Суть його плану полягала у
здійманні галасу з певною періодичністю ще десь протягом п’яти наступних
хвилин, а за відсутності реакції на галас вже потім спуститися вниз. Однак,
іржавий диск м’яко клацнув над його головою, загримів і вмить яскраве денне
світло осліпило його, оскільки Павло встиг відвикнути від нього. І тут із цього
сяєва над ним нависло обличчя Ісуса
Христа — приблизно того самого віку чоловік із худорлявим обличчям, довгим
чорним волоссям, чорною бородою та блакитними виразними очима. Тільки от вираз
обличчя цього чоловіка був далеко не благодушним, а напруженим і дещо
войовничим із спітнілим чолом.
Павло від несподіванки
одразу випалив дещо вже завчене витання:
— Христос Воскрес!
— Господи, ти приніс нам
патрони?! — з такою надією в голосі мовив незнайомець, що він будь-кого готовий
був назвати богом, хто лише принесе йому патрони.
Незнайомець простягнув
Павлові руку, аби той передав патрони, але той натомість вхопився за його руку
і виліз назовні, на хочу безпомічно мружачи очі від незвичного денного світла.
— Ну, як хочеш… —
пробуркотів на це «Ісус».
Павло опинився в кутку
невеликого подвір’я, яке з однієї сторони впиралось в кількаповерховий будинок,
стіни якого були зведені з великого каменю. В стіні виднілись дещо малі віконні
отвори до того ж заґратовані, немов в стародавній фортеці. А інший бік подвір’я
було огороджено величезною скелею, а решта по периметру огинав високий кам’яний
мур, на внутрішній стороні якого з великим дерев’яних балок розтягнулись два
яруси ходових доріжок, якими туди-сюди ходили люди. Павло одразу помітив цікаву
деталь: крівля величезного будинку була карамельного кольору. Він з недовірою
поглянув на того «Ісуса», який допоміг Павлові піднятись із підземелля: чоловік
був високого зросту, зодягнений в робочу затерту одежу, підперезаний поясом з
кількома робочими інструментами, ножем та само різами, а через плече
протягнувся ремінь від гвинтівки, яка визирала з-за його спини.
Незнайомець з
нетерплячістю простягнув до нього руку:
— Давай патрони, бо
сьогодні можемо не протриматись!
Збентежений Павло дістав з
куртки пакетик із патронами і передав худорлявому чоловікові в робочій одежі,
який прийняв набої з неймовірним благоговінням, немов отримав древню реліквію
надзвичайно високої цінності.
— Де я? — Павло все
озирався довкола.
Було помітно, що на подвір’ї кипіло
приготування. Для відносно просторої площі він нарахував з півтора десятка
людей, чоловіків і жінок, різного віку, помітив одного казаха, який розвозив
воду пластиковими бутлями. Їхня одежа не відрізнялась особливою вибагливістю:
старі джинси, бавовняні сорочки, робочі спецівки, черевики, кросівки, піджаки,
светри, кофточки, плаття. Одразу стало помітно, що всі були зайняті фізичною
роботою як то звичайні господарі в своїй садибі. Стан їхньої доглянутості був
відповідний: один хлопчина сидів собі із замурзаним обличчям біля старого
чоловіка, який підставляв скляні пляшки під своєрідний самогонний апарат; а
маленька дівчинка із рум’яним доглянутим лицем розривала стару тканину на
смужки. Основна діяльність присутніх тут людей зводилась до поступового
перенесення різних речей до муру із дерев’яними ходовими ярусами. Люди
здіймались на рівні і складали різноманітну примітивну зброю: лук із стрілами,
дрібне для кидання каміння, дерев’яні списи із недбало наточеними металевими
вістрями, старі наточені сокири, кілька гвинтівок старого зразка десь ще Першої
чи Другої світової війни (найімовірніше, що то гвинтівка Мосіна вкороченого
зразка, але Павло в тому особливо не знався), а ще люди особливо дбайливо
складали пляшки з-під різних напоїв: пива, «пепсі», «боржомі» та пшеничної,
наповнені прозорою рідиною, а з горла пляшки стирчала та сама рвана руками
дівчинки стара тканина. Безсумнівно, то запалювальна суміш, яку гнали
самогонним апаратом під спеціальним укриттям із брезенту та парасольки. Старий
чолов’яга, який був акуратного поголений та із сивим волоссям, де проступала
лисина, сидів біля апарату із двох бідонів, з’єднаних мідною трубою. До одного
підключено електроелемент через дроти, які тягнулись понад будинком і зникали
далі за ним. Тоді як з іншого бідона знизу вела інша мідна труба, з якої
крапала прозора рідина. Невідомо скільки часу електроелемент нагрівав суміш в
бідоні. Старий чоловік спокійно відміряв необхідний об’єм наповнення пляшки
рівно в половину і віддавав її замурзаному хлопчині. Малий підбігав до
дівчинки, яка акуратно закорковувала пляшку тканиною, що перед цим змочувалась
в цій же рідині. А потім хлопчик передавав «коктейль Молотова» людям на
дерев’яних ярусах.
