Увага! Текст містить велику кількість лайливих слів, порнографічні примітивні описи від першої особи із цинічними зневажливими висновками. Перед читачами типовий персонаж другої половини нульових років із неконтрольованою підсвідомістю. Стилістика й манера оповіді збережена задля яскравішого ефекту присутності.
Всі події та герої даного оповідання
вигадані, будь-яке співпадіння з реальними
подіями та людьми живими чи мертвими
є випадковістю. Автор не прагне будь-кого
образити чи принизити. Будь-яка
схожість використовувалась для
максимального наближення до дійсності
та спонукання зацікавленості в читачів.
Присвячується тим дітям,
які щороку безслідно зникають
на території нашої країни
Я був людиною номер два на фірмі «Ларріон», тому мені
доручили проведення новорічного корпоративу для співробітників та декількох
наших ділових партнерів. До кінця цього року в нас було дві вагомі причини для
того, щоб нормально відсвяткувати прихід нового року. По-перше, наші прибутки
зросли, переваливши за позначку в два мільйони гривень. По-друге, Покровський
пройшов до обласної ради та став депутатом поряд з такими самими успішними
підприємцями як і він. Фірма «Ларріон» стала однією з найуспішніших в нашій
області, а я став правою рукою одного з найуспішніших підприємців в кризові
часи. В черговий на мене було покладено важливе завдання по організації
корпоративу для нашої фірми. В цьому мені допомагала Оксана та Ніна Пилипівна.
Ми вибрали дорогий ресторан, шикарне меню, найняли зірок національного масштабу
та викинули на це кілька сотень тисяч гривень. Цього разу Покровський був не
проти, адже це були гроші, які ми отримали з Туреччини. Вони для нас були
настільки легкими, що не витрачати їх на вітер було практично не можливо.
Для корпоративу я купив собі чорний смокінг, а Оксана
придбала дорогу сукню якоїсь фірмової марки. З самого ранку я був в ресторані і
контролював весь процес підготовки. Бувало я кілька хвилин сидів на стільці та
спостерігав за молодими офіціантками, навіть спробував з однією з них замутити,
але вирішив не нариватись на скандал з боку Оксани, яка іноді доволі сильно
ревнувала мене до різних жінок. І їй було чого, адже я тихо від неї доволі
часто їбав елітних проституток, на що викидав кілька десятків тисяч лівого
бабла, яке отримував на роботі. Бувало ввечері поїбав проститутку в своєму
кабінеті, а вже вночі їбав Оксану. Це було доволі зручно для мене, адже мені
подобалось різноманіття і навіть не хотілося думати про те, що це колись може
припинитись.
Під вечір я поїхав додому, переодягнувся і вже приїхав до
ресторану з Оксаною, в якої дещо зіпсувався настрій від того, що не змогла
придбати собі останню модель, якогось модного мобільного телефону, аби поганяти
понти перед іншими гостями. А я намагався налаштувати себе на те, щоб не
перепити цього вечору, адже хотілося вночі поставити цю олімпійську чемпіонку
раком та показати їй по повній програмі нову модель. Через цю Оксану я міг
іноді пограти в комп’ютерні ігри лише на роботі, а коли я вмикав телевізор на
КУЙ-ТБ, то вона починала підйобувати мене по повній програмі. Все це було до
тих пір доки я не погнав, що КУЙ-ТБ піднімає мою потенцію – тоді вона стала
менше підйобувати і чекати мене в ліжку після кожного сеансу. З Оксаною
доводилося більше жити її життям – тільки так можна було втриматись біля неї,
хоча через мене вона часто відмивала з благодійного фонду сотні тисяч гривень
пожертв. Грошей в фонді було багато і не обов’язково вони мали виділятись на
дітей – так робили всі, тоді чому Оксана має бути виключенням, адже цей фонд
утворювався під її обличчя і вона брала своє по праву.
Коли більше половини гостей було в ресторані і вже
потроху почали сідати за столики, то Покровський попросив мене проконтролювати
естраду. Блядь, чому б йому не проконтролювати всіх цих співробітників?! Тепер
вже почалося, але не на корпоративі. Шеф трохи поміняв кадри в фірмі і розумних
людей розбавив різними дилетантами, які поналітали на успішне підприємство, де
можна заробити гроші, немов мухи на мед. Ситуація склалася така, що третина
була професіоналами, а дві третини якійсь уйобки, дрібні злодюги і родичі шефа.
Вони ніхуя толком не знали своєї роботи і кожен з них піднімався в суспільстві
різними засобами. Наприклад, чоловік його дочки отримав непогану суму коштів.
