Сергій Рибницький "СВІТЛІ ДНІ ДЛЯ КАТІ". Розділ 7. Sublimation піднесення духу

 

— Вітаю! — бадьоро вигукнула Вероніка до Каті, яка зістрибнула на старе килимове покриття без голосного стуку твердою підошвою босоніжок, — Ви Катя, так?

Дівчина здивовано дивилася на незнайомку, в якої буквально блищали очі з незрозумілої причини. Вероніка стояла біля столу в синій блузі, літній білій спідниці, зібране чорне волосся на потилиці, підведені очі, помада на устах, білі туфельки, широка тепла усмішка. А все тому, коли Вероніка позавчора кохалася з нею, то дівчина мимоволі видала, що жінці трохи бракує жіночності. Сама Вероніка пояснювала це собі тим, що кожного дня Катя з'являлась без будь-яких споминів про вчорашній день і доводилося підкорювати Катю з самого початку. Якщо перші дні Вероніка дійсно проявляла ніжність і неймовірну чутливість, чим проникала в саме серце наївній Каті, то далі все більше проявлялась нетерплячість, адже розігрувати одну й ту саму сцену з дотиком, з чутливими словами, ніжним поцілунком, на який дівчина не завжди відповідала ставало все важче. В хід йшло вино, хоча сама Вероніка від кількох ковтків також втрачала розміреність і промовляла слова відсторонено й глухо. Їй довелося навести лад в цій кімнаті із синім баком. А в кімнаті навпроти вдалося обладнати щось більш-менш схоже на спальню завдяки тому, що Володимир розщедрився, аби їй завезли стару тахту, крісло і ще кілька дрібничок. Світло так і залишалося відрізаним, тому доводилося обходитися ліхтариками і невеликою зарядною станцією.

Вероніку п'янило від Каті та її тіла. Це тривало вже тиждень. Спочатку вони зробили це в її автівці під тріскотню радіоприймача, півгодини долоні та уста ковзали шкірою одне одного, а Вероніка все частіше проникала нижче лобкового волосся у її міжніжжя, що від такого різкого переходу Катя ще більше червоніла на обличчі, прагнула сором'язливо відсторонитися від жінки. Але Вероніка все напирала і шепотіла, щоб Катя це прийняла і дозволила собі плисти рікою насолоди. Жінка вимкнула слабке світло в салоні і все далі відбувалося в темряві. Катя здавлено крикнула, затремтіла тілом, а з нею і застогнала від чуттєвого задоволення сама Вероніка, так наче в неї самої стався оргазм. Проте Катя за хвилину зникла і жінка поринула в солодкий сон оголеною на порожньому сидінні. Наступного вечора усе повторилося. За кілька вечорів жінка крім чуттєвої насолоди захотіла більше фізичної. Вона підказувала дівчині, що робити і як, проте молода сором'язливість не дозволяла піймати відповідний ритм. Якось вона просто схопила Катю за волосся і ткнула собі у міжніжжя, буквально підвищуючи на нещасну голос що і як треба робити. Певне, завдяки емоційному натиску, Вероніка звивалась кілька секунд, ловлячи в тілі поштовхи насолоди завдяки язикові дівчини. Проте наступного вечора довелося починати спочатку і Катя все так само соромилась як і першого разу. Позавчора Вероніка кохалась без особливого запалу, рухи втратили гнучкість і відчуття ритму, Катя дозволяла проникати в себе, але бажання до жінки не відчувалося в її очах. Після спроби Вероніки притулитися своїм міжніжжям до розчахнутого міжніжжя дівчини, яке більше закінчилось натертими стегнами, аніж оргазмом, Катя й промовила ту фразу про брак жіночності у Вероніки.

Зранку спеціалістка дістала одежу придбану нещодавно в крамниці найближчого містечка. Власне, ідею купівлі більш жіночої одежі подав Володимир, мовляв, треба більше офіційності, а то футболка, спортивні штани чи джинси справляють враження ніби вона якась чорноробоча. А має виглядати як професіоналка, якій необхідно довіряти. Сексизму було вище голови, проте гроші Володимир також дав — тоді чому б не приміряти на себе новий образ: білий жакет, спідниця, білі туфлі, синя блуза. Таке враження, що зібралась кудись на весілля. Не вистачало сережок у вухах, проте був золотий ланцюжок із хрестиком. Хрестик вдало сховався під блузою, а ланцюжок весело поблискував на шиї. Трохи косметики на обличчя і вона поглянула на своє віддзеркалення у вікні з надвору. В її образі читалося щось приховане, хижацьке і одночасно щось приховане. Це Вероніці й сподобалося.

— Валентин Петрович мені про вас розповідав. — після представлення мовила Вероніка.

— Невже? — розгублено перепитала дівчина.

— Він сьогодні на виїзній нараді по лінії охорони здоров'я, тому просив вам переказати, щоб ви допомогли йому тут на місці.

Катя озирнулась на кімнату, де трапилися зміни, про які дівчина ніколи не знала. З'явився килим, стіл застелений клейонкою, по середині столу стояла ваза із вчорашніми трояндами, таріль з яблуками, горнятка для напоїв. В кутку кімнати стояла середніх розмірів термосумка із холодоелементами всередині — вона виконувала роль холодильника, а холодоелементи періодично охолоджувалися в холодильнику місцевої крамниці, де Вероніка стала постійним покупцем. Продавчиня залюбки надавала їй таку послугу. На плиті стояв туристичний пальник, а на осонні знайшли свій притулок кілька акумуляторних ліхтариків. Вероніка для дівчини здавалась секретаркою в кабінеті, хоча кімната мало чим нагадувала кабінет.

— Чим я можу вам допомогти? — Катя озирнулась на синій бак позаду себе.

— Катю, давай одразу на "ти". — запропонувала Вероніка, узявши її за руку і посадивши за стіл, при цьому жінка закусила нижню губу, відчувши дотик до коханої людини, — У Валентина Петровича, вірніше в нього вдома виникли проблеми з водогоном. Вірніше, самих проблем з водогоном немає, але сусіди по вулиці хочуть міняти водогінні труби. Розумієш, так?

— Міняти старе не нове це добре. — промовила Катя тонким голосом.

Вероніка сіла за стіл збоку перед Катею, що її закладена нога на ногу опинилась практично перед обличчям дівчини, від чого та дещо відхилилась на спинку стільця. Проте жінку це розсмішило, якщо згадати як Катя обхоплювала ці ніжки руками і впиналась устами, що навіть на внутрішньому боці стегна залишився засос. Вероніка дійсно ледь не засміялась, але вчасно взяла себе в руки.