Блакитноокий чоловік
розірвав пакет і розділив набої між кількома чоловіками і жінками, а потім
віддав одному хлопцеві свою гвинтівку зі словами:
— Тепер ми зможемо
встояти.
Хлопець із гвинтівкою
відбіг до будинку, а блакитноокий «Ісус» схопив Павла за руку і повів його до
кам’яного муру зі словами:
— Не стій під скелею, бо
раптом впаде каміння. Тебе як звуть?
— Павло.
— А мене Ігор. — потиснув
той Павлові руку, — Шкода, що ми зустрілись за таких обставин.
Принаймні його ім’я як й
ім’я Ісуса починалось на літеру «І». Рухи Ігоря були доволі різкі та нервові,
що відповідало загальному настрою підготовки оборонців до сутички. Він тягнув
Павла за руку повз заклопотаних незнайомих людей, які геть не зважали на новачка,
тоді як держслужбовець ошелешено озирався довкола, особливо, на покрівлю
будинку карамельного кольору, який темнів на яскравому спекотному сонці. Павло
ловив себе на тому, що напевне він збожеволів або поринув в страшний сон.
Однак, для сну відчуття довколишнього простору були більш, ніж реалістичні,
оскільки він звик він давно звик до досить неметушливого життєвого руху навколо
себе, коли кожен індивід на своїй хвилі займає певне місце на площі, аби
знизити ймовірність втручання когось стороннього в свій особистий простір. А
тут все зовсім навпаки: люди влилися в єдиний особистий простір і беруть
активну участь в його обороні, кожен знає своє місце і знає, що робити.
— Де це я? — все ошелешено
питав Павло в Ігоря, який тягнув того на дерев’яні яруси повз груду каміння та
пластикового бутля з водою.
— Ти? — дещо здивовано,
але більше нетерпляче відказав Ігор, ведучи Павла за собою, — Ти в безпеці,
доки перебуваєш тут, за цими стінами. Ти маєш і їжу, і ліжко для сну, воду,
електроенергію, хорошу бібліотеку. З одежею і гаджетами варіантів дуже мало. Ну
і з відпочинками, — Ігор повернув і лукаво підморгнув, — лише за умови взаємної
згоди з обох сторін. Але повір мені, це тобі швидко обридне. Навіть коли
заведете дітей — то гарантій немає, що ви не розбіжитесь за лічені дні. Ти
повинен розуміти, що таке сім’я: та сама їжа, вода, електроенергія, ліжко і
бібліотека. А відносини… Ісус, — в Павла брови здійнялись вгору при згадці
цього імені людиною, яка обличчям схожа на зображення на церковних іконах, —
Ісус заповів любити один одного, а не вступати у виснажливі відносини.
Вони здійнялись на верхній
ярус і Павло побачив те, від якого краєвиду кам’яний мур відділяв цих людей.
Фортеця розташувалась в низовині біля річки, шум від стрімкого потоку якої
котився над муром, а на рівні будинку гуділа гребля, яка забезпечувала фортецю
електроенергією. Від муру тягнулась гола земля без жодного буряна чи деревця.
Тягнулась далеко аж до пагорба, на вершині якого, як й очікував побачити
збентежений Павло, виднілась частина села, де колись жив Кланцатий.
