Сергій Рибницький "СВІТЛІ ДНІ ДЛЯ КАТІ". Розділ 6. Distillation очищення

 

Вони обоє сиділи навпроти Миколи Павловича і з цікавістю розглядали чашки, куди хвилину тому Ірина налила чорного чаю з лимоном. Господар запропонував чайний сервіз виключно білого кольору без будь-якого візерунку. Високі чашки з блюдечками та елегантними ложечками. Володимир кинув собі два шматочки цукру, Вероніка обмежилась одним. Сам господар сидів навпроти них за круглим білим столиком. Присутні сховалися під широкою парасолькою від сонця. Ірина після того як налила чаю, присіла біля Миколи Павловича, проте він тихо попросив її зайти в будинок. Но обличчі чоловіка завмерла холодна посмішка, очі сховалися за сонцезахисними окулярами і його поведінка являла собою суміш зухвальства і зверхності. Ірина продемонструвала рідкісну витримку людини, яка номінально тут в ролі господині, аль щойно принизили до рівня служниці. Вона пішла до будинку із високо піднятою головою та ледь помітним невдоволенням на обличчі, демонструючи поступ і одночасно індивідуальну волю приховувати свої почуття перед гостями.

Микола Павлович несподівано для своїх гостей запропонував перенести розмову з вулиці до задньої частину двору в садку, який було надійно сховано від сусідів за високим парканом. Садок являв собою рівно під лінійку посаджені фруктові дерева з достатнім простором поміж ними. Під ногами розрісся середньої довжини трав'яний покрив, але не штучний газон — господар віддавав перевагу натуральним рослинам, які дарували кисень і прохолоду. При цьому під деревами, в кущах і в траві виднілися різні фігурки із фарфору і гіпсу. Це була забавка Ірини в надії оживити цей куточок мультиплікаційними елементами. Сам Микола Павлович зважав лише на комфорт для себе. Після полудня початок серпня був особливо спекотним, тому без зайвих вагань вони розмістилися під деревами за столиком і під парасолькою від сонця. Господар сидів в білих шортах, футболці, в сонцезахисних окулярах. Голову він прикрив білим кашкетом, проте вже за десять хвилин крапля поту покотилася його правою скронею.

Перед Миколою Павловичем на столі лежав звіт Вероніки, який вона встигла дописати сьогодні вранці і повідомила Володимира. Заступник селищного голови по комунальній частині замість того, що прийняти звіт, який він оцінив як "добре нейтральний", сказав, що тепер Вероніка сама може представити його скаржникові. Неприємна, хоча й очікувана перспектива, особливо якщо згадати, що недавно з'явилась Катя і тепер блукає порожнім будинком, а може й вулицею, не знаючи тут нікого. Звісно, відмовити Володимирові не було можливості. Цього разу Микола Павлович зустрів їх без ворожнечі, але з підкресленою дистанцією, немов секундант супротивника на дуелі перед вибором зброї. Тепер він сидів і уважно вичитував вручну написаний звіт. Спочатку його брови здійнялися вгору і поглянув на гостей, ніби риторично запитуючи в них: "що за музейний експонат ви мені підсунули?". Потім він сам собі подумки пояснив, мовляв, ти ж  в селі, то чого ти очікував?

Він не поспішав, вичитував речення за реченням, кривився від канцеляризмів, схвально кивав на логічний висновок з наведених фактів. В кінці Микола Павлович зібрав усі аркуші до купки і повернув Володимирові:

— Знаєте, — почав він, розхитуючись на стільці і націливши своє обличчя на співрозмовників, — якби звіт був на мою користь — я б пригостив вас відмінним шампанським. Ще й подарував би по пляшці. Охолоджене відмінне шампанське, від якого можна сп'яніти навіть за такої спеки. Малоймовірно, але я б не пошкодував елегантного напою в честь подібного свята. А якби звіт був на вашу користь, то я їй-богу, пригостив би вас імпортним німецьким крафтовим пивом, бо люблю коли опонент передбачуваний і не гребує адміністративними методами. Але ви пішли найбільш нейтральним жалюгідним шляхом: заявити про підозру і розвінчати її на наступній сторінці.

— Микола Павловичу… — було звернулася до господаря Вероніка, але він зупинив її жестом руки.

— Все, що ви хотіли сказати — воно викладено в звіті. — підмітив той, — Я його щойно перечитав і не потребую усних доповнень. Оскільки ви обрали шлях нейтральної позиції, то пригощайтеся чаєм навіть попри те, що я не люблю нейтральної позиції. Визнаю, ви добре постаралися і в мене за відсутності прискіпливості зникли б будь-які претензії.

— Розумієте, — було почав Володимир, — селищний голова не зміг прийти разом з нами, бо поїхав на похорон племінника.

— О, чув. Дуже прикра подія. — мовив Микола Павлович без тіні співчуття в голосі, — За нагоди перекажіть йому мої співчуття. Адже я його добре розумію — недавно загинув мій брат. Моя мати втратила свого первістка, його дружина — чоловіка, а діти — батька. Але ж справи слід вести далі, попри глибину і масштаб трагедії.

— Щодо справ згоден, але в цьому конкретному випадку ми більше нічого не робитимемо. — підкреслив Володимир, — Діагностику проведено, течій і втрат води не виявлено — ми свою роботу завершили. Хочете — приймайте висновки, а хочете — ні.

— Ні, тут ви помиляєтесь. Ваша робота лише починається. Ваш акт, якого ви ще не зрозуміли, а може й все збагнули і мовчите в присутності спеціалістки, ніби тримаєте карту в рукаві, яку через власну дурість сприйняли за козирну… — господар мовив до Вероніки, — Знаю, ви приїхали з міста і не надто в курсі місцевої розстановки сил. Для вас, Вероніко, найкращий варіант це одягнути маску нейтрального професіонала на цьому карнавалі канібалів. Але для цього слід бути суперпрофесіоналом, на яких наша земля нині особливо бідна. Ваші потуги в цьому звіті оцінено на "задовільно" і за нейтральністю добре простежується політичне упередження. І я вас в цьому не звинувачую, бо ці начальники і місцеве комунальне господарство вам споріднене більше, ніж я з вами чи мої сплачені податки з вашим підприємством. Така вже місцева традиція.

— А що не так в моєму звіті? — з викликом в голосі запитала Вероніка, надпивши гарячого чаю.

Микола Павлович похлопав себе по грудях, він любив вловлювати в людях нервові нотки, які оголювали їхні слабкості.

