Сергій Рибницький "СВІТЛІ ДНІ ДЛЯ КАТІ". Розділ 5. Digestion нагрівання

 

Для неї таємниці природи чи людського буття не були чимось, чому вона приділяла найменше уваги. Ще з дитячого віку вона очима хапалася за газетні заголовки щодо чогось таємничого і секретного. В старшого брата Руслана навіть була книга про сотню найбільших загадок в історії людства, яку вона залюбки гортала в підлітковому віці. З дорослішанням завзяття дослідження таємниць зникло, та й самі таємниці виявились здебільшого журналістськими вигадками. Вероніка в дорослому віці перейшла на дослідження побутових таємниць як то виживання на мізерну зарплатню, перевірка водонапірних труб, гадання, що наступного разу зламається в автівці, чому не працює лептоп. Дослідження питань побутової фізики та хімії дали свої плоди під час війни і дозволили вижити в холодному місті. Насправді незбагненного не поменшало, воно замаскувалося під буденні заголовки інтернет-сторінок. Просто мало хто сприймав чергову неприємну новину як таємницю. Люди звиклися з абсурдом і ставили абсурдні питання коли щось виходило за межі їхнього уявлення. Можливо, зараз Вероніка поставила б не менш абсурдне питання собі або Каті, коли б не її звичний набутий професійний порядок дій.

По-перше, слід уникати безглуздих вчинків як то вибігати з криками з будинку, волати на всю вулицю про привида, викликати поліцію, яка в свою чергу, викличе "швидку допомогу" в купі із санітарами і гальмівною сорочкою. По-друге, не запитувати в Каті, чи вона примара, інопланетянка, якась голограма чи навіть продукт штучного інтелекту. Сама по собі вона навряд чи це знає. По-третє, не висловлювати твердих однозначних тверджень і не робити поспішних висновків. Стався до Каті як до води, яка з'явилась в приміщенні. Тобто, якщо щось десь протікає, то методично досліджуй, де саме утворилась тріщина, тобто, звідки і чому з'являється Катя в цьому будинку.

Спочатку розмова не клеїлася, оскільки Вероніка не одразу зрозуміла, що Катя її не пам'ятає. Вчорашній день стерся зі свідомості дівчини, наче й не було. Ще гірше стало, коли спеціалістка розповіла Каті дещо, що знала про дівчину. Дівчина одразу поставилась з недовірою до незнайомої жінки, яка сиділа за столом в порожній занедбаній кімнаті перед списаними від руки паперами. Вероніка усвідомила свою помилку і мовила, що їй треба писати звіт, тому коли в Каті є бажання, то дівчина може зачекати тут на Валентина Петровича. Проте спеціалістка прорахувалася і Катя забажала піти. Так само як і вчора, вона вийшла за браму на вулицю і пішла вулицею в напрямку траси. Після цього жінка й сама вийшла надвір, запаливши цигарку.

Катя з'явилась нізвідки в кімнаті прямою перед нею і ось дівчина пішла. Вероніка не сумнівалася в реальності її існування. Майже. Слід провести ще один тест. Вона швидко схопила свої речі, сіла в автівку і наздогнала Катю, яку вже почало припікати сонце. Спочатку Вероніка думала заманити її в автівку тим, Що нібито могла підвезти до покійного Бойка. Проте, усе вийшло значно простіше, коли вона запросила Катю пригостити обідом. Дівчина погодилася і зауважила, що вперше бачить жінку-водія. Зазвичай вона бачила за кермом чоловіків і малолітніх хлопців, а тут автівкою вправно керує жінка. Цього разу Вероніка не пропустила слова дівчини крізь вуха, адже сьогодні за кермом жінок ще більше, ніж чоловіків. Малою дівчинкою вона й сама не спостерігала жінок-водіїв. Так було за старих часів. І Катя поводиться ніби вона щойно з тих старих часів. Ось і ще один факт до решти.

В крамниці вони замовили кави і печива. Вероніка стояла все осторонь, спостерігаючи за Катею та її взаємодією з іншими. Люди її бачили, відповідали на її слова, а вона відказувала на фрази інших людей. Тепер жодних сумнівів, що дівчину можуть бачити інші. При цьому Катя з цікавістю придивлялася до різних процесів і предметів. Як то кавова машина, пос-термінал коли хтось з відвідувачів розраховувався карткою чи телефоном. Вероніка також це зауважила, але висновків ще не робила. Вони стояли біля столика, мовчки жували печиво і пили каву. Краєм вуха Вероніка вловила розмову продавчині з одним дядьком. Щось про водогін. Виявляється Микола Павлович часу не марнує і продовжує активно просувати ідею повної заміни водогону в селі. Мешканці в переважній більшості лише за. Навіть пролунала обмовка, що треба обрати Миколу Павловича головою селищної ради. Нехай він і не місцевий, бо перебрався сюди під час війни, щоб бути в більшій безпеці, але ж явно має господарський хист і гонор. Вероніка на це кивнула. Так, той харизматичний дядько постарався. Зрештою, не дивно, що люди його слухаються, адже коли Вероніка приїхала сюди, то цілу годину стояла під дверима селищної ради, куди її не запрошували, а просто сказали чекати тут, ніби приміщення то особлива територія для обраних. І от цілу годину Вероніка стояла перед прочиненими дверима, вдивлялася в темний отвір, де заховався внутрішній інтер'єр і нікого не було видно. Владні люди десь засіли всередині, розчинилися в кабінетах, обговорюючи поміж собою майбутні рішення. Пізніше вийшов Володимир, немов посланець володаря замку і сказав, куди треба їхати, аби приступити до роботи. Якщо інші мешканці так само почуваються біля входу в селищну раду, годинами чекаючи доки до них не вийде дрібний представник влади, то й не дивно, що людям по духу ближче такий придурок як Микола Павлович.

— А як ти вважаєш, — звернулась Вероніка до Каті, — місцевим людям треба замінювати водогін в селі?

— Ой, я не знаю. — протяжно і тихо відказала дівчина.

— На твою думку, чи варто прокладати новий водогін? — не відступала Вероніка.

— Нове завжди краще, ніж старе.

— Дійсно? А чим краще?

— Якісний матеріал, довше служитиме людям, бо старе вже більше прогнило і не таке надійне.