Він мав якогось родича в самому міністерстві охорони здоров’я. Цей родич поставив його
першим в черзі на лікування онкозахворюваних, потіснивши інших справді хворих
не просто людей, а дітей. Його не лікували, лікарня була змушена повернути
кошти, але не на казначейські рахунки, а на приватний рахунок чоловіка дочки
Покровського, а це більше ста тисяч євро! Цей чоловік взяв гроші, поділившись
зі своїм родичем та отримав роботу в нашій фірмі. Цей виродок ще й починав
ганяти понти при мені, кілька разів назвавши мене Дімою. Я доволі швидко кілька
разів морально опустив цього уйобка і той до мене більше не говорить взагалі.
Я єдиний, хто міг опускати родичів Покровського, крім
нього самого і шефу це подобалось. Він любив, коли я обматюкаю останніми
словами його молодшу двоюрідну сестру, вона йде жалітись до нього. Покровський
телефонує мені і вимагає пояснень і я пояснюю по телефону, що вона рідкісна
поцька і пояснюю чому. Після цього вона отримує ще кілька матюків і від шефа на
свою адресу та біжить вся заплакана від нього. Коли дурні починали пороти
хуйню, то мені приносило неабияку насолоду сварити їх. Нехай знають, що блат
від шефа не захистить їх від мене, оскільки я сам колись проходив подібну
школу.
Свято почалося, а я йду в спеціальну кімнату, де перша
зірка збирається до свого виступу. Я спокійно без стуку заходжу до кімнати із
серйозним виглядом. Популярна зірка саме гримується перед дзеркалом, біля неї
по телефону розмовляє продюсер. При моїй появі він швиденько завершує розмову,
а звукорежисер тихенько шепоче йому:
-
Палашковський…
Так, я вже встиг запевнити всіх продюсерів, з якими
домовлявся, що я не легкого характеру, тому моє прізвище змушувало загострювати
увагу цих продюсерів, які звичайно бачили і не таких, але моя неофіційна
репутація була для них надто мутною для того, щоб тупо гнати перед мною понти.
Зірка, дивилась на мене в дзеркалі і посміхнулась мені, а я посміхнувся у
відповідь, але не щиро, а доволі цинічно.
-
Ви готові? – перепитав я.
-
Так, Дмитро Павлович,
майже… - відповів продюсер.
-
Ану, вийдемо і поговоримо.
– тихо, проте різко сказав я продюсеру.
Коли ми вийшли в коридор, то я сказав різким тоном:
-
Не «майже», твою мать, а
через кілька хвилин ви маєте виходити на сцену! Ця сука вже пила? – під «сукою»
я маю на увазі зірку, але мені плювати.
-
Ні, «сухий закон». –
запевнив продюсер.
-
Це будеш піздіти
журналістам! – на ходу обламую я його – Кілька місяців тому її ледь п’яну
дотягли до машини. В залі зібрались шановані люди, тому перед ними не потрібно
налажати. Це, нахуй, має бути для тебе сьогоднішнім сенсом життя.
-
Так, так. – запевняв
продюсер.
-
Ти знаєш, чому ти такаєш?
– запитав я його.
-
Какаю? – перепитав він
мене.
Я заржав від його слів, а він заржав зі мною на пару.
-
Такаєш, блядь! – наголосив
я.
-
А, такаю…
-
Так ось, ти такаєш,
оскільки твоя лярва на кількох останніх корпоративах була в сраку п’яною. Тому
сьогодні потрібно буде постаратись, щоб не повертати суму вдвічі більшу за
наданий аванс і щоб ти наступного разу виконував команду «апорт» перед
замовниками. – пояснюю я жорстким голосом.
-
Дмитро Павлович, а
фонограма? – запитує продюсер.
-
Яка нахуй фонограма?! –
майже кричу я – П’ять пісень і вйобуйте нахуй!
-
Нахуй? – перепитує
здивовано продюсер.
-
Нахуй! – чітко говорю я з
роздратуванням.
-
Я вас зрозумів. – сказав
продюсер і я пішов назад до гостей.
Гостей в нас було немало. Серед них був і Євгеній
Леонідович, який провернув непогану операцію з цеглою і був не проти провернути
її знову. Чим чиновникам постійно потрібні гроші і ми були тими самими людьми,
які вміють робити ці гроші. А ось тут сидить Коцанюк і Леонід Андрійович.
