Сергій Рибницький - Плейлист виконувача бажань. День перший (останній)

 

День перший

 

Siouxsie and the Banshees — Kiss Them For Me

 

Метал сокири легко розколов пеньок на дві рівних частини, які звалилися з дровітні і Максим поставив назад спочатку одну половинку і розколов її, а потім іншу. І щоб ніхто з людей не був надто прискіпливим — порозколював четвертинки і скидав їх на загальну купу. Тепер наступний пеньок, який він вхопив практично однією рукою, аби не випускати колуна з іншої і поставив на дровітню. Удар і грубе поліно одразу піддалося. Зранку він встиг перерубати і перерізати більше половини дров, чого вистачає на доставку на цілий день. Безумовно, Макс встиг би більше, якби не довелося готувати собі сніданок з того, що залишилося в будинку. Біля вхідних дверей лежав брудний пакет, в який він викинув залишки гіпсу. Рвані чорні джинси довелося скинути біля розкладного крісла. Як тільки Максим матиме час, то обов'язково їх зашиє, а нині довелося вдягти стару смердючу робу, в якій він кілька днів тому викопував могилу на цвинтарі. Куртка також зносилася, особливо під пахвами від користування саморобними милицями. Сучині трохи перепало від залишків сніданку, яка все так само граючись ластилася до чоловіка. Зранку з ним трапилась неприємність коли заблював всю підлогу в коридорі. Довелося шукати ганчірку і витирати з двадцять хвилин, випускаючи сморід з будинку крізь відчинені двері. Певне, це було наслідком неконтрольованого зловживання знеболюючим і цигарками. Вказівний і середній палець правої долоні зробились практично бурштинового кольору від смол і тютюну. Власне, на цьому неприємні симптоми й завершились. Коли вдалося зняти гіпс, то нога не озивалась жодним болем, рухала вільно і жодного відчуття атрофованих м'язів. Обличчя стало більш худим, але шкіра мала здоровий відтінок і явно сигналізувала полегшенням. Проте часу було обмаль і залишилось лише заварити собі каші, відкрити консервований салат , врізати дещо підсохлого хліба і підсмажити яєчні.

Спочатку Максим рубав поволі, немов тестуючи власні сили — їх виявилось більше, ніж вдосталь. Високий рівномірний темп роботи, дихання не збивалось навіть з цигаркою в зубах. Бензопила завелася з одного смикання шнура стартера. Ніякого дискомфорту, ніякої втоми. Цигарок ще залишилось на третину упаковки. Треба буде сходити до Ліди і взяти в борг. М'язи в тілі зміцніли, плечі поширшали, що підняти з землі широку колоду для розрізання не було проблемою. Зранку в повітрі стояв легкий мороз, проте Максим особливо не вдягався — він цілком комфортно почувався в легкій смердючій спецівці і доки працював доти кров розганяла тепло в тілі. Ударами сокири він колов пеньок за пеньком, навіть поліна з проблемними вузлами піддавалась без особливих зусиль. Ніщо не уповільнювало Максима. Все, що відбувалося довкола подвір'я і будинку, чоловіка геть не хвилювало і події сьогоднішньої ночі геть стерлися з пам'яті. Максим просто прокинувся вранці і знав, що йому слід сьогодні виконати багато роботи.

Жодного азарту чи одержимості роботою чоловік не відчував як бувало з ним раніше. Чим більше він перерубував дров, тим більш був впевнений у вчасному виконанні роботи, за якою настане нове завдання. Жодного відчуття, немов він залучений до якогось таїнства чи що робота дарує тобі просту рядову святість в очах інших, жодного озирання на те, ким Максим був раніше і ким став тепер. Долоні огрубіли, набились достатньо грубі мозолі, що дрібні коляки геть не могли їх продерти. Удар і поліно спокійно розкололося — Максим не додавав зайвої сили і не бив легше. Чітко й виважено, немов робот, який бив з однаковою силою.

