю. Блимання і блимання, немов у
ритмі уривчастої електроніки з динаміків. . Він заплющив очі, але крізь повіки
світло стріляли ще більш болюче.
За хвилину сонце
вгамувалось у мікроскопічному блиманні і Павло розплющив очі, щоб побачити як
погустішав ліс, через який вони продовжували їхати. Сонце попри ясне небо
практично не пробивалось крізь високі дерева і густе гілля, якого ставало все
більше, немов вгорі над ними розстилалась величезна мапа, де незначні скупчення
сухого торішнього листя нагадували відбитки міст, блакитні самотні прожилки
неба нічим не поступались топографічним рікам, а блакитні уривки — морям, а то
й океанам, вкрита мохом гілка вже нагадувала ліс, а темний бік кожного стовбура
чорніли гірськими хребтами. Мапа над ними все тягнулась до горизонту,
підпертого нескінченною кількістю дерев, а від нього тягнулась сіра земля.
Павло важко потер чоло від
ще більшого головного болю, від якого його мозок видавався дерев’яною колодою,
яку хоч бери і рубай сокирою. А електронна музика короткими бітовими уривками
пробивалась крізь цю деревину до центру, до яскравої точки усього увібраного
світла за попереднього блимання. Автівка гналась і гналась вперед, в темряву
нескінченного лісу, який вгорі пульсував мапою безликого світу, що весь цей час
пригнічувався відблисками волі Павла в інших людях. Автівка везла його все далі
і темінь лісу глибшала до сутінкового світла, немов так само як і кілька годин
тому, коли вони втрьох стояли з тілом покійної біля церкви. Або й не годин —
Павло втратив лік часу, бо вся його яскраво-точкова свідомість в дерев’яній
голові охоплювала різні простори, тоді як час втратив вагу й відчутність.
Сашко увімкнув фари і вони
на повній швидкості в’їхали у величезний темний тунель, стіни й стеля якого
зсередини були викладені із червоної цегли, від чого котилась луна всією
протяжністю споруди. Кінця тунелю не було видно як раніше полю і лісу. Павло
все зачаровано дивився на потік червоних цеглин у світлі фар і його свідомість
нарешті затихла, завмерла яскравою цяткою, що комфортно почувала себе в
замкненому просторі. Дорога замінила собою час, що можна було орієнтуватися на
одну відстань, а не мислити, що відбувалось раніше чи що трапиться згодом.
Достатньо пройти сто метрів замість дами минути сотні секунд і Павло опиниться
далі на сто метрів, аніж міг би рахувати сто секунд та з оманливою прикрістю
зрозуміти, що змарнував сотню секунд того, чого не існує. Певне. таким чином
він долав простір Олі — Павло все стояв і рахував одиниці втраченого часу, не
долаючи відстані. Він розмовляв з нею про все на світі, перехиляв не одну
чарку, але весь цей час топтався на місці. І варто цьому Сашкові з радіо
опинитись з ним на певний час, то усе б вирішилось однозначно. Бо радіоведучий
точно долав би все кроками, а не переводив би все у цикли як то чинив Павло:
зустрічаються, розмовляють, п’ють, курять, жартівливо розмовляють про можливу
близькість, розходяться, аби повторити це і записати у колонку часу кілька годин.
Або ж Толя, який не багато про себе розповідав, але немало говорив про свої
справи, про свої зустрічі із людьми, над якими почасти кепкував. Що після цього
залишилось, окрім багатьох зарахованих годин втраченого часу?
Автівка почала збавляти
швидкість і Павла почало хилити вперед за сильною інерцією, немов в
уповільненій зйомці коли різко гальмує машина і пасажира несе на передню
панель. На мить хлопець відчув себе в стані невагомості, що й головний біль
зник і музика в динаміках замовкла. Запанували інші фізичні закони
співвідношення простору і свідомості. Автівка плавно зупинилась, а в салоні
повітря здалось настільки густим, що Павло відчув себе рибою в акваріумі, коли
опора тіла починає різко коливатись, а саме тіло тяжіє за невидимими течіями. Від
одночасно відчував легкість і страх, що подорож завершилась, але кінцевий пункт
став нескінченним тунелем, де єдиним джерелом світла слугували автомобільні
фари і відблиск від нескінченного неба із червоно цегельними сузір’ями над
головою. Лункий страшний саркофаг, де він у своїх рухах сповільнився і
борсався, ніби тонув.
