Сергій Рибницький ІМПЕРІЯ СЛІЗ (2010-2011 роки) (+21) РОЗДІЛ 34 Літні канікули та периферійна мафія

 Увага! Текст містить велику кількість лайливих слів, порнографічні примітивні описи від першої особи із цинічними зневажливими висновками. Перед читачами типовий персонаж другої половини нульових років із неконтрольованою підсвідомістю. Стилістика й манера оповіді збережена задля яскравішого ефекту присутності.

 

Всі події та герої даного оповідання

вигадані, будь-яке співпадіння з реальними

подіями та людьми живими чи мертвими

є випадковістю. Автор не прагне будь-кого

образити чи принизити. Будь-яка

схожість використовувалась для

максимального наближення до дійсності

та спонукання зацікавленості в читачів.

 

 

 

 

Присвячується тим дітям,

які щороку безслідно зникають

на території нашої країни

Через кілька днів після того, як чемпіонат з футболу закінчився, Покровському в голову прийшла одна ідея, від якої я не був у захваті. Були підбиті підсумки діяльності нашої фірми за І півріччя. Звичайно, що результати були невтішними, адже план по реалізації товарів був виконаний на 55%. Одні торгові точки могли виконувати план, а в інших це не виходило. Не всі райони нашої області були з однаковими ринковими умовами. Але в чому була різниця? На це питання ніхто не міг відповісти, адже жодного аналізу ринку, чим зазвичай займаються всі фірми, які реалізують товари населенню, ніхто не робив та й ніхто не вмів робити. Я, наприклад, знав лише в теорії як це робиться, а для цього нашій фірмі був професійний маркетолог.

І які висновки зробив Покровський з цього всього? Він просто дав строк директорам торгових складів, де реалізація була низькою, до кінця якого вони мали виправитися, інакше вони мали писати заяву на звільнення за власним бажанням. Але заодно він вирішив виправити ситуацію на одній з найслабших по реалізації торговій точці за допомогою того, що пошле туди якогось професіонала, який зможе виправити ситуацію на краще. Кого? Мене, бля! Я ледь не охуїв на місці, коли Покровський сказав, що я, як молодий професіонал, в якого за плечима є певний досвід, спробував продемонструвати свої можливості.

Потрібно сказати, що Покровський натиснув на моє самолюбство. Фактично він надав мені усний повний карт-бланш, тобто, на двадцять днів він робив мене головним на тій торговій точці. Тимчасово я ставав керівником цілого департаменту з чотирьох чоловік. Мені давали командировочні розміром з тисячу гривень, картку на бензин, де було ще п’ятсот гривень та довіреність на підпис документів. На цьому всі переваги закінчувались. Торгова точка знаходилась в області, але хуй-зна де! Довелося купувати карту і шукати це забите село. В чому саме полягатиме моя робота – цього мені ніхто не міг уточнити. Єдиною вимогою було те, що торгова точка повинна вийти на нормальні обсяги реалізації, тобто, збільшити їх прийнанні вдвічі. Дехто з колег говорив, що мені буде корисно поїхати і дізнатися, як саме робиться робота на місцях. Їхнього захвату я не розділяв, оскільки мене тупо відправляли туди на власній машині, а от про ночівлю, якійсь санітарні умови крім мене ніхто й не думав турбуватися.

Однак, я вирішив розвіятись, зібрав речі, взяв ноутбук, куди інсталював кілька комп’ютерних ігор, це якщо мені випаде щастя кілька годин відволіктись від мого завдання. Засоби гігієни, презервативи, додатково кілька тисяч гривень, адже з тією сумою, яку мені дали, далеко не розженешся, одежа та ще кілька дрібниць. Все це легко помістилось в мене на задньому сидінні і я рушив за місто в сільську глуш. Я виїхав рано-вранці аби денна спека могла застати мене вже тоді, коли я буду на місці. Я не переживав з того приводу, що проведу деякий час в чорта на рогах, зрештою наше місто від села не дуже сильно відрізнялось. Кожен день по дорозі на роботу ти бачиш одних і тих же людей, тобто, бувало достатньо виставити свій хуй із штанів як можна наштовхнутись на знайому пизду.

Навесні я не шукав собі жінок, а купував повій, причому тих, які стоять на вулиці. За викликом виходило надто дорого. Одного разу мені трапилась знайома повія, але раніше я її трахав не як повію, а як студентку ще за часів мого навчання в університеті. Півгодини з мною оплаченої години ми трахались по повній програмі, а півгодини розмовляли про життя. В неї єдиним аргументом, чому вона пішла працювати повією, було те, що тільки так можна заробити гроші. Хоча по її очах було видно, що вона сама в це не вірить, просто життя не склалося і вона не готова була працювати нормально як всі нормальні люди. Більшість з нас цього і не хотіла, ми хотіли великих і легких грошей, що ми бачили кожного дня по телевізору. Вона навіть дивилась на мене з певною надією, що я зможу витягнути її з такого життя, вона сподівалась, що я досягнув успіху. Але мені було все одно щодо її долі, тому я їй просто заплатив і поїхав собі. А коли наступного разу під’їхав до того місця, де тусувались повії, навіть бачачи, що ця дівчина вільна, я взяв іншу повністю демонстративно, натякуючи їй, що нічого зі мною не вийде, що я не хочу брати на себе чужі тягарі, я взагалі не хотів брати на себе навіть якогось свого внутрішнього тягаря.

Тепер було літо і я їхав в село, можна сказати, на сільські канікули, де я не збирався в поті чола вкалувати за когось. Чим далі я віддалявся від міста, тим вужчою робилась асфальтова дорога, а потім пішли вибоїни, по яким я просувався на малій швидкості аби не пошкодити авто. В мене була чудова можливість роздивитися дещо свою область, оскільки раніше я ніколи не їздив в цей бік. Спочатку траплялись непогані містечка, які не були такими великими і не мали в своєму арсеналі нерухомості високих споруд, але були спокійнішими на відмінну від гамірного міста. Потім мені почали траплятися якійсь села, хутори, де час немов йшов в зворотному напрямку, відкидаючи людей в їхньому матеріальному стані далеко назад. Почалися гнилі дерев’яні забори вздовж доріг, закинути приміщення, чагарники. Цікавим відкриттям для мене було те, що в більшості сіл вздовж дороги великі будівлі, які раніше були садочками, школами, лікарнями, тепер руйнувались прямо на очах, однак при цьому в селі була церква, яка виглядала немов картинка на фоні всіх цих розвалин. Просто неймовірно було як сільська громада примудрилась завалити всі найважливіші для життя селян будівлі, але відстояла будівництво такої церкви, потреба в якій була максимум раз в тиждень. Іншою закономірністю було те, що в деяких містечках колись потужний завод лежав в руїнах, але по містечку було повно всіляких магазинів, які торгували всім, чим ти не хочеш.

Вдовж доріг стояли люди в обдертій одежі і торгували різними плодами, які саме достигли, квітами, рибою, якимись віниками. Хто як міг так і виживав. Кілька разів мені доводилось зупинятись на дорозі і пропускати череду корів, яких гнали вранці пастися. Після всіх цих років проведених в офісі та в величезних аудиторіях раптовий заїзд в далеку сільську місцевість можна було трактувати такими словами: «Ласкаво просимо до реальності!». Залишки комуністичного минулого у вигляді пам’ятників Леніну, Щорсу та воїнам ВВВ ще й досі нагадували колишню приналежність до соцтабору та пояснювали непотрібність руїн виробничих потужностей. Це було все одно що зануритись в минуле, в якому колись жили мої батьки.

Поступово по карті я знайшов дорогу до якогось села Огонівка якогось там району. В машині гриміла рок музика з диску, який залишив мені Плакса, легенький вітерець вривався крізь відчинене вікно та приємно лоскотав шкіру. При в’їзді в село моя машина з гуркотом в’їхала в глибоку вибоїну, почувся жалібний металевий скрип і я зрозумів, що справи з машиною кепські. Я зупинився і з матюками щодо цих йобаних доріг пішов подивитися, що сталося. А сталося те, що передня вісь була не в найкращому стані. Єдине радувало, що я майже на місці. Подальша дорога до торгової точки була повільна і спокійна. Мені пощастило, що дорога до самого складу була заасфальтована, а далі починалась безжальна ґрунтовка.

Я очікував, що приїду в якусь халабуду, яка розвалюється на очах або, що це буде якийсь нормальний магазин, який буває в місті. Але ні гіршого, ні кращого не було, було щось середнє. На краю села стояло таке собі складське приміщення, обнесене сітчастим забором із величезною територією і рампою для розвантаження вагонів. Для такої території краще міг би підійти якийсь завод, ніж просто складське приміщення. Я заїхав на територію і в першу чергу до директора Сергія Івановича, чоловіка віком під п’ятдесят років. Спілкуючись з ним, я зрозумів, що він людина позбавлена ініціативи та не хоче стрибати вище голови. Директор відверто жалівся на різні проблеми: в населення низькі доходи, ціни на наші товари високі, товар в своїй більшості низької якості, навантажувач потребує ремонту, вантажний автомобіль потребує ремонту. Я слухав і слухав, а потім пішов разом з ним обдивлятись територію та залишки товарів.

Так, навантажувач був не в найкращому стані, коло нього саме були двоє робітників: Іван та Петро. Іван був водієм навантажувача, цей мужик знав мотори і всю сільськогосподарську техніку по повній програмі. Коли щось починало працювати погано, то він знав, що потрібно розібрати і що передивитись, щоб усунути несправність. Івану був десь такого самого віку як і Сергій Іванович і він любив копирсатись в техніці і як тільки в нього виходило щось справити, то він вигукував:

-                     Рок-н-рол, нахуй!

Це означало, що все готове. А Петро був водієм вантажного автомобіля і він був професійним ламайстром. Він нібито все робив вірно і за машиною доглядав, але раз в тиждень вона все одно ламалась і тоді йому допомагав Іван. Цей водій за віком був дещо молодшим від Івана, але сивина вже значно покрила його голову та вуса. Ще одним робочим був Олег – низенький молодий чоловічок із нервовим характером. Фактично це був чорноробочий, який виконував усіляку дрібну роботу типу прибирання території, розвантаження вагонів, сторожування та інше. Це був весь персонал, з яким я познайомився, в цій групі я був наймолодшим, тому до мене відношення було як до якогось хлопчика, але це було тільки спочатку.

Я оглядав територію, залишки товарів, а потім зайшов з Сергієм Івановичем до його кабінету. Доки робочі дивились на мою машину доволі тривалий час, адже вони рідко коли мали можливість ось так дивитись на таку машину, ми вели ділову розмову. Спочатку директор почав нити за малу заробітну плату, але я вирішив перевести розмову в інше русло.