Єдине, що залишалося дивним — це плеєр, все продовжував дарувати Масимові трек за треком. Він продовжував слухати музику за якою дивною звичкою: вільні звабливі ритми все ще нагадували чоловікові про щось далеке недосяжне як ті зорі в нічному небі, під якими тепер страшно ходити. Зранку плеєр вдалося увімкнути не одразу, оскільки екран світився синім пронизливим кольором, що скільки не вмикай налаштування, не перезапускай телефон — нічого не змінювалося. Аж після того як Максим зміг зняти з себе гіпс, залунав наступний трек.

 

Nena — 99 Red Balloons

 

Кланцатий з'явився десь перед обідом коли легкий морозець в повітрі відступив. Вигляд в старого чоловіка був хворобливий, очі впали в голову, шкіра зблідла і трохи посіріла. Власне, Кланцатий взимку завжди так виглядав. Кланцатий ще з вулиці з цікавістю дивився на Максима, який впевнено і вправно колов пеньки. Так, він помітив, що чоловік змінився, це було викликано не знятим з ноги гіпсом. Ні, зачекай. Трохи сутула впевнена постава людини, яка все життя важко гне спину у постійній праці. Ні, раніше він бачив Максима іншим — вправного чоловіка, який демонстрував готовність до роботи, до будь-якої роботи, яку йому скажуть. Кланцатий не любив подібних людей, які готові роботи все, проте не знають, що саме їм слід робити і чекають на вказівки. З такими людьми важко, вони немов герої книги чи учасники театральної вистави. Забагато до них уваги, тоді як Кланцатому та цьому українському селу потрібні робітники, а не персонажі.

— Ну що там? — по-своєрідному привітався Кланцатий, тиснучи грубу руку Максима, що він рідко робив.

— Ще трохи і дорубаю. Треба тітці Марині завезти дров. Вона просила. — глухо й діловито відказав Максим, ставлячи на дровітню нове поліно.

— Вже не треба. Вчора її син помер.

— Не треба — то й не везтимемо.

— Капітан Девіденко попросив нас забрати труну з тілом, відвести на цвинтар, викопати яму і закопати труну.

— А хрест? — безбарвно запитав Максим, насправді йому було байдуже.

— Хрест разом з труною.

— Коли їхати?

— Зараз.

— Ви за кермом?

— Ага, я зараз прогрію. — Кланцатий відчинив дверцята салону, сів за кермо і запустив двигун.

На його обличчі була помітна певна занепокоєність. Максим поводився просто ніяково, абсолютно по-діловому відсторонено від усього, що відбувається довкола. Більше того, він пішов в сарай і приніс звідти дві лопати. Відчинив багажник, склав туди інструменти, мотузник, немов знав, що потрібно, нічого не запитуючи у самого Кланцатого. Чоловік чимось нагадував йому власного сина і це Кланцатого відверто лякало.

Максим сів поруч на пасажирське сидіння, закурив цигарку і глухо запитав:

— Їдемо?

— Ще трохи, най двигун прогріється. Сина тітки Марини знайшли сьогодні вранці на території елеватора. Кажуть, поліз до вишки ретранслятора, нібито по кольоровий метал.

— Обмежені в пересуванні — що з них взяти. — підмітив Максим.

— Ага, — багатозначно погодився Кланцатий, — капітан Девіденко так само сказав. Тільки син тітки Марини був розумним хлопцем. А так взяв, порушив умови обмеженого пересування і поперся на закриту територію. Шкода.

— Бодя телефонував? Розповідав, як він там? — Макс перевів розмову на іншу тему.

— Так, але поговорили буквально хвилину. Каже, що дуже зайнятий. Роботи багато та й обживається активно на новому місці.

— Назад не хоче?

— Та ні, — відмахнувся Кланцатий, але в його очах зібралась волога, — що він тут робитиме? Одні дрова і покійників ховати?

Кланцатий увімкнув передачу і червоний ВАЗ плавно виїхав на дорогу.

 

The Wild Swans — Whirlpool Heart

 

— Відправа священика буде?

— Ні, нам просто треба забрати тіло без жодних церемоній. Крім того, священик також обмежений в пересуванні.

— Слухайте, а я можу перебратися жити в кімнату Боді?

