Шепіт темряви розділ 23 (2002-2012 роки) (останній)

 

В п’ятницю ввечері сонце зайшло за горизонт і надворі вже стояли сутінки. Настала сьома година вечора і кімнату освітлювало лише слабке світло вуличних далеких ліхтарів. В трьохкімнатній квартирі було доволі тихо, тишу порушував лише рівномірний гул холодильника, дзюрчання води по водогінних трубах, хід великого настінного годинника та сторонні шуми знадвору, які змішались в єдиний гул, який, здавалось, ніколи не закінчувався та був схожий на звук величезного далекого звіра. У відсутність своїх господарів квартира жила своїм власним життям.

Тишу в квартирі порушило клацання дверного замка. Хтось відмикав вхідні двері. Коли два замки, які були в дверях, нарешті відкрились, то до квартири зайшов один із господарів, Анжеліка Бойко. Вона, важко дихаючи і при цьому замикаючи за собою двері, кинула ключі на поличку для взуття, скинула туфлі та із задоволенням пройшла босоніж, відчувши полегшення для своїх стоп. Анжеліка переодягнулась та включила магнітофон. Касетний програвач тихенько замурчав і кімната наповнилась мелодією Джузеппе Верді “Rigoletto Act I Scena ed Aria. “Gualtier Malde… Caro nome…”. Анжеліка пішла на кухню, щоб трохи перекусити, а сама кімната залишалась в спокою і насичувалась мелодією оперети. Жінка хотіла розслабитись після важкого насиченого тижня.

Однак її спокій тривав не більше хвилини. Замок в двері клацнув і додому повернувся Кирило Миколайович. Він тримав в руках два величезні пакунки з продуктами. Анжела вийшла до нього в коридор:

-    Привіт.

-        Привіт – відповів Кирило Миколайович й простягнув їй пакунки – Візьми та розклади все на кухні.

При зустрічі вони вже практично не цілуються так як це було раніше. Навіть один одному в очі не дивляться...

Анжеліка взяла важкі пакунки і не жартівливо зігнулась під їхньою вагою:

-    Ого! Що це ти понакупляв?! – вражено вигукнула вона.

Та Кирило Миколайович їй нічого не відповів. Він спочатку скинув своє взуття, поставив дипломат на підлогу і вже тоді сказав:

-    Сьогодні в нас буде гість. Нароби з цього холодних закусок, виклади на стіл.

-        А хто? – з цікавістю, а може й з певним невдоволенням запитала вона.

-    Один професор по філософії та культурі. Треба організувати вечерю як найкраще. З цими продуктами я добре витратив грошей, це не рахуючи вина. – стомлено сказав Кирило Миколайович і зайшов до кімнати, де жив його брат Сергій «Блоха» і також був його комп’ютер.

-    Нічого собі. – вражено вигукнула Анжеліка, - Він що дуже поважна персона?

-        Дуже впливова персона! – уточнив Кирило Миколайович.

Він скидав з себе одежу і жбурляв її на стіл, що було досить характерним для викладача. Анжеліка занесла пакунки на кухню і почала розбирати та розкладати продукти. Кирило Миколайович справді накупляв харчів на славу: величезна маса їди, яка очікувала свого прямого призначення – споживання! Після весільного столу Анжеліка не бачила такого величезного асортименту продуктів. Вона швидко почала розставляти в холодильник, а Кирило Миколайович, переодягнувшись, зайшов до вітальні і, вимкнувши музику, ввімкнув телевізор. Анжеліка, почувши, що вимкнули її музику, крикнула з кухні:

-    Може хтось слухає!

-        Хай цей хтось продукти розставляє! – пролунала різка відповідь її чоловіка.

-        Дурень – сказала про себе господиня.

По телебаченню саме починався час новин, а Кирило Миколайович взяв свіжі газети і пішов у туалет. Він любив довго посидіти там, не менше півгодини. А Анжеліка в свою чергу почала поратись на кухні. Спочатку вона нарізала продукти для салатів, а потім зробила бутерброди. В її руках все готувалось швидко й легко.

Коли Кирило Миколайович вийшов з туалету, то вона запитала в нього:

-    Кирило, а коли він має прийти?

-        Десь після дев’ятої – відповів він і пішов пробирати в кімнатах.

-        Може приготувати щось гаряче?

-        Ні, цього не потрібно…

Кирило Миколайович складав свої напівзім’яті речі в шафу, чистив килим стареньким і шумним пилососом, прибирав з столів зайві речі, протирав ганчіркою пилюку.

-    Сергія не було?! – крикнув Кирило Миколайович до кухні.

-        Ні, не було! Мабуть, буде пізно як завжди! – пролунала відповідь.

-        Треба йому сказати, щоб протер від пилюки свій комп’ютер, а то він задовбав мене!

Анжеліка робила салат “олів’є”, коли Кирило Миколайович зайшов на кухню.

-    Де будемо накривати стіл: тут чи в кімнаті?

Кирило Миколайович оглянув кухню і сказав:

-    Давай тут.

-        Місця буде мало. – заперечила Анжеліка.

-        Нічого. Розвернемо стіл і всі помістяться. - він поглянув на годинник: було пів на дев’яту.

Анжеліка завершувала приготування, а Кирило Миколайович мив брудний посуд. Почалось сервірування столу і накладання на нього холодних страв. Маленький стіл не зміг помістити всього, тому десерт залишився на тумбочці.

-    Думаю, все готове. – сказав Кирило Миколайович, оглянувши весь стіл.

Годинник показував 20:45. Викладач одягнув джинси та літній светр, Анжеліка ж вдягнула чорні штани та жовту кофточку. Коли вона наводила макіяж, то запитала у чоловіка:

-    А як звуть того професора?

