Сергій Рибницький "СВІТЛІ ДНІ ДЛЯ КАТІ". Розділ 2 Congelation із рідини у камінь

 

Вероніка прокинулась в кімнаті порожнього будинку. Її рука сіпнулась і перевернула порожню алюмінієву банку з-під "Пепсі". Вона так і заснула на стільці, закинувши назад голову, від чого затерпла шия, а в роті пересохло. Жінка сонно озирнулась, поставила руки перед собою і важко опустила голову на стіл. Вона все ще тут. Вчора Кланцатий так і не прийшов, Вероніка набирала по телефону Володимира, але той кілька разів безтактовно скинув виклик, тому під вечір довелося їхати до місцевої крамниці по їжу і напої. Далі все як в тумані. Здається, вона переборщила з пігулками і відео, яке вантажилось одне за одним. Хтозна, скільки це тривало. Телефон зжер половину ємності павербанку, пристрій стояв на столі з повним зарядом. Вероніка швидко очистила історію переглядів і вмилася водою з пляшки. Упаковки з-під їжі валялися на столі і на підлозі. В животі відчувалась важкість. Годинник показував 10:45. І ніхто не приходить, Кланцатого немає. Є лише відчуття мертвої порожнечі в цьому будинку, затхлості повітря і невирішеної проблеми. То ж куди витікає вода з синього баку, на який нині Вероніка дивилась відсутнім поглядом. Притомного пояснення в неї й досі не було.

Двері гримнули коли вона вийшла назовні, примружившись від яскравого світла. Надворі панувала липнева спека. Вероніка спустилась вздовж сусіднього паркану до дерев'яного туалету. Дошки підгнили, але її вагу витримували. День поступово проникав в її голову, насичувався відчуттями, кольорами і думками, які все чіткіше формували розпорядок на сьогодні. Вона встромила цигарку в рота, але за мить вийняла. Ні, краще пригальмувати. Нехай організм набере своїх звичних біологічних оборотів, нехай відновиться. То й що коли м'язи зводить, коли думки колючі мов бите скло? Дай тілу побути собою і наступного разу задоволення буде яснішим.

Коли це все почалося? Вчора десь після обіду коли вона просто сиділа і чекала на Кланцатого, аби повернути ключі. Вероніка ще тоді могла почати досліджувати злив в підлозі, але все чекала на доглядача, аби той раптом не виставив усну претензію, що така-сяка почала тут пхати носа, щось розкопувати. Раніше так вже не раз траплялося і на віть не на роботі. Вона зайшла в одну з порожніх кімнат, куди крізь вікно і дерева пробивалось сонце і буквально заповнювало світлом увесь простір. Згадала себе дитиною коли ще жила в селі в подібному будинку і в них також була порожня кімната. Незрозуміло чому і хто в ній раніше жив. Вероніка тільки почала ходити в школу як її сім'я переїхала в місто. Але сама кімната дуже запам'яталася, бо якось вона туди забігла ще дитиною і почала гратися м'ячом. На звук гупання м'ячам забігла мама, надавала ляпасів по дупці, насварила і Вероніка вибігла звідти вся в сльозах. Чорт, який далекий спомин, але настільки яскравий, набагато яскравіший від вчорашнього дня коли ота вогка холодна яма під колонкою особливо запам'яталася. Проте далекий спомин раптово нахлинув на неї із своєрідним продовженням. Так, стривай! Так, дійсно продовження. Кімната не була порожньою, бо щось зачаїлося в кутку. Чекай-чекай, кімната увесь час була ж порожньою, чому це раптом в споминах щось з'являється в кутку?! Її очі обережно ковзнули підлогою праворуч і тут її тіло розвернулось услід за поглядом і кімната так само залишалася порожньою, але в спогадах дійсно щось прорізалося.

Вероніка повернулася в кімнату зі столом і стільцем. Спочатку вона поїде в крамницю по каву і намагатиметься до третьої години дня не вмикати відео, не ковтатиме заспокійливих пігулок та не вживатиме сумнівних харчових стимуляторів. Як тільки вона склала план в своїй голові, кімнату пронизав стогін-гул і з баку крізь повздовжню пластикову трубу вдарив струмінь води. Сила тиску була вражаючою і струмінь бив в отвір на підлозі, навіть не збираючись в трубі — горловина приймала рідину безвідмовно, незважаючи на сіточку зверху.

— Якого біса? — пробубніла Вероніка.

За мить пролунав стукіт. Так, стукіт, який линув від бака, до того ж з середини ємності. Щось нерівномірно стукало. Ніби панічно. Можливо запобіжник чи клапан. Щось мов плавало всередині і билося об стінки. Риба? Та цей бак на акваріум взагалі не схожий. Стукіт все сильнішав і щось забулькало всередині. Струмінь води з труби все продовжував свистіти від сили тиску. Вероніка наблизилась впритул і припала вухом до синього бака. Знову глухий удар і жінка відсахнулась. За мить усе стихло і тиск з труби послабшав, а потім перейшов у цівку, забулькав і зрештою впало кілька крапель. Все затихло. Вода в зливі ще трохи пошуміла внутрішнім потоком і все.