— Та я знаю… — зам'явся Кланцатий, — Може не зараз, розумієш?

— Я не поспішаю.

— До речі, я тут думав, що ти все-таки поїдеш зі мною в ліс. — чоловік також запалив цигарку. — Треба буде вводити тебе в курс справи, бо я до кінця опалювального сезону все одно розриватимуся між котельнею і лісом. Тож будеш мене заміщувати. Права водія маєш?

— Ні, ніколи не кермував автівкою.

— Ну то за два місці будуть випускати курс, то я тебе підв'яжу під категорію "В", а на "С" не вийде ніяк — там необхідно системно ходити на заняття.

— Без проблем.

— Ну й тримайся подалі від перевалки. То дуже дивне місце. Якщо випадає якась робота, то роби роботу і вали звідти. Дивні слухи ходять про це місце. Там живе такий собі дядько Коля. На словах він чоловік нічого і в електроніці розбирається, але він дуже хитра і підла людина. Він колись доклав руку до того, щоб та перевалка гать спорожніла. Спочатку туди стало приїжджати менше машин, люди менше купували товарів, а потім й самі працівники позвільнялися і пішли собі у світ за очі. А дядько Коля зайняв собі ту територію. Хоча спочатку були якійсь хлопці, хотіли розпочати бізнес, але в них не склалося. Все щось не давало їм нормально запрацювати. Так будівля й перейшла дядькові Колі. Він такий дивний, одних притягує інших відштовхує. От на днях пішов до нього Бодя і дитину немов підмінили — ні з того, ні з сього і поїхав собі. Слухай, нормально ж усе було: робота є, сім'я є, крутися собі і май що їсти. Ні, поїхав, бо щось ніби він там подав заявку і його прийняли. Хоча за все своє життя він й словом не обмовився, що хоче переїхати в місто. Невже я його чимось образив? Ну так, дитинство було не надто хорошим, бо злидні і я його змушував гнути спину. Проте це була не забаганка, а такий час, що необхідно вижити. Ніхто так просто нічого не давав. Держава за нас взагалі забула, а потім раптово нагадалась не з хороших причин. Не розумію, як так воно все могло змінитись, адже мільйони бідних людей жили собі, намагалась виборсатись з багна і якось прийняли цю естафету життя, а цьому життю все мало і мало. Не розумію. То ти й так, краще не ходи, бо ще й тобі щось зайде в голову, то хто в мене тут залишиться?

— Мені в місті більше немає що робити. — глухо відказав Максим, докурюючи цигарку, — Крім того, на перевалці котел для вугілля.

Червоний ВАЗ їхав далі вулицею і Максим помітив попереду білу патрульну автівку. Кланцатий зупинився навпроти прочиненої брами. На середині подвір'я стояв стіл, а на ньому дерев'яний ящик. Навіть не труна, а саме дерев'яний ящик, збитий з ДСП і дерев'яних плит. По лівий бік стояв капітан Девіденко в своєму темному однострої, а по правий тітка Марина, зодягнена в чорне. Вона тримала руку на ящику, а іншою рукою тримала хусточку біля заплаканого обличчя.

— Треба заїхати на подвір'я задом. — мовив Максим.

— Не донесемо? — перепитав Кланцатий.

— Так буде швидше.

Максим вийшов з автівки, а Кланцатий проїхав трохи вперед і почав повільно здавати задом. Максим руками керував ним.

 

The B-52's — Juicy Jungle

 

Багажник автівки зупинився за кілька метрів від столу із ящиком-труною. Максим підійшов ближче, кивнувши капітану Девіденку. Тітка Марина стояла згорблена, змучена й заплакана над ящиком, не піднімаючи голови. Обличчя набрякло і розчервонілося, рука за звичкою погладжувала поверхню труни, ніби рідну людину.

— Що ж ти так пішов, дитинко моя? Що ти так пішов… — здавлений жалісний голос виривався з її грудей.

