Сергій Рибницький ІМПЕРІЯ СЛІЗ (2010-2011 роки) (+21) РОЗДІЛ 37 Грошові потоки і їхня безперервність

 Увага! Текст містить велику кількість лайливих слів, порнографічні примітивні описи від першої особи із цинічними зневажливими висновками. Перед читачами типовий персонаж другої половини нульових років із неконтрольованою підсвідомістю. Стилістика й манера оповіді збережена задля яскравішого ефекту присутності.

 

Всі події та герої даного оповідання

вигадані, будь-яке співпадіння з реальними

подіями та людьми живими чи мертвими

є випадковістю. Автор не прагне будь-кого

образити чи принизити. Будь-яка

схожість використовувалась для

максимального наближення до дійсності

та спонукання зацікавленості в читачів.

 

 

 

 

Присвячується тим дітям,

які щороку безслідно зникають

на території нашої країни

Коли я повертався додому, то заїхав в супермаркет, накупивши там бухла та різних закусок. При поверненні додому, я тупо випив одразу двісті грамів текіли і не закусив. Потім увімкнув телевізор на КУЙ-ТБ, де вдень були одні мультики, але мені було похуй. Я увімкнув комп та запустив першу частину «Сталкера», а ще під’єднав наушники до ноутбука, де волав потужний рок-метал. Так було до пізньої ночі, а потім все по-новому. Я навіть не скидав з себе того ділового костюма, який настільки зім’явся, що я навіть не уявляв собі як його можна відпрасувати. Так тривало десь цілий тиждень, протягом якого я навіть не посмів вийти на вулицю. Хоча я не боявся, мені було просто похуй. Через кілька днів я вже навіть не міг бухати, мені було на рідкість гидко вживати алкоголь. В дзеркалі на мене дивилось жалюгідне створіння, яке було неголеним і з блідим обличчям, а ще червоні очі не мали жодного блиску і були такими самими як в зомбі, яких я сотнями валив в комп’ютерних іграх.

За Нелю я більше не згадував, мені не хотілось та й я більше не міг цього робити, адже мої розваги витісняли з голови все, що тільки було можна. Десь під кінець тижня я перестав відчувати якійсь докори чи ще що-небудь. Мої мізки були промитими і я почав поволі приходити до нормального стану, хоча щось назавжди в мені змінилось. Тепер я цинічно відносився до всього і послав тупо все нахуй. Я знав, що десь тривають різні процеси, в яких я можу прийняти участь або бути осторонь. А якщо осторонь, тоді якого понту існувати?

Доки я ледь не втратив глузд в себе на квартирі, навколо «Ларріон» згущувались хмари. Всіх деталей я не знав, але навряд чи хтось міг вам ці деталі розповісти. Справа про знайдених дітей швидко сформувала потужний сигнал для правоохоронних органів. Тоді в Плисковцях міліції, СБУ та прокуратури було повно. Коли почали обслідувати дітей в лікарні, то жахнулись тому відсотку органів, які їм видалили. Крім того, в підвалі було знайдено кілька тіл, в яких не було жодного шансу вижити через видалені нирки. А потім почали вмирати і ці діти, оскільки доволі часто органи видаляли в несанітарних умовах і практично у всіх них було зараження крові. Правоохоронці настільки були шоковані цією справою, що заборонили до цієї справи будь-який доступ журналістам. Лише кілька різних заміток було в новинах, але не більше, адже тоді журналісти більше приділяли уваги політичній ситуації в країні.

Першим підозрюваним був сторож цього складського приміщення. До нього були всі питання, але той практично нічого не знав та й не міг знати. Його справою було тільки дивитись за складським приміщенням. Потім очі правоохоронців були кинуті на «Ларріон», але якихось прямих доказів не було, просто було дано запит надати інформацію про те, чи якась фірма не орендує це приміщення. Це на офіційному рівні, а неофіційно Покровському було запропоновано відкупитись від пильного ока прокуратури та інших правоохоронних органів. Суми називались в десятки тисяч євро кожному. Покровський був діловою людиною, тому він доволі швидко знайшов гроші, тільки не питайте звідки. В нього було не одне складське приміщення мало такі підвали, в яких чекали своєї участі діти.