На що той задумливо відповів:

-    Я навіть і не знаю...

-        Як це ти не знаєш? Кого ж ти запрошуєш до нас в гості? – з не меншим здивуванням запитала Анжеліка.

Кирило Миколайович хотів на це відповісти як раптом телевізор, що от-от мав передавати вечірні новини, зашипів через те, що пропав сигнал. Лише нечітке зображення і нерозбірливий звук тепер транслювались на екрані.

-    А що це він починає! – сказав Кирило Миколайович і хотів було настроїти сигнал як у вхідні двері три рази рівно постукали.

Викладач різко завмер і поглянув на годинник: рівно дев’ята вечора. Анжеліка вийшла в коридор:

-    Це він?

-        Так – невпевнено відповів господар.

Кирило Миколайович поглянув у “глазок”, а потім відімкнув та відчинив вхідні двері. На порозі стояв молодик такого самого віку що й сам викладач у чорному костюмі, середнього зросту із темно-русим акуратно укладеним назад волоссям та темними очима. На ньому була чорна краватка, дуже вузька за своєю шириною, що вже давно вийшла з моди і мала вигляд ніби у випускника школи. Костюм був чорний, неймовірно чистий чорний і поглинаючий, так само як й його туфлі, на яких не було жодного сліду бруду чи пилу. Сорочка ж була яскраво білою та накрохмаленою. Дивно, на ньому не було ніякої верхньої одежі. Гість був акуратно вибритий, обличчя було блідим, а руки доволі жилястими та дещо грубуватими, наче у хірурга. Погляд його темних очей був холодним.

-    Добрий вечір. Гадаю, я прийшов вчасно? – сказав він своїм тихим, ввічливим та одночасно скрипучим і чітким голосом.

-        Так, зараз рівно дев’ята година. – посміхнувся до нього Кирило Миколайович – Добрий вечір, ласкаво просимо до нашої оселі.

Незнайомець посміхнувся теплою посмішкою, але погляд залишався холодним. Він зайшов у квартиру і Кирило Миколайович замкнув за ним двері.

-    Це моя дружина, Анжела. – представив свою дружину викладач.

-        Радий познайомитись з вами, Анжело. – незнайомець подивився їй прямо у вічі, а потім по-джентельменськи галантно взяв і поцілував її в праву руку.

-        Добрий вечір, – розгублено сказала вона такому жесту, шкіра його рук була приємна на дотик, а також гість був доволі молодим для професорського звання.

-        Ви можете не знімати своє взуття – порадив Кирило Миколайович, який майже на півголови був вище від незнайомця.

-        Не турбуйтесь, в мене зі споду взуття чисте. – посміхнувся до господарів гість.

Кирило Миколайович та Анжеліка також посміхнулись.

-    Пане... – звернулася було до нього Анжеліка, але знітилася, не знаючи як назвати гостя по імені.

-        Називайте мене пан Д. – сказав гість, вловивши причину конфузу господині.

Анжеліка була здивована такому імені, а Кирило Миколайович з певних причин ні.

-    Пане Д, вам не важко було нас знайти?

-        Ні, зазвичай, для мене це не проблема – поволі промовив і посміхнувся гість.

-        Проходьте у вітальну залу. – запросив свого гостя господар.

Вони зайшли до кімнати, де телевізор продовжував передавати зіпсований сигнал. Кирило Миколайович підійшов до телевізора, а гість із ледь помітним задоволенням на своєму блідому обличчі розглядав кімнату. Викладач намагався настроїти антену, але це йому ніяк не вдавалось. Зрештою він просто вкрутив звук, але не вимкнув його:

-    Мабуть, якісь неполадки на телеретрансляторі. Можливо, згодом запрацює. – сказав він, ніби вибачаючись перед гостем.

-        У вас чудово підібрані по кольору меблі. – сказав ввічливим голом гість – Переважає жовтий і світло-сірий кольори. Якщо ще забрати телевізор, який не вписується в даний інтер’єр, то положення меблів і сама кімната в цілому будуть мати просто неперевершений вигляд.

-        Невже? Буду мати на увазі. – сказав про себе Кирило Миколайович.

Анжеліка помітила, що у незнайомця на руці на немає годинника. Звідки тоді в нього така пунктуальність? Кирило Миколайович показав рукою в напрямку коридору:

-    Там в коридорі праворуч є двері в ванну кімнату, де ви зможете помити руки.

-        О, дякую!

-        Я вас проведу – Кирило Миколайович вийшов в коридор, а гість прослідував за ним.

Викладач увімкнув світло у ванній кімнаті:

-    Ось, будь ласка.

Пан Д відкрив воду у крані і почав не поспішаючи мити руки з милом. Тим часом, Кирило Миколайович уважно слідкував за ним:

-    Ми можемо обговорити нашу справу після вечері? – запитав він.

-        Звичайно, - відповів пан Д, обдивляючись себе в дзеркалі, а заодно і всю ванну кімнату – вашій дружині не потрібно знати про наші справи. Та й я особливо нікуди не поспішаю. Поки що…

Гість сказав це доволі тихо, щоб не почула Анжеліка. Він помив руки та витер їх рушником:

-    Мені подобається ваше мило із запахом лимону. – сказав він, посміхаючись до Кирила Миколайовича і дивлячись йому в очі своїм незмінним холодним поглядом.

-        Сідаємо до столу? – трохи нервово запитав той.

-        Так, потрібно дотриматись традиції. – повільно і загадково промовив пан Д.

Кирило Миколайович дещо нервово посміхнувся. Вони пройшли на кухню, де Анжеліка розставляла серветки. Стіл був повністю закладений тарілками, на яких були різноманітні холодні страви.