— Спірне питання щодо надійності, адже металеві труби старого водогону можуть витримати на сімдесят п'ять відсотків більше навантажень. Крім того, такі труби набагато легше монтуються одна до одної.

— Ви так говорите, ніби розбираєтесь в цих трубах. Не розумію щодо металевих труб.

— Справа в тім, що частина, більша частина водогону складається з чавунних металевих труб, які прокладали чи то за панщини, чи за радянщини. — насправді Вероніка знала, що водогін вулицею, де знаходиться будинок покійного Бойка, було проведено з пластикових труб, які в більшій мірі піддатливі навантаженням, —  Вони складають основу старого водогону і тримають систему у відносній цілісності. Якщо ж міняти водогін, то усі труби будуть пластикові. При цьому сам водогін прокладено на глибині одного метра. Один метр землі, який тисне з неймовірною силою на кожен квадратний сантиметр. Тому достатньо, щоб середніх розмірів вантажівка з повним причепом вантажу промчала дорогою і труба може луснути як той помідор.

— Ого. — Катя округлила очі від почутого.

Вероніка кивнула, хоча знала, що прибрехала. Металеві труби дійсно краще тримають навантаження, проте більш піддатливі корозії і набагато дорожчі  в ціні. Власне, її цікавила реакція Каті.

— Отож, то хіба не краще залишити металеві труби старого водогону?

— Ну… Або ж краще замінити водогін на нові металеві труби. — запропонувала дівчина хитру схему.

— Можливо, так і ще краще. — задумливо погодилась Вероніка, — Проте пластикові труби гнучкі і їх прокладання не потребує масштабних розкопок на вулиці і подвір'ях. Існує технологія, яка дозволяє вганяти пластикові труби в землю, ніби гнучкий кабель. тоді як для металевих труб доведеться копати цілі траншеї. І ще один момент: техніка легко копає траншею на дорозі, а в подвір'ях не може, бо мало місця для великогабаритного транспорту. На подвір'ях доведеться копати все вручну. До того ж, самим господарям, бо на робітників на подібну роботу не вистачить.

— Так, це якось не просто. Буде дуже незручно, особливо для стареньких людей. А потім ці ями на подвір'ях…

— Ага, а якщо раптом піде дощ? Хіба в такому випадку не краще, щоб залишився старий водогін, який вже тривалий час працює без особливих проблем?

— Це краще вирішувати тим, хто користується водогоном.

— Ти хочеш сказати, най кожен вирішує на власний розсуд?

— Ну так, це ж їхнє рішення.

— А якщо вони приймуть невірне рішення?

— Що ви маєте на увазі?

— Що коли люди разом приймуть невірне рішення?

— Люди не можуть прийняти погане рішення. Кожна людина залежить від решти людей і приймає рішення з огляду на тих, поруч кого вона живе.

— Ох, я з тобою геть не погоджуюсь. Стільки всього відбулося…

— Людина це колективна істота, тобто, піднесена іншими людьми до певного освітнього і культурного рівня, так?

— Боюся, що вже ні.

— Але тоді людина втрачає сенс. Людина як людина…

— Я тебе зрозуміла. — різко відрізала Вероніка, — Людина найвища цінність і все таке. Про це багато свого часу торочили, проте на словах все й закінчилося.

— Ні, послухайте. — усміхнулася Катя, ніби вихователька перед нерозважливою дитиною, — Людина постійно взаємодіє з людьми як й інші люди взаємодіють з нею задля розвитку, втілення ідей, досягнення мети. Ось навіть приймати рішення вони мусять за домовленістю, озираючись одне на одного. Як може трапитись погане спільне рішення, якщо таким рішенням завдають шкоди усім? Це хіба що більшість виявиться дурниками, але це не можливо за сучасного рівня освіти. Повірте, коли наші люди взялися освоювати комп'ютери, ще й налагоджують інтернет між ними — погані колективні рішення практично неможливі. Хіба що виникне спокуса віддати можливість приймати рішення в руки диктаторові, проте історія нас вже навчила, що так чинити не слід.

Назад вони їхали мовчки. На диво, Катя погодилась їхати з Веронікою до порожнього будинку Бойка. Спеціалістка намагалася відтворити в своїй холові хід думок дівчини. Схоже, Катя не впізнає цю місцевість і тому може більш-менш довіряти тому, з ким розмовляє, нехай і бачила Вероніку вперше. Так, жінкам довіряти легше. Коли вони повернулися, то Вероніка приготувала обід і при цьому мала трохи неприємну розмову по телефону зі своїм начальником. Почалося про надіслану кілька годин тому світлину, а далі більш різким голосом він почав розпитувати про діагностику водопостачання в клятому селі і про стан написання звіту. Відповіді спеціалістки рівним тоном вгамували тиск начальника і він дав ще кілька днів відрядження, наголосивши, що поспішати поки що не варто. Ого, яка щедрість, хоча Вероніка знала, що це не щедрість і не поблажливість. Там на роботі повно проектів, якими з нею не надто жадають поділитися. Краще відправити спеціалістку у відрядження, а потім нарахувати за цей місяць і за наступний по мінімальній заробітній платі, аніж дати їй змогу заробити на грошовитих міських запитах по водопостачанню. Так, бюджет такий, що не розженишся, але своєрідні канікули в селі не найгірший варіант. Тут майже як в дитинстві.

Хоча розмова й велася в кімнаті в присутності Каті, дівчина навіть не поцікавилася, що це за пристрій. Вона зізналась, що думає ніби це диктофон і Вероніка веде запис для свого начальства, імітуючи діалог. Спеціалістка спробувала пояснити, що це такий телефон з багатьма функціями, тоді як Катя не довіряла її словам і апелювала, що бачила справжній телефон, навіть такий без дроту, з яким на поясі ходять круті хлопці в місті. Вона не могла, або не хотіла осягнути концепцію сучасних гаджетів. І це не божевілля. Ні, Вероніка вже нічого не списувала на божевілля. Які б теорії спеціалістка не будувала в своїй голові, але точно зрозуміло, що Катя дійсно живе в дев'яносто шостому році минулого століття. Поки що так, адже подальший розвиток теорії, що дівчина не просто живе, а вона насправді ІСНУЄ в дев'яносто шостому році, потребував більше доказів.

