Сергій Рибницький "СВІТЛІ ДНІ ДЛЯ КАТІ". Розділ 3. Fixation стійкість

 

— Пам'ятаю, якось запитав в Ігоря: чи думав він про самогубство? — говорив Микола Павлович коли він з Іриною вийшли з таксі, зайшли на подвір'я і зачинив за собою браму, вони обоє були в жалобному чорному одязі, Ірина тримала в руці пакет з калачем, пачкою печива, цукерками і свічкою як дивний сувенір, який ще десь дають за померлих на похоронах, а господар йшов позаду неї з втомленим виглядом, розв'язуючи находу чорну краватку з-під білого коміру сорочки, — А він більше жартома, ніж серйозно відказав: думаю кожного разу коли прокидаюся, бо жалкую, що не помер уві сні, коли вранці голюся перед дзеркалом, то уявляю як це коли різанути собі вени на руках, а взагалі ото краще вранці стрибнути з сьомого поверху вниз, бо ж ранок асоціюється з прохолодою, тоді як в обід краще застрелитися, під час вечірньої прогулянки кидатися під вагони метро чи автівки, але останнє ненадійно, бо падло-водій може вчасно зреагувати, а сам вечір найкраще підходить для повішання, перед сном варто взятися за пігулки, а на ранок сам знаєш як воно і так по колу.

Вони зайшли в будинок. Микола Павлович провів Ірину до її кімнати, взявши її пакет і залишивши на кухні. Потім пішов до себе, аби змінити одяг.

— Ти мало спілкувався зі своєю сім'єю! — гукнула Ірина, скинувши із себе чорний одяг і пішла приймати душ у ванній кімнаті.

Микола Павлович також звільнився від чорної одежі, взяв рушника і приєднався до Ірини. Вони обоє стояли під струменями теплої води і розмовляли, періодично допомагаючи одне одному намилити тіло. Благо, господар подбав, аби душова кабінка була доволі просторою. Жодного сексуального натяку від кожного з них. Микола Павлович кілька разів глянув на її дещо обвислі гоструваті груди, але й бровою не повів.

— З сім'єю я порвав ще до роботи в поштовому відділені. Навіщо приховувати: я і мої батьки були різними людьми, різними поколіннями. Хтось й досі прикидається, переймає традиції від батьків, але я тоді хоч і був злиднем, однак розумів: треба розвивати соціальні зв'язки. Старші трималися минулого, а молодим там було нічого робити.

— Ти просто пішов із сім'ї?

— Втік з ганьбою якщо вже називати речі своїми іменами. Ми жили під містом, в багатоквартирному будинку. Не надто тісно. Принаймні нам з братом було де розвернутися. Батько займався ремонтами і мав з того хороші гроші, мама працювала в бухгалтерії на заводі, але працювала періодично, бо в нашої бабусі були проблеми зі здоров'ям і тому мама займалася її доглядом. Як ти розумієш, ми з братом часто залучались на батькову роботу. Нічого обтяжливого, особливо якщо врахувати, що і я, і брат пішли навчатися, тобто, гроші нам були потрібні. Я здуру пішов на економічну спеціальність, а брат на технічну. Ігор добре шарив в техніці, а я був дещо іншого складу.

— Настільки іншого? Достатньо, що одного дня вирішив більше не працювати на батька? Дивно: мені батьки одразу вказали на двері зі словами "тепер в тебе своє власне життя".

— В тебе батьки інтелігенти в третьому поколінні. — іронічно підмітив Микола Павлович, — Вони мудрі люди.

— Або ж жадібні засранці. Продали квартиру і втекти собі в Іспанію.

— Тоді в моїй голові не вкладалася думка довічного "сімейного підряду". Дідько, є робота, а окремо є дім. Коли ти це змішуєш, то від першого і від другого не отримуєш задоволення. Насправді я зрозумів, що мені потрібен простір. Звісно, цьому передувало моє відрахування з університету на третьому курсі.

— Ти не встигав чи забули оплатити навчання?

— Просто п'янки і прогули. Я собі молодому дав відірватися якщо не наповну то достатньо, аби нашкодити репутації. Тоді ще цінували освіту, хоча насправді вона й нині цінна, а тоді освіта була доступна і шанована. Більшість бажали її здобути нехай і номінально, проте вона давала певну базу, підвищений шанс влаштуватися в цьому житті. Я свій шанс змарнував, дозволив подіям рухатися своєю траєкторією. Я пішов з сім'ї без особливої суперечки, без істерик. На той час в країні було ще багато перспектив. І наступного дня я з товаришем знімали кімнату за невеликі гроші, а перша робота схожа на місце в батька — вантажник і чорноробочий.

— Іронічно. — підмітила Ірина, змиваючи з тіла гель для душу.

— Перший справжній урок в житті. І я радий, що він трапився в мене настільки рано. Адже моїх колишніх одногрупників подібна доля наздогнала років через п'ятнадцять-двадцять. Два місяці такої роботи принесли мені такі-сякі копійки, які я швидко прогуляв. Потім мене занесло в гараж, де складали і пакували побутову техніку. Ще три місяці, які завершилися на хвилі фінансової кризи в світі. Грошей було мало, а життя потрібно якось тягнути далі.

— Мене якось так дістає, коли героїзують труднощі, мовляв, треба тягнути життя. — капризно мовила Ірина, виходячи з душу і кутаючись в довгий білий халат. — Живеш — то живи, працюєш — то працюй. Не роби з цього щось героїчне.

— Згоден, — Микола Павлович змив гель для душу, — мені молодому тоді все видавалося важким і не було п'янкості від самостійного життя. В той час я перейшов працювати в пошту.

— Ось це вже цікаво. Ти недавно казав, що здобув там найкращу освіту.

— Так і є. — чоловік вийшов з душу, одягнув халат і дістав з бару пляшку лікеру, — Сімнадцять місяців мінімальної оплати праці і неконтрольована переписка з фінансовими установами. Найкраща наука в моєму житті.

— І як ти використав здобуті знання? — запитала Ірина, запарюючи чай.

— О, я оформив невеликий кредит на свого товариша, з яким разом орендував кімнату й втік собі, залишивши бідолашного з боргом.

В Ірини здійнялися брови вгору і вона перепитала, чи вірно все почула.

— Все вірно. Я поцупив в товариша паспорт. Пішов в банк і оформив на нього кредит. За сьогоднішніми мірками то була просто смішна сума, але тоді вона рівнялась сумі усіх зарплат, які я отримав на пошті.

— А що товариш?

— Я втік з орендованої кімнати і більше ніколи його не бачив. В місті легко загубитися, особливо коли маєш гроші на життя. І цей перший здобутий капітал поставив остаточну крапку у відносинах із сім'єю. Батько займався ремонтами доки не звалився із серцевим нападом десь перед початком пандемії. Мама вийшла на пенсію і тепер скромно собі живе в однокімнатній квартирі. А от Ігор ніби спробував собі щось довести. І навчання закінчив, і в батька підробляв, і започаткував власний бізнес. Але ти знаєш, наша країна не терпить подібних людей, тому й підкидає випробування все більшого калібру. — Микола Павлович налив собі лікеру, дістав з холодильника грейпфрут, вхопив ножа і поставив усе на скляному столику перед широким панорамним вікном, яке виходило на садок з рівним газоном, який раніше був городом, а навпроти нього сіла Ірина з чаєм і тістечками, які сама вчора пекла.

— На похоронах я чула, що він зв'язався з поганими людьми.

— Насправді Ігор і був поганою людиною. Я також погана людина в очах старшого покоління. Сучасне життя не залишає шансів добродіям якщо ті невдахи не дожили до пенсії, не мають свого кутка, за який платять символічну ціну і не навчилися бути цим задоволеними. В очах моєї мами ми поганці, в очах твоїх інтелігентних батьків ми ще більші поганці. Це такий розрив між поколіннями коли одні тримаються старого, а інші женуться вперед наосліп. Після розриву я кілька разів перетинався з Ігорем. Ми були більше як старі знайомі, ніж рідні брати. Стало зрозуміло, що Ігор зламався, завів сім'ю, став менш терпимим до болю. Звідси його жартівливі думки про самогубство. Ти бачила мою маму?

— Вона мала змучений вигляд. — підтвердила Ірина, сьорбнувши чаю, — Старість читалась в її обличчі і поставі, навіть відчувалась в словах.

— А дружину Ігоря бачила?

— Заплакана, але доглянута симпатична чорнявка.