— З вашого дозволу пояснюю. Існує декілька рівнів написання подібних звітів. Сам звіт — це для початківці і чим нижчий рівень виконавця, тобто, людини як ви, тим коротші і замкнені в стандартні формулювання висновки. У вашому випадку ви маєте більші повноваження для складання речень в описі події, ситуації і наслідків. Це другий рівень звіту, якого достатньо, аби наповнити чергову папку на підпис. Від себе додам, Вероніко, якщо ваш начальник зрозуміє, що ви не маєте тями вищої від рівня цього звіту, то ви збережете собі роботу ще на довгий період. А вище від цього звіту починаються різноманітні спекуляції — це третій рівень, це ділові погрози, шантажі, вимоги, збирання різних довідок. От пан Володимир як той фільтр щодо підкилимних ігор, щось робить, а що ні, якійсь документи готує заднім числом, а деякі заблокує при видачі стороннім людям. Тим більше, досвід у Володимира є і мотивації достатньо. А далі юридичний рівень і ви ж не маленька, коли я скажу, що кожне ваше слово в звіті мій юрист буде обсмоктувати як голодний собака кістку. І це не ваша провина, ви не можете бути спеціалісткою екстракласу і все зважувати при кожному реченні, бо головне, що сам принцип нейтральності дає додаткові карти опонентам, але більше вигід приносить саме мені. Якщо ви не виявили протікання, то це означає, що ви не виявили протікання, але й не означає, що його немає. Звичайно, можете переписати звіт в бік переваги правоти Володимира, та чи готові ви ризикнути власною кар'єрою, ви готові вписатися за малознайомих вам периферійних керівників?

Вероніка опустила очі додолу і довго шукала відповідь в своїй голові, доки не наважалася промовити:

— Усе так, як написано в цьому звіті.

— Микола Павлович, навіщо ви лякаєте людей? —посміхнувся Володимир, сьорбаючи гарячий чай, від чого його чоло вкрили краплі поту.

— Може тому, що я й сам боюсь, що в мене стіна в підвалі мокра. — з холодною приязністю посміхнувся господар, — Ви ж маєте мене зрозуміти, адже у кожного з вас є будинок чи якесь місце проживання, — це був натяк на Вероніку, — якщо є загроза, то подібні звіти нікого не задовільнять.

— Ну, якщо хочете передати це юристам, то нехай. — начальник комунального господарства допив свій чай, — Подавайте в суд на державу і побачимо, що з цього вийде.

— Держава? — єхидно перепитав господар, надпивши свій чай, — Всі кому не лінь шукають притулку в державі. А що робити решті країни? Терпіти тих, хто пропонує їм закони? І не дивіться на мене так, бо ціну страху перед державою я знаю. А ви не знаєте. Ще не знаєте.

— Непатріотичні речі говорите, Микола Павловичу. — усміхнувся Володимир, немов не хотів, щоб його слова були сприйняті як погроза.

— А я й не патріот. Я просто вмію відрізнити комунальника від чиновника. Ось дивіться. Ви знаєте, звідки береться ваша заплата? Вероніко?

— Так, знаю. — кивнула жінка.

— Знаю. — підтвердив Володимир.

— Чудово. Чиновник також це знає. А тепер інше питання: чи знаєте ви, куди дівається ваша зарплата?

— Знаю.

— Знаю.

— І куди ж?

— Оренда, паливо, харчі, медикаменти. — чітко промовила Вероніка.

— Десь так само. — додав Володимир.

— Так само? — іронічним тоном перепитав у комунальника Микола Павлович, — У вас бюджет більший, ніж у Вероніки.

— Що ви хочете від мене почути? — роздратованим тоном перепитав Володимир.

— Ну хоча б про квадроцикл, який з'явився у вас цієї весни і на якому ви розсікаєте полями і лісами з рушницею на плечі. Звісно, ви їздите далекими звідси лісам і лише ввечері, аби не втрапити в око місцевим. Але ж квадроцикл придбаний не з вашої зарплатні, чи не так? Це, певне, з тих коштів, які дав вам пан Кравець за неофіційну оренду екскаватора. Пам'ятаєте, він в квітні копав котлован під новий склад коли в сусідньому селі ремонт вулиці тягнувся тижнями через викопування канави вручну. Або згадаймо тендер, де були послуги з налаштування офісної апаратури і де була шестизначна сума. Чия то була фірма, яка виконувала роль підрядника? Здається, нині покійного племінника голови селищної ради.

Володимир, який було звівся на ноги, поволі сів назад і похмуро поглянув на господаря садиби, який тепер звернувся до Вероніки:

— Прикро, що ви все це почули і перед вами, Володимире, також прикро. Це дуже невдячна річ, коли порівнюються доходи людей з однієї і тієї ж сфери економіки. Проте, порівняння і взагалі стресова ситуація добре загострюють слух. Отже, вам здається, що ви знаєте на що йде ваша зарплата. Насправді не знаєте при всій повазі до вашого інтелекту. Вас тренували складати звіти, а от більші речі вам не по зубам. Ну а ось державний чиновник знає, куди йде ваша заплата — у велетенський колообіг грошей, масштаб якого вам важко уявити. Цей колообіг за старою звичкою й досі називають державою, але зовнішні атрибути, закони, навіть удар гумовою палицею по ребрам від правоохоронних органів то така умовність, що мені дуже-дуже шкода усіх тих, хто ще розмірковує про патріотизм. Найкраща порада щодо патріотизму вам: проповідуйте та не сповідуйте. І якщо вже лякаєте державою, концепцією так званого Левіафана, який за жодних обставин не випустить і не відпустить єство з ім'ям, прізвищем і по-батькові в купі з ідентифікаційним кодом, то на противагу всьому цьому я вам скажу одне слово: демографія. Демографія це те стерво, через яке ніде правди діти. Люди мстяться вам, мстяться тихо, користуючись контрацептивами, підпільними абортами, навіть клятий інтелект їм підказує: не годуй державу своїми дітьми. Не перетворюй свою сім'ю у заручників. Добре, що моя Ірина цього не чує, бо я б її дуже засмутив. Сьогодні дитина — це заручник, якому приставили пістолет до скроні. Починається все з лікарні, де "плати або дитина помре", в школі "плати, бо твою дитину будуть принижувати, поб'ють, її в тебе заберуть" і так на кожному кроці зростання до власного сімейного життя. Плати або вб'ють. Знаєте, можна збудувати справжню фортецю з високими мурами для захисту від держави, в цій фортеці матимуть місце здоровий глузд і притомні людські відносини, але діти стануть тріщинами в ній, через дітей дістануться до дорослих, яким в кращому випадку залишиться самогубство. Вам це може здатися гріховним, підлим, егоїстичним, але це краще, аніж нескінченні бруд і ненависть, якими держава наповнює життя кожного громадянина. Тому поки я бездітний, ви мене державою не залякаєте. От коли я піддамся слабкості і в мене будуть свої чи візьму жінку з дітьми, тоді й приходьте. Я радо розмовлятиму мовою погроз.

— Ви не безсмертний. — підмітила Вероніка, невдоволено хитаючи головою.

— Більше того, я старію і знаю про це. — зіронізував Микола Павлович.

— Ви не можете від усього відмежуватися. Рано чи пізно вам доведеться йти на компроміси. — мовила дана вона, — Людина в людині бачить можливість, а не звіра.