— Чортзна що.

Вона поглянула на годинник: 11:04. Приблизно вчора… Та ні, в той самий час вона чула стукіт, який передавався по трубі. Ось і джерело шуму. Добре, тоді що воно собою являє? В бакові є якийсь внутрішній таймер, який переганяє воду, до того під таким тиском, ніби на першому поверсі "хрущовки" викрутили трубу опалення? За це короткий час витекло літрів шістдесят-сімдесят. В місцевому водогоні не може бути подібного тиску. Схоже, ця штука розроблена для поливу, можливо, для швидкого поливу коли назбирає воду в цей бак. До речі ємність доволі міцна, схоже, конструкція дозволяє запобігти розмерзанню при певній температурі нижче нуля. Вона чули про подібні пристосування, але вживу бачила вперше.

Отже, є джерело надходження води, зрозуміло куди вона витікає. Та чи є це причиною підтоплення сусідської стіни? Або під будинком сховано вигрібну яму, хоча жодних слідів, що під будинком є порожнина, без осувань землі чи мокроти на фундаменті. До того ж вода стікає швидко без затримок. Тепер питання: куди вона стікає і де саме витікає? Але спочатку кава. А потім братися за лопату. Поки в крамниці вона купувала напій і печиво, то краєм вуха почула, що одна з відвідувачок говорить про Миколу Павловича: нібито той підбурює своїх сусідів до вимоги селищній раді повністю замінити людям систему водогону за рахунок місцевого бюджету. У Вероніки від здивування здійнялися вгору брови. Якщо це так, то Миколі Павловичу слід добре все зважити, адже для місцевої влади подібний проект за теперішніх часів подібний самогубству. І селищна рада у відповідь може піти на різні хитрощі й трюки. Ні, з владою не варто гратися. Хіба що Микола Павлович сам не захоче стати головою селищної ради. Нехай він й надто розумний для цієї посади, але часи непевні і вимагають різних дивних рішень.

Вероніка допивала каву на вулиці біля будинку покійного Бойка. Їй чомусь кортіло перетнутися з сусідом-придурком, ще раз поглянути на цю зарозумілу людину, яка могла дозволити собі говорити іншим гострі неприємні речі, незважаючи на їхній соціальний статус. Немов лінчує на ходу, розриває на шматки і з таким виглядом, ніби лише так й слід чинити: різати людей по живому. Проте будинок Миколи Павловича розкинувся праворуч неприступною фортецею, частково схованою за високим парканом. Ні, така людина відгороджена від решти і годі чекати, що можна ось так просто зустріти його на вулиці.

Вероніка дістала з багажника лопату, яку постійно возила з собою при подібних відрядженнях. Кланцатий й досі не прийшов. Схоже, що про неї усі забули. Навіть коли їм представити результати експертизи, то на Вероніку ніхто не зважатиме. Запалюючи цигарку, вона навіть про себе погодилася, що це доволі непогано коли на тебе особливо не зважають. Що ж, розвідка триває. Вероніка спустилась нижче будинку до городу і придивилась до пагорбу далі людських садиб. Високий Паркан з боку Миколи Павловича тягнувся до самого кінця городу, унеможливлюючи підглянути, що там у багатія замість городу. Зрозуміло, що вирощуванням помідор і саджанням кукурудзи той не переймається. У покійно Бойка город пустував і поріс бур'янами, проте видно, що недавно їх косили. За невисоким пагорбом тягнувся поступовий схил аж до соєвих полів.

Сонце розпекло темну одежу жінки, вона дістала з наплічника сонцезахисні окуляри і скинула з себе пайту. Так легше видивлятися землю в пошуках труби дренажу чи хоча б мокрого місця, де можливий витік води. Усе марно. Якщо є зливна яма, накрита кришкою і присипана землею, то виявити її непросто. Вероніка дісталась одного кутка городу і поштрикала лопатою землю у сподіванні натрапити на метал чи навіть шифер потенційної кришки. Марно — одна земля, бур'яни і поодинокі камінці. І так в кожному кутку ділянки. У сусідів ліворуч від покійного Бойка збірна яма є: в кінці городу крізь сітковий паркан помітно кам'яний підмурок, накритий оцинкованим листом. Вероніка припустила, що дренаж покійного Бойка міг бути під'єднаний до сусідської вигрібної ями. Та ні, цього б ніхто не дозволив. Вероніка ще деякий час поштурхала лопатою землю і подумала, що цілком можливо Бойко міг просто випустити зливну трубу в город, де вода просочується в ґрунт і виявити її неможливо якщо не розкопувати ділянку. Ні, поратися в землі справа важка і невдячна. Крім того, слід точно визначити це починати розкопки.