— Ну так, мама знає, що Ігор був зламаною людиною, що був поганцем, бо він робив те, в що не вірив. Рік за роком, тримаючись старого світу, наслідуючи традиції старшого покоління. А його дружина приймала усе як належне.

— Це якого старого світу?

— Це ще до війни, коли старі люди гуртували довкола себе усю родину. В моїй сім'ї цього не було. Хвора бабуся більше сприймалася як тягар. В інших родинах так було заведено. Велике село панувало в країні. Тепер цих старих немає. Ті, хто доживає до такого віку, або божевільні, або відлюдники. Вже ніхто не хоче бути фундаментом родини.

— Не те виховання?

— Ні, це надто боляче. В родині дедалі більше стає негідників. Хто це зможе витримати? Ось такий тягар старого світу. Ігор тримався ностальгії довгий час. Потім пустився берега. Я зустрічав його серед людей, з якими краще не мати справи. Але я не мав права йому вказувати, бо й сам поганець. — Микола Павлович поглянув Ірині в очі, — Тепер ти знаєш.

— Я про це підозрювала. — спокійно відказала вона, — Я не маленька і все прекрасно розумію. Лише хочу знати: нам щось загрожує?

— Ігоря вбили як тварину. Розтрощили голову йому і його напарнику. В обох були сім'ї. Вони могли перейти дорогу комусь серйозному і при цьому їх страхували доволі серйозні люди. В подібні справи ніхто не влізає без відповідної страховки. Хіба що самогубці. Ігор не був самогубцем, хоча й думав про смерть, яка знищила старий світ. Ні, це було послання для мене. — багатозначно закінчив Микола Павлович, — Кому я міг насолити останнім часом? Нашій селищній раді.

— Та ну, — здивувалася Ірина, відклавши горнятко, — Селищний голова? Він же ідіот.

— Саме на такий вчинок й піде ідіот. Я трішки назбирав інформації. Вже знаю, через кого замовили. Того ж дня коли той пузань комунальник стояв в мене перед ворітьми я нутром відчув, що щось негаразд. Вони більше не могли так просто ігнорувати проблему і, відповідно, вони зважилися на ідіотські вчинки.

— Я щось сумніваюся в цій версії.

— Як тільки усе почалося з цієї клятої води і я дещо натиснув на місцеву владу, то у відповідь вони почали копирсатися в договорі про купівлю землі і в дозволі на зведення будинку. Я знаю, що була спроба визнати, що ця земля була незаконно передана попередньому власнику і, мовляв, саме будівництво здійснювалося з порушеннями. Це була хороша спроба і якби не мої завчасні старання по оформленню усіх додаткових документів, усіх дурних і дорогих довідок, то нині мій адвокат просто не вилазив би із судових процесів. А так я давно перекрив усі чорні ходи, бо добре знаю коли твоє майно може стати не твоїм. Я обломив їм бюрократичні зуби. Тому коли не змогли дістатись до мене, то вхопилися за мою сім'ю, гадаючи, що це моє слабке місце. Однак, в мене вже давно немає слабких точок, інакше ніякого майбутнього в цій країні. Людина зі слабкостями вже мертва, навіть коли продовжує дихати й ходити. Усе це питання часу, коли натиснуть на слабину, засунуть пальця в рану і рватимуть тебе по шматочку. Вони думали, що переграли мене, знайшли слабину, але правда в тому, що вони самі продемонстрували власну вразливість.

Микола Павлович випив лікеру, з'їв грейпфрут і пішов до свого окремого кабінету зробити важливий дзвінок. Ірина з цікавістю дивилась йому вслід і потягнулась за тістечком.

В салоні маршрутки стояла неймовірна духота і треба було бути справжнім самогубцею, аби їхати в цій катівні посеред дня. Проте місцеве населення цілком належало до цієї категорії, хоча подібні пересування областю були викликані бажанням саме вижити в абсурдній грі. толя стояв в проході ближче до задньої частини салону. На підлозі поміж ніг зім'ялась клітчаста господарська сумка з поламаною блискавкою. Як на зло, людей набилось повний салон, особливо стоячих і ніхто не збирався поступатися місцем ні для жінки на шостому місці вагітності, ні для молодого ветерана з протезом нижче коліна, ні для старих жінок, з яких річками тік піт. Кожен тримався свого місця і гойдався від численних вирв на дорозі. До того ж, люки були наглухо зачинені, вікна без можливості пустити свіжого повітря. Піт великими краплями виступив на обличчях, ним просякла одежа. толю буквально затиснуло поміж оглядною жінкою і ветераном. Він все тримався за поручень, не знімаючи своєї затертої спецівки, що від миршавого чоловіка смерділо потом і трохи соляркою. Огрядна жінка косилась на толю з відразою, ветеран стояв мовчки, хоча з подивом відчував, що за поясом цього смердюха знаходяться кілька інструментів. От дурень, та склади усе собі в сумку. Певне, якийсь робітник з будівництва їде з роботи чи на роботу. Чому їх не возять автобусом фірми?

толя зійшов на тролейбусній зупинці і почимчикував далі собі з сумкою до перехрестя. Саме блимало зелене світло, але він зупинився і дочекався червоного. Він не поспішав. Ще вчора по обіді намітилась робота і так співпало, що молодша сестра вже зранку кинулась зганяти на толі накопичену злобу, бо її Тимофій пішов з друзями рибалити, тобто, пиячити, а мала почала істерити, що їй треба поповнити рахунок мобільного телефону і до того ж повно роботи по господарству. Звісно, толя як бідний родич потрапив під гарячу руку, мовляв, ніяких грошей не заробляє і допомогти нічим особливо не може. Зайвий рот, хіба ні? Тому через одного знайомого, з яким толя колись працював на виробництві тротуарної плитки, знайшлося місце на будівництві. Вірніше, знайомий дав наводку, а Аня через смартфон знайшла оголошення в соціальній мережі. Цьому передував візит в місцеву крамницю, де толя через продавчиню поповнив рахунок мобільного Ані. Благо, на днях толі трохи перепало грошей коли ходив до покійного Бойка і допомагав спеціалістці по водогонам відсунути важкий бак. Так, дуже важкий, що аж плече потягнув. Воно ж того було варте, бо отриманої купюри вистачило і на поповнення рахунку племінниці, і на маршрутку до міста.

Він зателефонував бригадирові і той пояснив як дістатися об'єкту. Місце знаходилось біля одного із перехресть, де люди снували туди-сюди, автівки постійним потоком пливли у своїх справах. толя на зважав на шум і галас, місто чи це село. Він швидко звикав до нового оточення і знав, що саме від нього вимагають. А це мовчати і виконувати найбільш брудну й важку роботу. Що-що, а подібної роботи в світі завжди вистачатиме. Така вже його доля. Коли Тимофій пішов добровольцем на війну, толя ось так ходив селом і наймався на чорну роботу, заробляв собі грошей ще десь півтора року. А потім якогось дня люди в піксельних і чорних одностроях приїхали на місцеву ферму і потягнули його за комір в автівку. толя не пручався. Треба то треба. До вечора його посадили в автобус з рештою пійманих, дали в руки нові документи і повезли далеко на північ. Принаймні толя відчував, що їдуть вони на північ. Хоча він був трохи відсталим в розвитку і ще в молодості його списали з військового обліку, тепер чоловіка прийняли за повноцінного новобранця. Настільки повноцінного, що попросили підписати якійсь папірці. толя відмовився, бо знав, що то просять хитрі люди. Отримав трохи стусанів. Ті хлопці знали як бити, але толя все так само напівстогнучи їм відмовив. Дядько в однострої ще кілька разів гухнув кулаком толі під ребра, що мало в очах не потемніло і ще потім потягав худе тіло по коридору, але толя вкотре відмовив. Зрештою, той дядько в формі нічим не відрізнявся від старшокласників в школі, які періодично так само відпрацьовували удар на малому толі і тягали його за одежу коридорами школи цілими перервами, що інші учні і вчителі не помічали, або ж чекали, що ті сп'янілі від власної сили переростки завершать справу природи і доб'ють нещасного толю. Проте хлоп'я якось пережило сільську школу дев'яностих щоб далі потрапити у руки вже дорослих старшокласників.

Дядько в формі залишив миршавого чоловічка в спокої — побої і погрози не спрацювали, той відступив і задовольнився тим, що толя й так був в його руках. Згодом він їхав до навчального центру, тримався за побитий бік і приймав усе як належне. Вже по прибутті на толю чекали крики, зневага і загиджені місця де б вони не перебували, що варто було з'явитися в такому місці як лунав звідкись крик, просто з'являвся над головою, що тут негайно(!) слід усе прибрати. Решта пійманих завжди косилися на толю, мовляв, коли ти такий нещасний, то бери й виконуй усю роботу. Короткий сірник завжди короткий якщо ти й сам короткий.

