Сергій Рибницький - Плейлист виконувача бажань. День сьомий

 

День сьомий

 

Altered Images — Happy Birthday

 

Ранок почався з болю — Максим вже до цього звик. Проте цього разу біль вивів чоловіка зі сну надто пізно. Коли він прокинувся, то крізь вікно в кімнату падало яскраве денне світло. Максим звівся на ноги і відчув пекучий біль в загіпсованій нозі. Чоловік зашипів і почав розминати стегно вище гіпсу. Потім він придивився вниз на праву ступню. Шкіра дійсно потемніла і це могло бути неприємним якщо не катастрофічним симптомом. Якщо це все-таки зараження, то ще є шанс звернутися до лікаря по медичну допомогу. В голові так і запульсувало про необхідність допомоги, інакше або ампутація, або й смерть. Зачекай, якщо він звернеться до лікаря, то втратить роботу, а з нею… Блядь, та без роботи вже краще померти. Так, краще для початку, звернутися до лікаря. Що ж, потрібно йти до Боді і проситися в нього, щоб він відвіз його  в райцентр. А там можливо, що лікар дістане кілька уламків, зробить укол антибіотиків і все буде добре. Та чи захоче Бодя, коли він отак вчора змарнував день? Звісно, захоче, адже він вчора за власною волею змарнував день, коли Максим намагався його відмовити. Гаразд, Максим спробує  вмовити хлопця таким чином і сподіватиметься, що з ного справи ще не кепські.

Він одягнувся, зашкандибав в коридор, намагаючись якомога менше навантажувати хвору ногу і прислухався. Тихо. Невже він настільки пізно прокинувся? Але годинник показував ближче сьомої ранку. Можливо, й самі господарі ще сплять. Максим без вагань пошкутильгав на кухню, почистив зуби, вмився. Глянув на електрочайник і захотів заварити кави, вірніше, залити окропом розчинну. Ні сніданок були звичні залишки вечері. Максим почав накладати охололу їжу на пательню для розігріву, запалив газ на плиті і знову прислухався, чи хтось не йде на кухню. Гм, тихо. Доки розігрівалась їжа, Максим вийшов надвір. До нього вибігла приязна сучина, вимагаючи шматочок їжі. Червоний ВАЗ все ще стояв на подвір'ї, вкритий краплями вологи від розталого снігу. В повітрі чувся запах вологої деревини і надворі було холодніше, аніж вчора. Максим сходив в туалет, ковзаючи ногою на болоті. Прокульгав назад на кухню, забрав пательню з плити і виклав гарячу їжу собі на таріль. Запарив кави і знову прислухався. Тихо.

Максим почав нервувати. Власне, вчорашні події зринули в його голові і свідомість малювала найстрашніші сценарії. При цьому чоловік не наважувався зайти до подружжя в кімнату навіть на правах гостя. Він вирішив, що слід дати подіям час. Спочатку поснідати. Він з цим впорався за лічені хвилини і трохи відніс собачці, за що та подякувала радісним погавкуванням і виляння хвостиком. Далі кава і цигарка. Він стояв на ганку, сьорбаючи каву і робив затяжку за затяжкою. Тепер в нього назбиралася купа проблем: жодної з ознак присутності Боді чи його сім'ї, проблеми з ногою такі, що необхідно звернутися до лікаря доки не пізно, ну й сама робота тепер висить на волосині — якщо лікар оперуватиме ногу, то Максим вибуває зі строю не на один день. А цього не витримає ні його гаманець, ні сам Кланцатий.

Чоловік докурив цигарку і викинув її в купу рубаних дров. Жодного плану дій. Однак, далі на Максима налетіла паніка, оскільки він помітив, що вулицею йде сам Кланцатий із змарнілим втомленим обличчям і курячи на ходу. Чоловік шаркав старими чоботями по узбіччю і все вдивлявся вперед доки не дістався подвір'я. Кланцатий холодно подивився на Максима, а потом на купу дров, що залишилася на подвір'ї і без привітань одразу заговорив:

— Так, коли ці дрова поріжеш і порубаєш?

— Порубаю сьогодні. — твердо відказав Максим, — А зазвичай дрова ріже Бодя.

— Ну Бодя вже поїхав. — спокійно зауважив Кланцатий, шморгаючи носом від холоду.

 

Bros — Too Much

 

— Як поїхав? А як же робота? — вражено перепитав Максим, ледь не випустивши з рук чашку із кавою.

— Та ось виявилося, що він подав заявку по лінії лісового господарства в області. — невдоволено пробурмотів Кланцатий, — Я до нього такий: а як це? То він каже, що дали роботу і житло в місті. Я в це не вірю, телефоную своїм, а вони кажуть: так, вже є наказ, то нехай їде.

— То він вже поїхав? Коли він встиг?

— Сьогодні вранці. Викликав таксі для всі з речами. Завантажився. По дорозі заїхав до мене і каже: тато, я поїхав. — було помітно, що в чоловіка навернулися сльози і затремтів голос.

— Чекайте, — все не міг зрозуміти Максим, — отак йому дали роботу і житло в місті? Протягом однієї ночі?

— О, лісники такі, що можуть. То я трохи розгубився і питаю, чи він так поїде в місто, де він нікого не знає? А він каже, що завжди хотів поїхати, жити й працювати в місті. Я трохи очманів, а потім подумав, що воно Боді й на краще, бо ж, блядь, житло дають.

Максим відкрив рота від здивування і замислився. Протягом однієї ночі, протягом однієї, бляха, ночі! Це просто неймовірно!

— Ну а що? — продовжував говорити Кланцатий, голос якого став більш збуджений, — Дитина старалася, важко працювала. Я на нього не ображаюся. Так, без нього буде важко, але якщо треба, якщо він цього бажає — то нехай!

Максим вже практично не слухав чоловіка, його думки вихором здійнялись в голові і обертались довкола того факту, що бажання Боді здійснилося! Чекай, можливо, це просто збіг? Годі слухати раціональне пояснення, коли він вчора сам усе бачив!

— То він вранці просто так поїхав? — перепитав Максим, — Залишив хату і поїхав?

— Я його також про це питав, але що там, коли Бодя вже поспішав в місто. Це ж треба, було стільки речей із собою встигнути зібрати. А що хата? Поки що житимеш тут собі далі, доглядатимеш. Харчі, які треба, купуватимеш у Ліди. Бодя нічого не казав про хату, але юридично хата належить мені, то й мені нею розпоряджатися.

— А по роботі я тепер займу місце Боді?

— Не поспішай, — Кланцатий харкнув на землю, — ти так і залишаєшся його помічником. Для того, щоб стати моїм помічником потрібен час, розумієш? Тобі необхідно обрости зв'язками, досвідом. Ну хто захоче в тебе замовити дрова, коли ти їх лише рубаєш? Треба їздити в ліс, а тебе туди поки що ніхто не пустить. Ліс це як полігон — без досвіду й дозволу туди ніяк.

— Я раніше бував в лісі… — хотів було заперечити Максим, але Кланцатий лише відмахнувся на його слова.

— Ходити на шашлики це тобі не ліс, а безвідповідальна розвага. Коли йдеш по дрова то це як боротися за виживання, бо дерева і люди, а іноді й дикі тварини — то вони усі проти тебе. А ти ж прийшов в ліс не на прогулянку, тобі потрібно набрати повний багажник метровок і виїхати з лісу. Просто так зробити це з першої спроби нікому не вдається.

— Тобто, для мене поки що залишається все так само?