Варто почати із зовнішнього вигляду Каті. Сукня і жакет були явно затеплими для другої половини літа, а ще фасон, практично діловий стиль, якого вже не зустрінеш серед простих людей, хіба що в шафах старих людей. Зачіска, довге підкручене нефарбоване волосся, дешевий макіяж, підведені очі. Чимось подібним іноді послуговуються дівчата-підлітки, а зрілі жінки якщо мають змогу, то переходять на щось витончене або обходяться по мінімуму. Сама Вероніка належала до останніх при її роботі і при такій спеці. Підвести очі і нафарбувати губи в міських умовах нині було більше ніж достатньо, а в селі взагалі не до цього. Що ще можна порівняти? Цікаво, чи Катя голить волосся під пахвами і лобкове? Для Вероніки та й для більшості жінок її віку це звична річ. Хм, якщо вона вже запитає про волосся, то далі можна уточнити про захисні прокладки, про секс і ще різні особисті питання.

Проте сьогодні в розмові Катя була більш стриманою, ніж вчора. Тепер її більше цікавило, де Валентин Петрович. І коли буде? Вероніка находу вигадувала одну історію за іншою, серед яких було й те, що вона сама допомагає покійному Бойку із водогоном. Задля цього вона розповіла про результати своєї експертизи, про синій бак, про злив нижче городу. Воно здавалося переконливим, та й самій Каті вистачало наївності в це вірити. Періодична розмова розтягнулася до вечора. Слухати Катю було одночасно приємно і неможливо. Людина говорила м'яко, іноді невпевнено і тон розмови ставав усміхненим й дружним. Вона ніколи не прагнула істерично відстоювати своєї думки чи твердження і ніби погоджувалася з Веронікою, коли та більш сердитим тоном наполягала на чомусь, проте в Каті відчувався стержень наївної доброти людинолюбства, за який дівчина хапалася за першої нагоди якщо Вероніка проявляла більше цинізму, ніж потрібно.

Для Вероніки великою проблемою стало подолання часової прірви. Якби ж за вікном снували літаючі автівки, здіймалися футуристичні хмарочоси, а в кімнаті довкола них метушилися б обслуговуючі роботи, то у Вероніки було менше клопоту, аби довести дівчину до екзистенційної кризи. На подив самій же Вероніці, причому подив так само міг би межувати з її персональною екзистенційною кризою, часовий розрив продемонстрував, що її покоління не мало й так вже багато явних переваг. Смартфон для Каті видався іграшкою, "шкода" з автоматичною коробкою передач Вероніки сприймалась як непогана іномарка. Спроба показати на "Ютюбі" документалку щодо основних історичних подій з кінця дев'яностих років була сприйнята негативно через агресивний монтаж і розмитість висловлювань оповідача за кадром. Крім того, затяжна рекламна вставка ще більше відбивала бажання щось дивитися. В порожній кімнаті в сільській місцевості дівчину з минулого не було чим вразити і, тим більше, переконати. На сучасну музику чи кіно Катя з поблажливою посмішкою відказувала: "О, я таке вже десь чула" або "Здається я бачила цей фільм, там був такий самий сюжет" і навіть переповіла приблизний розвиток сценарію стрічки, який насправді з сучасним фільмом збігався. Дівчина цієї стрічки точно ніяк не могла бачити.

Настав час вечері, під час якої вони трохи підточили запаси, придбані на заправці. Вероніка відчувала себе дурепою, особливо після того як показала кілька крупних купюр зі свого гаманця, а Катя з усмішкою назвала їх "купонами". Коли стемніло Вероніка дещо сердилася на себе, сиділа на сходах біля дверей і курила цигарку. Катя ніби та примара стояла в прочинених дверях, невдоволено дивилася на періодичний червонуватий вогник цигарки у темряві. Перед цим дівчина висловила свою відразу до куріння і наголосила, що у Вероніки може бути рак легень через цю шкідливу звичку. "Пошвидше б" — бовкнула жінка про себе і відійшла подалі, аби не заважати Каті своїм сигаретним димом.

Смак цигарки цього разу виявився дещо гіркуватим і в голові виникла легка слабкість вже після третьої затяжки. Вона випустила дим в темряву і думала про рак легень. Якщо його діагностують в спеціалістки, то буде хоча б якесь виправдання в цьому житті чому вона… Що вона зробила чи не зробила?

— Катю! — гукнула Вероніка до дверей в темряві.

— Що? — почувся її тонкий голос.

— Що ти хочеш зробити в цьому житті чи досягнути?

— Вийти заміж і народити двох дітей.

— І все?

— Це краще, що може трапитися в цьому житті.

— А гроші, автівка, дім?

— Говориш, як одна з моїх знайомих. Краще завести сім'ю і якось триматися разом.

— А в тебе є наречений?

— Так, Михайло. Ми з ним ще не наречені, але як тільки він здобуде спеціальність, то поїдемо в Артемівськ до його батьків. Сам він думає далі перебратися в Донецьк, працювати в теплопостачанні. А я от думаю, що нам варто переїхати в Бердянськ на берег моря. Там також потрібні спеціалісти з теплопостачання, а я влаштуюся юристом чи бухгалтером. Мені залишилося десь рік до захисту дипломної.

— Катю, ти мене ріжеш без ножа. — зізналася Вероніка, гасячи цигарку.

— Що трапилося?

— Ти знаєш, одночасно зараз нічого не трапилося, а в більших масштабах…

— Я вас не розумію.

— Та забий. Хоча, а за кордон виїхати не думала?

— Ні, в цій країні наші батьки і ми тут звикли жити. Бідно трохи, але спокійно і тихо. А за кордоном треба ще й мову нову вчити.

— Угу, ти схоже знаєш, що тобі потрібно від життя.

— Мені колись один професор казав, що не треба грати у хованки із життям, бо воно нас все одно піймає.

Оскільки світло в будинку було давно відрізане, що Вероніка особисто перевірила, оглянувши лічильник на стіні, то зійшлися на тому, аби сидіти в автівці і чекати на Валентина Петровича. Катя погодилась, хоча й трохи нервувала, що ранку не буде електрички в місто. Вероніка обіцяла відвести її на залізничний вокзал будь-якої вночі години. Вони сиділи в салоні автівки і періодично брали печиво з упаковки під лобовим склом.

— Так темно. — констатувала Катя.

— Ага, вчора було чисте зоряне небо, а сьогодні пішли хмарки. — погодилась Вероніка.

— А ви одружена?