Кланцатий вийшов із салону з розгубленим виразом на обличчі, не знаючи, чи висловлювати співчуття, чи краще мовчати. Він і сам не сподівався, що в ньому прокинеться ось така давня, здавалось би, забута жалість до людей, яких він знав дуже давно. Тому він просто завмер біля машини, даючи собі, а можливо й тітці Марині ще хоч хвилину побути біля тіла свого сина. Ящик вже був накритий. Максим здогадувався, що то все через страшні опіки.

— Ти ходив тут кожного дня. — плакала й жалібно голосила далі жінка, — Під цим сонцем і дощем, бував на цих вітрах. Це була твоя земля, дитинко! На кого ти мене залишаєш тут саму? Ти мав мене ховати стару і немічну! Що ж це таке робиться? Ой, боже, стільки мук і в кінці тільки одна смерть!

Капітан Девіденко стояв собі осторонь біля стіни будинку, заклавши руки за спиною, дивлячись відстороненим поглядом з-під кашкета, він відійшов від стіни і позаду нього виявився чорний металевий хрест із вже нанесеним написом білою фарбою: ім'я, дата народження і дата смерті. Поліцейський підійшов до тітки Марини, взяв її за руку і мовив м'яким голосом:

— Вже час. Нехай забивають.

— Боже мій, боже мій. Ще трішечки, дайте я гляну на його обличчя ще раз.

— Не дивіться, там обличчя згоріло.

— Боже мій… — здавлено мовила жінка, очі якої світилися ріками пролитих сліз.

Капітан Девіденко кивнув Максимові і той без вагань відчинив дверцята багажника, дістав звідти ящик з інструментами. Кланцатий також вийшов зі стану зціпеніння і вийняв з багажника лопати, аби звільнити місце для труни. Це вперше йому випало бути водієм своєрідного катафалку. Максим дістав з ящика молоток і цвяхи. Поліцейський м'яким жестом відвів жінку в бік, даючи зрозуміти, що далі його руки їй вже не можна. Максим притулив цвях до дерев'яної планки і рвучкими прицільними ударами забив його всередину. Удари глухо відлунювались всередині ящика з тілом. Максим робив усе чітко й без поспіху, немов не хотів виказувати себе перед іншими.

— Господи! — промовила тітка Марина, витираючи обличчя хусткою, — Пом'яни душу дитини моєї безвинно загиблої. Та даруй вічний спокій в Твоїй світлій оселі Андрію. Упокой, Боже, його в оселі з праведними. Святими молитвами загиблих та пам'яттю про них очисти, Господи, нас сьогодні від усякої байдужості і жорстокосердя, ненависті та нетерпимості. І нехай, Боже, милістю Твоєю ми з'єднаємося з нашими рідними в царстві Твоєму що є любов.

Максим забив останнього цвяха, засунув молоток в кишеню і промовив до Кланцатого твердим голосом:

— Беремо.

Чоловік підійшов до ящика і вони обоє підняли ношу з покійником. тітка Марина протяжно зойкнула:

— Вже йдеш?! Вже йдеш?! Дитино моя!

Капітан Девіденко м'яко притримав жінку за руку. Вираз обличчя поліцейського геть не змінився.

 

Duran Duran — The Reflex

 

Кланцатий заледве міг тримати в руками труну, тоді як Максим спокійно переносив ношу і помітивши, що чоловік важко хекає і кривиться від натуги, сказав:

— Кладіть на край, я підсуну.

Кланцатий власне так і зробив, а Максим неспішно заштовхав важкий ящик. Чоловік із здивуванням глянув на свого підлеглого, намагаючись прикинути, скільки в тому взагалі сили приховано. Максим підійшов до стіни і забрав хреста, доки Кланцатий складав по бокам від ящика інструменти і лопати. Лише мотузки залишилися в його руках, оскільки довгий ящик випирав з багажного відділення, що дверці лише приклалися поверхи. Необхідно було прив'язувати. Максим поставив на ящик металевого хреста так, що його вістря виперло поміж сидінням водія та пасажира. Кланцатий не поспішав, а дивився на все це і глибоко дихав, намагаючись втримати в собі співчуття і сум. Він лише глухо промовив до тітки Марини:

— Прощайтеся.