-    Виглядає апетитно. – промовив гість, оглядаючи страви – Ситість мені імпонує.

Анжеліка з вдячністю посміхнулась, хоча комплімент видався їй дивним, а Кирило Миколайович запропонував:

-    Сідайте.

Попри чудово сервірований стіл зі стравами на кухні можна було помітити певний безлад: брудна раковина для миття посуду, повне відро сміття стояло в кутку, всі кухонні меблі були вкриті давніми плямами, які були результатом приготувань їжі і які важко відмивались. Пан Д одразу помітив цей безлад: на краще він і не сподівався. Гість сів за стіл спиною до вікна, холодним поглядом оцінюючи страви. Кирило Миколайович та Анжеліка сіли навпроти нього, особисто їм рідко коли доводилось сидіти за таким щедрим столом в себе вдома.

Анжеліка кинула погляд на незнайомця і побачила, що пан Д сидить, склавши руки перед собою, дивиться на них з чоловіком, неначе чогось очікуючи, але, разом з тим, погляд ніби вивчав їх. Неможливо було щось в цьому погляді розібрати. Кирило Миколайович на мить теж подивився на гостя, але одразу відвів погляд, наче чогось засоромився чи злякався. А потім через певну мить знову подивився на нього і запитав:

-    Що будете пити?

-        Сухе червоне вино. – відповів гість і посміхнувся холодною посмішкою – Воно чудово піднімає апетит. Саме для такого столу.

-        Також сповільнює процес старіння, протидіє раковим захворюванням і знижує тиск. – додала Анжеліка, повторюючи про себе якусь завчену частину тексту.

Кирило Миколайович незадоволено на неї поглянув: мовляв, не втручайся в розмову зі своїми довідковими словами. Він вважав, що в розмові це не доречно, але тепер просто сказав їй:

-    Бачу ти не дарма вчилась в своєму медуніверситеті. - в його тоні можна було вловити нотки сарказму – Мабуть, стосовно даного питання у вас часто були практичні заняття.

Пан Д не поспішаючи смакував їжу, по його обличчю важко було зрозуміти, подобається вона йому чи ні. Здавалось, що гість взагалі не отримує жодного задоволення від їжі. А в сусідній із кухнею кімнаті продовжував працювати телевізор та горіло світло. Сигнал з антени був настільки поганим, що по телевізору неможливо було розібрати зображення. Кімната справляла враження мертвої. Хоча в ній були меблі, апаратура, але в ній настільки було самотньо, що душі робилось холодно. Попри те, що в квартирі жило троє людей, внутрішній інтер’єр був надто старомодним, але, разом з тим, трохи по-європейському компактний та дещо мінімалістичний, ніби в такій квартирі стороння людина не відчувала себе в музеї, але, разом з тим, сімейного затишку тут теж не відчувалося, неначе не з цього місця...

Вечеря подружжя та їхнього гостя тривала. В більшості подружжя розмовляло між собою, тоді як пан Д кидав короткі дивні фрази, особливо не йдучи на вербальний контакт з людьми. Гість в черговий раз кинув дивний погляд на Кирила Миколайовича, той, в свою чергу, відповідав знервованим та сумним поглядом, а потім кидав свій погляд у вікно, яке знаходилось за паном Д і за яким нічого не було видно, окрім далеких вечірніх вогників, які прорізали темряву, линучи із вікон сусідніх будинків навпроти.

Кирило Миколайович подумав, що люди лише вогники, які прорізають темряву. Вони блукають в нетрях, в глибоких нетрях і потрапляють в сирі глибокі ями, волають про допомогу до Бога, світять своїми яскравими ліхтариками міцної непорушної віри. Але іноді схоже, що Бог просто опустив завісу для них... Чому життя неначе темрява? А, можливо, ми не маємо того “світлого ліхтарика” в душі і Бог просто не може нас побачити?

Вечеря поволі підходила до кінця, коли раптом у вхідні двері квартири постукали. Подружжя перекинулось поглядами.

-    Це, мабуть, Сергій. Анжело, піди і відкрий йому. – сказав Кирило Миколайович до своєї дружини.

Анжеліка із невдоволеним виразом обличчя піднялась зі свого місця і вийшла з кухні.

-    Це мій брат, Сергій. – пояснив Кирило Миколайович гостю – Десь, мабуть, загуляв.

 З коридору почувся звук відмикання дверей і молодий чоловічий голос:

-    У нас що гості?

-        Так – почувся голос Анжеліки.

Сергій «Блоха» Бойко мав поганий настрій. Все почалося ще з минулої суботи, коли його несподівано затримала міліція і доставила в управління для допиту, який проводив якийсь міліціонер-садист. Той слідчий знав більшість його темних справ і вдало використав це проти нього. А ще неприємним було те, що його товариш Олексій Петрович «здав» його. Повністю розповів все міліціонерам, як Сергій стає посередником між студентами та викладачами, як він виконує для них розрахункові роботи. Наступного дня Сергій навідався до того викладача додому і вчинив справжній скандал прямо на його порозі. Справа ледь не дійшла до бійки, коли з’явились його батьки і почали погрожувати міліцією.

Після цього Олексій Петрович не був його товаришем. Тому Сергій «Блоха» продовжив свою розробку без професійного математика. Правда, приємним моментом було коли він дізнався, що Олексія Петровича було відсторонено від викладацької діяльності за доповідною того ж таки міліціонера. Сергій навіть витанцьовував кілька хвилин в коридорі, коли до нього дійшла подібна чутка. Хоч батьки Олексія Петровича намагалася оскаржити таке рішення ректора і навіть ходили до того міліціонера, але в самій міліції були інші проблеми. Краєм вуха Сергій чув, що з тим міліціонером навіть щось трапилось, але йому було байдуже до його кривдників. Зрештою, кожен отримує по своїх заслугах.