Звісно ті самі старшокласники трапляються й в казармах і мотузять бідолашного на повну силу, тому якоїсь миті толя пристає на пропозицію двох хлопців втекти звідти. Певне, це вперше толю покликали до якоїсь компанії, навіть дали йому шоколадку. Просто так. Вперше в житті толя відчув себе потрібним, що радо відгукнувся на пропозицію двох хитрунів. Проте умовою було "вирубити" сержанта. толя зазвичай почувався затурканим в цьому житті, але коли вхопив вогнегасник і підступно розбив ним потилицю сержанта, то відчув, що перепони в голові, які змушували почуватися скутим і загальмованим, раптом розсмокталися і толя стояв над тілом сержанта, з голови якого йшла кров, і в його свідомості раптом загострилась, запульсувала думка, що йому слід вижити, що йому необхідно тікати звідси.

Двоє хитрунів-спільників не вірили власним очам, що цей худенький низенький чоловічок раптово проявив таку силу духу і вже рвався вперед до огорожі, оминаючи пости. На ранок за кілька десятків кілометрів від полігону їхні шляхи розійшлися. Хитруни кинулися перепливати річку, а толя через невміння плавати пішов в обхід. До вечора він знайшов місток, перейшов річку і все далі продирався на південь. Своїх спільників він більше не зустрічав, але згодом дізнався, що сержант відбувся черепно-мозковою травмою і зміг вижити. За кілька днів перебування в навчальному центрі толі не видали військової форми через відсутність одягу його розміру, тому в своїй спецівці толя цілий тиждень пішки іноді за допомогою попуток діставався дому. Його появі не зраділа тоді ще жива мама, ні сестра та й ніхто особливо не хотів мати справи з утікачем. Проте вже через півроку толя так само перебивався різноманітними заробітками, тільки цього разу в голові все прояснилося і він став метикуватим настільки, що намагався не демонструвати цього без необхідності. Кілька днів в навчальному центрі подарували толі більше досвіду, ніж десяток років знущань в сільській школі. Усе, що йому потрапляло на очі, ставало наукою: від відео на ютюбі до балачок з рідними людьми.

толя дістався до остову новобудови перед т-подібним перехрестям. Перед огорожею він коротко простогнав охоронцю, що він тут по роботі і той вказав, де на об'єкті шукати бригадира. Головним тут був товстунець в комбінезоні, який нині волав на двох робітників зайнятих сортуванням арматури по розмірам. Знайомство пройшло коротко і стисло: толі вказали на вагончик, де слід залишити речі, а потім на третій поверх, де на нього чекав старший майстер з розпорядженнями. Розпорядок дня з сьомої ранку до дев'ятої вечора, перерви на обід об одинадцятій і четвертій години дня. Продукти купують недалеко в крамниці, гроші виділяє той самий розпорядник, який дає роботу, душ і сон у вільний час, оплата в кінці тижня. Сьогодні середа, тому спочатку на велику суму не варто розраховувати.

За годину толя волочив на третій поверх залізобетонних конструкцій арматуру, мішки із сумішшю та різні інструменти. Тут було спекотніше, ніж в маршрутці. Робота кипіла. Під вечір толя вже орудував перфоратором, оскільки його попередник десь подівся, вірніше, лежав п'яним у вагончику. толя періодично запалював цигарку і дивився на багатоповерхівки галасливого міста. Люди поспішали вулицями, заходили і виходили з будівель, автівки мчали дорогами, ревіли двигунами, зойкали клаксони. Дивовижне життя, де толя був лише свідком і геть не відчував цього. Сонце поволі сідало, але робота на будівництві не збавляла темпу. Перфоратор періодично вібрував в його руках, а напарник прокладав комунікації в майбутній будівлі. За годину до кінця зміни йому знову наказали таскати мішки із сумішшю, тягнути вгору кабелі цілими мотками, проте до в'язання арматури його не допустили.

Літній вечір підкрався непомітно в цьому місті. Коли ти багато працюєш, то темрява настільки звична й знайома, що й не помічаєш як вона оточує тебе доки не запалюєш цигарку і вогник занадто яскравий в твоїх долонях. Старший командує відбій і толю шлють в продуктову крамницю. Хліб, ковбаса, сир, оселедці, упаковка води. На касі він розраховується з продавчинею, яка йому подобається. Округле широке обличчя, світле волосся каре, виразні очі. Їй ледь за двадцять п'ять років, її голос чути на всю залу. толя спостерігає за дівчиною якусь мить і зрештою заходить у відділ лікеро-горілчаних виробів. Звісно, в списку закупок був й алкоголь.

За годину його білизна сохла на дроті поміж парканом і вагончиком. Частина робітників розійшлися по орендованим квартирам і місцевим скверикам, де пиячили. Кілька хлопців випивали собі у вагончику, тому у толі вибір невеликий: доєднатися до них чи залізти на вагончик, сидіти на кількох цеглинах і дивитися собі на яскраві вітрини крамниць на першому поверсі будинку неподалік перехрестя. Вибір очевидний, особливо коли заробітчани знайшли собі дівок на ніч, серед яких була та сама продавчиня з продуктової крамниці. толя був по-своєму толерантним до випивки і до дівчат. Перед тим як лізти нагору він легко перехилив кілька чарок, але все має бути в міру, особливо, першого робочого дня. Стримано усміхнувся до дівчат, навіть помацав одну за дупу, але вийшов назовні, щоб випрати свою білизну і тепер сидів нагорі в спецодягу на голе тіло. Очима все у вечірні вогні, в автівки які мчали втомленим містом. Своєрідне нічне життя і він, який навіть не відчуває самотності, завмерлий у своїй непохитній життєвій траєкторії. Щодо дівчат толя розумів, що не варто молодитися. Кілька разів він було скочив у гречку і зрозумів, що не доріс до сімейного життя попри свій практично передстаречий вік. Навіть коли мова йде про одну ніч з п'яною дурепою або якщо дуже захотіти з кимось зійтися, то жити сімейним життям він не здатен. Відколи в голові зникла та гальмівна сила, відтоді толя розумів, що сімейне життя це і про гроші, це і про незбагненні людські ігри, де кожного дня слід докладати неймовірних зусиль і там забагато любові, насильства, навіть гірше за вбивство. В сімейному житті неможливо вдавати дурника, навіть якщо до нього ти ним був.

Голосні розмови у вагончику затихли. Молодь взяла перерву і толя почув, як хтось сходами піднімається на дах вагончика. Вже час, коли вечір перейшов у магічну липневу ніч. Місто поволі затихало. Він й голови не повернув, але почув знайомий голос молодої продавчині:

— Ото в тебе спостережний пункт. Он крамниця, де я працюю. Дивись, вуличне світло як те сузір'я в небі.

толя нічого не відповів, але пригостив дівчину цигаркою

— Кажуть, ти новенький. Надовго тут?

— Вигнали з дому, щоб трохи заробив грошей. — простогнав толя, в якого голос так і не розвинувся, аби вимовляти слова чітко і на повні груди.

— Мене теж вигнали на роботу. Малому цієї осені треба в школу йти. Я бачу, ти з молодими не тусуєшся? — натякнула дівчина.

— Ні, рано вставати. — толя практично не дивився на неї, а все у вогні міста.

— Угу, мені також. — продавчиня пальцями збила попіл з сигарети у пітьму.

толя мовчав і дивився собі у вогні й далі доки не почув як дівчина спустилася з вагончика. Йому ніколи розводити теревені, в нього є робота. Вечірка всередині вагончика закінчилась досить швидко. Дівчата пішли у супроводі кількох будівельників за межі огорожі, решта затихли на вузеньких ліжках у п'яному сні. Годинник поволі наближався до опівночі. Місто вгамувалося, вогні порідшали, тінь холоду змішалась з повітрям. толя зліз вагончика, помацав білизну, яка ще була вогкою. Прийняв душ поки залишилось хоча б трохи теплої води і ще півгодини блукав будівельним майданчиком, позираючи на вулицю, якою їздили поодинокі автівки. Двічі промчала "швидка", один раз "патрульна". Легкий вітерець здійнявся, гойдаючи нічні дроти й дерева. толя вловив звук їхнього коливання крізь гул міста.

