Увага! Текст містить велику кількість лайливих слів, порнографічні примітивні описи від першої особи із цинічними зневажливими висновками. Перед читачами типовий персонаж другої половини нульових років із неконтрольованою підсвідомістю. Стилістика й манера оповіді збережена задля яскравішого ефекту присутності.
Всі події та герої даного оповідання
вигадані, будь-яке співпадіння з реальними
подіями та людьми живими чи мертвими
є випадковістю. Автор не прагне будь-кого
образити чи принизити. Будь-яка
схожість використовувалась для
максимального наближення до дійсності
та спонукання зацікавленості в читачів.
Присвячується тим дітям,
які щороку безслідно зникають
на території нашої країни
Наступного дня після обіду Неля вбігла до мене в кабінет вся заплакана.
Мене немов током вдарило при вигляді її заплаканого обличчя і я намагався її
заспокоїти як міг, та все було марно. В неї був такий сильний нервовий зрив, що
я повіз її додому, але по дорозі, Неля крізь сльози попросила відвезти її до
мене додому. Там я поклав її в постіль, а сам побіг в аптеку купити хоча б
якогось заспокійливого засобу. Десь через годину Неля заспокоїлась і обняла мене
сильно-сильно, а я все не міг зрозуміти, що сталося. Лише якісь різні підозри
стосовно Покровського: може він її образив, а може навіть приставав, хоча він
був таким старим пердуном, що навряд чи міг приставати до дівчини. Думки були
різними. Неля тулилась до мене, мов до останньої опори в світі, а я обійняв її,
намагаючись захистити від невидимої загрози.
-
Що сталось, Неля? – тихо запитую я її на вухо.
-
Мій брат знайшовся. – нарешті відповіла вона мені на
вухо.
В мене аж все похололо всередині. Невже він мертвий?
-
Що з ним?
Неля нічого не відповідала, збираючись з силами, а я повторив запитання:
-
Що з ним, Неля? Ти мені відповіси?
-
Його знайшли в якомусь селі серед інших дітей, яких
утримували силоміць. Але… але найстрашніше те, що в нього видалено кілька внутрішніх
органів.
Мені самому зробилось погано від такої новини. Це найстрашніше, що собі
можна уявити по відношенню до дитини. Як тільки Неля може таке пережити? Хоча
нервовий зрив і сильний, але від такого можна взагалі втратити здоровий глузд.
-
Господи, що за тварюка могла таке зробити? – запитую я
сам себе.
-
Я знаю, хто це зробив. – раптом відповіла Неля, я аж
поїжився від таких слів.
Я поволі рознімаю обійми і дивлюся Нелі в її заплакані блакитні очі, а вона
з усією серйозністю дивитися на мене. Ось тут до мене починають закрадатись
якійсь підозри, якійсь незрозумілі підозри, від яких мені робиться тільки
моторошно.
-
Ти справді знаєш? – на всяк випадок перепитую я.
-
Так, я з цікавості дивилась, над чим ти працюєш в
комп’ютері.
-
Як це ти дивилась? – здивувався я.
-
Просто є одна програмка, яка дозволяє бачити, кожен
монітор комп’ютера, який підключений до мережі. – розповіла Неля, а я аж завмер
від такої новини і згадав, що таке дійсно є. – Ось вчора я з цікавості
дивились, над чим ти працюєш і помітила, що ти переглядаєш надходження на
поточний рахунок, перевіряєш різні великі суми, які надходять з-за кордону. А
потім ти натрапив на документ про відвантаження товару з якогось складського
приміщення, яке знаходиться в селі Плисковці.
-
Плисковці? – перепитав я.
-
Так, Плисковці. А сьогодні
мені зателефонували з міліції і сказали, що знайшли Михайлика. Знайшли разом з
іншими зниклими дітьми на складському приміщенні в селі Плисковці. Про це вже
надійшов запит до головного бухгалтера нашої фірми.
Ось тут мої далекі підозри підтвердились. Невже це
можливо? Чи просто якийсь збіг.
-
Ти тільки подумай, вони
отримували гроші за органи дітей! – крикнула Неля і хвиля плачу знову нахлинула
на неї. – Я знала, що Михайлик приходив до тітки, що він був в неї, а вона
мовчала! Вона брехала, що не бачила його! Вона віддала його цим нелюдам!