— Ні.

— А чому так?

— Бо я не хочу народжувати і виховувати дітей. — з викликом в голосі промовила Вероніка.

— Угу. Зрозуміло.

— Ось так прямо і зрозуміло? Ти не будеш переконувати мене у зворотному?

— Звичайно, ні. Адже людина не хоче, то й не варто її силувати до одруження.

— Але ж ти переконана у зворотному.

— Так, а ще я переконана, що насильно одружена людина буде травмуватися і травмувати свого партнера, і, звісно, дітей. Тому треба думати про своїх близьких.

— От би ще й близькі думали про мене…

— Це досить егоїстично.

— Тоді ти мені дай відповідь на таке питання. Хто більш егоїстичний: той, хто першим вчинив підло чи той, хто зауважив цю підлість і не мовчить?

— А в тебе так сталося?

— Сталося. Не встигла народитися як усім винна.

— Хто тебе образив? Кажи.

— Багато хто. По краплини накапали на мізки за усіляку нісенітницю. Хтось думав, що сяде мені на шию і спустить ноги, хтось думав, що я буду вічною прислугою, а хтось просто скористався мною і це йому зійшло з рук.

— Так трапляється.

— Угу, трапляється.

— А для справедливості, ти помічала свої погані вчинки щодо інших?

— Свої вчинки? — задумалася Вероніка, жуючи печиво, — Траплялося, але то я не навмисно. Так складалися обставини.

— От бачиш, може й у твоїх близьких теж так обставини склалися, що усе вилилося в поганий вчинок?

—  Можливо, — задумливо погодилась спеціалістка, — тоді, моя люба, підкажи, які такі обставини склалися в мого старшого брата, що він одного разу мене зґвалтував?

Вероніка промовила це настільки рівним тоном, що спочатку їй здалося, ніби слова пролунали лише в її голові. Проте, за секунду вона сама себе почула, ніби відлуння і нахлинули спомини, які тінями ховалися в її розумі, спливли назовні картинкою. Вона повернула обличчя до Каті, проте в темряві і слабкому світлі від далекого вуличного ліхтаря було видно лише темний силует і ледь помітні риси обличчя. Блиск в її очах. В Каті навернулися сльози від почутого, її тремтливий голос прошепотів:

— Мені дуже шкода.

І Вероніка захотіла обійняти цю милу добру дівчину, якій одній вона наважилася зізнатися в тому, що трапилося майже двадцять років назад. Вона б так вчинила, але силует Каті раптом зник. Вероніка просто дивилася в темне вікно пасажирського сидіння. Катя зникла. Вероніка глянула на годинник: 23:03. Опустивши спинку сидіння, вона знову почула свої власні слова і відчула, як її тіло раптом обм'якло, як крізь мозок понеслася невидима чиста холодна ріка і будь-що, що мало найменшу твердість в її душі, тілі й розумі понеслося услід невидимій річці. Жінка заплющила очі і ще раз почула промовлені щойно нею слова. Вперше вона зізналась одній-єдиній людині і все одно ніхто про це не знає. Вероніка на мить розплющила і знову заплющила очі — її понесло рікою без каміння, без відлуння, без жодних слів.

На ранок вона прокинулась, відчуваючи відновлення в організмі, справжнє зцілення. Звична важкість, відчуття якої наповнювало свідомість, нині поступилося відчуттю солодкої слабкості. Вероніка вийшла з автівки і поглянула на годинник: 05:45. Ще досить рано, годину-дві можна дозволити полежати собі на сидінні чи дивитися в стелю салону. Однак, вона хотіла стояти на ногах, міркувати як далі писати звіт, думати про буденні речі і з приємністю розуміти, що сьогодні їй нікуди не потрібно поспішати.

Після сьомої ранку Вероніка зробила для себе деякі висновки. Отже, маємо часовий проміжок від 11:03 до 23:03. Рівно як в аптеці. До речі, про аптеку. Чи достатньо в неї пігулок? Виявилося, що так. Останні дні Вероніка дещо зекономила в своєму фармацевтичному раціоні. І все завдяки Каті. Більше того, на ранок вона почувається настільки добре, що й сьогодні обійдеться без чергової "дози". Отже, по часовому діапазоні усе зрозуміло. Рівно дванадцять годин перебування Каті того самого віку, незмінної ваги. Так, одна і та сама Катя без наслідків від попереднього дня. І зникає вона також безслідно. Проте за десять хвилин вона засумнівалася в цьому, адже знайшла на пасажирському сидінні вогку кашоподібну масу якоїсь суміші. Щось схоже вона вчора помітила на покривалі, проте не надала цьому значення. Вона понюхала суміш. Схоже на їжу, але це не блювотиння. То ж що це? Зачекай, Катя з'являється одна і та сама, проте вона ж харчується тим, що не може зникнути разом з нею. То це їжа, яка не встигла перетравитись, тобто, не встигла стати частиною її організму. Ну так, вони ж вчора пізно ввечері обидві закидали собі печиво в рота. Ось тобі й про шкоду споживання їжі після шостої години вечора.

Тепер до місця появи дівчини. Вероніка зайшла в кімнату, де стояв великий синій бак, і підійшла до білого хреста на підлозі. Ось тут і з'являється Катя. Ось тут і стояв синій бак, який блокував її появу. Можна припустити, що великі міцні об'ємні предмети блокують появу дівчини. Щось ніби з фізики, коли один об'єкт не може замістити інший, або ж в радіочастотах коли довжина хвилі не дозволяє їй оминути об'єкт певного розміру. По роботі Вероніка ще трохи пам'ятала шкільний курс з фізики та знання при здобутті технічної спеціальності, решта для неї здавалося надто громіздкою теорією, яка мала мало спільного з практикою. Коли вона зможе дістатися до лептопу, то обов'язково проштудіює про електромагнітні поля, теорію ймовірності та субатомну фізику. Звісно, коли повернеться. Думка про повернення, тобто, залишення цього села дещо згнітив спеціалістку. Ось тепер на третій день від появи Каті Вероніка обмірковувала життєві явища в зовсім іншому масштабі. Чорт забирай, вона намагалась пояснити через поняття фізики явище співмірне з дивом! Нехай навіть існувала маленька ймовірність, що вона остаточно поїхала розумом і насправді Вероніка в цей час могла десь конати від пігулок у власному блювотинні, а її мозок перед кінцем видавав альтернативну історію її подальшого існування; або лежати десь в психлікарні з виряченими очима і саме в цій історії з Катею знайти сховок від гнітючої реальності; нехай існує ймовірність будь-якої миті прийти до тями з цього сну, але все ще хочеться усе це відчувати на повну силу і розгадувати аномальне явище, ніби все своє життя вона наближалась саме до найбільшої загадки людського буття.

