Сергій Рибницький ІМПЕРІЯ СЛІЗ (2010-2011 роки) (+21) РОЗДІЛ 35 Службовий роман та інші дрібні неприємності

 Увага! Текст містить велику кількість лайливих слів, порнографічні примітивні описи від першої особи із цинічними зневажливими висновками. Перед читачами типовий персонаж другої половини нульових років із неконтрольованою підсвідомістю. Стилістика й манера оповіді збережена задля яскравішого ефекту присутності.

 

Всі події та герої даного оповідання

вигадані, будь-яке співпадіння з реальними

подіями та людьми живими чи мертвими

є випадковістю. Автор не прагне будь-кого

образити чи принизити. Будь-яка

схожість використовувалась для

максимального наближення до дійсності

та спонукання зацікавленості в читачів.

 

 

 

 

Присвячується тим дітям,

які щороку безслідно зникають

на території нашої країни

Я повністю отямився десь через тиждень. Мій стан був на рідкість паскудним, я відчував себе немов на якомусь зимньому вітрові, коли люди навколо відчували літню спеку. Всі відчуття одночасно і притупились і давала знати про себе кожна частина тіла, наприклад, я відчував, що мій шлунок порожній, але при цьому їсти мені не хотілось. Я лежав в тій самій лікарні, що й більше року назад, коли розбився на машині. Першими мене провідали батьки та спробували підбадьорити, а потім з’явився лікар і розповів мені мій діагноз: сильне алкогольне отруєння неякісним алкоголем. Що? Так ця йобана торгашка наїбала мене на самогонці?! От сука! Блядь, це ж треба було так лоханутися! Лікар розповів, що алкоголь містив надто багато різних природних смол, добавки технічного спирту та містив якійсь природні алкалоїди, які їбали мені свідомість по повній програмі. Варто було мені випити ще більше чи я вирішив десь зупинитися посеред дороги, то мені був би піздец.

За останній тиждень мені підключили систему і добряче прокапали фізрозчином, промивши мій організм від цієї отрути. Як тільки я прийшов до тями і мої показники життєдіяльності покращились, мене перевели в загальну палату і я лежав поряд з такими самими алконавтами, яких добряче промили після чергового добрячого перепою. Ми мало про що спілкувались, тільки ходили на перекури і пизділи про всяку хуйню. Я почав потрохи їсти всіляку вівсянку та пити мінералку, ходити, кульгаючи на ліву ногу, і згадувати все те, що сталось перед тим як повністю втратити свою свідомість. Можна було згоріти з сорому, але в мене більше не було тієї гостроти відчуттів, яка була до того. Це був тривалий затяжний бодун в емоційному плані без болю в голові та блювотних приступів. Мої батьки зателефонували на мою роботу та повідомили керівництво про хворобу, правда не уточнили яку. В лікарні я зустрів ту саму медсестру, але вона не хотіла на мене дивитись та говорити зі мною, а мій погляд навіть не затримувався на її формах чи формах будь-якої іншої молодої дівчини. Сексуальний потяг кудись зник.

Моя реабілітація тривала ще тиждень. В лікарню приїжджав Макс і Буян, які підтримали мене в одужанні. Вони і розповіли мені кілька важливих новин, які сталися з деякими пацанами. Цього літа «Капітал Комбанк» майже посипався. Найбільший його клієнт перекредитувася в іншому банку і повністю перейшов на обслуговування в тому банку. Більшість важливих клієнтів збанкрутіли, перевівши власні активи в інші фірмі, залишивши в заставі всіляку хуйню, за яку вже ніхто не міг виручити нормальні гроші. Відсоткові доходи різко впали, резерв різко виріс, заробітна плата працівників і навіть вищого керівництва пішла на спад. І чим більші були проблеми в «Капітал Комбанк» тим сильніше Григорій Микитович їбав мізки Андрюхі, а до нього приєднувався і головний бухгалтер і навіть сам Коцанюк.

