Сергій Рибницький "СВІТЛІ ДНІ ДЛЯ КАТІ". Розділ 10. Fermentation початок нового життя

 

Насправді для толі забрати свої інструменти не було особливою проблемою. Кілька років тому померла матір Тимофія, залишивши по собі будинок з земельною ділянкою. Син покійної періодично туди навідувався, тим більше, що це було відносно недалеко розташоване село. Разом зі своїм братом вони їздили туди в другій половині серпня. Тимофій брав із собою дружину, а дочку залишав вдома. Коли це траплялося, то на двері літньої кухні чіпляли навісний замок, а сама Аня замикалась в будинку із середини. Наступного дня толя підійшов до паркану, відмітив навісний замок на літній кухні. Тобто, нікого, крім племінниці вдома немає. толя постукав у вікно, де показалося боязке обличчя дитини, та варто їй було вгледіти толю, як вона прочинила вікно, висунулась назовні, зціпила зуби і почала гупати кулачком чоловіка по плечах:

— Де ти ходиш?! Де ти ходиш?! — верещала мала, — Зник з кінцями, а робота все стоїть! Мама кричить, тато кричить!

толя спокійно собі стояв і приймав удари від дитини як належне. Дівчинка била ледь відчутно, її обличчя спохмурніло від гніву, в очах горів справжній азарт, що вона завдає стусанів дорослому чоловікові.

— Води немає! Кури не годовані! — верещала далі Аня і було помітно, що гнів змінюється на веселість на її обличчі.

— Справ багато. — простогнав толя.

— А тут хто буде працювати? Ото добре зробили, що тобі набили пику.

— Ага. — кивнув толя, — В тебе є та книжечка, яку ти читаєш померлим?

— А що? А що? Є хтось, хто помер? — з кривлянням від азарту запитала Аня, — Я хочу почитати. Давай я почитаю.

— Ні, це буде пізно вночі — ти вже будеш спати.

— А що ти ночами ходиш? Пізно вночі читати? То ж нічого не видно.

— Якось спробую. А якщо той, хто помер, постійно повертається, то як з цим бути?

— То він тут щось невірно робить.

— Як змусити його лишитися десь там, щоб сюди не повертався?

Аня зникла в глиб будинку і за мить з'явилася з книжечкою "Бардо Тьодол" в руках. Вона розкрила її і почала гортати сторінки.

— Це мертвий повертається у випадку коли дуже боїться. Осьо, дивись. — вона продемонструвала йому розгорнуту книжку, — Там з'являються гнівні божества, які лякають померлого, то треба йому читати, починаючи з восьмого дня.

— Восьмого дня?

— Так, це вже у важких випадках.

— То може заодно ще один день прочитати? — наївно запитав толя.

— Що, за один раз два дні? — також задумливо перепитала Аня, — Я читаю один раз і один день. Ну от як тим мишам, які потрапляють в пастку.

— Я от думав, щоб прочитане діяло сильніше.

— Якщо прочитаєш три дні за один раз… Не знаю, може допоможе.

— Три дні? Це як хреститися тричі?

— Ти хоч не хрестися, коли читатимеш. — Аня віддала йому книгу, — Там просто треба все те читати, щоб померлий слухав.

— То померлий ще має бути живим?

— Ні, це вже читається померлому. Хоча й живому теж можна почитати якщо знаєш, що той незабаром помре. А кому це ти маєш читати?

— Діду Степану.

— Він вже помирає? Хоча він дуже довго помирає. Вже більше року як.

— То я йому почитаю, бо його жінка боїться, що він може повернутися і знову її битиме. — збрехав толя.

— А чому вночі?

— Щоб ніхто не бачив.

— Ну добре.

— Мої інструменти в сараї? — перепитав толя, ховаючи книжечку із закладкою в кишеню.

— Ти їх забереш?

— Треба працювати?

— А коли ти повернешся?

— Як похолодає.

— У, — Аня вдарила кулаком чоловіка в плечі, — ходиш без діла.

толя нічого не відказав, бо вже звик на таке ставлення з боку племінниці. Схоже, є щось в толі таке, що змушує людей довкола ставитись до нього з певною агресією. Нічого не вдієш, такі вже відносини між людьми. Він прочинив двері сараю і забрав свою сумку з речами. Це була та сама затерта господарська сумка, з якою він постійно їздив на заробітки. Тут і молоток, і заточка, ліхтарик, ножиці — усе, що необхідно для куцого побуту. Молоток, ніж і ліхтарик він одразу порозпихав по кишеням і за пояс. Сумку відніс бабі Галі і поклав під давку, на якій спав. Господиня саме насмажила дерунів тому сіли обідати. Баба Галя розповідала про своє життя, про інших людей ще за часів коли усе було іншим і їхній світ ще не був настільки вразливим.

— Бабо Галю, а ви знаєте, чому люди не помічають багато чого, що коїться довкола них?

— А звідки ти знаєш, що вони нічого не помічають?

— Та якось таке відчуття.

— Я от багато чого помічаю: як в мене помідори на городі крадуть, як браму дряпають чи щось піділлють або кинуть на подвір'я. Я це бачу, а скажеш щось комусь, то мене ще й винною зроблять. Не хочуть люди реагувати, бояться, бо що їхнє життя варте перед дурниками чи перед цими… як їх… елітами. Бачать все, але ніхто їх вже не слухає і нікому вони вже не допоможуть, бо живуть по-старому, вірніше, доживають своє старе, доки довкола них приймають нові правила.

— Бабо Галю, — перепитав толя, жуючи деруна, — а я з тих, хто живе по-старому?

— Ні, ти все ідеш кудись, не можеш заспокоїтися. Як твій дід Мирон. Він так само все хапався за життя, за роботу. Пройшов війну від першого до останнього дня. Два поранення. Втерпів і вистояв. А все не знав, навіщо це йому. Заспокоївся тоді коли помер. От і ти, толю, з таких, хоча по тобі й не скажеш.

— І за чим я можу гнатися?

— Хто тебе знає. Може й ні за чим, аби лише бути таким: сильним і змученим одночасно.

толя кивнув і продовжив їсти. Думки затихли в його голові, ніби він щойно отримав усі необхідні відповіді. Баба Галя мудра стара жінка, але від її доброти в свій бік толя почувався незручно, особливо, якщо зауважити, що попереднє життя люди ставилися до нього не кращим чином.

— Бабо Галю, а ви колись чули про людей, які вертаються з того світу, скільки їх туди не відправляй?

— Буває таке. Треба Богові за них молитися. Треба, щоб їх там прийняли, бо коли вони вертаються сюди, то це дуже поганий знак.

— Що це може означати?

— Що цьому світові кінець.

Після обіду толя вичистив з курника, зібрав лопатою гній у відра і скинув у спеціальну ємність на краю городу. За ці дні він багато допоміг бабі Галі. Жінка тепер сама говорила, що толя зробив більше, ніж вона за цілий рік. толя нікого не відказував, а лише повернувся і пішов до ще однієї жінки, якій було потрібно викопати картоплю. Він вганяв лопату в розігріту під сонцем землю, вивалював назовні ґрунт і картоплю, а жінка поралась і наповнювала відра врожаєм. толя усе робив, як і багато людей раніше, тоді як сучасні господарі працювали мотоблоком і збирали урожай в рази більше. Звісно, в таких господарів толя нічого не заробить, та й вони його не покличуть. толя був потрібен лише тим, хто робив усе по-старому, вручну. Люди так звикли і мінятися не могли чи не хотіли, чи просто час такий був, що вони завмерли в певному стані і були раді кожному, хто ще розділяв їхній спосіб життя. толя це розумів на підсвідомому рівні, адже викопана картопля, яку переносиш в мішках і висипаєш на подвір'ї для подальшого перебирання, дарує дивне відчуття завершеності, відчуття виконаної роботи. Звісно, на короткий період якщо дивитися в масштабі річних потреб господарства. Картопля це лише мала частина від необхідної сукупності річних робіт. Сьогодні картопля, у вересні кукурудза, у жовтні треба орати чи перекопувати город і це лише помітні етапи. Якщо взяти моркву, буряк, цибулю, помідори, огірки, капусту — це додаткові культури, які потребують не меншої уваги.