— Тут непроста ситуація, Катю. Я займаюся консультацією і діагностикою по системі водозабезпечення і виявилося, що є певна загроза якщо спробувати замінити водогін на цій вулиці.

— Можливо, — кивнула Катя, — тільки я тут до чого?

— Валентин Петрович каже, що в тебе є схильності до технічних знань.

— Що? — розгубилася Катя, ніби викрили її таємницю.

— Крім того, що ти навчаєшся на юриста, він помітив, що ти добре розбираєшся в точних науках. — трохи виправилась Вероніка.

— Не знаю, що на це відповісти.

— А я тобі скажу, що сьогодні день можливостей, день коли можна допомогти людям.

— Яким людям?

— Сусідам на його вулиці. В цих людей виникла ідея з заміни водогону. А я ось вже місяць вивчаю це питання і виявила, що старі труби міцніші за ті, які мають поставити на заміну. Нові з менш якісного матеріалу.

— Будь-який матеріал з часом зношується, тому це не аргумент.

— Ось бачиш, ти добре петраєш в технічних питаннях. — усміхнулась Вероніка.

Однак, схилити Катю до роботи виявилося непросто, адже спеціалістка все невірно розрахувала. Спроба переконати, що новий водогін по параметрам гірший за старий, виявилась недолугою як тільки дівчина ставила питання. Які параметри труб, а чи можна ознайомитись з результатами лабораторних випробувань, яка пропускна здатність нового водогону? Вероніка дарма нахвалювала технічні вміння дівчини, адже критичне мислення Каті змусило жінку шукати вихід з ситуації, яка склалась завдяки її ж брехні.

— Мені здається, що Валентин Петрович дарма протестує проти прокладання нового водогону. Тут щось інше. Чи ти також не знаєш, чого насправді хоче Валентин Петрович? — запитально поглянула Катя на жінку.

— Ти про що? — зам'ялась Вероніка.

— Ти краще скажи правду: що саме від тебе хотів Валентин Петрович?

— Хіба я брешу?

— Так. Ти надто яскраво виглядаєш, ніби квітка, яка хоче приманити до себе бджолу. Проте річ не у водогоні, так? Валентин Петрович хоче когось вирахувати, вивести на чисту воду, так?

— Не знаю. — Вероніка розгубилась, намагаючись сформулювати якусь правдоподібну відповідь, — Чому ти так кажеш?

— Тобі не варто знати.

— Якщо мене у щось вплутали, то я повинна знати.

— Це небезпечно. Вірніше, це справжнє божевілля. — нервово посміхнулася Катя, а Вероніка налила їй чашку свіжої кави.

— То ти розповідай, боя також не люблю виконувати чужі вказівки, не знаючи на що йду. — хитро виманювала інформацію спеціалістка, сідаючи навпроти дівчини.

— Скажи, Валентин Петрович розповідав тобі про одного розумово відсталого хлопця? — перепитала Катя.

— Вперше чую.

— А він ділився деталями смерті своїх дітей?

— Тільки те що по… міліція забрала всі документи з їхньої квартири.

— Тоді ти мало що знаєш.

— Хотілось би дізнатися більше.

— Краще не треба, я от не з своєї волі дещо дізналася, то мене слідчі допитували тривалий час. Не хочу, що й ти через це проходила.

— Годі мене страхати. — хоча Вероніка бачила, що дівчина справді боїться і від того виглядала ще більш прекрасною. — Вдень можна й про темряву говорити.

Дівчина все одно вагалась, торкалась пальцями гарячої чашки, поправила волосся, стискала і розслабляла уста доки не промовила:

— Я не знаю, чому мені це розповів Валентин Петрович. Вперше він про це згадав коли я приїхала до нього минулої весни. Він трохи оклигав після трагічних подій. Його ще й добре підтримує його заступник Самсоненко. До того Валентин Петрович кілька разів приїздив до університету, де ми з ним бачилися, розмовляли про Павла. Останнього разу він попросив мене знайти папери молодшого сина в лабораторії. Коли я їх привезла, то він перепитав, чи не можу я завітати на кафедру гуманітарних наук, де викладав його старший син, і взяти ще й папери Дениса.

— Кафедра гуманітарних наук? — здивовано перепитала Вероніка.

— Його син Денис був старшим викладачем з мистецтвознавства. В технічному університеті є дрібка гуманітарних наук для загального розвитку. Це нововведення одного з проректорів. Певне, в твоєму університеті гуманітарних наук не вводили.

— Ні, не було. — Вероніка промовчала, що ніколи не закінчувала університету.

— Думаю, зараз в кожному виші це з'явиться. Так ось, прохання Валентина Петровича було більше ніж дивними, тому я відмовила, оскільки це було неможливо. А коли я приїхала сюди, то перепитала в нього, навіщо йому потрібні папери ще й старшого сина. Хоча питання було дурнуватим, бо ж можливо батько хотів зберегти собі щось про дітей. Замість відповіді він розповів мені недолугу історію про патлатого розумово відсталого хлопця, який жив разом зі своєю бабцею. Той хлопець блукав околицями села, лісами й полями і все розмовляв сам із собою. Говорив про все, особливо про голод і те як люди божеволіли від нього. А ще про холод, пітьму, пандемію і війну. І щоб усі трималися вогню. Цей образ патлатого хлопця все не виходить у Валентина Петровича з голови і я уточнила, наскільки той хлопець існував насправді. Можливо, це через страх виник образ якось уві сні і пророчив саморуйнування? Валентин Петрович не надто в цьому впевнений, але каже, що бачив цього хлопця на старій чорно-білій фотографії в одному із будинків в селі. Фото висіло на стіні як сімейна реліквія. Протягом років він забувся в кого, в якому будинку, але одна деталь змісила Валентина Петровича вийняти той образ із забуття. На фото хлопець сидів на старому дивані і дивився перед собою нетямущим поглядом, а за його спиною на стіні висіла картина, на якій було зображено чотири фігури із розмитими контурами. Що собою являла та картина, Валентин Петрович й досі не знає.

— В твоїй розповіді багато чого невідомого. Здається це все ігри уяви. — підмітила Вероніка, яка не надто всерйоз сприймала подібні розповіді, хоча дослухалася до кожного слова про дивні речі, тим більше, що сама Катя була не менш дивним явищем.