Найбільше його наразі хвилювала його наукова розробка. У вівторок ввечері він і один його товариш експериментували з радіоапаратурою в його кімнаті в гуртожитку. Кілька годин паювання дротів, під’єднання генератора і вони разом запустили комп’ютерну програму прискорення радіочастот. Перша спроба дозволила отримати цікаві результати поводження цих радіочастот, а потім якийсь придурок в коридорі гуртожитку створив такий гуркіт, що комендант гуртожитку здійняла серйозний лемент. Тому він і його товариш за лічені секунди розібрали свою установку. Причому так, що на повторний збір доведеться витратити багато часу.

Цього вечору він і його товариш ходили по гуртожитку і хотіли випросити в когось кімнату для безпечного проведення свого експерименту. Але все було глухо. Після останніх подій студенти стали доволі боязкими. Навіть його товариш почав втрачати інтерес до цієї розробки. В Сергія залишилась програма, записана на комп’ютер, але перспективи її використання він не бачив. Крім того, ніхто зі студентів не горів більше бажанням заплатити йому за виконання розрахункових робіт по вищій математиці. Схоже, що чутки про його темні справи все-таки дійшли до керівництва університету. Тому Сергій «Блоха» почав почуватися відлюдником в таких колись рідних стінах університету.

З поганим настроєм в джинсах, кросівках та спортивній куртці він розкутою ходою ввійшов на кухню за Анжелікою.

-    Здраствуйте! – вигукнув Сергій і підняв два пальці правої руки догори.

-        Привіт. – привітався у відповідь Кирило Миколайович і кинув на свого брата невдоволений погляд.

-        Добрий вечір. – промовив до Сергія «Блохи» пан Д і поглянув на нього оцінюючим поглядом.

-        Знайомся, - сказала Анжеліка – це пан Д. Він професор.

-        Як? Пан Д? – здивовано перепитав Сергій і подивився на дивного гостя. Акуратний чистий одяг, проте не дорогий. Такий собі звичайний викладач.

-        Приємно познайомитись. – нещиро сказав Сергій.

-        Сідай, повечеряєш – запропонувала Анжеліка, сівши за стіл.

-        Немає бажання. Ще й до того, мене нудить. – невдоволеним голосом відказав «Блоха».

-        Тебе чомусь весь час то нудить, то немає бажання. Сідай і посидь з нами, а то знову посеред ночі будеш лазити в холодильник. Сідай і наїдайся, поки все є на столі. – різким і владним голом заговорив до Сергія його брат.

Після цих слів в очах «Блохи» запалала злість. Він ледве стримав себе, щоб не послати свого брата куди подалі. Тому просто на звичайних словах вирішив не здавати своїх гордовитих позицій.

-    Бачиш, сьогодні дві причини збіглись в часі: в мене немає бажання і нудить. І чому така велика кількість їжі може зникнути за один вечір? Чи у вас тут проводиться конкурс обжер? Не сумніваюсь, що ти, Кирило, переможеш. – сказав різким тоном Сергій.

Це був досить різкий і в’їдливий жарт стосовно того, що Кирило Миколайович мав дещо неконтрольований апетит за столом. Сам викладач мав через це легкі психічні комплекси і тому в нього  в середині закипіла лють від слів Сергія.

-    Ну все, годі! Йди в свою кімнату і сиди перед своїм довбаним монітором! Але не забувай, в чиїй квартирі ти живеш! – крикнув на нього Кирило Миколайович.

Пан Д зробив невдоволене обличчя: він не любив галасу за столом. А Сергій лише посміхнувся загадковою посмішкою:

-    А ти, братику, не забувай, що в тебе є борги за квартиру. Зі своєю зарплатнею ти їх не скоро погасиш. Тому доведеться позичати тільки в мене. Не забувай, хто тобі може допомогти з грошима. – злісно сказав Сергій «Блоха».

-        Про це ми потім поговоримо. - відрізав йому холодним тихим тоном Кирило Миколайович і поглянув на молодшого брата лютим поглядом.

-        Отож бо. – підмітив Сергій – А поки що сиди із цими невдахами.

Після цих слів пан Д посміхнувся недоброю посмішкою і допив залишки вина зі свого келиха. Кирило Миколайович хотів ще щось сказати своєму брату, але той розвернувся і пішов по коридору до своєї кімнати.

На кухні стало тихо. Настрій у подружжя впав: Анжеліка бігала очима від страви до страви, а обличчя Кирила Миколайовича ледь не посиніло від люті. Пан Д із якимось незрозумілим легким задоволенням дивився на подружжя. Його погляд став по-справжньому зміїним та холодним.

Нарешті Кирило Миколайович вирішив розрядити мовчазну ситуацію:

-    Беріть, вечеряйте – запропонував він гостю.

Пан Д акуратно витер свої губи серветкою і поклав її на стіл:

-    Ні, дякую. Ваш брат перебив мені апетит.

Гість підвівся зі столу, за ним підвівся і Кирило Миколайович:

-    Прошу мені вибачитись за свого брата. Так, іноді він буває доволі нестерпним... – хотів вибачитись він перед гостем.

Але пан Д перебив його:

-    Не турбуйтесь. Люди, які прямо висловлюють свою думку не можуть не імпонувати, навіть якщо вони іноді бувають нестерпними.

Пан Д повільним кроком вийшов з кухні і зайшов до ванної кімнати щоб помити руки після вечері. А Кирило Миколайович сказав дружині:

-    Прибери зі столу.