толя усе це бачив, але господиня на радощах розщедрилася і дала йому кілька купюр і мовила, що тепер вона спокійна за свій город, що основна робота виконана. Коротка радість старих змучених життям людей. Коли настали сутінки толя дістався краю села і розчинився у лісі. Втома останніх днів зникла, він мав зосереджений вигляд і одночасно рухався розслаблено та спокійно. Рухи повільні, кишені забиті усім необхідним: від цигарок до книги "Бардо Тьодол". Навіть на поясі кріпився чохол зі складною лопаткою. На шиї висів невеликий налобний ліхтарик. Цього разу толя не брав бінокль, аби раптом баба Галя не почала щось підозрювати. Тим більше, вже стемніло і від оптики не буде жодної користі.

Він дістався до вдруге викопаної ями, викурив цигарку і рушив далі. Ходити цим шляхом ставало настільки звично, що толя мимоволі почав підозрювати, що щось має статися якщо він не припинить настільки легковажно поводитися. Або міняти маршрут, або викопати яму десь в іншому місці. Тепер темніло швидше і спека вмить зникала, поступаючись приємній прохолоді в низовині. Чоловік поволі перебирав ногами, немов він на легкій прогулянці, а коли піднявся на пагорб, то на хвилину затримався, спостерігаючи світлу частину небосхилу, яка контрастувала з темними контурами далекого горизонту. А далі до соєвого поля, вниз у темінь і хащі.

Для толі ситуація з Катею ставала двоякою: з одного боку, він дотримувався усіх звичних обережностей, а з іншого, ці обережності ставали зайвими коли в кінці Катя зникала, а наступного дня її можна було зустріти в селі геть неушкодженою. Якби йому зараз трапився випадковий подорожній, то замість того, аби відкласти роботу на інший день, тепер толя готовий просто перечекати доки та людина не зникне з поля зору і продовжити справу. Це його турбувало найбільше. Втрата пильності, зосередженості від того, що не знаєш, чим закінчиться сьогоднішня робота. Перед ним розкинувся звичайний ландшафт темних контурів будинків, у вікнах яких горло світло. В цій темряві одразу не розбереш, чи там люди є, чи то просто тіні зачаїлись в очікуванні ночі. толя поволі пішов вперед, прислухаючись до довколишніх звуків. Цвіркуни, далекі пси, шелест від його кросівок у високій траві.

Шаснув іржавий сітковий паркан, після чого толя опинився на городі і зачаївся під деревами. Суцільна темрява, лише гілля, листя і зорі над головою. Він інтуїтивно відчував, що жінки сидять в будинку, займаються своїми справами, а дещо пізніше хтось з них вийде назовні. Головне, не сплутати Вероніку з Катею. Він просидів на краю городу півгодини. Від очікування захотілося запалити цигарку. Ноги затекли, вечірній холод пізнього серпня вже відчувався сильніше. Осінь близько. толя досить довго вдивлявся в темряву, щоб він міг розрізняти контури оточення. Що ж, тепер потрібно підійти ближче. Його кроки сухою землею ледь було чутно, проте звук все одно наповнював нічний простір, що коли раптом хтось сидить біля літньої кухні то його точно почує. До біса ризиковано ось так кожного разу підкрадатися до того самого будинку, бо усі довколишні орієнтири і звуки стають доволі знайомими.

Між будинком він нікого не застав. толя притиснувся до стіни під вікном, де горіло знайоме світло ліхтарика. Він чітко почув голос Каті і ще вигуки Вероніки. Ніби між ними триває суперечка. Щось в них погані відносини, ніби у подружжя. толя мимоволі пригадав відносини своїх батьків. Суперечка за суперечкою, що він малим тоді й сам не знав коли ситуація вийде з-під контролю. Можливо, люди по-іншому спілкуватися не вміють? От Тимофію також щось потрібно від толі, хоча чоловік ніби й нічого не винен ветерану війни, але чоловік сестри все одно щось вимагає кожного разу різне і майже одразу б'є. Можливо, люди хочуть кривдити інших людей, а словами усе це важко передати? Хіба що через таких як толя, яких наймають і тихо кажуть: "прибери" вже цю людину. Схоже, що люди лише в такий спосіб ведуть свої справи, живуть із задоволенням, а не мучяться як більшість людей по селех, де вони кривдять одне одного, але дуже-дуже рідко зважуються на вбивство. А якщо взяти багатих людей, то й за їхніми плечима певно не одна кривда, яка довела до смерті інших людей. Дивне порівняння, але з огляду на геометричне розпорошення суспільства, усе виглядає закономірним, просто толя не до кінця розумів геометрію і все пояснював сам собі як міг.

Гримнули двері будинку. Хтось вийшов назовні і пішов до брами. Тільки хто саме? толя обережно визирнув з-за стіни, але в темряві нічого не розбереш. Якщо це Вероніка, то вона заведе автівку. Тінь вийшла на вулицю, а толя ковзнув вперед вздовж стіни. У відблисках вуличного світла людська фігура повернула праворуч до кінця вулиці, який вів у хащі. Сусідський собака загавкав на звук кроків. Звук гучний. Так, товсті підошви. толя ковзнув далі і ледь не перечепився об сходи перед брамою, вчасно згадавши про них. Добре, що хідник залишився прочиненим. толя так само розчинився у вуличній темряві, діставши з-за поясу молоток.

Через три подвір'я він вже змотав руки жертви клейкою стрічкою і заклеїв їй рота. толя лише оглушив Катю, закинув собі на плече тіло без свідомості але поки що живе і поніс в кінець вулиці, до якого було кілька десятків метрів. Хтось міг почути чи побачити його. Але він діяв нетерпляче і нісся вперед як казала баба Галя — чим вигравав час. При цьому діяти на вулиці він не надто хотів, адже дорога доходила до чагарників, за якими до пагорба подати рукою, але одразу за чагарниками тягнулася канава. Не надто глибока і доволі вузька, що можна легко перестрибнути, але вона ставала надто незручною перешкодою коли в тебе на плечах важка ноша. Довелося навіть увімкнути ліхтарик, аби не звалитися при спуску вниз. Хлюпнула вода під ногами, засмерділо нечистотами і толя з важким подихом ледве піднявся вгору. Від навантаження він постояв кілька секунд, зробив кілька кроків у темінь, відчуваючи, що сили повертаються після такої силової вправи. Шлях виявився менш знайомим за попередній, тому толя раз по раз вмикав ліхтарик. Тіло на плечі продовжувало жити і він це відчував по пульсації крові в її жилах. Поки що дівчина без свідомості, але вже відчувають дрібні рухи. толя ледь не збився зі шляху, але вчасно помітив прокладену стежку біля кущів шипшини і повернув до лісу. Дівчина на плечі простогнала крізь заклеєного рота. Треба поспішати, бо зараз прийде до тями і доведеться класти її на землю і передчасно пояснювати як вести себе далі.

Темний ліс зустрів ще більшою прохолодою, толя важко дихав, дівчина почала вовтузитися на його плечі. Чоловік міцно її тримав, його спина змокла від зусиль.