— Так воно і є. Це лише слова Валентина Петровича. Він лише додав, що його Денис планував захист кандидатської на основі якоїсь картини. Казав, що навіть бачив ще одне фото, на якому його старший син поряд картини. Вгадай якої?

— Це та сама картина?

— Так. Але знову ж таки, це зі слів Валентина Петровича. І він чомусь впевнений, що цей розумово відсталий хлопець жив з ним на одній вулиці і що хтось про хлопця знає в селі. Валентин Петрович хотів розпитати своїх сусідів про хлопця, але з невідомої причини думав, що ніхто йому не скаже правди. Тепер він може скористатися ситуацією з водогоном. Як гадаєш?

— Ну… — Вероніка розгубилася від озвученої Катею теорії і ситуації з покійним Бойком, — можливо десь так. І як нам тепер бути?

— Краще поговорити з Валентином Петровичем. — все пропонувала Катя, — Я хочу зрозуміти, наскільки він одержимий цією ідеєю.

— А може для початку поговорити із сусідами?

— Це все одно що шукати привида. Я ніколи не бачила того хлопця чи дивної картини. Я на кафедрі мистецтвознавства була лише під час пар і ні в кого не розпитувала про покійного викладача чи невідому картину. — Катя немов виправдовувалась перед жінкою.

— Слухай, а якщо дійсно Валентин Петрович щось знав… знає і просто хоче, щоб сторонні люди поговорили із сусідами? Ну, щоб ми не напряму розпитували про дивакуватого хлопця, а саме намагалися переконати людей, що їм не потрібен новий водогін або це взагалі погано для них. — запропонувала жінка хитрий, але не вишуканий маневр.

Катя хитнула головою:

— Це абсурд. Якщо ми можемо зрозуміти про примарну людину, розмовляючи про водогін?

— Згодна, А ось ще один варіант: що як Валентин Петрович домовився із селищною радою, аби він вмовив людей відмовитися від нового водогону, а селищна рада у свою чергу пошукає для нього того патлатого хлопця?

— Можливо, — погодилась Катя і ковтнула трохи кави, — але це все дивно і я не знаю про що говорити з людьми. Ми хоч разом підемо?

— Звичайно, бо ж куди я відпущу тебе одну. — підморгнула Вероніка.

Після пізнього сніданку вони вийшли назовні під спекотне серпневе сонце, яке зависло полуднем. Катя одразу відчула неймовірну духоту і скинула жакет.

— Оце спека у вересні. — промовила вона.

— Намагайся бути менше під сонцем. — Вероніка попри білий одяг, також відчувала пекуче сонячне світло і тому рухалась поволі, аби піт не тік струмком.

На вулиці жодної людини. Вони тримались паркану, вздовж якого росли високі і не надто дерева. Проте тінь не рятувала. Під пахвами одразу зібрався піт, Вероніка вже пошкодувала, що не вдягла звичайної одежі, тоді як ця була явно дешевої штучної тканини. Катя взагалі виявилась не готова до настільки пекучого сонця і їй здавалося, що ще трохи і вона зомліє на гарячу землю. Десять метрів і ось високий синій паркан з профнастилу, брама, обшита таким самим профнастилом. Вероніка гучно постукала об браму, що пес на подвір'ї задзвенів ланцюгом і важко захекав замість гавкоту. Кілька секунд і більше нічого не чути. Вероніка вже сильніше грюкнула кулаком, на що собака озвався пронизливим гавкотом. Катя нервово терла долоню об долоню, нервуючи перед розмовою з незнайомими людьми. Вероніка встала навшпиньки, витягнувши шию в очікуванні, що хтось з'явиться на подвір'ї. Десь грюкнули двері і вздовж стіни промайнула худорлява жінка пенсійного віку в білому із синіми смугами літньому платті. Вона підійшла до брами і приставила руку до чола, аби краще розгледіти гостей під полуденним сонцем. Після короткого привітання і представлення першою заговорила Вероніка:

— Щодо нового водогону існує ряд проблем, які ми хочемо вам озвучити, пані Таїсія.

— Так, я слухаю. — спокійним тоном мовила господиня.

— Ви виступаєте за те, щоб повністю замінити водогін на вашій вулиці?

— Ну так, це давно слід зробити, труби тут проведені років сорок тому і їх "латали" як не кожен рік, то через рік.

— Дивіться, це можливо але ж доведеться перекрити дорогу і всю її перекопати. — вела своє Вероніка, хоча й сама розуміла, що озвучені нею аргументи просто дитячі.

— Ну як будувати хату, то треба й під фундамент спочатку викопати котлован. — вторила пані Таїсія, — Ми з Миколою Павловичем усе обговорили і він готовий контролювати процес.

— Перепрошую, а як у вас водогін заходить у подвір'я? Вздовж паркану, чи як? — перепитала Катя.

— Та ось так: під брамою від вулиці до колонки навскоси, а звідти в літню кухню до раковини і бойлеру. — вказала рукою господиня на ділянку подвір'я, на важку чавунну колонку біля паркану в тіні старої вишні, до якої тягнулась клумба пишних ірисів.

— Які у вас гарні квіточки. — усміхнено мовила Катя.

— О, це я їх трохи полила, бо така спека, що ледь не припали до землі.

— Які гарні. Можна я їх понюхаю? — попросила дівчина своїм солодким тонким голосом, що пані Таїсія розвела руками.

— Ну так, дивіться вони такі красиві. — мовила господиня з усмішкою, — Кожного сезону квітнуть, радують око мені і Танюші.

— А хто така Таня? — поцікавилась Вероніка, яка любовно спостерігала як Катя присіла біля клумби, обережно нахилила стебло до свого обличчя, майже торкаючись носом фіолетових язичків.

Вгледівши цю картину пес на ланцюзі жалібно заскимів біля літньої кухні.

— Подруга моя, ми тут разом живемо. — мовила пані Таїсія і Вероніка згадала як кілька тижнів тому Микола Павлович розмовляв з цими жінками, а ще вона подумала, що ці жінки живуть тут як коханки і що, можливо, сама Вероніка з Катею могли б так жити в майбутньому кожен день.

На підтвердження своїх думок Вероніка помітила як городу поволі йде ще одна стара жінка в світло-жовтій блузі і коротких зелених лосинах. Дещо огрядна, фарбоване світло-коричневе волосся, яке стирчить в різні боки. Погляд блакитних вигорілих очей одразу націлився на Вероніку. Підійшовши ближче, Таня дістала цигарку з пачки на осонні літньої кухні і випустила у без того душне повітря струмінь диму.