Минула дев'ята ранку. Вона поїхала на заправку і купила більше припасів, ніж зазвичай. Крім звичних продуктів, Вероніка за готівку придбала пляшку вина. Так, щоб її бухгалтерія не побачила у витратах зайву річ. Кава, прибирання сидіння від залишків неперетравлених харчів після Каті. За інших обставин, Вероніка більше б дратувалась, ніж дотримувалась звичного розпорядку. А в ці дні в неї ніби з'явилося друге дихання, азарт, можливо, навіть одержимість бути свідком або співучасником явища, якому ще немає назви. На повороті вона ледь не зіткнулась з зеленим мікроавтобусом. Водій загальмував і розвалувався відбірною лайкою на адресу "тупої курки", яку Вероніка почула крізь відчинене від спеки вікно.

— Ага, моя провина! Вибачте! — махнула вона рукою до навіженого чоловіка.

За інших обставин вона б послала його або ж сама злякалась агресивної людської істоти, проте сьогодні Вероніка легко прийняла факт власної провини і визнала це перед кимось. Роздратований водій показав їй по лікоть і поїхав собі далі.

— Так-так, і тобі гарного дня. — спокійно мовила вона йому вслід.

В кімнаті вона уважно оглянула усе довкола білого хреста на підлозі, чи бува якийсь предмет не стане на заваді появи дівчини. Усе добре. В неї було ще сорок хвилин часу в запасі, тому Вероніка повернулася до звіту. Цього разу процес прискорився і їй вдалося списати ще одну сторінку. Зважаючи на зміст і обсяг написаного, їй залишилося не більше однієї чверті від звіту, де викладаються загальні висновки. Непогано. Хоча й в цьому є певний недолік, адже як тільки звіт буде написано, то доведеться зустрічатися з Миколою Павловичем і представляти йому явно не втішні для багатія результати. Так, розмова з тим придурком те ще випробування. Навіть десяток роздратованих водіїв на трасі не йдуть ні в яке порівняння з людиною, яка може дозволити собі практично все і не в кращий бік.

Катя з'явилась в повітрі на незначній висоті над підлогою і одразу приземлилася на свої босоніжки з товстою підошвою, від чого в кімнаті прогримів різкий стукіт. Так, та сама Катя. Вероніка глянула на годинник: 11:03.

— Привіт, ти Катя?

— Добрий день. — розгублено промовила дівчина, дивлячись на незнайомку за столом в порожній кімнаті, — А ви хто?

— Валентин Петрович розповідав мені про те. Зголодніла?

Вероніка багато розповідала про свою роботу. Катя сиділа навпроти і все те слухала із ввічливою посмішкою. Іноді її смішили кумедні випадки, які зі свого досвіду розповідала незнайомка, а здебільшого дівчина губилася в усіх цих технічних особливостях водопостачання. Вероніка це помітила і поступово почала розпитувати під час розмови Катю про її життя, навчання, як там студенти проводять вільний час. При цьому жінка підсовувала їй бутерброди на одноразовому посуді, каву чи солодкий напій.

— А Валентин Петрович зараз де, на роботі? — раптом перепитала Катя.

— Мав бути, хоча в нього нібито запланована виїзна нарада. — находу брехала Вероніка, — Може затриматися до пізньої години.

— Гм, ну добре. В такому випадку я певне повернусь в місто, а ви перекажіть Валентину Петровичу, що я приїду до нього наступного місяця. Основні папери я йому вже привезла, а інші підготую до жовтня.

— Маєш на увазі, папери його сина? — уточнила Вероніка, ніби була в курсі цієї справи.

— А ви про них знаєте? — здивувалася Катя.

Замість відповіді Вероніка продемонструвала їй папери, які вона використовувала як м'яку підкладку при написанні свого звіту. Катя округлила очі і взяла їх до рук.

— Ви також допомагаєте Валентину Петровичу? Він же обіцяв, що про це мало хто знатиме.

— Ну я лише відповідальна за водопостачання. — невпевнено мовила спеціалістка.

— Щось я не пам'ятаю, щоб у схему входило водопостачання…

— Ну, а Валентин Петрович попросив мене приєднати бак. Бачиш, он позаду тебе біля стіни. Я повинна все розрахувати, встановити, ще й таймер налаштувати коли і скільки води зливатиметься. Такий задум, спеціальне охолодження. — Вероніка не могла придумати нічого кращого.

Катя розклала папери перед собою і задумливо терла чоло. Вероніка усміхнулась:

— Ти щось розумієш в цих паперах? Ти ж майбутня юристка.

На ці слова дівчина мотнула головою і невпевнено пробубніла:

— Це я так кажу, що нібито навчаюся на юридичному.

— Що? — здивувалася Вероніка, та Катя вчора ж щось торочила про те, що хоче вийти заміж і влаштуватися на роботу юристом!

— Це я так кажу, щоб мене не займали зайвими розпитуваннями. Я навіть Валентину Петровичу набрехала, щоб він не змушував мене ось це все розшифровувати, бо це забере купу часу.