Однак, потім настав той період, коли успішні банківські працівники починають шукати нормальну роботу в іншому банку з нормальними умовами і плювати їм на справи того банку, в якому вони тепер працюють. Який там нахуй патріотизм, адже це продажне почуття для сучасних ділових людей? Ви стелилися перед вищим керівництвом, а воно дозволяло вам відчувати себе справжнім босом на місці. Але гроші все-таки скінченна величина, так само як і ті почуття, за які платять гроші. Коцанюк і вся його команда банківських працівників, тобто, команда, наближених до нього людей серйозно почала думати за зміну робочого місця. Спочатку він знайшов новий банк, який погодився за нормальний відкат доручити Коцанюку управління своєю обласною філією.

Потім процес пришвидшився. Це був абсолютно новий банк в нашому місті, який лише недавно почав працювати на теренах України. Коцанюк очолив обласну філію, в якій ще було повно вакантних місць. Згодом Леонід Андрійович та Антоніна Павлівна стали його вірними замами, а головний бухгалтер зайняв відповідне місце. Протягом наступного місяця більшість начальників відділів активно писали заяви на звільнення з «Капітал Комбанк» та нові заяви на прийняття на роботу в банк, який тепер очолював Коцанюк. Нехай вони і починали з нуля, але керуючий доволі активно почав по-новому залучати більшість тих клієнтів, що кинули «Капітал Комбанк». А чому б і ні? Довіра довірою, а результат потрібно показувати і похуй, що було раніше.

Григорій Микитович доволі швидко освоївся на новому місці начальника кредитного відділу і перетягнув до себе Колю, Світлану та Кольцову, а от з Андрюхою ніхуя не вийшло. Несподівано Андрюха відмовив Григорію Микитовичу приєднатися до його відділу в якості його заступника. Потрібно віддати належне Андрюхі, який як міг так й терпів всі ці підйоби і відверте нехтування ним як людиною з боку начальника та його прихвоснів. Потім він примудрився буквально відморозитись від Григорія Микитовича різними дурницями, чому він не може піти зі свого попереднього місця здавалось би тонучого «Капітал Комбанк». Спочатку він відморозився від Григорія Микитовича, потім від Леоніда Андрійовича і нарешті від самого Коцанюка.

З одного боку Андрюха пішов на ризик, а з іншого, він нарешті звільнився з-під такого не професіонального ставлення до себе з боку керівництва. Андрюха був мізками відділу і це стало зрозумілим в той момент, коли команда Григорія Микитовича почала доволі серйозно лажати на усіляких дрібницях у робочому процесі. Весь попередній досвід не дозволив моєму колишньому начальнику уникнути некомпетентності в нових умовах діяльності банків та повести за собою своїх співробітників до попереднього рівня успіху. Андрюху поставили спочатку начальником відділу, а при новому керуючому – його заступником в обласній філії «Капітал Комбанк», який не потонув, а зумів мобілізуватися і зайняти більш-менш стабільне місце в нових кризових умовах, правда з колосальним сформованим резервом.

Правда, такого злету не очікував Вася. Він вийшов на роботу десь під кінець весни. Що було з його боргом Міронову – хуй його знає, але деяким серйозним людям він змушений був повернути борги. Десь влітку він примудрився одружитися на дочці одного місцевого кримінального авторитета, тому його боргові питання зависли в повітрі. З одного боку, за нього ніхто не хотів їх віддавати і він не міг їх віддавати, а з іншого, його поки що ніхто не міг взяти по-серйозному за яйця, коли у Васі над головою були такі серйозні люди. Однак, Вася більше не позичав гроші, правда в нього з’явилась ігрова манія, через яку він години і пів зарплати просиджував за нелегальними гральними автоматами.