Так-так, ми перейшли на обслуговування в інший банк, який допомагав нам
виводити з тіні гроші потоки з Туреччини. Хто крім Коцанюка міг таке
забезпечити? Йому і Леоніду Андрійовичу було плювати на мою аферу і те, що я
колись був під їхнім керівництвом в якості рядового працівника. А мені, в свою
чергу, було плювати, що коли вони мене розміняли на якусь лярву. Тепер я був з
ними на рівних і вони мусили рахуватись зі мною, адже я заробляв більше, ніж
вони разом взяті і тепер вони мусили догоджати мені. Я навіть приколювався над
цими чоловіками, називаючи їх Вовка і Льонька, а вони не часто «дімали» мені, а
називали Дмитро Павлович – так ось нахуй, треба догоджати важливим клієнтам. Я
навіть нагло перевів в їхній банк свій депозит, який збільшився до 200 тисяч
гривень і наголосив, щоб берегли його, мов зіницю ока. Куди їм було діватися,
адже в новому банку справи вже не йшли так вдало як в «Капітал Комбанк». Одного
разу, під час спілкування в кабінеті Коцанюка каву в кабінет заніс сам Григорій
Микитович і ввічливо привітався, назвавши мене на ім’я та по батькові.
На цьому корпоративі мені було цікаво порівняти Коцанюка
і Покровського, які виглядали немов брати-близнюки. Навіть гості в алкогольному
сп’янінні аплодували такій схожості, чим веселили обох цих старих пердунів.
Серед них був і сам Міронов, який ніякого відношення до нашої фірми не мав, але
був близьким другом Покровського і Коцанюка. Особисто я з цим чоловіком випив
по склянці горілки і навіть поцілувався, адже це він допоміг мені піднятись,
хоча сам підприємець зізнався, що лише помаленьку підштовхнув мене. Були тут і
прокурор області, начальник міліції, керівник СБУ, начальник податкової – всі,
кому я останні місяці носив пакети з відкатами. Всі вони знали мене, а я їх.
Крім того, Покровський запросив керівництво місцевого штабу провладної партії.
Грошей не було шкода, адже всі вони дістались для нас легкою ціною. Покровський
знову відновив свій жахливий бізнес, оскільки органи місцевої влади вимагали
все нових грошей і ми могли їх їм дати тільки такою ціною. Всі закривали на це
очі, особливо я, адже раніше я мусив існувати в такій системі, доки отримував
мізерну заробітну плату, а тепер вона почала мені подобатись, коли я почав
отримувати свої великі доходи. Мені було похуй, що все це на ті гроші, які ми
отримуємо від продажу дітей на органи. Правда, мені не подобалось, що ми ці
гроші тупо просираємо, а не вкладаємо в щось перспективне, щоб і завтра мати
прибуток. Хоча для чого маратись? Вкладеш щось в легальне, а завтра в тебе його
відберуть, краще займатись таким жахливим бізнесом, коли тебе кришує влада і не
потикає носа. Хоча, можуть згодом і це спробувати відібрати. Але то в
майбутньому, а сьогодні ми святкуємо…
Виступи артистів змушують нас аплодувати, а мені особисто
доводиться ходити і заспокоювати п’яних співробітників, які буквально лізуть на
сцену і починають чіплятися до артистів. Кількох я навіть виштовхав на вулицю і
з матюками кілька разів засунув головою в сніг для того, щоб ці суки
протверезіли! Серед них була і одна жінка років десь років тридцяти більш-менш
приємної зовнішності. Коли я засовував головою в сніг, то примудрився з
цікавості просунути свою руку їй під труси і трохи облапати. Вона працювала
рядовим бухгалтером, але так нализалась, що ледве трималась на ногах. Вона щось
там забулькала в снігові, а я по приколу запхнув трохи снігу їй в труси і повів
назад в ресторан. Після кількох таких надзвичайних заходів я зміг відновити
дисципліну на святі. Так, і це я міг собі дозволити – мені подобалось знущатись
над такими співробітниками, які не вміють тримати себе в руках.
Було вже десь близько одинадцятої і мені було ще чого
хвилюватись. Основні гості тільки починали розходитись, а десь вже мав
завалитись Плакса, який вмовив мене дозволити йому виступати на корпоративі
разом зі своїм рок-гуртом. Звичайно, що така музика була далеко не форматною
для його батька, Коцанюка, Міронова та інших високоповажних гостей. Але інший
заступник генерального директора також хотів взяти слово перед своїм
колективом. Дурна ідея, але мені вона подобалась. Поволі всі круті дядьки
зникали на виході і я відчував певне полегшення. Я попередив Оксану, яке далі
має бути шоу і їй стало цікаво. Ну, що ж, тоді терпи, моя люба. Покровський був
в курсі і хотів відмовити, але коли почув, що таким чином Плакса хоча заробити
грошенят на нашій фірмі, то це розсмішило його батька, але за умови, що на
корпоративі залишиться тільки всіляка дрібнота. Серед керівництва залишилися
тільки я та Ніна Пилипівна, якій я спеціально не говорив за спеціально
запрошений рок-гурт, оскільки хотів подивитись на її реакцію і те, як її буде
буквально вивертати від такої музики. Рок – це вам не естрада, нахуй!