— Тихо. — скомандував толя геть не вольовим голосом.

Він відчув, що плечем потекло щось тепле і запахло сечею. толя скривився, але продовжував тримати Катю. Що вдієш, коли дівчина налякана, тобто, вона й сама не підозрює, що з нею відбувається, не знає як повертається і зникає. Коли вони дісталися поляни, то цього разу толя обережно поклав її на землю і засвітив свій ліхтарик на шиї. Світло вихопило обличчя Каті і толя побачим перед собою гримасу переляку, змішаною з відчуттям болю. Він помацав потилицю дівчини, яка хотіла відсахнутися, але зашипіла від болю. Трохи потекло крові, толя намагався бити охайно. Він оглянув своє плече, де половина роби просякла сечею і запалив цигарку. Ну буває. Його мама колись купила прося на ринку і несла його звідти і мішку на плечах. Тоді на ній була довга рожева сукня. То були дивні часи для дивних поєднань. Тож порося обісцялося в тому мішку і сеча забруднила мамі сукню. толя завжди порівнював людей і свиней. Відклеювати дівчині рота толя не став, а лише промовив:

— Лежи тихо. Я тобі почитаю кілька днів з цієї книжки. — збиваючись, говорив толя, дивлячись на обличчя милої дівчини, за інших обставин, чоловікові було б шкода цієї милої дівчини, проте робота є робота.

Він дістав з кишені маленьку книжечку "Бардо Тьодол", а Катя спробувала звестися на ноги, хоча кінцівки були надійно замотані клейкою стрічкою. толя безцеремонно ударив її ногою в грубну клітку, що нещасна звалилася на землю з важким здавленим стогоном. Сльози потекли з очей і засопів ніс.

— Кажу тобі, лежи спокійно, бо вдарю ще раз. — спокійно пояснив толя.

Катя крізь сльози глянула на свого викрадача. толя попри свої миршаві габарити володів сильним ударом, що слова були зайві. Він присів перед дівчиною у світлі ліхтарика, розгорнув на закладці книжечку і промовив:

— Кажуть, це може допомогти, щоб ти більше не поверталася. Тут якійсь гнівні божества… Де-де?... В Бардо. "Восьмий день. І знову назви небіжчика на ім'я і звернися до нього так"… Це до мене… до того хто читає. "О, шляхетнонароджений". Чекай, ти шляхетнонароджена. Катя. Тебе ж звати Катя, так? "О, шляхетнонароджена Катя, слухай уважно! — повільно і збиваючись читав толя, ніби школяр в початковому класі, — Не зумівши досягнути усвідомлення у вищому Бардо, де перед тобою з'явилися Мирні Божества, ти забрів, блукаючи, в ці межі. Тепер, Восьмого Дня, з'являться Гнівні Божества, що п'ють кров. Дій так, щоб пізнати їх; не відволікайся. О, шляхетнонароджений… шляхетнонароджена Катя, з твого власного мозку з'явиться і яскраво засяє Великий Славний Будда — Хер… Херука, коричневого кольору; три голови в нього, шість рук, чотири міцно поставлені ноги; праве обличчя — біле, ліве — червоне, те, що посередині — коричневе; з тіла виривається сліпуче полум'я, дев'ять очей широко розкриті й дивляться страхітливо, брови тремтять, як блискавки, зуби стирчать з рота і виблискують, пронизливий свист і гучні звуки "а-ла-ла!" і "ха-ха!" вилітають крізь них; волосся, червоно-жовтого кольору, стоїть дибки і випромінює сяйво; голови прикрашені висушеними людським черепами і символами сонця і місяця; на тілі гірлянда з чорних змій і людських голів, що сходять кров'ю; у першій правиці він тримає диск, у другій — меч, у третій бойову сокиру; в першій лівій руці — дзвін, у другій — чату з черепа, у третій — леміш; його обіймає Мати, Будда-Кро… Кро… — запнувся толя, — Кроті… Кротішва… Кротішвари, правою рукою вона обвиває його шию, лівою підносить до його вуст червону раковину, повну крові; вона видає звуки, подібні то до тріщання, то до брязкоту, то до громових розкатів; від обох божеств виходять сліпучі язики полум'я Мудрості, які пашать з кожної пори їхніх тіл і які містять палаюче до… дор… дорд… дордже; обидва божества стоять на підвищенні, що підтримують рогаті орли; одна їх нога зігнута в коліні, інша напружена, але випрямлена. Не бійся їх, не лякайся. Знай, що це —твій бог-хранитель. Не бійся, бо насправді це — Б… Бха… Бхага… Бхагаван Ва… Вай… Вайрочана, Батько-Мати. Разом із усвідомленням прийде Звільнення: пізнавши в ньому свого бога-хранителя, злившись із ним воєдино, ти станеш Буддою в Сам… Самб… Самбхога-Кайі… Кайі". Це був день восьмий. Ти зрозуміла це? — перепитав толя у зв'язаної дівчини.

Катя сопіла і силувалася видихнути ротом. Вона прагнула розірвати пута, проте толя використав щедро клейкої стрічки. Вона безсило звивалась і благально дивилась на свого кривдника. толя від себе додав:

— Я нічого в цьому не розумію. Тобі треба залишатися там, бо тут на тебе нічого хорошого не чекає. Тепер давай я тобі прочитаю Дев'ятий день. "Але якщо покійник втікає від них, гнаний страхом і жахом, тоді Дев'ятого Дня вийдуть йому на зустріч божества з Роду Вад… Вадж… ри, які п'ють кров. Назви небіжчика на ймення…" Це ти, Катю. "та наставляй його так: О, шляхетнонароджений… шляхетнонароджена Катя, слухай уважно! Із східної області твого мозку з'явиться божество, що п'є кров, із Роду Ва… Вадж… ри на ймення Б… Бха… Бхагаван Ва… Вадж… Ваджера-Хер… Херука синього кольору; три обличчя в нього, шість рук, чотири міцно поставлені ноги; у першій правиці воно тримає дорд… дордже, у другій — чашу з черепа, в третій — леміш; його обіймає Мати Вад… Ваджера-Кро… Кроті… шва… швари, правою рукою вона обіймає його шию, лівою підносить до його вуст раковину, повну крові. Не бійся їх, не лякайся, Катю, не тремти. Знай, що вони втілення твого власного розуму. Не лякайся, це — твій бог-хранитель. Насправді це Б… Бха… Бхага… ван Ва… Вад…ж… Ваджера-С… Са… Сатва, Батько і Мати. Довіряй їм. Осягни їх і ти негайно знайдеш Звільнення. Назвавши їх так, пізнавши в них своїх божеств-хранителів, злившись з ними воєдино, ти станеш Буддою". Ти це почула Катю? — перепитав толя глухим хриплим голосом, останні речення він читав з неймовірним напруженням голосових зв'язок, оскільки так багато слів за один вечір він ще ніколи не промовляв.

Катя нічого не відказувала, а все силувалась вирватися із пут. толя це помітив, піднявся і безцеремонно вдарив нещасну з ноги по лівому плечу. Дівчина перелякано загуділа заклеєним ротом і витріщилась на обличчя толі, яке освітлювалось ліхтариком знизу.