На роботі справи були дещо гіршими і, в першу чергу, не стільки в нього, а скільки в Антона. Антона ніхто не покривав і він викручувався як міг до певної пори, коли вищому керівництву «Дольчебанк» набридла вся ця хуйня і вони погодились звільнити Антона за певну суму відкату. Яку? Та таку, за якої він мусив продати свою квартиру і переїхати з дружиною і дитиною жити до батьків. За Антона можна було забутися, все, що я за нього потім чув, так це те, що він десь працював рядовим працівником в якомусь відділенні іншого банку. Але про Васю не забули. Його ніхто не збирався звільняти і, тим більше, забувати всі ті кредити, які він понавидавав своїм корефанам. Васю з суворою доганою, яка була записана в трудову книжку, зняли з посади начальника відділення. Вище керівництво вирішило, що Вася їм ще знадобиться. Воно ініціювало створення при банку власної колекторської фірми, адже при такій ситуації наймати сторонню фірму для вибивання своїх боргів було доволі неекономно. Цю фірму оформили як окремий відділ і начальником цього відділу поставили саме Васю з умовою повернення мінімум 80% усієї заборгованості по кредитам філії «Дольчебанк». За іронією долі, тепер Вася мусив напряму займатися поверненням тих кредитів, які він видавав раніше. Зарплату йому суттєво врізали, машину, взяту в кредит, відібрали. При цьому почали жорстко контролювати його присутність на роботі і в разі порушення трудової дисципліни його могли звільнити, причому із порушенням кримінальної справи. Тобто, Вася попав, причому опинився в серйозній пастці, з якої можна було вибратись тільки за допомогою наполегливої праці, від якої він вже суттєво відвик.

Ну, такі були справи у пацанів, а в мене не кращі. Тепер я був опущений долею нижче нікуди. Коли я виписався з лікарні, але ще не закрив свій лікарняний, оскільки мій стан здоров’я й досі був паскудним, то спочатку пішов подивитись до своєї машини. Вона так і стояла під будинком батьків, вся брудна, в траві – я тієї ночі хуй-зна по яких дорогах їздив, але прийнанні на поверхні серйозних подряпин не було. Салон авто ніхто не відмикав, коли ж я взяв свої ключі від машини в батька і відкрив салон, то застоялий сморід лайна і блювотиння вдарив мені в ніздрі. Батько цілком спокійно дивився за моєю реакцією, навіть намагався приховати свою посмішку. Мені було не до сміху. Довелося трохи почистити салон авто, а потім відвезти його в автосервіс і попросити замінити сидіння водія, яке було в гівні та сечі, а також добряче почистити і перефарбувати поверхню. На це пішли п’ять тисяч гривень, які я заробив на селі.

Тепер мені не можна було пити, ну принаймні певний час. Я сидів в себе в квартирі по півдня, готував вівсяну кашу, пив мінералку, але й так не міг вилікуватись від діареї. Весь забруднений одяг з моєї командировки довелося прати кілька разів аби позбутися запаху. Якщо цього мені не вдавалось, то я тупо викидав його на смітник і купував собі новий. В комп’ютерні ігри я не грав, адже хотілось, щоб мій мозок трохи розслабився. З усіх моїх попередніх залежностей я лише палив цигарки та дивився бої по КУЙ-ТБ. При цьому я ще ходив спочатку в лікарню для обслідування, а потім кілька годин гуляв парком аби хоча б фізично трохи розтормусити власний організм. Перші дні я добряче потів у серпневу спеку, а потім стан покращився і я пітнів менше. Протягом своїх сільських канікул я не стільки поправився, скільки просто опух від алкоголю, а після прокапування в лікарні я був ще худішим, ніж раніше.