Під опівніч заявився Плакса з такими самими панками як сам.
Доки його гурт встановлював на сцені апаратуру, а гості із здивуванням дивились
на неформалів. Ми з Плаксою сиділи в гримерці і нюхали кокаїн. Він стаскав
обидві полоси, а я лише одну, оскільки з моєї голови все ніяк не йшла Оксана,
яку я буду сьогодні ставити раком. Наркотик добряче підбадьорив.
-
З Москви? – перепитав я.
-
Так, це не та бодяга, що
розмішують в Києві. – погодився Плакса.
-
На роботу вийдеш?
-
Нахуя, ти ж і без мене
робиш всі справи. – відказав Плакса посміхнувшись.
-
Так. – погодився я,
відчуваючи, що наркотик добряче бадьорить після такого виснажливого святкування
і дивлюся на себе в дзеркало. Раптом я бачу в ньому якусь стару заплакану
жінку, але не дивуюсь цьому, оскільки за останній місяць вона ввижається мені
більше десятка раз. – Тільки хотілось, щоб ти полякав наших співробітників.
Коли думаєш зав’язувати з наркотою?
-
Це тільки на свята,
оскільки для мене немає нічого гіршого за новорічні свята, коли потрібно
зустрічатися всією сім’єю.
-
Дивись, щоб не загнати
себе до смерті. – попереджую я.
Тут в кімнату входить той самий чоловік дочки
Покровського, який працює на фірмі.
-
Дмитро Павлович, а що це
ще має бути? – невдоволеним голосом запитує він у мене і тут бачить свого
шурина – Добрий вечір, Сергій В’ячеславович, давно вас не бачив.
-
І типу тобі це було не в
кайф? – цинічно поглузував я з цього уйобка.
-
Що це має бути? –
перепитав сам себе Плакса – Ти що, блядь, не хочеш почути мого привітання з
Новим Роком?! Пиздуй нахуй за стіл і чекай на мене! – крикнув він на цього
чувака.
-
Нахуй!!! – крикнув я, щоб
до нього швидше дійшло.
Коли двері зачинились, то ми з Плаксою заржали і він
сказав:
-
Блядь, як цього долбойоба
нахуй звати? Вже більше року він їбе мою сестру, а я й досі не знаю його імені…
Будемо ще? – перепитав він мене, пропонуючи ще трохи кокаїну.
-
Давай без фанатизму. Треба
виступати, доки все це кодло не порозбігалось, бо цей уйобок розпиздить всім. –
говорю я і виходжу в зал.
Шоу розпочиналось. Плакса
з’явився на сцені під вимушені оплески його підлеглих зі
словами: «Ну, що торгаші, нахуй, ви готові?!». Потужний рок наповнив приміщення
і цим п’яним співробітникам вже було похуй під що кайфувати,
навіть Ніна Пилипівна почала щось вигинатись. От, курва, вона до всього вміє
підлаштовуватись! Я і Оксана також пустились в танок. Всі ми танцювали і веселились,
а Плакса волав у мікрофон:
Рвуся я в політ
Мурахи по тілу скачуть
Господь шле привіт
А люди плачуть-плачуть
Рок глушив всі мої думки,
тіло здригалось в шаленому ритмі. Ми лише вміли робити гроші на чужих сльозах,
все наше теперішнє благополуччя було засноване на незліченних людських сльозах.
Їх було настільки багато, що було просто дурницею відчувати якійсь докори
сумління. До цього ми долучали всіх, кому давали відкати і всі брали, і ніхто з
них не хотів, щоб це припинялось, адже ми всі були господарями життя. Наш товар
завжди буде мати покупців і наш товар завжди буде в наявності, доки решта людей
не можуть навіть звести кінці з кінцями. Для нас більше не існуватиме
альтернативи, якої насправді ніхто з нас не хоче. Ми цього вечора танцювали та
веселились, підносячи і прославляючи наше велике надбання для нас самих - нашу імперію сліз…
К І Н Е Ц Ь
02 грудня 2010 – 23 лютого 2011 року
Попелюхи
Коментарі
Дописати коментар