Із вигаданих вінницьких хронік 42

- В цей темний страшний час ми не мусимо озиратись на наше минуле життя, ні, ми не герої кінофільмів, ми прості люди, які йдуть і роблять те, що мають робити. Ні, пафосу не буде, але останнє слово я за собою з усім правом залишаю, бо то слово дійсно може стати останнім і коли виникає спокуса озирнутись на попереднє життя, то я повинен вкласти в це слово всю свою злобу і любов, всю свою силу для спротиву злому ворогові, який прийшов на наші землі і витискає з нас все найкраще і найдобріше. Небо бачить, що я не хотів таким бути, я хотів бути поетом, пасти собі у полі овець, оспівувати добро й красу людського роду, однак фатум поставив мене в ситуацію без вибору, поставив без зброї, без виробленої відваги і тренованого тіла, без праведного життя за плечима, що коли я постану перед Творцем, мені йому нічого сказати. Все, що я бачу нині - це важка дорога вперед разом із такими приреченими як і я нещасними людьми, колона за колоною під молох смерті, серце за серцем, яке навічно замовкає в холоді вічної битви. Ось це я скажу Творцеві, а він мовчатиме як і слід робити Творцеві, бо рід людський сам винен, що дожився до такого. Так, уста Творця - це мовчазні колони людей під молохом і немає кінця цим жнивам. Хіба що колись прийдешні покоління зглянуться над спорожнілою землею і оспівають наші мовчазні колони у своїх піснях...
- Бляха-муха, та йди вже на роботу!
- Зима близько, люба, зима так близько, що крига вмочується в музику і в повітрі лунає відчайдушний метал...
- Сашко, не біси мене!
- Це моя уява! Як хочу так і використовую. Я вигуляв собаку? Вигуляв! Я там був, я шкірою відчув ті мінус двадцять! Ні, я надто цінний для суспільства.
- Менеджер з продажів? Серйозно?
- Моя уява - мій світ!
- А мені в цьому світі є місце?
- Ну так... Весна все таки на порозі і мені необхідно комусь дарувати подарунок на 8 березня...
- Та тихо ти, сусіди ще почують і викличуть поліцію...