Я обійняв її, гладив по голові, а сам добре задумався над
цим усім. Блін, все збігалось, але не хотілося вірити. Фірма «Ларріон»
отримували доходи не тільки від реалізації товарів, надання послуг, здачі
приміщень в оренду, але й від реалізації якихось запчастин, невідомо яких,
причому ці запчастини реалізовувались за кордон в Туреччину. Ну, нахуя туркам
якійсь там запчастини, та й ще на таку суму? Тепер по факту документів, можна
було уявити собі, що це за запчастини і звідки вони беруться. Десятки тисяч
євро! А Туреччина один із центрів, де операції з пересадки органів є доволі
звичними і не потребують багато дозвільних документів. Невже Покровський міг
піти на таке?! Невже Ніна Пилипівна могла віддати свого племінника на таке?!
Я дав Нелі трохи заспокійливого засобу. Вона ще трохи
поплакала і заснула, а я сидів на кухні в діловому костюмі та пив чай із
заспокійливим засобом, що і собі заспокоїтись. В мене розболілась голова, але я
сидів і чекав, тільки не знав чого. Перед мною лежав мобільний Нелі та мій
мобільний, звук було вимкнено, аби не розбудити дівчину в разі дзвінка. В тому,
що дзвінок буде, я не сумнівався, я буквально відчував, що Покровський та Ніна
Пилипівна завмерли, засіли і обдумують, що буде далі. Зараз вони спробують
розвідати ситуацію дзвінком, але я не знав толком, що сказати. І чи тільки
дзвінком зможе обійтись справа? В таких справах зі свідками часто розбираються
доволі швидко і без оглядки на наслідки. Хоча я ще сподівався, що це просто
якийсь дурний збіг обставин.
Нарешті екран мобільного Нелі засвітився в темній від
сутінок кухні, це телефонувала Ніна Пилипівна. Ось воно і почалося.
-
Слухаю. – сказав я тихо в
телефон.
-
Дмитро? – перепитала
головний бухгалтер – Дмитро, я хочу переговорити з Нелею.
-
А чому ви не запитуєте, як
вона себе почуває і чому вона та я пішли так рано з роботи? – холодно сказав я.
-
Дмитро, може Неля і
наговорила там всілякої нісенітниці. – почала різким тоном говорити Ніна
Пилипівна – Але це в неї буває, вона з села, понавигадує собі щось…
-
Я все знаю. – перебив я
головного бухгалтера.
-
Що знаєш? – ось тут в її
голосі стало помітним певне нервування і весь холодний жорсткий попередній тон
кудись зникли.
-
У нашій фірмі проблеми із
персональним доступом до даних, Ніна Пилипівна. Ви про це не потурбувались. Я
знаю про гроші з Туреччини…
-
Це за запчастини… - хотіла
взяти в свої руки русло розмови, але я вже не був тим хлопчиком, на якого можна
було гаркнути, щоб я замовк.
-
Знаю я ці запчастини і
звідки вони беруться. Тільки ось міліція не знайшла на складі запчастин до
якогось трактора, машини чи ще чогось. Чомусь там знайшли дітей без кількох
внутрішніх органів.
-
Дмитре… - знову хотіла
щось сказати Ніна Пилипівна.
-
Ніна Пилипівна, я ж не
дурний. Наша фірма має значно більше витрат, ніж потрібно. А гроші з повітря не
беруться. – я збив розмову і став знову чекати.
Тепер я ясно дав їм зрозуміти, що я не дурень і мені все
відомо. В мене мали б тремтіти руки від того, що я заладжу в таку небезпечну
гру, але на мене ефективно діяло заспокійливе і мені подобалось відчувати себе
таким собі господарем ситуації, коли я міг під’їбати самого Покровського. По
словам Ніни Пилипівни я зрозумів, що Неля чудово все зрозуміла і могла багато
чого розповісти міліції на їхній запит, що надійшов сьогодні. Адже складське
приміщення в селі Плисковці знаходилось у власності «Ларріон» і точно нікому в
оренду не здавалось. Можна було відморозитись, але у випадку прискіпливої
перевірки Покровського і Ніну Пилипівну можна було взяти за сраку. Ось тепер прийде
розплата, хоча я трохи переживав, щоб разом з собою власник фірми не потягнув
всіх своїх підлеглих і мене самого. Тут справа серйозна і кримінальна, якщо не
резонансна взагалі. Якщо в найближчі дні все спливе на поверхню, то головний
прокурор країни може отримати чітку вказівку від президента, щоб пересадили
всіх на максимальні строки. А всіх, означає мінімум вище керівництво і
начальників відділів, до яких фактично відношуся я.
Тоді я вперше зрозумів, що почуття Нелі зрозумілі і
зрозуміло, що вона все розповість міліції, намагаючись відплатити кривдникам.