— Основна задача: різати й рубати. За два-три дні треба усе, що залишилося перерубати на дрова і повідвозити. Бо там вирізають лісосмуги по яркам і треба місце на привози звідти. Дров буде дуже багато. Це основна робота.

— Це я зрозумів, але я от хотів…

— Що? Що ти хотів?

— Та думав через ногу до лікаря звернутися…

— Слухай, — обличчя Кланцатого спохмурніло, — через кілька днів тут привалить роботи, що голови не піднімеш. Я нічого не хочу чути за руки, ноги і тому подібне. Якщо хочеш з кимось про це поговорити, то я тебе туди й відправлю без повернення. Зрозуміло?

 

Information Society — Over the Sea

 

— Зрозуміло. — поспішно відказав Максим, — Без проблем. — хоча проблеми були, але поки що доведеться чекати і думати над цим собі у вільний від роботи час.

— Тоді так. Сьогодні я в котельні в дитячому садку, а завтра, якщо не зміняться плани, то почну розвозити те, що нарубаєш. Є кілька замовлень, які слід давно закрити, то тепер так і зробимо.

— А як же метровки? Їх же треба різати.

— Ти що не вмієш різати?

— Бодя не дозволяв мені користуватися бензопилою.

— Бери в сараї бензопилу. І там десь мала бути каністра з бензином. Ланцюга вмієш гострити?

— Ага, була колись справа.

— Ну то й вперед. Завтра основна маса має бути порізана. — Кланцатий поглянув на Макса суворим поглядом, а потім на подвір'я, де вистачало роботи, розвернувся і пішов собі назад на вулицю.

Максим ще кілька хвилин стояв собі на ганку, проводжаючи поглядом чоловіка, а потім допив вже охололу каву і закульгав до кухні. Він все ще не міг повірити, що Бодя ось так враз поїхав собі зі сім'єю. В місто, в кляте місто, де робота геть відрізняється по своїй суті та інтенсивності і якоїсь миті може виявитись геть непотрібною нікому. Невже Бодя увесь час хотів просто втекти звідси, з цієї хати, де в нього було практично все? Максим закульгав до кімнати подружжя, прочинив двері і застав там практично порожні стіни. Залишилося дерев'яне ліжко з матрацом, порожній комод, тумбочка, шафа. Замість телевізора лише темний слід від настінного кріплення і два вбитих в стіну дюбеля. Бруд після гомункула. Сліди присутності подружжя з трьома дітьми практично стерто, немов до архіву завітав якийсь прискіпливий службовець і переписав усі дані, замалював зайве і записав свою істину, з якою доводиться миритися. Максим розмотав пакет на нозі і оглянув частину ступні з-під гіпсу. Проте біль й далі терпимий, навіть епізодично зовсім затихає якщо не спитатись на хвору ногу.

Він знову глянув на стіну навпроти ліжка, де раніше висів плоский телевізор як слід чужого комфорту. так, чужий комфорт, яким користуються чужі тобі люди і так само ти колись був для інших чужим. Дивились в твої вікна, доки ти заглядав в інші вікна, немов тривала гра, яку певне якось називали в мистецтві. Ага, якимось модним словом. Ти дивився на інших, а інші дивилися на тебе, на твій комфорт, який кожен був схильний виправдовувати. Мовляв, в мене є автівка. А вона тобі потрібна? Не так, щоб аж надто, але треба щоб була. Після чого співрозмовник міг знайти довге і доволі нудне виправдання, в яке й сам міг повторити, але те все по своїх суті зводилось до банального виправдання власного комфорту. Максим усміхнувся собі з цих абсолютно непотрібних думок. Що за філософствування? А чому б не поміркувати собі далі? Коли зникає потреба в комфорті, коли він обридає, коли тебе притискають автоматами до стіни, що ти мимоволі переходиш на позицію боротьби з чужим комфортом. Ні, це не комунізм, не фашизм, а бажання досягнути істини через позбавлення інших свого власного комфорту, подарувати їм співпереживання подій. Мовляв, ти там був? Ти там був? Ти пробував землю на смак? І більше нічого — лише заломлення світла крізь дим від палаючих будинків, яке приймуть за істину, бо що може бути чистіше, аніж люди, які втратили власний комфорт і тепер живуть просте життя у пошуках звичайних радостей як то їжа, сон. В обмін на що? На твої руки й ноги, на тіло, яке зводить від утоми після важкої праці, але при цьому ти почуваєшся щасливим. Так, важка праця єдине щастя, єдине виправдання коли ти позбавлений власного комфорту і ти все ще дивишся на роботу, яка попереду, дивишся з надією, що ввечері після неї в тебе буде ще одне виправдання у суперечці з будь-ким, нехай навіть з богом.

 

Simple Minds — New Gold Dream

 

І щодо чого ти захочеш виправдатись? Максим замотав ногу в пакет, підвівся і закульгав з кімнати. Він ще не знав, не підготував слів власного виправдання, проте розумів, що можна давати на хвору ногу більші навантаження, бо часу залишилося не так багато. Для початку він дістав бензопилу із сараю, каністру з бензином і старі нейлонові білі мішки, яких виявились десятки. Мрія, кажете? В хлопця втілилась мрія, яку він, мабуть, виношував не один рік. Проте що зрештою вийшло? Максим весь час поважав Бодю за його важку роботу, за те, що хлопець виріс у важкій праці і був практично апостолом святої роботи, в якому не доводилось сумніватися. Проте й Бодя виявився зрадником, коли його мрія, його бажання вилізло назовні здійсненням. Просто так вищі сили круто змінили його життя, показали, що може статися коли мрії втілюються раптово, коли доля дарує не матеріальне благо, справжнє лицемірство бути відступником, зрадником. І Бодя ще бив Максима, повчав, називав його розумником як і тих паскуд обмежених в пересуванні. Ха! А ким той Бодя сам виявився? Так, він весь час ходив довкола обмежених в пересуванні, обмовляв їх поза очі, а сам хотів бути таким самим як і вони, сидіти в своєму домі, мати доходи і насолоджуватися власним становищем. Максимові хотілося поглянути в те зрадливе обличчя, прийти під вікна його квартири і подивитися як вони собі там живуть, чи комфортно після того як він спробує згадати як хлопцеві працювалося раніше, чи комфортно коли Максим розповість йому як наразі чоловікові доводиться працювати? Покажи свій комфорт, Бодю. Скажи, що тобі дає твоя квартира, Бодю? Звісно, ти виправдаєшся, а Максим покаже тобі свої руки, щоб нагадати, щоб позбавити тебе комфорту, щоб ти, Бодю, згадав: твоє слово більше нічого не варте і твоя робота буде лише блідою тінню від цієї роботи. Йди нахуй, Бодя, йди нахуй!

Максим смикнув шнур стартера, але бензопила глухо буркнула і замовкла. Ну так, не ті руки. Нічого, трохи практики і все запрацює. Він поставив пилку на землю, притиснув лівою ногою і різко смикнув шнур. Інструмент несамовито заревів. Максим відчув усю потужність двигуна внутрішнього згорання, усю силу, яка готова вгризатися в дерево лише через натиснення гашетки. Здавалось би, є інші інструменти, які також можуть поратися із різанням дерева, проте бензопила особлива. Бензинове живлення дарує унікальну автономність, що ти можеш ходити з цією пилкою в ліс, акумуляторні інструменти до уваги не беруться — то лише годинна домашня забавка. Ні, в бензопили інша потужність і ланцюгова сила, яка дає багато тирси при різанині. Що ж, перевіримо.