Микола Павлович важко видихнув, подивився на увсебіч і нахилився в бік Вероніки:

— Не продавайте мені наївність, бо це ж монополія держави. Та й взагалі, не намагайтеся втягнути в це державу, бо вона одночасно всюди і її ніде немає. Або ж крутить барабан заряджений через один набій в самі знаєте якій грі.

— А ви взагалі сумлінний платник податків? — єхидно поцікавився Володимир, який дещо зібрався з думками, почувши як Вероніка намагається на словах протистояти цинічному опонентові.

— Навіть краще — я прокладаю шлях майбутнім платникам податків. Відмотаємо час на декілька років назад: якісний склад населення являв собою сумні перспективи, тіньова економіка процвітала, чиновники здебільшого були дітьми для відпрацювання ударів, а бізнес — ох, то була справжня інертна маса. Вероніка тоді, певне, насолоджувалася шкільним життям, а Володимир після технікуму повернувся в рідну місцевість, де йому випала доля обрізати чагарники вздовж доріг чи ще щось.

— Я був кочегаром. — поправив комунальник.

— Ваші акції щойно зросли в ціні. — зіронізував Микола Павлович, — А я працював в поштовому відділенні рядовим оператором обслуговування, а вже потім розподільником коштів. Ніяких багатих батьків, ніяких мішків з грошима. Ми з вами починали з низів, тому я знаю як там доводиться варитися на рівні мінімальної зарплатні і я говорю конкретні речі, а не вигадую находу. Тому моїм словам про минуле можете довіряти. Так ось, тоді справи із платежами населення, бізнеса, в тому числі, податковими платежами були не надто. Кляті люди собі якось жили і накопичували масу грошей для купівлі автівок і нерухомості. Ні в яке порівняння з сьогоднішньою ситуацією, коли податки пливуть потоком з кожного громадянина, який економить навіть на харчах. Дивовижна тенденція, чи не так? А все чому? Якоїсь миті вдалося зосередити борги в одній сфері. До того ж, суми були астрономічні. І при цьому приватний сектор не мав боргів, бізнес чудово порався зі своїми справами. То що ж сталося? Тоді банкіри прийшли до держави, назвали суму боргу, яка перевищувала їхні статки в кілька разів і одним фантастичним рішенням держава перебрала на себе корпоративні борги.

— Навіщо? — запитала Вероніка.

— Щоб зберегти старий світ: пострадянську важку промисловість, селянство з їхніми сімейними традиціями, міста з будівельним бумом, внутрішній простір держави, яка тоді нагадувала велику шкільну перерву. Проте держава недооцінила гроші і переоцінила себе, увібравши в себе шалений фінансовий борговий оборот. І так, оборот збільшувався, а держава ставала лише прокладкою між громадянином і кредитором, оболонкою громадянина і кредитора. Звісно, кожен з нас став платником податків у спосіб, який проклав я і багато інших. Держава лише найняла ні чорта не розуміючих у фінансах літераторів-крикунів, які переконували дурників: ну ось вона, американська мрія, ось ваші обов'язки, ось ваші можливості, ось вам ринок, де пропозиція формує попит, ціну і ніяк не навпаки.

— І що ж за спосіб ви проклали, бо ми так і не почули. — іронічно поцікавився Володимир.

— Знищення старого світу. — коротко підсумував Микола Павлович, — Залишили ті самі назви, а зміст висмоктали через фінансову соломинку. Здається, що це дурість. Проте, як тільки до початку нульових років на все довкола було встановлено ціни, саме знецінення було питанням часу. Тому не питайте за мої сплачені податки, питайте скількох людей я довів до сплати податків.

— У вас на все є відповіді. — підмітила спеціалістка.

— І навіть рішення. Тому ви дуже спростите мені задачу якщо напишете ще й рекомендацію селищному голові чи взагалі місцевій владі, яка з якогось переляку відносить себе до держави, що частину центрального водогону на моїй вулиці слід замінити, включно з підведенням до кожного будинку, навіть якщо в тому будинку ніхто не мешкає.

— Ого, а у вас пика не трісне від таких запитів? — махнув рукою Володимир, наливши собі чаю.

— Ні, мій запит цілком реалістичний і виважений. Навіть уточню, що заміна водогону буде не просто закопуванням труби в землю, а прокладанням тунелю з кільцевих залізобетонних труб задля швидкого доступу і заміни пошкодженої ділянки при виникненні течії.

— І за чий рахунок увесь цей банкет?

— Звісно, що за рахунок селищної ради.

— На це немає коштів.

— Невже? Минулого року було сотні мільйонів надходжень по місцевих зборах і податках до місцевого бюджету. Цього року фінансовий урожай не поступиться попередньому. Крім того, помер один із ваших підрядників по тендерам.

— Давайте не будемо топтатися по мертвим. Це ж все-таки племінник селищного голови. — скривився Володимир.

— О, вам потрібні співчуття? — із сарказмом підмітив господар, — Без проблем. Зараз дістану їх із коробочки, куди складав висловлені мені співчуття через смерть брата. — Микола Павлович демонстративно нахилився під стіл, ніби дійсно щось там шукав, — Ой, вашого співчуття тут так багато, що ніяк не можу знайти своїх, — чоловік розігнувся і відхилився на спинку стільця, — Давайте іншого разу поговоримо про співчуття. Гадаю, кошти у вашої селищної ради знайдуться, особливо коли тепер інші мешканці підтримують таку ініціативу. Я говорю не лише про жителів цієї вулиці, а всього села і поки що я наполягаю на прокладенні нового водогону лише по одній вулиці, а це довжина менше одного кілометра. Що там кілька мільйонів в такому разі? Це ж менше, аніж коли треба буде реалізовувати проект на все село і все воно обійдеться вже в десятки мільйонів.

— А якщо ні? — запитала Вероніка, — Якщо вам відмовлять?

— Це ж не мені відмовлять. Це селищний голова відмовить своєму майбутньому. Йому мешканці не лише нашого села, а й сусідніх геть не довіряють де-факто.

— Це ви собі вигадали. — заперечив різким голосом Володимир.

— Ні, це ви не помічаєте, що у вас відбувається під носом. Адже у вас не лише фіктивні тендера, а й "дерибан" землі, ресурсів, розкрадена допомога — усе, що стосується і б'є по кожному громадянину нашої громади. І вам, і вашим сім'ям здається, що це все нормально, а інші просто дурники, які нічого не помічають. Я вас розчарую: вони все помічають, вони все знають і особливо те, як ваша команда виграла вибори і які люди приїхали до виборчої комісії та безапеляційно вказали, хто має бути наступним селищним головою. І знаєте, що стримує людей від недовіри до вас де-юре? Ні, не знаєте. Це велика таємниця і одночасно велика трагедія для цих людей, що достатньо підтоплення ще кількох будинків, достатньо натякнути їм, що час переобрати поганців і от ви забігаєте.