-                     Сергій Іванович, нам потрібно піднімати вашу реалізацію, тоді і зарплати будуть вищими. – говорю я.

-                     Я не спорю з вами, Дмитре, - директор говорив мені «ви», але не називав по-батькові – але в людей немає грошей. Як я можу пропонувати людям товар по таким цінам і такої якості. Зараз кожна людина шукає найкраще за якомога менші гроші. Ну от шифер. Шифер нормальної якості, проти такої якості я нічого не маю проти. Однак, в нашому районі проблема полягає в тому, що в нас в районному центрі є кілька магазинів, які також торгують будівельними матеріалами. Там є шифер, ціна якого на п’ять гривень нижча.

-                     А якість?

-                     Ну, якість коли як, хоча в більшості нижча…

-                     Ну ось ви пояснюйте людям, що якість нашого шиферу вища і він надійніший.

-                     Я і пояснюю. – відговорюється директор – Але економія в п’ять гривень…

-                     Зрозуміло, кружить голову. – роблю я заключення – Але тут не потрібно опускати руки. Нехай в районному центрі і є кілька магазинів з продажу будівельних матеріалів, але вони ж не повністю зайняли весь сегмент, так? До вас все одно приїжджають люди і щось беруть, значить, їх щось не влаштовує в цих магазинах, так?

Від цього і можна було починати нашу роботу. Взагалі-то робочий процес на торговій точці був неповоротким та негнучким. Директор суміщав посаду як директора так і продавця, він приходив на роботу, займався поточними справами та відпускав товари клієнтам. Вантажний автомобіль слугував для доставки товарів клієнтам, які робили замовлення по телефону. Старий навантажувач слугував для навантаження щебеню, відсіву, цементу в мішках та інші роботи. Якщо не було замовлень, то люди ремонтували техніку, директор підганяв папери для місячного звіту або просто байдикували. Сьогоднішня ситуація не допускала, щоб продавці просто сиділи і чекали, доки клієнти до них прийдуть купувати. Проте, з іншого боку, я одразу зрозумів, що за таку малу зарплату тобі ніхто не буде ходити і шукати клієнтів. Є клієнт – продали товар, немає – йде ця робота нахуй! плинність кадрів могла бути доволі високою, якби тут працювали молоді люди, а коли тут працюють старі дядьки, яким вже нікуди сунутись на інше місце роботи і які вже давно попідточували свої печінки алкоголем, то вони сидять на цій роботі постільки поскільки.

Так, блядь, дилема! Першого дня я почав говорити з Сергієм Івановичем про те, що не завадило б обдзвонити кожного сільського голову і поцікавитись, які будівельні матеріали потрібні людям в селах. Якщо якісь потрібні, то ми могли б взавтра завести вантажним автомобілем. Звичайно, не безкоштовно, а ще з певною націнкою аби вартість доставки одразу була переведена на вартість товарів. Це був мій початковий план. Цей директор щось м’явся, обдзвонював сільські ради, але ніхто толком йому нічого не замовив. Складалось таке враження, що Сергій Іванович не хотів цим займатися, в сільських радах не розуміли, чого від них хочуть і взагалі ситуація не вписувались в нормальний робочий процес. Хто сказав, що все буде так просто?

Тому я вирішив, оскільки на завтра замовлень не буде, то взавтра навантажити товару на вантажний автомобіль і поїхати на будь-який базар для торгівлі. А поки що я починав входити в побут на цій торговій точці. Адмін. Будівля була невеликою за розмірами спорудою, де було кілька кімнат. Там і столова, і котельня, і кабінет з вагами для великих вантажних автомобілів і кілька кімнат, де складали дрібний товар та інструменти. Нічого особливого. В котельні ночував сторож, оскільки там було ліжко, також там був і умивальник. В столовій був телевізор з маленьким екраном і лише на п’ять каналів, тому подивитись бої на КУЙ-ТБ мені не світило. Щодо відпочинку на ліжку Сергій Іванович пропонував мені якийсь готель в районному центрі, але вартість однієї ночі сягала 100 гривень. Тому я вирішив зекономити і спати в машині, а якщо потрібно буде прийняти душ чи попрати одежу, то можна було піти покупатися десь на ставкові. Добре, що мене відправили в таку командировку влітку.

Режим роботи був доволі цікавим: о восьмій робочий день розпочинався, о п’ятій закінчувався, а з дванадцятої до першої години дня була обідня перерва, де робітники всім колективом собі їли. З їжею мені пощастило, адже Сергій Іванович умів бути гостинним і вже на роботі він посадив мене за стіл, на якому було що їсти і було що випити. Після дороги хотілося випити одну-другу стопку. Директор наливає мені коньяк, але я прошу його, щоб може де є нормальна самогонка, бо хотілося спробувати самогонки, а то коньяк з етикетки був дешевим і не якісним. Сергій Іванович телефонує дружині і вже через п'ятнадцять хвилин його молодший син на велисопеді привозить невелику баночку з прозорою рідиною. Ми розливаємо, цокаємося склянками і виливаємо в себе цю рідину. У нас з директором ледь очі не повилазили, оскільки ми хильнули спирту, самого натурального спирту! Я одразу зрозумів, що випив, адже сам раніше практикував такі справи. Сергій Іванович телефонує дружині, матюкає її і через п'ятнадцять хвилин молодший син знову привозить на велисопеді баночку з прозорою рідиною. Ми обережно куштуємо і заспокоюємося – після спирту приємна на смак самогонка немов бальзам на душу.

Після такого обіду ми з директором обговорюємо загальні справи. Він розпитує про справи в управлінні, звідки я прийшов в фірму «Ларріон», а я його про ті справи, які робляться на торговій точці. Алкоголь зігрів наші серця, ми п’яні сиділи на роботі, оскільки чомусь клієнтів практично не було. Сергій Іванович розповів про те, скільки бракованого товару завозять і що з ним нічого не можуть зробити. Особливо поганої якості почала поступати цегла, яка буває кришиться прямо в руках, іноді приходить шифер, в пачці якого половина листів биті. А я що? Я кажу, що потрібно триматися, оскільки стиль управління Покровського ніхто не змінить. Під вечір, коли Сергій Іванович пішов додому і замкнув ворота, я залишився на складі разом з робочими. Ми сиділи в столовій, випивали і пизділи за все по повній програмі. Звичайно, що цих мужиків було неможливо переговорити. На роботі, вони ходять мовчазні, але варто випити, то, блядь, і слова не можеш вставити. Не знаю чому, але я напився з ними разом настільки, що ледве міг стояти на ногах. Після цього двоє мужиків пішло додому, а я і сторож Олег залишились дивитись телевізор.

Якби я за попередні роки не загартував би своє тіло і мозок до дії алкоголю, то вже зумів би вирубитись, але в мене вистачило свідомості перенести цю міні-п’янку. Я послав Олега за пивом в магазин, а сам вийшов на двір. Вже стемніло, була літня ніч, я весь пітнів від спожитого алкоголю і відчував, як його дія поступово проходить. Я запалив цигарку. За територією був якийсь невеликий став, де було повно жаб і ці тварюки здіймали такий галас, що піздець! Я вмився, переодягнувся в легкий спортивний одяг, в якому було зручно спати і ходити в цих запижджених кімнат, оскільки антисанітарія була такою, що не пити горілки було неможливо, треба було проводити дезінфекцію. Доки Олег приніс пиво, я приніс з машини ноутбук і почав грати в «Сталкера», який на мінімальних показниках ледве йшов на моніторі.

Олег прийшов і почав дивитись, як такий хлопець як я грає в різні іграшки, а потім й сам почав захоплено спостерігати, хоча й жалівся, що від такої картинки в нього болять очі. Я пива не пив, а залишив на потім, оскільки комп’ютерна гра тверезила мій мозок і я не відчував проблем із координацією рухів. Не знаю, яким ви собі уявляєте нічне чергування, але сторож спав п’яним всю ніч. Я ж ліг в машині на задньому сидінні і легенько відрив вікно, щоб свіже повітря дозовано поступало в салон автомобіля. Під жаб’ячий лемент я заснув на кілька годин, доки до мне не прийшов бодун і я вертівся в салоні авто майже всю ніч. На ранок як тільки зійшло сонце я нагрів на газовій плиті відро води і трохи повився за гаражем, оскільки від мне несло по повній програмі.

З початком робочого дня ми поїхали на якийсь базар в якомусь селі. Сергій Іванович дам мені з каси мілкі купюри для здачі покупцям. Приїжджаємо ми на базар, де є трохи людей, стаємо, де є більш-менш нормальне місце і Петро вилазить на причіп, а я стою внизу. Так ми простояли годин чотири і змогли продати товару на п’ятдесят гривень не більше. Їдемо назад, Петро починає розповідати, що з такими цінами нахуй комусь треба ці товари, тепер я також починаю з ним погоджуватись. Але все одно це все хуйня якась, треба розробляти новий план. Приїжджаємо назад і рахуємо, що якби до того місця, де ми торгували порахувати доставку вантажним автомобілем, то виходить сто гривень, а ми тільки товару продали на п’ятдесят.

Зрозуміло, що товар потрібно розвозити не вантажною машиною аби не витрачати пальне. Треба інший підхід. Тоді я беру всякого дрібного товару, складаю його в кілька коробок на задньому сидінні і починаю їздити різними селами, пропонуючи його населенню та отримуючи від нього певні замовлення на доставку цементу, відсіву, щебеню чи шиферу. Тут справи пішли дещо краще, але я розумів, що це тільки тому що є окрема людина, яка цим займається. Товару я збув на кілька десятків гривень, але отримав п’ять замовлень, інформацію по яким одразу передав Сергій Івановичу по телефону. За день ми мали майже чотири тисячі товарів і майже тисячу гривень доставки. Тепер ситуація покращилась. Сергій Іванович пригостив мене смачно домашньою їжею та самогонкою, яку він власноруч гнав з варення.

Ввечері я вирішив не сідати за стіл з мужиками, а поїхав собі потусуватись десь і знати якусь тьолку. Чого даром час витрачати? Однак, потрібно відмітити, що потусуватись десь на селі означає піти в бар в сусіднє село, інших варіантів не було. В моїй уяві село було тим місцем, де повно полів, лісів, маленькі хати, селяни зі своїми звичаями. Хоча я по телевізору бачив, що ситуація не така й вже райдужна, що сільські люди реально бідують. Однак, коли я спробував трохи пожити таким життям, то був в шоці. Коли говорять, що люди на селі спиваються, то вам навряд чи хтось може розповісти всі подробиці та причини цього.