— Все, ми приїхали. —
озвучив очевидне Сашко.
На обличчі водія читався
легкий сум і серйозність, немов у таксиста, який відвозить пасажира вночі до
залізничного вокзалу, аж тут йому ще один виклик, що необхідну підвезти нову
людину до цього ж вокзалу. Павло не розумів, чи це натяк, щоб він виходив з
автівки в цьому тунелі, чи це просто констатація того, що вони дістались пункту
призначення. Сашко замість тунелю попереду вичікувально дивився на програвач на
панелі біля керма. Павло послідував за його поглядом і з динаміків пролунало
кілька уривчастих електронних бітових сем плів. Потім програвач замовк і Сашко
спокійно вийшов із салону автівки, не вимикаючи двигун. Павло вчинив так само і
вони вдвох вийшли у світло фар «дев’ятки», рівномірний звук двигуна котився
довгим тунелем — так, ніби водій навмисно залив його увімкненим, аби люди не
поринули в підземну страшну тишу. Павло був переконаний, що вони опинились під
землею, бо тіло відчувало застоялу теплоту на відмінну від ранкового села
Блохівка, повітря важке й вологе, до чого додається сморід відпрацьованих газів
автівки.
— Все, ми приїхали. —
повільно і дещо невпевнено повторив свої попередні слова Сашко.
Павло, тримаючи патрони,
поглянув на радіоведучого, очікуючи від чоловіка чогось більше за промовляння
однієї і тієї самої фрази. Сашко ж лише роздивлявся стелю у світлі фар, немов
щось шукав. Хлопець теж роззирнувся і побачив на стіні у напівтемряві яскравий
плакат. Він придивився і впізнав радянський стиль, який возвеличував політ
першої людини в космос. Дивно, що фарби зберегли свою яскравість. На плакаті
Юрій Гагарін в скафандрі усміхався і дивився вгору на фоні червоного космічного
простору із зірками форми ідеальної пентаграми, а під ним по серповій дузі
летить ракета, яка як дві краплі води схожа на один із патронів в пакетику.
Павло якусь мить з недовірою подивився на згадку про минулу епоху, про яку він
не мав жодного уявлення і обернувся до водія. Невже вони приїхали на якусь секретну
військову базу?
Тим часом, Сашко припинив
роздивлятися стелю і зупинив свій погляд на одній точці вгорі. Він завмер і очі
його заблищали. Павло так само перевів погляд в невідому точку і помітив
металеву драбину, яка вела нагору у вузенький круглий лаз.
— Тепер тут буде ще вужче.
— між іншим мовив Сашко.
Це було очевидним і без
слів радіоведучого. Тепер питання полягало в тому, хто має здійматись цією
драбиною. Павло підійшов до металевої конструкції в поглянув вгору. Темрява.
Незрозуміло навіть наскільки довгим є цей вузький лаз. В душу закрались сумніви
щодо подальшого шляху і він обернувся до Сашка, поглянувши на того із благаючим
поглядом, аби той замість Павла сам ліз металевою драбиною. Він хотів щось
сказати в додаток до свого погляду, однак рівномірне гудіння двигуна своїм
ритмом ніби тиснуло звуком на його голосові зв’язки, а обличчя Сашка все так
само напружено вдивлялось в ту саму верхню точку що й раніше.
— Їм необхідні патрони. —
з певною надією в голосі сказав радіоведучий, недвозначно натякаючи, що лізти
вгору доведеться саме Павлові, особливо, якщо він хоче дізнатися, кому саме
потрібні ці патрони.
Сам Павло здійматись
драбиною не мав жодного бажання, особливо, знаючи, що мусить комусь там
передати повний пакет патронів великого калібру. Якщо несеш комусь патрони,
відповідно, той хтось має зброю, а якщо той хтось озброєний, то має будь-яку
перевагу над тобою в будь-яких спірних питаннях чи просто так. З іншого боку,
такий довгий шлях не може завершитись безглуздою стратою. Павло ще намагався
вірити в логіку міщанського фатуму після століття крайнощів — золото з неба
йому не посиплеться, але й закінчення життя в невідомому місці також
малоймовірне. Він ще раз поглянув на Сашка, який все ніяк не зводив погляд з
єдиної точки десь вгорі, за межами червоної цегли й тунелю взагалі, яку Павло
поки що не бачив. А коли запитати в Сашка, спробувати пересилити ритм двигуна,
то він повторить попередню фразу, що той й зробив:
— Їм необхідні патрони.