— Ви погрожуєте? — буркнув Володимир, — Та у вас нічого немає. Приїхали сюди, збудували тут собі палац. Причому дозволи і всі підключення ви отримали поза чергою і не просто так. Ви хочете йти проти системи, завдяки якій стали тим, хто ви зараз є? Розводите нас, ніби ми діти. Сидите в своєму бункері — то й сидіть, а то я можу вам влаштувати проблем мало не буде!

— Ну ось і прямі погрози. — спокійно підмітив Микола Павлович і показав жестом руки, щоб Вероніка не хвилювалася, — Минулого разу ваші погрози передували смерті мого брата.

— Я там ні до чого. — різко змінив тон Володимир з гнівного на розгублений, — Там якийсь фермер його "порішив".

— А ось і не треба виправдань, які звучать настільки жалюгідно після погроз. — Микола Павлович почав говорити холодним беземоційним голосом, дивлячись у вічі комунальнику, — Я щодо таких речей не погрожую. Такі речі відбуваються швидко, немов банківський переказ. Вам достатньо після озвучених погроз залишити мою територію і вас більше не хвилюватиме мій бункер. Ви самі собі будуватимете бункер і дослухатиметеся до шуму назовні, чекатимете стукоту в двері. І моя порада вам буде єдина — змиріться. Звісно, можете піти на контрзаходи і вийти на потрібних людей, які вам просто скажуть, або вже казали: забудься про того чоловіка. Повертайтеся до вашої роботи, Володимире. А потім повертайтеся до своєї сім'ї, до свого відпочинку. І будьте вдячні за все як проста людина. Лише тоді ви зрозумієте своїх виборців.

Вероніка і Володимир вийшли крізь прочинений хідник в брамі, який Микола Павлович люб'язно зачинив за гостями. Протягом цієї короткої дороги усі троє мовчали, а в кінці символічно і стримано прощалися. На вулиці під палючим серпневим сонцем жінка рушила до своєї автівки , витягуючи шию, аби розгледіти, чи бува на подвір'ї не блукає Катя. Проте комунальник попросив її підійти з ним до його "вольво", яка стояла неподалік в тіні горіха.

— Віро, треба щось робити. — по-змовницьки промовив Володимир.

— Я свою роботу виконала. Чи ви хочете, щоб я переробила звіт?  — наївно мовила жінка, тримаючи листки зі звітом в руках.

— До біса той звіт. — безцеремонно обрізав чоловік, — Той звіт вже пройдений етап. Що ж, ми спробували і все пішло шкереберть. — його очі метушливо бігали з предмета на предмет.

— Ви що його злякалися?

— Кого? Миколу Павловича? То ж чудовий співрозмовник. З ним би ото пива випити ввечері. — незрозуміло жартував Володимир чи іронізував, — На днях повернеться селищний голова. От кого я боюсь так це нашого селищного голову.

— Не знаю. Микола Павлович добре зіграв роль гангстера, але ж він не гангстер.

— Як би ж він був мафіозі — то з такими людьми все зрозуміло. А тут нічого толком не збагнеш, чого він хоче.

— Люди кажуть, ніби Микола Павлович мітить на посаду селищного голови.

Володимир зупинився і здивовано поглянув на Вероніку, ніби на посланника небес.

— А ти звідки знаєш?

— Люди кажуть.

— Що, ось так просто кажуть при тобі?

— Вони між собою спілкуються в крамниці про такі речі. А ви зі своїми виборцями хоча б бачитесь?

— Ти ба. Ну от, ти на потрібна, Віро.

— А що я маю ще робити? Десь протікає водогін? То надсилайте заявку моєму начальнику.

— Ні, ти нам потрібна ось для чого. — Володимир відчинив дверцята салону, сів на сидіння, важко дихаючи, на його чолі виступили краплі поту, — Потрібно, щоб ти поговорила з людьми на цій вулиці і переконала їх, що для їх же блага їм не потрібен новий водогін.

Вероніка голосно розсміялася, що виглядало досить дивно перед цим повнуватим чоловіком і ставило його в незручне становище. Володимир скриви обличчя і поглянув в різні боки, чи хтось не спостерігає. От ця спеціалістка. Тиждень тому стояла собі тихенько і дивилась мовчки на його суперечку з Миколою Павловичем, а тепер сміється йому просто в обличчя з усією можливою зверхністю.

— Ви серйозно?! — Вероніка округлила очі, — Я вам не продавець-брехунець. Я навіть не знаю цих людей.

— Просто підходиш до брами і кажеш: "Добрий день, я з селищної ради".

— Я не з селищної ради.

— Я зроблю тобі посвідчення.

— Та це справжня нісенітниця!

Володимир поліз до ладника і дістав звідти гаманця. Він швидко відслюнявив кілька крупних купюр, а потім після секундних роздумів ще стільки само і простягнув Вероніці.

— Це смішно. — оцінила жінка цей жест, хоча прикинула, що запропонованих грошей більше за її мінімальний місячний заробіток.

— Коли почнуться кляті перевірки з області, то буде не смішно. Тримай! Якщо переконаєш людей, то я цю суму подвою.

Вона все-таки взяла гроші, але не через потребу в фінансах чи через погрози перевіркою. Просто Вероніка тепер могла бути довше поруч Каті.

— Дайте ще трохи на помічницю. — раптом попросила жінка і Володимир ще відлистав кілька купюр, — І я буду й далі жити в будинку покійного Бойка.

— Домовились.

— У вас старих меблів немає?

Ірина стояла на стільці біля вікна і спостерігала вулицю в бінокль. Її обличчя мало напружений вираз, проте не через зосередженість на тому, що вона спостерігала, а через внутрішнє роздратування. Микола Павлович сидів в кутку навпроти кондиціонера, який тихо охолоджував кімнату. В руках він тримав книгу "Страх і огида в Лас-Вегасі" і стримано посміхався, гортаючи сторінки.

— Вони про щось розмовляють. Жінка сміється, а твій як його…

— Володимир Степанович. Всі називають його просто Володимиром.

— Ну, твій Володимир Степанович стурбований.

— Як і має бути.

— Він протягує жінці гроші.

— О, то він не безнадійний. Хоч багато?

— Мізер. Вона вагається.

— Вона погодиться. — впевнено сказав Микола Павлович, не відриваючись від книги, хоча прочитані слова губилися поза увагою, — Принаймні тепер зрозуміла розстановка сил, бо в нейтралітет я не вірю.

— Ти міг би цю професіоналку переманити на свій бік.

— Їй нічого не вдасться. В подібних справах це декоративний персонаж.

— Бачу, що той Володимир дає їй ще гроші. — не відриваючись від бінокля, промовила Ірина.

— Схоже, Вероніка попросила надбавки. Молодець. А сам Володимир, схоже, у відчаї.

Ірина спустилась зі стільця і відійшла від вікна, залишивши бінокль на осонні. Вона взяла зі столика охолоджений лимонад і сіла на стілець навпроти свого так би мовити чоловіка, партнера чи боса — вона тепер не знала, яким словом його ідентифікувати.

— Ну і що це ти влаштував у садку за столиком?