— Що це у нас за гості? — безцеремонно мовила Таня.

Пані Таїсія їй пояснила, а Катя повернулась до всіх присутніх і мовила, показуючи на квітку:

— Подивіться лише на неї — в неї пелюстки склалися ніби в собачу мордочку!

Пес на ланцюгові знову заскавчав, решта троє перезирнулися і Вероніка жестом спробувала пояснити, мовляв, дівчина вперше в селі.

— Нам не завадить заміна водогону. — до розмови приєдналася Таня, — Хіба в селищної ради на це немає грошей?

— Питання не лише в грошах… — почала Вероніка, але слово перехопила Катя.

— Гарна у вас клумба. Такою спекою квітам треба багато води.

— Так, дуже гарна. Дякую. — радісно мовила пані Таїсія, — і щодо спеки ви праві, бо таке літо нещадне, геть немає дощів.

— Та ти помішалась на цих квітах. — напівжартома дорікнула Таня, — І поливаєш, доглядаєш, навіть вносиш підкормку. Лише одні квіти цікавлять, спостерігає їх годинами.

— "Ми мусимо пам'ятати, що те, що ми спостерігаємо, не є власне природою, а лише природою, яка відкривається нашим методам пізнання". — процитувала про себе фразу пані Таїсія, ніби кинула виклик невідомо кому.

— Тс-с-с-с, тихо… — злякано і одночасно роздратовано шикнула до неї подруга.

Катя ж усміхнулась і запитала:

— Ви цитуєте Гайзенберга?

Обидві старі жінки злякано поглянули на дівчину, ніби вона щойно розкрила страшну таємницю, пов'язану з ними. Вероніка ж нічого не зрозуміла. За мить Таня погасила цигарку і зайшла в літню кухню, роздратовано кинувши через плече:

— Я ж просила тебе: не патякай!

Пані Таїсія заговорила розгубленим голосом до гостей:

— Ні, що ви. То так слова впали на язика. А як ви кажете Гайзе… Гейзе…? Та ні, ви що. Я не знаю таких мислителів… тобто, прізвищ.

— Ну гаразд… — протягнула Катя, звівшись в повний зріст, — Слухайте, у вас дуже гарна клумба. Вам її буде не шкода?

— Шкода? А що їй загрожує? — розгублено запитала пані Таїсія.

— Так це щодо водогону. Просто я дивлюся зараз на ваше подвір'я і мені стає шкода ваше затишне обійстя, адже подвір'я у вас вузеньке, а для прокладання нового водогону треба буде заїздити екскаватору.

— Сюди? Екскаватору?! Навіщо треба той екскаватор? — невдоволено підвищила голос господиня.

— Для прокладання нового водогону. — швидко перехопила розмову Вероніка, яка стояла поруч, намагаючись зрозуміти, що ж так налякало цих двох жінок хвилину тому.

— Так нехай по вулиці й ведуть. — вказала жінка рукою в бік прочиненої брами.

— В цьому саме й полягає проблема. — спеціалістка на ходу міняла тактику і вигадувала проблему, — Розумієте, заміна водогону передбачає труби певного діаметру, який більший від старих труб і тут жоден перехідник не допоможе. Якщо проводити систему по вулиці, то треба далі продовжувати подвір'ями, аби підвести до кожного споживача і його крану.

Очі пані Таїсії округлилися і вона з жалем оглянула своє затишне охайне подвір'я між сусідським парканом і стіною будинку:

— Ой, та як же це він все розкопає. Це ж на метр в глибину. Тут в селі вручну копати немає кого найняти. Хіба що толя, але він то вдома, то десь на заробітках. Та й коли він все те розкопає? Що це у вас за проект?

В останній фразі відчувалося роздратування, що Вероніка спостерігала за Катею і в думках дякувала дівчині, що та намацала слабинку місцевих мешканців.

— Так ми й про це говоримо. — продовжувала далі спеціалістка, — Сама ідея заміни водогону виглядає чудовою, проте вона доволі проблемна на практиці і загрожує пошкодженням майна мешканців. Тут можуть все подвір'я перекопати.

— Навіщо мені тут все перекопувати? За один день зірвуть усе покриття, а коли ж та земля сяде до звичного рівня?!

— Перепрошую, що не сказала вам одразу. Труби не будуть закопувати доки не затягнуть усі з'єднання і не перевірять чи немає течій. Це десь місяць роботи.

— Що?! Цілий в мене замість подвір'я буде ціла гора землі?!

— І заодно у вас не буде води. — тихо додала Катя.

— Так, — підтвердила брехню Вероніка із самовдоволеним виразом на обличчі, — вам слід потурбуватися про запаси води десь на місяць, бо швидше запуску системи точно не буде.

— Але ж Микола Павлович казав, що не буде якихось значних розкопок, що усі роботи пройдуть лише по вулиці.

— Ну, Микола Павлович на деяких речах розуміється погано. Тоді як селищна рада мусить реагувати на його запит. — усміхнулась Вероніка, а з нею і Катя, — Тому ми й завітали до вас. Якщо вас влаштовує проект заміни водогону, то ми підтвердимо вашу згоду для початку робіт.

— Ні, ви не отримаєте від мене згоду! — категорично відповіла пані Таїсія.

— То ви проти? — уточнила Катя.

— Я не проти, але й не таким чином як цей проект має виконуватися. Вода ж тече нормально, протікань немає, То навіщо все це міняти? В мене труби давно проведені в землі. Миколі Павловичу добре — він може собі провести каналізацію, найняти техніку, а мені як бути? Місяць земля лежатиме купою. А коли піде дощ і буде повна траншея води, що тоді? Якщо Микола Павлович хоче собі новий водогін, то най робить його собі сам, хай веде хоч окрему лінію собі в басейн, а мені їсти приготувати, помитися — цього що є й вистачить.

— О, це ви добре підмітили. — оцінила Катя, — Ви тільки не нервуйте, не варто воно того. Що там той як його… Микола Павлович, та й що селищна рада — у них свої питання, які йдуть далі від ваших простих потреб.

Пані Таїсія дещо відсахнулася, мовляв, не треба мене жаліти, лише не накидайте на голову таких масштабних проблем.

— Ось це я також щойно зрозуміла, що іноді старе не варто зачіпати. — зізналася дівчина, — Дивлюся на вашу господу, подвір'я, клумби і все інше, розумію настільки воно цілісне, живе й затишне, ніби якось усе злилося в єдине ціле, де людина справді живе, а не просто існує. І якщо спробувати щось замітини — вся ця цілісність зникне.