Цікаво, що любителі випити поділяються на дві категорії: молоде покоління робить це у відкриту і часто молодих людей з пляшкою алкоголю можна побачити біля вокзалу, бару і ще кілька громадських місць, яких на селі не багато; та на старе покоління, яке робить це тишком-нишком вдома, десь в компанії на роботі або ще десь, аби хтось з родичів не бачив. Буває тупо п’ють кожного вечора і допиваються до такого стану, що серуть собі прямо в штани! Мені ще в університеті розповідали, що алкоголізм бува виникає в тих випадках, коли у людини більше немає жодних вагомих інтересів. Я намагався побачити, що могло зацікавити старе та молоде покоління і я не знаходив нічого для людей на селі. Існувала тільки робота, де заробляли гроші і робота в дома. Ні тобі будинків культури, ні спортзалів, ні спортивних майданчиків, навіть телебачення показувало стандартно п’ять каналів. Я тоді спробував по-експериментувати і знайти щось нормальне аби не можна було вживати алкоголь і ніхуя! Я їздив ввечері по селам і розпитував людей. Де є місце пограти в настільний теніс, так по приколу. Всі тільки кивали на районний центр, мовляв, може десь там є і більше ніде. Звичайно, що з такого розпачу важко спитися. На селі не пили тільки люди двох категорій: релігійні та психи, хоча між ними різниці не було жодної. Цих релігійників називали штундами і здавалось, що через десять років вони будуть єдиними мешканцями села. З такими людьми важко спілкуватися і я згадував випадок з однією дівчиною, яку буквально зацькували морально різними релігійними настановами. Штунди бувають різними, вони можуть залазити тобі в душу, але в цілому це доволі йобнуті люди, з якими важко мати справи. Я в цьому впевнився, коли їздив по селах приймати замовлення.

Під’їжджаю до якої убогої хати, де є повно дітей. Виходить чоловік чи дружина я починаю штовхати їм свій товар – будівельні матеріали, а вони, окинувши оком мою машину, свій – релігію. Складалось таке враження, що їх хтось добре обробив в плані свідомості, хтось схожий на того працівника з центрального офісу «Капітал Комбанк», коли мене відправили на курси вирішення конфліктних ситуацій. Бля, ці люди могли працювати в банку, їх потрібно було лише відмити і навчити банківській справі. Тому я поїхав в бар в сусіднє село, де цих штунді точно не можна було зустріти і де можна було знайти якусь дівку.

Я сиджу в барі, випиваю потроху. Горілка лайно, вино лайно, якийсь лікер ще можна пити, а пиво стандартне на всю країну. Бачу молоді повно, адже зараз літні канікули і вибирай не хочу. Знаходжу я собі дівку, якій десь років 20 не більше, але по якій видно, що вона сюди не тільки випити прийшла. Її звали Люда і вона була трохи крупнувата, навіть дещо широкою в плечах, але прийнанні живіт в неї не випирав вперед. Ми трохи посиділи в барі, попизділи про те, про се. Схилити її до сексу було раз плюнути. Люда закінчила школу і якийсь технікум, а тепер сиділа без роботи і допомагала батькам по господарству. Вона зрозуміла, що я з міста, адже будь-яка сільська дівка не встоїть перед пацаном з міста, причому, що я дорослий пацан і сам собі заробляю на життя.

Люда звикла сидіти в барі до пізньої години, але вже о десятій вечора я вивів її з бару без супроводу подруг. Я вже тоді почав відверто її лапати, а вона дещо символічно пручалась, але коли посадив у свою машину, то ми вже по повній програмі цілувались. Потім я купляю трохи алкоголю і якоїсь там закуски. Я розумію, що Люда типова блядь, але хотілося нормально відтягнутися з дівчиною такої комплекції. Тому я запитую її, де є нормальний став, де б ми побути вдвох і вона показує мені дорогу. Я їду десь кілометрів десять в темряві, вмикаю їй потужний рок на всю машину, від чого дівчина трохи злякано дивиться на мене, але я трохи приглушую звук. Хоча вона й бурчить, що їй не подобається така музика, але я її не вимикаю і ніжно погладжую однією рукою її загорілу ногу. Я тільки переживаю, щоб мене раптом не спинили даїшники, але коли бачу, що їду вбитою дорогою, то заспокоююсь.

Ми приїжджаємо до ставу, де тисячі жаб своїм хором роздирають нічну тишу. Я зупиняю машину біля самої води і ми з Людою починаємо цілуватися, її косметика швидко розтирається на наших обличчях. Було трохи незвично обнімати її грубі форми, складалось таке враження, що вона вдома постійно працює відбійним молотом. Цицьки були великими, але вже дещо обвислими і трохи наповнені підшкірним жиром. Я їх мну через футболку, а потім починаю роздягати Люду та потроху запускати свою руку їй під спідничку. Вона не протестує, ще б їй протестувати! Коли ми трохи розігрілися, то я запропонував скупатися в ставкові. Моє бажання було викликано тим, що хотілося розтягнути цю ніч надовго.

Я розстелив покривало, яке було в мене в багажнику перед машиною, увімкнув ближнє світло фар і ми почали купатися в ставку голяка. Атмосфера була напрочуд романтичною, ми у воді обнімали один одного, я своїми руками пестив її більше між ногами, Люда доволі впевнено м’яла мій член. Коли ми вийшли з води я дістав з машини презерватив і одягнув на свій член, який стирчав на всі сто. Далі Люда лягла на покривало, а я зверху на неї приступивши до справи. Наші вологі тіла швидко і звично рухались в потрібному такті. Хоча Люда і була гарячою дівкою, але всередині вона вже була дещо розйобаною. Особливого кайфа не було, але я міг розтягувати задоволення і вона відверто стогнала під мною до тих пір доки несподівано не кінчила стиснувши мене в своїх несподівано міцних обіймах. Спочатку я розгубився від її сили, але, відчуваючи з якою силою її чутливе тіло притискається до мого, мені це почало подобатись і зізнаюсь чесно я відчув себе буквально на сьомому небі від таких її обіймів.

Ми зробили перерву на кілька хвилин і трохи випили алкоголю. Люда запитала, чому я не кінчив, а я запевнив її, що попереду вся ніч. Далі я поставив її раком і почав по-новому, потім боком, потім вона буквально скакала на мені. вона кінчила ще кілька раз, а потім я перейшов на значно вищий рівень і засунув їй в зад. Тут вона добряче потекла та завила чи від болю чи від задоволення, але це мене не зупинило і я почав набирати швидкість. Люда повертала голову і в напівтемряві кидала на мене пристрасні погляди. В нас все йшло по сценарію якогось порнофільму, в кінці я навіть кінчив їй на обличчя. Правда потім мені довелося завести її у воду і добряче вмити перш ніж ми знову почали цілуватися.

Була третя ночі, ми сиділи в машині, де грав дещо спокійніший рок. Ми більше не цілувалися, а допивали залишки алкоголю.

-                     Було класно. – сказала Люда.

-                     Нормально… - підправив я, допиваючи пиво.

-                     Якось ще зустрінемось? – перепитала вона.

-                     Можна взавтра. – після цих слів ми обмінялись номерами мобільних телефонів.

-                     Відвезеш мене додому?

-                     Якщо будеш гарно себе вести.

-                     Буду-буду – грайливо підморгнула вона мені.

-                     Ну тоді понту тебе везти? – розсміявся я – В цій машині я вожу лише поганих дівчаток.

-                     Я спробую виправитись – псевдо покірно обіцяє Люда.

Вже біля свого будинку вона виконує власну обіцянку і бере в мене в рот. Під ранок я вже під ворітьми складу і сплю мертвим сном. Шалений секс прогнав з мене алкоголь і я відчуваю певну бадьорість, тільки от тіло трохи ломить від тривалого сексу. Починається робочий день. Я прошу Івана оглянути передню вісь мого авто, оскільки відчуваю, що вона поскрипує на дорогах цього забутого району. Ми домовляємося за двісті гривень, що він огляне машину протягом дня і усуне всі несправності до вечора. було кілька доставок в районний центр і я поїхав разом з вантажною машиною. По дорозі Петро весь час говорив про місцевий завод, на якому виробляють електроди і не тільки. В основному він наголошував на тому, що там доволі високі зарплати, можна сказати найвищі в усьому районі. Я щось там підтакував, але в моїй голові була Люда і вчорашній секс з нею.

-                     Ну і яка там зарплата? – нарешті поцікавився я.

-                     Коли працюєш по змінам, то півтори тисячі гривень. – відповів Петро крізь гул мотору. Півтори тисячі?! І це висока зарплата?!

-                     А скільки триває зміна?

-                     Дванадцять годин, тільки там важкувато дихати через пилюку. – пояснив Петро.

-                     Тоді вважай, що це найобка! – просто сказав я.

-                     А чому найобка? – перепитав він з недовірою.

-                     Я чув про цей завод. Один з найпотужніших в Україні, його продукцію вивозять навіть за кордон. Тільки от виробництво шкідливе. Робітникам на такому заводі повинні платити мінімум чотири-п’ять тисяч, плюс допомога по лікуванню і таке інше. – говорив я, намагаючись натякнути, щоб Петро менше дивився на можливість піти робити в інше місце.

-                     Може воно й так. – погодився Петро, але я розумів, що в чоловіка очі стоять перейти на іншу роботу.

Згодом мені пощастило якось побувати на цьому заводі. Я міг побачити на власні очі справжнє виробництво, але по виробничим потужностям підприємство було середнього потенціалу, адже лінія не була спроектована з запасом і можливістю розширення виробництва. Її можна було переобладнати, але керівництво вирішило краще побудувати новий цех. Робота кипіла і так дванадцять годин кожної зміни, а в цілому завод працював безперестанку. Інша справа працівники. Пилюки було повно і вона була радіоактивною! Я побув кілька хвилин, але дихати було важко, тоді як працівники в дешевих респіраторах стояли там цілими днями. З усього було видно, що керівництво активно економило на захисті своїх працівників. А по секрету мені розповіли, що працівники даного заводу посідають перше місце по поширенню онкозахворюваності та інших хворобах. Поряд з цим серед працівників поширювався алкоголізм. За свій короткий візит я навіть зумів побачити кількох працівників з п’яними поглядами. Я поцікавився в Сергія Івановича, чому на виробництві таке допускається і як же охорона праці. Знаєте, що відповів цей чоловік? Виявляється, що тверезим на цьому виробництві ти довго не протягнеш, що тверезими люди не витримують такої роботи. Тому керівництво закриває очі на це, більше того, дехто з начальників цехів сам підносить самогонку своїм підлеглим за гроші, заробляючи собі додаткові кошти на життя.