— Ти тут в безпеці, —
говорив Ігор, вказуючи на село, — якщо зможемо відбитися від них. О, ці
розбійники ніяк не вгамовуються! — зі злобою додав той.
— Хто вони? — хоча Павло
приблизно знав відповідь, але все запитував за інерцією, доки намагався вийти
зі стану ошелешення, зрозуміти, що він тут робить всередині історії Кланцатого.
Карамельний дім з середини
виглядав чимось подібним і до «хіппівської комуни», і до середньовічної фортеці
із бунтівниками всередині. Але ж тут перебували живі люди із не надто сучасними
технологіями, а не казкові персонажі чи міфічні істоти, як то могло видатись із
розповіді Кланцатого. Принаймні Павло не бачив аж нічого такого сучасного, щоб
стало в пригоді селянам по той бік муру. З іншого боку, в них тут в наявності
були усі базові блага цивілізації, які, певне, даються їм легко і це дозволяє
мешканцям Карамельного Дому жити автономно від проблем більшості. Нічого надлишкового,
ніяких багатств, лише одне необхідне, яким ти можеш бути задоволений кожного
дня і не зважати на суспільні проблеми решти світу. Ба більше, мати чисту думку
щодо подій, залишаючись вірним тим ідеалам, які хтось із цих мешканців
Карамельного Дому міг давно вичитати із книжок! Тут має місце перетин різних
бачень світу, який тебе оточує: жителів села і жителів по цей бік муру. Чому в
одних більший простір і більшість справ даються важко, а в інших маленький
простір і мало турбот про елементарні матеріальні блага?
— А ті, що там живуть в
селі. — вказав на село Ігор, коли присів на стільця біля краю муру і напружено
вдивлявся на далекі на пагорбі будиночки, — Кожного дня вони намагаються сюди
увірватися. Несуться тракторами, так біжать і ще іноді притягують якусь
дерев’яну вежу як то в давні часи.
— Тобто, кожен день? —
перепитав Павло.
— Так, кожен день. —
підтвердив Ігор абсолютно серйозно, — Але достатньо раз відбити атаку як вони
заспокоюються, налякано тікають назад в село. Наступного вечора повторюється те
саме. Добре, що їм бракує наснаги. Хоча кількох наших вони змогли дістати із
рушниць і не раз підпалювали будинок. Слава богу, нічого смертельного.
— А хіба не раз на рік за
найдовшого дня в році? — Павло все ще співвставляв версію Кланцатого із розповіддю
Ігоря.
— Тут кожен день —
найдовший день в році. Ти звикнеш, бо тут червень назавжди завмер у своїх
варіаціях із хмарами, дощем чи чистим небом. Тільки на ранок падаєш в ліжко, як
з полудня стає помітно копошіння людей в селі: готують свої трактори, будують
химерні конструкції, аби з їхньою допомогою вилізти на нашу стіну. Коли вони
атакують, то ми спочатку даємо кілька попереджувальних пострілів, підпускаємо
їх ближче і кидаємо пляшки із запалювальною сумішшю — типу, запускаємо
«драконів». Вогонь їх засліплює і можна прицільно кидати каміння, пускати
стріли. Повір мені, за такої відсічі вони відступають. А якщо ще вагаються то
даємо кілька влучних пострілів із гвинтівок. От чому нам потрібні патрони — то
найпереконливіший аргумент.
Павло й собі сів біля
муру, обдумуючи слова блакитноокого чоловіка. Але це були не думки, а радше
уривки, картинки бачені за життя, які так чи інакше залишили слід в свідомості.