Але разом з тим, ця відплата могла і по мені вдарити. Тепер я обдумував різні
варіанти і поступово в своїх думках заходив в патову ситуацію: я трохи вліз в
цю систему, якщо зруйнується вона, то мене також може розірвати на друзки. Але
ж Неля і її брат, Господи, я ж кохаю її і не можу дозволити, що все так само
залишилось. Тут я побачив, що на мій телефон телефонує сам Покровський і я
розумію, що ініціатива виходить з моїх рук. Так, ситуація жахлива, але куди
мені далі? Що я мав робити, коли все зруйнується і я втрачу роботу – за мною й
так не надто добра репутація. Варто буде тільки натякнути прокуратурі і за мене
не зможе заступитися навіть Міронов.
Я відповів Покровському, який запропонував зустрітися з
ним на роботі в його кабінеті. Я хотів щось його запитати, але він роз’єднав зв’язок. Голос Покровського
був чітким та розбірливим, він так говорив доволі рідко, тому я розумів, що
розмова має бути серйозною. Вже майже повністю стемніло, крізь одежу я відчував
легкий осінній холод, який проникав в середину приміщення. Взявши свій телефон
і залишивши телефон Нелі на столі в кухні, я залишив маленьку записку на столі
про те, що я поїхав до Покровського. При цьому я вкрив ковдрою дівчину аби вона
не змерзла і вийшов з квартири. Я не знав, на що йду, але знав, що мені все
одно доведеться зустрітись з Покровським, адже цей чоловік, можна сказати,
володіє моєю душею, він знає про мене все.
Я йшов темним коридором до кабінету Покровського, кругом
було все тихо і темно, лише з приймальні генерального директора било світло від
лампочки. Я зайшов в його кабінет без стуку, там був він і Ніна Пилипівна.
Покровський був спокійний, на його старому повному обличчі не можна було
вгадати якихось особливих емоцій, а головний бухгалтер була блідою і
переляканою.
-
Проходь, Дмитро, сідай. –
сказав Покровський мені сухим тоном, а Ніна Пилипівна подивилась на мене злим
поглядом, немов хоче розірвати на шматки прямо тут.
Я спокійно пройшов і сів навпроти Покровського, я не
нервував, але, разом з тим, я не знав як діяти далі.
-
Така ось ситуація. –
видавив генеральний директор.
-
Де Неля, у тебе? – різко
запитала головний бухгалтер.
-
Ні. – збрехав я – В одних
знайомих.
-
Як ти міг відвезти її до
чужих людей?! А якщо вона і їм порозповідає ці нісенітниці?! – зірвалась на
мене Ніна Пилипівна, тикаючи вказівним пальцем, на якому була нова золота
каблучка.
Я поморщився від її різких слів. Я хотів послати її
нахуй, але Покровський вловив мій настрій і випередив мене:
-
Ніна Пилипівна, закрий
свого рота і вийди з кабінету! – гаркнув на неї шеф.
Ніна Пилипівна розкрила було рота, але з вигляду шефа
вона зробила висновок, що її більше не місце при чоловічій розмові.
-
Двері там. – вказав за
свою спину головному бухгалтеру фірми.
-
Мене ще ніколи так не
ображали. – сказала Ніна Пилипівна чомусь до мене, а не до Покровського.
-
А ви поменше маячте перед
очима, тоді вас ніхто не буде чіпати. – обнаглів я, сказавши Ніні Пилипівні.
Вона хотіла ще щось сказати, але змушена була ображено
вийти з кабінету. В дверях вона зупинилась і я зрозумів, що головний бухгалтер
дивиться мені в спину, тому я без зайвої сором’язливості заніс за спину праву
руку і показав середнього пальця цій жінці. Коли вона вийшла, то моя увага була
зосереджена на Покровському.
-
І де ж ваша совість? –
спокійно запитав я.
-
А хто говорив, що в мене є
совість? – легко промовив Покровський – В мене совісті немає. Я її обміняв на
своє майбутнє.
-
Як зручно. Може ви ще щось
обміняли на майбутнє? Наприклад мене… Одного разу я вже був розмінною монетою у
вищого керівництва.
-
Можу і обміняти…
-
Але не зараз. – говорю я і
намагаюсь посміхнутись, але Покровський вже мене розкусив, він бачить, що я
блефую, що я не готовий поки що грати по-серйозному.
-
Кожної миті йде обмін,
Дмитро. Всі мої здобутки, якими я міг би поправу пишатись і виставляти на показ
перед іншими людьми, відходять в минуле. Ось я створив цю фірму, вона дала
результат, а зараз вона відходить в минуле. Раніше я міг би нею пишатись, а
зараз її розквіт лише в споминах, в минулому, в якому ніхто не хоче опинитись.
-
Що за хуйню ви несете? Ви
ж не проти, коли я матюкаюсь. – не можу второпати я, цей Покровський немов
намагається заговорити мені зуби. Видно, що він хитрий лис.