Я не міг в це повірити, але потім мені ще розповіли про адміністративну будівлю в обласному центрі, де сиділо вище керівництво цього заводу. Ось там був справжній рай для офісних працівників. Я з цим не спорив, адже я сам хотів туди влаштуватись, але там все вже давно було поділено між родичами власника, тому стороннім вхід було заборонено. Сам власник ще на початку незалежності нашої країни в одному селі викупив територію одного з найбагатших колгоспів не тільки області, але й всієї країни. Примудрився викупити за копійки, організувавши рейдерську атаку, обіцяючи людям золоті гори, а потім фактично попродував все по частинам, заробляючи величезні капітали. Ось так він залишив ні з чим сотні людей, які колись багато чого вклали в цей колгосп.

Але пройшов час і власник вирішив побудувати тут завод вже на прокручені гроші. Земля і так була в його власності, місцева влада була тільки за, не розуміючи шкідливості даного виробництва на території населеного пункту. Як тільки почали з’являтись нові робочі місця люди почали підтримувати власника у всіх починаннях. Парадоксально, але спрацювала стара формула: можна відняти в людей всі засоби для існування, опустити їх в саму прірву, а потім почати кидати якійсь крихти зі свого столу і ці люди будуть заносити тебе до лику святих. Ця формула і нині чудово працює, тому не скористатись нею було б великою дурістю. Але я не за якусь там справедливість, за якою можна вічно ганятись. Я просто не розумів власника в тому плані, що він абсолютно не шкодує власних робітників, адже робоча сила це такий же самий ресурс. Їм можна не піднімати зарплату аби власний апарат управління отримував захмарні зарплати, це один аспект, але коли робочі починають хворіти на різні хвороби і через стан здоров’я вони вже більше не можуть працювати, то на найм нових працівників і їхнє подальше навчання йде забагато часу. Зрозуміло, що робочих рук в сільській місцевості ще вистачає, але й ця кількість скінченна. Достатньо тільки закупити прилади індивідуального захисту і працівники будуть довше працювати – це називається перспективними інвестиціями, які дозволять зменшити різні перебої у виробництві. Здавалось, що й держава повинна контролювати даний процес, але коли завод наповнює на 80% місцевий бюджет, то який там нахуй контроль!

Залишалось лише дивуватись таким процесам, адже якщо будувати завод, то куди дешевше його звести в сільській місцевості, а не вибивати місце в місті та заносити цілу купу відкатів. І так собі подумати, куди ці зачухані люди сунуться? Є здоров’я то займайся чимось іншим! Але з чим ми рахуємося коли наздоганяємо пані Гривню?! Доки той Петро робив доставки, я ходив по районному центрі. Таке собі зачухане містечко, я походив по магазинам і зрозумів, що товар тут продається дещо кращий по якості, але ціни іноді навіть трохи вищі. Тому понту намагатись всунути населенню наш товар, єдиною перевагою було те, що ми торгувати у великій кількості для великих замовлень. Жоден магазин не міг за раз продати більше чим 100 листів шиферу, дві тони цементу і ще якоїсь там дошки. Але на цьому план не витягнеш. Все одно треба було шукати інший підхід.

Коли я повернувся на склад, то знову обід, трохи самогонки. Іван відремонтував автомобіль і я чесно віддав йому 200 гривень, плюс накинув зверху ще двадцять за швидкість та вправність. Хоча він і сказав, що цього вистачить десь на кілька місяців, а потім все одно доведеться міняти запчастини. Під вечір під ворітьми мене вже чекала Люда. Бля, як вона пронюхала, де я зараз працюю?! Вона була настирливою, тому треба її використовувати доти, доки я тут ще був. Вечір і ніч були непоганими, після сексу ми настільки напились в гівно, що я ледве довіз її додому і завів на подвір’я, залишивши біля порогу. Що там з нею могло бути мені було похуй, адже мені довелося швиденько змахуватись звідти, доки їхній собака своїм гавкотом не розбудив її сім’ю.

На ранок я похмелявся на роботі самогонкою, яку приніс Сергій Іванович та намагався розробити новий план. Разом з директором ми докумекали, що потрібно збувати товар масово та юридичним особам, адже тільки вони можуть забезпечити нормальний дохід. Сергій Іванович складав список цих організації і записував їхні номери телефонів, а я розмовляв з Покровським, намагаючись п’яним нормально відзвітувати йому. Я запевнив шефа, що прорив є, але незначним, тому ми розробляємо новий план і будемо орієнтуватися на оптових покупців. Шеф похвалив мене, а я на секунду втратив контроль і ледь не звалився п’яним зі стільця, але вчасно зловив рівновагу.

Я діяв по тому самому методу, що й за часів роботи в «Довіраінвестбанк»: я домовлявся по телефону про зустріч з директором фірми, чи начальником бюджетної організації і їхав до нього з ціновими пропозиціями. Я домовився про три зустрічі, протверезився і поїхав в районний центр. Після обіду мені почала надзвонювати Люда, плакалася, що батьки не пукають її сьогодні погуляти. Якщо чесно, то мені було похуй, пускають її чи не пускають, тільки от нехуй мені зараз телефонувати! Я ледь її не послав, а потім вимкнув телефон, як же зайобують ці дівки! Мої переговори позитивного результату мені не дали, керівники тільки обіцяли, що подумають, але всі давали зрозуміти дві речі: ціни високі і що вони не можуть прийняти рішення, адже є головніший за них.

Хто цей головніший? Голова районної адміністрації. Я попросив Сергія Івановича пояснити ситуацію і як її можна покращити. Ось тоді я і дізнався про таку собі периферійну мафію. Якщо часи Кравчука були хаосом, Кучми період розквіту злодійства, то за часів Ющенка корупція затопила коридори влади по самі вуха, більше того, корупція більше не була раковою пухлиною влади, вона була хребтом державного апарату, що дозволяло державним чиновникам триматися свої місць. Я намагався покращити плани реалізації якоїсь задрипаної торгової точки в той період коли посада державного чиновника стала абсолютом успіху в нашій країні. Навіть підприємцем не було так престижно бути як державним чиновником. Держава більше не працювала на людей, держава стала тим ідолом, якого можна було обпльовувати з усіх сторін, але на якого кожен все одно змушений був працювати: від немовляти до немічного пенсіонера.

Не дивлячись на матеріальне забезпечення, підняті зарплати та підняті пільги держслужбовця навчився заробляти на відкатах цілком систематично. Чим вища посада, тим більше можливостей для отримання відкатів. В плані голови державної районної адміністрації це була непогана можливість стартового накопичення капіталу, хоча спочатку потрібно було дану посаду купити або зобов’язатись передавати на гору певну частку від виторгу. Можна сказати, що це був своєрідний бізнес. Ти спочатку накопичуєш гроші, а коли влада змінюється, то ти можеш завести в обласний центр певну суму коштів, звичайно, не маленьку і десь через місяць твоя кандидатура розглядається вищим керівництвом країни. До такого відвертого торгування доходило перед самими виборами, а потім ситуація дещо змінилась: тепер посади продавали тільки своїм.

Сергій Іванович розповідав, що в їхньому району вже все давно поділено, тому просто сунутися так в якийсь бізнес неможливо. Головою району був якийсь собі Євгеній Леонідович, якому було 35 років, не більше. Тому, якщо я планував збути бюджетний організаціям великі партії товарів, мені потрібно було говорити прямо з ним. Євгеній Леонідович був уособленням мрії кар’єрного росту. З самого малого дитинства ця риса активно в ньому проявлялась. Доки в країні ще панував радянський устрій малий Євгеній вивчив всіх членів політбюро комуністичної партії. З приходом незалежності він в студентські роки проявляв симпатії до різних бандитських угруповань, бачачи в них владу, проте з укріпленням державної влади він без зволікань пішов працювати державним службовцем.

Помаранчевий період дозволив йому зайняти посаду спочатку заступника голови районної адміністрації, а потім він став головою району, при цьому він також став депутатом районної ради, чим забезпечив собі стабільне положення. Часу він не гаяв, а почав активно підлаштовувати під себе район. Спочатку він приватизував кілька земель за жалюгідні копійки, потім на одного із своїх родичів він оформив фірму по виконанню ремонтів, яка за не надто дивних обстави виграла тендер по ремонту будівель, які знаходяться у власності держави. Так гроші рікою потекли в його фірму, а будівлям вистачило і косметичного ремонту. Зрозуміло, що з такими людьми потрібно нормально домовлятися, з Євгеном Леонідовичем можна було домовитися, він був молодий, далекоглядний і доволі гнучкий у спілкуванні з іншими людьми. Коли змінилась влада, він зміг завести в область кілька сотень тисяч доларів і домовитися з новою владою, що для нього байдуже, які інтереси відстоювати, він може в повній мірі виконувати будь-які поставлені вищими керівництвом держави завдання. Так він і залишився головою державної районної адміністрації.

Голова районної адміністрації можливо і найважливіша посада в районі, але не він один брав відкати. Дивно, але в сільській місцевості кожен підприємець, кожен магазинчик на виду, коли ж у місті підприємці примудряються ховатися від різних служб. Сергій Іванович розповів, що йому постійно доводиться по кілька разів на рік давати різні відкати буквально всім: районна адміністрація, районна рада, сільрада, податкова, даїшники, міліція, прокуратура, санепідемстанція, екологічний контроль, пожежники, суд та інші. Коли я почув це, то навіть протверезів, оскільки не мав жодного уявлення про те, що ось так всі беруть без жодних вагань. Більше того, на периферії йшла своїм ходом відпрацьована схема.

Наприклад, якийсь держслужбовець телефонує і каже, що потрібно виписати накладну десь на дві тони цементу. Але цей цемент ніхто не буде брати. Нахуя тому держслужбовця цемент, але гроші за нього бюджетна установа перераховує, ціж гроші бюджетні. Цемент оплачений, але його ніхто не забирає. Сергію Івановичу потрібно той цемент продати повністю, а більшу частину грошей, десь півтора тисячі, передати тому держслужбовця, а решту можна залишити собі. Головний біль держслужбовця, що цемент було оплачено з бюджету, а потім якась інша фірма чи підприємець може дати цемент спонсорською допомогою, головний біль Сергія Івановича – потрібно продати зайвий цемент зі складу у визначений строк. Якщо відмовишся від такої операції, то на тебе чекає відповідна перевірка з усіма неприємними наслідками.