Неповноцінні історії, химерні уявлення, анекдоти без початку та завершення —
фрагменти і фрагменти вихором крутились в його голові, коли лагідний теплий
вітер куйовдив йому волосся, а сонце приємно зігрівало тіло. Він видів на лінії
фронту двох сил, які невідомо з якого часу прагнули боротися в тій формі, що
одна зі сторін повинна бути знищена, або інша сторона має розбити собі голову
об міцну стіну і нарешті відступити. Немов десь розквітає маленький рай із
наївними вільнодумними жителями і на цей рай водою у воронку тече решта світу,
таким чином прагне розтягнути щастя кількох людей на все людство. Хоча що
такого райського може бути в щоденній обороні, коли люди (Павло це добре
помітив) вимотані щоденним режимом сутичок, що такого райського зможе перейняти
решта людей з великого вільного простору від змучених оборонців як не чутливий
сон від передчуття, що й до твоїх стін колись прийдуть і так само таранитимуть
твій будинок, аби взяти від тебе крихту раю. І так само штурмуватимуть твоїх
ворогів, і ворогів твоїх ворогів — ланцюгова реакція ніколи не припиниться, бо ще
зі Святого Письма люди засвоїли урок як можна втратити рай, а от по створенню
лише писали безліч сторінок почасти малозрозумілих сентенцій. За що ці дві сили
сходяться біля цього муру, де нині так все тихо і спокійно? І на нього, на
Павла, тезка якого колись написав: «Не любіть світу, ані того, що в світі»,
дивився чоловік як дві краплини схожий на того, хто мовив: «Любіть один
одного». Обоє чекають, ніби вірять в час, коли до них простором рушать люди,
якій найбільше вірять в простір.
Павло дістав з куртки
цигарки, хитаючи головою, ніби не вірячи у все те, що навколо нього
відбувалось. Помітивши пачку, Ігор попросив й собі одну. Павло підпалив йому й
собі дві «палички смерті» і блакитноокий чоловік, схожий на Ісуса, став
виглядати доволі брутально й комічно одночасно, видихаючи тютюновий дим.
— Ну, а ким ти працюєш?
— Державна служба.
— Як ти тут опинився?
— Обманув маму, що не можу
приїхати до неї на Великдень, бо нібито в мене десь має бути важлива зустріч. —
Павло зробив першу затяжку і відчув наскільки тютюновий дим смачний після такої
довгої і дивної дороги.
— В тебе дійсно мала
відбутись важлива зустріч? — прицілив на нього погляд Ігор.
— Ні, я хотів напитися з
друзями на берегу моря.
Блакитноокий чоловік важко
зітхнув, зробив затяжку із легким свистом і поглянув вгору сумним поглядом:
— Кожного дня тут червневе
небо і така немилосердна довжина світлового дня. Кажуть, що десь в цей період
ламається літо, зелень набирає найбільшого соку і сама земля найбільш
розпушена, що будь-який дощ вмить наповнює ґрунт
вологою на найбільш можливу глибину. Через це і ще через багато чого людям
подобається червень в році. А от мені з усіх місяців в році найбільше
подобається серпень. Скільки себе пам’ятаю, серпневе небо поступово
вибілюється, немов зібрані раніше вапнякові хмари тепер розливаються,
розпорошуються, аби вночі осісти літнім холодом і очистити подих від задухи.
Заодно листя і трави втрачають свою зелень. Звісно, це більше має стосунок до
другої половини календарного місяця, бо спочатку серпень це шалена інерція
спеки, що небо настільки глибоко синє, немов за морозу в січні. Даруй, що так
багато мовлю за погоду, бо раніше серпень я здибав переважно на свіжому
повітрі. Ти живеш в місті? І виріс також в місті? Зрозуміло — одразу помітив в
твоєму погляді іскорку коли почав говорити за серпневу погоду, особливо, за
серпневу прохолоду. Так, серпнева прохолода відчутна лише в селі, особливо при
долині. Асфальт міста починає піддаватись холоду лише у вересні, а по вечорам
усі викиди відпрацьованих газів зависають в повітрі десь до другої ночі. В
місті жодної тобі серпневої прохолоди. я також ріс в селі і що таке серпень як
не збирання врожаю з городів — весь час сім’я метушиться і ми стікаємо потом