— Як корабель Тесея… — мовила ненароком пані Таїсія, але різко затулила рота долонею, а через мить спокійно мовила, — Доню, оце я теж збагнула: скільки сюди було вкладено сил і все будувало знизу вгору, і все так з'єдналося, ніби вросло на віки. А от новий водогін тут не приживеться. Відчуваю, що з ним вже щось не так. Навіть коли старі труби остаточно згниють і доведеться монтувати нові… Нас тут вже не буде. — важко видихнула жінка.

— Ой, це сумно. — співчутливо мовила Катя і раптом обійняла господиню, що та сховала свою обличчя в молодому плечі і шморгнула носом.

Несподіваний вчинок Каті змусив незручно почуватися Вероніку, ніби вона тут чужа, не здатна знайти спільної мови з людьми. Разом з тим, коли вони удвох з Катею вийшли на вулицю, знаючи, що тепер пані Таїсія не підтримує проведення нового водогону і що дійсно є можливість перетягувати місцевих на свій бік, то спеціалістка в азарті щипнула Катю за сідницю.

— Ай, ти що?! — різко відмахнулась Катя від жінки.

— Та це я так. — Вероніка спробувала представити це як невинний жарт, — Я й не сподівалася, що нам ось так вдасться хоч когось переконати.

— Не роби більше так! — з ноткою гніву мовила Катя, хоча Вероніка не зауважила цього, бо до вечора усе може змінитися.

— А ти не хотіла в них розпитати про патлатого розумово відсталого хлопця? — Вероніка перевела розмову на іншу тему і пішла вулицею до наступної брами.

— Ні. — Катя йшла слідом з виразом легкого роздратування на обличчі. — Вони чомусь бояться говорити про розумні речі. Значить, інші таємниці в них не вивідаєш.

— Розумні речі? Це ти про Гайзенберга? Цього дядька із серіалу?

— Гайзенберг? Не знаю щодо серіалу, але це видатний німецький мислитель, хоча в нас лише починають його вивчати. Кажеш, є цілий серіал про нього? Документальний чи художній? Якщо є відеокасети з цим серіалом, то охоче подивлюся.

В сусідньому будинку, який більше височів над будинком старих жінок, жив чоловік передпенсійного віку. Його подвір'я було заставлене різним хламом, дровами, будівельними матеріалами, а сам він був худорлявий, з глибокими рисами обличчя, які демонстрували його всеохоплюючу неймовірну втому. Він ходив в брудних штанях і футболці, навіть не пояснюючи, чим зайнятий. Вони не ризикнули заходити до цього незнайомця на подвір'я, а той й не прагнув їх запросити, навіть не відчиняв брами. Розмова тривала уривчасто і чоловікові ідея нового водогону видавалася обтяжливою.

— Нове це добре. — мовив він хриплим практично сонним голосом, гладячи свою рідку чорну шевелюру, яка приховувала лисину, — Старому я все ніяк не можу дати ради. — вказав він на мотлох на своєму подвір'ї, — Є от в мене купа старих деталей, а куди їх збути, бо вони усі до "волги" чи до "ВАЗа". У вас є автівка?

— "Шкода". — зізналась Вероніка.

— О, чеське. Як пиво. — підмітив чоловік, який ще не називав свого імені, — Давно не пив. У всіх зараз імпортні автівки. А мені що робити? Якщо ви здасте свою "шкоду", то в мене для неї вистачить місця.

— Подумаю про це.

— А я от не думаю, все чекаю, все чекаю, що воно якось все саме вирішиться, знаєте.

— Виглядаєте доволі втомленими. — підмітила Катя, яка ховалася в тіні старої сливи, — Певне, все через спеку. Давно не було такого спекотно вересня.

Чоловік почухав обличчя, подивився на гостей біля брами, озирнувся на своє занедбане подвір'я:

— Так, спекотна осінь. От би пішов дощ. Чорт, якщо вже осінь, то треба якусь роботу шукати, бо це вирівнюю підлогу в будинку — клята земля просіла. Знаєте, тут колись було озерно, але воно геть не підходило владі, то ж усе засипали і вирівняли. Але земля буває просідає.

 — А ви не пам'ятаєте, в селі колись жив хлопець трохи відсталий в розвитку? Жив разом з бабусею.

— Як його звати?

— Не знаю імені. Знаю, що він такий патлатий був, сам із собою розмовляв, ходив в лісі край села.

Чоловік собі задумався і почухав лівий бік.

— Не знаю такого. А коли він жив, в які роки?

— Десять років тому, — мовила Катя, — ще за радянщини.

Вероніка поморщилась через таку часові невідповідність. Як можна всерйоз розмовляти з людьми коли ще потрібно "синхронізуватися" зі своєю напарницею? Проте чоловік задумливо почухав потилицю і видав:

— Ага, десять років тому, коли ще була радянщина. Ну так, це багато чого пояснює. Ні, не знаю такого хлопця. В нас десять років тому було важко відрізнити відсталих по розуму від звичайних, розумієте. Усі були по-своєму патлаті і розмовляли самі із собою.

— Зрозуміло. — мовила Вероніка, — Наскільки мені відомо, ви вирішили все-таки провести до себе новий водогін, так?

— Я? — здивовано перепитав чоловік, — Я нічого не вирішував, оскільки треба провести новий водогін, то хто я такий, щоб бути проти цього. Кажете, вже осінь?! Дідько, в мене ще картопля не викопана.

— Маєте втомлений вигляд. — співчутливо промовила Катя ту саму фразу, що раніше.

— Та я й нічого сьогодні ще не робив. Все кручуся то тут, то в будинку. А так мене ото тисне те попереднє життя. — скривився чоловік, — І чого я було пішов ТУДИ, повірив тим високим чинам, а? Сиджу тепер тут і думаю, скільки всього було зроблено й накоєно, що втомлююся так, що аж голова гудить.

— Якщо ви так стомилися, то навіщо вам новий водогін. — тиснула своє Вероніка, хоча їй було важко налагодити контакт з цією людиною, в якої думки стрибали від одного до іншого.

— То я кажу, що не хочу того водогону, але прийшов цей чорт і каже, що усім треба, то й мені треба.

— Виявляється, не всім треба.

— Не вірю, в нас люди як бачать можливість хапнути, то беруть все і ще просять.