— Кажу ж тобі, не намагайся втекти. — толя сів і розгорнув книжку, — Там знову таки треба не боятися і намагатися залишитися, розумієш? — чоловік прокашлявся і запалив цигарку, — Давай ще Десятий День. "Якщо ж небіжчик не впізнає їх — через надмірну затьмарюючу силу своїх злодіянь — і втікає від них, гнаний страхом і жахом, тоді Десятого Дня вийдуть йому на зустріч божества з Роду Дорогоцінного Каменя, які п'ють кров. Назви небіжчика на ймення і наставляй його так: О, шляхетнонароджений… шляхетнонароджена Катя, слухай! Десятого Дня з південної області твого мозку з'явиться божество, яке п'є кров із Роду Дорогоцінного Каменя, на ім'я Ра… Ратна-Хер… Херука, жовтого кольору: три обличчя в нього, шість рук, чотири міцно поставлені ноги; праве обличчя — біле, ліве — червоне, те, що посередині — жовте; ореол полум'я оточує його; в першій правиці воно тримає дорогоцінний камінь, у другій — тризубний жезл; у третій — жезл; у першій з лівих рук — дзвін, у другій — чашу з черепа, в третій тризуб; його обіймає Мати Ра… Рат…на-Кро…ті… Кротіш… ва… Кротішвари, правою рукою вона обіймає його шию, лівою підносить до його вуст червону раковину, повну крові. Не бійся їх, не лякайся, вони — твої божества-хранителі. Насправді вони — Батько-Мати Б… Бха… Бхага… ва… Бхагаван Ра… Рат… ни-Сам… Самбава. Довірся їм. Осягни їх, і негайно прийде Звільнення. Назвавши їх так, пізнавши в них своїх божеств-хранителів, злившись із ними воєдино, ти станеш Буддою". Ти це почула, Катю? — геть сиплим голосом перепитав толя в нещасної.

Проте запитувати вже не було в кого. Там, де щойно на землі лежала дівчина, залишилися тонкі мотки зім'ятої клейкої стрічки, а на самій землі ледь помітні сліди від пальців, коли Катя силувалася вибратися. толя посвітив ліхтариком довкола, проте зрозумів, що книга не допомогла. Він викинув недопалок, сховав книжку в кишеню, дістав моток фольги і розмотав телефон. Час показував 22:04. Він замислився. А що коли певний час змушує зникати Катю? Після одинадцятої вечора? Він замотав телефон, вимкнув ліхтарик і пішов в напрямку села. В голові жодна думка не могла скластися до купи, перед очима поставала одна картинка за одною, які відбувалися протягом останніх кілька місяців. І все це віншувало, що робота залишалась невиконаною, більше того, толя не знав, як її довести до кінця. Вже тричі він викрадав Катю і кожного разу усе завершувалося її безслідним зникненням, а згодом вона знову виникала і так само з'явиться сьогодні чи завтра. Він крокував під зоряним небом і все думав, як повідомити контору. То як розмовляти з конторою?

— Я скажу вам одну річ, — Микола Павлович сидів у своєму зачиненому кабінеті безпеки у світлі моніторів, цього разу тримаючи слухавку комунікаційного засобу біля вуха, — такий дзвінок коштує доволі недешево, доволі недешево.

— Ми працюємо над вашим замовленням. — пролунав у слухавці змінений електронний голос співрозмовника.

— Не перебивайте, будь ласка, — невдоволено відказав Микола Павлович, — Цей дзвінок коштує стільки, що я можу в якомусь селі найняти цілу ватагу виконавців. А у вас одна людина і ніби професіонал, проте до своєї роботи так і не приступив. Не розумію, можливо, професіонали перевелися?

— Ви самі хотіли саме цю людину в підрядники. — дорікнули на тому кінці.

— Так склалися обставини, — легко парирував докір Микола Павлович, — коли я пропоную хорошу премію, а ви підсовуєте мені усяку дешевизну. То якусь схиблену, то ще когось, хто зайнятий чимось іншим, чи ваша контора взагалі не володіє ситуацією. Не знаю, не хочу оцінювати, але роблю дзвінок вартістю, на яку зменшується ваша премія. В подвійному розмірі. Буде вам гарним уроком. І сподіваюсь, це підштовхне вас до більш ефективних дій.

— Ми вирішимо це питання.

— Бажаю вірішити, бо репутація здобувається довго, а втрачається швидко. У вашому випадку, ви близькі до перевищення швидкості.

— Ми усе зрозуміли. — запевнив співрозмовник.

Він пройшов коридором в широку вітальню, де за лептопом сиділа Ірина, даючи завдання штучному інтелекту, який вже безпосередньо займався дизайном об'єкту замовника. Робота пришвидшилась у рази, а сама Ірина лише вказувала на недоліки. Микола Павлович пройшов до барної стійки, налив собі рому з тоніком.

— Завжди залишається проблема, — мовив він після першого ковтка, сідаючи на канапу перед жінкою, — як змусити людей працювати. Даєш гроші, до того ж, хороші гроші, але на довго цього не вистачає, бо людина витрачає багато часу на методи як їх витратити, а поставиш людину на межу виживання, то вона витрачає час на додатковий заробіток. У фінансових питаннях неможливо знайти баланс.

— Це ти про що? — поцікавилась Ірина, не відводячи очей від екрану лептопа.

— Про професіоналізм. Що з цими людьми? Вони то хочуть знати, що в цьому житті їм нічого не світить, то сердяться коли їм кажуть правду в очі. Ну не буде в них хорошого стабільного життя — це аксіома сучасної світобудови. Рівність чи то якась общинність як стрижень культуроутворюючої функції давно скомпрометувала себе, бо ж серед рівних, людинолюбивих і добрих людей неможлива торгівля і та сама любов. — при цих словах Ірина різко поглянула на господаря, — Лише сильні і слабкі, власники і бідні, щасливі і знедолені будують найміцніші союзі. Сильна держава і слабка армія можуть витримати будь-яку війну, а сильна армія в купі зі слабкою державою переживуть будь-яку революцію.

— А народ? — запитала Ірина.

— Народ це батарея живлення усього цього.

— Хіба ця батарея колись не вичерпається?

— Звичайно, ні. В народу є джерело живлення — насильство. Насильством проти насильства в ім'я насильства. Ми краще розуміємо жорстоку людину, аніж сердолюбивого тюхтія: жорстоких сторонимося, над людинолюбивими ставимо експерименти, розчленовуємо душу з метою зрозуміти, як змусити працювати людину коли старі мотивації більше не діють?

— Невже на мене очікує ще одна лекція про закони життя? — дещо розчаровано промовила жінка, повертаючись до роботи, бо штучний інтелект весь час губив перспективу.

— Можу й не розповідати. — посміхнувся Микола Павлович, роблячи ще один ковток напою, — Зрештою, я лише окреслю правила нашого співіснування, Іро. Я не хочу дарувати комусь фінансових сподівань, безпідставних надій коли наше комфортне перебування разом нібито  перерости в щось більше.

— Я не помітила, що ти налаштований на щось більше.

— І це добре, бо я не збираюся прикидатися, що я даруватиму квіти, а ти все чекатимеш від мене любові. Пробач, я в любові граю другорядну роль. Вірніше, любов в моєму житті це абстракція, якою хтось щось виправдовує в своєму житті. Я не шукаю виправдань і не шукаю любові, для мене ти комфортний партнер в побуті.

— Воно так й відчувається. Невже в тобі так мало людського?

— Повір, я втілення усього людського. Просто існують великі справи, а є малі. Я віддаю перевагу великим, а любов най краще залишається невдахам, яким за їхнього жалюгідного життя вдається когось до себе прив'язати, аби висмоктувати зі свого партнера життєві соки до кінця існування.

— Любов буває різною.

— Буває різною, — погодився той, — але завжди зводиться до того, що хтось бере більше, а хтось менше. Тому й одразу попереджаю тебе, що я візьму більше. Не те, що я це хочу, це така звичка.