під неосяжним небом, а очі перебирають нескінченні грудочки землі в пошуку
картоплини, дині, кабачка, помідори, баклажану, цибулі, моркви, кукурудзи. А ще
слід не забувати про дерева — горіхи, сливи, яблуні, груші. Ти лазив по
деревам? Я тоді юнаком боявся висоти і як вилізу, то стою на одному місці,
поспіхом обриваю гілку яблуні і боюсь повернутись, що аж тіло затерпає від
такого напруження. А скільки ще закруток доводилось заносити в погріб, а як
газова плита парувала на кухні, що серпень в мене також асоціюється із
задушливим повітрям зі смаком стількох перероблених овочів і фруктів, що більше
ніколи й ніде не зустрінеш такого в своєму житті. Мої батьки були фанатами цієї
справи. зараз тобі й мені це здається дурістю, бо ж можне все це купити собі в
супермаркеті, але чим тоді нам пахнутиме серпень? Пластиковою тарою? Ні,
гнилизною. А тоді серпень був липким не лише від врожаю і закруток. В кінці
літа траплялись і ремонтні роботи. А як же, адже так сухо і спекотно надворі,
що гріх не пофарбувати браму в свіжий зелений колір чи побілити стіни, чи
залити бетоном біля курей таку вже доволі величеньку випорпану яму, чи то
свиням замінити на оборі огорожу з продертих дошок на міцні листи металу. На
тій вулиці, де я ріс, практично кожен фарбував браму в серпні місяці, що коли
йдеш нею, то нітрофарба вказує нітрошлях
під серпневим небосхилом і все воно запаморочує голову. Коли ти юнак, то
в тебе вже є якийсь транспортний засіб. Звісно, це велосипед. Був в тебе
велосипед? Часто його ремонтував? Впізнаю задумливий погляд — одразу й не
згадаєш, чи було таке літо, щоб залізний кінь не перевертався догори колесами і
не дзвенів від ударів молотка та падіння гайкових ключів. Тоді не траплялось
нічого банальнішого, аніж пробите колесо — їй-бо, потрібно було мати щастя, аби
пробити колесо. Почасти ламались підшипники, псувались гальма, але аж ніяк не
пробите колесо. В серпні разом з ремонтами і збиранням врожаю велосипед значно
частіше розтинав гаряче повітря доріг. Я хотів по-своєму піймати за хвоста
серпневого дракона, який виляв у мене над головою увесь день, коли простір
купався у золотих відблисках від будь-якої поверхні — я хотів і покупатися, і
піти десь в ліс, і погратися із друзями, а заодно я мав виконати багато
доручень від батьків і з’їздити на велосипеді в різні місця. Залізний кінь
хрипів розбитими підшипниками, а коли доводилось їх замінювати, розкручувати
педальну каретку, виймати педальну вісь, то всі мої руки ставали чорними від
спрацьованого солідолу і вкривались порізами об уламки підшипників. Руки в
солідолі — це серпень. А як же ж без диму? Ми з тобою знаємо, що серпень
поступово виповнюється димом, бо люди немов у передчутті зими перевіряють чи
прихильний ще до них вогонь. Вдень повітря ще сухе, а тіло мокре від поту, тоді
як із настанням вечору дими виповнюють холод і липнуть до одежі, що вдягаєшся в
чисте й свіже, йдеш в гості задимленими вулицями і приходиш немов з городу, де
спалював сухі стебла. Дим міг стояти всю ніч й дратувати батьків, коли хотілося
відчинити вікно і провітрити кімнату. Таким чином, дим був передвісником осені —
вогонь все ще ховався, немов йому не прийнято конкурувати з густим сонячним
світлом, а от тільки-но вересень прокинеться, очищає небо і вже видно вогонь у
купі сухого бадилиння, що його спалюють на городах. Ні, за серпня вогонь знає
своє місце. А от коли ти ще підліток, то серпень приносить тобі ще одне
випробування, бо ж він ховає не лише осінь, а й школу. Так, бачу знайоме тобі
відчуття в другій половині місяця, коли все всередині стискається від одного
тільки ранкового холоду, за якого одного дня доведеться вдягати святковий одяг,
брати букет квітів і далі все відбуватиметься по-іншому, і цей серпень
зітреться із свідомості швидше за наше на шкільній дошці: «Перше вересня.