— Ти про те, що попросив залишити мене з гостями наодинці?

— Сам добре знаєш.

— Я говорив погані речі. — відклав книгу Микола Павлович, — Не хотів, щоб ти їх чула.

— Ти мені не довіряєш?

— Цілком довіряю. Проте, мої слова болючі — якби ти їх почула, то зараз би дивилась на мене з перекошеним обличчям, а в твоїй голові лунали мої неприємні слова.

— Хіба що твої слова це не ти сам.

— Так, але всьому свій час, Іро. Це як кредит — гроші на розкіш, а відсотки потім.

— Це як з тим товаришем, на якого ти оформив кредит, а потім зник, підставивши його?

— Ага, десь так.

— І ти не спробував повернути той кредит?

— Звісно ні. На ті гроші я непогано погуляв, знайшов собі дівчину. Оформив на неї ще один кредит і покинув її.

— Жартуєш?

— Ні. — серйозно мовив Микола Павлович, — Більше того, я познайомився з її батьками. Я був майже закоханий в цю дівчину, демонструючи серйозні наміри. Чому? Бо це дозволило мені умовити її батька взяти в кредит непогану автівку.

— Не знаю чому, але я тобі вірю.

— Звісно, що віриш, бо ж бачиш, що на початковому етапі я не припустився помилок і не оформив на себе жодної позики. Але це лише на початковому етапі. Наступні вісімнадцять місяців я робив великі справи: розлучився з дівчиною, з її сім'єю, що її батько ще довго мені надзвонював, але слід віддати старому належне — він був ще з того світу людей, які стійко переносять неприємності і оплачують борги.

— І ти ось так спокійно живеш з цим? — усміхнулася Ірина.

— З цим набагато легше жити, аніж жити і оплачувати чужі борги. І я говорю як мерзотник, бо я і є мерзотник, щоб загладити твій подальший шок. Далі я влаштувався на роботу до самого себе як підприємця на посаду менеджера зі збуту. Торгував усім ходовим товаром: побутова техніка, продукти харчування, надавав послуги. На зарплаті не економив. В перші місяці оформив кілька кредитів, якими перекривав кожен з боргів, сумлінно платив податки. Правда, ночував в автівці і бувало мився під дощем. Бізнес давав жалюгідні копійки, порте я слідкував, щоб платежі по кредитам гасилися вчасно. Далі пішли споживчі товари в кредит, які я одразу продавав з невеликою націнко.

— В чому суть такого бізнесу?

— В кредитній історії, моя люба. — усміхнувся Микола Павлович, — Коли позичаєш і все повертаєш включно з відсотками, то це набагато краще за відсутність кредитів. Ти даєш можливість заробити банкам і менеджерам, які ухвалюють рішення і все більше тобі довіряють. Тобто, банк може надати тобі більшу суму в позику. До фінансової кризи на кредитну історію особливо не звертали уваги і не ламали собі голову як обвести довкола пальця місцеве керівництво філії банку, яке автоматично приймало рішення про видачу кредиту.

Ірина трохи випила охолодженого напою і поставила склянку на столику, єхидно промовивши:

— Коли я почула від тебе слово "люба", то одразу збагнула, що мова піде про гроші.

— Про великі гроші, моя люба, про великі гроші. — в погляді чоловіка з'явився блиск від захоплення темою, про яку він говорив, — Після фінансової кризи правила гри дещо змінилися, господарські суди були завалені позовами від банків щодо повернення величезних сум елітними бізнесами в кожній області нашої країни. У свою чергу, елітний бізнес робив все, щоб закладене в заставу майно було виведене з-під судового арешту, аби визнати договори застави недійсними, тоді як самі фірми-позичальники у прискореному режимі перетворювались на стос паперів, збанкрутіли і де-факто більше не існували. Суми неповернених кредитів і досі неможливо підрахувати. Значна частина банків припинила своє існування, архіви з документами благополучно знищили. Звичайно, що банківська сфера спробувала перезавантажитися: нові підходи, новий персонал, нові методи нарахування відсотків і комісій, через що переплати по кредитам зросли у двічі, а той в тричі. Що тут скажеш, банки тоді все ще намагалися компенсувати свої втрати. Звісно, новий підхід в купі із щедрістю держави, яка погасила частину банківських проблем, дав свої дивіденди, від яких фінансова еліта ледь не збожеволіла і сприяла тому, що в системі утворилася пробоїна, а саме впровадилися високі плани з продажів. Звісно, одночасно запровадили своєрідний запобіжник як то бек-офіс з посиленим контролем, але кредити були джерелом основних доходів, менеджери з продажів хапалися за кожного клієнта в надії заробити хороші зарплатні бонуси. Тепер було недостатньо шахрайства з боку клієнта у змові з директором банку, тепер до цього долучилися безпосередньо самі менеджери середньої і нижньої ланок. Якось я оформляв споживчий кредит і перед мною в черзі була купка людей, а саме молода дівчина з ознаками загальмованості у діях і двоє молодих чоловіків, які її привезли до банку з якогось села. Певне, з такого самого як і це. Менеджер посадив дівчину перед комп'ютером, аби та зайшла в систему і ввела необхідні дані для оформлення заявки. Проте здібностей нещасної вистачило лише на те, щоб покликати тих двох хлопців на допомогу, оскільки вона вперше в житті бачила комп'ютер. Чоловікам також мало що вдавалося і тому на допомогу прийшов менеджер, який не лише вводив дані дівчини, які читали з паспорта хлопці, а й підказував, що краще "корегувати" аби "система пропустила".

— І система пропустила?

— Звичайно, п'ятизначна сума була отримана в касі банку протягом наступної години дівчиною у руки, але за хвилину гроші перейшли двом чоловікам, які її супроводжували. Тоді лише наївному дурнику не було очевидним, що система дозріла до нової хвилі шахрайства. На той час в плані шахрайства треба було витримувати жорстку конкуренцію із працівниками банківських установ, які й самі не гребували підсилати різноманітних людей на отримання кредитів. Ті, хто знав про слабкість системи, поступово знекровлювали її тисячею слабких ударів. Я б, звісно, долучився до них, проте суми, якими я міг тоді оперувати були безперспективними. Крім того, мій бізнес трохи розрісся: вдалося відкрити ще декілька підприємств, зареєстрованих на пенсіонерів і студентів, які жадали хоч якось здобути стаж для майбутнього працевлаштування, і ще два товариства з обмеженою відповідальністю із мізерним статутним капіталом. До того ж, ще кілька "темних бізнесів" легалізувалися під моїми ФОПами, що доходи почали рости. Я вже міг ночувати в орендованій квартирі, найняв собі двох працівників, які виконували поточну роботу. І здається, на цьому можна було зупинитися, тим більше, що я зумів закрити всі кредити, забезпечив собі відмінний рейтинг в банківській системі.

— Проте на майбутнє… — спробувала вона вставити ремарку.