— То ти…

— Так, я проходила практику з його Павлом в одній лабораторії. Електроніка і радіозв'язок. Після його смерті на факультет приходили слідчі і розпитували про нього. Його курсові, лабораторні роботи нічого особливого не містили, а от цими паперами він наповнив один із ящиків. Це чернетки з розрахунками. Ще раніше він часто сидів в лабораторії, списуючи листок за листком, виводив схеми і одночасно перевіряв їх на практиці. Був період, коли я кілька тижнів йому допомагала. Ну як допомагала? Він зробив замість мене розрахункові роботи по фізиці та математиці, а я допомагала йому монтувати плати. Одного разу ми спалили компонентів на хорошу суму, що я ходила на ринок і купляла то все назад в лабораторію, аби завкафедрою не виявив, що ми накоїли. Гроші дав Павло — вони в нього водилися. В нього було повно бажаючих, кому треба було виконати різні розрахункові роботи по математиці, аналізу, матрицям з пошуку рішення. Павло добре розумівся на математиці. Але його справжня пристрасть була радіоелектроніка. Він проводив свої досліди в малих масштабах, коригуючи свою теорію та розрахунки находу і знову перевіряв експериментами. І так по колу, поки прийнятні результати не записував на чистовику, а чернетки складав у ящик в лабораторії. Все казав, хай лежать тут, бо раптом дані не зійдуться, то буде переглядати чернетки в пошуках помилки. Ось це і є чернетки, уривки, нічого завершеного і систематизованого. Але слідчі чомусь шукали все, розпитували всіх і мене також. Пам'ятаю того худорлявого з глибокими зморшками — обличчя наче з фільму жахів. Добре, що він не знав про чернетки, але знав, що хтось в лабораторії оновив компоненти — якимось чином вони провели діагностику всього обладнання і виявили відхилення в тих компонентах, які стосувалися роботи Павла. Дивно, обладнання перевірили, а паперів в ящику не знайшли. За останні два роки мене викликали в міліцію дванадцять разів. Тож я почала казати, що навчаюся на юридичному, хоча пішла додатково на бухгалтерський облік, щоб покінчити з радіоелектронікою.

Вероніка відкинулась на спинку стільця і запитала:

— Навіщо ти це розповідаєш мені якщо не довіряєш людям?

— Бо ви маєте технічну спеціальність. Людям-технарям можна довіряти.

Жінку це потішило. Ближче до вечора вони сиділи на стільцях нижче літньої кухні і дивилися на порослий бур'янами город покійного Бойка. Кожна з них тримала по пляшці охолодженого солодкого напою, який перед цим придбали в крамниці. Панував своєрідний літній спокій. За парканом на ділянці Миколи Павловича теж було тихо, тоді як з іншого боку стара жінка поволі поралася біля кущів городини, а біля неї походжав, крутячи хвостом, рудий кіт. Вероніка сиділа, одягнувши темні окуляри, і не зважала на сусідку, яка раз по раз позирала на молодь, а та просто собі байдикує на її очах. Катя сиділа поруч і зачаровано дивилася на город, де куці кущі квіток поховалися в бур'янах, вже дещо підсохлі, а місцями й геть залишились коричневі стебла як спогад про квітучі часи, на фруктові дерева, які також потребували догляду через розросле в різні боки гілля і очима далі на паркан зі старої сітки, а за ним поросла поляна, а ще далі зелені поля сої і кукурудзи. Вечір золотився тишею і сонцем. Каті здавалося, що город змінюється на її очах, стає більш доглянутим, навіть видно як якась жінка бігає із сапою і поле огородину. А за мить навпаки: усе ще більше пірнає в дику зелень, а потім усе накриває нестерпне пекуче сонце. Ніби час бавиться на її очах.

— Як добре тут. — промовила Катя, зробивши ковток води, — Рідко буваю в селі, дуже рідко.

— В мене дитинство минуло в селі. — озвалась Вероніка.

— О, тобі пощастило.

— Мені пощастило, що сім'я переїхала в місто ще раніше. А так це пропаща територія.

— Та ні, в селі все є. Тут люди здоровіші. У моєму потоці в університеті хто з села — той дужчий від решти.

— Вони всі нещасні люди, яких призвичаїли до одних умов, а потім доводиться навчатися і працювати в зовсім інших умовах. І так з покоління в покоління.

— В мене є один знайомий, Артем. Він добре призвичаївся жити в місті. Ніяких нещасть в нього немає.

— А як їздить в село, то як почувається?

— Він рідко їздить в село. В нього лише бабуся там залишилася.

— Угу, можливо він ще сподівається налагодити своє життя, того й не їздить в село до старої. Він, певне, розуміє, що не допоможе їй. Якби в мене хтось з близьких жив в селі, то я б не їздила до нього. Краще охолодити ці відносини, бо в кожного з нас свої проблеми. Мені треба платити за квартиру, а родичеві садити город. І ми обоє не розуміємо проблем одне одного.

— То це усе через нерозуміння?

— У нас в країні сьогодні усі проблеми через нерозуміння одне одного. Кожна група, та навіть кожна людина створила свою матеріально-духовну автономію і позирає одне на одного в очікуванні, хто першим зробить хибний крок.

— Як цікаво ви сказали. Як от особливо на свята помічала таку згуртованість, таку самовіддачу у людей, які родом із села.

— Розчарую тебе: лише старі покоління носять в собі шану до святкових періодів. У молодших зовсім інші випробування як теперішнім, так і майбутнім.

— А що означає ваше твердження про хибний крок? — поцікавилася Катя.

— Це коли тобі нічого не пробачають. З одного боку, ти стараєшся і люди приймають це як належне, але ж рано чи пізно помилишся і маєш проблему, а з нею і клеймо як невдаха. Або ж коли працюєш у власника невеликого бізнесу, де при хороших доходах той бідкається, що вистачає лише на хліб, а коли збитки, то твоя власна зарплата скорочується в першу чергу.

— У вас однобокі твердження.

— З якими ти, звісно, не погоджуєшся.

— Є й хороші приклади. Людина людині це можливість, взаємодопомога. Вони прискіпливо приглядаються одне до одного хіба що через страх.

— Страх?

— Люди бояться, їм важко подолати це почуття через нерозуміння масштабів страху. Більшість з нас боїться темряви.

— Я не боюсь.

— Добре вам, а я боюсь. Темрява це не просто сховок для нічних тварин і комах, або для справжніх монстрів, які дуже рідко або й взагалі ніколи не зустрічаються в житті. Вони просто живуть подалі від світла, аби й самим не стати здобиччю і полюють, щоб вижити. Це така природа, проти якої важко йти і, тим більше, нав'язувати їй свої правила. Темрява це й не про людські фантазії, які без угаву наповнюють невидиме людському оку, про що пишуть сотні книжок, знімають сотню фільмів, аби вгамувати інтерес до відсутності світла і заодно покопирсатись у власній темряві. Що вони там хочуть знайти я й досі не розумію. Проте, темрява це межа, або навіть ознака межі непізнаного і небаченого. І проблема не в тому, чи є там хтось або щось, чи там просто порожнеча. Це проста відповідь. Тоді як темрява може бути територією, яка не для відповідей, а лише змушує рухатися і не важливо в який бік. І якщо чисто теоретично хтось зможе перетнути цю межу із залишками свідомості, яка ще могтиме ідентифікувати себе як особистість, то він постане перед явищем, перед яким будуть безсилі як наукові, так й інтуїтивні методи.