Тепер гроші з Туреччини почали поступати майже кожного тижня. Покровський розумів, що треба поки що прикрити такий бізнес інакше ситуація раптово може змінитись і вся справа стане відомою громадськості. Гроші, отримані за органи дітей, радо брали всі: міліція, прокуратура, СБУ і навіть податкова, яка також встромила свого носа в цю справу. І потрібно відмітити, що вони знали, які гроші отримують, звідки ці гроші йдуть. Ні в кого руки не свербіли і ніхто не відвертав носа. Для самого Покровського ця ситуація була нормальною, просто довелося давати дещо більше від звичних сум. Він мав багатьох знайомих впливових людей, які не відвернулись від нього, а були в дружніх відносинах, бо Покровський заробляв непогані гроші.

Отримані відкати йшли вище обласному керівництву, а далі ще вище, щоб справа з дітьми поступово закривалась. Тепер в новинах не згадували за цей випадок, сторожа складського приміщення заарештували як єдиного підозрюваного і згодом він помер в СІЗО від серцевого нападу. Того лоха, який врізався в ворота складського приміщення ледь не заарештували за проникнення зі зламом і сказали, щоб той поменше мовчав. Так само пояснили і місцевим жителям, які були свідками всього цього: забудьте все і ми забудемо про вас. Корупційна машина розвернулась на всіх парах проти простих людей, нещадно підминаючи усю правду та справедливість. Кого ж вона буде більше захищати? Звичайно тих, хто заробляє великі гроші.

А Нелю, яка назавжди втратила глузд, знайшли в якомусь селі десь аж через тиждень. Вона ледь не померла від переохолодження. Спочатку її помістили в лікарню, де з’ясували її особу і зателефонували матері, а потім Ніні Пилипівні. Матір плакала, а тітка цинічно заявила, що дівчина, мабуть, не встояла перед спокусами міста і спробувала наркотики. Це й показали аналізи, вжита нею доза була майже смертельною. За мене ж жодного слова. Мій зв'язок з Нелею тепер був забутий назавжди, а я навіть не хотів поїхати до неї. Згодом її помістили в психлікарню довічно, адже наркотичні речовини своєю величезною дозою пошкодили головний мозок, залишивши її інвалідом на все життя. Мені навіть не було легше від того, коли Ніна Пилипівна запевнила, що Неля не відчуває болю і не відчуває власної недолугості. Я після цих слів послав головного бухгалтера нахуй, не бажаючи з нею розмовляти. Тепер я знав, як сталося так, що Ніна Пилипівна отримала посаду головного бухгалтера цієї зими. Це розповідав сам Покровський. Коли Михайло з’явився в тітки на порозі, то вона його впустила до себе, а потім вирішила здати його людям Покровського, які виловлювали бездомних дітей. Вона не любила своєї сестри, і своїх племінників. Вона любила тільки прикраси і посаду. Покровський дав їй місце головного бухгалтера після такої пожертви. Сам же Михайлик помер через кілька днів після того, як його знайшли в підвалі.

Коли я повернувся на роботу, то на нас чекали нові кадрові перестановки. Анатолія Петровича було звільнено з посади заступника і переведено начальником відділу реалізації товарів. Його місце віддали мені. Я став заступником генерального директора торгової мережі! Підвищення на роботі дало змогу забути про все погане, що сталося зі мною за ці останні тижні. Тепер я був людиною номер два на підприємстві. Покровський оцінив мій вчинок і тепер я був ще більше в нього на гачку, тому йому було не шкода давати мені таку посаду. Я був повністю залежним від нього, оскільки список моїх неофіційних злочинів знову суттєво поповнився. Він міг мені довіряти, оскільки я тепер не міг нічого зробити всупереч його волі, відхилення від лінії означає купу проблем для мене. З іншого боку, посада заступника керуючого вгамувала мої давні кар’єрні амбіції, тому мені було плювати на те, якою ціною було здобуто цю посаду.