Максим дошкутильгав до метровок, які лежали складені на купі, кілька разів піддав газу, аби двигун прогрівся і притиснув шину до дерева з самого краю. Ланцюг вгризся в кору, випльовуючи тирсу на мокру землю. Максим не перерізав колоду, а рівняв її край, за рівністю якого він практично не стежив. Ні, його цікавила тирса, багато тирси за кожного такого зрізу. Як тільки чоловік дістався шиною кінця зрізу, він зупинився і оцінив скільки вдалося напиляти дрібних часточок дерева. Не багато, але й часу на це пішло також мало. Тоді треба усю колоду перетворити на тирсу і побачити, скільки це буде в обсязі.

 

Pearl Jam — Jeremy

 

Пилка відчайдушно заревіла і тирса спочатку лилась струмком, але далі коли робота стала звичною і Максим увійшов в ритм, то потік перетворився на справжню ріку. Він не перерізав колоди, ні, дрова його не цікавили. Лише тирса мала значення. Максим зрізав сантиметр за сантиметром з колоди, поволі вкорочуючи її, не допускаючи, аби щось грубне пальця впало на землю. Він міг стояти на двох ногах, ігноруючи будь-який біль чи дискомфорт. Хворій нозі він вже нічим не міг допомогти, але часу на втілення задуманого в Макса було ще менше. Дим від бензопили різав очі та ніздрі. Кілька разів він закашлювався. Останню третину колоди довелося затискати іншими, аби хоч якось різати далі. Іноді виходило криво, іноді нормально, проте Максим постійно вивертав пилку так, аби потік тирчи не зменшувався. Впорався він досить швидко, доки на землю поряд з купою розкиданою тирси не звалився дубовий круглий шмат дерева товщою в два пальці.

Двигун пилки надто нагрівся і він заглушив інструмент, аби дати вистигнути. Так, тирси було повно. Він узяв один із мішків, невеликий металевий совок і почав збирати все в мішки. Аромат різаного дерева п'янив мозок, здавалось, що він знаходиться на пилорамі і серцевина дерева розкидана всюди. Совок за совком і вийшло три повних мішки, ще й половина четвертого. Максим міцно зав'язав їх нейлоновою мотузкою і приставив до стіни. Він присів на холодний пеньок, витягнувши ногу в гіпсі і запалив цигарку. Тирси все одно було мало. Якщо спиляти так десять колод, то можна розраховувати саме на той результат, якого так жадав Макс. Якщо так спиляти десять колод, то що скаже Кланцатий? Це десь одна ходка дров, не менше. Він помітить? Авжеж помітить, але це буде завтра, а завтра, цілком можливо, вже багато чого не матиме значення. Руки дещо втомились від тримання бензопили, але це все можна стерпіти.

Максим заледве звівся на ноги, викинув недопалок, узяв пилку і смикнув стартер. Пилка буркнула і замовкла. От, курва! Ану ще раз! Бодя умів заводити з першого разу і він також зможе. Чоловік притримав пилку за руків'я і смикнув ще різкіше, але та трохи пробурчала і знову заглохла. Прокляття! Так, спробуй різкіше і впевненіше з максимальною витяжкою шнура. Цього разу він смикнув і пилка забурчала. Максим задоволено посміхнувся і продовжив підпилювати чергову колоду. Тирса щедро всівала землю, ревіння заповнило простір, щоб ніхто не сумнівався, що людина зайнята справді важкою роботою. Одежа вже практично просмерділася димом і деревом. Як тільки з колодою було покінчено, то Максим дав перепочити пилці, долив мастила, бензину, наповнив ще кілька мішків. За кілька годин процес набрав таких обертів, що під хатою стояли десятки припертих мішків, набитих відходами від різанини, але цього разу це було саме те, що вкрай необхідне Максимові. Хвора нога сильно розболілась, вуха практично заклало, очі пекли від диму відпрацьованих газів, руки ледве тримали пилку, але він все продовжував. Якби в Максима було вдосталь часу, то він міг би хоч цілий день перетворювати колоди на тирсу.

Що ж, тепер на цьому етапі справу завершено. Далі слід узяти ту кляту висувну драбину. Добре, що Бодя не забрав із собою інструменти і весь арсенал був до послуг чоловіка. Максим ледве витяг алюмінієву драбину і поволочив за собою по землі, залишаючи тонкий глибокий слід. За бруд на інструментах він не переживав, головне тепер задіяти усі можливі ресурси. Він виволочив її на вулицю і поглянув, чи ніде нікого немає. Особливо капітана Девіденка. Чисто. Хоча чоловік розумів, що й при випадкових свідках немає про що переживати. Їм усім байдуже. Чоловік, важко дихаючи, заледве припер драбину до паркану елеватора. Нога страшно розболілася. І тут Максим піймав себе на тому, що йому трохи паморочиться в голові. Він помацав своє чоло під шапкою. Блядь, воно все гаряче. В кишені було ще кілька пігулок "ібупрофену". Одну він одразу відправив до рота і ковтнув з гарячою слиною.

 

Future City — Only Love

 

Максим важко видихнув і почав здійматися драбиною, крокуючи вгору лише лівою ногою, а праву лише підтягував. Спочатку незручно, повільно, проте він швидко призвичаївся. За високим залізобетонним парканом розкинулась та сама, практично вже звична територія елеватора. Він придивився, що під парканом. Висока трава і нічого більше, а далі тягнеться старий потрісканий асфальт. Гаразд, а тепер спробуй робити усе швидше. Він важко дихав і до того ж запалив цигарку, бо просто захотілося покурити. Проте він не збирається втрачати час. Максим спустився і повернувся на подвір'я. Тирса не настільки легка, як може здатися. Один мішок він зможе підняти і навіть перенести, проте з його кульганням він з таким темпом впорається десь під вечір. Ні, доведеться діяти дещо радикальніше.

Чоловік примудрився брати по дві гички в кожну жменю. Він використовував мішки як опору при кожному кроці і підтягував їх за собою. Крок вперед і підтягнув за собою. Мішки швидко бруднилися об багно і чіплялися об каміння. Кілька хвилин і він з мішками під парканом, а потім кульмінацією постало питання: йому треба підніматися драбиною чи все-таки вдасться перекинути по одному мішку просто так? Міці в руках має вистачити. Він з усіх сил жбурнув мішок і добре, що паркан не занадто високий — зібрана тирса благополучно опинилась по той бік огорожі. А тепер наступний мішок. Опа! Вдало. Гухнув по той бік. А тепер третій. Звалився назад йому на голову. так справа не піде. Ану сильніше! Так, перелетів, а за ним і четвертий. Хух, трохи втомився, але добряче зекономив час.

На дорозі так само нікого. Час обіду невпинно наближався. Максим пошкандибав по наступну партію мішків. Нога не просто боліла, а вже вся пекла. Він цього не бачив, але його обличчя все зблідло і набрякло, кола довкола очей потемніли, а самі очі глибоко впали в голову. Максим волочив мішки мов одержимий, практично не звертаючи ні на що довкола себе. Коли його притиснула потреба, то він сходив в туалет прямо під парканом елеватора на вулиці. Він намагався виграти кожну хвилину. Коли останні мішки перелетіли на територію елеватора, Максим без вагань поліз драбиною і сів на верхівці паркану.