Кожний державний орган чітко знав свою ціну, це була система, адже з отриманих відкатів самі держслужбовці залишали собі менше половини, а решта – вищому керівництву обласного рівня, а воно – вищому керівництву загально державного рівня. Ось так від середнього до найвищого, в період політичної пасивності, помаранчева влада розробила цілу систему відкатів, де жоден державний чиновник не міг працювати без відкатів. Заберіть відкати і весь держапарат розвалиться за один день. Тепер будь-яка сила могла приходити до влади і брати таку систему під опіку, адже ця система могла підлаштовуватись під будь-яку політичну силу.

Перший тиждень я займався дрібницями на торговій точці і з моїм приїздом нам вдалося збути товару на сім тисяч гривень, це при тому, що план було доведено до ста тисяч! Сім тисяч за тиждень. На вихідні я змусив вийти на роботу хоча б директора, але за вихідні жоден селюк не заявився на склад. Після цього я вирішив зайнятися справою і розробити певний план реалізації товарів бюджетним організаціям. Ввечері я мав нормальний секс з Людою, а на ранок привозив її п’яну додому, вже того дня можна було сподіватися, що батьки не пустять її з дому. Цим я і скористався: в п’ятницю виїбав її, напоїв, а на суботу батьки погнали її на город збирати врожай. Директор також хотів відпроситися і піти додому допомагати сім’ї на городі, але настояв на тому, що потрібно працювати. Який там нахуй город, коли план невиконаний?!

Але ми півдня тупо сиділи і пили горілку, а потім я сидів в столовій і грався на ноутбуці. Тепер же в мене в голові виробився план. На території складу знаходився колосальний залишок рядової цегли – 30 тисяч штук. Її можна було збувати по 1,25 гривень без ПДВ, а бюджетний організація можна було і за 1,50 гривні без ПДВ. Чому б і ні? Треба тільки було домовитись з головою адміністрації. Я поїхав в районний центр, зняв собі кімнату на одну ніч, нормально помився, здав брудні речі на прання. Потім я півночі грався на ноутбуці в комп’ютерні ігри і обдумував різні комбінації. Хрінові, що ми не могли збути цеглу дещо дешевше, яка по своїй якості була десь третього сорту, а не першого. Як було написано в приходній накладні.

Просто Покровський виручив якогось йобаного бізнесмена, який колись викупив покалічений цегельний завод і тепер штампує посезонно калічені цеглини. Як робиться собівартість цегли? Просто, це всі витрати, які йдуть на її виробництво. Знаєте, яка вартість глина, яка йде на виробництво однієї цегли? Одна копійка, не більше. Так ось, спочатку на одну цеглину припадає вже десять копійок вартості відкату, який дається підприємцем сільраді для розробки родовища глини. Глину добуває екскаватор (+ дві копійки) і вантажить її на автомобіль, який завозить глину до цегельного заводу (+ дві копійки). Глину закидають (+ одна копійка) в спеціальний міксер для перемішування (+ дві копійки). Перемішана глина за допомогою спеціальних різальних автоматів набуває форми цегли (+ дві копійки), які безперервно по транспортеру (+ дві копійки) до спеціальних стелажів для природного сушіння на кілька діб (+ одна копійка). Як тільки сирі форми достатньо підсохли їх по транспортеру (+ дві копійки) подають в піч (+ одна копійка), яка дає тепло за допомогою спалювання вугілля (+ десять копійок). Цеглу нормально обпалюють, подають по транспортеру (+ дві копійки) та складують на піддонах (+ дві копійки). Буває частина форм псується в печі, їх неможливо складувати за піддони, але підприємець за це не забуває (+ п’ять копійок). За діяльністю заводу пильним оком стежать ограни державної служби та усіляко сприяють розвитку приватного бізнесу в регіоні (+ тридцять копійок). А бухгалтерія не забуває про певні витрати (+ п’ять копійок). Як врятувати від зайвих податків? Власною посередницькою фірмою (+ двадцять копійок) і відкатом Покровському (+ п’ять копійок) знайти того, кому можна всунути цю хуйню. Далі транспортування (+ п’ять копійок) до замовника, при цьому слід дотримуватись правил дорожнього руху при перевезенні вантажів (+ п’ять копійок). Цегла завозиться на нашу фірму, яка робить свою націнку (+ п’ятнадцять копійок) та виконує всі вимоги з боку контролюючих органів (+ двадцять копійок). Ось так ми маємо ціну в 1,50 гривні за одну цеглину. Хоча при такому паршивому виробництві її собівартість з прийнятними накрутками десь трохи більша сорока копійок, а все решта – дотримання правил збоченої гри. Всі ці накрутки стають тим тягарем, за які розплачуються рядові споживачі значною часткою своїх доходів. На цій цеглі лише одиниці заробляють, але тільки не рядові працівники. Це дозволяє економити кошти, але, блядь, якщо цим людям платити малу зарплату, то хто ці, нахуй, товари буде купувати. Цього не хотіли розуміти всі власники великих підприємств. Вони всі до одного врізали зарплати рядовим працівникам, різні установи також пішли таким шляхом, зменшивши доходи населення, а потім почали на всю жалітися, що рівень продаж зменшився. Від цього вони знову починають врізати зарплати і населення купує ще менше товарів. І ці жадібні підприємці знову вилуплюють очі, не розуміючи, що фінансовий оборот має бути стабільним, і що сьогодні витрачені гроші на зарплату, взавтра обов’язково повернуться у вигляді доходу від проданої продукції.

Але так ніхто не збирався думати, тим більше робити і я також. Через кілька днів я вже був у кабінеті Євгенія Леонідовича. Усміхнений відкритий молодий чоловік, з яким було напрочуд приємно спілкуватись. Він чимось нагадував собою Леоніда Андрійовича, хоча той був фанатом гарних манер, а цей був звичайною людиною, яка підкупала своєю відкритістю. Я представився йому, ми поговорили десь з півгодини, але позитивного рішення я не отримав. Зрозуміло, що одразу я не міг взяти бика за рога, але він сказав, що подумає і нам варто було б зустрітися взавтра. Вже наступного дня наша розмова вже пішла в більш зрозумілій для мене площині, Євгеній Леонідович почав зі мною обговорювати різні можливості, ціну, можливість доставки і тому подібне. В кінці розмови рішення знову не було, але я отримав запрошення від голови адміністрації на невелику вечірку в якомусь барі на краю лісу. До речі, вечірка була присвячена тому, що в Євгенія Леонідовича недавно був день народження і він хотів відсвяткувати в приватній атмосфері з різними людьми і зі мною також.

Сергій Іванович визнав, що, можливо, голова адміністрації проявив до мене якусь симпатію. Згодом я зрозумів чому. Виявилося, що Євгеній Леонідович після першої зустрічі вирішив дізнатися про мене побільше, адже те, що я якийсь там рядовий працівник, йому нічого не говорило. Якось мені зателефонував Анатолій Петрович і сказав, що хтось цікавився мною. Хто саме він не уточнив, але я зрозумів, що про мене дізнаються інформацію. Моя офіційна біографія не особливо могла кого-небудь вразити, але завжди можна дізнатися неофіційну інформацію. Телефонували і в «Довіраінвестбанк» і «Капітал Комбанк», випитували різну інформацію. Там вийшли на Васю, потім на Міронова, а згодом виявили мою аферу.

Проте це не відштовхнуло від мене голову адміністрації, а навпаки, нас щось зблизило. Парадокс не парадокс, але вже наступного дня ми могли говорити за більш практичніше речі, ніж просто говорити один одному загальні фрази. Ми могли збути 30 тисяч гівняних цеглин, а бюджетні організації по вказівці Євгенія Леонідовича могли їх придбати за бюджетні кошти. Ця ідея синхронно була озвучена нами. Але це тільки попереднє озвучення, остаточне рішення могло прийнятися на вихідних, коли в якомусь далекому барі ми мали нормально погуляти. Якщо так, то потрібно йти не з порожніми руками. Сергій Іванович порадив гроші і я сказав, що потрібно буде десь тисячу євро і ще сказав, що нам потрібно обом над цим попрацювати. Директор почав впиратись руками і ногами.

-                     Блядь, Сергій Іванович, ви що не розумієте ситуацію?! – фактично кричав я на старшого від мене майже вдвічі чоловіка в його ж кабінеті – Ви збираєтесь постійно тут сидіти і чекати, доки вам хтось захоче підняти заробітну плату? Це єдина зараз можливість щось змінити. Ви собі роками робили дрібні справи і заробляли дрібну заробітну плату, то ви гадаєте, що у вас після цього буде нормальна пенсія? Треба виходити на більший рівень, оскільки бізнес в країні змінюється, він безжально чавить таких як ви, викидає на узбіччя життя! Я що приїхав сюди тільки горілку дудлити і кататися туди-сюди?! Я по-вашому хлопчик якийсь?! Ви можете залишитись при своїх справах, але до того моменту, коли я повернусь в місто і буду рекомендувати Покровському вас звільнити. Просто звільнити і все, причому з обов’язковою ревізією, де всі недостачі та весь брак ляжуть на вас і ви в повній вартості відшкодуєте ці гроші. Не подобається, то можете пиздувати на той завод, на дванадцятигодинні зміни, бо вас туди начальником ніхто не візьме, там своїх повно! Досить ходити уйобком на роботу, настав час робити справи серйозно!

Я тиснув на Сергія Івановича по повній програмі. Він для мене був майже порожнім місцем, його користь була тільки в тому, що він безкоштовно мене кормив та поїв горілкою. Тепер я почав відмічати, що ось так керувати в мене починало виходити. Мені потрібен був результат і потрібні були гроші. Директор здався, таких людей можна було дотиснути, хоча й була кількахвилинна істерика, але то лише емоції. Частину грошей дав він, частину знайшов я, а потім в банку я придбав тисячу євро і конверт для голови адміністрації на його день народження. Потім я ще зателефонував до Євгена Леонідовича та перепитав, на коли і куди. Він все пояснив, а потім несподівано попросив привести з собою декілька представниць прекрасної половини людства. Ну, тепер він на гачку!

В цій справі мені потрібно було не облажатися. Дівчата – це відповідально. Я тупо почав їздити по селах і шукати нормальних дівчат, прийнанні красивих блядей, яких не гріх було показати голові адміністрації. Цілий день я цим займався, а потім весь вечір. Довелося заливати повний бак пального і далі ганяти по цих розбитих дорогах. Так знайшов одну. Дівчина готовилась напитися і дати мені, але її вмовив не пити і нормально помитися, а в ціні ми зійшлися на позначці в триста гривень. При цьому я її немов лікар нормально вилапав: груди, між ногами і безцеремонно заявив, щоб дівчина постаралась потекти, коли певна людина почне її пестити. Потім під ранок знайшов ще одну, яка посварилась зі своїм хлопцем, хоча насправді це був її черговий коханець. Їй також довелося пообіцяти 350 гривень. Після цього я зрозумів, що грошей в мене майже не залишилось, а потрібно було ще одну блядь знайти. Причому безкоштовно.