Що ж, година блукання під пекучим сонцем нічого не дала. А писати в звіті, що вода стікає невідомо куди і можливо підмиває сусідські будинки також ніби пальцем в небо і її керівництво не прийме такого висновку і ще більше не прийме місцева влада. Будь-який натяк, що Микола Павлович дійсно має рацію щодо комунальної проблеми поставить селищного голову в незручне становище. За можливого протистояння зухвалого чоловіка і влади це стане сильним козирем.

Вероніка посміхнулась до себе: оце вона вчора дозволила собі зайвого, що сьогодні в голову лізуть подібні політичні думки. Вже підкралась година обіду. Шлунок дещо оклигав і подавав сигнали, що пора вже відновлювати звичний режим харчування та й взагалі треба повертатися до налагодженої рутини. Вона присіла в тіні старої вишні на суху землю і поглянула на низький пагорб за сіткою огорожі нижче городу. Поросла висока трава, чагарники і поодинокі деревця. Дивно, що ця ділянка ще нікому не відійшла у власність. Вероніка запалила цигарку і так очима кілька хвилин вивчала місцевість. Зрештою, вона підвелась на ноги, обережно перелізла огорожу і рушила у високу траву, весь час озираючись на будинок Бойка, тримаючи уявну пряму лінію від зливу. Трава, будяки, кущі шипшини чіплялися за одежу і дряпали шкіру на руках. Вероніка опустила погляд вниз, чіпляючись очима за будь-що відмінне від природнього середовища.

Вона не одноразова чула від різних людей: що така жінка робить на подібній посаді? Як від чоловіків так і від жінок. Ніхто не очікує, що перевіряти водогін прийде саме вона і звідси недовіра до її висновків. А потім знову питання: ну навіщо ти сюди прийшла? Вероніка ніколи не давала прямої відповіді, не говорила чіткими сентенція чому вона тут. Так, нехай не вистачає чоловіків, нехай робота не надто важка фізично — аби лише обладнання працювало добре, а співставити показники з еталоном та реальністю справа звична. Ось і тепер її мозок зголоднілий за дозою відео, пігулками і дешевими стимуляторами, почав сам себе їсти ось таким питанням: навіщо вона тут? Що це за робота, за яку отримуєш жалюгідну оплату, більшу частину якої "жере" власна автівка? Вероніка сама до себе посміхнулась, їй здавалося, що вона розмовляла вголос сама з собою ніби власна матір. Ось тобі й стресова ситуація, яку мама насправді може контролювати. Варто зустрітися з нею в реальності, мама одразу перехопить контроль, візьме розмову в свої руки і своїми їдкими висловами зробить все, щоб Вероніка ще більше трималась цієї роботи. Бісове замкнене коло. Лише вона і неосяжні водогони в цьому злиденному регіоні і жодної чіткої думки, яка б усе це пояснила і, більше того, змусила робити хоч якийсь вибір. Чого-чого, а вибору Вероніка робити більше не хотіла.

З кожною хвилиною сонце палило все більше, липень той місяць, який не бере полонених. Все, що їй траплялося на очі, не притягало хоч якоїсь цікавості. Галявина зі своєю шумною екосистемою, ніби кожна жива істота прагне відчути своє існування наповну доки цей день не згас. Ось тобі й село, на краю якого в більшій мірі зупинено саме людську цивілізацію, аніж підкорено природу. В місті Вероніка підлітком споглядала нещасні дерева, декоративні клумби як дивну в'язницю для природи поки люди з погордою думали, що це вони щось там вберегли. Ні, це більше в'язниця — суто людський винахід, куди й самій хочеться потрапити, думаючи, що зробила вірний вибір. Як тоді після Нового року, коли навчилася замикати чи радше блокувати двері своєї кімнати, оскільки замок в дверях був ненадійним. Знову спогади.

Її нога провалилася в мілку вирву і Вероніка зойкнувши ледь втримала рівновагу. Їй навіть стало смішно від такої несподіванки. Так ще й недовго і зламати ноги. Висока трава підступна і, схоже, вона наступила в якесь лайно. Ну, молодець, тепер ще й кросівки забруднила, хоч як намагалась їх вберегти. Доведеться це лайно півдня вичищати! Вероніка присіла на траву і роззулась. Полізла в наплічник по чергову вологу серветку. Непогані кросівки, навесні вартували половину місячної заробітної плати, а вона дурноголова все ніяк не придбає собі змінні черевики для роботи. Як же це їх охайно витерти від лайна? А ні, Вероніка придивилась: це лише болото і жодного смороду. Це вже краще. Вона швидко витерла кросівок від бруду і завмерла. Болото? Тут?