— Ні, дехто з них втомився. — мовила Катя.

— Втомився? Може бути. В них може бути більше сил, а я чесний, я своєї втоми не приховую. А люди також не можуть довго усе в собі тримати.

— Крім того, — додала Вероніка, — вам перериють усе подвір'я для прокладання нового водогону.

Чоловік почухався і озирнувся на своє подвір'я:

— Що, геть усе подвір'я?

— Так.

— Та вони з глузду з'їхали. Це ж труба — навіщо рити так багато?

— Проект вимагає, щоб увесь водогін було з'єднано і підключено до того як труби закопають в землі. Це для кращого контролю. — брехала Вероніка.

— На біса мені той контроль? В мене й так є вода, навіщо це усе міняти, навіщо ці складнощі? Кому це взагалі потрібно?

— Миколі Павловичу.

— А, цьому чорту. Ну так: позичив грошей, бери і підтримуй його.

— Вам давали гроші? — перепитала Катя.

— Ще ні. Обіцяв пізніше. Казав, що ідеальним словом є "Бог", але додайте одну літеру і вийде "Борг". Але тепер мені його гроші не потрібні. Я втомився випрошувати гроші, навіть якщо їх чесно заробив.

Спека дісталась вечора. Вони поверталися до будинку покійного Бойка втомлені і спітнілі. Розмови з місцевими вимотали їх обох, проте частина мешканців на вулиці все ще виступали за прокладення нового водогону. Для Вероніки головним був сьогоднішній результат, тоді як Катя почувалася обманутою. Вона віддала багато сил, переконуючи незнайомих людей, які буквально тягнулися до неї, сприймали її щирою милою дівчиною. Тоді як до Вероніки вони відносилися з прохолодою. Катя подобалась людям, вона проявляла чуйність, розуміла їхні потреби і настрій, хоча й бачила вперше. З Веронікою усе було не так, навіть її одежа не справляла достатнього враження. Катя заодно розпитувала про хлопця-примару, але ніхто такого не знав, тому їй здавалося, що її банально використали і не стільки Валентин Петрович, скільки ця жінка в білому костюмі, можливо, вона й не має відношення до технічної професії, можливо, вона звичайна шахрайка.

Вероніка стиха говорила те, як їм вдалося зробити усе сьогодні: посіяли сумніви в душах місцевих і заодно вберегли їх від важких робіт, адже копати метрові траншеї через все подвір'я це надто важко. Новий водогін того не вартий. Так, старі труби піддатливі впливам середньої важкості, що достатньо сильних морозів на кілька тижнів чи щоб вулицею промчала багатотонна вантажівка з повним причепом і трубу може прорвати. Якщо прокласти новий водогін, то й він не застрахований від подібного. Звісно, можна узяти до уваги прохання Миколи Павловича про азбестові кільця, які б слугували своєрідним тунелем, проте цей впливовий дядько не враховує того, що це зробить проїжджу частину вулицю ще більш крихкою, заведуться паразити, особливо пацюки сновигатимуть внизу цілими зграями. А також існує ймовірність збирання дощової води, яка може зібратися за першої сильної зливи, що завдасть значно більшої шкоди будівлям, ніж банальний прорив труби. Вероніка захопливо все це розповідала, тоді як Катя помітила на вечірні дорозі ще одну фігуру в білій одежі.

Микола Павлович рідко з'являвся на вулиці. По-перше, він зазвичай жив відособлено від решти, по-друге, крім водогону йому тут немає про що розмовляти з місцевими — чоловік тут залишався чужинцем, по-третє, кліматичні умови як то спека, дощ, холод чи навіть сильний вітер змушували його практично весь час сидіти в будинку чи гуляти подвір'ям, де в нього були усі зручності. І все ж, останні події змушували все більше виходити на розбиту дорогу, спілкуватися з людьми, доходи яких були просто мізерними, що Микола Павлович ледь не сміявся вголос, а ще задумана ним авантюра, пов'язана з водогоном, з виборами селищного голови, де основним кандидатом буде не він, але точно той, хто попре діючого голову геть з посади. Крім того, після обіду він спілкування по телефону з місцевим таксистом Сашком, який періодично підвозить різні товари, а сьогодні знадобилося дещо поповнити з гігієнічних засобів і заодно трохи фруктів захотіли Ірина. І тут Сашко між іншими говорить, що чув ніби Микола Павлович налаштовує людей проти селищного голови. Сам Микола Павлович тактовно сказав, що не коментуватиме цього. Сашко усе зрозумів і додав, що одна знайома чула, що хтось із селищної ради ходить по домівкам місцевих і агітує людей до того, щоб ті відмовилися від прокладання нового водогону. І нібито це їм вдається. Для переконливості Микола Павлович знайшов мобільний номер когось із сусідів і зателефонував людині. Розмова вийшла стиснутою, рваною, але із аргументом від співрозмовника, що заміна водогону їхньою вулицею явно зайва.

Він відмітив про себе, що труднощі все одно виникають, як не плануй, як не розраховуй рівняння. Микола Павлович відчував одночасно азарт і роздратування. Він зателефонував у місцеву крамницю, де рідко щось замовляв, але місцеві продавчині охоче йшли з ним на контакт. Він дізнається, що дві молоді жінки ходять його вулицею і "обробляють" сусідів. Заради цікавості він вийшов за браму, аби поглянути на цих представниць селищної ради. Вечір з довгими тінями був не настільки спекотним, а лише задушливим, до того ж недавно проїхала автівка, здіймаючи за собою куряву. І ось Микола Павлович їх помітив. Спочатку він не одразу впізнав Вероніку в білому діловому костюмі і синій блузі. О, як це дешево! Ходити в яскравому костюми із синтетичної тканини і переконувати людей, не даючи їм нічого взамін. Ось тобі й спеціалістка. Стала більш говірливою і розкутою. І ще молодша від неї дівчина в сірій сукні, явно стомлена і невідомо хто. Микола Павлович важко видихнув і пішов на зустріч своїм опонентам.

Катя спостерігала як до них наближається якийсь чоловік. Його рухи дещо скуті, але цілеспрямовані. Вероніка також зауважила Микола Павловича, який навіть тут на сільській порожній дорозі серед куряви, яка осідала на його білій дорогій одежі, являв собою втілення вічно серйозної людини, зосередженої на своїх справах.

— Бачу, селищна рада більше не бездіяльна. — усміхнувся Микола Павлович, представляючись Каті, протягуючи їй та Вероніці свою руку для вітання, — Як я й казав, нейтральних людей не існує.