— Якщо я піду від тебе, то ти й далі слідуватимеш своїм звичками?

— Підеш ти — з'явиться хтось інша. Я ж кажу, що не хочу давати тобі марних сподівань. — Микола Павлович дещо суворо дивився на жінку, яка періодично кидала погляд то на нього, то у свій лептоп, проте по її мікроміміці стало очевидним, що їй неприємна ця розмова.

— Такої як я в тебе більше не буде. Тобі здається, що люди не варті нічого. Але ж ти також людина. Коли ти принижуєш інших, то ти заодно принижуєш і себе.

— Я не корчу з себе святого. Хіба ти мене не слухала? Не дізналася, чим я займався? Я не вигадую, не створюю собі  образ філантропа чи благодійника. Концентрація грошей вимагає і не таких вчинків, і ще гірших цинічних слів. Здавалося, що можна жити по-іншому, але ж ні. Ми все відкидаємо і кожного разу залюбки повертаємося до найкривавішої справи — заробляння грошей. Принаймні, я говорю чисту правду, на що майже ніхто не зважиться. Люди насправді люблять багатих, бо без них не буде звершень, не буде руху, жоден будинок не збудується, жодне свято не відбудеться. Хто дасть робочі місця, хто запише й поширить музику, створить фільми, чий портрет буде висіти в кожному кабінеті чи холі корпорації? Сумлінного працівника? Припустімо, кожен заходитиме у вестибюль, бачитиме портрет простої людини і порівнюватиме із собою — я такий же як і він, але чомусь мого портрета тут немає. То чим так виділився той працівник серед інших? Багато працював, допоміг фірмі? Ну так і решта в певній мірі також зробили свій внесок, але з часом після років сумлінної роботи твого портрету там не буде, бо сумлінна праця це виключно для однієї людини, це не стимулює, а от багаті люди, власники бізнесу це справжні центри тяжіння. Нехай вони поганці і цинічні тварюки, але до них тяжієш усім серцем і це є ідеальним анабіозом. Багатий візьме від бідного значно більше, але те, що натомість отримає бідний буде більше, ніж той заслуговує.

— То в нас такі стосунки?

— Так.

— А якщо я захочу більше?

— Чого, наприклад?

— Любові.

— Якої любові ти хочеш? Почуття чи демонстрацію почуттів?

— Любов відчуваєтся.

— Це самообман. Насправді тебе цікавить прояв. Ти ж вже не дівчина, якій достатньо сором'язливого дотику, обіймів і цих слів ні про що. А для того, що чекати на подарунки у виглядів квітів, речей, коштовностей ти вже надто розумна і цим не вдовольнишся. Тому й лобові насправді немає. Ти просто хочеш зайняти особливе місце в чиємусь житті, але в моєму це неможливо. Завжди будуть справи. Завжди.

— Ти боїшся, що хтось посяде важливе місце в твоєму серці?

— Я вмію шахраювати фінансами, проте людське серце не варте з мого боку маніпуляцій. І це не страх, бо надто мало мого інтересу в людському серці. Даруй, якщо ти ще віриш в примарну теплоту людських відносин, але часи такі, що любов більше не збудує будинок, не забезпечить ні тобі, ні мені сніданок, одежу, поїздки, зв'язок. Усім цим рухає зовсім інше, геть неприємна, але правдива річ. І я з цим працюю, лише з цим.

— Ти вже все пояснив.

— Бо я знаю, що ти все ще зберігаєш надію, нібито я думаю інакше.

— З цим важко змиритися.

— Можеш прикидатися і я тобі підігруватиму, проте усе завжди буде виставою і одного разу ти захочеш, щоб усе стало справжнім. Одразу зазначу, тієї миті я скажу це саме.

— Звідки ти це знаєш? Життя може змінитися, — Ірина закрила лептоп і заплющила очі, — рано чи пізно ти відійдеш від справ. Усе настільки мінливе. Ти проживеш в селі ще кілька років і усе зміниться, можливо будеш міркувати по-іншому.

— Мінливість не має на мене впливу.

— А як же мокра стіна в підвалі?

— Це лише виклик, спроба дістатися до мене.

— Якщо це так, то їм вдалося.

— Ні, вони лише створюють видимість, що їм вдається, але насправді вони самі гниють зсередини, розпадаються, і чим більше хочуть відкусити від мене, тим більше помічають власну нікчемність.

— Тобто, про любов ми вже не говоримо…

— Залиш це письменникам і поетам. Для любові найкраще місце в книжках, а не в побутовому житті.

Ірина підвелася з лептопом в руках і залишила прихожу в напрямку своєї кімнати. Микола Павлович допив напій і поглянув у вікно. Він жалкував, що немає мальовничого протяжного краєвиду перед його подвір'ям. Натомість, сусідські хати більше ховають його, хоча будинок надто примітний в цій місцевості, але в порівнянні зі столичними маєтками його одноповерхова фортеця виглядала бідно. Попри вкладені кошти в будівництво та внутрішній інтер'єр, спроектований Іриною, сам господар не вважав це своїм гніздечком, своїм домом. З огляду на власний досвід, він розумів, що одного дня доведеться усе залишити і поїхати, або втекти в одну з трьох частин світу, де в нього є фінансові запаси. Усе винести з цієї країни неможливо, хіба що наплічник і валіза. Виходиш за двері і зникаєш, але зникаєш так, що вже не повернешся і на цьому крапка. Проте це на крайній випадок. Поки що надійно його оберігає.

Несподівано для себе Вероніка захопилась своєю новою роботою і це було наслідком складних відносин з Катею, які розвивалися однобоко. Емоційний пік минув разом із вбивством, яке скоїла Вероніка і з тих пір її гнів, пристрасть, збудження збалансувалися. Вона виробила для себе особливості графіку робочого дня, який розпочинався о 11:03. Катя з'являлась і в більшості випадків вони снідали запареною кашею, печивом з чаєм і ще періодично Вероніка розламувала плитку чорного шоколаду. Спеціально для розмови з Катею вона придумала переконливий сценарій спілкування. За допомогою цього вона вдало входила в довіру до дівчини і переконувала ту допомагати Вероніці у розмовах з мешканцями села. Декілька днів справи йшли погано і Вероніка було міркувала, що доведеться повертати гроші Володимирові, проте якогось дня жінка відчула себе розслабленою, вільною, здатною самій вести розмову з незнайомими людьми, а не чекати від Каті коли та проявить природню співчутливість. так вдавалося не завжди і розмови завершувалися з перемінними успіхами, порте селищна рада хоч і очікувала на більше, але свого вони досягнули, а саме думки місцевих мешканців розділилися. Майже половина села твердою у своєму бажанні прокласти новий водогін, третина виступала проти, ще частина не хотіли брати це питання в голову.

Микола Павлович не сидів без діла і періодично навідувався до тих жителів, хто виступав проти нового водогону і в частини з них думка знову змінювалася на протилежну. Володимир також незрозумілим чином моніторив ситуацію і повідомив Вероніці, що протягом кількох днів ще доведеться навідатися до тих, хто підтримує заміну водогону на новий. З одного боку, це виглядало комічним, а з іншого, в повітрі відчувалося певне напруження, немов у протистоянні сходилися невідомі могутні сили, що могло потягнути за собою багато жертв. Вероніка емоційно також могла втягнутися в цю боротьбу, але її душа проходила певний розвиток у своєму ставленні до Каті.