Капітан Девіденко після цих слів змушений був відпустити жінку і трохи підтиснув свої уста, демонструючи, що це вже надто займає його час. Жінка підійшла до ящика і прихилила голову з долонею, цілуючи дерев'яну поверхню. Вона протяжно шморгала носом, шумно видихала повітря. Тітка Марина більше не могла плакати. Чоловік стояв поруч, схиливши голову і вловлював запах корвалолу.

— Везіть мене разом з ним. — здавлено промовила жінка.

— Заборонено. — коротко відказав позаду капітан Девіденко.

— Туди й назад. Я хочу побачити його могилу.

— Ви підписали акт. — сухим голосом наголосив поліцейський, — Далі власного подвір'я ви не можете пересуватися.

— Дитино моя, як же так?! Я мала бути першою, а тобі ще жити й жити. Хто тепер буде мені немічній допомагати, хто буде поруч мене?

Капітан Девіденко суворо глянув на Максима і Кланцатого, взявши жінку за руку:

— Вже час.

Власне, це був сигнал для всіх. Поліцейський відвів тітку Марину за руку, а чоловіки почали прив'язувати мотузкою дверцята багажника до ящика. Максим передав Кланцатому кінець мотузки, а той зав'язав вузол, аби ящик раптово не поїхав назад і не вивалився коли вони виїжджатимуть на черговий пагорб. Кланцатому ставало все неприємніше від перебування тут поруч вбитої горем жінки. Дивне відчуття гризло його з середини, немов він сам був частково винний у всьому, що трапилося з нещасним Андрієм. Капітан Девіденко звісно не розповідав деталей. Поліція ніколи нічим не ділиться, а лише складає протоколи на підпис. Однак, щось йому підказувало, що справа нечиста.

— Міцніше. — скомандував чоловік Максимові і той затягнув мотузку як треба.

Тепер все готово. Кланцатий майже видихнув з полегшенням і зрозумів, що дійсно прийшов час. Він і Максим сіли в салон автівки й запустив двигун. Жодного погляду в бік жінки і поліцейського. Кланцатий відчув себе присоромленим і жалюгідним, відчув себе як ті обмежені в пересуванні люди свого часу, коли їх кляли в бездіяльності. Тепер і він відчув це. Їдке почуття. Він глянув на Макса поруч. Між ними витягнулось вістря хреста. Той, схоже, ні про що не думав, лише робив свою роботу без зайвих слів. Ніби така людина й була потрібна Кланцатому, а з іншого боку, чи це людина взагалі? Кожна людина зі своїми емоціями, недоліками здатна працювати. Не завжди добре, якісно і виконує не ту роботу, яку хоче, але працювати може. Та чи кожен той, хто віддає своє тіло на вівтар важкої роботи, здатен хоч якійсь емоції вичавити з себе в потрібний момент? Не слова, а саме емоції, аби поруч нього не почуватися божевільним коли серце стискається і прорізається співчуття, нехай слабке, проте співчуття навіть до рідкісної паскуди, але при цьому просто людини. Тому й поруч Максима Кланцатий раптом відчув себе і божевільним, і самотнім.

 

Nirvana — Dive

 

Червоний ВАЗ виплив на дорогу і поїхав у зворотному напрямку до крамниці "Сатурн". Макс вловив поглядом на сусідньому подвір'ї жіночу фігуру в домашньому халаті, яка притулилася до стіни і сумним поглядом проводжала автівку. Кланцатий у дзеркалі заднього виду вглядів, як тітка Марина силується піти за машиною, проте поліцейський її не пускає, тримаючи за руку. Далі усе зникає у відстані, якою витягується вулиця. Тільки після цього чоловік відчуває полегшення і думки повертають в напрямку того, що сьогодні доведеться переробити купу справ окрім викопування і закопування могили для цього дешевого ящика із тілом. Міркуючи так він відволікався від їдких людських почуттів. Ну так, бо людяністю ситий не будеш і люди не прийдуть тобі на допомогу коли з цвинтаря треба поїхати в котельню і перевірити як там справи. А потім гнати назад, вантажити дрова і везти людям, які їх замовляли. Ага-ага, ось воно протверезіння. А тебе щось розчулило. Хтозна як тебе самого везтимуть на цвинтар і чи приїде на похорони твій син із міста. Ото маєш. Зберися і думай про роботу.