Класна робота», коли із класним керівником по-новому складатимуться відносини,
та із рештою учнів і вчителів все буде післясерпново по-іншому. Бо коли ти
підліток, то доволі важко зупинити в собі літо, коли ти у вересні заходиш в
школу і коришся суворому порядку — немов серпень видався дивовижним скупченням
світла, а в школі цьому скупченню насильно надають строгої форми із нуднуватим
змістом. Так, це саме той випадок для явища, коли форма визначає зміст, бо
серпень цілком самодостатній, універсальний і витончений, тоді як у школі з
нього роблять суху вижимку біологічних законів та банального твору на тему: «Як
я провів літо». Ох, не зустрічав я кращого способу вбити літо в дитині, аніж
змушувати писати її такі твори. Але що поробиш, коли ти мусиш відновлювати
відносини із вчителями саме в такий спосіб: довірливо ділитися із ними
містерією великого літа, сигналізувати, що з літом, із серпнем вже покінчено,
що школярська душа готова до уроків. Ось такі передчуття починають гризти в
серпні, особливо в другій половині, коли вечірня температура охолоджує тіло і
натякає на школу. Най хвалять поети осінь, але кінець серпня і серце дитини у
сум’ятті і напруженні від почуттів перевершують осінні самобичування творчих
людей. Таке напруження в кінці кожного літа піднімають тебе сходами
дорослішання, немов наближаєшся до пастки людської цивілізації. Добре, нехай
життя не спинити, просишся чи не просишся ти в цей світ, але ж дорослішання —
будьте люб’язними, хоча б не підганяйте його, бо ж ти не розумієш, що з тобою
відбувається у віці 12-13 років. Нехай по телебаченню показують багато дорослих
речей, але ніхто не відміняв чуттєвість твого тіла. Наїстися кавунів, напитися
солодкої води, купатися в річці, піддаючи тіло тимчасовій невагомості, пріти
під сонцем, ганяти на велосипеді вітром, збивати коліна, страждати від укусу
оси — за дитинства ці приємні й не дуже речі дарують неймовірну насолоду чи
незабутні відчуття. Але ж тіло грубішає, клята психіка глибшає, що ти
відчуваєш, як твоя плоть тягнеться спочатку до чогось невідомого. Десь в серпні
в кожного хлопчика прорізається це невідоме, всередині здіймається буря і
якоїсь мить вщухає. І так по кілька разів на день. Серпень тисне на тебе, що ти
граєшся і граєшся машинками та у «війнушки» доки не розумієш, що не можеш
награтися, що ти шукаєш інші способи розваги. Дорослі все ще бачать в тобі
дитину і все наставляють на дитячі забавки або на дорослу роботу по
господарству ремонтів та збирання врожаю з городу. А ти вже підсвідомо
розумієш, що дозріваєш й до дорослих розваг, які й не є особливою таємницею, бо
ж їх усі показують по телевізору. Що таке дорослі розваги? Війна і любов.
Серпень — це війна і любов. З війною мало що може скластися, бо це розвага в
один кінець. Можна досхочу награтися дитячими пластмасовими пістолетиками, але
перевести це в площину реальності не хочеться, бо й загинути можна. А от з
любов’ю все складніше, бо по телевізору ти бачиш різні варіації: замріяні
погляди один на одного, прощальні обійми перед тим, як чоловік і жінка
роз’їдуться в різні місця, французькі і просто поцілунки, а також дивні рухи
оголеними тілами, що несамовито тебе збентежує і ти ходиш в роздумах про суть
ось такого тілесного єднання. Такий от серпень, який додає тобі нових роздумів
над настільки, як тобі здається, сакральним явищем, що тобі соромно в будь-кого
запитати, а телевізор вже тоді здебільшого лише показував, аніж розповідав.
Всього лише дитина, яка йде наосліп своїми відчуттями, коли лоскіт в паховій
частині тіла із приливами крові змушує затримувати свій погляд на жіночих
формах різного розміру і різного віку. І спекотний серпень із прохолодними
ночами остудити голову для розуміння, що за межами твоєї плоті існує terra incognita жіночої плоті, на яку налаштовується твій компас у
паховій частині тіла. Ти вимагаєш у серпня прихистку, бо розумієш, що став на
довгий шлях доручення до раніше невідомого задоволення, на дослідження того
сакрального, що відбувається між чоловіком і жінкою. В телевізорі не читається
жодна справжня емоція і тобі невідомо, як то торкатися жіночого, проникати в
жіноче. І розпитувати немає сенсу, бо ти вчасно ховаєш в своїй голові і
посилаєшся на серпень, коли в тебе запитують причини твоє загальмованості. Не
хочеться бачити жінку в мамі — ти це собі забороняєш, не допускаючи божевільної
думки, але решта представниць жіночої статі далеко або недосяжні аж поки не
почнеться навчальний рік. Ти ще хочеш уникнути серпневого божевілля, коли
гормони в твоїй голові фонтанують, а батьки як на зло вдень на роботі, тоді як
на вихідні їдуть собі на риболовлю або ж ще до когось на весілля, залишаючи
тебе доглядати господарство. І ось ти відчуваєш волю і береш мамині колготки,
тікаєш з ними на спекотне горище, де ніхто тебе не бачитиме і де не підлозі
розкладено повно зібраних трав: ехінацея, м’ята, меліса, календула, ромашка.