-        Потім приберу – невдоволено відказала вона і хотіла було вийти з кухні, але чоловік грубо схопив її за лікоть.

-        Я сказав: прибери зі столу. Зараз. Ви що, всі хочете мене сьогодні до люті довести?! Мені необхідно переговорити з паном Д наодинці.

Анжеліка злякалась лютого погляду свого чоловіка, подібний погляд вона рідко бачила.

-    Гаразд – холодно відповіла вона і прийнялась збирати зі столу брудний посуд.

-        От і добре – сказав Кирило Миколайович і вийшов з кухні. Він не відчував абсолютно ніяких докорів сумління через подібне поводження зі своєю дружиною, його хвилювала лише розмова з паном Д, тому що від цієї людини залежало його майбутнє, або навіть більше...

Кирило Миколайович нервово ходив по кімнаті: рухи були повільні і невпевнені. Він намагався сфокусувати на чомусь свою увагу, щоб просто зняти напруження. Він подивився на люстру над своєю головою, яка була розрахована на чотири лампочки, але наразі вкручена була лише одна. Від цього в кімнаті було доволі тускле світло. Проте більше не потрібно було, тому що в цій кімнаті вони зазвичай дивились телевізор.

Чомусь на цей раз Кирилу Миколайовичу не сподобалось те, як самотньо світить лампочка в люстрі. В голову прийшло непереборне бажання вкрутити ще три лампочки і щоб вся кімната була пронизана яскравим світлом, щоб ніде не було темного кутка. Кирило Миколайович раптом відчув вовчу самоту і якийсь непереборний жах. Жовте світло лампочки разом із жовтогарячими завісами створювали атмосферу подібну до тої, яка буває на похоронній процесії. Але при цьому господар не звертав ніякої уваги на телевізор позаду себе, який самотньо стояв біля жовтогарячих завіс і передавав зіпсований сигнал. Кирилу Миколайовичу навіть в голову не прийшло вимкнути його.

Пан Д поволі зайшов до кімнати, обвів своїм холодним поглядом кімнату та господаря квартири.

-    Будь-ласка, сідайте. – запропонував Кирило Миколайовичу своєму гостю.

Пан Д сів на широкий диван, навіть не звернувши уваги на слова чоловіка, заклав ногу на ногу, ліву руку поклав на спинку дивана, а праву поклав на своє коліно. Його погляд буквально обвіював холодом Кирила Миколайовича. А той знітився і не знав з чого почати розмову. Він сів на крісло і обережно запитав гостя:

-    Вам сподобалась вечеря?

-        Бувало і краще. – спокійним сухим тоном відповів гість. – Проте, час вичерпався…

У Кирила Миколайовича все похололо в середині від останньої фрази.

-    Розумієте, виникли нові обставини…

-        Обставини? – з легкою здивованістю перепитав пан Д – Обставини поза вашою компетенцією.

-        Я збагнув, що на картині зовсім інше зображення, але було пізно. Кілька сотень сторінок роботи вже написані. І основа цієї роботи ґрунтується саме на зображенні.

-        Суть картини не в її зображенні. – холодним тоном перебив пан Д – На цьому було наголошено при нашій першій зустрічі.

-        А в чому? -  обережно перепитав Кирило Миколайович.

-        Це не в вашій компетенції.

Викладач дивився на холодне обличчя свого гостя і не міг в ньому нічого доброго для себе побачити.

-    Можливо, я чимось можу вам прислужитись? – викладач намагався вхопитись за останню соломинку.

-        Зважаючи на ваші можливості, користі від вас ніякої.

-        Послухайте, від картини залежить все моє подальше майбутнє. Це єдиний шанс і я не можу його впустити. – здавалось, що ще трохи і Кирило Миколайович у відчаї впаде навколішки перед гостем.

Обличчя пана Д після цих слів зробилось невдоволеним та холодним. Він злим голосом сказав викладачеві:

-    Я знаю, що картини у вас тут немає. Я прийшов за іншим.

Темні очі пана Д холодним поглядом пронизували Кирила Миколайовича Бойка, який більше не сказав жодного слова через жах, який скував його тіло і душу...

Анжеліка закінчувала прибирати зі столу, завтра з ранку доведеться мити цей брудний посуд. Настрій їй трохи попсував чоловік та його брат. Як би їй хотілось більше не бачити хоч би цього Сергія «Блоху» в своєму житті ніколи. Він все одно тільки псує настрій. Але все ж таки Сергій приносив прийнанні деякі гроші в сім’ю, хоча й не дуже великі. Звичайно, що молодший брат чоловіка міг би запросто погасити всі борги по квартирі. От тільки вмовити його дуже важко...

Прибираючи посуд, вона потайки на зло чоловіку і його тиранічним вчинкам уявляла собі, як одного разу Сергій прийде з університету в засмученому настрої, а вона якраз вийде з ванної кімнати оголена, постане перед ним. І тоді...

Звук розбитого посуду вивів її з мрійливості. Анжеліка здивовано поглянула на стіл, а потім на підлогу. На підлозі лежало бите скло, все, що залишилося від келиха.

-   О, Господи. – прошипіла вона сама до себе. От до чого можуть довести мрії!

Анжеліка почала збирати розбите скло. Прибравши на кухні, вона пішла до ванної кімнати і вимила там руки. Згодом жінка зайшла до кімнати, де розмовляли Кирило з гостем. Відкривши двері, Анжеліка здивовано побачила, що в кімнаті на дивані сидів пан Д і дивися в телевізор, який шипів, передаючи зіпсований сигнал. Проте Кирила в кімнаті не було. Це було дивно, а пан Д повільно повернув до господарки своє бліде обличчя та посміхнувся одночасно теплою і прямо таки хижацькою посмішкою. Погляд був пронизливий та холодний. Від цього погляду Анжеліка завмерла на порозі, щось її відштовхувало в панові Д і змушувало відчувати холод в усьому тілі.