Саме тоді мені в голову прийшла ідея взяти Люду. Але потрібно було її переконати лягти під іншого. Я не спав півночі. На ранок того дня, коли я мав до обіду зібрати всіх дівчат і поїхати в бар за місто, я вже стояв під будинком Люди. Я своїм стоком і криком буквально всіх розбудив. Її батько-алкоголік почав на мене валувати, але я його заспокоїв, позичивши йому десятку на опохміл. Люда сонна вийшла з хати простогнала, типу, чого я так рано. А я безапеляційно заявив, що через дві години вона має бути нормально вдягнена, вимита і підмита, з макіяжем на обличчі стояти і чекати мене біля воріт. Вона почала щось там стогнати, а я в своїй ницості пішов далі і якось натякнув їй про можливий шлюб з нею. Не знаю, чим я думав, але намагання вислужитись перед крутими людьми затьмарювало мені розум. Її обличчя було сповнено таких надій і вона ледь не кинулась цілувати мене, але в неї так воняло з рота, що навіть на відстані було чути. Я сказав, що вона через дві години має бути готова і поїхав й себе трохи привести в порядок.

Спочатку я забрав двох дівчат, заплативши їм гроші, а потім я приїхав до Люди, яка стояла біля воріт і буквально світилась цього літнього дня. Двоє дівчат сиділи на задньому сидінні і моя дівчина трохи здивовано подивилась на мене та на дівчат. Люда запитала мене, хто це такі, а я сказав, що їх треба відвести в одне місце. Ми поїхали собі, в чистому одязі, тверезі, тільки моя дівчина нічого не підозрювала, хоча це не мало значення. Я ледве знайшов цей бар, біля якого стояв десь з десяток крутих машин, але гості лише під’їхали. Спочатку я пішов один, залишивши дівчат в машині, привітався з головою адміністрації, вручивши йому конверт і показавши через вікно, що за кралі зі мною. Євгеній Леонідович посміхнувся і сказав, щоб я негайно привів їх сюди, де гості потроху спілкувалися між собою.

Вечірка почалася і ми бухали по повній програмі. Євгеній Леонідович особисто наливав дівчатам випити, від чого вони доволі швидко сп’яніли і їм було по барабану під кого лягати. Я базарив з різними людьми: тут були начальники ДАІ, міліції, головний прокурор району, голова суду, головний лікар, начальник місцевої колонії, був навіть якийсь священик, який постійно травив непристойні анекдоти. Ми всі по черзі вставали і говорили тости, я навіть не пам’ятав чи говорив я тост, оскільки до мене черга дійшла десь після десятої стопки. Я пам’ятав тільки, що Євгеній Леонідович відвів трьох п’яних дівчат до якоїсь кімнати. Дівчата в такому стані були згідні на все, тому ми святкували далі і я спокійно напивався.

Свято тривало до пізньої ночі і я встиг дещо протверезіти, оскільки вирішив не пити більше та просто потусуватися з цими чоловіками, які заправляють всіма справами в районі. Євгеній Леонідович по кілька разів протягом того вечора навідувався до кімнати, з якої дівчата не виходили. Він постійно носив туди шампанське та різні смачні закуски, пригощаючи таких доступних дівок. П’янка закінчилась десь після першої ночі, хтось п’яний, а я просто в поганому почутті почали роз’їжджатися по своїм напрямкам. Начальник ДАІ особисто пообіцяв, що жоден даїшник не зупинить кожного з присутніх тут водіїв, а начальник міліції хотів було постріляти в повітря з табельної зброї, але пощастило, що він її з собою не взяв. Дехто напився до буквально свинячого вереску, навіть священика доводилося волочити по землі і це при тому, що йому завтра правити службу! Блядь, ці люди немов втратили здоровий глузд.

Пізно вночі я їхав з бару темними вулицями сільської місцевості. Люда сиділа поруч, вона тупо дивилась крізь лобове скло в темряву попереду. Двоє дівчат ззаду сиділи на сидіннях та про щось собі пизділи. Я вже дещо протверезів і вловлював настрій Люди, мені було зрозуміло, що до неї дійшло, що я її тупо використав. Моя машина зупинилась під її будинком і я провів Люду до воріт.

-                     Нахуя ти так?! – несподівано слізно прогримів її голос.

-                     Не починай, а. Тобі ж самій сподобалось. – відмахнувся я, намагаючись не починати вислуховувати від цієї бляді різні докори.

-                     Сподобалось?! Ти дав мене напоїти цьому хуйові! – заволала вона своїм сильним голосом.

-                     Хто тебе поїв?! – роздратовано кричу я у відповідь – Сама, блядь, підставляла стаканчик! А потім про все забула і розсунула ноги для першого ліпшого!

-                     Ніхуя подібного! Ти сам мене підставив! Вони все мені розповіли! – показала вона рукою на дівчат, які сиділи в мої машині.

Тепер зрозуміло, що тупо відбрехатись мені не вдасться. Тепер мені доведеться пережити болісний розрив, правда не для мене, а для цієї дівчини.

-                     Ти мене як проститутку віддав чоловікам!

-                     Яка ти проститутка?! – крикнув я, поморщившись.

-                     Я думала, що в нас все вийде, що ми одружимося, що в нас буде сім’я!!! – крикнула вона шалено розмахуючи руками, я намагався її заспокоїти і схопити її за руки, доки вона ненароком не приліпила мені. При цьому я випадково розстібнув на ній блузку і її великі дещо обвислі груди вивалились з-під одежі у всій красі перед моїми очима. А Люда навіть не намагалась їх приховати, їй буквально було наплювати, яку її частину тіла зараз видно.

-                     Ти що, йобнулась?!

-                     Так, кілька разів! – запевнила вона мене.

-                     Блядь, ну що ти хочеш від мене почути виправдання?! Не хочу я виправдовуватись! Яка нахуй сім’я, яка нахуй сім’я з такою блядю як ти, коли тебе тільки варто напоїти як ти готова для кожного розставити свої ноги?! – говорив я роздратованим голосом.

-                     Це я блядь?! – загрозливо закричала вона на мене і спробувала заліпити мені рукою. Але я вчасно ухилився, а вона надто багато сили вклала в свій удар і звалилась в пилюку.

-                     Це я блядь?! – з сопливим плачем перепитала вона мене, сидячи в дорожній пилюці – Ти навіть тим сукам заплатив, а мене послав нахуй! Всі ви такі, виродки йобані! Дівоче серце розбиваєте і зйобуєтесь нахуй!

-                     Так-так, кожна жінка згадує своє дівоче серце коли вже доволі запізно. – цинічно підмічаю я – Не треба вам своє жіноче серце вимінювати на втрату вашої цноти, ви, бляді! Ти вже за гроші думаєш?! У-у, тупа блядь, поцька алкашна! Ти лише думаєш за гроші як і будь-яка повія! – при цих словах я дав підпотиличник Люді. Не сильно проте відчутно і принизливо для неї.

-                     Іди нахуй! – відмахнулась вона і зарюмсала ще сильніше.

Але я не відставав, а навіть спробував вхопити її за цицьки, щоб відчути їх востаннє.

-                     Відчуй востаннє мої руки! – грубо сказав я – Все-таки, ти непогано їбалися, тобі було як вставляти!

-                     Іди нахуй! – знову послала мене Люда.

Я сів в машину, де двоє дівчат з острахом дивляться на мене, а я спокійно говорю їм:

-                     Чого свої їбала розкрили? Ви ще не відпрацювали на сьогодні своїх грошей. - я відчуваю себе господарем і їду собі далі під звуки дикого року, залишаючи заплакану Люду сидіти біля воріт її будинку.

Тієї ночі я поїбав обох дівчат, а під ранок спав в машині під ворітьми складу. Моє підлабузництво перед керівництвом району не минуло марно, нехай я і прикидався, говорячи там якійсь тости та розпиваючи горілку у компанії чужих чоловіків, але для вигідної справи можна піти на все. Першого ж робочого дня з початку тижня я телефоную Євгенію Леонідовичу і ми обговорюємо подальші дії. Для однієї зі шкіл району потрібно зробити якусь добудову, для цього потрібна цегла, багато цегли. Голова району говорить, що потрібно сорок п’ять тисяч цеглин. Потрібно тільки виписати рахунок, заключити договір і протягом кількох днів гроші буде перераховано на рахунки «Ларріон», а це 81 тисяча гривень.

Проте ця цегла піде не на школи, а її викупить за готівку одна фірма, якій ця цегла потрібна і яка має великі тіньові обороти коштів. Тобто, виходить, що ми двічі продамо одну і ту ж саму партію цегли, але офіційно тільки раз. Я телефоную напряму Покровському і прошу привезти ще 15 тисяч цеглин, оскільки на складі залишок сягає лише тридцяти тисяч, причому завезти одразу замовнику аби ми не витрачали час. Сергій Іванович береться за голову чи то з відчаю чи хуй-зна ще з якої причини. Але нам представник даної фірми привозить нам по п’ять тисяч кожному: мені і директору, а решта осідає в кишені голови адміністрації та ще кількох посадовців, які зробили все, аби гроші з бюджету були перераховані на рахунки нашої фірми.

Щодо того, чи буде будуватись це приміщення для якоїсь школи. Не цього року і діти обійдуться, адже це їм не горить. В розмові Євгеній Леонідович запевнив, що справа вирішиться наступного року. Одну школу в районі вони недавно закрили, тому ї легко буде розвалити на цеглини, з яких і можна буде будувати нову школу. Голова адміністрації сказав, що з наступного року вони введуть в школах свого району спеціальний предмет трудового навчання, де будуть вчити старшокласників справі будівництва. Хоча хто там буде вчити, школярі просто будуть самі будувати собі цю прибудову до тих пір доки батьки не піднімуть ґвалт. Саме в той момент Євгеній Леонідович має привселюдно оголосити догану директору школи і відмінити цей предмет трудового навчання, хоча крім догани директору школи ніхуя не буде. А приміщення будуть добудовувати силами в’язнів виправної колонії, яка є в районі, знову ж таки цілком безкоштовно, адже де ви бачили відгодованих в’язнів. Я мав змогу бачити як їх кожного ранку везуть повз наші ворота на якусь точку, де вони цілими днями чи то валять ліс чи ще щось, то вони справляють враження буквально живих скелетів чи якихось наркоманів. Тому я дуже добре зрозумів логіку голови районної адміністрації: за будівництво приміщення фірма його родича отримує кошти з бюджету, але вона не буде будувати, адже будівництво спочатку цілком безкоштовно буде вестися силами школярів, а потім силами в’язнів, при цьому голова адміністрації в потрібний момент зможе продемонструвати людям, що він засуджує такі дії, аби трохи ати зайвих голосів на місцевих виборах. Тут люди добре влаштувалися!