Вона швидко взулася і розсунула траву у мілкій вирві. Так, болото, тобто, досить багато вологи як для місцини, де давно не було дощу. Трава і ґрунт не давали толком усе розгледіти. Вероніка обережно загнала лопату у траву і відкинула в бік купу вогкої землі. Метал вперся об щось тверде. Вона ще кілька разів вгрузла вістрям углиб і щось знову захрумтіло. Або камінь, або азбестова труба. Вероніка провернула лопатою і розгледіла кільце азбестоцементної труби діаметром сто міліметрів. Всередині забилась земля і вода, яка потекла з труби тоненькою мутною цівкою.

— Дідько, — Вероніка випросталась і поглянула на будинок Бойка, прикинувши відстань дренажної труби, — тут всі сто двадцять чи сто п'ятдесят метрів.

Що ж, витік дренажу є, залишається перевірити чи дійсно він веде від будинку Бойка. Труба може належати й комусь з сусідів. Жінка посміхнулась сама до себе, будучи задоволеною, що процес триває і що немає в цьому світі ніякого глухого кута, а є лише простір, який просто потребує дослідження. Шлунок забурчав, в голові досить прояснилося, аби скласти рецепт наступної "дози", хоча Вероніка не називала це залежністю, адже жодних тобі алкалоїдів, крім цигарок і кави, ніякого алкоголю, хіба що сік і кола, ну й ліки. За рецептом і без рецепту. Знеболюючі, седатики, іноді може допомогти навіть активоване вугілля якщо вдало обрати відео.

Повернувшись до автівки, вона почула голос Миколи Павловича на сусідньому подвір'ї, але з іншого боку від господи покійного Бойка. Над профнастильним парканом поміж грушками у садку виднілась чорнява голова зухвалого чоловіка, який активно розповідав двом жінкам пенсійного віку про водогін і селищного голову.

— Ось, що ми маємо усвідомити в першу чергу: ми не можемо контролювати все, що нас оточує, — цього разу Микола Павлович був одягнений в брюки і світлу сорочку з коротким рукавом, ніби один із християнських проповідників на вулиці, який захопливо агітує за віру, — Це дійсно так, але сучасна влада саме цього й прагне, що ми з вами нічого не могли контролювати, щоб речі приходили і йшли від нас звичним потоком. Майно, гроші, соціальні атрибути, та навіть щоб люди усі для нас були на одне обличчя і щоб нам було байдуже, яку фотографію перенесуть на цвинтарну плиту. Так, владі добре, коли люди усе сприйматимуть потоком: вибори, зими, стихійні лиха, пандемія, війна, вимирання — мовляв, такий світ тому годі противитися. Хороша філософія доки випадково, хоча геть не випадково, а цілком закономірно не виявляєш наслідок подібної філософії коли ти володієш меншими благами, аніж раніше були в тебе. Або ж ще кілька років тому ваш новий будинок нині взяв і пішов тріщинами. Що це? Поганий забудовник, або ж старий водогін, який вже час замінити? І бажано замінити так, щоб люди мали змогу вчасно помічати пошкодження і порив у водогінних трубах, щоб вода не підтоплювала ваш фундамент. Це ж чудова ідея, погодьтеся. Більше того, якщо добре попросити селищну раду, то на проект водогону крім коштів селищної ради можна випросити фінансування від закордонних інституцій. Але існує суттєва перешкода — теперішній селищний голова. Давайте будемо відвертими: давно минули ті часи, коли влада існувала для полегшення життя кожного мешканця, нині ж влада це виклик, новий рівень життєвої боротьби, навіть гірше за екзистенціальну кризу, гірше за протистояння класичному і модерному злу. Селищний голова ніби прямо нам говорить: не зважайте на проблеми, бо я їх не вирішую, а насправді ці проблеми маєте вирішити саме ви; вирішую я, але ви їх не контролюєте, бо ви позбавлені можливості вирішити проблему в зародку. Якщо ж ми, мешканці сіл, візьмемо на себе функції влади, якими ми направду володіємо і можемо реалізувати шляхом висловлення недовіри селищному голові, тоді перед нами відкриються чудові перспективи. Ми зможемо обрати свого представника з іншими підходами до вирішення, так, саме вирішення проблем, а не вічного переливання "з пустого в порожнє" на догоду власної премії чиновникам. Тому перший крок: формуймо колективний запит на заміну водогону коштом влади, вірніше, коштом громади, нашими податками, яких чомусь вистачає на заробітну плату депутатам і апарату селищної ради, але бракує на ряд необхідних речей. Наші податки повинні йти на наше благо. Якщо селищна рада це відкидає, то ми не просто висуваємо ультиматум недовіри, ми висловлюємо абсолютну недовіру і проводимо дострокові вибори.

— Та виберемо нового і буде те саме. — відмахнулась одна з жінок.