-   Не стійте в дверях, - промовив до неї пан Д холодним тоном – ви господиня в цій квартирі, а поводитесь так, неначе тут не живете. Проходьте, сідайте.

Жестом руки він запросив сісти на крісло, на якому кілька хвилин тому сидів її чоловік. Анжеліка невпевнено сіла і запитала гостя:

-   А де Кирило?

-   Він кудись вийшов. Кирило Миколайович сказав, що повернеться через кілька хвилин. – відповів пан Д.

Анжеліка була досить таки здивована такому поясненню, адже вона не чула, щоб хто-небудь виходив з квартири. Жінка прибирала на кухні, а звідти все добре чути. Але ж не міг Кирило так просто зникнути. Потрібно знайти пояснення цьому. Можливо, він вийшов саме в той момент, коли вона розбила келех і не почула стук вхідних дверей. Це на нього схоже, коли він без пояснення виходив на двір покурити, а гість залишився тут тому що не курить. Так, це пояснення підходить.

Тепер гість всю свою увагу перевів від телевізора до Анжеліки, а вона здивовано поглянула на телевізор і сказала пану Д:

-    Може я вимкну краще телевізор, а то сигнал якийсь зіпсований.

-        Ні, – заперечив гість – нехай працює, його зображення тільки заспокоює нерви.

Анжеліка посміхнулась цим словам, іноді гість говорив доволі дивні речі.

-    Ви з Кирилом будете працювати на одній кафедрі? – запитала його Анжеліка.

-        Мене переведуть на зовсім інший факультет. – відповів пан Д холодним тоном.

-        А ви захоплюєтесь живописом? Тому що Кирило справжній прихильник живопису. Але, як бачите, тут в нас немає картин. Він хотів було почепити якусь картину, яку приніс додому півроку тому. Але спочатку поставив її перед своїм письмовим столом і писав дуже багато, а потім кудись її подів.

-        Так, я полюбляю живопис. – з цікавістю промовив гість. – Де він її подів?

-        Не пам’ятаю. Гадаю, він вам сам її покаже, коли повернеться. – відповіла Анжеліка.

Гість буквально свердлив жінку своїм холодним і тепер вже дещо зловісним поглядом. Несподівано жінка відчула себе немов загнаною в пастку. Анжеліка намагалась перебороти в собі цей незрозумілий жах, який її пройняв від присутності цього дивного і зловісного гостя. Його поведінка, його очі, вираз обличчя навіювали на неї неабияке відчуття тривоги. Ще й до того вона була сама з цим чоловіком в одній кімнаті! Кирило кудись зник...

Пан Д уважно слідкував за нею. Руки в Анжеліки по-дрібному тремтіли. Все це було результатом шоку, який стався з нею рік тому, коли в неї несподівано стався викидень. Тоді вона навіть не встигла сказати Кирилу, що завагітніла. З тих пір на неї іноді нападали приступи депресії. Так само як і цього разу, коли неприємні відчуття гризли її з середини. Але тепер до них додався ще й страх. Страх перед гостем, який сидів перед нею в кімнаті! Щось хижацьке і демонічне було в його поведінці, хоча обличчя було буквально янгольське молодим та приємним, але очі були такими темними, наче дві безодні, в них нічого для себе не можна було побачити...

Пан Д повільно глибоко вдихнув повітря і промовив до Анжеліки приємним, проте все тим же холодним голосом:

-   Будьте так ласкаві, принесіть мені келих вина.

Ці слова вивели Анжеліку з неприємних думок.

-   Що? – здивовано перепитала вона.

-   Принесіть, будь ласка, келех вина. В мене пересохло в горлі. – посміхнувся до неї гість хижацькою посмішкою.

Анжеліка взяла себе в руки:

-   Зараз, зараз принесу.

Вона нервово встала і вийшла з кімнати, раз по раз озираючись: чи бува пан Д не накинеться на неї. Та ні. Він продовжував сидіти в тій же позі і дивився не на Анжеліку, а на телевізор, що передавав зіпсований телевізійний сигнал.

Анжеліка підійшла до вхідних дверей і побачила, вони замкнуті зсередини на ключ. Дивно, але якщо Кирило кудись вийшов, то двері не могли б бути так замкнуті. Або він замкнув їх ззовні, але ж ключі в отворі з внутрішньої сторони. Цього не може бути! А, можливо, він повернувся і зараз у ванній кімнаті? Анжеліка швидко зайшла до ванної кімнати з надією побачити там чоловіка, але кімната була порожня. Вона відчула, як їй в середині робилось недобре. Анжеліка заглянула в кімнату до Сергія «Блохи».

В його кімнаті було темно і лише горів монітор комп’ютера. Сам Сергій сидів перед монітором, а на вуха надягнув навушники від магнітофона. Хлопець набирав якусь програму на клавіатурі. Було чути як з навушників лунала музика. Він сидів спиною до дверей і не звертав уваги на те, що до нього хтось зайшов, а лише кивав головою в такт музики.

-    Сергій, Кирило до тебе не заходив? – запитала в нього Анжеліка тремтячим голосом.

Нуль уваги! Сергій навіть не повернув голови до неї. Анжеліка закрила двері, а потім заглянула в іншу кімнату. І там нікого. Ні, щось негаразд. Кирило не виходив з квартири, але його тут зараз немає. Анжеліка відчула, як жах кидається на неї з новою силою. Мозок працював з нелюдською силою, намагаючись дати пояснення ситуації, що склалась, однак думки хаотично літали в голові, а в середині щось буквально кричало про небезпеку.