— Микола Павлович, — Вероніка дещо запиналась, знаючи, що при розмові з такою людиною слід виважено підбирати слова, — це така робота… Потрібно підтвердити свій звіт і…

— Та годі, — майже по-дружньому усміхнувся чоловік, — вам заплатили гроші — от ви вже й працюєте. Нічого нового під цим сонцем. Я навіть радий, що кожен із нас стоїть по різні боки барикад і не набиває собі додаткової ціни.

— По різні боки барикад? — задумливо перепитала Катя.

— Так я називаю наше скромне протистояння. Ось моя фортеця, — вказав він на свій вартісний будинок за високим парканом, — яка мимоволі знаходиться в облозі вашими силами. Ви гадали, що змогли здійснити хитрий маневр, щоб виманити мене, зробити вразливим, але ви самі тепер знаходитесь на лінії вогню. Нині ви маневруєте і я чув доволі успішно. Але це тимчасово.

— Ми не ведемо з вами ніякого протистояння. — солодким втомленим голосом мовила Катя, — Ми допомагаємо людям розібратися в проблемі нового водогону.

— Для селищної ради усе нове — це проблема. А суть цієї проблеми у витратах, на яких важче вкрасти. — різко зауважив Микола Павлович.

— Ви ставите на селищну раду клеймо. — говорила далі дівчина, — Тоді як там працюють звичайні люди, такі як і ми. А ви думаєте, що вони такі, якими ви їх хочете бачити.

Микола Павлович хмикнув на таку наївність і поглянув на Вероніку, яка й слова не вставила, а потім на Катю:

— Я не думаю, я знаю. З огляду на ваш вік, Катю, на ваші твердження, ви ще життя нормального не скуштували.

Вероніка  від нервування вставила цигарку в рота, проте Микола Павлович різко мовив до неї:

— От тільки не треба цього тут! Без цигарок. Якщо не вмієте тримати розмову без цигарок, той не починайте дискусій.

У жінки від здивування здійнялися брови вгору, та все ж цигарку сховала. Микола Павлович відчув її слабку позицію, її ціну, за яку Вероніка фактично виконувала брудну роботу. Але ще не все зрозуміло з Катею, яка солодко протягнула:

— Ой, ви так суворо говорите. Хоча куріння дійсно шкідливе — від нього розвивається рак.

Микола Павлович хотів промовити фразу, але слова дівчини дещо збили його з пантелику:

— Якщо говорити про рак, то селищна рада — це рак на тлі довколишніх сіл.

— Але ж там працюють люди.

— Тому що там працюють люди. От би так всю їхню роботу взяв на себе штучний інтелект, то не було б того абсурду, який собою являють люди з високою зарплатою і видають довідки, які треба передати людям, а ті за таке отримання довідок також отримують чималу зарплату.

— Ви хочете, що роботи працювали замість людей? — усміхнулась Катя, сприймаючи вислів чоловіка за жарт, — Хіба роботи розуміють потреби людей?

— Люди й самі знають власні потреби, їм потрібно не розуміння, а забезпечення цих потреб. Мені не потрібно з десяток селищних депутатів, аби розуміти необхідність заміни водогону.

— А іншим людям це потрібно? — все розпитувала Катя.

— Що ви таке мелете? Ви ніби з іншої планети. Людям вже давно слід усе це оновити.

— То слід оновити все чи лише водогін?

— Хоча б почати з водогону.

— Для вас важливий в першу чергу саме водогін? — дівчина втомлено усміхалась і все мовила своїм солодким голосом.

А Микола Павлович все більше дратувався і непомітно для себе втрачав ініціативу в розмові, гадаючи, що Катя то якась наївна студентка:

— Звичайно, мене цікавить водогін, бо в моєму підвалі намокла стіна і волога ніяк не спадає. А єдиним джерелом вологи на цій вулиці є водогін, в якому наша мила Вероніка все ніяк не може знайти протікання, все ніяк не може підтвердити, що труби цілі. Ви хоча б розумієте суть проблеми, чи вас найняли говорити своїм солодким голоском речі, які геть не стосуються проблеми? Якщо вас найняли, то я волів би розмовляти з вашим наймачем, бо що з вас взяти.

— Я звичайна людина.

— Та заради бога. Ви граєте свою роль в системі, яка рухається за давно визначеною траєкторією і це неможливо зупинити. Я хочу, що ви знали: ви переконаєте людей відмовитися від нового водогону, а що буде далі — вам все одно. Восени якась вантажівка повна зерна скоротить собі шлях цією вулицею і трубу прорве, зимою вдарять сильні морози і десь труба перемерзне — водогін прорве. Після цього всього чого будуть варті ваші слова? Ви тоді також скажете, що ви звичайна людина. Звичайна людина не суне свого носа в процеси, на яких не розуміється. Маніпулятори це інша річ. З маніпулятором можна вести справу, знаючи, що його слова насправді нічого не варті, і він назве свою чітку ціну. Єдине, що знає маніпулятор це власна ціна.

На кілька секунд Катя розгубилася, потім невпевнено промовила:

— Звичайна людина рівнодотична до будь-яких процесів і явищ в людській культурі та цивілізації. Звичайність не є обмеженням для людини, а являє собою універсальний ключ від усіх дверей, частина з яких закрита назавжди для спеціалістів та професіоналів.

На кілька секунд запала тиша, по виразу обличчя Миколи Павловича було важко вгадати його думки, тоді як Катя дивилася на свого співрозмовника тим самим поглядом, яким дивитися вихователька першокласників на своїх вередливих учнів. Вероніка думками просила вищі сили, щоб чоловік не пустився до погроз в бік дівчини.

— Я думаю, Катя мала на увазі… — спробувала взяти слово спеціалістка.

— Я зрозумів, що мала на увазі Катя. — з роздратованістю в голосі відказав Микола Павлович, — Тим більше, не треба говорити за неї, коли Катя знаходиться тут. То ви гуманістка? — запитав він дівчину.

— Навчаюсь на юриста. — збрехала Катя.

— На рідкість безвідповідальний вибір майбутньої професії. — прокоментував Микола Павлович, — Я мав на увазі не професію, а світогляд. Ви ставите людину в центр буття?

— Вона й так знаходиться в центрі буття, хіба ні?

— І ви приймаєте людину з усіма прекрасностями і вадами?