Звісно, залишалась певна ймовірність, що дядько Вова вийде на обхід території, або що в підприємства є система відеоспостереження і тоді… Тоді хай беруть його і надають медичну допомогу, а потім саджають у камеру попереднього утримання. Плювати. Сидячі на залізобетонній плиті, Максим глянув на здоровезну купу мішків із тирсою і потягнув драбину на себе, аби переставити її на інший бік. Він поволі і обережно спустився. Максим оцінив десятки мішків і пожалкував, що не може скористатися автівкою. Доведеться тепер їх волочити вже не десятки, а сотні метрів.

Мішки все так само слугували йому милицями — Максим використовував це на повну силу, що його рухи пришвидшились коли йому здавалося, що він уповільнюється або час намагається його обігнати. Здалеку височіли дві башти, проте важкі ноші зменшували його швидкість попри прикладені зусилля. Піт виступив на чолі, спідня білизна прилипла до тіла. Періодично сили немов залишали його, проте Максим все гнав своє тіло вперед. Перші чотири мішки він, висолопивши язика, звалив під опори лівої башти і зашкандибав за наступними. Одразу цигарку в рота і викинув порожню пачку в торішню траву. Нічого, є ще одна упаковка. Пігулки вже майже не допомагали — залишились одні цигарки.

 

Men Without Hats — Living In China

 

Він відчайдушно кульгав повз мовчазні споруди, кістяки механізмів і періодично поглядав на годинник. Заходила обідня пора, а ще носити і носити. В мозку пульсувало, що він не встигне, що настануть сутінки і тоді все закінчиться. Усі зусилля, усі отримані травми, брудний одяг і надумані ідеї виявляться марними. Варто поринути в сон як вранці Максим не зможе підвестися і на цьому все завершиться. Нога то нестерпно болить, то втрачає чуттєвість, тіло пітніє, в голові періодично паморочиться — тут немає місця для надії, бо симптоми очевидні. Максим схопив чотири мішка і пошкандибав з ними у зворотному напрямку. Територія залишалася абсолютно порожньою, немов випалене радіацією місце. Жодних птахів, та й відлуння від його шаркання практично одразу розсіювалося. Що за дивне місце? Чоловік на мить підвів погляд на праву башту, на її шпилі із прозорими ретрансляторами, аби впевнитись, що вони досі на місці.

Коли було перенесено половину мішків, Максим від втоми практично звалився на них, мов на м'яку перину обличчям. Аромат різаного дерева з легким відтінком мастила забив в ніздрі і він заплющив очі. Чоловік не міг собі дозволити заснути, але й змусити себе підвестися також не вдалося. Його тіло палало зсередини, футболка прилипла до шкіри і чим більше він лежав на мішках із тирсою тим більше сили залишали Максима. Давай, підводься! Не хочу. Розплющ очі! Не можу. Просто розплющ і поглянь — це лише полудень, в тебе ще є час. Гаразд, але далі йти я не можу. Це моя межа. Ще нічого не втрачено, ти трохи полежав і зможеш підвестися. Давай! Максим перевернувся на спину і ледве підвівся, хрипівши від болю. Права нога одразу озвалася болем і Максим коротко зойкнув. Так, навіть паузи вбивають. Ти так близько, то невже ти собі дозволиш усе спаскудити банальною втомою? Ти подолав такий довгий шлях, перетерпів гострий біль, та, блядь, навіть до цього села дорога зайняла п'ять годин в переповненому незручному автобусі. І все заради чого? Аби спати на мішках із тирсою? Якщо так, то йди до Тетяни і живіть собі разом як обмежені в пересуванні паскуди!

Максим сплюнув, запалив чергову цигарку і зашкандибав по нову ходку мішків. Спочатку нога нестерпно боліла, але за хвилину біль провалився десь всередину і на певний час зник. Клята відстань давалася нелегко і коли долоні схопили чергові мішки, то чоловік ледь не впав, вчасно спершись на власну ношу. Прикро, коли власне тіло є перепоною. Що подібне колись говорила Максимові його колишня дружина і до біса мала рацію, але Максим був занадто дурний, аби дослухатися. Власне, тоді він майже ні до кого не дослухався і вірив, що можна слідувати своєму інстинкту самозбереження. Вижити! Вижити! Вижити! А все решта… Власне, решти тоді не існувало — вона зникла за часом, обставинами, відстанями як того й хотів втомлений невдачами розум.

Останні мішки він приволочив вже з драбиною і зупинився на хвилину, аби перевести подих. Він спробував уявити собі, коли виявлять усю цю тирсу і хтось буде просити Кланцатого прибрати цей непотріб. Ото буде іронія долі. Ну гаразд, треба працювати далі. Максим дістав ножа і почав розрізати мотузки на гичках. Розв'язувати не було часу. Час невпинно нісся вперед а справ ще купа. Попереду ще одна невизначеність, яка може усе змінити. Покінчивши з мотузками і сховавши свого вірного ножа, Максим почав швидко висипати тирсу на землю. Мішок за мішком, які порожніми безцеремонно викидав тут поруч, оскільки вони вже непотрібні, а про майбутню перспективу він не думав. Утворилась досить велика гора тирси, яку Максим розгортав як міг на велику площу, але щоб і шар тирси залишався досить товстим. Максим пам'ятав, якою важкою була ноша в руках Боді.

Коли все було готово, він запалив цигарку і поволочив драбину до паркану, який відділяв елеватор від вулиці. Легкі запаморочення в голові стали тривалішими, біль в тілі, втома сигналізували про вкрай необхідний відпочинок. Негайно! Проте Максим все шкандибав далі, зосередивши увагу на суттєвому.

 

The Smiths — Stop Me If You Think You've Heard This One Before

 

Паркан в цій стороні території немилосердно поріс хащами, що довелося практично прориватися крізь них. Драбина постійно чіплялася за гілля і Максим роздратовано лаявся, плюючись слиною. Максим виліз на паркан і чомусь згадав, що подібні конструкції в парканах нині не використовуються через їхню крихкість, особливо внизу. Тобто, при легкій взаємодії чи тиску на верхню частину нижня під тиском маси верху легко переламується як фанера і звичайно придавить будь-якого бідолаху, який опиниться під цією плитою. Максим і собі уявив, як одна така плита просто від його ваги може впасти і придавити чоловіка. Дивні думки приходять в голову саме тоді, коли слід зібратися, адже попереду вирішальна розмова.

Він переставив драбину по інший бік і поволі, обережно зліз на землю, пам'ятаючи настільки підступним із ним може бути цей пристрій. Максим був мокрий від поту мов хлющ. Чоловік роззирнувся дорогою і пішов ближче до знайомої брами. Кінцівки тремтіли, в голові паморочилось. Зовні Максим справляв погане враження. Ще одна цигарка, від якої й так гірчило в роті, але це ще дозволяло тримати над собою контроль. Кілька глибоких затяжок, стояння на місці і до нього повернулась твердість й пам'ять про перемовини. дуже давно він також умів вести перемовини по роботі, то чому б не спробувати тепер?

— Тітко Марино! — гукнув Максим крізь браму до господині.

Тихо, навіть найближчі пси не загавкали. Спробуй докричися до цих паскуд коли обідній час минув і вони собі посідали в теплих затишних кімнатах. Він закричав ще сильніше і, як йому здавалося, в крикові вчувалися нотки відчаю. Знову тихо. Все одно що кричиш в стіну. Максим втомлено видихнув і усміхнувся. Хоча нога в гіпсі розболілась. Невже на цьому кінець? Можливо це й на краще.