Нарешті я закрив свій лікарняний і повернувся на роботу. В перший день я їхав на роботу в своїх машині, яка на вигляд була немов новенька. По програвачу грав рок, а біля мене сидів мій начальник в своїй панковській одежі. Так, я знову повертався в цю божевільню з Плаксою, який теревенив про всіляку хуйню, яка не мала жодного відношення до роботи. Тепер вже я був щойно з лікування від залежності і мені хотілося навіть плакати від власного сорому, що я так опустився в очах оточуючих людей. У батьків до мене було прохолодне відношення і вони постійно телефонували мені та намагалися дізнатися як в мене справи. Бувало, що кожного дня батько власноруч приносив мені приготовану матір’ю їжу і перевіряв, чи бува в мене не відкрита якась пляшка алкоголю.

В перший день на роботі мене практично ніхто ні про що не розпитував. Але я потрапив у вир кадрових перестановок. Валентина Дмитрівна нарешті пішла на пенсію і всі її повноваження та обов’язки, все крім заробітної плати повісили на Анатолія Петровича, який відтепер став єдиним замом, чому він далеко не був радий. Заступник начальника мого відділу Геннадій Анатолійович звільнився. Тільки чому, я не знаю. На його місце призначили спочатку Клавдію Григорівну, але потім цю посаду несподівано передали мені. Спочатку я думав, що це через мої успіхи з реалізацією товару на торговій точці, якою керував Сергій Іванович, але зміна кандидатів на посаду відбулась значно пізніше того моменту, коли здавався місячний звіт. А точніше, тоді, коли я був на лікарняному.

Тут до мене дійшло, що Покровський не призначив би мене навіть за рекомендацією Плакси, оскільки той не мав по відношенню до мене жодних симпатій, як і по відношенню до будь-кого з працівників фірми. Плакса просто контактував з людьми, не поглиблюючи свої відносини з кимось із свої співрозмовників. Ні, мене призначили на цю посаду без протекції цього панка. Як тільки Покровський дізнався чому я в лікарні, що хтось обов’язково йому розповів: або Сергій Іванович або навіть мої батьки, то він вирішив, що єдиною кандидатурою на місце Геннадія Анатолійовича можу бути тільки я. Це був просто парадокс стилю управління Покровського. Назначати на такі посади розумних людей він не любив, він взагалі не любив розумніших за себе людей, постійно приводячи недалекоглядні думки перед своїми підлеглими для того, щоб опускати їх до рівня дурнів та недоуків. Бля, і це працювало! Покровському не потрібен був мій розум і мої здібності провертати різні махінації спільно з головою місцевої адміністрації. Це навіть трохи його лякало, а варто було лише так напитися, що мене аж поклали в лікарню з «білочкою», то тут спрацювала певна закономірність: шефу не потрібні розумні, шефу потрібні залежні. З такою неофіційною репутацією як в мене, в жодній нормальній фірмі не тримали б. Але наша фірма не була нормальною і Покровський вирішив, що моя залежність від алкоголю на такому робочому місці дасть йому більше користі і дозволить управляти мною з більшою користю, ніж те, що я міг би мутити якійсь справи у нього під боком. Особливо в той період, коли Покровський вирішив балотуватися в обласну раду на місцевих виборах. Цьому рішенню сприяли дві причини: зміна влади, при якій можна було увійти в цю владу та несподіване збільшення доходів нашого підприємства внаслідок не тільки моєї ініціативи, а просто в силу літнього сезону, коли лише декілька торгових точок не могли виконати план реалізації товарів.

Я приступив до своїх повноважень без розробки будь-якої стратегії управління у власному відділі, та й яке могло бути управління, коли у мене в підпорядкуванні була лише одна Клавдія Григорівна. Я вчинив просто: всю дрібну технічну роботу спустив на цю жінку, а найважливіше взяв на себе. Найхріновіше було те, що Покровський не дозволяв набирати нових людей у наш відділ після звільнення Геннадія Анатолійовича, тому нас було тільки двоє людей, а Плакса був рідким гостем на роботі. Можу зізнатись, що при його появі ставало навіть важче працювати, оскільки він хотів, щоб всі, навіть найдрібніші рішення приймались тільки через нього.