— Проте в перспективі це були справжні злидні. — без вагань промовив господар і звівся на ноги, проходжаючи в кімнаті, відчуваючи приємну прохолоду від кондиціонера, — Сезонність торгівлі, інфляція. Я добре пам'ятаю усі ті листи від банківських установ, завдяки яким я безсоромно виманював інформацію, видаючи себе за боржника — там писалося про великі суми, які навіть сьогодні вражають уяву. І все це здавалося досяжним, навіть у листуванні з юридичним відділом банківських установ мені підказали практичні прийоми вірного оформлення документів. Хіба я міг втратити подібний шанс?

— Але ж це шахрайство.

— Так. Якщо ти хочеш вловити той час, коли я перетнув межу між чесністю і шахрайством, то це період, коли я опинився на самому дні: без роботи, відірваний від сім'ї, жив в орендованій квартирі з товаришем, і ще мене відрахували з університету. Я опинився там, куди мене відправив природній відбір. В країні з нормальним устроєм, з працюючими правилами я в кращому випадку поповнив би армію чорноробочих, а в гіршому просто здох. Але наше суспільство було і залишається повним "чорних ходів", за допомогою яких можна обманути долю, зібрати волю в кулак і підставити під удар замість себе когось чесного і працьовитого, відповідального і надійного. Такі от в нас соціальні гойдалки. Тоді я й обманув долю, обманув принцип природного відбору і замість себе прирік не одного чесного бідолаху корчитися в злиднях і не мати жодної ваги в суспільстві. Тоді я зшахраював, а далі все перетворилося на інерцію і я замислився, скільки можна урвати грошей протягом мінімально можливого періоду. Споживчі кредити без застави видавали практично кулеметними чергами. Набрати таких споживчих кредитів можна було сотнями, але сумарно це виходили злиденні гроші, яких вистачило б на кілька років, а потім починай усе спочатку. До того ж, ти будеш в "чорному списку" і тобі доведеться для наступних позик шукати різних людей типу тієї нещасної загальмованої дівчини, яку попід руки водили в банк двоє молодих чоловіків. Ні, це не моє. Для початку я оформив овердрафт на кожну із своїх дрібних фірм і ганяв гроші рахунками, слідкуючи за реакцією банків. Овердрафт це також дитячі забавки. А які кредити найбільші за сумою і потребують менш прискіпливого погодження? Іпотечні. Коли заставою виступає нерухомість зайвих питань стає в рази менше. А коли ця нерухомість ще й комерційна, то банківський менеджер із задоволенням потирає долоні, очікуючи, що наступних півроку в нього буде хороша така премія до зарплати. Комерційна нерухомість це фіксована вартість, яка в нашій країні з часом лише зростає, дякуючи абсолютно викривленому ринку нерухомості, який можна охарактеризувати лише одним словом: абсурд. І ще комерційна нерухомість може приносити додатковий щомісячний дохід, якщо її здавати в оренду. Дуже і дуже ласий шматочок. Ніхто не приписаний, зрозуміло, хто власник. Єдина проблема для мене полягала в тому, що я не володів такими приміщеннями, а за мене ніхто б своєю власністю не поручився. Тоді здавалося, що коло замкнулося. Проте, коли не маєш комерційної нерухомості — її слід створити. Зрештою, що таке нерухомість? Це будівля із вивіскою і перспектива її експлуатації. В місті такого не знайшлося і за містом також все було розібрано. На щастя, тоді влада вирішила спробувати перетворити села на інвестиційно привабливі території і тому спустила команду вниз усім селищним головам, щоб ті готували проекти для потенційних інвесторів. В реальності то був парад вовчих кутків для фільмів жахів. І от я дивився на ті фотографії, я читав технічні дані, площі, кількість поверхів, розвиненість інфраструктури, поклади сировини, обіцянки місцевої влади у сприянні отримання усіх необхідних дозволів. Там були прописані усі ті слова, які відчиняють серце банківського менеджера. Для прикладу, в одному селі поміж полів височів недобудований елеватор для кукурудзи. Недобудований, мається на увазі, зупинене будівництво з кінця вісімдесятих років минулого століття. Поруч асфальтова дорога, залізниця з потенційною розвантажувальною площадкою. Золоте місце.

— І чому до тебе туди ніхто нічого не інвестував? — уточнила Ірина, спостерігаючи за господарем, який все походжав туди-сюди, насолоджуючись власним голосом.