-
Проти. Ти ще молодий проти
мене…
-
Прийнанні я не наробив
таких справ…
-
Це якщо не згадати твоєї
афери на 750 тисяч гривень. – холодно просвердлив мене шеф. Тут я вже був не
таким впевненим. – Справа була успішна, але я не бачу тут нічого вірного.
Скільком вкладникам банку ти підставив свиню, коли спустив таку суму вкладів?
А? Серед них були і пенсіонери…
-
В банку є резерв і він все
відшкодує. Не переживайте, банк не збідніє. А от віддавати дітей на органи…
-
А тут я не буду
виправдовуватись! – різко сказав Покровський – Я знаю, що це найгидкіша справа,
що на таке йти – це бути останньою тварюкою! Ось ти кинув банк і все одно
намагаєшся виправдатись: ой, моє місце продали, мене кинули – ну тоді
отримуйте! Хочеш сказати, що після цього в тебе є совість і ти можеш намагатися
вимірювати розмір совісті в інших. Це ти таке можеш говорити десь на публіці,
але не зі мною. Зі мною спекуляція совістю не пройде.
-
Тоді все через бабло? Тупо
через бабло? – перепитав я.
-
А чому б і ні? –
роздратовано сказав шеф – Я не люблю це робити, але це прибуткова справа. Можна
вкласти п’ять тисяч гривень, а отримати п’ятдесят тисяч євро.
-
А закон?
-
А чому ти його зараз
згадав? Де ти був зі своїм законом, коли збував 45 тисяч цеглин низького сорту?
– пронизливо подивився і запитав мене Покровський, я навіть відвів свій погляд
від власного легкого сорому – Я знаю всі деталі вашої домовленості з Євгенієм
Леонідовичем. Те, що я власник і що я найбільше кричу, не означає, що я повний
дурень. Коли ти виконував план, то хіба ти не знав, що ці матеріали підуть в
приватну фірму, а школі і тим самим дітям буде хуй? Бюджетні гроші, які виділялись
на дітей, пішли голові адміністрації в кишеню на різні витребеньки. А потім ці
діти безоплатно будуть зводити приміщення своїми силами з матеріалів, які
будуть добувати з розвалин іншої школи, на якій чиновники також непогано
зекономили для своїх потреб. Ти про це не знав? Чому ж тоді ти не говорив про
це голові адміністрації? Може через те, що ти досягнув успіху, через те, що ти
також на цьому заробив. Де ж був той закон для тебе?
-
Гаразд, в цьому епізоді
правда за вами. І це була тільки разова операція… - на мить погодився я.
-
Це не разова операція. Це
все система. – говорив далі Покровський – Сьогодні ніхто не озирається на
закони. Ці закони тільки приймаються для вигляду перед іншими країнами, аби нас
вважали правовою державою. Ти ніхуя не виростеш, коли будеш вірити в силу
закону. Сьогодні в бізнесі не закон є головним, а можливість заробляти гроші
попри всі перепони, попри закон. Виконувати завдання, перестрибувати ці закони
та правила, інакше в цій країні не заробиш і не досягнеш успіху. Весь час потрібно
перестрибувати через закон, співробітників, сім’ю і самого себе. Весь час
перестрибувати, скакати і скакати! І варто лише раз не перестрибнути і ти вже
відстаєш від еліти, ти вже прислужуєш еліті, а потім не перестрибуєш ще кілька
разів і ти вже невдаха, який тільки наявністю житла відрізняється від бомжа.
-
І як же далеко можна
дострибатися? – іронічно перепитую я.
-
Стрибати доводиться
постійно. – втомлено відповів Покровський – Кінцевої точки ніколи немає. Без
цього всього наша фірма не могла б ніколи так довго існувати. Будівельні
матеріали зараз не продає тільки лінивий і ми можемо реально існувати лише на
одні копійки. Але я розкрив певні можливості.
-
Здавати дітей на
запчастини?
-
Так, здавати дітей на
запчастини. – погодився Покровський – Але це не всі по підряд, а діти різних
там алкоголіків, які тікають з дому, бомжують, скоюють різні злочини. Це бідні
діти, яким нічого не світить в цьому житті.
-
Слухайте, перестаньте. –
мені важко було слухати такі слова – Яка різниця, вони все одно діти, живі істоти!
-
Яка різниця? – з недобрим
поглядом перепитав Покровський – Коли ти ось так відособлено говориш, то для
тебе дійсно немає різниці, а коли сам спробуєш вписати себе в цю схему…
-
Ні-ні, не намагайтесь
вписати мене. – заперечив я.