— Ще гірше буде красти. — додала інша.

— Розумію вас, багато років безладу і низьких доходів вбили будь-яку довіру. Тоді погляньмо на це з іншого боку: у владних людей життя доволі забезпечене і ми можемо хоча б їм насолити, урвати доступ до грошових потоків. З іншого боку, не забуваймо про воду, яка може стати загрозою для наших будинків. Ні з того ні з сього завтра почне осідати стіна в будинку, а владних людей нічого не хвилюватиме.

— Так, — погодилась перша жінка, — їх нічого не хвилюватиме.

— Тоді навіщо вони мають сидіти на владному місці, до того ж сидіти спокійно? Давайте зіпсуємо їм життя. — вхопився за соломинку Микола Павлович, — Давайте, об'єднаємося і застрахуємо себе сусідською домовленістю.

Вероніці стало трохи зле від почутого, хоча й негарно підслуховувати, адже Микола Павлович немов на ходу перебирав потенційну мотивацію людей, не впевнений за що вхопитися. І, звісно, виловив у людей бажання нашкодити селищному голові. Вероніка подумки відносила себе на бік представників місцевої влади, тобто, і вона може опинитися під ударом людського невдоволення. Жінка тихенько прочинила багажник і дістала звідти важкий моток металевого тросу на спеціальному барабані. Залишивши лопату всередині і ледь чутно причинивши кришку багажника, Вероніка, важко дихаючи, потягла моток дроту до будинку. Лишень би це придурок не помітив. Так, тепер бачитися з Миколою Павловичем не було жодного бажання. Спустившись сходами, вона залишила барабан під грушкою, сама також сіла під деревом і ковтнула води з пляшки. Ох, як же смалить липневе сонце. А попереду доволі марудна робота: запустити трос у зливну трубу. У мотку було сто п'ятдесят метрів, жорстка структура і з цим тросом краще не поспішати аби він раптом десь не зігнувся і не застряг на півдорозі. Поруч рипнула металева брама і Вероніка почула як Микола Павлович м'яко прощається із сусідами. Вона зачаїлась у садку і той придурок пройшов мимо не звертаючи уваги на покинутий будинок. Тільки через кілька секунд одна жінка мовила до іншої:

— Суспільний договір? Це як у Джона Роулза?

— Ні, це щось як сусідство у суспільстві. Певне, Томас Гоббс…

— Тихіше, можуть почути.

Після цього сусідки замовкли, ніби відчули, що їх хтось підслуховує. Вероніка не зрозуміла, про що вони торочили між собою і важко видихнула. Вона занесла моток тросу в будинок, замкнула вхідні двері і поїхала пообідати в місцевій крамниці. Бутерброди, огірок, помідора, кава, цигарка і дзвінок Володимиру. Він все-таки відповів і розмовляв неохоче, мляво реагуючи перші результати експертизи, ніби це не його справа. Володимир лише погодився з Веронікою, що їй слід дослідити злив в будинку покійного Бойка, а вже потім записувати результати у звіті. Головне, не поспішати. Володимирові легко казати, тоді як Вероніка тут вже другий день вештається без умов нормального перебування, ночуючи в порожньому будинку без душу і нормального туалету. Єдине, що їй вдалося випросити, аби хтось прийшов і допоміг від'єднати бак в кімнаті, бо той заважав запустити трос в трубу зливу.

Пізніше спочатку з'явився Кланцатий і старий мав роздратований вигляд.

— В мене там ремонт, а я маю сюди бігати! — валував той.

— Треба, що ви допомогли мені відсунути цю ємність. — діловито мовила Вероніка, завівши старого на кухню і пояснивши навіщо це все потрібно.

— А я махав! — роздратовано випалив Кланцатий, побачивши величезний синій бак на кухні, ніби нічого подібного раніше не бачив. Та як він узагалі за всім тут дивився?

— В мене є заглушки на трубу і бак, я вже перекрила воду в ямі. — показала спеціалістка гайки для перекриття труб, — Як тільки все від'єднаємо, то відсунемо цю діжку на метр до стіни, щоб вона не займала півкімнати.

— А як я його відсуну, ти що дурна?! — зойкнув Кланцатий і дійсно мав рацію, коли величезний бак було важко обхопити руками та й ще перемістити на метр вбік, — Той Володимир мене за кого має?! Я ледве ногами дибаю, та й ще штовхай цю бамбулу. Ні-ні-ні, шукайте дурних де хочете, а я на це не підписувався. Хай вертаються з тих америк, забирають цю хату, та хай забирає хто хоче, а я за нею дивитися більше не буду!