Після опівночі білизна висохла. толя одягнувся і вийшов за межі огорожі повз сонного охоронця. Вулиця була майже порожня. Тротуаром снували кілька тіней. толя йшов дещо кульгаючи і навіть шаркаючи ногами, ніби старий дід. Оминаючи якусь людську тінь, він відчував, що на нього не звертають уваги, його одяг робітника не викликав жодної зацікавленості, іноді навіть змушував сторонитися, ніби будівельник був якимось смердючим безхатьком. Він пройшов кілька сотень метрів, вивчаючи під вуличним освітленням, звідки тягнеться кабель електроживлення будівельного майданчику. Так він дістався шлагбаума парковки, а біля нього ресторан китайської кухні. Схоже, що ресторан і будівельний майданчик належать одному власнику. Фасад будівлі ресторану випирався впритул до тротуару, вивіска блимала над головою, з середини долинала повільна ледь чутна музика. Кабель електроживлення пірнав під дах ресторану поруч ринви і стічних труб. Кабель кріпився ненадійно без додаткової страховки. Певне, всередині ресторану знаходився спеціальний щиток для перемикання живлення.

толя запалив цигарку і рушив далі. Минув ще кілька будівель, провулків, автозаправку і дістався недобудови на перетині вулиць. Можливо, також належить тому самому власникові, але щодо продовження будівництва тут й немає мови. Лише висока огорожа з дерев'яних щитів вигорілого зеленого кольору у світлі вуличних ліхтарів. З часом дошка на щитах порозходилася, струхнявіла і толя розгледів в напівтемряві досить широкий лаз, достатній для людини широкої комплекції. Він одразу цим скористався і за парканом ледь не перечепився через будівельне сміття. толя обережно рушив далі, орієнтуючись на куці відблиски світла під ногами. Так, територія занедбана, проте видніються протоптані стежки — хтось сюди періодично навідується з різною метою. Але не влітку, бо в спеку ліс куди цікавіший для любителів різноманітних пороків. Крізь віконний отвір толя заліз на перший поверх і поринув у суцільну пітьму. Дістав мобільний телефон і увімкнув ліхтарик. На підлозі залишки від різноманітних гулянок: порожні пляшки, обгортки від фаст-фудів, печива, закусок, бите скло, упаковки з-під пігулок, є навіть шприци, купи лайна, плями від сечі, використані презервативи, графіті на стінах. толя помітив вихід на сходову клітку і спустився вниз.

Власне, підвал виявився затопленим. Води було глибше ніж по коліна і не зрозуміло чому: або раптові сильні зливи, або десь стався прорив труби. Гідроізоляція виявилась настільки відмінною, що рівень води давно не спадав і це нагадувало справжнє підземне озеро. толя якусь мить постояв на сходах край води, де поруч здіймалась купа гравію і відсіву, а потім його телефон жалібно квакнув від розряджання батареї і він швидко повернувся нагору і покинув територію.

Вже панувала глуха ніч, мовчазні ліхтарі освітлювали вулицю, на якій зникли навіть поодинокі тіні. Автівки гуділи сусідніми трасами. Нічна прохолодила приємно огортала тіло. толя повернувся на будівельний майданчик, зайшов у вагончик, де стояв насичений запах недавньої вечірки і було чути хропіння чоловіків, які розкинулися на двоярусних ліжках. Він випив трохи води, чарку горілки і ліг повністю вдягненим спати. толя прокинувся першим коли день лише прорізався на горизонті. Без зайвого шуму він підвівся під оркестр невгамовного хропіння і порився в тумбочці та на поличках. Зрештою, він знайшов шматок прозорого поліетилену і рулон прозорої клейкої стрічки. Поклавши це в кишеню, він вийшов на ранкову прохолоду. Проте чоловік не збирався займатися ранковими вправами. толя пішов до накриття, де зберігалися будівельні матеріали. Серед нескінченних мішків він знайшов клейку суміш білого кольору. Так, його в першу чергу цікавив саме білий колір.

Добре, що мішок був надірваним. толя взяв трохи білої суміші, скрутив в невелику поліетиленову кульку. Добре обмотав скотчем, аби не розсипалось. Зробив ще одну таку саму кульку і поклав їх собі до кишені разом з клейкою стрічкою. Обтрусив руки від пилу, промив водою і ще витер білий слід на кишені, хоча одяг й так мав на собі багато слідів від різних будівельних матеріалів.

Місто прокидалося. на будівельному майданчику кипіло побутове життя. Будівельники із набряклими обличчями готували сніданок, пили чай, каву, запалювали цигарки, травили байки, сміялися, спльовували гіркий присмак в роті. Почалась підготовка до робочого процесу і толя слухняно виконував всі вказівки: принести води, почистити і наточити свердла, продути фільтр, принести інструменти. Хлопчик на побігеньках, як часто випадає новоприбулому. Нехай. Насправді толя не знав, що ті двоє хитрунів, які тікали з навчального центру, не змогли перепливти річку і потонули. Згодом місцеві знайшли їхні тіла і на загиблих повісили завдання важких тілесних ушкоджень сержантові. толя й досі думав, що його можуть упіймати і посадити у в'язницю на багато років. Тому він навчився смиренності і не зважати на певні незручності чи явну несправедливість

Доки кипіла робота він періодично озирався на місто. На багатолике і одночасно безлике єство, яке його оточувало. Автівки поспішали до місця ранкової роботи, тротуари наповнювалися людьми, а в цій недобудові люди хапалися за роботу, перетворюючи кістяк на тіло. Полився бетон, посипались іскри від розрізання металу. Перша половина дня збігла доволі швидко до тієї миті поки не почалися перепади з напругою. Хлопці почали голосно перекрикуватися між собою доки бригадир не зателефонував і щось хвилину перемовлявся з абонентом. Розмова закінчилася нічим і збій в електроживленні продовжував відчуватися. Більшість робітників налаштувалися на тривалий обід і не бажали щось перевіряти в кабелях напруги, проте бригадир ясно не хотів втрачати час. Звісно, для початку послали новенького, аби той перевірив кабель електроживлення. толя для того, щоб не викликати підозр, двічі перепитав де починається кабель і чи дозволять йому перевірити комунікації в точці виходу. Старший зателефонував і підтвердив, що дозволять.

Поки колектив приступив до обіду, толя йшов тротуаром геть без гнітючого відчуття чи голодного бурчання в животі. Він добре знав місце, де пробило кабель, вірніше, де він пошкодив дроти. Невеличка аварія, яку він спричинив доки решта по голову занурились в робочий процес. Коли він зайшов в ресторан китайської кухні і пояснив звідки він, то одна із офіціанток провела толю до розподільчого щитка і показала, який автомат слід вимкнути. толя глухим тоном пояснив, що йому необхідно піднятися на дах і перевірити кабель. Звісно, йому надали доступ, хоча й драбини під руками не було. толя проявив котячу прудкість і за кілька секунд був на даху і ніби перевіряв вихід кабелю. Насправді він затиснув дві поліетиленові кульки на ринві перед зливною трубою, обмотав їх тонкою нейлоновою мотузкою, яку позичив у вагончику і опустив решту мотку вниз. Потім спустився сам і добре, що офіціантам та решті персоналу було байдуже до його дій. Він розмотав мотузку і виліз на сусіднє дерево за півтора десятки метрів від будівлі. Зав'язав кінець на товстій гілці і залишив усе так, щоб випадкове око нічого не помітило.

Коли він зліз з дерева, то зайшов в ресторан і набрехав офіціантці, що додатково зафіксував кабель більше не терся об дах. Повернувся до будівельного майданчика, взяв ізоляційну стрічку, непомітно скрутив дроти, заізолював пошкоджене місце і запевнив бригадира, що за хвилину буде нормальне живлення. Повернувся в ресторан, увімкнув перемикач на щитку і більше перепадів напруги на будівельному майданчику до кінця тижня не було.

Попри те, що толя залишився без першого обіду, він й далі активно виконував роботу і не зловживав перекурами. І звісно мовчав, робив свою присутність в міру непомітною, що коли зникав на кілька хвилин ніхто не зауважував його відсутності. Його мозок інстинктивно контролював розташування в просторі таким чином, що мати шляхи відступу в будь-якому випадку. тля при своїй незрілості і недосвідченості, при очевидній жалюгідності в людському колективі, був тверезо переконаний, що одного разу його піймають, а доти слід робити роботу, по якій бік закону чи моралі вона б не була. Він не шукав собі виправдання — в цьому не було потреби. Починаючи давніх старшокласників і закінчуючи тим дядьком у формі, який гамселив його під ребра — ніхто з них не прагнув виправдання, нікого з них не гризло сумління. толя наслідував власних кривдників, наслідував незбагненну систему над його душею на поталу незбагненного інстинкту самозбереження. Усі хотіли вижити, усі послуговувалися насильством так чи інакше. Ані об'ємних думок, ані філософського наповнення. Просто ходиш з одного місця в інше, працюєш і не зважаєш на незручності.