Максим вгледів Тетяну і кивнув їй як знайомій. Жінка глянула на нього крізь лобове скло холодно, навіть вороже, проте кивнула у відповідь. Коли машина проїхала далі багном і ящик в багажнику дещо загрюкав на ямах, Максим собі поміркував, що за вільного часу обов'язково навідається до жінки. Не сьогодні, так завтра і обов'язково візьме той чайний сервіз в подарунок — нехай хоч якась користь буде з того фарфорового виробу. Ох, ця божевільна жінка. так, божевільна, але все-таки жінка із солодким тілом, до якого тягнеться його бажання відчути її тепло, злитися з нею у ритмічних рухах, проникнути у ніжну плоть і забутися в насолоді. Вона хоче того самого, а коли їй здається, що не хоче, коли намагається себе обманути то готова божеволіти, зривати з себе одяг і бігти геть, ніби шукаючи смерті. Так воно заведено в житті: кохайся або помри, звісно є компроміси, які почасти називають роботою або щастям, але це ті самі відтінки божевілля. Максим в цьому не сумнівався і не виправдовував себе. Є жінка, то бери її, немає — працюй і ніколи-ніколи не смій думати, що ти особливий чи нормальний. Взагалі менше думай і бери те, що дають. Он в Андрія було все, що потрібно для життя. А він все думав про свободу. І Бодя думав про свободу. І Тетяна ще думає про свободу. Тоді як капітан Девіденко вірно висловився: як тією свободою ти хочеш скористатися, куди ти хочеш йти коли ти рано чи пізно дійдеш до вибору між коханням і смертю, а все решта не матиме сенсу.

Кланцатий викрутив кермо праворуч, розвернувшись до вулиці повз прохідну елеватора, де у вікні сидів той самий дядько Вова. Вони обоє кивнули охоронцю і той кивнув їм у відповідь. Нічого не змінилось, село дрімало собі далі безсніжною зимою, тишею і безлюдними вулицями. Максим лівою рукою притримав ящик із тілом, щоб той не надто грюкав на ямах та не посунувся назад коли машина поїхала під гору. Двигун несамовито загудів, що Кланцатому здалося автівка зараз заглохне, але за мить усе повернулось до норми.

— Знаєш, звідки Бодя дістав цю автівку? — промовив він до Максима, — В одного ветеринара, який давно виїхав звідси. Вірніше, його звідси виперли.

— За що?

— Хотів свою клініку для тварин відкрити і тому судився з місцевою владою за приміщення. Три роки. Не згадаю суть суперечки. Щось про комунальне приміщення, яке ветеринар викупив, а селищна рада визнала договір не дійсним і при цьому гроші не повернула. Іншими словами, суд тягнувся довго і не на користь ветеринара. Тому він й поїхав звідси, але до чого я веду. Кілька разів я викликав цього ветеринара до себе, бо була у мене вівчарка. Пес трохи постарів і захворів. То й лікар каже, що треба везти на догляд у ветеринарну клініку. А я кажу, що в мене на це немає грошей, то краще зробити псу якийсь укол. Ветеринар каже, що укол не допоможе, але краще забрати пса собі у хату. А я йому: ти що здурів, пес ригає, сре і мені в хату? Він мені: то це ж твій друг, як же так? То я йому кажу, що побачимо.

— То що було далі з собакою?

—Кілька місяців відмучився. Схуд до кісток, а перед тим як померти виліз з буди і так на землю звалився набік. Думаю, що отруїли, а ветеринар казав, що то певне чумка. Дав мені гроші і забрав собі тіло мертвого пса, уяви?

— А це навіщо?

— Казав, що на аналізи. Я тепер пам'ятаю: взяв так й поклав у багажник. Цієї самої автівки, уяви собі?

— Я таке вперше чую.