Роздратування чоловіка було цілком зрозумілим, адже прохання незрозуміло про що з боку Володимира виявилось чистою маніпуляцією, на яку старий не хотів вестися. Зі слів старого стало очевидно: робіть що хочете, але я цим займатися не збираюся. Отже далі залишалися два варіанти дій: шукати когось іншого на роль вантажника чи залишити усе як є, адже сам Кланцатий сказав, що коли є дренажна труба, то нетреба бути генієм, аби розуміти, що нею витікає вода. Вероніка могла б пристати на його думку, якби не потуги Миколи Павловича, який помітить і з радістю вхопися за прогалини в її звіті.

Зрештою, Кланцатий зателефонував толі, стисло повідомивши, що потрібна його допомога. Старий так само дуже розмито пояснив миршавому чоловіку, що тут в них незначна справа "практично на п'ять хвилин". Дійсно, говорив так само як і Володимир. Вероніка про себе усміхнулась, відмічаючи кругову маніпуляцію місцевих одне над одним. Вона вчора не запам'ятала толю і тому була неприємно здивована появі миршавого сутулого чоловічка, який дещо кульгав, ніби зовсім недавно здолав довгий шлях. Очікувати якогось результату від такого слабака було надто оптимістично.

Перш за все, вона від'єднала ємність від водогону, швидко закрутивши заглушку на самий бак. Вода залила їй футболку і штани, проте підлозі дісталось лише кілька незначних плям. Не так вже й багато. толя стояв осторонь і збайдужіло все це спостерігав, тоді як Кланцатий пішов додому, ніби там в нього багато справ, а насправді він хотів бути подалі від будь-якої важкої роботи і не стати раптовим помічником. Вероніка витерла обличчя і помітила, що крізь білу футболку видно рожевий бюстгальтер, який обрамлював налиті груди. Чорт, ото згараздило залишитися сам на сам з цим толею в такому вигляді. Її рухи стали дещо загальмованими і погляд періодично косився то на миршавого чоловічка, то на вихід з кімнати. От, дідько!

толя все стояв збоку і чекав коли Вероніка закрутить воду, а потім глухо перепитав, куди відсунути бак і вхопився за синій корпус. На диво, вона спостерігала як цей худий із здавленим голосом "кадр" почав розхитувати і совгати неймовірну важку металеву повну води ємність. Ну й сили в нього! Дошки під баком пронизливо зарипіли, засвистіла дрібна земляна крупа під тиском важкого предмета і коли бак завмер в кутку, то останній удар об підлогу був такої сили, що це віддалося тремтінням у всьому будинку.

— Впоралися швидко. — вражено промовила Вероніка.

Натомість толя спокійно простягнув до неї руку, мовляв, давай на могорич. Вона не знала як на це відповісти. В неї самої бюджет не надто достатній, а тут ще й треба розраховуватись з різними дядьками грошима. Ось чому Кланцатий швидко злиняв. Чорт! Вероніка полізла в наплічник і дістала звідти одну купюру, якої повинно вистачити на сніданок і на обід. толя мовчки вхопив папірець, засунув в нагрудну кишеню і залишив будинок, навіть не попрощавшись. Вероніка полегшено видихнула і втомлено присіла, зауваживши легке тремтіння в руках. Чи це через толю попри його жалюгідний вигляд? Хіба він такий вже й жалюгідний коли зміг посунути настільки важкий бак? Щось не те з тим толею. Або… Або якоїсь миті Вероніка зрозуміла, що двері не зачинено і він вже по цей бік. Він…

"Пепсі", цитрамон, "адаптол", магній і

 

MC MIKER G & DJ SVEN — HOLIDAY RAP, 1986, 12INCH VERSION

 

Раніше вона ще якось підтанцьовувала під таку легку ритмічну музику, але нині її погляд лише втупився порожнечею в екран, а звук просто проходив повз вуха. Вона завмерла, Вероніці здалося, що вона просто зникла, розчинилась чи полетіла геть з цього порожнього будинку, з цього незнайомого села. Пігулки подіють не швидко, "пепсі" накачує кров цукром і щось зациклилося в її мозку, і щось захлинається в її пам'яті, аби відновився рівний пульс. Подумки вона летіла над незнайомими містами і не усвідомлювала цього. Ось відео й закінчилося, і вона тремтливими пальцями набрала в пошуку кілька слів, аби обрати наступне.

 

NICOLAS CAGE — KARATE MOSHING IN "WILD AT HEARTS" (1990)

 

О, так, старий молодий шалений Ніколас та й ще в піджаку зі зміїної шкіри. Тільки лишень подивився на його обличчя з гострим довгим носом, шалений погляд з-під чорної гриви. Так, лише такий Ніколас Кейдж може повернути до реальності, яка заслуговує на добрячого копняка. Треба повторити відео. Клята реклама! Знову повторити і знову! Повторювати Ніколаса Кейджа доки не повернешся до тями на підлозі поруч мокрого сліду, який залишився коли вона поспіхом ставила заглушку на бак і ще поруч пляма від її власного блювотиння. Телефон лежав вимкнений, а всі потвори відбувалися в її голові. Вероніка важко підвелась і так сиділа на підлозі, розтираючи долонями обличчя. Її погляд впав на місце де раніше стояв важкий бак. Там виднівся старий пил і слід білої крейди, наведені схрещені лінії, ніби "ікс".