Павло поклав у внутрішню
кишеню куртки кляті важкі патрони, згадавши, що в іншій кишені в нього лежить
запальничка і пачка цигарок. Може викурити цигарку і обдумати те, що тепер
відбувається? однак, рівномірний ритм двигуна настільки тиснув на свідомість,
настільки ставав голоснішим, що здавалось, ніби нутрощі автівки почали давати
збій і енергія спаленого палива добряче бунтувала всередині автівки. Сашко
нічого не робив, ніяк не реагував, а просто дивився вгору із завороженим
обличчям.
Хлопець подумки вилаявся і
почав здійматись драбиною, об метал якої на кожній сходинці дзенькали патрони
крізь одежу. Хоч би не стрельнули. Взуття ледь не ковзало смужками сходинок,
які по формі були звичайною привареною тонкою арматурою, так що Павло з усіх
сил намагався триматись руками. Чим вище він підіймався, тим більше давало про
себе знати відчуття клаустрофобії, бо як тільки він дістався лазу — його плечі
постійно чіплялись за цеглу, а ще темінь оповила все довкола нього, що Павло
при кожному вдихові буквально на смак відчував вологі стіни. Коли він опускав
погляд вниз, то світло від автомобільних фар з кожним кроком внизу тьмяніло.
Сашко ще був внизу, звук двигуна слабшав. Проте водій навіть не підійшов до
драбини, аби впевнитися, що патрони дістануться кому потрібно, а не те, що
Павло може застрягнути десь на півдорозі.
Сходи вже важко давались і
він за останні кілька метрів встиг добряче спітніти. Однак, головний біль
полишив його, а важке дихання стало наслідком тієї панічної невідомості, на
якій він нині висоті знаходиться і скільки ще лізти вгору. Цієї миті йому
пригадався пес Кланцатого, який залазив на полиці етажерки і господар хитав її,
аби в очах тварини запалав вогник неймовірного задоволення. Він не знав чому,
але тепер відчував емоційну спорідненість із собакою Кланцатого. Павло так само
застряг над землею і цікавість розхитує його, хоча вже й без задоволення. Натомість
напруження зводить все тіло. Його як собаку закинуло між полиць і хитає, а він
дивиться в пітьму собачими очима, повними страху і задоволення.
Треба ж таке, аби за
такого стану в голову прийшло не щось рідне й близьке, а дивна сцена із
домашнім улюбленцем Кланцатого. І Павло був впевненим, що від несподіваної
іронії його очі в пітьмі випромінюють задоволення. Тремтячими кінцівками він
продовжив підніматися, важко віддихаючись після кожного кроку, відчуваючи
пожадливість гравітації щодо його тіла, яке відділилось від нижньої твердині
тунелю на добрячу відстань. Цегли ще сильніше терлись об його плечі, а в ніздрі
потрапляв лоскітний пил. Тільки б не застрягнути! Темінь не ослабла ні на фотон
і Павлові прийшла думка скористатись мобільним телефоном в якості ліхтарика.
Настав час для розумних рішень, але він боявся, що цей невеликий маневр може
завершитись падінням або стратою самого гаджету. Павло потягнувся по
альтернативний предмет — по запальничку.
— От сука! — прошипів він
про себе, риючись в кишені, бо прудка запальничка весь час вислизала з онімілих
пальців.
Коли він чиркнув і вогник
весело заграв в долоні, то одразу помітив в тридцяти сантиметрах над своєю
головою, що драбина закінчувалась масивним випертим назовні люком. Іржавий
нутрак замкового механізму завмер неприступністю багатьох років. Це змусило
Павла задуматись, чи взагалі на нього хтось чекає по той бік люку і що це
взагалі за місце таке?! Якщо за цим стояли якійсь військові конспіратори, то
вони добре знали свою справу, однак, якщо по той бік на нього ніхто не чекав,
то певне доведеться повертатись назад тим самим шляхом.
Оце вже ні. Павло грюкнув
кулаком в кришку люка. Звук ударів легкою луною покотився вниз колодязем разом
із крихтами іржі, частина з яких посипалась на обличчя хлопця. Він з відразою
обтерся і вилаявся. Ніякого ефекту — Павло все та само стояв на драбині і
дослухався, чи не чути там когось нагорі. Минуло ще кілька секунд і він почав
по-новому та сильніше гупати об люк кулаком та кричати:
— Гей, я приніс вам кляті
патрони!
Коментарі
Дописати коментар