це вже старість коли не можеш зрушити з місця коли є простір коли є дорога і кінцівки а все топчешся тут прикутий кимось через щось чи просто закляк як від страху так і від любові коли є свій дім і коли того дому немає навіть коли їдеш на причепі крізь вітер то все одно стоїш на тому самому місці весь порожній ніби втік від смерті чи щомиті все ближче до її іржавої коси ця старість геть не про зморшки сивину не про внуків чи самоту це та сама осінь яка дісталась листопаду і довкола одні кістяки що нічого більше збирати немає ні в кого чогось питати за тепло чи листя бо усе оголилося до війни з багатьма де одне проти одного виставили багнети і все кажуть а пам'ятаєш а знаєш і цей пізньоосінній вечір лишень передчасна пітьма яку освітлює кінчик цигарки коли зізнаєшся так я там був або ж не був яка різниця коли життя мов той дим який розчиняється у вечорі а старість це ніч коли вдихаєш на повні груди і відчуваєш запах сивин...

  вже ящірка ковзнула під камінь глибокий і земля протяжно позіхає залишились лише ми двоє братику у ямі на двох тож про що ти думаєш про дім чи про минуле та ні лише про майбутнє в якому ми не повернемося до живих навіть коли дістанемось своїх не буде нас серед тих тилових бо наша лінія викривлюється і відходить далеко вбік цими просторами осінніми нас заносить в легенди й вигадки бо ж спробуй їм то пояснити як метал плавиться в руках і тече в тіло не як броня а саме гострі голки цвяхи якими тебе пришпилило до цього листопада і не зрушиш не зведеш обличчям в небо до бога якого не насмілились назвати батьком якого одного разу зазирнеш у вічі і вже приречений надломлений і все тремтиш ніби від удару струмом ось це відділило нас від кожного хто хапається борсається з ями де ми покірно сидимо бо там вгорі тільки ближче до нього і він б'є сильніше струмом і люди просто не знають що бог у кожному що бог просто дрімає бурштиновою осінню т...

  ця ріка яка зветься народом вдарила об берег винесла човни і глибинних чудовиськ винесла битву поміж осінню і зимою що в небі вічний туман що в кімнатах старих хат як не свічка тремтить то блимає бурштинова лампа біля якої похилені голови в очікуванні хто переможе хто прийде по свій приз і молитва далі за течією ріки яку звуть народ коли був дитиною старші креслили межу поміж городами між собою і дітьми і була та єдина заповідь не перейди бо інші послідують за тобою бо то лише гребля непевна то лише тимчасово то поки живи і дай народу хоча б човник паперовий на плесо скляне на хвилю тремтливу най він пливе листочком чи кригою чи врешті потоне на втіху рибі але не переходь межі не пускай воду собі в будинок за комір не пускай на сторінки не розливай слова у мугикання безмовних не дозволяй краплям бігти бурштиновим світлом інакше не впізнаєш свого гостя і його рук у себе на плечах просто голос скаже вже час і ти заперечиш а як...

  не кажи про осінь не кажи про рід людський який осипався тілами лише говори час як він осідає в побуті пилом чи розкритими книгами де на сторінці сотій описується танець який ніхто не танцює пишеться про війну на якій ніхто не воює і про любов яка наповнена перепонами і пітьмою коли обоє зашторюють вікна і постіль мов поле бою і далі могила в якій мерці штурхають одне одного а пам'ятаєш хвилину тому хтось із нас збожеволів а нині накотилося серце і пульсує усе на світі та не видно самого світу не чути годинника а час все присутній над оголеними тілами і нікуди ми вже не падаємо не відчуваємо ночі усе це пітьма якою ми скорочуємо рядок на ще одній сторінці і вкотре осінь згадано як і попередню тисячу разів що після неї знову приходить рід людський який починається з імен і гарних манер а далі зойки і тіла які опадають на землю а ти просила про щось інше але іншого немає навіть коли пастухи виходять в поле їхнє стадо розбіглося ...

  тепер усі питання зводяться до того на якому боці ти тепер і кожен бік назвати боязно і там і тут кров холод бруд і сміх приреченості чиста ненависть до всіх яку не здолати лише ковтаєш через кожне слово і воно обпікає нутрощі а так і там і тут до райських садів рукою дістати і бачиш ті самі плоди смак яких вигадливий і жаданий і так само бачиш вогонь з безодні куди людей штовхають цілими народами і поверхи слова байдужі ніби взяті із заголовку директивного бланку мов механізм запущено хто ми такі щоб його відміняти і той вогонь на відстані запальнички над якою силуєшся втримати долоню аби врівноважити гнів і доволі близько щоб капітулювати що достатньо кроку на шляху до вічності коли йдеш не до святих вони лише примари не більше слів якими наповнено цей текст бо шлях не лише до світла ані до осені ніби кістяки дерев не сунуть у вікно вони ті самі ребра які вперлися об серце і пульс як та музика нічна з автівки дорогою все б'ється об ...

  спогади мої невже вони ще й досі мої чи знав я себе в дитинстві в юності чи бачив я себе коли ось тут під колесом світової історії і я кожного дня вигадую як усе це закінчиться хто прийде до мене чи до когось прийду я і мені розповідатимуть мою історію замовчану тисячу разів розповідатимуть скільки битв я програв яку виграв війну чи навпаки і це не старість і не молодість і не зрілість це передчасна пітьма яка завжди чекала на порозі на кожній сторінці святого письма в кожній ноті ньювейвеського плейлисту що сам відводив місце в голові в серці в центрі рідного міста власноруч вдягав її опудалом коли комусь казав люблю і очима вбік на осінь чи на місяць бо там щирості було більше за пристрасть сліпу а нині й вона каже люблю і очі прямо в серце і я певний що вона все бачить і претендує на право мовити за мене про битви які я виграв і про пітьму якій я програв і аж ніколи не навпаки бо що той спогад коли бачиш осінь кожного разу ніби...

  знову калина рясно вродила плодами червоне оживлює осінні краєвиди що синиці співають жалобні пісні хто ти безіменний в обдертій одежі хто тебе оплакує в серпневім світі бо тут немає гіркоти тут садівник блукає поміж деревами бубнить собі під носа о діти мої о раби мої вставайте і дивіться як усе губиться в горизонті як приходять незрілі і перезрілі душі і просять про ще один подих хоч там вже й повітря немає усе загусло металом і землею хоч там усе покинуте навіть спомини розвіяні нащадками за ковток і фунт плоті і усі скарби і ще чотири роки із думкою відтяти собі голову а лише б наповнити груди ароматом калиновим щоб звук синиці маленької і тут і там був єдиною ниткою яка зшиє світло осіннє із теплом серпневим і проступлять із холоду обличчя які йшли у літню гущавину і безвилазно тонули в пороху й зелені і спрямовували думки на сто метрів вперед на сто хвилин вперед от би дістатися ще одного берега з іще одним подихом і махну...