— Тому що інвестор заробив свій капітал на притомних проектах, а не на благодійних авантюрах і може з першого погляду відрізнити перше від другого. Коли дивишся на ті залізобетонні остови, які все осипаються після десятків років морозних зим, коли бачиш як в середині будівель від часу повиростали дерева, утворились цілі озера після дощів, куди тихцем зливають вміст асенізаторських цистерн, то бажання допомагати місцевому селищному голові підтримати авторитет зникає миттєво. Проте спочатку довелося працювати саме з селищними головами. Для цього навесні я збільшим свої овердрафти до неймовірних лімітів. Гроші для проведення зустрічей і на підготовку різноманітних документів. Я надибав близько сорока різних цікавих об'єктів нерухомості і після усіх зустрічей я зміг зосередитися на сімнадцяти. Усі ці будівлі вартували не більше від будівельних матеріалів, які можна було добути при їхньому демонтажі, а тоді земля в тих селах вартувала суцільні копійки. Відкрию невеликий секрет: ця земля й нині коштує копійки, проте можливість оформлення її як заставу в якомусь іноземному банку піднімає її вартість до небес. Так ось, з мого боку залишалося зіграти роль інвестора, який вкладе не свої, а банківські кошти. Звісно, місцева влада пішла на зустріч і підготувала проект в жанрі утопічної фантастики і, після внесення мною притомних коригувань, було сформовано саме той документ, з яким мене радо зустріли у банківському відділі активних операцій. І ось ці порослі мохом, деревами, які осипаються від часу недобудови були охрещені як "перспективні проекти". Не без хабарів, звісно. Я не був наївним і люди з банку так само не були наївними. На проведення оцінки предметів застави пішли гроші з овердрафтів. Керуючий одного з банків прямо натякнув на десять відсотків від погодженої суми. Я нікого не схиляв до шахрайства, а просто увійшов в систему, яка на той час остаточно сформувалась. Гроші розходилися пачками і ось об'єкт з реальною вартістю в кілька сотень тисяч досягає заставної вартості в десятки мільйонів. Найбільш показовим випадком стала свиноферма із десяти напівзруйнованих будівель. У двох навіть даху не залишилося. Селищна рада пропонувала мені їх одразу викупити за сімдесят сім тисяч, а потім, коли я добре заплатив за оцінку працівникові і начальникову відділу заставних операцій, банк визначив оцінку на суму сімдесят дев'ять мільйонів. За тогочасним курсом долара США, це ріст від десяти тисяч доларів до десяти мільйонів. То був час якогось засліплення, самовпевненості, що можна було вертіти цифрами як захочеться. Розумієш, тоді в офіси прийшло багато людей, які для отримання диплому в університеті скачували з інтернету реферати, курсові, дипломні роботи, тасували даними, міняли назви і в кінці з радісною посмішкою залишали стіни навчальних закладів з такою самовпевненістю, що вони нібито освоїли правила гри. І система масово їх прийняла, довірила їм відповідальні посади, призначивши їм високі зарплати. І ні в кого жодних сумнівів не закралося, ще це останній безтурботний період в житті їхньої країни, а можливо й всього світу. Тоді я ж працював з передчуттям, що або зараз заскочу в останній вагон, або ж я навічно залишуся на узбіччі. В моєму кабінеті, який я орендував, стояв великий стіл, на якому лежали десятки підписаних мобільних телефонів. На стіні я розвішав документи по усім проектам. Овердрафтів у банках залишилося на кілька місяців, а по жодному проекту й досі не було погодження. Мої фірми давали дохід, достатній для покриття поточних витрат самих фірм і вище стрибнути не вдавалося. Економічне життя ніби завмирало. Деякі банки вже гальмували процес видачі споживчих кредитів, оскільки кількість неповернень стрімко зростала від сотень до тисяч клієнтів щодня. Проте все ще було літо і безтурботність висіла в повітрі. Все відбулося в серпні, в другій половині місяця. Плани в банків горіли і погодження посипались лавиною і доки готували кредитні угоди, погоджували липові інвестиційні проекти, укладали договори застави, я зустрічався з тими, хто мав забезпечити мені "відхід". Я вийшов на такого собі Дмитра — менеджера середньої ланки приватної фірми. То справді страшна людина, яка доклала і нині докладає руку до жахливих речей, проте коли ставки в грі максимальні, то не зважаєш на страх. Азарт вище від усього. Так ось, через десять днів після зустрічі мені дали п'ятдесят різних банківських реквізитів кількох десятків фірм. Банки ще готували кредитні угоди, поки я штампував платіжні доручення. День і ніч. Як зараз пам'ятаю — дві тисячі п'ятсот сімдесят три платіжних доручень для розбивки на різні суми. Наступного дня після підписання кредитного договору найманий бухгалтер приїздив в банк і віддавав першу частину платіжок, під вечір ще одну, а наступного дня фінальну частину. Великі суми доводилося обговорювати з банківськими клерками і пояснювати чому мені потрібно використати всю суму негайно. Спокійно, без емоцій, без озирання на те, що щойно сплатив відсотки по овердрафтам і більше грошей на рахунках в мене не було. Залишилося кілька пачок грошей в кишенях і на цьому все. Банки спромоглися пропустити усі платіжки до десятого вересня. Одного свого працівника я змушений був звільнити і сказав йому, щоб той якось сам закрив свого ФОПа, бо грошей більше не було. Тоді це ще легко робилося. Іншого теж звільнив, але одразу найняв водієм. Коли останні суми перерахувалися на надані мною реквізити, я змінив статути фірм, вивів себе із засновників та управління. Самозвільнився. Десятки мобільних телефонів було знищено і викинуто на смітник. Усі контакти із зовнішнім світом обірвалися і я навіть подав заяву на зміну прізвища.

— А ім'я те саме?

— Просте ім'я це ніщо в нашій країні. На останні гроші я зі своїм працівником найняли мікроавтобус і проїхали кілька областей, аби дістатися до першого конвертаційного центру. Двадцять чотири сумки готівки.

— І ніхто не спробував вас пограбувати?

— Ні, за все було сплачено певний відсоток. Двадцять відсотків з обороту. Все як у благодійному фонді. Якщо сплачуєш відсоток то все відбувається цивільно. При тобі перераховують гроші. Ніякої охорони, ніяких хлопців із накачаними обличчями. Процес протікає ритмічно, конфіденційно і швидко. А якщо з кожної сумки залишити пачку "на чай", то тобі усміхаються і навіть ведуть буденні розмови. Знайомий Дмитра порадив одразу все переводити в долари. Тому дівчина з конвертаційного центру підказала, де мені знайти оптових валютників і дали номер телефону. Це теж ділові люди, які вже по дорозі запитують не стільки про суму, а саме який обсяг сумок з готівкою. Двадцять чотири сумки, з якими під'їжджаєш до відкритих дверей в підвалі, волочиш сумку за сумкою і чекаєш поки завершиться перерахунок. Назад в фургон заносиш лише три сумки, залишаючи "на чай" по пачці з кожної сумки і ще одна пачка правоохоронцям, які сумлінно охороняли територію і навіть їхали попереду нас, супроводжуючи за межі міста.

— Не мало так "чайових" роздано. — підмітила Ірина, прикидаючи в голові цифри.

— Це кодекс поведінки для тих, хто хоче залишитися в справі, або взагалі залишитися в живих. Якщо чесно заробляєш свою мінімальну зарплату, то до таких людей немає питань, вони нікому не цікаві. Як тільки твої доходи ростуть, а методи їхнього заробляння стають все хитрішими, то система побачить тебе, знайдуться люди, які захочуть свою долю, бо лише так існує ця система і вона не дає людству скотитися в масову різанину.

— Про різанину щось я не впевнена.

— Ти про війну?

— Так.

— Тоді почали рости ставки і якоїсь миті від цього постав вибір: закривати проблеми грошима чи людьми. Вибрали останнє і людський ресурс виявився дешевшим, аніж застосування технологій. Так само в дві тисячі восьмому році Сполучені Штати й інші багаті країни вибрали гроші, що бідні країни вмилися кров'ю. Система хоче, щоб сьогодні давали "на чай" в ім'я завтрашньої подачі "на чай". Так ось, за три дні ми об'їздили п'ять конвертаційних центрів. Мікроавтобус було завалено сумками з доларами.

— І скільки було на фініші?

— У фіналі я дав своєму працівникові п'ятдесят тисяч доларів з умовою, що той переїздить в інше місто і забувається про мене і мої сумки. На той час тих грошей вистачило б на квартиру в столиці. Після всіх "відкатів" мій куш склав сто два мільйони доларів.