Під час другого обіду толя нарешті поїв і відчув накопичену втому. Спека завершення липневого дня розморила чоловіка, але він все видирався на верхні поверхи, тягав арматуру, подавав інструменти і все роздивлявся навколо. Одежа розмокла від поту, а толя все не скидав спецівки, хоча більшість довкола ходили в одних шортах, набираючись коричневої засмаги. Після восьмої усі робочі процеси почали згортатися, дехто з будівельників пішов раніше, сказавши, що має справи. Хтось пішов в продуктовий по харчі і воду. Ще частина милися і прали свій одяг. толя покірно доробляв свою роботу поки напарник поруч не мовив, що на сьогодні досить. Темрява опускалась на місто, вітрини з освітленням ставали яскравішими. толя ще прибирав на четвертому поверсі і очима націлився на ті яскраві вітрини крамниць, де люди також завершували свій робочий день. Зрештою, небо почорніло і з'явилися перші зірки. толя непомітно розчинився в тінях.

Гадюка вже тиждень стерегла легковажного хлопця. Перші три дні минули досить спокійно, а далі на неї все більше накочувалось роздратування. Зазвичай, ритм її роботи відрізнявся в спостереженні залежно від ня. Так, траплялися випадки, коли доводилося півмісяця тинятися вулицями, спати в підвалах, аби впіймати ціль. А тут сидиш в своїй "шкоді" прив'язаною до хлопця, слідкуєш за ним і вичікуєш. Добре, хоч не поставили умови бути тілоохоронцем. Бо так ще гірше. Скажи цьому хлопцеві усю правду, то він з переляку кинеться тікати з країни. Усе провалиться. Шостий день минав і же хотілося гамселити кулаками по керму. Рятувало лише те, що хлопець ходив пішки додому і Гадюка так само пішки непомітно супроводжували його. Ноги розминалися і настрій покращувався. Не дивлячись на спеку, вона брала на плече важкий наплічник з обладнанням, а ще довгий схожий на парасольку чохол із коротким помповиком в середині і так вела ціль п'ять кварталів, де на неї чекала ще одна автівка для ночівлі. Сьомого дня вона вже сама була готова прикінчити хлопця. Не дарма вона свого часу отримала позивний "Гадюка". Коли її щось не влаштовувало, то вона послуговувалась особливо гострими буквально отруйними словами, що виводило її опонента з рівноваги. За це її кілька разів відправляли на "нуль", аби навчити тримати субординацію, проте Гадюка зазвичай поверталася цілою. Потім два поранення середньої важкості і довелося попрощатися із селезінкою. Це її не вгамувало. Більше того, тепер крім слів вона могла й зацідити в пику офіцерові, пустивши тому трохи крові. Тобто, чим більше життя било Гадюку тим більше вона давала відсічі. Фінал армійського життя був очевидним — її списали по лінії психіатрії і викреслили з історії рідної бригади. В цивільному житті було ще важче. В перший рік її сім (!) разів доставляла поліція. Одне і те саме: бійка, коли відстоювала власну позицію перед знахабнілими цивільними. Зрештою, треба було шукати роботу, оскільки борги росли, а в сестри було восьмеро дітей, трьох з яких держава прагнула забрати в дитячий будинок. В той же період під час останнього затримання на неї звернув увагу якийсь поліцейський чиновник. Зустрівся, порозпитував, чи вона брала участь у війні, вбивала ворогів, чи є неї достатні навички, аби виконувати певні замовлення. Гадюка місяць зважувала усі "так" і "ні", але безгрошів'я визначило рішення. Кілька замовлень було виконано не надто тихо, але цілі ліквідовано. Після чого її включили в "обойму" контори, а проблеми з фінансами залишилися в минулому.

Контора була таким собі місцем анонімних виконавців. Жодних гучних імен серед цілей, жодного непевного замовлення. Звичайний бізнес. Якщо щось сумнівне, то наймали різних профанів за третину ціни, а то й менше. В таких випадках провал нікого не лякав, але працювати задарма також не хотілося. Зазвичай такі профани припускалися фатальних помилок на перших справах і коли їх ловили правоохоронні органи, вони практично нічого не знали про замовників і посередників, тому просто брали злочин на себе, або їх тихенько "прибирали" під час затримання. Траплялося. що профани виконували все успішно, з ними розраховувались і більше справ не мали. Такий собі одноразовий виконавець. Мовляв, зробив справу і годі з тебе, будь фрілансером і шукай клієнтів сам. Гадюка таке розуміла, бо коли новачки приходять в контору, то можуть виявитися "засланими козачками" або почнуть набивати собі ціну. Кілька років роботи в конторі навчили її дисципліни, в більшій мірі контролювати свій вибуховий характер і дозволити розвинути навички поступливості та терплячості. Не завжди, але в більшості випадків вона залишалася відданим професіоналом.

Гадюка все чекала. Контора недавно найняла профана і мала б закрити справу, але з'явився замовник і запропонував дивну схему з подвійною оплатою. Звісно, немає нічого краще за гроші ніж ще більші гроші, але виглядало все надто непевно. Контора коли наймає профанів, то наймає їх анонімно, що невідомо як насправді виглядають ті самоучки і яку зброю використовує. От тепер бери сиди і чекай. Вже тричі траплялась фальшива тривога і спочатку поштовий кур'єр, що Гадюка перевірила датчик на руці хлопця. Серце билося рівно. Ніяких загроз. Шкода, що довелося вирубити камери відеоспостереження довкола, аби не підкидати правоохоронцям купу інформації для розслідування. Хоча б одну приховану камеру і стерегти ціль було б легше. Але ж кляті правила контори. Далі доставляли їжу і щось не сподобалося в кур'єрі — чоловік середніх років, рухи впевнені, періодично озирається на різні боки. Ну й це виявилось хибною тривогою. Гадюка не зважала на клієнтів крамниці — усі вони як облуплені: багатії чи клерки і за кілометр відчувається їхня кволість й безтурботність в купі із дешевими "понтами". Третього разу приходив ремонтник і переобладнав вхідні двері крамниці.

То скільки їй тут ще чекати? Можливо той профан заблукав і не знає, де шукати хлопця. Гадюка хотіла телефонувати в контору і в'їдливим тоном уточнювати, чи це тепер в неї буде така робота: тижнями чекати невідомо кого, хто міг вже й збагнути, що це насправді "підстава". Що ж, за кілька днів комунальники обов'язково відремонтують камери відеоспостереження і тоді їй знову доведеться ходити з лазером і псувати пікселі в об'єктивах? Коли стемніло хлопець увімкнув освітлення вітрини і готував крамницю до закриття. Після восьмої навряд чи хтось прийде купувати коштовності. Коли після дев'ятої остаточно стемніло, хлопець перерахував касу, зробив записи в касовій книзі і почав вимикати світло в глибині зали, залишаючи світитися лише вітрину, захищену спеціальним склом. Не куленепробивне, проте стійке до ударів тупими та гострими предметами.

Гадюка вийшла з автівки і роззирнулася, чи немає поблизу когось підозрілого. Краще б хлопець пересувався за допомогою транспорту, їй-богу. Ходити пішки такої пізньої години, попри усю користь для здоров'я, є дурістю. Проте вона не охороняє ціль, вона лише чатує. Гадюка повісила наплічник на плече, вдягнула нітрилові рукавички тілесного кольору і ще хвилину чекала доки хлопець не вийде назовні, увімкнувши в приміщенні сигналізацію. Круглий чохол-тубус на лівому плечі, доступне для руки замасковане руків'я. Звісно, краще нарізна зброя, але гладкоствольну важче ідентифікувати. Патрон загнано у ствол, ще чотири в трубчастому магазині. Не напівавтомат, але не заклинить якщо пороху в заряді не достатньо. На кінці дула саморобний саундбуфер, від чого постріл радше нагадує різкий удар. Так, якщо що на звук повернуть голови, але в перші хвилини не поженуться набирати номер поліції. Але й щодо телефонів в неї також підготовлено відповідний сюрприз.