Отримані гроші я швиденько через один з банків перекинув собі на картковий рахунок, щоб не загубити або щоб мене не обчистили. Сергій Іванович довго дивився на ці гроші, обхопивши голову руками. Він знав, що тепер він увійшов в орбіту людей, які будуть постійно так само робити й з інших установ влади: міліції, податкової, прокуратури і так далі. З усього було видно, що він не хотів цим займатися, лише отримані гроші дозволяли цьому чоловікові звикнутися з думкою, що тепер він лише гвинтик у відмиванні коштів. Проте це буде не довго, адже восени цей чоловік несподівано помре від серцевого нападу і на його місце прийде більш молодша людина, яка не буде паритись з подібних питань. Цей молодий хлопець так само як і я раніше працював у районному відділені банку, причому начальником сектору. Він потрапив під скорочення і чекав нового шансу. Ми з ним належали до тієї групи молодих працівників, які попри власну користь, виявлялись зайвими для працедавців за кризових часів і варто нам було лише дати новий шанс і ми робили все, переступали не через одну голову, щоб цього разу показати результат і втриматись на робочому місці.

Цегла відвозилась на фірму, а я ходив територією і бухав горілку. У мене була причина святкувати, адже я зумів виконати план. До мого приїзду торгова точка зуміла продати товару на десять тисяч, а я особисто напрацював сім тисяч в роздріб та 81 тисячу в опт, ще дванадцять тисяч Сергій Іванович зумів паралельно моїм зусиллям продати. Ми вже перевиконали план на 10 тисяч, а від цього працівникам світила заробітна плата по півтора тисячі кожному. Останні дні більшість працівників складу і я тупо бухали в обід, ввечері і вночі. Я досиджував свої канікули на селі в тривалому запої, а директор закривав очі на ці п’янки. Він з нами практично не пив, тільки тоді, коли приносив пообідати мені, то міг перехилити одну-дві чарчини не більше.

Я себе мало контролював, я пив стільки кожен день, що ледве тримався на ногах і моє обличчя вже мало чим відрізнялось від облич цих старих мужиків. Кілька разів на роботу заявлялась Люда, але був в такому стані і в такому настрої, що розмова в нас не клеїлась і я її тупо посилав нахуй. В день, коли я мав повертатись назад в місто, я вже був п’яний в гівно і ледве міг говорити. До вечору я трохи протверезів і Сергій Іванович випустивши мою машину за ворота, сподівався, що я нарешті поїду. Та я ще стирчав на території складу. Я розумів, що мені потрібно протверезіти і тому я спілкувався з Олегом, який тільки збирався бухати, правда, в нього не було алкоголю. Спочатку він мені розповідав про різні речі, а тупо його слухав і відчував, що мені на рідкість хріново. Пальці тремтіли, в шлунку робилось щось негарне, а голова не просто гуділа, а пульсувала і мені важко було зосередитись на словах цього сторожа. Я просто мусив трохи випити, от тільки в мене закінчились гроші, а їхати знімати гроші було доволі далеко. Я спробував підтримати з Олегом розмову і сказав, що діти в школи дуже скоро будуть вкалувати за дарма.

На це сторож розсміявся і сказав, що це не новина. Він згадав, коли він був школярем, то їх постійно виганяли на поля для надання допомоги колгоспам. Все це робилось не безкоштовно, за це колгосп купив їхній школі магнітофон. Але той магнітофон лише кілька тижнів був у школі, а потім опинився вдома у директора. Так що нічого дивного в тому, що дуже скоро школярів будуть задіювати як трудові ресурси, причому безкоштовні трудові ресурси для різних робіт. Від цієї розмови мені зробилось ще гірше, в мене немов переставала поступати кров до голови. Бля, що зі мною робиться! Треба бухнути, треба бухнути! Я говорю Олегу, що мені треба негайно бухнути, а він каже, що де візьмеш гроші? В нас обох не було грошей, навіть я примудрився розтринькати весь нал в цей останній день, а бухнути хотілось.

Попри хуйовий стан, я додумався разом зі сторожем спиздити на складі два мішки цементу так, щоб це не було помітно. Ми загорнули ці мішки в поліетиленову плівку і поклали в багажник моєї машини. В селі Огонівка було тільки два невеликих магазини і обидва закривались вже о шостій вечора, а ми під’їхали тоді, коли вони вже були закриті. Що робити? Олег каже, що знає, де живе власниця цього магазину і ми поїхали до неї додому. Сторож пішов домовлятися, а я сиджу в машині і намагаюсь тримати себе в руках. Мені навіть на мить здалося, що на задньому сидінні сидить Григорій Микитович і хоче виматюкати мене по повній програмі. Від такого раптового переляку в мене ледь не вискочило серце і я поглянув на себе в дзеркало. Обличчя все червоне, ні, бля, синє! Хоч ще був тільки самий розпал літа, але мене морозило.

Повертається Олег і ми дістаємо з багажника машини два спизджених мішка цементу і заносимо під хату господарки магазину, яка дивлячись на мене, лише хитає своєю головою. Без зайвих слів вона дає нам чотири літри самогонки в пластмасових пляшках. Я швиденько тремтячими руками відкриваю пляшку і починаю пити прямо з горлянки, немов «Кока-колу». Рідина не обпалює мені горло, а вона так само звична для мене як і для більшості та сама «Кока-кола». Олег і жінка схопилися за голову, однак мені було похуй і через півхвилини я почав відчувати, що мій стан покращується.

Вже стемніло, коли ми з Олегом нормально випили і в нас залишилось ще два літри самогонки. І я кажу Олегу, що треба йти до дівчат. Кажу абсолютно серйозно, оскільки тупо хотілося сексу. Він спочатку сміється, але я викладаю свій план. В нас є дві пляшки горілки, треба знайти тьолок, які дають за горілку. Олег повинен таких знати. Той й далі відмахується, але я тисну на нього і він починає телефонувати якимось блядям. Я його попереджую, щоб це не були якісь старі бабки, бо він сам буде їх їбати. За десять хвилин ми вночі поволі їдемо селом, цим я вбиваю двох зайців: не створюю шуму і я можу раптово відреагувати при будь-якій небезпеці на дорозі в такому п’яному стані. Але мій стан був не просто п’яний, він дещо легший від наркотичного кайфу, але при цьому загальний стан організму був гіршим далі нікуди. Я й сам не знав, чого мені хотілося, але я явно не був готовий до тривалої дороги додому. Я ще вірив, що секс мені допоможе.

От ми під’їжджаємо не до будинку, а до якоїсь халабуди. Я і Олег заходимо в суцільній темряві на подвір’я, при цьому ледь тримаючись на ногах. Я кілька разів перечепився через щось і раз звалився на землю. Нарешті ми дістаємося дверей цього бідняцького будиночка і Олег протяжно стукає, доки не загоряється світло і нам не відчиняє низенька дівчина чи жінка, по її обличчю хуй зрозумієш, оскільки воно так само пропите як і моє, Олега. Правда, вона тверезіша, що видно по її тремтячим пальцям, яким вона схопила пляшки із самогонкою. Вигляд в неї був більш менш, тому я одразу, ледве ворушачи язиком, говорю, що ця дівчина моя і мені похуй. Олегу теж було похуй. І в обшарпаній кімнаті, на брудному ліжку я на автоматі їбав цю страшну алкоголічку. В мене вистачило мізків тільки надягнути презерватив і все. Вона пила горілку, а я їбав її раком. Із сексом я почав тверезіти і мені від цього робилося тільки гірше. Як тільки я кінчив, то звалився на підлогу і почав одягатися.

Ніякого кайфу від сексу, ніякої огиди від цієї страшної алкоголічки, просто мені було хуйові. Олег п’яний спав на якійсь жінці, яка не була кращою від своєї подруги. Вона подивилась на мене і щось хотіла видавити з себе, але доза алкоголю звалила її в алкашний сон так само як і Олега. Вона заснула, а я прихопив на столі пластикову пляшку самогонки, в якій ще було десь півлітру. Не знаю як, але в темряві я дійшов до машини і встиг цих півлітру випити буквально на ходу. Цього разу горілка не допомагала. Я впав біля машини, притулившись обличчям до холодної поверхні металевих дверцят. На хвилину мене паралізувало і я немов прилип до дверцят, я силував себе сісти в машину, але організм немов відмовлявся виконувати команди мозку. Я застогнав від свого безсилля, а потім спробував ще і нарешті сів в свою машину.

Мені потрібно було вибиратися звідси: я відчував, що мене накривала хвиля якоїсь параної, мені здавалось, що попри пізній час хтось стежить за мною з темряви і хоче вивішати мені пизди по повній програмі. Тиша і рівномірний звук мотора давили на мене якоюсь неймовірною важкістю і я врубив потужний рок з того диску, який залишив мені Плакса. Шум заповнив собою салон і я міг нарешті заглушити свої думки, які хаосом бігали в голові та не давали змоги зосередитись на дорозі, де мене в будь-яку мить міг очікувати патруль ДАІ. Попри шалену музику мені взагалі не хотілося танцювати. Мені робилося хуйово з кожною годиною. Тут ще й якась хуйня почала стрибати на капоті моєї машини: якісь пташки посідали на капот, затуляючи огляд нічної дороги. Я з усього розмаху вдарив по сигналу, який з відчаєм прорізав нічну тишу, але ці чорні пташки розміром з ворону навіть й оком не змигнули на мій сигнал. Ну, суки! Я почав різко вивертати кермо то вліво, то вправо, мотляючи по всій дорозі і ледь не виїхавши на узбіччя, але знову ефекту нуль.

Потім ці кляті пташки вискочили на лобове скло вчепившись ногами і руками, тепер я міг розгледіти, що це не пташки, якісь маленькі чорні чорти. Вони вчепилися в скло і стріляли мені своїми маленькими оченятами якимось презирством та нехтуванням, якимось диким веселим блиском. Я включив двірники, намагаючись розігнати цю чортівню, і знову без толку, двірники абсолютно не зачіпали їхні тіла і вони спокійно просочилися крізь скло в салон авто на дошку приладів. В моєму мозку не було нормальної реакції на таке явище, це для мене було як само собою і я міг видавити крізь зуби і крізь шум потужного року:

-                     Ну, і хулі вам треба?