Окремо сушиться духмяна липа. Різнотрав’я насичує повітря запахом чогось
чарівного і жаданого, немов уявна жіноча плоть. Ти весь пітнієш на спекотному
горищі, а навколо сухо і трав’янисто, ніби усі навколишні поля зійшлися і
згустилися в уявне жіноче тіло, але ж насправді поруч жодної плоті окрім твоєї
власної. Тому ти окреслюєш її, вдягаючи на себе мамині колготи, не мамині, а
повністю жіночі, ніжна синтетика огортає кожну клітину твоїх ніг і твого
оголеного пахового компаса, який від цього наливається кров’ю і по-зрадницьки
випирає, вловивши жіночу плоть. Кожну твою клітину пронизує електричний струм,
особливо твій налитий компас, який вказує, що ось воно, ось це потрібно брати і
попри неймовірне напруження головка солодко впирається в тканину колгот, що
озивається в тобі насолодою усіх тих трав, які сохнуть на горищі. Ти збуджено
вдихаєш трав’яне повітря, змішане із твоїм потом і головка там в паховій зоні
весело пульсує на уявну жіночу плоть доки ти не втомлюєшся, не переодягаєшся і
не злазиш з горища, де повно насушених трав. Тепер ти розумієш смак цього
задоволення, але воно ще не так на тебе діє як то ти бачив по телевізору.
Звісно, хочеться ще і більше, і гостріше. Серпень дарує тобі таку можливість
коли ти знаходиш в речах батька журнали і гральні карти із зображенням не
просто оголених жінок, а й самого процесу задоволення. Ти бачиш, як пахові зони
чолова й жінки з’єднуються, як вони прикладаються до них ротами, як вони можуть
це робити не лише удвох і не лише чоловік із жінкою, що спочатку тебе бере шок
від такого насиченого контакту. Ти ховаєш ці журнали і гральні карти назад та
йдеш собі у серпень, але голова твоя залишається із цими картинками секс дорослих
людей. В голові борються дві думки — блаженне задоволення і відповідальність
відносин, бо ж розумієш, що секс це не просто так. Ти пригадуєш як мав певне
задоволення, коли вдягав жіночі колготи на горищі, від чого не був обмежений
відносинами. Ти зважуєшся, бо серпень це сміливість і коли батько на роботі ти
береш журнал із найбільш спокусливими картинками жінок, які солодко
посміхаються чи мають настільки хмільні обличчя від сексу, що неможливо не
уявляти себе поруч із ними. Горище зустрічає тебе ароматом усетрав’я. Мамині
колготи тобі більше не потрібні, бо паховий компас безпомилково відчуває жіночу
плоть в твоїй розпаленій уяві. Ти роздивляєшся журнали, наповнюєш уяву
відповідними картинками, але плоть потребує свого і ти маєш прийняти
задоволення, маєш піймати жіночу плоть на цьому спекотному горищі поки нікого
немає вдома і можеш піймати плоть осторонь, а не в собі як минулого разу. І ти
зважуєшся, бо в паху вже все затверділо, і головка по-солдатськи приготувалась.