Проте на подвір'ї з'явилась жінка похилого віку в поношеній пуховій хустці і Максим замахав до неї рукою. Спочатку чоловік захотів до неї посміхнутися, але згадав, що місцеві не посміхаються. Блядь, та вони такі зайобані роботою, що варто цим нещасним до когось посміхнутися як їх запідозрять в чомусь недоброму. Ану, більше похмурого обличчя, як у Боді!

— Плануємо на днях дрова розвозити. — після привітання мовив Максим трохи глухим голосом, — Будете брати?

— А по якій ціні?

— Ціна така сама.

— То я думала замовити у Боді.

— Він сам просив у вас запитати. То як, берете?

— Ну давай ще одну ходку. Коли привезете?

— Якщо встигнемо, то завтра. — збрехав Максим й оком не кліпнувши.

— Ну то добре тоді.

— Андрій є вдома? — безбарвним голосом поцікавився чоловік, — Хочу ще дещо запитати в нього по тій інструкції.

Тітка Марина оживилась коли дізналась, що щось знадобилося від її сина, мовляв, нарешті на них звернули увагу.

— Є! Аякже, зараз я його покличу. — господиня прочинила для Максима хідник, — Заходь, зараз він до тебе вийде.

— Та я можу й на вулиці постояти.

— Та заходь, чого ти на тій вулиці будеш стояти. Ще й в гіпсові.

— Та в мене повно болота на черевикові, на гіпсові.

— Нічого страшного. — жінка пішла подвір'ям за будинок і максим почув як грюкнули двері.

 

INXS — Need you tonight

 

Він пройшов на подвір'я, поглянув на чистий старий асфальт, на дещо покривлений часом старий паркан. Все чисто, комфортно. Майже як в іншій країні чи навіть планеті. І є в цих паскуд час за усім своїм так охайно і старанно доглядати, що й самому чоловікові дійсно соромно заходити сюди в брудному взутті. Вміють вони своїм комфортом поставити в незручне становище вільних людей.

Андрій із заклопотаним обличчям з'явився на подвір'ї, руки сховані в кишені куртки, на ногах старі порвані черевики. Вигляд відверто домашній. Наблизившись ближче, хлопець посміхнувся і люб'язно промовив:

— Що трапилося з вашою ногою?

— Невдалий каскадерський трюк.

— Знаєте, я вже домовився з Бодею…

— Боді більше немає. — різко відказав Максим, — Він поїхав із села.

— Он як? Шкода, з ним можна було домовитися.

— Зі мною також можна домовитись. — наполіг Максим, — Я також можу подарувати трохи свободи.

Андрій дещо повеселішав на обличчі, дістав руки із кишені і схрестив їх на грудях в очікуванні привабливої пропозиції.

— А ви поліції не боїтесь? Ходять чутки, що капітан Девіденко добре знає, коли хтось порушує режим обмеженого пересування.

— Ці чутки тебе лякають?

— Бодя знав як обійти стеження.

— Він тобі казав, як це можна робити?

— Ні, але він точно знав. Його дружина ледь була не померла від хвороби. І Бодя якимось чином зміг завезти її в лікарню. Бодя багато чого знає.

— І я знаю дещо. — стишено відказав Максим, долаючи пекельне відчуття болю в нозі, — Є місця, де копи абсолютно сліпі в своєму стеженні. Я можу провести.

— Он як? А з чого такий милий подарунок? — знущальним тоном перепитав Андрій.

— Мені потрібно дещо дістати.

— Це дещо ти сам не можеш дістати?

— З цією ногою ні.

— А що трапилося з іншими людьми? Крім мене є багато здорових і сильних.

— Гаразд, тоді я звернусь до них, а ти залишишся без свої години свободи.

— Зачекай, я не відмовляю тобі.

— Але й не погоджуєшся. В мене мало часу. Мені потрібно дістати цю річ протягом години.

— Яку саме?

— Це на території елеватора. Ретранслятора башта. Якщо здіймешся туди, то можеш гуляти територією аж до сутінок — я домовився з охоронцем.

— Що, так легко? — здивувався Андрій.

— А ти гадаєш, воно мені потрібно? — буркнув награно Максим, — Мані самі охоронці сказали, щоб дістав і крапка. Я кажу їм, що в мене нога, ви що не бачите?! А вони такі: нічого не хочемо чути ні про ноги, ні про руки.

 

Nirvana — Aneurysm

 

— Ну так, тим хлопцям узагалі все до сраки. — поспівчував Андрій.

— То як? Ти мені потрібен зараз. Ти хотів свободи — маєш, мені потрібна від тебе допомога. Зробиш? — дещо натиснув чоловік.

— Це безпечно? — розмірковував хлопець.

— Там до біса високо, але якщо в школі спортом займався, то труднощів не виникне. Але якщо бажаєш років з десять ще сидіти в своїй хаті без можливості пройтися, то це твоє рішення. Хтозна, можливо після цього ти мені зможеш ще в дечому допомогти. — Максим підсолодив пігулку для хлопця, бо знав як важлива для того свобода.

Андрій не був дурнем і не наївною людиною, але роки перебування в обмеженому просторі, роки лінивого пересування з одного кінця подвір'я в інший багато чого притупили в хлопцеві. Він був ще досить молодим, аби думати про можливу перспективу, аби більш оптимістично вичікувати хоча б один шанс, що загальна ситуація якимось чином зміниться. Просто спробувати, а якщо він побачить, що свобода того не варта, то візьме і відмовиться.

— Ну ходімо. — відказав Андрій.

Коли вони вийшли на вулицю, то хлопець вражено поглянув в один бік вулиці, а потім в інший. Він вже й забув як виглядає дорога, на якій ти мешкаєш.

— Незвично? — перепитав Максим морщячись від болю.

— Вже минули роки, як я не ходив цією вулицею. Від такого відкритого простору в мене аж голова кругом йде.

— Цигарку будеш?

— Так. якщо ваша ласка. — хлопець вхопив з простягнутої йому пачки "білу паличку смерті" і скористався протягнутою запальничкою. — О, так. — задоволено видихнув тютюновий дим Андрій.

— Сподіваюсь, твоя мама тебе не бачить. — пожартував Максим, хоча його самопочуття не надто прияло почуттю гумору.

Андрій озирнувся позаду себе на всякий випадок, але за ними ніхто не спостерігав.

— Ми що, будемо тут перелазити? — перепитав хлопець, побачивши драбину.

— А ти пропонуєш мені шкандибати моєю ного усю вулицю? — роздратовано відказав Максим, — Лізь першим.

Хлопець спокійно став на щабель драбини і рвучко нею здійнявся, немов той кінь, який довго стояв собі в конюшні, а тепер кинувся насолоджуватися вільним рухом і простором, випробовуючи своє тіло. Більше того, Андрій спокійно перестрибнув через паркан на територію елеватора, не виймаючи цигарки з рота. Максимові було байдуже до цього, він поволі виліз драбиною на паркан, перетягнув її на інший бік, а потім поволі спустився нею вниз. В голові запаморочилось і добре, що Андрій не звертав на нього уваги, оскільки той проходжався по території. Простір. Величезний простір. Незнайомий простір, де він може пройтися вперед, ліворуч, праворуч, затягнутися цигаркою, сплюнути, зафутболити ногою камінець. Неймовірно! Тут усе по-іншому, а не той лептоп за столом і коли-не-коли побутові справи, ходиш собі без людей, без необхідності окреслювати для себе кордони, які за жодних умов не можна перетинати.

— Пішли сюди. — скерував Максим.