-
Дарма, це ти, Дмитре. Адже
в цю схему вписані всі, хто працює в цій фірмі. Я, мої заступники, головний
бухгалтер, начальники відділів – всі ми отримуємо зарплату з продажу дітей на
органи. Вся офісна техніка, меблі, службові авто, тепло в батареях, вода в
кранах, гроші на відрядження, якими ви найобуєте фірму – все це з цієї схеми.
Що, Дмитре, руки не свербіли, коли ти отримував зарплату? Чи твоїй сраці було
холодно, коли за вікном лютували морози? – сміявся на мною шеф.
-
Я ж цього не знав, та й
взагалі працював над іншим. – чомусь почав я виправдовуватись.
-
Ага, зараз я тобі все
розповім. Та взагалі для чого тепер такі розмови? Адже раніше ти подібне не
запитував, коли працював в банку. А банки заробляють доволі непогану комісію на
тих же самих грошових надходженнях з Туреччини – і вони нічого не питають. Я їм
даю ще трохи грошенят особисто з цієї самої суми, аби банківські працівники
допомогли повністю відмити ці гроші. Я плачу різні збори, плачу податки і ні в
кого руки не сверблять. Чим же ти особливий в цій системі?
Несподівано я зрозумів, що нічого не можу відповісти
шефу. Він немов проник в мої страхи і вловив мій настрій.
-
Якщо Неля все розповість,
тоді і ти опинишся за ґратами. Ти знаєш чому і ти сам знаєш власну репутацію.
Більше того, «Капітал Комбанк» може пред’явити серйозні вимоги по поверненню
своїх коштів особисто тобі, а не Міронову. Після цього ти втратиш все майно,
твої батьки втратять все майно. Коли ти ніхто «Капітал Комбанк» з тобою
швиденько розбереться, адже банки з простими людьми не церемоняться, а легко
перескакують закон по відношенню до тих, хто цього не робить. – тихо говорив
Покровський, даючи зрозуміти, що я на гачку і мені немає куди подітись.
-
А як же бути з її братом?
– обдумуючи ситуацію, запитав я – Вирізані органи – це не порвана цнота, з цим
буде важко змиритись.
-
Дамо гроші – відмахнувся
Покровський.
-
Навряд чи це прокотить. –
не погодився я – І вона і її матір будуть ставити вище свою дитину, ніж усю
систему.
Покровський задумався, а потім сказав:
-
Тоді зробимо так, щоб їй
ніхто не повірив.
-
І як це?
Покровський дістав з кишені невеликий поліетиленовий
пакунок, в якому був якийсь білий порошок, а сам пакунок був туго затягнутий
резинкою. Порошку було десь грамів на десять не більше. Що це за хуйня?
-
Можна розвести з водою,
дати їй випити і все.
-
Що значить все? Що це за
хуйня? – перепитав я, маючи неприємне передчуття.
-
Це суміш кількох
наркотиків. Якось я відібрав у сина і тепер тримаю при собі на всяк випадок.
Один лікар запевнив мене, що цього буде достатньо для того, щоб людині могло
знести дах.
-
Ви хочете це дати Нелі?!
Та ви йобнулись нахуй! – підскочив я зі стільця.
-
В тебе є інші варіанти?
Сам знаєш, що надіслати зрозумілі погрози цій дівчині не вийде. – говорив він
мені, а я ходив туди-сюди, схопившись за голову і намагаючись обдумати
ситуацію. – Може ти пропонуєш вбити її, чи десь замкнути на півроку? Не
варіант. Ти таке не зробиш.
-
Я? – я завмер на місті –
Чому я?!
-
Тому що вона тільки тобі
довіряє і тому що вона зараз в тебе в квартирі. – спокійно відповів
Покровський, він практично все знав.
-
Ні, я цим займатись не
буду.
-
Чому?
-
Тому що я її кохаю.
-
Дмитро, - іронічно
посміхнувся шеф своїм повним обличчям – ти такий бабник і гульвіса. Ну, якого
хуя ти вбив собі в голову, що ти кохаєш цю козичку? Простенька дівчина з села –
це підкупляє, але лише на час. Ти ж маєш це знати. А потім сім’я, побут і старі звички
повертаються. Коли в тебе хуй почне вставати на іншу, то що буде далі. Далі на
тебе чекатимуть нові проблеми сімейного життя і ти завдаватимеш куди більшого
болю такій дівчині як Неля, адже вона вміє кохати тільки раз. Краще припинити
це зараз, ніж потім мучитись самому і її одночасно. Ну, Дмитре, ти ж мужик, ти
ще пацан. Ти насправді кохаєш її, чи просто прикидаєшся аби спробувати нові
почуття?