Хлопець в'ялою і втомленою ходою прямував до перехрестя, при цьому щось тицяючи в смартфоні та посміхаючись до себе. Поспішав до дружини та тримісячної дочки. Гадюка витримала дистанцію в півсотні метрів між рідкими тінями перехожих і зосередила погляд на цілі. Здалеку вона скидалася на студентку, лише обличчя виказувало її непросте минуле, яке більшість громадян могли помилково ідентифікувати як залежність від певних речовин чи алкоголю. Хлопець перейшов дорогу на зелене світло і біля будівельного майданчика повернув ліворуч, йдучи вгору тротуаром. До наступного повороту йому треба подолати ще десь чотириста метрів, а вона дочекається наступного зеленого світла. Сьогодні звичайний будній день, на тротуарах мало перехожих, що Гадюка легко тримала свою ціль в полі зору. Звісно, вона могла б перебігти дорогу бо трафік настільки розрідився, що гудіння транспорту послабилося вдвічі. Проте як завжди, зараз біля китайського ресторану тусуються двійко патрульних. Пузаті копи облюбували це місце і жеруть собі качку з рисом чи щось таке і заглядаються на кожну жінку молодого віку. Вже не раз вони роздягали очима Гадюку. Ще б не вистачало, аби копи зупинили її через перехід дороги в недозволеному місці.

Вона дещо прискорила рух, тримаючи в полі зору хлопця. Такої години верхня частина вулиці дещо спорожніла, людських силуетів було мало. Раптом Гадюка шостим чуттям зрозуміла щось тут не так. Тіло напружилось, права рука вхопилась за лямку ближче до руків'я рушниці. Вона наближалась до копів, які безтурботно балакали біля свого "дастера" і стоячи за допомогою вилок наминали китайську їжу з коробки. Їхні свинячі пики хитро переглядалися. Темний силует хлопця все ще маячив далеко попереду. Все та сама втомлена хода і занурення в смартфон. Гадюка минула копів, один із яких окинув дівчину зацікавленим поглядом, але нічого не сказав. Щось зашаруділо над вивіскою ресторану, вхідні двері якого були щільно причинені через працюючий кондиціонер і всередині грала легка танцююча музика. На мить вона не зауважила на шум над головою і раптом через зливну трубу під ноги викотилися дві дивні білі кульки. Гадюка на якусь секунду завмерла і ледь не кинулися на землю, інстинктивно подумавши, що то скид з ворожого дрону.

Це була її помилка. Секунда затримка, яка пішла на стримування себе, аби на очах копів не впасти на землю, ніби від потенційного вибуху снаряду. Так, краще не привертати уваги поліцейських і в цьому вона прорахувалася. Молодий високий правоохоронець з набряклим обличчям, який все дивився дівчині услід, одразу помітив дві білі кульки під її ногами. Ніби випали з кишені і схожі на "закладку" наркотиків.

— Опа-опа, панянько! — гукнув він зухвалим тоном, — А що це в нас таке?

Проте Гадюка кинула швидкий погляд на дах над вивіскою ресторану, в напівтемряві помітила тонку нитку, яка тягнулась вгору до великої тіні дерева, всередині якої щось зашаруділо і одразу затихло. Чорт забирай! Її підставили. Переграли. Не треба бути генієм, аби зрозуміти, що щойно трапилося. Молодий поліцейський стояв за чотири метри від неї біля автівки, на капот якої відклав коробку з їжею, а старший трохи нижчий зростом також відклав їжу і поглянув на неї суворим поглядом. Перший тримав самовпевнено руки на лямках бронежилету, старший рукою сперся на капот, а іншу просто засунув в кишеню штанів.

— Це не моє, це просто випало з труби. — Гадюка дала їм можливість вижити, так, вижити, бо якщо ви, хлопці повернетеся до наминання китайських страв, що ви робите тут щовечора після дев'ятої, то завтра все буде так само як було вчора, і ще буде післязавтра.

— Зараз ми все дізнаємося: де чиє і хто ці "закладки" робив. — самовпевнено мовив коп, але все стояв на місці, насолоджуючись владним становищем і даючи жертві самій обрати потенційний хід подій: затримання, допит чи якась домовленість грошима, натурою чи якось ще, адже молодий і нерозважливий чоловік у вечірню годину жадав пригод.

— А ви добре подумайте, чи хочете продовження того, звідки вороття не буде. — мовила їдкі слова Гадюка, розчавлюючи кросівкою білі поліетиленові кульки.

Молодий коп від нахабства слів невпевнено посміхнувся, адже ця тендітна дівчина несподівано заговорила не за звичним сценарієм перебігу подій. Старший же інстинктивно відчув загрозу. Його напрацьована роками чуйка спрацювала вірно. Проте, востаннє в житті. Далі Гадюка слідувала інстинктові. Вона вмить оцінила насиченість та віддаленість людьми нічного тротуару. Її ціль відірвалась далеко вперед і тепер злився з тінями високих каштанів. На іншому кінці вулиці лише декілька людей у вечірніх тінях. А на протилежному трохи більше, періодично проїздять автівки і саме зараз суне густий потік після сигналу світлофора. Автозаправка відділена будівлею ресторану, вікна якого зашторені. Що ж, на ній темна одежа, про вуличні камери вона подбала, автівка для "відходу" за кілька сотень метрів звідси, на руках нітрилові рукавички. Як там казали в армії: "Доля любить хоробрих". Права рука смикнулась так швидко, що молодий поліцейський встиг помітити у світлі вивіски темне дуло саундбуфера розміром з пивну банку. Пролунав різкий удар, ніби чимось вгатили об велику дошку. Навіть спалаху не було. Свинцева картеч влучила у верхню грудину і шию, які не захищав бронежилет. Чоловіка вмить паралізувало і він звалився набік. Поюшила темна кров.

Далекі перехожі нічого не зауважили. Гадюка різко перезарядила і наставила помповик на іншого. Старший поліцейський цієї короткої миті тягнувся за пістолетом і одночасно відштовхувався ногами, аби пірнути за білий "дастер". Гадюка діяла швидше. Знову звук наче хтось дав з ноги по дверцятам автівки. Свинець роздробив плече і зачепив обличчя нещасного, що той просто розтягнувся за автомобілем. Кілька дробин полетіли нічне листя дерев далі тротуаром. На другий звук саундбуфера вже почали повертати обличчя водії автівок, далекі перехожі, проте нічого не роздивились і рухалися далі. Розпростерті тіла копів в напівтемряві ще не привертали уваги через їхню темну форму. Та це лише перші секунди. Гадюка нейтралізувала обох. Вона швидко зняла наплічник, дістала звідти РЕБ з акумулятором, увімкнула всі частоти і засунула прилад під "дастер". Швидко обійшла патрульну автівку, де поранений коп тягнувся до рації і булькав кров'ю з рота:

— Це сімдесят шостий, це сімдесят шостий…

— Підмоги не буде. — холодно мовила Гадюка і випустила бідоласі в голову ще один заряд.

Звук саундбуфера ставав все гучнішим. Кров на асфальті давала все більше відблиску від фар і вуличних ліхтарів. Гадюка підняла стріляні гільзи з асфальту, перевірила чи працювали натільні камери копів. Ні, вони завчасно вимкнули. За кілька секунд вона витягла відеореєстратор з патрульної автівки. Перехожі на тому боці вулиці почали придивлятися. Рушниця в кобуру, гільзи, реєстратор в наплічник на плечі. Шапку на голову і в найближчий темний куток. За ресторан. Темними провулками. Минуло півхвилини. Радіус дії РЕБа кілька сотень метрів. Певне, випадкові люди вже підходять до патрульних, беруть в руки мобільні телефони. Вона повернула в ще один темний провулок. тут камер відеоспостереження немає, лише людські тіні біля будинків. Їм байдуже. Вони нічого не знають. Ще один поворот в напрямку вулиці. Вона швидко перебігла дорогу доки автівки стояли на перехресті через червоне світло світлофору. Гадюка навіть не озирнулась на місце перестрілки.

Треба тікати в протилежний бік. Чого ж ти прешся до автівки, дурепо?! Певне, на місці вже зібралися люди і намагаються зателефонувати до поліції. Може хтось вже побіг до місця, де є стаціонарний телефон. Дві хвилини. Ноги швидким кроком несуть її вперед. Автівка на місці біля крамниці, де працює хлопець, вітрина ще грає приємними вогниками. Вірніше, там хлопець вже більше не працює. З ним покінчено. Місце перестрілки ефективно відволіче увагу. Три хвилини. Двигун тихо завівся. Гадюка вивернула кермо і поволі поїхала поміж дворами багатоквартирних будинків. РЕБ ще повинен працювати і глушити усі сигнали. Хтось міг вже зв'язатися із службою порятунку. Нині вже інформують поліцію або ж якась патрульна автівка їхала дорогою і її зупинили перехожі. П'ять хвилин. Вона проїхала квартал, переїхала через вулицю і пірнула в наступний лабіринт дворових вуличок. Гадюка повинна була швидко покинути зону дії глушилки радіочастот. Вона дістала з наплічника портативну цифрову радіостанцію і проклацала частоти поліції. Є різні переговори, але нічого про поранених копів. Що? Настільки повільно реагують?! Чи можливо зараз копи терміново перемовляються по мобільних телефонах?