Я навіть потроху почав займатись маркетинговими питаннями, досліджувати місцеві ринки і дбати про те, щоб при наявності реального клієнта товар одразу завозився на відповідну торгову точку. Не суттєво збільшило обсяги реалізації, проте збільшило. Я знав, що товар завозився хуйовий і тут я нічого не міг вдіяти, але я міг підказати директорам, що з цією хуйнею робити і як її збувати. І це давало свої результати: як вдячність мені давали відкати за допомогу, коли ж та поцька, Клавдія Григорівна тільки сиділа і чекала, коли їй занесуть відкат. Я прагнув показати, що я можу вирішувати питання в силу своїх можливостей, якщо на мене не тиснуло вище керівництво в особі Покровського та Анатолія Петровича і не дойобував головний бухгалтер Ніна Пилипівна.

Справи налагоджувались настільки добре, що мій стан покращився і я нарешті вийшов зі ступору від попереднього отруєння від алкоголю та почав заглядатись на представниць прекрасної статі. І було на кого. Нарешті в бухгалтері трохи позвільняли цих жінок і прийшло кілька дівчат, які не відрізнялись працездатністю, але сяяли молодістю. Однією з них була Неля, яка була племінницею Ніни Пилипівни. Тут я мушу визнати, що мене до неї потягнуло не ерекцією, а серцем. Чи було це кохання з першого погляду? Ні, це була пристрасть, але якась незвична для мене, яку я ніколи не відчував. Неля була віком десь двадцять років, не більше. Вона була худорлявої статури, з довгим чорним волоссям та сяючими блакитними очима, погляд яких не міг не пронизувати чоловіків, прийнанні мене, оскільки ніхто зі старих пердунів навряд чи міг вестися на жіночі чари в духовному плані. Я ж бувало трохи розгублювався в спілкуванні з цією дівчиною, чим, мабуть, видавав свої почуття.

Неймовірно, але після всього того, що я пройшов, мені якось легко це все було забути перед цією дівчиною. Я взяв себе до рук, кинув палити, зайнявся спортом, припинив грати в комп’ютерні ігри і повидаляв всю поруху зі свого комп’ютера. Купив нову одежу, новий костюм і почав ходити на роботу в дещо охайнішому вигляді. А потім одного вечору я підвіз її додому, а потім ще одного. Потроху контакт налагоджувався і на вихідні ми пішли в кінотеатр на романтичну комедію. Я не поспішав, а їй подобалось проводити зі мною час. І чим більше я проводив час з Нелею, тим більше я хмілів не тільки від її простої вроди, але й від її простоти та незіпсованості в наш час. Мені здавалось, що я проводжу час з милим ангелом і чим більше я проникаюсь її образом, тим більше починаю вірити, що Господь відпустить всі мої попередні гріхи.

Після усіх залежностей в моєму житті, я нарешті став залежним від кохання, але спочатку ми були просто друзями, хоча й знав, що в неї немає хлопця і вона взагалі тільки недавно переїхала з села в місто до своєї тітки. Для мене важливо було якомога швидше перейти межу між дружбою та коханням, доки мені не сказали для багатьох хлопців фатальне: «Давай, залишимось друзями». І одного вечора я легко та невимушено поцілував її, Неля від цього дещо розгубилась і немов хотіла з сорому приховати очі. А я тихо і невпевнено сказав:

-                     Вибач, ти така красива…

-                     Ні, Діма, не потрібно вибачатись. – відповіла вона мені і відповіла на мій поцілунок трохи тривалішим поцілунком – Мені приємно бути з тобою…

Ми ще кілька разів поцілувались і вона пішла додому до тітки, а я поїхав до себе. Тоді я буквально півночі не спав і все думав про неї. Весь цинізм по відношенню до жінок кудись зник і перед очима була тільки Неля. Мене тільки гнітила якась думка, а чи не прикидаюсь я? Чи не обманюю я себе? Мушу визнати, що навіть тоді я не міг дати собі ствердну відповідь. На роботі ми з Нелю вели себе стримано, а після роботи ми могли заїхати в кафе, трохи поговорити, поїсти морозива, а потім я відвозив її додому, де біля будинку ми кілька хвилин ніжно цілувались і я не міг навіть дозволити собі почати безсоромно лапати цю дівчину.