Я так і продовжував ходити туди-сюди, слухаючи як
Покровський спокушає мене. Блядь, я над цим серйозно задумався і розумів, що
тепер точно не можу прийняти єдиного нормального рішення. Не думайте, що я був
нормальним пацаном, адже я відчував, що давно пройшов певну межу, після якої
мав хоч якесь право говорити про совість. Найгірше було те, що я мало думав про
Нелю. Так, їй погано і ніхто не міг повернути органи її брату, ситуація
жахлива. Але й я на гачку. Моя голова взагалі може полетіти і сама ж Неля не
зможе мене виправдати.
-
Якби ти її кохав
насправді, то знав, що не прикидаєшся. – сказав Покровський – Вона ж нічого не
знає про тебе, ти їй не наважився про себе розповісти.
Це була правда. Неля нічого не знала про моє минуле життя
і не уявляла, хто я насправді. Ні про трахи з проститутками, ні про афери, ні
про п’янки до втрати свідомості та легкі наркотики. Навіть про свою кульгавість
я розповідав як травму при грі в футбол. Я прикидався перед нею і, можливо,
прикидався, що кохаю її, а Неля кохала зовсім іншого Дмитра. Мені чомусь так
захотілось пограти «Сталкера», оскільки я його вже доволі давно не грав і
захотілось випити, оскільки я не вживав алкоголю з тих пір, коли потрапив в
лікарню. Всі мої погані звички і залежності несподівано ожили, коли відчули, що
ось-ось можуть вирватись назовні. Я був сильнішим за власне кохання – це і був
мій висновок. За будь-яких обставин я повинен був контролювати ситуацію. Я
зупинився і сів за стіл, мої очі потьмяніли, в них більше не було того живого
блиску і Покровський це помітив. Я порушував закон і раніше, порушував серйозно.
Що зміниться, коли планку підняти трохи вище?
Я мовчки взяв пакетик з порошком і пішов з кабінету
Покровського, не поглянувши навіть в бік Ніни Пилипівни, яка сиділа в
приймальні. Коли я повернувся до квартири, то Неля ще спала. На кухні я взяв
записку, розірвав її на дрібні частинки і викинув у смітник. Я думав в
хаотичному порядку про все на світі, але в мене була лише одна чітка думка. Я
мовчки будував в своїй голові план як здійснити одну дуже погану справу. Коли
Неля прокинулась, то ми почали говорити і вона сказала, що їй потрібно буде
завтра їхати в село Плисковці. Я погодився відвезти її, тільки доведеться
виїхати раненько, щоб встигнути зробити всі необхідні процедури впізнання та
дати свідчення. Неля запитала, чи буду я давати свідчення. На що я дав не надто
ствердну відповідь, мотивуючи це тим, що ця ситуація й досі не вкладається в
моїй голові. Тоді чомусь хотілося увімкнути комп’ютер, але він лежав в шафі.
Хотілося увімкнути КУЙ-ТБ і подивитись бої, але Неля ненавиділа цей канал. Я
почував себе немов в’язнем, але нічого не міг вдіяти. Я зрозумів, що ситуація
вирішиться на ранок. Я прийняв з водою заспокійливого засобу та дав Нелі і ми
міцно заснули.
На ранок ми вже їхали в машині автотрасою в напрямку до
Пликсовців. Після тривалих дощів над чистим горизонтом здіймалось яскраве
сонце, наповнюючи краєвид незрівнянною красою. Я сидів за кермом і моя машина
плавно їхала дорожнього автострадою. Неля сиділа поруч мене, роздивляючись
осінні краєвиди сільської місцевості. Я раз по раз кидав на неї короткі погляди
і намагався відмовити себе від задуманого плану, мої кулаки іноді стискувались
до болю на кермі, а потім я їх розжимав, але від цього мені робилось тільки
гірше. Вікна були закриті, оскільки зранку повітря було прохолодним. Я увімкнув
обігрівач, який поволі зігрівав салон автомобіля. Неля була спокійною, по ній
було видно, що вона прагнула відігнати від себе різні кошмари вчорашнього дня.
А я в цей кошмар тільки поринав. На трасі було мало автомобілів і чим далі ми
віддалялись від міста, тим менше цих автомобілів було.
Неля увімкнула музику. Це була американська естрада
70-80-х років. Нелі подобалась така музика, а мені від неї було ще хріновіше,
оскільки я розумів, що виконавці співали про кохання. Мене всього аж ломило від
незрозумілого болю.
-
Слухай, Діма, а ти віриш,
що кохання – це немов дорога, по якій людина рухається? – раптом запитала мене
Неля, посміхнувшись дівочою посмішкою.
-
Що? – перепитав я, до мене
мало що могло дійти в той момент.
-
Ну, одні люди говорять, що
кохання вічне. Що це таке почуття, яке раптово спалахує і вже ніколи не згасає.