З кожною появою дівчини Вероніка призвичаїлась переживати своєрідну часову петлю, коли всередині жінки вмикалась своєрідна внутрішня енергія, якою керувала не Вероніка, а сама енергія керувала Веронікою і вона пускалась у життя довкола Каті, спілкувалася з нею на її теми, на її обставини ніби найрідніша подруга. Дівчина не надто довіряла їй і жінка це помічала, почувалася як той лаборант, який слідкує за експериментальним зразком. Що далі тривала розмова, то більше вони наближалися до компромісу, що слід йти разом і "виконувати прохання Валентина Петровича", який направду перетворився на вагому абстракцію, подібну до божества. Вероніка увесь час наголошувала, що той на виїзній нараді і буде доволі пізно. Кожного разу Катю ледве вдавалося схилити йти з жінкою селом і розмовляти з людьми. Абсолютно безглузді і виснажливі розмови з селянами, немов проводиш агітацію на вибори. Кожного разу Вероніка не знала чого очікувати від Каті і куди поверне розмова. Доволі незручно ставало, коли до одних і тих самих мешканців вони навідувалися кілька разів в різні дні і дівчина вела розмову так, ніби вперше бачила цих людей. Вероніка швидко перехоплювала ініціативу, коли в селян викликала подив від "амнезії" Каті. Хтось не звертав уваги, а хтось із мешканців навіть підігрував сердолюбивій дівчині, ніби також хотів отримати своєрідне задоволення від повторення "першої зустрічі".

Разом з тим, лібідо Вероніки вгамувалося. Вона навіть не торкалась Каті і коли вони поверталися ввечері до будинку, то їхнє взаємне перебування в приміщенні протікало у мовчанні, рідше в суперечках. Спалах внутрішньої енергії Вероніки вичерпувався, вона внутрішньо відштовхувала від себе часову петлю, відштовхувала життя Каті, ніби це була хвороба, з якою слід боротися. Вероніка більше не хотіла брехати, що Валентин Петрович ось-ось повернеться, не хотіла кохатися з Катею, ніби її тіло жінці остогиділо і ще більше не хотіла чинити насильства над дівчиною. Кожного дня дівчина з'являлась одна і та сама, з ти самим незмінним досвідом і пам'яттю. Якогось вечора вона зробила помилку і все розповіла Каті про її стан, про її незмінну циклічну появу і далі тривало страшне видовище, ніби перед Веронікою опинилося тіло, яке впало у ступор і ледве відійшло від нього від цього стану через дві години перед самим зникненням. Вероніка більше цього не повторювала, бо це виглядало так, що людина перетворилась на зомбі, ніби увесь довколишній світ перестав існувати.

Ввечері вони в більшій мірі поводилися ніби посварене подружжя, яке давно живе разом. Вероніка зазвичай відштовхувала від себе Катю, зачинялася від неї в кімнаті, що нещасна змушена була виходити з будинку на вулицю і йшла в ніч в пошуку найближчої автобусної зупинки. Одного разу Катя навіть вмовила її відвести дівчину до найближчої такої зупинки. Бурмочучи собі під ніс слова невдоволення, жінка завела двигун і разом з дівчиною поїхала пізнього вечора до траси. Дорогою вони мовчали, а Вероніці навіть стало цікаво чим це все закінчиться. Вона навіть дала Каті кілька купюр на квиток коли та вийшла в ніч біля бетонних руїн, які колись були укриттям зупинки з назвою села на даху. Катя хотіла щось сказати на прощання, але Вероніка рвонула з місця ґрунтовою вуличкою в бік села, за півкілометра розвернулась і тихо під'їхала, спостерігаючи в темряві за вогниками проїжджаючих автівок і вантажівок. Вона глянула на годинник: 22:48. Звичайні рейси навряд чи їздять, усі обласні автобуси зазвичай приїздять до кінцевої до десятої вечора. Ще є міжобласні маршрутки, які мчать ночами і за наявності вільних місць можуть підбирати пасажирів. В темряві далека постать Каті стояла край дороги і все дивилася в очікуванні хоч чогось віддалено схожого на пасажирський автобус. Цікаво, чи хтось з водіїв звичайного транспорту хоч зупиниться? Промчало кілька багатотонних вантажівок, одна навіть подала оглушливий сигнал, проте не зупинилася. Вероніка від тривалого очікування запалила цигарку і все очима в далекі темні обриси зупинки. На дорозі з'явився аж надто яскравий вогник і це було схоже на великий автобус. Цей може і не зупинитися якщо це спеціальний туристичний рейс. У світлі фар Катя підняла праву руку догори і яскрава пляма почала пригальмовувати. Засвистіли гальма, здійнялась курява і прочинилися двері салону. Вероніка чекала коли дівчина зайде всередину, так само очікував водій автобуса. Він нетерпляче щось гукнув у прочинені двері, зачекав кілька секунд, вилаявся, зачинив двері і рушив далі нічною дорогою. Жінка глянула на годинник: 23:03. Усе закінчилося курявою на дорозі та кількома розкиданими купюрами на узбіччі. І більше нікого. Гроші підняв легкий вітерець і вони залетіли далеко на узбіччя за зупинкою.

Її подальші розмови з Катею, намагання хоч якось собі спілкуватися з нею здавалося все більш безглуздим. Ніби іграшка, якою вже награлися, але вона все маячить перед очима і її нікуди діти. Вероніка навіть не сперечалася з Катею. Коли вони поверталися до будинку покійного Бойка, то вона втомленим тоном пояснювала дівчині: "харчі там, вода там, хочеш лягти є ліжко в кімнаті навпроти". Нехай як хоче так і чекає на Валентина Петровича, а у Вероніки свої справи, своє життя. І так кожного тягучого вечора, що коли темніло їй самій хотілося сісти в автівку і їхати в місто чи в містечко, де є нічні вогні, де існує насичене життя, де є люди, цілком випадкові люди з пам'яттю і своїм життям, яке несеться вперед, а не застиглий епізод в один день. Кілька разів вона заводила двигун і виїздила на трасу, але тоді розверталася назад до будинку, розуміючи, що зі справжніми людьми треба вчитися спілкуватися по-новому.

Кілька днів Вероніка відчувала, що в будинку щось відбувається і Катя зникає передчасно. Одного разу вона застала в коридорі її взуття, а дівчини ніде не було. Дивно, але Вероніка особливо не зважала на те, що довкола неї відбувалося. Робота поступово втрачала інтерес, а згодом викликала роздратування. Це ж не послуги, не виробництво, це лише розмови, які нічим не виміряються, які дають примарний результат. Ніхто нічого не контролює, не відслідковує, на стоїть над головою. Кілька днів Катя з'являлась, а Вероніка зустрічала її і казала, що Валентин Петрович на виїзній нараді і най чекає на нього скільки хоче. Вона сама лежала на тахті або сідала в автівку, їхала на заправку по паливо, сигарети і каву.

Доволі рідко, але в голові виринали спомини. В більшості неприємні, коли їй робили боляче або коли вона завдавала болю Каті. Від цього ставало гидко на душі і вона навіть почала заздрити дівчині, що та застрягла, потрапила в часову петлю, коли в неї один і той самий емоційний стан. Проте бути поруч дівчини більше не вистачало сил, не було жодного бажання. Лише зібрати речі і поїхати звідси безповоротно. Проте, як залишити дівчину? Якщо овна так і далі з'являтиметься, то рано чи пізно це хтось помітить і скористається. Вероніка від такого усвідомлення навіть заплющила очі. Вона наробила багато зла Каті і нині це усвідомлює. А коли хтось інший дізнається? Поставить задоволення своїх бажань на потік, або ж запрошуватиме ще когось до компанії і вони знатимуть, що можуть робити з дівчиною все що завгодно. Без наслідків. Без покарання.