— Я тут ніколи не був. — зізнався Андрій, поволі йдучи біля кульгавого чоловіка, — Класична індустріальна територія. Влітку тут стоїть страшний шум і повітря важке від густого пилу.

— Хотів тебе запитати. Капітан Девіденко приходив до тебе задля роз'яснення цих твоїх конспектів?

— А воно вас й досі цікавить? Я гадав, що цим лише Бодя цікавиться.

— Не так, що аж надто. Просто я вже знаю, про що там. Однак, саму історію важко зрозуміти. Де ти її почув чи якось звідкись переписав?

— Це все божевільні студентські роки. Вірніше, ще за молодої голови, коли я трохи заборгував по різним предметам, частину з яких я встиг закрити доволі легко, а по решті довелося виконувати завдання самостійної роботи. Я тоді ще приїхав сюди додому на вихідні і тоді в мене раптово загострилося запалення легень. Довелося лягти в районну лікарню на прокапування. В палатах знаходилися різні люди, з якими я бачився в коридорі. Я тоді телефонував викладачеві по завданню з фольклору, мовляв, хворію, а той все одно нагадує про завдання знайти якийсь маловідомий міф чи легенду свого краю. Тоді я вирішив не гаяти часу і почав розпитувати лікаря, санітарок чи не знають вони чогось подібного, але вони все травили третьосортні байки.

 

Masterboy — Get It On

 

І якось мені сказали підійти до однієї жінки, яка сиділа собі біля вікна і все дивилася назовні. Виглядала вона не надто так, щоб можна було собі з нею сходу заводити розмову, то я на всяк випадок перепитав в персоналу лікарні за неї. Виявилось, що в неї недавно відібрали дітей через неналежний догляд, а її саму помістили в лікарню. Ну таке, мені з такими людьми трохи складно розмовляти.

— Чому вона мла знати якусь місцеву легенду або міф? — уточнив Максим.

— І я так само запитав у лікаря. А виявляється, та жінка за кілька років до нашої зустрічі заробляла ворожінням на картах таро. Більше того, виявилось, що вона жила в моєму селі, тільки в іншій частині і я її до цього не знав. Так, було трохи неприємно з нею розмовляти, проте розмова зав'язалася і от вона мені видала усю цю маячню, а крім медичної картки під рукою нічого не було, то я все бігом позаписував туди, а вже потім зі свого конспекту скомпонував роботу. Однак, отримав я за свою працю відмітку "добре". З натяжкою. Мені сказали, що легенда має бути не такою і що це все просто шаманські штучки. — усміхнувся Андрій.

Попри біль, втому, періодичні запаморочення Максим доволі уважно слухав хлопця, намагаючись виділити для себе загальну картинку.

— А та жінка не пояснила дивних слів?

— Облиште все це. То простори, слова і сфери, до яких іноді людина мимоволі торкається, але нічого від них не отримує як би не старалася.

— Все одно ця символіка має щось означати. Це ж історія про викрадення…

— Ні, там жодного викрадення. Хто це так вам невірно розтлумачив? Історія доволі звична для людської культури. Це мені викладачка пояснила, тому й знизила оцінку, бо вийшло, як вона зауважила, "постмодерно".

— Тоді про що там взагалі йдеться?

— О, то звична історія жертвоприношення. Як це було з Ісусом Хрестом. Там навіть і навіть паралель є: четверо чоловіків, тобто, чотири Євангеліє від Марка, Матвія, Луки і Іоанна, антена як хрест. Там ще багато чого можна пошукати, але то розвага на любителя подібних речей.

 — Виходить, це про жертвоприношення. А кого перед ким? Та й в обмін на що?

— Важко сказати. Та жінка несла багато маячні про дитину від бога, яку рано чи пізно принесуть в жертву, аби та стала типу якогось детектора в руці божій чи щось таке. Проте це за межами мого розуміння та й взагалі моїх інтересів. Я просто хотів закрити борги по предмету, багато років минуло, а мені й досі доводиться відповідати на дивні питання. краще дивіться, дивіться на цей простір, сповнений різноманітних напрямків і можливостей. Я вже відчуваю як вся важкість, яка накопичилась всередині мене зникає, як тіло легшає з кожного наступною секундою.

— Ти щось сказав за постмодерн. Це як виправдання власного комфорту? — Максим продовжував розпитувати коли вони обійшли протяжну будівлю складського приміщення.

— Що? Виправдання свого комфорту? — здивовано перепитав Андрій, — Господи, де ви такі формулювання берете? Постмодерн це розповідь з відсиланням на інші розповіді. Типу як розповідаєш анекдот про ковбоїв, лише там замість ковбоїв використовуєш шахтарів.

— Ну так, це задля того, аби почуватися комфортніше. Який ти матимеш вигляд коли розповідатимеш шахтарям про ковбоїв.

— Ви це все спрощуєте абсолютно безграмотно. Більше того, ви так нібито переходите в метамодернізм, тобто, хочете виділити істину шляхом власного досвіду.

 

Bryan Ferry — Kiss And Tell

 

— Метамодерн це боротьба з чужим комфортом. — й далі гнув своє Максим.

— Даруйте, але ви говорите як ідіот. — безапеляційно промовив Андрій і чоловік на його слова міг би образитись, але стримався, бо хлопець ще був йому потрібен, — Метамодернізм це "чорний хід" для різних конспірологів, прихильників авторитаризму, комунізму й фашизму. Спокуса істиною для них настільки велика, що вони готові відкинути будь-яке зайве для них трактування. Причому істина досягається не науковими методами, фактами чи нехай навіть внаслідок суворої логічної закономірності. Ні, метамодернізм досягається методом постмодерну. Метамодерн це вибір, який обов'язково з часом стане невірним і люди придумають антиметамодерн, за якого будуть бідкатися про сій невірний вибір і як наслідки цього вибору слід долати. Але то буде лише після того як присиплять усі розстрільні ями. Дайте ще цигарку. — попросив Андрій і прикурив у чоловіка.

Вони дісталися башти, Максим вийняв ключ і відімкнув ґратовані двері до драбини нагору правої башти. Андрій прискіпливо глянув на висоту і промовив:

— Високо щось.

— Дивись, — вказав Максим, — он по ту сторону шпилі, на яких знаходяться ретранслятори. Оті прозорі кулі. Треба одну зняти. Вона там, здається, викручується.

— Все одно високо.

— Не будеш лізти? Якщо ні, то вертайся додому.

— Та ні, можна спробувати. А як там до другої вишки переходити? Так і по дротам?

— Так, хапайся за верхній, ставай на нижній і таким чином пересувайся. Головне, не зупиняйся. Бодя недавно так вже робив. Туди і назад так само, треба лише міцно триматись.

— А ви впевненні, що там немає напруги?

— Бодя туди ліз і йому нічого не було. Яка там напруга… — відмахнувся Максим, відводячи від хлопця свій погляд.

Андрій підійшов до драбини, викинувши недопалок, схопився за щаблі і почав лізти вгору зі словами:

— Ну, побачимо-побачимо…

Максим відійшов трохи далі, аби слідкувати за людською фігуркою, яка поволі віддалася від нього у висоту. Чоловік протер запалені очі, відчув, що від стояння його нога в гіпсі поважчала втричі, що йому добряче так паморочиться в голові, від чого Максим запалив нову цигарку до нестерпної палаючої гіркоти в роті. Андрій швидко здіймався драбиною, висота манила його все більший вільним простором, більшим кругозором на прилеглу територію і село. Яке ж красиве місце! Он видно його домівку, а там он на пагорбі виднілись рядки хрестів місцевого цвинтаря, а далі ліси й поля, де він вже не бував роками. Після незвичних кількох цигарок легені наповнилися повітрям, розум яснішав і жодного страху висоти. Ось вона, свобода! Ніяких обмежень, ніяких озирань, ніяких настанов від державних дядьків, які крім штрафів і заборон нічого в житті більше не знають. Очі хапалися за кожну деталь як краєвиду, так і башти перед очима, усе виглядало по-новому, хоча раніше хлопець все це бачив, але тепер почувався немов у музеї, де кожен експонат був безцінний.