Сама ж темрява насунулась повільно й м'яко, вгамовуючи довколишні звуки до поодинокого гавкоту і тріщання цвіркунів. Катя ходила подвір'ям і сприймала літню пору як першу половину вересня. Мовляв, десять років тому сталася Чорнобильська катастрофа, то чого ж хотіли люди, щоб це не відобразилося на кліматі? Вероніка дала дівчині побути на самоті, заодно жінка ходила порожнім будинком і по-господарськи оцінювала як тут все можна оновити. Звісно, спочатку позатирати стіни, замінити прогнилі дошки на підлозі, усе пофарбувати, зміцнити вікна, постелити килим, вчепити завіси. Вона зазирнула в грубку, де було повно попелу. Хм, схоже, тут взимку палили. Можливо, Кланцатий періодично опалює будинок. Але х він запевняв, що нібито не заходив в середину будинку. Дивно. Звісно, сюди треба ще трохи меблів. Диван, крісло, ще один стіл. А потім подати заявку на приєднання до електромережі.

Вероніка різко мотнула головою. Зачекай, що це ти так починаєш міркувати, ніби збираєшся тут жити? В неї дещо розболілася голова від однієї думки щодо потенційного переїзду в село. Так трапляється коли спочатку облюбовуєш невеликий куточок, а за мить доводиться збільшувати масштаб своєї мрії. Бо за які кошти ти плануєш усе це придбати? Продати автівку і за отримані кошти оселитися тут? Як імпульсивно, особливо якщо зважити, що кожен більш-менш притомний і ще досить молодий мешканець прагне звідси виїхати. Що це за дивна циркуляція? Крім того, на горизонті все ближче маячить вік у сорок років, а тридцять років все далі позаду. Яку роботу тут тобі можуть запропонувати коли довкола поля, а ще далі елеватори і дрібні крамниці з місячною зміною біля прилавку. А ще захочеш обробляти город. Звісно, захочеш, аби влітку отримати купу всякої в'ялої засохлої городини, розтягнуті м'язи і абсолютно жодної закрутки в погребі. Ну так, ще спробуй щось там робити в пенсіонерів за символічну оплату. Як гадаєш, скільки ковбаси на ті купюри зможеш придбати? Дурепа, от дурепа! А може то по класиці знайти собі чоловіка, якщо не багатого, бо ж Микола Павлович явно на неї не западе, то хоча б такого, щоб усе це волочив на своїй спині? Ага, будь дурною і знайди собі дурня. Ох, як же вона все це переоцінює! Поселися тут і за рік нічого не зміниться, усе так само матиме занедбаний вигляд. Ця місцевість поглине Вероніку, а поки в тебе є основа в місті, то можеш отримувати коротку насолоду від потенційної мрії все облаштувати тут для… Каті.

Вона тихенько вийшла на вулицю, присіла за автівкою і запалила цигарку, аби випадково не потрапити дівчині на очі. Ось так раптом вона зрозуміла, що хоче вразити дівчину, зробити їй приємність, а не просто зустрічати в порожній кімнаті і плести нісенітниці, що нібито знаєш людину, яка вже давно померла. Більше того, Катя реагує на хороше лише протягом дня, а потім треба починати усе по-новому. Вероніка вагалася, але бажання бути приємною, практично навіть догоджати милій дівчині було сильнішим. Вона відмітила, що Катя завжди поруч, розмовляє з нею на різні теми і довіряє жінці. Нехай це наївність, але таких людей Вероніка майже не зустрічала в своєму житті. Як говорила Катя, в кожній людині бачиш опору, можливість і допомогу. В кожній людині бачиш любов і не стільки їхню, а скільки свою.

Замість світла в кімнаті горів ліхтар Вероніки. Цього разу посидіти в будинку запропонувала Катя. Світло вихоплювало стіл, посередині якого лежав листок паперу, охайно розграфлений на шістдесят чотири клітинки. Цим займалась Катя. Позичивши кулькову ручку у Вероніки, вона замальовувала шахову дошку у синьо-білу гамму замість чорно-білої, а далі взяла кілька аркушів паперу з конспектів покійного Павла, розірвала їх на шматочки і зліпила з них різні фігурки. Причому зім'яла одні фігурки списаною стороною назовні, а інші — чистою стороною. По пам'яті їй вдалося відтворити фігурки пішаків, слона, коня, тури, ферзя і короля. Для уникнення плутанини Катя навіть попідписувала фігурки ручкою. Що-що, а Катя вміла грати шахи на середньому рівні. Вероніка одразу зізналась, що не вміє переміщувати фігури і не розуміє основного принципу поставити короля у безвихідне становище.

Перші партії Вероніка програвала не стільки через втрату фігур, а скільки дозволяючи супротивниці швидко діставатися стратегічно важливих позицій коли її бідолашному королю нікуди було діватися. Вона протестувала, коли Катя оголошувала мат її королю, мовляв, в неї ще достатньо фігур, аби продовжувати спротив. Дівчина терпляче пояснювала основні принципи гри кожного разу: за безвихідного становища супротив безглуздий. Зважаючи на розуміння Веронікою правил гри, Катя далі діяла по-іншому і грала як то почасти грають новачки, забираючи якомога більше фігур супротивника. За такої стратегії й сама Вероніка краще освоювала шахи. В останній партії жінці вдалося створювати небезпечні ситуації для короля супротивниці, проте Катя на один хід випереджала фатальність подій і паперових фігурок на боці Вероніки ставало все менше з кожним ходом.

Жінка відчувала втому, хоча бажала грати ще і ще, їй здавалось, що правила гри все краще піддаються її рішенням, що навіть ворожий ферзь опинився поза полем битви, проте далі Вероніці бракувало своєрідних прийомів або ж легкої віртуозності в комбінаціях. Десяток партій завершився розгромом та головним болем у невдахи. Катя ліниво витягнула руки вгору і поплескала в долоні.

— Цього разу новачку не пощастило. — втомлено констатувала Вероніка.

— Це не гра в карти. — підмітила Катя.

— Карти також не моє.

— Усьому можна навчитися.