Прикладає головку до глянцевих картинок, де чарівна блондинка демонструє усі
свої плотські скарби. Прикладаєш до її лівої пипки і відчуваєш приємний
електричний розряд від кольорового глянцю, потім прикладаєш до правої пипки, де
глянець був дещо холодніший, але від цього ще більший розряд пронизує твою
плоть. І нарешті прикладаєш пульсуючу головку до місця нижче її живота,
закриваючи очі від незрозумілого блаженства, глибоко вдихаючи аромат запашних
трав. Робиш так кілька разів і навіть для більшого ефект розкладаєш ті карти із
порнографічними картинками, розширюючи свій ритуал і на них. Твоя твердиня
ганяє по колу і кожного разу ти все сильніше прикладаєшся до глянцю, від спеки
ти весь спітнілий, від трав паморочиться в голові, але паховий компас вимагає
ще і ще — таке відчуття, що там ціле небо, в якому збирається дощ, що там вже
починає гриміти гроза. Невидима і незбагненна сила грубо впирається у глянцеві
зображення, спокусливі тілесні форми білявки затьмарює твій розум і ти просто в
шаленстві слідуєш тим рухам, які просто дарують задоволення плоті аж поки
несподівано твій пах не зводить настільки солодка і серійна судома, що ти ловиш
адреналін в своїй голові і за секунду розумієш, що до цієї миті ти нічого
кращого в своєму житті не відчував. Півхвилини, а той хвилину ти розчинаєшся у
всьому серпні. Першого разу сперми виходить мало і після блаженства ти навіть
на неї не зважаєш, одягаєшся і злізаєш собі з горища, заховавши журнал і
порно-карти десь під ліжком. Ти не сприймаєш це за ініціацію в доросле життя —
благо, серпень пом’якшує це падіння. Серпень — це повторення, якому ти
піддаєшся, а потім ще раз, а потім ще. Аж доки батьки не ловлять тебе за цим
заняттям і не сварять так, не хапають тебе так за твій збуджений пах, що
серпень виповнюється нездоланним почуттям провини. — розповідав Ігор, раз по
раз придивляючись до того, що відбувалось в селі, а тим часом помічений Павлом
казах приніс пластиковий бутель води, налив у надщерблені білі чашки з
відбитими вушками собі та співрозмовникам, — А ще серпень просякнутий перегаром
від горілки. В серпні стає так спекотно і татові здається, що можна вживати
більше горілки, бо у нього багато роботи і знеболююче не завадить. І справді,
через спеку алкоголь швидше виходить з організму, що татові жодна чарчина не
видається зайвою, аби тільки втримати уяві хміль. Коли зроблено багато роботи,
то мама закриває очі на оці татові запої: побілено і пофарбовано всередині
будинку, картопля вже охолоджується в погребі, то чого бути невдоволеною. Але
сморід з татового рота, коли він стоїть близько і хитається з тьмяним поглядом,
роз’їдає тебе і гальмує свідомість страхом, не знаючи як спілкуватися із таким
батьком, який може безсоромно облапати свою дружину і свого сина. І тобі
хочеться знайти спокійне місце, недосяжне для жодної п’яної неадекватної людини.
Бо ж алкоголь так просто не виходить із потом — як тільки холоднішає ввечері,
то горілка паралізує батька і він п’янючий сидітиме собі на стільці біля
погреба. Сидітиме і сидітиме, а хміль бомбардуватиме його мозок так, що як
тільки його там застане темна ніч, він встане і спуститься сходами в погріб,
навіть не вмикаючи світла. І я, і мама прокинулись, бо почули як хтось шумить
внизу, дзенькаючи закрутками. Прибігли і почули як тато блукає і наштовхується
на стіни із переляканими хмільними словами: «Ой, бля!». Ми відводимо його в
ліжко і на ранок він нібито хоче зав’язати із горілкою, але вже ввечері
пропускає чергову чарку. Серпень багатий на обіцянки. Він розтягує обіцянки на
цілий рік кожного разу. І ти маєш їхати на навчання, йдеш до тата, коли він
важко працює на городі після того як влив в себе чотири чарки. Батько весь
спітнілий, смердючий і розчервонілий від хмелю дає тобі сотню гривень на
кишенькові витрати в місті. Натомість ти просто просиш, аби він менше пив. Тато
в хмільному настрої обіцяє, що буде тримати себе в руках. А вже через два
місяці тато п’яним сідає за кермо і розбивається на смерть. Такий от серпень.
Попелюхи,
червень
— вересень,
2018 рік
Коментарі
Дописати коментар