За хвилину вона звелася на ноги і зі здивуванням помітила, що надворі вже вечір. Або ж вже ранок? Вона глянула на годинник: трохи за восьму, тобто, це вечір. Ну молодець! Знову частина роботи відкладається на завтра. Вона ще довго могла картати себе, але час минав і слід привести себе в порядок і заодно кімнату, яка просмерділися потом і блювотою. Перш за все, Вероніка дістала з багажника краник для води та важкий трубний ключ. За допомогою інструмента вона на трубі в будинку замінила заглушку на кран. Потім спустилася в яму, відкрутила кран в колонці і в результаті вода знову поступала в будинок, але тепер контролювалася перемикачем. Чудово!

В багажнику ще знайшлося цинкове відро, туристичний пальник, комплект металевого посуду. І за десять хвилин Вероніка гріла воду, аби помитися. Добре, що сусіди по обидва боки огородилися досить високими парканами, щоб вона між будинком і літньою кухнею могла стояти голяка і змити з себе кількаденний бруд та переодягнутися в чистий одяг. Заодно випрала футболку, білизну і штани. Усе це вона розвішала на ізольованому електродроті, який вів з будинку в літню кухню. Світло до господи вже давно відрізали тому можна не переживати, що довбане електрострумом. Колись в місті під час війни довелося жити в більш скрутних умовах і тоді вдавалося приводити в себе порядок та й ще під час зими. Влітку доглядати за собою значно легше. Вона розпустила довге чорне волосся і ходила куцим подвір'ям під посохлим виноградом, палячи цигарку. Сонце ховалося за горизонт, а спека все не спадала. Коли достатньо стемніло, то Вероніка сіла в автівку і покружляла безлюдними сільськими вуличками. При цьому вона під'єднала до прикурювача павербанк. Так, потреба в акумуляторній енергії дуже велика, адже попереду вся ніч, сповнена невідомих снів.

Ранок увірвався досить болісно. Задушливе повітря в автівці, шия і спина затерплі від лежання на задньому сидінні, яскраве світло пробивалося крізь скло і голова неймовірно боліла. Вероніка провела язиком по сухим губам, схопила пляшку мінералки і зробила кілька жадібних ковтків. Поступово до неї прийшло розуміння де вона знаходиться. Вже за восьму ранку, життя мешканців села набрало обертів. вероніка шурхотить обгорткою з-під печива і кидає дешеву здобу в рота. Хрумтіння зубами віддає тупим болем в голові.

Вона поволі вилізла з автівки, вдягнула наплічник і пройшла дорогою в один бік, дивлячись лише перед собою. Ноги відчувалися дерев'яними. Діставшись початку асфальтованого покриття, Вероніка розвернулась і пішла назад, оминувши власну автівку і діставшись іншого кінця вулиці. Повернувшись до будинку покійного Бойка, вона відчула полегшення, кожен м'яз тіла відчувався приємною втомою. В крамниці довелося розрахуватися карткою, оскільки вчорашня купюра, яку віддала толі, дещо підточила грошові запаси. Принаймні тепер Вероніка розуміє ціну прохання допомоги у місцевих. Вона поповнила запас харчів і до всіх бід додалося блимання значка майже порожнього баку на панелі приладів. Довелося їхати на заправку і ще більш зменшувати свій картковий баланс. Зрештою, Вероніка все ще вписувалася в ліміт відрядження. Але якщо вона сьогодні не завершить експертизу і не почне писати висновки, то в її департаменті може здійнятися галас найближчими днями.

Бутерброди, салат, півпляшки води і кава. Телефон повністю зарядився, але зараз не до нього. Минула дев'ята ранку і спека посилилася. Кінець тросу було зафарбовано у яскраво-червоний колір, аби він був помітним на фоні оточення з трави і землі. Вероніка опустилась на коліна, відкрутила сітку з горловини зливу, запхнула кінець тросу всередину і барабан почав поволі крутитися. Кілька метрів трос занурювався без перешкод, а потім вперся об коліно труби. Вероніка цього й очікувала. Кілька легких маніпуляцій і трос занурився далі, але дещо тугіше через згин траєкторії, проте рухався далі рівномірно. Вероніка відчула легку нудоту і печію через такий собі сніданок. Що ж, проблеми через харчування не вперше і точно не востаннє. Шкідливе харчування, а особливо сніданки це незмінний атрибут будь-кого, хто тримається роботи. Так, ніби тримається, оскільки сама Вероніка себе до працеголіків не відносила за жодних умов. Крім того, часи працеголіків давно минули — останні працелюби віддали своє здоров'я і життя, аби сьогодні хоч трішки легшим відчувалася щоденна рутина. Вероніка думала, що ті затяті люди дарма робили до останнього, краще б дозволили цій системі завалитися, щоб надалі будувати нове і краще, а так просто перереєстрували щось дивне з гнилою серцевиною, а решта сліпо борсається в цьому болоті.