— Це доки в тебе не з'явиться робота.

— Якщо немає часу на гру, то й робота мало чого варта.

— От би усе було так, як ти кажеш.

— У вас все вийде, варто лише зупинитися на певний час.

— Я думала, що ми вже перейшли на "ти".

— Щось я цього не чула. Ну як хочеш.

— Так краще, бо я ніби почуваюся твоєю мамою.

— Та ні, ти доволі молодо виглядаєш як для свого досвіду.

Вероніка розсміялася, Катя розсміялася разом з нею.

— Слухай, а що ти казала про той бак, — вказала Вероніка на синю ємність для води біля стіни, — що я нібито помиляюся щодо нього в своєму звіті?

Катя сховала свою посмішку і дещо з тривогою поглянула на спеціалістку:

— Це помилка Валентина Петровича. Цей бак має своє значення і він не є сам по собі помилкою. Це сосуд достатній у своїх розмірах для усунення помилки.

— Він накачує воду чи як?

— Ні, це пастка для об'єкта — він має закрити глухий кут.

— Не розумію.

— Краще і не знати. Про це слід розмовляти безпосередньо з Валентином Петровичем, і точно не з його заступником Самсоненком. Якщо ти спілкувалася із Самсоненком, то могла помітити, що він тямущий хлопець, але він не може врахувати всіх факторів.

— Валентин Петрович казав, що буде тут ближче до дванадцятої.

— Швидше б. Я й так змарнувала не один день на поїздки до нього.

— А що означає пастка для об'єкта?

— Це не важливо.

— Зважаючи на твій вираз обличчя, гадаю, що важливо.

— Павло так казав: система дозволяє елементам рости і спадати в довільній прогресії, при цьому цей процес має бути в будь-якому випадку динамічним, незалежно від швидкості, якщо ж елемент з якихось причин робитиметься сталим, то його слід ізолювати.

— Бак це ізолятор?

— Залежно від розміру елемента. — холодно підкреслила Катя.

Вони вийшли надвір коли вже наступила ніч. Зоряне небо розкинулось вгорі і Катя замрійливо глянула на далекі яскраві цятки. Вероніка потяглася по цигарки, але передумала і поклала в рот жуйку. Десь далеко загавкав собака. Жінка також поглянула на зоряне небо і вгледіла як в темряві промайнув кажан. Миле нічне створіння. Вероніка перевела погляд на силует Каті в напівтемряві. Мила наївна дівчина, яка ось-ось зникне.

— Скільки ж там тих зірок. — промовила Катя, — Ти знала, що деякі зірки, які ми бачимо вже насправді давно згаслі?

— Це як?

— Це через швидкість світла.

— А, зрозуміла. Тобто, доки до нас дійде світло, то зірки вже може не існувати?

— Це та сама відстань у мільйони і мільярди світових років. Ти бачиш світло, а його джерела вже може й не існувати. Так само і добро у світі. Іноді відчуваєш тепло цього світу, його милосердя, а джерела немає, того, хто подарував крихту свого серця людській цивілізації, вже немає.

— Залежить від того, що є добром насправді.

— Ох, Віро, добро завжди є добро, світло є світлом. Ти їх ні з чим не сплутаєш.

— Вночі легко побачити світло, а коли настане день, то усе здається однаковим.

— Різницю відчуєш серцем. Навіть увесь день може бути світлом. Хм, світлий чистий день. Мені хочеться, щоб кілька днів підряд були виключно світлими.

— І я хочу, щоб світлі дні наповнили твоє серце.

Вероніка викинула жуйку, підійшла впритул до Каті, що та в темряві повернула до неї своє обличчя і поцілувала дівчину в уста. Кров вдарила жінці в скроні, м'які уста Каті на долю секунди обхопили її нижню губу. Вероніка відчула смак губної помади, чужу слину, ніс, чоло і щоку, залоскотало пухнасте довге волосся. Вона прикрила очі, віддалася темряві, аби кров'яний тиск потроху знизився і Вероніка наповну відчула дотик до Каті. Її рука ковзнула до талії дівчини, намацала легкий жирок крізь сукню, а друга вже тягнулася до плеча коли дівчина м'яко відсторонилась від нахаби, приклавши пальці до уст.

— Чекай, Віро! Чекай, Віро! Ух! Ого! — Катя розсміялася, витерши уста.

— Я не втрималася… — з провиною в голосі прошепотіла Вероніка, опустивши руки, — Ти така мила, ніжна, а поруч тебе я почуваюся… вільною. Наче мій мозок прокинувся і несеться цим життям. І я хочу бути з тобою постійно, розмовляти з тобою, бути ніжною і доброю до тебе…

Катя присоромлено опустила погляд, хоча в нічній пітьмі вони ледь бачили вираз обличчя одне одного:

— Ти багато говорила про свої бажання. Лише свої і ти не впевнена, що твої бажання це ти сама.

Вероніка зробила крок вперед і обійняла Катю за талію, що та відчула настільки в жінки спітніли долоні. Налиті жіночі груди вперлися об неї і дівчина чула як нервово дихає Вероніка в пітьмі, що слова були зайвими.

— Твої бажання це не ти. — сором'язливо мовила Катя солодким тонким голосом, що її подих перемішався з м'ятним від жуйки подихом Вероніки, — А як же мої бажання?

Вероніка пристрасно поцілувала Катю, що та із здавленим тихим видихом піддалася і відчула як жінка ковзнула язиком в її рота. Зоряне небо над їхніми головами завертілося, Катя рукою вхопилася за груди жінки, намацуючи затверділу пипку. Вероніка застогнала, відчуваючи, як в неї з-під ніг тікає земля, що їй довелося ловити рівновагу. Насправді вона ледь не впала на землю через те, що вже не було на кого обпертися. Катя зникла. Жінка кілька хвилин сама стояла в нічній темряві, відтворюючи в голові смак дівчини на своїх устах, її дотик до своїх грудей, тепло її тіла на своєму животі, запах дешевих солодких парфумів. Кілька хвилин в темряві, а потім знову солодкий спомин про несподівану піддатливість дівчини. І ще, і ще. Вероніка десь з півгодини сиділа на сходах і курила цигарки. Вона кілька разів запускала собі руку в штани у міжніжжя, починала мастурбувати, але все повторювала для себе, що так нечесно і, в першу чергу, так нечесно щодо Каті.