Вона поверталася на автівці до села і міркувала собі далі. Хіба за стільки років ніхто не знав, що відбувалося в будинку? Невже? А цей старий дядько? Кланцатий. Ні, хтось же бував в будинку за десять років. Синій бак достатньо міцний, що може витримати мороз, при цьому в будинку явно хтось палив грубку — всередині є попіл. Невже він не виявив появу дівчини протягом десяти років?

Вона зупинилась біля крамниці і запитала в продавчині, як знайти Кланцатого. Та пояснила, описала шлях на листочку паперу. Ну ось, звідси їхати прямо асфальтованою дорогою до перехрестя з ґрунтованою дорогою. Це буде третє перехрестя і там ще стоятиме стовп лінії електропередачі, на якому вгорі видно давно покинуте лелечине гніздо. Вероніка доїхала до цього стовпа і дійсно там було порожнє лелечине гніздо. Чому воно покинуте? Дуже шкода. Вона вивернула кермо ліворуч і поїхала далі дорогою вниз повз шиферні і профільні паркани. Як і казала жінка в крамниці, треба їхати до самого низу доки не дістанешся високих старих пеньків зрізаних акацій, за якими місцеві люди викидають сміття у викопану яму. Ага, ось і сміття. Вона тут ще не бувала з Катею і все воно виглядало немов лабіринт із залишками людської цивілізації. Трохи незвично ось тут бачити сміття най і поруч будинків. Хоча й в місті ситуація з цим не краща. Як і відмічено на листку паперу, Вероніка повернула праворуч. Знову їхати в долину попід різко виступаючим пагорбом, який здіймався густо засадженими акаціями. Дивне відчуття, ніби спускаєшся згори і будиночки стають все дрібніші і старіші. Як їй і казали, треба проїхати повз широкої поляни, повернути ліворуч в самий кінець. Неймовірна відстань якщо їхати автівкою. Але настільки довго пройтися пішки? Коли Вероніка роздивилася, то помітила, що вулички тягнуться паралельно одне одному і виходить, що напряму до вулиці, де знаходиться будинок покійного Бойка не так вже й далеко, можливо з півкілометра чи до кілометра. Достатньо лише знати ті непомітні стежки.

Автівка зупинилися в кінці вулиці, вірніше в тій частині, де дорога переходила в стежку. Праворуч поросле подвір'я, огороджене дерев'яним парканом і дерев'яною брамою. Штахети і поперечени від часу покрутило і підгнили, а за ними густі хащі, які оточили низеньку кам'яну хатину. Вероніку цікавило подвір'я ліворуч. Металева брама, сітковий паркан, низенька хатина, вкрита бляхою, а за будинком купа сараїв. Жінка вийшла з автівки і підійшла до брами. В кінці подвір'я з'явилася худа стареча постать. Пожовкле обличчя, напружений погляд, який націлився на гостю. Старий завмер і поставив відро з яблуками, яке виніс зі свого городу. Вероніка рукою сперлася на браму, а іншою махнула до господаря.

— Що ви там того дня мали ремонтувати? Двері чи замок? Нового замка чи дверей я щось не бачу. — холодним тоном промовила вона.

Кланцатий важко видихнув і поволі, ніби під примусом, покрокував до брами, на ходу дістаючи цигарки з кишені. Він вказав на вхідні двері будинку, які за багато років вигоріли на сонці та облупилися від фарби:

— Думав пофарбувати їх ще весною. Схоже, я весь час думаю привести їх до ладу і тому будь-яку роботу пояснюю тим, що маю ремонтувати двері.

— Як би ж ремонтом дверей можна було усе пояснити. — з прихованим сенсом промовила Вероніка, — Впустите?

— Ага, заходьте. — Кланцатий прочинив браму, — Собаки немає, то ж не переймайтеся.

— Не любите собак?

— Та ні, я вже в такому віці, коли мене може пережити будь-яке цуценя.

Вони сіли на лавці за будинком під високим горіхом. Поруч розкинулись різні прибудови з прочиненими дверима, а простір був заставлений інструментами, деталями, з прочинених дверей гаражу виглядала темно-зелена "нива".

— Ви один живете? — запитала Вероніка, також запалюючи цигарку.

— Діти в місті, дружина, моя друга дружина за кордоном. Як виїхала по програмі біженкою, зробила там собі операцію на серці і залишилася. А моя перша дружина живе в сусідньому селі. Я довгий час усім їм допомагав, щоб тепер жити самому.

— І ви можете всьому цьому дати лад? Я маю на увазі, як ви можете впоратись на цьому господарстві? — вказала Вероніка на прибудови.

— Це такий спосіб життя. Будинкові не важко дати раду.

— Згодна. Настільки не важко, що ви можете обходити й інші будинки. наприклад, хату покійного Бойка.

— Чому ви все мовите натяками? Питайте напряму.

— Ви знаєте про Катю?

Кланцатий мовчав кілька секунд, обдумуючи відповідь, хоча й так все було очевидно.

— Будинок порожній, проте хтось там палив в грубці. Це щоб той бак не замерз? — уточнила Вероніка.

— Коли сильні морози, бо кілька градусів нижче нуля ємності не загрожує.

— Могла б і труба перемерзнути.

— Там кожного дня тією трубою тече вода, тому так просто не замерзне.

— Про Катю вам розповів покійний власник будинку?

— Ні, він нікому нічого не розповів, лише встановив ємність і провів злив. — Кланцатий усміхнувся, — Все виявилось випадково. Я захотів забрати ту ємність собі.

— Вкрасти?

— Називайте це як хочете. Бо вже не було в кого красти. Одного дня я перекрив воду, від'єднав трубу і ледь відсунув ту бамбулу. Одразу зрозумів, що я не зможу її винести з кімнати цілою. Пішов по болгарку, а коли повернувся, то Катя вже стояла там трохи розгублена і все питала де покійний господар.

— Так, вона кожного разу про нього запитує. — підтвердила жінка.

— Це єдина людина, яку вона тут знала. Я їй тоді відказав, що Бойко помер, думав, що то якась далека родичка, а вона все розгублено, що цього не може бути, адже буквально щойно з ним бачилася. Думав, що дівчина збожеволіла. Проте ще більше злякався, коли подумав, що вона почне мене розпитувати, що я тут роблю з болгаркою. Ага, а там поруч бак з цінного металу. Ну я й пішов звідти. Можна сказати, що дременув як той злодій, якого піймали на гарячому. Я втік так швидко, що залишив будинок відчиненим. Думав, що коли це далека родичка, то най стереже дім. А наступного дня я повернувся, щоб прояснити ситуацію. Нікого не було, хата порожня. І тут вона з'являється. Просто нізвідки в повітрі над підлогою і приземляється на ноги. Я тоді ледь не наклав в штани. І знову усе спочатку. Питає про Валентина Петровича і де його знайти. Я дременув звідти вдруге, ніби привида зустрів. Ввечері повернувся і застав Катю, яка сиділа на кухні і тремтіла від холоду. Ще був квітень — підступний місяць. Я її запитую, мовляв, чому ти тут сидиш? Каже, що чекає на Валентина Петровича. Думаю, хоч і привид, але дурна. То я їй напалив грубку. Правда, диму було повно. Приніс чайник, печива. Сів чаювати з привидом, розумієте. Розговорилися. Я їй про своє, вона мені про своє.

— Ви не відчули часової прірви в розмові? — поцікавилася Вероніка.