Десять хвилин. Гадюка вже їхала дорогою поміж заміських дач, звернула на ґрунтову вуличку. На цих дорогах патрульні рідкісні гості. Вона стримувалась, аби не витиснути педаль газу і не мчати далі. Дванадцять хвилин. По рації озвучили адресу і незрозумілу ситуацію, пов'язану з поліцейськими. Ще через дві хвилини надійшла скарга на зникнення зв'язку в тому районі. Блукання вуличками закінчилося і тепер "шкода" мчала на захід трасою в густому потоці інших автівок. Рація припинила приймати частоту міської поліції. Гадюка перемкнула на канали обласної. Кілька коротких перемовин. По її справі нічого. Тринадцять хвилин. Потік автівок став ще густішим. Гадюка й далі перемикала канали на рації, плюс спеціальні зашифровані субтони. Правоохоронці й досі не розібралися в ситуації. Як тільки збагнуть, а вони збагнуть через залишений РЕБ, то одразу почнуть пробивати по лінії армії, а там і до її наставника доберуться. Він здасть Гадюку. Вона була впевнена в цьому. Ці дядьки помилок не пробачають. Тепер до неї дійшло, що не варто було валити тих поліцейських, не треба було гарячкувати. Знову її клятий запальний характер!

Сорок п'ять хвилин. "Шкода" перетнула кордон сусідньої області. Якщо мислити як попаяна оптимістка, то можна вважати, що відірвалася. Нині певне на місці складають її опис зі слів свідків. Нехай Гадюка перебувала якнайдалі від перехожих, нехай було темно, але в міста є очі. В клятого міста завжди є очі. Опис буде приблизний, але його буде достатньо. Потім РЕБ, нехай і саморобний. По зброї нічого не розберуть. Це гладкоствол. Але будуть пробивати по внутрішній лінії. І наставник її здасть. Чи для підвищення у званні, чи за хорошу суму. Вищі офіцери не геройствують і не церемоняться. Звісно, проб'ють усі схованки і місця перебування. До старих друзів немає як потикатися.

Сто двадцять хвилин. Автівки на нічний трасі рідшають. Пального вистачить ще на двісті кілометрів. А далі? Три години. Гадюка під'їжджала до кордону наступної області. Все одно це нічого не означало. Рація, крім звичних перемовин, піймала фразу, що вводиться план перехоплення. Гадюка не зможе проїхати цією областю на автівці. Невизначеність закінчилася. Тепер за неї взялися серйозно якщо передають наказ в сусідні області. Поліція знає з ким має справу. Три години. Вона зупинилась на нічному мості над річкою. Стояла глуха ніч, жодного транспорту, тож автівка нікому не заважала. Гадюка викинула у воду зброю, рацію, розтрощений відеореєстратор, одяг та решту доказів своєї участі у злочині.

Автівку вона залишила у невеликому містечку біля багатоквартирного будинку поруч інших. Перевдягнувшись, вона йшла два кілометри темними безлюдними вулицями до місцевого автовокзалу. Гадюка була певна, що тепер їй кінець. Подібною втечею вона собі виграє кілька днів, тижнів чи місяців. Але їй кінець. Так само кінець й тому, хто її підставив. І це треба таку річ з нею утнути! Або це профан, або професіонал. Метод ідіотський, проте спрацював. Та й який був шанс, що не спрацює? Досить високий. Копи могли й не помітити білих кульок, не надати значення. Навіть кляті пакетики просто застрягли б в трубі. Проте усе сталося як сталося. Вона дісталась автовокзалу. Нова одежа робила її геть не схожою на вбивцю двох копів. Волосся зібране під кашкетом, окуляри зі звичайним склом, світлий одяг. Придбала квиток на рейс в іншу область, в інше життя. До тієї самої смерті, з якою Гадюка недавно танцювала.

толя не думав про можливість того, випадуть кульки з труби чи ні. Він просто вчинив, щоб позбутися "хвоста" чи того, хто мав толю прибрати. Одного вечора на верхньому поверсі недобудови виявилось достатньо, аби зрозуміти, що в цій роботі цілей насправді дві. толя був однією з них. На нього чекали і та дівчина, яка трималась далеко позаду хлопця, явно не була охоронцем. Тримаючись чіткої віддаленої дистанції, вона ніби запрошувала толю до виконання роботи. А якщо згадати, що просили обов'язково розібратися з ціллю біля роботи, ніби це має бути послання комусь, хто не хотів чинити так, як від нього вимагали, то неважко все скласти до купи. Насправді усе виглядало так само як і в школі коли малого толю старшокласники заманювали в якийсь темний куток і мучили там як домашню тваринку. толя при спогляданні верхнього поверху недобудови відчув, що треба вижити.

Щойно копи заговорили до дівчини, толя прудко зліз з дерева і швидко пронісся закавулками вперед до кінця вулиці. при цьому інструменти боляче терлися об шкіру, а сходжені роками ноги озивалися болем, не дозволяючи бути настільки прудким як двадцять років тому коли його ще молодим посилали розвантажувати вагони з вугіллям і він вмить вилазив на естакаду, швидко відбивав люки, а далі ліз всередину вигрібати рештки твердого палива. То була його краща робота. Грошей платили мало, але багато від толі не вимагали. Коли він нісся темними дворами, то глухих ударів об дошку чи подібного звуку він не чув. толя винирнув за двісті метрів вгору по вулиці вище автозаправки і нижче покинутої недобудови. Хлопець крокував попереду втомленою ходою і все дивився в свій телефон. На якусь мить ціль зупинилася натискаючи значки на екрані.

— Що з цим інтернетом? — пробубнів до себе хлопець.

Він пройшов трохи далі, діставшись межі радіусу дії РЕБу як толя вмить підскочив ззаду і оглушив бідолаху. Вуличне світло ховалося за кронами дерев і далекі перехожі не встигли нічого помітити. Тим більше, що справжня бійня розігралась на кілька сотень метрів нижче вулицею. І саме натовп, який поволі збирався біля ресторану китайської їжі привертав людську увагу. толя відтягнув тіло кремезного хлопця за огороджувальний паркан, вхопивши його смартфон. На руки він завбачливо одягнув робочі рукавиці — так що за відбитки можна не переживати. Достатньо відтягнути жертву подалі від випадкових очей. Далі він дістав з кишені моток скотчу, зв'язав руки, ноги, заклеїв рота, а потім, зібравшись із силами, толя завдав собі на ліве плече дебелого хлопця. Він застогнав від такої неймовірно важкої ноші, проте зміг ледь-ледь пошкандибати до дверного отвору на перший поверх, підсвічуючи дорогу телефоном. Обережно спустився в підтоплений підвал і скинув тіло на купу гравію край води.

толя одразу розбив молотком смартфон хлопця і в з плюскотом кинув у воду. Далі зняв з його зап'ястка смарт-годинник, розбив і так само викинув у воду. На потилиці хлопця проступила кров, обличчя зблідло і трохи загрузло в холодний гравій. Він важко сопів і намагався ворухнути руками, які були тісно зв'язані. толя обшукав кишені хлопця. Гаманець з плюскотом полетів у воду. Дістав ключі, на зв'язці знаходився непоганий ліхтарик. толя увімкнув світло і вимкнув телефон, щоб заощадити заряд в батареї. Хлопець почав щось мугикати крізь заклеєний рот, хоча все ще перебував без тями. Від ліхтарика в підвалі стало дещо світліше. толя сів поруч на сходи, відклеїв скотч від рота жертви, черпнув долонею води і бризнув на бліде обличчя.

За кілька хвилин бідолашний отямився і спробував покликати на допомогу. толя кілька разів зацідив йому з ноги. Спочатку по обличчю, а потім по ребрам. далі жертва поводилась більш сумирно.

— Ти знаєш, що мав мене заманити? —  простогнав толя глухим голосом, від якого покотилося легке відлуння над водою.

— Я вас не знаю… — скривився від болю хлопець.

— Ти комусь насолив, чи винен гроші?