А інші вірять, що кохання поступово росте, досягає свого яскравого розквіту, а
потім поступово зникає. А ще є треті люди, яким здається, що кохання це немов
дорога, по якій, люди рухають вперед, назад, стоять на місці, але завжди до
якоїсь однієї точки в одному напрямку. І цю точку називають щастям. – розповіла
Неля. – Ти як гадаєш, хто правий?
Для мене це було вчасно і я дещо відволікся від важких
думок.
-
Якщо брати кохання як
величину, то вона має бути постійним. Але це якщо брати тільки саме кохання,
без взаємодії з іншими явищами. Буває так, - тут мій голос по-зрадницьки
затремтів і я ледве зміг приховати своє хвилювання – що зовнішні обставини
несприятливо впливають на людину і під впливом негативних емоцій може здатись,
що кохання зменшується чи зникає. Тому в кожного своя думка залежно від
власного досвіду.
-
Але все одно кохання немов
дорога, коли ти кудись рухаєшся, а не стоїш на місці. Кохання – це досягнення
чогось нового кращого. – сказала Неля і дістала з бардачку холодної
«Пепсі-коли», щоб зробити кілька ковтків, оскільки пічка доволі сильно сушила
повітря. – Хочеш? – запропонувала вона мені, але я відмовився.
Машин ставало все менше і ми занурювались на територію
розбитих порожніх доріг. Жодних машин в таку ранкову годину, а до села
Плисковці залишалось ще десь півгодини їзди.
-
Кохана, - запитав я – а в
тебе є якась мрія?
-
Найбільша мрія свого
життя? – уточнила Неля з посмішкою і зробила ще кілька ковтків з пляшки.
-
Ну, хоча б на даний
період?
-
Є одна така. Я хочу, щоб
мій братик знову був вдома, був поруч з матір’ю, а ми одного недільного
ранку могли приїхати до них в гості. Де ти після кількох годин спілкування міг
би вийти зі мною в садок і сказати… - замовкла Неля, очікуючи, що цю фразу
підхоплю я.
-
Я кохаю тебе, сонечко… -
сказав я, відчуваючи, що зараз заплачу і поволі загальмував.
Неля хотіла щось сказати, але я повернувся до неї і ніжно
її поцілував, обійнявши, немов прощаюсь з нею назавжди. Після цього дівчина
подивилась на мене дивним поглядом і по її розширених зіницях я зрозумів, що це
кінець. Кінець її розуму. Пляшка «Пепсі-коли» містила майже смертельну дозу
наркотиків. Нелю почало накривати майже одразу. Вона почала пітніти і з її рота
вилітали лише окремі слова, які не мали між собою жодного зв’язку. Її погляд
більше ні на чому не міг сфокусуватись. Я проїхав ще кілька сотень метрів, доки
не зрозумів, що більше не можу їхати далі із Нелею, якій зриває дах. Що далі
робити я не знав, я просто сидів і з жахом спостерігав за тим, в що перетворюється
моя кохана людина. Щоб хоч трохи заглушити свої емоції я увімкнув диск з важким
роком і це тільки прискорило процес.
Десь п’ять хвилин її тіло страшно пітніло і вона стогнала
та вила, немов якийсь звір, який потрапив в пастку, а потім несподівано Неля
відкрила дверцята і кулею вилетіла в поле. Я спробував було її зупинити.
-
Неля, зачекай! – крикнув
я, але не міг її наздогнати через ушкоджену ліву ногу.
Неля шалено бігла полем, на ходу сміючись дурним сміхом і
скидаючи з себе одежу.
-
Неля!!! – відчайдушно
закричав я – Повернись!!!
Проте жодної реакції. Під звук потужного року моя кохана
дівчина зникала в широкому полі, скидаючи з себе останню одежу від неймовірної
спеки, яку вона відчувала. Я схопився за голову з відчаю, а потім злякано
озирнувся, чи бува ніхто не став свідком всього цього, що сталось. Кругом були
поля і не було видно жодної хатини, лише десь далеко по дорозі було видно якусь
білу цятку, яка рухалась. Це був автомобіль, але він був надто далеко, щоб
розібрати мене чи те, що тут сталося, тому я швидко сів в машину. Мотор покірно
завівся. Я розвернувся і рушив назад, подалі від цього місця, де моя кохана
дівчина тепер втратила розум від наркотиків та голою бігає по полям. Подалі від
місця цього страшного злочину, який я сам скоїв!