— Хіба не так слід ставитися до кожної людини? — питанням на питання відказувала Катя, кліпаючи очима і прагнучи витримати палаючий погляд чоловіка.

— Зважаючи на вашу молодість та наївність, розкрию вам секрет: світогляди бувають різні і ось ваш не надто популярний.

— Якщо люди живуть разом, то який ще може бути в них світогляд? — все так само наївно говорила Катя.

— З якої ви планети? Люди протягом своєї історії ледь не повбивали одне одного, а ви думаєте, що всюди панує любов.

— Любов є найвищим благом. Хіба люди не цього прагнуть?

— Люди вже давно цього не прагнуть. І… Чорт, мені здається, що я в школі пояснюю дітям прості приклади. Якщо хтось вас скривдить, то ви приймете кривдника як центр буття? Це ж людина, пам'ятаєте?

— Хіба в питанні визначення людини слід відштовхуватися від поганого? Краще спостерігати хороші вчинки.

— Якщо тривалий період мали місце хороші вчинки, а от у взаємодії з вами людина скоїла погане? Це я вам наводжу для порівняння: тривалий період людина була доброю з вами, а от одного вечора кривдить вас, завдає болю фізично чи лише словами, то як бути тоді?

— Розумієте, я нині також почуваюся вчителькою перед малими дітьми, які перевіряють вірність почутих слів на кожен конкретний випадок. — усміхнулася Катя, — Відкрию вам секрет, про яким ви можливо ніколи не чули, що конкретний випадок, одна дія можуть завжди все руйнувати. Навіть цей світ крихкий перед натисканням кількох клавіш, але ж існує любов, є невидимий центр тяжіння, до якого ми рухаємося, виходимо ось так на вулицю і сперечаємося насправді про хороші речі, але потім живемо далі і дихаємо без озирання на чиїсь конкретні вчинки.

— Тобто, ніякої універсальної ідеї гуманізму? Насправді вчинки й формують світогляд, в якому ви виглядаєте ідеалісткою, або нещасною мрійницею. Останній випадок саме ваш і ви насмілюєтесь визначати, що людям насправді потрібно. Але при цьому ви дієте в інтересах виключно селищної ради.

— Ви просто не знаєте цих людей насправді. Вся правда в тому, що ви за них вирішуєте, нав'язуєте їм свої бажання.

— Я вас здивую, коли скажу, що так воно і є. — зізнався Микола Павлович і усміхнувся до Вероніки, яка все стояла поруч і не втручалася в розмову, — Я знаю, що потрібно місцевим людям краще за них усіх.

— Чому ви так вважаєте? — Катя прибрала волосся з чола.

— Бо я можу собі дозволити практично все.

— Навіть якщо це так, а насправді ви не можете собі дозволити багатьох речей, то це виключно ваш персональний досвід. Ваше індивідуальне життя.

— Яким хоче жити кожен.

— Я ж не хочу.

— Он Вероніка хоче. Хіба не так, Вероніко? — раптом звернувся до спеціалістки Микола Павлович, що та на мить зніяковіла.

— Ну в мене є все, що мені потрібно. — кліпнула очима жінка і в певній мірі подумки погодилась зі своїми словами.

— Бачите, як вона вміє брехати. — підмітив Микола Павлович, — У вас, Катю, так не виходить і в цьому ваша біда.

— В мене немає потреби брехати. А ви поводитеся як старшокласник, вишукуючи недоліки інших. І саме ви чините як маніпулятор, про якого ви раніше згадували. Що ви там казали про ціну? Схоже, що зі своєю ви ще не визначилися. — Катя вказала пальцем на чоловіка.

— Ого, у вас є зуби. Але багато відкусити вам не судилося. Як то кажуть, ідеї тимчасові, а от матеріальні потреби вічні. Давайте, я відкладу на рік проблему водогону, дам цьому настоятися доки одного дня внаслідок аварії на водогоні не перекриють нашу вулицю на тиждень чи на місяць. Спробуйте тоді завітати до моїх сусідів, бо я ж прийду до кожного з них з таким величезним плакатом в руках, на якому буде напис: "А я казав!". Я з осені почну в себе бурити свердловину. Сорок метрів глибини, вісімдесят, а то й сто п'ятдесят і я забезпечу себе водою, бо я не ганяюся за ідеями, я знаю ціну практичного застосування речей. Це така собі побутова фізика, якій я навчився під час війни: за будь-яких обставин володіти ресурсами для практичних речей: вогонь, вода, акумулятори, харчі, одяг, медикаменти, інструменти. Томик Канта, Ніцше, Шоу за надзвичайних ситуацій годяться хіба що для розпалу буржуйки. Жодне з написаних цими мислителями слово не допоможе випросити милості в озброєних людей, незалежно під яким прапором вони прийдуть до вашого дому. Жодне слово мислителя не дозволить вам пізнати цих людей в селі.

— Ви їх також не знаєте. — спокійно заперечила Катя, — Ви згадуєте про прості речі як необхідну основу, тоді як ці люди живуть простими речами. Це інший рівень життя.

— У них є всі можливості жити так само як і я.

— У вас є можливість жити так, як ви живете, доки люди довкола живуть простими речами. — без будь-якого докору в голосі промовила Катя.

— Знаєте, в цьому я з вами згоден. І додам, що так повинно бути.

— Так не повинно бути.

— Ні, я за так звані пікові точки, ніж за сталу пряму, яка все одно прямує до низу. Я буду на піку, а ви рухаєтеся до низу.

— Якщо вже послуговуєтеся геометрією, — усміхнулась дівчина, — то таке можливе лише у вашому просторі.

— Ми це ще побачимо. — Микола Павлович приязно усміхнувся, — Залишу вас у вашому просторі. Тільки потім не просіться до мого. Пані, гарно вечора.

Микола Павлович ледь не поклонився перед ними, розвернувся і пішов до своєї брами. Він не виглядав побитою собакою чи переможеним опонентом. Він вважав це дискусією, яка завершилася нічим, просто примірка світоглядних позицій одне одного. Він був впевненим, що нічого не змінилося, навіть коли почув у себе за спиною жіноче пирскання. Зрештою, вони лише наймані працівниці і навіть якщо селищна рада виграє для себе емпатію щодо ситуації з водогоном ще на кілька місяців, то згодом усі вони заплатять ще більше. Час грає проти скупих. Йому достатньо знову навідатися до сусідів і про все домовитися. Місцеві дуже прості люди і все, що їм насправді потрібно — це увага з боку такої персони як Микола Павлович.