— Відпустіть мене…

толя запитав у хлопця про своє рідне село і район, чи знає він їх.

— Як ще раз?

толя повторив і хлопець задумливо відказав:

— Там живе мій дядько. Він селищний голова… — бідолашний хлопець важко дихав і його очі буквально оберталися в очних западинах.

— Твій дядько? — перепитав толя протяжним голосом, — І ти не знаєш, чому тебе замовили? Може хочуть забрати твою крамницю?

— Вона належить дядькові. Це його бізнес. Я там просто директор… — промимрив хлопець.

— Тобі не казали куди ходити, де бувати найближчі дні і з ким бути?

— Ні, я ходив з дому на роботу і назад як зазвичай. В мене один і той самий графік. — бідолаха почав рюмсати. — Мене замовили вбити?

— Ага. — толя підвівся на ноги і хлопець вирячив очі.

— То це так має закінчитися? Ось так? Нічого прощального, жодного слова жінці і дитині? В мене ж сім'я… І це все? Просто так? Я ж нічого поганого не зробив! Боже, за що, боже, за що? Я ж просто жив, дихав на цій землі… — у хлопця почалася істерика, — Яким я прийду туди? Яким я прийду туди?

— Куди ти прийдеш? — не зрозумів толя.

— Що?

— Куди ти маєш прийти?

— А, на той світ…

— А ти що не знаєш? — рівним тоном перепитав толя, — Почекай, зараз уточню. А поки що заклею тобі рота, бо ти надто гучний.

толя намотав клейкої стрічки  на рота хлопцеві і на якусь мить в того в очах засяяла надія. Миршавий чоловік дістав свій телефон і набрав номер. Після чотирьох гудків почувся дитячий голос:

— толя, ти що так пізно? — невдоволено запитала Аня.

— Спиш, так?

— Та заснеш, мама валує на все подвір'я. Там тато п'яним прийшов і ще з якимось. Обоє впали з лавки і обісцялися.

— Ти мені скажи, коли людина помирає, то потрапляє до іншого світу?

— Я тобі вже казала! — невдоволено буркнула мала.

— То я для друга питаю. — запалив цигарку толя.

— Та немає іншого світу. — подала спрощену тезу Аня.

— Немає іншого світу, чуєш. — з цигаркою в зубах на повному серйозі повторив толя бідоласі.

— Ну є стан повної порожнечі, де нічого немає.

— Це те саме?

— Типу того. А є стан відродження в іншому тілі немовлям або цуценям, там кошеням. Але то гірший випадок.

— Дивись, — говорив толя до зв'язаного хлопця, — ще може бути варіант відродження, але то гірше. Гірше тобі ж не треба, еге ж?

— Якщо людині не треба переродження, то краще прочитати один із днів з книги. — запропонувала Аня, — Твоєму другові вже треба чи колись потім?

— Треба вже. Можеш прочитати? Я прикладу слухавку йому до вуха.

— О, давай. — в слухавці щось затріпалось, — Буде четвертий день. "Небіжчик, якого супроводжує така напутня молитва, хай яким би не був його слабкий розум, обов'язково досягне Звільнення". — толя випустив сигаретний дим в стелю, присів і приклав телефон до вуха хлопця, який замимрив крізь заліплений рот, але толя вдарив жертву кулаком в ребра і той жалібно затих, дослухаючись до голосу дівчинки, — "Але є і такі, хто, попри часті настанови, накопичили погану карму, або не зуміли виконати обітниці, або не змогли зрозуміти, що позбавлені можливості до вищого духовного розвитку; їх незнання і погана карма, що живиться жадібністю і скупістю, народжують в них страх перед звуками і сяйвом, вони біжать геть. Якщо покійник такий, тоді на Четвертий День з'явиться перед ним Бхагаван Амітаба і супроводжуючі його божества, а разом з ними — світло з Прета-Локи, породжене жадібністю і схильностями." Тут треба ім'я, як звати твого друга? — запитала Аня.

— Не знаю. — відказав толя, прикладаючи телефон до свого вуха, — Просто зустрівся з ним по дорозі. Називай його другом.

— Добре, "О, шляхетнонароджений друже, слухай уважно! Четвертого Дня засяє червоне світло — прообраз вогню, і з Західної Червоної Області Щастя з'явиться Бхагаван Амітаба; колір його — червоний, у руці — лотос, він сидить на троні павича в обіймах Божественної Матері Гьокармо; а з ним — Бодісатви Ченразі і Чампал, і дружини–Бодісатви — Гірдхіма і Алоке. Шість тіл Просвітлення засяють перед тобою в ореолі райдужного світла. Прообраз почуттів, виходячи із серця Божественного Батька-Матері Амітаби в сяйві ореолів і вторинних ореолів вразить твоє серце червоним світлом Всерозрізняючої Мудрості, яскраво-червоним, променистим, ясним, величним і настільки сліпучим, що ти не зможеш дивитися на нього. Але не лякайся. Разом зі Світлом Мудрості запалиться тьмяне червоне світло з Прета-Локи. Зроби все, щоб не відчути до нього прихильності. Відкинь потяг до нього, подолай слабкість. У цей час під впливом сильного потягу ти злякаєшся сліпучого червоного світла і захочеш втекти від нього. І виникне в тебе приязнь до тьмяно-червоного світла Прета-Локи. Не бійся величного, ясного, променистого світла. Усвідом, що це — Мудрість, вгамуй свій розум, і ти зіллєшся з ним нероздільно, і станеш Буддою. Якщо не усвідомлюєш цього, розмірковуй так: "Це світло милосердя Бхагавана Амітаби, я знайду в ньому притулок"; і смиренно молись йому. Це променисті гачки милості Бхагавана Амітаби. Довірся їм; не біжи. Навіть якщо ти побіжиш, вони, невіддільні від тебе, підуть за тобою. Не бійся. Не спокусися тьмяно-червоним світлом Прета-Локи. Це шлях накопичених тобою прихильностей до існування в Сансарі розкинуться тобі назустріч. Якщо спокусишся ним, то потрапиш у Світ Нещасних Духів і зазнаєш там нестерпних мук голоду і спраги; у тебе не буде можливості досягти там Звільнення. Тьмяне червоне світло — перепона на Шляху Звільнення. Не спокусися ним, відкинь свої прихильності, не піддавайся слабкості. Довірся сліпучому яскраво-червоному світлу. Наверни свою віру до Бхагавана Амітабі, Батька-Матері, зосередься і молися так: Під час блукань в Сансарі під владою найсильніших прихильностей, На сяючий променистий шлях Мудрості Відмінності, Нехай виведе мене Бхагаван Амітаба, Нехай охороняє мене Божественна Мати, Одягнена в Білий Одяг, Нехай пройду я без перешкод небезпечні шляхи Бардо, І досягну царства Вседосконалого Будди".

Після цих слів толя раптово вдарив хлопця  молотком в голову, від чого цівкою пішла кров з-під волосся. Він потягнув тіло за одежу у воду і пустив поверхнею, залишивши хлопцеві на грудях ключі із увімкненим ліхтариком. Плоть почала швидко тонути, ліхтарик пішов на дно, озиваючись тьмяним світлом. Тіло у воді ще кілька секунд зводили передсмертні конвульсії, ніби шукало порятунку.

— "Молись смиренно і ревно, — читала у слухавці Аня, — і ти поєднаєшся з серцем Божественного Батька-Матері Бхагавана Амітаби в ореолі райдужного світла і станеш Буддою в Самбхога-Кайі — Західній області, яка називається Щасливою".

толя взяв телефон, спостерігаючи як тіло під водою завмерло у тьмяному світлі, і глухо сказав:

— Він вже пішов.

— О, то він вже не повернеться якщо піде на яскраве світло. Ну давай, я пити хочу, бо стільки начитала.

 Світло ліхтарика згасло. толя піднявся з підвалу і залишив недобудову. Біля ресторану зібрався натовп, було чути різні підвищені голоси. Він оминув місце перестрілки темними закавулками і проник назад на будівельний майданчик коли дорогою вили поліцейські сирени. Хлопці повиходили на тротуар, піднялися на верхні поверхи, аби роздивитися раптове нічне дійство. толя приступив до прання одягу. Ніхто не зауважив його відсутність, адже йому як новачку усе, крім роботи, дістається в останню чергу. Одяг розвішав на дротах, інструменти склав у сумку, а звідти вийняв старий змінний одяг: футболку і спортивні штани. толя відпрацював до кінця тижня і отримав трохи грошей, на які зміг повернутися додому.