Я завідував фінансовими питаннями, причому всіма фінансовими питаннями. Від оплати канцтоварів до вручення чергового відкату прокурору області чи голові обласної адміністрації. Я відповідав за те, щоб грошові потоки були безперервними. Частина грошей з Туреччини тепер йшла тіньовим налом, тому я міг легко заносити відкати готівкою і не ламати собі голову як тепер можна списати ці кошти, щоб не носити більші відкати в податкову. Другим своїм заступником Покровський призначив свого сина, який мав завідувати багатьма іншими питаннями, але оскільки на присутність того розраховувати не доводилось, то цими питаннями завідував я. Правда не безкоштовно, адже крім посади я отримав оклад в 30 тисяч гривень на місяць чистими. Ці гроші були вартими моєї роботи і всі на підприємстві тепер називали мене Дмитро Павлович, навіть завгосп, який був вдвічі старшим від мене, але в десять разів менше від мене заробляв грошей. Крім того, до моїх послуг було службове авто з водієм і я міг більше їздити сам за кермом свого власного «БМВ». Водій зранку забирав мене з квартири і привозив на роботу, а ввечері міг так само завести додому або в якийсь ресторан.

Не знаю як, але батьки змогли довідатись про мій вчинок. Коли я заходив до них в гості, то вони навіть не хотіли зі мною розмовляти. Я відчував себе немов якось чужою людиною в цій квартирі. Тому більше я не ходив до своїх батьків, а більшість вільного часу, якого в мене тепер практично не було ходив з пацанами в сауну, купував елітних проституток, адже в мене залишився мобільний номер тієї Тані, яку я їбав колись в кабінеті Леоніда Андрійовича. Тепер з пацанами в нас були в основному ділові відносини, для дружби місця не залишилось. Андрюха став заступником керуючого «Капітал Комбанк», який поступово почав виходити з серйозних проблем. Тепер він міг більш-менш ефективно управляти персоналом і стимулювати їх до праці іншими методами, ніж тупо кричати та принижувати.

Буян так і далі працював в НБУ, для нас він став накопичувачем різної інформації, яку можна було через нього отримувати. Вас цікавлять дані фінансового результату всіх обласних філій, телефонуємо Буяну і розпитуємо. Він навіть міг незаконно зробити нам копії. Особливо в пригоді ставав Буян, коли потрібно було купити чи продати валюту – він знав де найдешевше, а де найдорожче і отримував свій відсоток. Міг допомогти з кредитом, а міг допомогти прокрутити гроші. На його зарплатну картку НБУ нараховували 20% річних на залишок. Можна було закинути йому на картку певну суму, а потім поділитися з ним відсотками, адже даний відсоток був вищим, ніж на депозити в решті банків.

Макс так і далі викидав гроші на різні проекти, доки не організував фірму по наданню послуг з ремонту. Справи пішли, особливо після того, як я почав збувати йому різні будівельні матеріали з «Ларріон». Під його фірму я міг замовляти нормальні і дешеві матеріали з певною націнкою. Так я включив Макса в свою орбіту. А коли він одружився, то почав закидати справи, доки на місце директора в його фірмі не прийшов Юра і не почав нормально керувати, доки Макс там намагався організувати щось типу сімейного щастя. Ніхто з пацанів не відвернувся від мене, хоча вони і розуміли, що я серйозно зав’яз в цих темних справах. Раніше, коли я кинув банк на 750 тисяч гривень і заліг на дно, вони майже відмовились від мене, але тепер я був заступником генерального директора з щомісячним доходом мінімум в 30 тисяч гривень. Тепер всюди я міг бути своїм в дошку.

Вася так і продовжував вибивати борги з тих, кому раніше видавав кредити. Паралельно його тесть возив його до якоїсь бабки, щоб вона заговорила хлопця від азартних ігор, оскільки дійшло до того, що Вася позичав гроші на азартні ігри навіть у своєї дружини. Ми з ним не спілкувались, він тепер був для нас таким собі середнячком, який так і не повернув нам борги. Вован нічого не давав про себе знати, а його батько поволі віддавав борги тим, в кого його син і Вася раніше позичали. А Паша розвівся і змушений був лягти в психіатричну лікарню, оскільки якось він побив людину на вулиці і йому світив певний строк. Юра розповідав, що Паша тепер остаточно мав невиліковні зайоби в голові.