— Ого, то це…

— Так, це недоторканість. Десять відсотків ти віддаєш за місце в особливому списку. Є суворі вимоги щодо публічності і висловлювань, але натомість при перевірці в будь-яких базах тобі просто бажають гарного дня і більше не затримують. Що ж, тоді в жовтні в банках була нова хвиля паніки, про яку мовчали всі наступні роки. Як ти розумієш, тоді банківські клерки відмітили, що більше немає платежів по відсоткам з боку моїх фірм. Звісно, керівництво фінансових установ не підняло тривоги, бо ж вони отримали свій відсоток і життя мало бути прекрасним, принаймні до нового року. Мої фірми знаходились в орендних приміщеннях, усі наймані працівники звільнені, квартира, де я мешкав також орендувалась, автомобіль юридично належав батькові моєї колишньої дівчини. Перед початком Революції Гідності я сидів в орендованій квартирі в іншому місті в далекій області. Сидів в кімнаті заваленій сумками з валютою, купуючи харчі в магазині на першому поверсі будинку, де мешкав. Коли почався черговий майдан, в різних банківських установах відділи безпеки забили тривогу, адже я повністю зник з їхнього поля зору. Орендодавці зламали двері моїх фірм і забрали собі все майно і товар в якості відшкодування за неоплачену оренду. Жоден телефон більше не відповідав, сім-карти було знищено. Бухгалтерії банків почали автоматично розраховувати суму резерву і здійнявся неабиякий галас, адже наближався кінець року, а оцінені збитки натякали на те, що цього року премії не буде. Розумієш, кілька місяців прострочених платежів переводили кредити в категорію субстандартної заборгованості, а під такі борги формування резерву означає збиток. Тому поки керівник мав на що гуляти новорічні свята, тобто, з моїх "відкатів",більшість працівників банківської установи залишилися без преміальної тринадцятої заплати. Слід зазначити, що в той період я не один "здоїв" фінансову систему. До конвертаційних центрів кожного дня приїздили мікроавтобуси. Хтось витягував гроші з бюджету, хтось з банків, хтось навіть власні фірми знекровлював. Одного дня якийсь тип навіть цілий "камаз" підігнав під тони готівки. Друге велике пограбування банків пройшло більш непомітним, але наслідки дали про себе знати доволі швидко. Система не могла сама себе фінансувати в тому обсязі, що й раніше — звідси політична нестабільність, здешевлення смерті, яка спочатку ширилась вроздріб, а згодом і в опт. Смерть була доволі поширеною до тих пір, доки величезну фінансову яму не змогли врівноважити здешевленням самого життя. Звідси, курс долара по двадцять п'ять, ріст цін і ріст зарплат чиновників, щоб хоч якось втримати державу в купі. Можеш мені заперечити і дотримуватися своєї версії історії, проте фінанси є мотиватором усіх революцій, патріотизм це для наївних дурників, яким лише потрібен час, аби порозумнішати і нарешті назвати свою ціну, або просто загинути. І доки країну штормило, банки з весни продовжили роботу з проблемною заборгованістю, а саме спробували реалізувати предмети застави. Звісно, почалась переоцінка заставного майна в купі з іншими фахівцями. Вони були незалежними спеціалістами і можна собі лише уявити як вони стояли з роззявленими ротами край села, дивлячись то на кістяки будівель в хащах, то на папірці, де було вказано їхню космічну заставну вартість. Голоси відчаю цих спеціалістів лунали на все село, а потім в самих банках запустили маховик перевірок, які межували з допитами, ніби в підвалах правоохоронних органів. Усі, хто підписував будь-який документ, пов'язаний з видачою мені кредитів, були запідозрені в шахрайстві. До моїх спільників записали навіть селищних голів, а ті слали банківську безпеку в дупу, мовляв, вам треба, то й забирайте собі ті руїни.

— І ніхто не писав заяву в прокуратуру? — поцікавилась Ірина.

— Писали, навіть слідчі приїздили. Банки йшли на зустріч до тих пір, доки в ході розслідування не виплила очевидна халатність самих менеджерів. Прокурор з однієї області навіть неофіційно заявив, що не впевнений, хто в цій справі більше винен: шахрай чи ті, хто грався з цифрами і просто так віддали таку колосальну суму? Далі були спроби дістати мене по лінії кримінальних елементів, однак я не дарма придбав місце в привілейованому списку і доволі швидко усі спроби мене дістати завершилися нічим. В країну прийшла війна, в банки вводились адміністрації від Нацбанку. Великі заборгованості списувалися. Мене внесли до "чорного списку" в банківській сфері. А сам я почав нове життя, новий бізнес. Спочатку викупляв по дисконту кредитні борги банків, які закрили свою діяльність на окупованих територіях.

— Це як?

— Наприклад, у позичальника, який мешкає на півострові Крим, в якомусь українському банку був кредит на сто тисяч. Банк залишає півострів і тому одні боржники воліють погасити борг — таких меншість, інші міркують, що ось так їм на голову звалилася халява. Завдяки старому знайомству я приходжу в банк і пропоную викупити такий борг, скажімо, за п'ять, десять чи П'ятнадцять тисяч. Звісно, банк такий: та пішов ти, шахрай. А я їм кажу, що краще це, ніж нічого. Тоді існувала ймовірність, що кредитні борги дійсно ніхто не поверне. Звісно, існував варіант напряму продати борги окупантським колекторським фірмам, проте загроза санкцій могли боляче вдарити по цим банкам. Тому мені неохоче пішли на зустріч. Переоформлені кредитні угоди наймані люди везли тими самими для перевезення готівки мікроавтобусами зі столиці на півострів, де колекторські фірми охоче купували стотисячний борг за тридцять чи сорок тисяч. Далі колектори знаходили боржників і вичавлювали з них повну суму, ще й з відсотками.

— Жах… — коротко підсумувала Ірина.

— То ж до чого я все це? — сам себе перепитав Микола Павлович, зупинившись на середині кімнати, — Гроші це дорога в один кінець, якщо вже йдеш за ними, то вибачай. Так само й щодо тієї по воді, Вероніки. Якщо я її перекуплю, то їй буде лише гірше. По її обличчю видно, що довга гривня це зовсім не для неї. До того ж бідолашній здається, що гроші можуть щось виправити в її житті. Але внутрішні демони Вероніки зовсім іншого калібру. Нехай краще той начальник комунального господарства тримає її на своєрідному повідкові мізерних коштів, які він періодично тягне з місцевого бюджету. Так система виглядає більш збалансованою.

— В такому разі я хочу для себе визначити одну річ: якщо ти настільки впливовий, то чому б тобі за власний рахунок не провести цю кляту каналізацію з водогоном для всього села?

— Відмінне питання. — оцінив Микола Павлович, — Але фінанси нізвідки не беруться і нікуди не зникають. Коли одні плавають на дні, інші здіймаються вгору. В нашій країні більшість знаходиться на дні, одиниці нагорі. Інша пропорція неможлива через характер народу. Ти ставиш логічне питання, виходячи зі своїх доходів, мовляв, от би мені такі гроші і моя благодійність зросла б у рази. Проте такі гроші здобуваються не завдяки, а саме всупереч благодійності. Проявиш милостиню раз, ти мусиш її проявляти далі, а коли далі не захочеш бути благодійником, то який сенс був у першій милостині? Потішити власне его? Ну тоді краще йди до психолога, який зможе вправити тобі мізки, інакше я добі нічим не допоможу.

Ірина підвелася і підійшла до вікна, схрестивши руки на грудях. На її обличчі був помітний легкий смуток. Денне світло налилося спекою і село ніби вимерло під палючим сонцем.

— Звучить так, ніби з цього всього немає виходу. — мовила вона.

Микола Павлович підійшов до неї ззаду і по-дружньому, ніби втішаючи, поклав долонь їй на плече:

— Людське тіло — пастка, людський розум — пастка, і люди добре об'єднуються поміж собою тільки коли про це не думають.