Нагорі дух захоплювало від того, яким маленьким здавався Максим т внизу. Андрій ухнув в простір і відлуння вмить розсіялося. Він поволі й обережно просунувся перемичками до кабелів, відчувши, що повітря якось погустішало.

 

Red 7 — Heartbeat

 

Максим все стояв і дивився, всередині його всього лихоманило. Розмова з Андрієм дещо долила йому розібратися з думками і він як міг підтримував розмову, ставив питання і все більше входив в ту історію, якою оповита місцева таємниця. Проте чим глибше він пізнавав цю таємницю, тим сильніше паморочилось в його голові, тим менш яснішою ставала його власна особистість. Він дивився на Андрія знизу, на того янгола, який має принести дар з небес і ще залишками своєї людяності співчував хлопцю, ще трохи переживав щодо майбутнього коли станеться невідворотне. Проте, разом з тим, заспокоював себе, що Андрій лише обмежений в пересуванні, та сама паскуда, яка заслуговує й на більше покарання. А ще це все відбувається не даремно. Максим пронизливо закашлявся і кілька секунд намагався подавити цей напад. Чоловік зігнувся і вирячив запалені очі від подразнення. Хоч би ще трохи сил на решту дня, а там нехай що буде.

Андрій почув пронизливий задушливий кашель, але на глянув вниз, бо вся увага була на двох паралельних кабелях. Він обережно став на нижній, вхопився за верхній. Гм, доволі міцна опора і попри висоту хлопцеві було легко пересуватися. Згадалась та сама жінка, з якою він спілкувався тоді в лікарні. Вона була такого самого віку як і сам Андрій, кучеряве каштанова волосся, світлі сумні очі, які протяжно дивилися у вікно. Картинка винирнула з пам'яті і постала перед його очима нездоланним бар'єром. Андрій мотнув головою, але картинка все не зникала, немов пам'ять заклинило і щось в мозку пульсувало сигналом небезпеки. При цьому він пересувався поміж двома кабелями, не бажаючи сповільнятися доки він знаходиться на такій значній висоті. А картинка стає рухомою коли жінка повертає до нього обличчя і розповідає, що в неї була дочка і тепер вона в лісі, піймана немов загублений радіосигнал і та жінка показує йому карту таро "Башта". Андрій зробив крок, а потім ще один, проте усю його свідомість поглинув спомин, який відтворювався знову тут і тепер, ніби усе відбувається в реальному часі. Жінка щось прошепотіла про себе і запитала у нього: чи ти знаєш? А що, що я знаю? І вона показала йому карту "Повішаний". Вже майже дістався виступу. Ще трішки. Ти знаєш, що за цим слідує? — запитала вона. Він мотнув головою і жінка дістала третю карту. Андрій вхопився за перемичку лівої башти і полегшено видихнув.

Дідько, що це було? Картинка зникла з перед  очей і Андрій так і не побачив, про що та жінка хотіла його попередити. Він притулився до перемичок і вже тоді подивився вниз — земля здавалась такою далекою, а сам Максим як та комашка стояв собі крапкою на коричнево-чорному листочку голої зими. Хміль від свободи, який щойно п'янив серце відступив і в душу закралась тривога. Чому згадалась та жінка? Ще й постала настільки явною картинкою перед очима, немов щойно з нею розмовляв. Він підняв голову вгору до шпилів із кришталевими ретрансляторами. Дістатися туди не проблемно, але щось Андрія все одно турбувало. Відчуття свободи ніби ще манило але щось в ній було не так, немов подаровані можливості були крихкими і непевними. То що спускатися вниз?  А що сказати Максимові? Той чоловік почне шукати когось іншого, або й сам полізе та й ще приробить собі лихо. Ну добре, колись Андрій вже дав задню і змушений тепер платити за це своєю свободою. Можливо, краще скористатися шансом, хоч тепер проявити твердий характер.

Андрій видихнув і почав здійматися далі вгору драбиною до шпилів. По слідам видно, що тут недавно хтось ходив. Бодя? Ну коли тут був Бодя, то й він сам зможе. За хвилину хлопець вже схопився за шпиль і спробував зняти кришталеву кулю. Курва, та вона не піддається! Той Максим геть не обмовився, що тут є певні труднощі. Чи щось говорив, а він сам вже якось пропустив повз вуха? Не згадаєш. Ану ще раз спробувати її зняти. Та не піддається вона. То як бути? Злазити вниз? Блядь, ще раз вилізти сюди він більше не ризикне. Можливо, все-таки є спосіб. Он сусідню ж зняли. Чекай-чекай. Он на голому вістрі видно кручену різьблення. Точно, треба відкручувати. Чекай-чекай, її треба ще й відкручувати за годинниковою стрілкою.

Довелося міцно обхопити основу шпиля ногами, взяти кулю і спробувати її прокрутити. Нічого. Руки ковзнули по засохлому пилу. Невже йому не вдасться? Так, спробуй ще раз і ось воно пішло. Але як же важко воно йде! Кришталева куля кілька разів провернулась з неприємним скрипом, що Андрій від відрази заплющив очі. Заодно він відчув наскільки сама куля важка. Ще й доволі важка! Як тільки Андрій відкрутив її, то ледве зміг втримати двома руками. Максим міг би і про це попередити.

 

Devo — Freedom Of Choice

 

Притуливши до себе ретранслятор однією рукою Андрій поволі спускався, важко дихаючи від зусиль. До біса важко, але все заради свободи, короткої свободи коли твою голову залишають усі думки і спокуси, а ти собі пливеш далі простором і простими відчуттями побаченого, почутого, відчутого шкірою і на смак. Так, все заради цього, достатньо лише витримати вагу дивної кришталевої кулі. Цікаво, навіщо її звідси знімають? Чому зняли одну і ще одну знімають? Дивні ці вільні люди коли у них є свобода, а самі борсаються у важкій праці і вважають, що це єдиний вірний шлях.

Максим усе спостерігав знизу і в мить коли кришталевий ретранслятор опинився в хлопця в руках, то чоловік схопився за голову від нервового напруження. Йому здалося, що Андрій ледь не впустив важку кулю. Ні, все добре. Тепер все наближається до свого кінця. Можливо, варто було сказати всю правду Андрію? Хлопець би не поліз, бо як не спокушай свободою — він не купиться. Розумники того й розумники, що й досі залишилися живі. Ще був шанс гукнути до Андрія і попередити. Проте Максим подумав, що цим усе зіпсує. Варто попередити як усе піде шкереберть, а в нього самого час закінчується. Нога важчає і кожен рух болить неймовірно. Невідомо скільки ще він зможе стояти на ногах. Годину або дві. Якщо його застануть сутінки в дорозі, то це буде кінцем. Максимові доводилось терти обличчя долонями, аби хоч трохи вгамувати запаморочення і пронизливий головний біль. Обличчя палало. Це вже серйозна температура. Ні, жодних попереджень, бо поки що все йде добре. Куля в же в руках хлопця і він спускається до паралельних кабелів. Чи щось може піти не так? Та, блядь, усе може піти не так будь-якої миті!