— І я не міг ніяк второпати. Аж потім через місяць Бодя приїхав на цій автівці і сказав, що купив у ветеринара за вигідною ціною. Оце й згадалося як мого мертвого собаку везли в цій машині так і я тепер везу покійника в цій самій автівці. Оце мені ніби повернулося за мого пса.

— Та це не так.

— А відчувається ніби так. Здавалось би, собака собакою, але в кожній істоті є своя незбагненна суть, що підбігло до тебе ластиться, а ти годуєш його, бо він щось тобі та й дає.

— Що дає? Любов?

— Та ні, щось більше, чого лише торкаєшся, а не збагнеш…

— Навіщо ви пригальмовуєте?

— Та он люди в будинках прощаються.

 

Ace of Base — The Sign

 

Вони виїхали на вулицю, яка прямо вела до цвинтаря і замість того, аби розганятися, Кланцатий сповільнився, аби дійсно дати можливість людям провести покійного хоч поглядом. Сірі тіні на подвір'ях, у вікнах будинків прикипіли поглядом, завмерли на місці, немов дуже добре знали, кого всередині везе Кланцатий. Бородань, до якого Максим і Бодя недавно возили дрова, сперся на браму і підняв свою праву руку до червоного ВАЗу. В очах бороданя не було ніякого почуття, так ніби чоловік слідував традиції прощання з покійником. Максим дивився на обличчя людей, багато з яких він бачив вперше і відчув неприємне стискання в грудях, ніби хтось огорнув холодними долонями його серце. Він дістав цигарку і закурив.

— Не знаєте, чим завершилося розслідування вбивства? — запитав Максим.

— Якого вбивства? — здивовано перепитав Кланцатий.

— Ну, молодої дівчини, яку знайшли недалеко звідси в лісі.

— А, та нібито ще слідчі їздять, розпитують. Ще слідство триває.

— Ви її знали?

— Часто проїздив повз її роботу. Та й ще в селі її малою бачив. Казали люди, що малою дуже любила гратися з радіо. Когось там викликала постійно. А воно тобі навіщо?

— Та от ви згадали за собаку, а я за людину. Хоча я її не знав, але все одно цікаво, чи всі живі істоти залишили після себе однаковий слід на землі, в пам'яті людей?

— Слухай, та все наше життя один суцільний слід, який передається з покоління в покоління. І від того тримаємось за пам'ять з усіх сил, аби потім клясти її останніми словами. Он дивись — хати. Стільки он їх стоїть, а хоч за одну вхопишся, а хоч одну залишиш?

Максим лише потиснув плечима, не маючи відповіді на питання, які насправді прямували в нікуди. Червоний ВАЗ піднявся під ще один пагорб і загальмував біля брами цвинтаря. Кланцатий вийшов, відімкнув замок і прочинив браму всередину. Автівка заїхала на територію цвинтаря ближче до крайніх рядів могил. Чоловіки вийшли з салону, відв'язали мотузку і підняли дверцята багажника.

— Я візьму лопати. — мовив Кланцатий, — А ти витягни ящик.

— Просто на землю? — перепитав Максим.

— Давай на землю. Не хочу, щоб мрець знаходився довго в машині.

Максим витягнув металевого хреста і поклав поруч, потім вхопив і потягнув на себе ящик, який з гуркотом звалився на торішню траву. Кланцатий поклав лопати біля свіжої могили і промовив:

— Будемо копати тут.

Максим підійшов ближче і впізнав свіжу могилу:

— Сніжана. Це ж ця вбита дівчина. Ховатимемо Андрія поруч?

— Його мама хотіла ховати сина взагалі біля хати. Але поліція заборонила. — відказав Кланцатий, запалюючи цигарку.

— А в чому проблема? — поцікавився Максим, беручи в руки штикову лопатку і підходячи до могили.

— Кому буде потрібна та земля із могилою на ділянці? — відказав Кланцатий, випускаючи хмарку диму в повітря.

Максим потиснув плечима і увігнав залізо лопати в торішню траву. Земля піддалась легко, ніби лише цього й чекала.

 

Talking Heads — Psycho Killer

 

 

 

 

січень — лютий 2024 року