Анжеліка пішла на кухню і залпом випила стакан горілки. Це одразу подіяло на неї заспокійливо. Руки перестали тремтіти. Вона спокійно все обдумала знову і вирішила, що Кирило дійсно кудись вийшов. Тому що неможливо, щоб в такий осінній вечір мало статись щось погане, просто не може бути! Вона налила в келех гостю вино, взяла його в руку і пішла до кімнати, де її чекав пан Д.

Він продовжував сидіти на дивані і роздивлявся кімнату. Руки гість склав на грудях. Пан Д подивися хижацьким поглядом на Анжеліку і по-зміїному посміхнувся:

-    Я вас зачекався. – немов ситий звір промуркотів він.

Анжеліці на мить зробилось погано від цих слів, але тільки на мить. Алкоголь подіяв заспокійливо на її мозок.

-    Вибачайте, що так довго. – нервово відповіла вона.

-        Нічого страшного, келех вина я готовий чекати. – сказав гість і взяв келех з рук Анжеліки.

Пан Д легко поколотив вино в келеху, підніс до обличчя і вдихнув аромат. Його очі на мить прикрились немов від насолоди, а потім він зробив невеликий ковток. Анжеліка тим часом сіла на крісло і з прихованим жахом дивилась на цю, як їй здалося, жахливу сцену: неначе удав поїдає кроля. Пан Д поглянув на неї холодним поглядом і запитав:

-    Чому це ви так зблідли? Невже стакан горілки подіяв на вас не так, як було потрібно?

В неї знову зжалося серце: Анжеліка перед гостем була вся як на долоні.

-    Чомусь довго немає Кирила. Він вам не сказав, куди він йде? – з острахом запитала вона.

Пан Д спокійно сприйняв запитання і зробив невеликий ковток вина.

-    Він більше не повернеться… - промовив гість, повернув голову до Анжеліки і поглянув на неї злим поглядом. Спочатку жінка нервово посміхнулась, вважаючи це за злий жарт, а потім вона відчула, що її зараз знудить.

-        Вибачте, я на хвилинку! – видавила вона з себе та швидко вийшла із кімнати, потім прожогом побігла до ванної кімнати.

Її всю трусило, жах пронизував з голови до ніг! У ванній кімнаті Анжеліка тремтячими руками перебирала свої медикаменти, шукаючи заспокійливе, яке зазвичай приймала під час нападу депресії. Мозок відмовлявся працювати, на очі навернулись сльози. Нарешті вона знайшла ліки і прийняла одразу дві пігулки, запивши їх водою з-під крана. Заодно ще й вмилась водою. Поступово вона прийшла до тями, мозок запрацював. Надія на те, що вона побачить живим Кирила згасала... Там в кімнаті знаходилось щось, що не могло бути людиною, якийсь демон. Демон, який з’явився з темряви і переслідує казна-яку мету, грає в свою божевільну гру.

Тепер Анжеліка намагалась придумати як врятуватись від свого гостя. Потрібно було все розповісти Сергійові, а там він зможе допомогти. Просто втекти з квартири до сусідів. Або, в крайньому випадку, зателефонувати знайомим чи в міліцію. Потрібно втекти від цього демона!

Отямившись та зібравшись із силами, Анжеліка відкрила двері і зіткнулась в дверях з паном Д! Вона несвідомо скрикнула з переляку, а в пана Д не ворухнувся жоден м’яз на обличчі. Анжеліка важко дихала, а пан Д по-зміїному посміхнувся:

-    Мене непокоїла ваша довга відсутність. – сказав він холодним ввічливим тоном.

-        Просто мені трохи недобре. – поспішно відповіла вона.

-        Якщо вам потрібна допомога, то я можу допомогти. - запропонував гість.

-        Ні, дякую – відповіла Анжеліка.

Пан Д трохи постояв в дверях, а потім пішов назад до кімнати. Анжеліка з острахом дивилась йому вслід. Коли він зайшов у кімнату, то вона підійшла до кімнати Сергія. Відчинила двері і зайшла в середину. Сергій «Блоха» продовжував сидіти перед комп’ютером, монітор якого яскраво горів в темній кімнаті. Він сидів спокійно, навіть не ворушився. На голові в нього не було навушників, він лише незворушно дивився в монітор комп’ютера.

-    Сірожа! – позвала вона його нервовим голосом.

Він навіть не ворухнувся, сидячи спиною до Анжеліки. Вона підійшла до Сергія ближче.

-    Сірожа! – промовила вона слізним голосом.

Він не рухався, Анжеліка хотіла підійти до нього, але щось в середині підказувало, щоб вона до «Блохи» не підходила. На серці було недобре передчуття. Анжеліка вийшла з кімнати Сергія і зайшла до своєї, де був телефон. Анжеліка зняла слухавку і хотіла набрати номер телефону своєї подруги, але телефон не працював! Жінка з блідим обличчям опустила слухавку і тільки дія ліків допомагала їй володіти собою. Поступово серцебиття нормалізувалось і вона пішла по коридору до вхідних дверей в надії, що зможе втекти з цієї квартири-пастки. Зі страхом Анжеліка усвідомила, що залишилась сам на сам з зловісним гостем в цій квартирі. Кирила не було, а Сергій сидів перед комп’ютером, не подаючи ознак життя! Гра тривала і тепер підходила до свого фіналу.

Анжеліка підійшла до вхідних дверей і побачила, що в замкові не було ключів. Виходу не було! Пан Д передбачив все і тепер змушував її робити все так, як йому заманеться. Крізь дикий страх, що відступив під дією ліків, Анжеліка усвідомила, що тепер мусить йти в ту кляту кімнату до гостя, щоб дізнатись правду...