Він спустився до кабелів і перевів подих. Так, важка ця ноша. Максим обережно переклав кулю в іншу руку, аби трохи перепочити. А як тепер пересуватися цими кабелями? Однією рукою триматися за верхній, ногами стояти на нижньому, а однією рукою притримувати кулю, ніби й просто, та важкувато й небезпечно. З двома вільними  руками пересуватися було значно легше. Андрій подумав, що мотузка була чудовим варіантом коли можна обв'язати кулю і прив'язати інший кінець мотузки собі до поясу. При згадці про мотузку Андрій згадав про карту таро "Повішаний", яку йому тоді і щойно показала та жінка в лікарні. Що воно означає? І якою мала бути третя карта таро? Що ж, залишилося небагато, а потім… А потім він спуститься собі вниз і ходитиме територією елеватора з кілька годин, глибоко дихаючи вільним повітрям. Можливо, випросить у Максима кілька цигарок і куритиме одну за одною. Добре було б ще пляшечку горілої води на кілька ковтків, аби покращити ефект свободи. Певне, ввечері він засне собі мертвим сном, або навпаки довго не зможе заснути, смакуючи в голові те, що сьогодні бачив вперше за стільки років. Так, певне, так він й вчинить, тому годі баритися бо треба йти далі.

Андрій став на нижній кабель, притиснув кулю до грудей однією рукою. Важка зараза! Іншою рукою хлопець потягнувся до верхнього кабелю. Цієї миті в його свідомість повернулася чітка і явна картинка-спогад. Жінка з лікарні постала перед ним, її сумне втомлене обличчя було націлене просто на хлопця. Вона все ще тримала колоду карт таро і вираз обличчя став жалісним. Андрієві здалося, що жінка ось-ось заплаче і вона повільно-повільно як тільки може бути, немов швидкість плівки навмисно зменшили, перевернула третю карто таро зображенням до нього і Андрій побачив, що то була "Смерть". І тут швидкість плівки зображення практично зупинилась. Хлопець не розумів, що відбувається, але втома й важкість зникли з тіла за одну мить, а потім утворилась невагомість, що навіть куля в руці полегшала до повітря. Усе втратило власну чутливість і лише зображення жінки із жалісливим співчутливим виразом на обличчя і картою таро "Смерть" в пальцях продовжували маячити перед очима. Він хотів запитати в неї: "Що це все означає?" Але в своїх споминах-картинках Андрій більше не міг розтулити рота. Тіло більше не піддавалося йому, думки застигли, а картинка перед очима почала темніти по краям і далі від країв темніла до середини, до самої карти таро, від обличчя жінки залишались одні контури, світла ставало все менше і ось почала темніти сама картонна картка до крапки намальованого білого черепа. Він провалювався у щось подібне до сну, але без відчуттів, без змоги рухатися, без змоги розуміти і розпізнати, що перед ним і хто він такий. І зрештою, усе поглинула темрява, розпізнати яку Андрій також більше не міг.

 

La Bouche — Be My Lover

 

Простір довкола освітив яскравий спалах, немов раптова блискавка вдарила і тоді Максим почув різкий пронизливий звук удару величезного батога. Маленька фігурка Андрія зникла в спалаху, а потім з-під нього посипались іскри. Людська безпомічна фігурка завмерла на якусь мить, немов химера на будівлі і поволі почала завалюватись на лівий бік. Максим спробував зірватися з місця і побігти вперед до купи розсипаної тирси, але нога настільки зробилася важкою і не слухалась його, що чоловік змушений був стрибати на одній нозі. Тим часом, тіло Андрія полетіло вниз. Куля якусь мить залишалась притиснутою до його грудей, проте вже через кілька метрів падіння вона дещо здійнялась над хлопцем в такому положенні заломлення світла коли перед нетямущим поглядом неповторне, цікаве внутрішнє розгалуження ретранслятора. А ще за мить тіло почало прискорюватися, падати навзнак немов штовхнули янгола з небесного п'єдесталу. А кришталевий ретранслятор ніби не падав, а просто завис собі немов прозора сльоза на щоці. Максимові здавалось, що час грається з ним, змушує відтерміновувати завершення дійства, не знаючи до кінця, чим усе завершиться. Тіло хлопця вже майже біля землі, практично завмирає дерев'яною колодою і тут слідує глухий удар, що кінцівки звиваються мов ганчірки на вітрові, тирса розлітається у всі боки і голова нещасного закидається назад безбарвним поглядом вгору на ліву башту. Максим на тіло й не дивиться, бо погляд сфокусований на кришталевій кулі, яка все ближче до землі і глибоко в душі із завмиранням серця чоловікові здається, що зараз та впаде на чистий асфальт і розлетиться на мільйон уламків, що він помилився, коли розсипав тирсу під ретрансляційною баштою. І ось з глухим ударом куля врізається в масу свіжої тирси. Максимові вчувається хрускіт і не розуміє, чи звук йде від кулі чи то просто дрібне каміння у нього під черевиком. Якщо вона розколеться то Кутта прийме її чи ні? Максим дострибав до купи тирси, на якій лежало тіло Андрія, від якого ще здіймався легкий димок тління, але Максим все не зважав на нього. Вся його свідомість зосередилась на купі тирси, на єдиному шансі тут і тепер. Чоловік звалився на живіт, тирса жбухнулась йому в обличчя, що він відпльовувався і відкашлювався, нога в гіпсі пала болем неймовірно, але Максим і на це не зважав. Мозок від раптового збудження кинув у кров величезну дозу ендорфінів, що вони діяли не гірше морфіну. Де? Де ця куля!? Ось вона засіла в чималенькій лунці. Максим задоволено захрипів від неймовірного екстазу, немов щойно виграв величезну суму грошей, яких йому вистачить до кінця його днів. Чоловік обережно торкнувся кришталевої кулі. Ніби ціла. Спробував дістати, проте ретранслятор добряче засів в тирсовій лунці. Максим почав голими руками розпорпувати тирсу довкола кулі, аби нарешті вивільнити артефакт. Раз і ще раз. Руки коло дерев'яними трісками проте йому все те байдуже, відчуття в тілі притупились, немов воно вже й не його власне. Нарешті куля опинилась в його руках. Ого, яка вона важка, але нести її для нього не проблема. Максим тепер все зможе. Він прискіпливо оглянув кришталеву кулю і остаточно впевнився, що вона ціла. Блядь, вона ціла і нарешті в його руках! Від збудження Максим спочатку притулив кришталевий ретранслятор до своїх грудей, немов власну новонароджену дитинку. Емоції справді душили його, бо здавалося, що Максим усе своє життя йшов до цього, підсвідомо плекав свою єдину мрію тримати у руках цю кулю і байдуже якою ціною. Максим забрав її від грудей і знову роздивився прозорий сплав, певне неймовірне розгалуження всередині, а далі його очі залили сльози вдячності вищим силам за такий неймовірний подарунок від них. Максим поцілував кулю і його обличчя спотворилось в тріумфальній розчуленій гримасі. Усе потонуло в цій емоційній перенасиченій миті і він сягнув піку, після якого Максим зрозумів, що необхідно підводитись і з останніх сил йти далі. Він зможе. Жодних сумнівів. До мертвого тіла Максимові все одно байдуже, адже хлопець сам порушив умови обмеженого пересування.