Відповіді не було і я не надто на неї сподівався. Спочатку чорти сиділи собі спокійно, а потім немов малі діти почали стрибати перед очима. Я на них кричав, матюкався останніми словами, але чим більше я кричав, тим більше вони вони гомоніли перед очима. Деякі навіть безсоромно почали їбатися перед мною, постійно зиркаючи на мене веселим поглядом, немов знущаючись над мною. Я давай їх розганяти руками, а чорти чіпляються за мої руки, починають стрибати по мені, лізуть мені в очі, закриваючи їх щоб я нічого не бачив. На мить все поринає в темряву.

З цієї темряви виринає чорний «БМВ» і мчить по нічній дорозі на шаленій швидкості. Ллє дощ, а машина, не збавляючи швидкості мчить собі далі стрілою. Крізь шум дощу чути, як в машині лунає музика, тільки це рок, а якийсь хаус. Ось на узбіччі видно двох дітей, які в дощ поволі йдуть собі додому. Вони при світлі фар «БМВ» відходять в сторону, заходячи в саме болото узбіччя, але їм не щастить, адже вони саме йдуть ділянкою крутого повороту. Машина не вписується в поворот і зі страшним звуком удару збиває на смерть двох дітей. З визгом автомобіль гальмує на мокрому асфальті і звідти вивалюється п’яний мажор. Під дощем він роздратовано підходить до пом’ятого капоту і матюкає дітей, які понівеченими тілами лежали в багнюці далеко позаду. Мажор сідає собі назад в машину та хоче рушати, але тут несподівано двері відчиняються і міцні руки витягують хлопця назад з машини. Двоє мужиків середньої статури та в подертій робочій одежі починають волати до нього за вбитих дівчаток, батьки яких вже обнімають з плачем і виєм своїх мертвих чад. Мажор неслухняним язиком намагається пояснити, о в нього впливові батьки і що він хуй клав на мертвих дітей, мовляв, вони самі винні, що йшли по самій дорозі. Тут двоє мужиків не витримують і починають гамселити мажора по повній програмі. Вони збили його з ніг і в них в руках стало видно короткі важкі металеві труби. Мажор почав погрожувати чоловікам, що він одним дзвінком їх змете з обличчя землі, але зубожілі мужики його не слухали, а почало нещадно місити вбивцю своїх дітей. Спочатку вони кількома ударами перебили хлопцю ноги, від чого він швидко протверезів, але було пізно: металеві труби почали ламати кожну кістку в його тілі, а наостанок розтрощили його голову, випустивши мізки на асфальт. Під кінець вони засунули понівечене тіло в машину і запалили її. Чоловіки кудись безслідно зникли, а вбиті горем батьки понесли тіла своїх дітей дощем додому. Машина вибухнула яскравою кулею, спалюючи понівечене тіло…

Я різко розкрив очі від такого сну і побачив, що я сиджу в своєму «БМВ», яке стоїть з увімкненими фарами на узбіччі серед ночі. Я не розумію, де я, а перед мною бігборд із зображенням президента України, який з плаката вітає громадян з Днем Незалежності. Чорти десь зникли, я виходжу з машини і блюю собі під ноги, а потім я справляю малу нужду, от тільки забуваю розстібнути штани. Мені стає похуй від того, що я себе обісцяв, а потім підходжу до дороговказа, з якого стає зрозумілим, що до міста ще десь година їзди. Якогось хуя я зриваю плакат з маленького бігборда із зображенням Януковича та кладу його на переднє сидіння поруч себе. Обмотую ним сидіння так, щоб здавалось, немов поруч мене їде сам президент.

Я заводжу мотор, врубаю музику і їду далі, незважаючи на хуйовий стан. Чортів по дорозі не було, лише бачу, що мене хоче зупинити група людей. Я чомусь зупиняюсь, опускаю скло і висовую свою п’яну морду до людей. Якась жіночка просить до мене:

-                     Доброї ночі, пане! Ви б не могли відвести дівчину, в якої почалися перейми! – благає вона мене, але тут бачить в якому я стані.

-                     Я…я з Януковичем. – видавлюю обслинений я з себе, вказуючи на плакат, що лежить на передньому сидінні поруч мене – І хуй ви мене, даїшники, буде штрафувати! Ідіть ви всі нахуй!

Тут я блюю собі на дверцята, даючи остаточно зрозуміти цій жінці, що в такому стані я навряд чи стану комусь в пригоді. Вона тільки витріщила на мене очі і відійшла подалі в бік, а я під шалену музику продовжив шлях далі. Не знаю, як я себе тримав в руках, але я нарешті доїхав до міста. В місті я поїхав не до себе, а до будинку своїх батьків. Була десь друга ночі, коли оббльований, обіцяний і обісраний вивалився з машини під будинком своїх батьків. Я замкнув машину і поволочився по сходах до квартири батьків. Я почав дзвонити в двері, а потім грюкати, доки не почув голос батька:

-                     Хто там?!

-                     Це я тату, відчиняй… - промямлив я і буквально впав в квартиру, коли двері перед мною відчинились.

Дивовижно було, що я не переплутав квартиру і зміг дістатись до батьків. А коли дістався, то міг би тупо впасти і більше не вставати, але мене потягнуло на подвиги. Коли з’явилась матір з роздратованим голосом, типу, а чого я приперся в таку пізню годину, то я якимось зусиллям звівся на ноги і сказав:

-                     Я прийшов гості, бля, додому. І тепер хулі я прийшов?! Ось так завжди.

-                     Диви, яке воно п’яне! – вражено сказала матір, а батько мовчки спробував допомогти мені підвестися.

-                     Ну, п’яне і хулі?! Але я таки їбав одну суку! – несу я, не здатний опанувати себе. Дози алкоголю, які я вживав за ці всі дні на селі, давали про себе знати. – Ти б ї бачила, бля, це були чорти нахуй!

-                     Слухай, йому треба протверезитися! – каже матір батькові.

-                     Зараз проведу його у ванну… - намагається направити він мене у ванну кімнату, але я виривають так різко, що батько гепнувся сракою на підлогу.

-                     Тихо-тихо! – намагається вгамувати мене словами матір.

-                     Не треба мене у ванну, я хочу поспати в кімнаті. – говорю я і проривають до своєї кімнати, не дивлячись на те, що матір хоче зупинити мене.

Я вриваюсь до своєї кімнати, вмикаю світло і бачу, що на моєму ліжку хтось спить. Це Поліна зі своїм малолітним сином, яка піднімається з ліжка і прикриває очі від яскравого світла, а її син щось починає нити своїм тоненьким голосочком від того, що його розбудили.

-                     Що таке? – сонно бурчить Поліна.

-                     Якого хуя?! – запитую я всіх присутніх роздратованим, навіть можна сказати агресивним голосом.

-                     Тут спить Поліна, давай я тебе положу в іншій кімнаті. – говорить матір і хоче мене вивести з моєї кімнати в коридор, але не тут-то було.

-                     Не треба! Це, бля, моя кімната! Нахуй вона сама пиздує звідси! – мій грубий і різкий голос змушує хлопчика плакати, а це ще більше дратує мене – В цієї суки, що немає своєї квартири?! Варто мені було з’їхати звідси, як вона вже тут прописалась! Хулі на мене вилупилась, збирай свої манатки і пиздуй до себе, ти тут нахуй не треба!

Я кричу на Поліну по повній програмі, вона намагається заспокоїти дитину, про це мені натякає матір:

-                     Діма, вона ж з дитиною!

-                     Діма заспокойся! – кричить мені батько.

Але мене не заспокоїти, різкими рухами я підхоплюю велику дорожню сумку, яку, мабуть, принесла з собою Поліна, і починаю хаотично скидати всі її речі та речі її дитини. Без розбору і при цьому говорячи:

-                     Блядь, понаїжджали нахлібники і сидять тут, ніхуя не роблять, пиздять наші речі, бо бачьте в неї дитина! Треба було менше ноги розсовувати, курво!

-                     Куди я піду з дитиною?! – валує зі слізьми на очах Поліна, а її дитина плаче на всю.

-                     Мене це не їбе! Пиздуй нахуй до того, хуя, який тобі її наїбав! – відказую я, мене буквально аж вивертає від несподіваної люті і тут я блюю в ту сумку, куди скидав речі Поліни і її дитини.

Тут із сумки вискакує щось волохате і хапає мене за руку. Я відчуваю, що моє тіло піддається цьому волохатому створінню і я починаю бубуніти собі під носа:

-                     Куди ти мене ведеш, куди ти мене ведеш? Ну нахуя? – я відчуваю, що волохате створіння з якоюсь неймовірною силою веде мене до відчиненого вікна і стрибає у нього, а я намагаюсь стрибнути за ним.

Але тут мене вчасно підхоплює батько, не даючи мені стрибнути у вікно. Я намагаюсь вирватись, але він і матір з такою силою навалились на мене. Що мені не сила їх здолати. Моя свідомість затьмарюється і якесь прояснення приходить в той момент, коли я блюю собі на живіт, а мої руки прив’язані до батареї. Мати ллє потроху мені на голову холодну воду, а з мене вилазить рідке гівно, завонуючи мою колишню кімнату. Реально тоді в мене почалась «білочка» і зі сторони це було найжалюгідніше видовище, хоча для мене було похуй, мій стан був такий немов в найгіршій лихоманці. Я нічого не відчував, а мій мозок був переповнений потворними образами. Мені здавалось, що я й досі їду в машині, що в машині гудить рок, попереду така сама дорога як і в грі «Сталкер». Біля мене сидить Янукович і знищити конкурента торгівця зброєю так само як і в грі «FAR CRY 2», а позаду мене манить пальцем та сама алкоголічка, яку я недавно їбав в якомусь зачуханому будинку.

Через певний час я знову опритомнюю і бачу, що мене вже несуть на ношах темним коридором і здається, що ззаду на мене ричить та наздоганяє один з монстрів гри «Сталкер». Я шукаю заспокоєння і воно приходить у вигляді Інни, яка в своєму готському прикиді немов цілує мене, але тут її обличчя стає обличчям тієї алкоголічки, в напіврозкритому роті якої не вистачає зубів. Я відчуваю, що в мене надзвичайно сильна ерекція, від якої штани на моєму тілі різко випирають в районі паху. Навіть лікар «швидкої» здивовано дивиться на мене. Я хочу поворухнутись, але розумію, що мене прив’язали до нош і знову обсираюся рідким лайном. І рок музика, і комп’ютерні ігри, і бляді, яких я раніше їбав, і моя робота разом з її керівництвом, і навіть бої на КУЙ-ТБ переплітаються в мої голові нескінченним парадом картинок і звуків. Це все триває стільки, що вже не залишається надії на те, що це колись нарешті скінчиться, аж доки згодом я не поринаю на певний час в темряву і в забуття…