На роботі почались зміни. Поступово я почав позбавлятись цих старих поцьок і набирав нормальних людей, які не мали роботу. Я натиснув на Ніну Пилипівну, щоб та поміняла практично весь склад бухгалтерії. Начальником відділу реалізації залишився Анатолій Петрович, але в його підпорядкуванні тепер було троє молодих серйозних працівників, які працювали так, що я не дозволяв своєму попереднику на них кричати чи принижувати їх. Я дав йому зрозуміти, що молоде покоління бере владу в свої руки. Я повністю замінив відділ замовлень на нормальних людей. Моя ініціативність давала свої плоди і реалізація почала рости вгору. Тому Покровський закривав очі на це все, адже він весь був у передвиборчій кампанії в обласну раду, яка велась за ті самі гроші. Підприємство набрало певних оборотів, але я знав, що це на кілька місяців. Нові працівники тільки примірялися до роботи, вловлювали різні методи і прийоми. Вони отримували невелику зарплату, оскільки хто буде їм платити багато? Ніхто, в цій країні на персоналі можна економити, адже свавілля тепер проникає на кожне підприємство, в кожен колектив, в кожну душу. Я знав, що доволі швидко все повернеться назад і працівники знову будуть брати відкати, Покровський буде знущатись над всім персоналом. Це лише питання часу.

Я напрацьовував різні схеми тіньового характеру. Одного разу до мене завітала голова благодійного фонду спортивного розвитку дітей «Здорове майбутнє». Уявіть собі, це була Оксана Самойлівська власною персоною. Я одразу її впізнав і розповів їй про нашу зустріч, вона була награно вражена. Ми спілкувались на відволікаючі теми десь хвилин десять, я згадував свої враження від її виступу на олімпіаді, а вона зізналась, що насправді відчувала в той момент. Ми сміялись і обмінювались хитрими поглядами, а потім перейшли до справ. Самойлівська хотіла придбати коштами фонду будівельних матеріалів для проведення ремонту для різних дитячих секцій та спортмайданчиків на суму в сто п’ятдесят тисяч. Тільки от вона хотіла зробити таку операцію фіктивною і отримати готівку. Оксана хитро посміхнулась, а я відповів цинічною посмішкою більше собі, ніж їй. Я навіть порекомендував, як краще це зробити і пообіцяв, що десь через місяць зможу особисто передати їй 120 тисяч гривень, а тридцять тисяч доведеться залишити мені, Покровському та Ніні Пилипівні.

Олімпійська чемпіонка подякувала мені і дала мобільний номер свого телефону. Я провів її до самого авто, а коли повернувся, то почав обдзвонювати всіх директорів складів, аби вони якомога в короткий термін змогли допомогти мені провернути цю операцію. Коли кошти з благодійного фонду були перераховані на наші рахунки, то десь через тиждень я зміг зібрати необхідну суму в 120 тисяч гривень і принести їй особисто додому. Самойлівська раніше була одружена, але недавно розвелась, тому я зміг запросити її на побачення і дорогий ресторан. Через кілька днів ще одне, а потім я навіть побував в її доволі таки непоганій квартирі. Я витрачав чималі гроші, але заробітна плата поки що дозволяла, плюс деякі відкати, тому я не міг не справити на неї враження. Гроші роблять симпатію.

Коли справа дійшла до сексу, то я викладався на всі сто, адже Оксана була гімнасткою і таких жінок не просто задовольнити. Кілька разів вона так кінчила, що на ранок навіть приготувала мені каву. З Самойлівською мені довелося вивчати різні бренди одежі, парфумів, прикрас і ще багато модних речей, оскільки наші розмови в основному обертались навколо цього всього. Про спорт і благодійну допомогу вона взагалі воліла не говорити. Оксана часто розповідала про ті модні речі, на які витрачались відмиті 120 тисяч гривень. Потім ми з нею відмили ще 100 тисяч гривень з благодійного фонду в її кишеню. Покровському було похуй, адже гроші все одно поступали на підприємство. Більше того, він почав мене хвалити за те, що я зумів завести собі таку жінку. Тепер я мусив утримувати дану позицію як тільки міг. Моя мрія №2 здійснилась.