В нас з нею закрутився справжній службовий роман, що не могло не бути помітним для її тітки, але вона мовчала і я нікому не дозволяв заводити про це розмову і розпитувати в мене різні деталі наших стосунків. Я не міг бути впевненим, що так само чинить Неля, але я їй довіряв. Нарешті я запросив її на початку осені на свій день народження, який я святкував у колі свої батьків. До цього я виставився на роботі, замовивши столики в кафе на першому поверсі. А на вихідних мої батьки, Неля і я доволі таки скромно посиділи за столиком в недорогому ресторані, де я навіть не дозволив собі випити будь-який алкоголь. Це саме робила і Неля, яка не мала жодних шкідливих звичок і якій подобались люди, які не мають жодних шкідливих звичок. Тому я раніше попросив батьків не розповідати в її присутності жодних історій про мої загули і ганебні вчинки. Після вечері ми попрощалися з батьками, пішли погуляли сквериком і в розмові я запросив її до себе на квартиру. Неля погодилась і ми пішли до мене.

Звичайно, що я планував її прихід, тому буквально повилизував кожен куток квартири, яку я знімав, охайно поскладав всі речі та добре провітрив кімнату, аби не було якихось неприємних запахів. Ми сиділи десь півгодини, говорили про всілякі дрібниці, а потім поступово почали цілуватися. Спочатку ми лише цілувалися, а потім вона, дивлячись на мене, невпевнено взяла мою долонь і поклала її собі на груди. Від цього я почав поводити себе так само невпевнено як і Неля, немов це у мене було вперше. Вона поволі розкривала себе для мене, а потрохи робився впевненішим, намагаючись бути при цьому ніжним.

Неля віддалася мені тієї ночі, виявилось, що в неї й досі була цнота і я був першим в неї. Я скористався презервативом і діяв при своїх рухах доволі обережно і розтягував задоволення, щоб ця дівчина могла отримати кілька оргазмів в свій перший статевий контакт. Пізно ввечері ми лежали в ліжку і нас освітлював лише невеликий торшер біля ліжка. Неля загорнулась в тоненьку ковдру і притиснулась до мене. Я просто дивився в стелю і слухав, що вона мені розповідала.

-                     Мені аж не віриться, що я приїхала знайти свого зниклого брата, а зустріла своє кохання. – сказала Неля.

-                     А мені не віриться, що в мене є ти, сонечко. Я так тебе кохаю. – говорив я і хотів її поцілувати, а потім замислився над її словами – Чекай, ти сказала, що приїхала знайти свого зниклого брата?

-                     Так. – дещо сумно відповіла вона – Десь на початку зими мій молодший брат, Михайло, пішов з дому.

-                     Чому?

-                     Не знаю, я тоді навчалась в університеті. Моя мати, Зіна Пилипівна, давно розвелась з батьком і ми так жили втрьох. А коли я поїхала навчатись, то Михайло дещо відбився від рук. Йому всього дванадцять років, в нього саме був перехідний період. Мама постійно змушувала його працювати, а він почав прогулювати уроки до тих пір доки одна із вчительок не зателефонувала додому і не повідомила про це матір. Михайло, мабуть, злякався, що мама буде його бити і він втік з дому. – при цих слова Неля заплакала, а я долонею акуратно витер її сльози. В мене аж все стиснулося в середині від її сліз.

-                     А ви в міліцію заявляли? – запитую я, намагаючись налаштувати її більше на деталі, ніж на важкі емоційні спомини.