Коли трос розмотався наполовину, то він застряг. Вероніка знову провела кілька маніпуляцій, але досить жорстка струна не посунулась ні на сантиметр. Враховуючи довжину запущеного індикатора, його кінець міг в щось впертися десь під городом. Невже це кінець зливу? Тобто, труба за городами дійсно могла належати комусь іншому? Ще цілком можливо, що десь посередині труба розламалась і кінчик тросу вперся об тріщину. Так, можливо. Вероніка потягнула трос назад на метр, а потім посунула вперед. Знову об щось вперся. Незрозуміло, це коліно чи земля. Ще цілком можливо покійний Бойко міг поставити решітчасту перегородку десь посередині для захисту від пацюків і фільтрації зливної води. Якось Вероніка таке бачила у вередливого господаря, який володів ювелірною фірмою. В зливній трубі він мав декілька фільтрів, які вічно забивалися і господар лив та сипав всередину усіляку хімію доки не роз'їло труби і вода не почала наповнювати землю. Навіщо той чоловік встановив такі фільтри він так і не пояснив.

Тривалий час Вероніка намагалася пробитися тросом далі, але без успіху. Інтуїтивно вона відчувала, що насправді перепона незначна. На такій відстані жорсткий трос міг впертися маленький виступ через бруд чи каміння. Так, це можна здолати, кілька коротких різких рухів, сильніших маніпуляцій. Ну ось, трос пішов далі. Спочатку туго, Вероніка додала сили, зціпивши зуби. Ну так, шкідливий сніданок мав і свої переваги, бо варто притримуватися дієти як на занурення тросу на подібні відстані не вистачить сил.

Барабан повністю розмотався і вона посунула котушку вбік. Після таких докладених зусиль жінка добряче спітніла і свіжовипрана вчорашня футболка змокла від поту. Добре, що сьогодні це чорна футболка, крізь яку не видно ліфчика.

Вероніка піднялась з колін, обтерла штани, прихопила наплічника і вийшла з будинку вниз до городу, з задоволенням запалюючу цигарку находу. Ось її маленька нагорода. Якщо вона не прорахувалась або (навіть таким варіантом не варто нехтувати) не виявиться, що зливна труба десь різко повертає вбік, то, певне, вона обрадує Володимира досить прийнятним для нього звітом. Перелізши сітковий паркан, Вероніка спустилась пагорбом до того місця, де вчора знайшла витік труби. Спочатку вона не побачила червоного кінчика тросу і це дещо збило спеціалістку з пантелику, але вона дістала з наплічника ліхтарик, опустилась на коліна, нагнулась і посвітила всередину труби. Нічого не розібрати. Вона підсилила промінь і вихопила нутро труби. У скупчені бруду, пітьми і вологи Вероніка зрештою розгледіла метал підфарбований в червоне. До краю не вистачило якихось п'яти-шести метрів, але результат є. Що ж, це виявився не найважчий випадок в її практиці, проте це забрало три дні часу.

Вона полегшено зітхнула, підвелась і повернулась до будинку. Свою роботу Вероніка виконала і переконливо встановила, що водогінні і водовідвідні труби на території покійного Бойка не мають жодного стосунку до мокрої стіни в сусідському підвалі. Можливо, причина вологи у давніх дощах чи ще в чомусь. Можливо, просто десь капає кондиціонер, а Микола Павлович в цьому не зізнається чи навіть десь під стінами збирається конденсат через неякісну обшивку будинку. І таке буває. Для впевненості Вероніка планує вилити кілька відер води у злив, а потім піде до місце витоку з труби і перевірить, чи витікає ця вода саме звідти. А загалом: її підпис і печатка. Ось вам висновок і робіть з ним що забажаєте.

Вхідні двері прочинились з гуркотом підсохлої шибки, вона зайшла в будинок, де ще трохи трималось нічної прохолоди, увійшла в кімнату з баком, де мала взяти для наповнення водою відро. Проте вже на порозі Вероніка вмить відчула сторонню присутність і ледь відскочила вбік, вирячившись на людську фігуру біля синього баку. Наступної миті вона розгледіла молоду жінку в сірій сукні, з розпущеним русявим волоссям, милим округлим обличчям з дешевим макіяжем, ніби зібралась на дискотеку в дев'яностих роках. Сині очі дівчини витріщились на Вероніку, якій, у свою чергу, здалося, що вона бачить примару.

— Ти хто? — хрипло перепитала спеціалістка.

— Я — Катя.