Спочатку я поволі їхав по ямам, а очі заливали сльози
відчаю і болючої втрати. Я все намагався зрозуміти, чому я це зробив, але
потужний рок на весь салон авто глушив будь-які нормальні думки. Можливо, це
було добре, адже я кілька разів ледь не розвернувся назад, щоб повернутись до
Нелі. Проте страх за власну шкіру був сильнішим і він змушував мене спокійно
їхати дорогою та не привертати увагу даїшників. Мені було ще важче, ніж тієї
ночі, коли я п’янючий повертався з командировки. Кілька азів хотілося направити
своє авто на зустрічну вантажівку і припините це жахіття. Стан був колосально
депресивний, рок не допомагав, очі ледве концентрувались на дорозі.
Я намагався слідувати розробленому мною плану. Коли я
повернувся в місто, то відчув певне полегшення, адже мені потрібно було
зробити, ще кілька справ. Спочатку я заїхав до себе додому і зателефонував
Покровському:
-
Все зроблено. – сказав я
холодним тоном – Будь воно все проклятим нахуй! Я беру відпустку на тиждень чи
на два…
-
Добре. – спокійно відповів
Покровський.
Я з усього розмаху запустив мобільним телефоном об стіну,
від чого той розлетівся на друзки. Потім я прийняв заспокійливого, яке
залишилось від вчорашнього дня, запалив цигарку і трохи заспокоївся. Я давно не
палив, тому зараз відчув певне полегшення. Ще кілька хвилин я збирався з
думками, а потім почав збирати речі, які нагадували про Нелю: фотографії,
записки, якійсь речі, вітальня листівка. Все, що могло вказати на те, що я був
знайомий з цією дівчиною опинилось в поліетиленовому пакеті. Тепер потрібно
було це спалити. Я поїхав машиною кудись за місто, де можна було розводити
полум’я подалі від сторонніх очей. В машині я зібрав до купи сумочку дівчини,
її плащ, кофточку та іконку, яку вона подарувала мені в машину. А також кинув в
пакет пляшку з напоєм, який був насичений наркотиками.
За містом я зцідив трохи пального з бензобаку та пішов в
ліс, де натрапив на місце колишнього вогнища. Я вилив з пляшки отруйний напій,
облив пакет бензином і кинув сірника. Коли полум’я розгорілось, то невідомо
звідки з’явився якийсь чоловік з пакетом в руках, в якому були
жіночі туфлі.
-
Здраствуйте. – привітався
він зі мною.
-
Здраствуйте. – сухо
відповів я, перевівши погляд на нього, а потім знову на полум’я.
-
Щось спалюєте? – перепитав
він – Не проти, якщо як кину у ваше полум’я? – вказав він на пакет з жіночими
туфлями в своїх руках.
-
Валяйте. – погодився і
чоловік акуратно поклав цей пакет на полум’я.
Туфлі швидко зайнялися, а я вирішив поцікавитися, що це
таке робить цей чоловік.
-
Чому це ви спалюєте жіночі
туфлі? Дружина чимось не догодила?
Чоловік невдоволено поморщився:
-
Не повірите, це таке моє
робоче завдання.
-
Робоче завдання? –
перепитав я – Що ж це за робота у вас така?
-
Та працюю водієм в банку.
В нас недавно змінилось керівництво і прийшла якась жінка. Вона трохи йобнута
на голову, а раніше начальником був нормальний мужик і все було спокійно. А цій
суці ніхуя не подобається: то не так і се не так. А на днях взагалі пішов такий
зайоб, що бери хоч на роботу не виходь. Раніше в нас працювала якась
співробітниця і в неї під столом було змінне взуття. Ось ці туфлі. – вказав він
на взуття, яка догорало в полум’ї. – Та співробітниця вже давно звільнилась,
десь більше року, а туфлі лежали собі під столом, припадали пилюкою і нікому в
очі не впадали. Блядь, і ось в нової начальниці справи не йдуть і вона починає
шукати причину, мовляв, а якого хуя в нас справи не йдуть. Вона просто не хоче
подивитися на себе зі сторони і нарешті зрозуміти, що з такою підорвою мало хто
хоче мати справу. Зиркає своїми очима туди-сюди і нарешті її погляд падає на
взуття колишньої співробітниці. Тут вона заводиться: мовляв, це ця
співробітниця залишила тут свої туфлі, щоб у нас нові клієнти не з’являлись, вона поробила і
тому подібне. Як пішов зайоб то не спиниш. І каже мені, щоб я взяв в якийсь
пакет ці туфлі, але тільки щоб не торкався руками, вивіз за місто і спалив їх.
Блядь, і ось я тут.
Після цих слів я розсміявся якимось нездоровим сміхом.
-
Блядь, і ця країна має
приймати Євро-2012?! – вигукнув на останок водій, коли наше полум’я догорало,
спалюючи речі, які нагадували Нелю, та старі туфлі колишньої співробітниці
банку.
Я знову засміявся дурним сміхом, відчуваючи, що
повертаюся в божевільню.
Коментарі
Дописати коментар