Пан Д стояв біля завіс, тримаючи руки за спиною. Його холодне і бліде обличчя освітлювала єдина лампочка в люстрі. Біля нього телевізор передавав зіпсований сигнал. Анжеліка невпевнено і нервово зайшла до кімнати, гість кинув на неї холодний погляд:

-    Проходьте, сідайте. Заспокійливі ліки легко затьмарюють людський мозок. – сказав він.

Відчуваючи, що в неї тремтять ноги, Анжеліка сіла на диван.

-    Скажіть, де Кирило? – слабким голосом запитала вона, на очі навернулись сльози.

-        Залишилося недовго. – холодним тоном промовив пан Д.

Анжеліка закрила лице руками і розплакалась. А пан Д дістав з лівого карману свого піджака ключ із брилком. На ньому був надпис: “Рудниця. №0859”. Це був ключ від камери схову. Гість подивився на нього, посміхнувся зловісною посмішкою і поклав назад до кишені.

-    Гадаю, вам не варто дивитись на свого чоловіка. – почав говорити гість твердим холодним голосом. – Ваша сім’я жила в ілюзії примарного сімейного щастя, а насправді являла собою пусту нішу в суспільстві. Тому не буде великою втратою, якщо цієї сім’ї не стане.

Гість продовжував стояти біля вікна, тримаючи руки за спиною. Він холодним поглядом дивився на Анжеліку, що з жахом на обличчі кинулась в ванну кімнату.

-    Ваші ліки вас не врятують. – холодно сказав пан Д їй в спину.

Анжеліка увірвалась до ванної кімнати і закрила за собою двері на замок. Її мозок не працював, погляд був божевільний від жаху. Вона відчувала, що помре, їй було відведено лічені не хвилини, а вже секунди.

-    Господи, допоможи! – крізь сльози благала вона.

Анжеліка кинула до рота жменю пігулок і запила водою з-під крана. Вона поглянула на своє відображення в дзеркалі. Обличчя було неначе в примари, блідим і змученим. Очі були витріщені від жаху, вона спробувала посміхнутись, але вийшла не посмішка, а божевільний оскал! Вона почала кидати погляди в різні місця крім дверей, куди можна було б втекти. Проте виходу не було!

Раптом вона завмерла і прислухалась. З кімнати до дверей наближались кроки. Кроки гостя! Важко дихаючи, вона дивилась на двері і завмерла. Стало тихо-тихо, Анжеліка чула лише стук свого серця. Хтось з того боку дверей легенько постукав тричі в двері та промовив тихим дівочим голосом:

-    Готуйся до рок-н-ролу, хлопче…

Від цих слів Анжеліка несамовито закричала...

Пан Д вийшов з ванної кімнати і попрямував до вхідних дверей. Він дістав з кишені ключі та відімкнув їх. Перед тим як вийти, він поправив свій одяг та зачіску, дивлячись на себе в дзеркало. Вийшовши з квартири, гість замкнув двері на два замки.

Квартира продовжувала жити своїм життям. Працював і гудів холодильник на кухні, телевізор перестав передавати зіпсований сигнал, який тепер дивним чином налагодився і транслювалась якась кримінальна передача. Світло залишилось увімкненим в коридорі та в кімнаті, де знаходився телевізор. Квартира жила своїм життям, життям без господарів...

 

Приблизно о другій годині ночі на залізничній станції Рудниця зібралось з два десятка людей. Всі вони очікували міжміську електричку, що прямувала далеко на південь. Хтось повертався додому, а хтось навпаки. Але всім їм було доволі неприємно їхати в такий пізній прохолодний час. Ще й до того, надворі почав падати мокрий сніг.

Нарешті здалеку показались вогні електрички. Люди заворушились в очікуванні сісти на поїзд. Ті, хто зустрічав, намагались ще здалеку роздивитись вагони, щоб знайти своїх рідних та знайомих. Машиніст подав гудок і електричка, зменшуючи швидкість, зупинилась навпроти перону вокзалу, який видавав свою присутність освітленою з середини залою очікування. Не встигли відкритись двері, як біля них на пероні сформувалась черга майбутніх пасажирів. Нарешті двері розкрились і на перон зійшли з кілька людей, а потім у вагони почали заходити вже нові пасажири. Через вікна було помітно, що в електричці було багато вільних місць. Коли пасажири зайшли у вагони зі своїм багажем, а двері закрились, то електричка повільно з гулом електродвигуна рушила в напрямку півдня. Як тільки потяг відбув, люди і пасажири, що зійшли, почали розходитись з нічної площі вокзалу.

Хмари повністю закрили місяць тому тільки два вцілілих ліхтаря вокзалу освітлювали все навкруги. Коли перон опустів пан Д буквально винирнув із темряви і уважно обдивився вокзал. Нікого не помітивши, він зайшов в очікувальну залу. На костюмі пана Д не було жодної краплини вологи, немов мокрі сніжинки облітали його стороною. Його кроки дзвінким відлунням котились по кахельній підлозі. В очікувальній залі кілька людей ще очікували свого потягу. Пан Д кинув на них свій короткий холодний погляд: дехто спав, а дехто із здивуванням дивився на незвичного пасажира, який був одягнений в один костюм в таку холодну погоду.

Пан Д пройшов у сусіднє приміщення, де знаходилось віконечко касира: один сонний міліціонер, пусті місця для пасажирів та камери схову. Не звертаючи ніякої уваги на міліціонера, від підійшов до камери схову №0859. Діставши ключ, пан Д відімкнув замок і відкрив камеру схову. В середині вона була порожньою, нічого крім темних стінок там не було...