-                     Звичайно. Тільки толку. Михайло міг втекти в місто, адже від нашого села до міста постійно ходять різні електрички. Пам’ятаю, коли я приїхала додому і побачила свою матір, яка безперервно тихо плакала біля екрану телевізора, то мені так погано стало, що я не могла знайти собі місця. Я тоді покинула навчання в університеті і стала допомагати матері. Ми чекали і чекали Михайла, аж доки влітку один із сусідів не сказав, що бачив його в місті. я вирішила негайно сюди їхати. Добре, що тут жила наша тітка, Ніна Пилипівна, яка погодилась допомогти, надала мені місце в своїй квартирі та на своїй роботі.

-                     Нічого собі, я й не знав. І ви вже щось змогли дізнатися? – перепитую я.

-                     Нічого такого. Пошуками більше переймається моя тітка. Вона каже, щоб я не дуже поглиблювалась в пошуку, щоб я поменше про це думала, оскільки вона сама про це подбає.

-                     Можливо, воно й так, адже може Михайло десь ховається у місті, доки тепло, а там похолодає і його легко буде знайти. – припускаю я.

-                     Гадаєш, ми його знайдемо? – перепитує вона, дивлячись своїми блакитними очима на мене.

Я нічого не відповідаю, а просто ніжно цілую свою кохану. Після цього моє особисте життя виходить на нову хвилю і я вже всерйоз починаю думати про те, щоб одружитись з Нелею. Ми працюємо в одній фірмі, а не це Покровський дивиться крізь пальці, йому плювати на особисте життя своїх співробітників. Тобто можна мати дружину в іншому відділі і коли хто нагримає на неї або на мене, то ми можемо одразу підійти один до одного шукаючи підтримки в складну годину. Гроші в мене є і можна влаштувати непогане весілля, тільки от запросивши поменше людей. Перспективи весілля не могли не радувати мене і я поспішав, аби раптом я знову не пустився в загул, адже доки в тебе просто дівчина, то це одне, а коли вже дружина, то це зовсім інше.

Попросити руки Нелі я думав або на новорічні свята або на день святого Валентина, а потім одружитися влітку. Цього мені повинно було бути достатньо, аби назбирати грошей. А поки що потрібно було працювати. Якось залізши в електронну бухгалтерію я почав просто вивчати доходи і витрати нашої фірми. Витрати росли, адже Покровський за рахунок фірми проводив передвиборчу кампанію до обласної ради від правлячої в країні партії. Він активно давав гроші партійному штабу, а витрати тягарем лягали на фірму. Витрати були настільки великими, що вони на голову перевищували доходи «Ларріон» від реалізації товарів, при цьому на нашому поточному рахунку постійно був непоганий залишок коштів.

Я почав активніше вивчати всі доходи фірмі, адже мені стало цікаво, звідки ми ще маємо доходи. Наші програмісти мало отримували заробітної плати, тому вони навіть не попіклувались про індивідуальний доступ кожного працівника до електронної документації. Я міг дивитись практично всі документи, але не міг їх створювати. Ось я дивився поступлення на рахунок в банку і побачив одну доволі ніхуйову суму. Я зайшов в самий документ і прочитав, що гроші отримані за запчастини, причому отримані вони в перерахунку з валюти з-за кордону. Далі я розгріб, що гроші приходять з Туреччини десь кілька разів на рік в сумі не менше ніж п’ятдесят тисяч євро. Що це за хуйня? Я заглиблювався далі і хотів знати, що це за запчастини такі, адже нічого подібно я в своїй роботі й досі не зустрічав. Все, що мені вдалося дізнатися, що товарі відправлявся з різних складів, які вважалися резервними і я точно знав, що ми нічого там не тримаємо. Це були просто якійсь склади в різних селах, одне з яких називалось Плисковці.

Як я не намагався дізнатись конкретніше, та все було марно. Я навіть телефонував головному бухгалтеру, то вона відмахувалась, мовляв, не став зайвих питань. А потім мою увагу відволік несподіваний сильний дощ за вікном, який вже котрий день заливав землю в цю осінню пору…