— Лише спочатку, а далі усе налагодилося. У мене з Катею не було розбіжностей у сприйнятті різних епох, якщо це так можна назвати. Мене б перенести в її період, то нічого б не змінилося. Ну може стаціонарні телефоні на вікні і зірваний голос через міжміські розмови, бо часто тебе на тому кінці дроту погано чути. — розсміявся Кланцатий, — А тут час застиг. Я й сам якось втягнувся у розмову з нею, дізнаючись про її життя. Дивовижна дівчина. Хтозна ким би вона була сьогодні. якби обставини змінилися.

— Точно була б іншою, що ми її не впізнали.

— Цього ми вже не дізнаємося. Я тоді розмовляв з нею довго доки дівчина не зникла. Увесь день і увесь вечір. А потім увесь наступний день і ще один. Так поступово і втягнувся.

— Але не надовго?

— Звичайно, бо як розумієте, я почав допитуватися в неї про те. що з нею відбулося. Намагався не напряму, бо Катя не бачить себе, не розуміє себе людиною, яка постійно повторюється. Якщо спробувати їй розповісти, то вона завмирає в такому шоці, що й самому стає страшно. І от я розпитую Катю, чи щось вона пам'ятає перед тим як бачить ту порожню кімнату? Образ, сон, відчуття? Майже нічого, але Катя згадує темряву і далеку яскраву точку. Вона говорить про темряву колосальних розмірів, поруч якої людина почувається примітивною істотою, практично мікроскопічною клітиною і ще чути слово. Грубе кротке слово, яке б я не насмілився промовити вголос. — напружено говорив Кланцатий, дивлячись перед собою розфокусованим поглядом і дістаючи ще одну цигарку, — Скажу лише, що почуваєшся так, ніби дістаєшся певної межі, де усе втрачає сенс, де усе ковтає вічна темрява і в проміжку між зникненням та появою Катя десь там, поруч тієї межі, яку неможливо переступити.

— Про що саме йдеться? — невпевненим голосом запитала Вероніка, якій також зробилося лячно від почутого.

— Про темряву. — важко відповів Кланцатий, затягуючись цигаркою, — З кожної розмови я чув все більш страшніші речі.

— Ви лише розмовляли?

— Мені з нею було доволі цікаво і приємно. Катя чуйна і добра дівчина.

— Але якоїсь миті ви відчули, що вона постійно однакова, так?

— Насправді мені це найбільше подобалося. Вона як та дитина, яку весь час оберігаєш, хочеш тримати поруч себе, щоб в неї залишалося добре і щире серце. Повірте, я виховав дітей працьовитими і хитрими. Вони можуть себе забезпечити, але що я маю на старості? Де те дитяче серце, в яке я вкладався все життя? Я знаю, сьогодні це сприймається як хиба, що не можна розніжувати дітей і підставляти їх під удар цього світу, проте дуже бракує людської розмови з рідними про прості речі, посидіти ось так як ми з вами десь з годинку і навіть помовчати, але все одно відчувати, що ми обоє тут і тепер. Отак, ніби й робиш усе вірно, але в кінці отримуєш одну старість. Ні, Катя не була однаковою, Катя була ідеальною. Проте в кожного ідеалу є своя ціна. І у випадку Каті ця ціна — темрява. Темрява, звідки вона приходить і куди йде, а потім ця темрява може підкрадатися, проникати в середину саме тут. — Кланцатий поклав руку на серце, — Я почав відчувати, як щось стискає моє серце холодними пальцями, почав відчувати, як наша реальність це лише тонка скоринка над темрявою. Саме тому я припинив наші з нею розмови, саме тому я прирік її… Хоча це придумав ще покійний господар… — чоловік протер очі і викинув недопалок на землю, — Знаєте, це великий гріх ось так залишати її, щоб кожного дня відбувалась така смерть… А вам Катя обридла?

Вероніка скривила обличчя і притулилась стіною до будинку. Вона відвела погляд в бік паркану і відказала:

— Її стало забагато. Я собі дозволяла з нею практично все і я цим не пишаюся. Я зла на себе, на неї, на вас. Того дня вам варто було мене спровадити з того будинку чи якось зупинити. А ви просто втекли і дозволили цьому статися.

— Побачте, я зробив це ненавмисно. Думав, що ви швидко те поставите на місце, а коли не поставите, то хоча б дасте побути їй в цьому світі.

— Їй краще взагалі тут не з'являтися. Нехай той бак слугує перешкодою й далі.

— Що? Та ємкість це не перешкода. — Кланцатий повернув своє обличчя до жінки.

— А що це?

— Ви так і не зрозуміли? Це її щоденна могила. Катя з'являється кожного дня, не зважаючи на перешкоди.

— Зачекайте… — Вероніка витріщила на старого очі і згадала перші дні свого перебування в селі.

— Покійний Бойко не дарма обрав ємність, заповнену водою у висоті вище за людський зріст… — хрипло пояснив старий.

Так, вона згадала той самий стукіт в синьому баку коли досліджувала водогін на подвір'ї покійного Бойка. В неї раптово завмерло серце від страшного усвідомлення, адже тоді стукіт лунав ніби з середини ємності. Ніби хтось хотів звільнитися і відчайдушно лупив руками по товстим металевим стінкам зсередини. А там навіть не розвернешся, там лише вузький обмежений простір.

— При кожній появі Катя… тоне… — важко промовив Кланцатий.

Вона ж сама бачила як раптово ллється велика кількість води з баку. Під сильним тиском і це не внутрішній механізм, не система клапанів, це тиск від появи тіла всередині. І виливається води по обсягу саме стільки, скільки має людське тіло. У Вероніки затремтіли руки, недопалок впав на землю. Вона ж була там і чула той стукіт! Тіло ув'язнене в ємності з водою. Господи, як же це так можна?!

— То це… — Вероніка важко видихнула ледь чутні слова, намагаючись взяти себе в руки, — це Катя так… — вона витерла ліве око, — кожного дня?

— Кожного дня.

— І це якось можна змінити?

— Що ви хочете змінити?

— Виправити усе це.

— Той бак і є виправленням. Послухайте, я дивився ті схеми, які просто лежать собі під грубкою. Вони знали, на що йдуть. Вони знали, що коли помиляться, то слід її ізолювати…

— Хто "вони?

— Бойко і його помічник. Там чітко вказано, що зворотного шляху немає і єдиний спосіб виправлення це ув'язнення.

— Але ж Каті боляче…

— Так і одночасно ні. Ви ж також робили їй боляче, хіба ні — тому й знудилися? — Кланцатий дивився на Вероніку, яка опустила очі, — Стривайте, я не засуджую і не докоряю. Усі ми люди, усі ми підпадаємо під спокусу коли розуміємо, що наслідків наших вчинків не буде.

— Ви ж собі не дозволяли... зайвого, чи не так?

— Я ставився до неї як до дочки. — важко видихнув Кланцатий, — Лише спілкування, догляд, піклування і турбота. Я був надто сентиментальний, проявляв яскраву батьківську любов, — він також витер око від раптової вологи, — тоді як до свої дітей не смів промовити теплих слів. Хіба це не гріх? Зі справжніми рідними людьми весь час ніби в якійсь казармі: іди роби те і се, щось там пожартував, щось там накричав. А тут до Каті як до рідної…

— При цьому всьому, ви до Каті не чинили насильства. — сама Вероніка стиснула уста, гніваючись на себе, ніби провалила важливе випробування у своєму житті.

— Але чинив нечесно по відношенню до своїх дітей. — підкреслив Кланцатий, — Як я й казав, я нікого не засуджу, ні в чому не дорікаю. До всіх добрим бути не можеш.

— Катя стала отрутою, еге ж?

— Швидше, я став отрутою. А ви стали отрутою? Ви також хочете це зупинити?

— Я хочу їй допомогти.

— Ви їй нічим не зарадите.

— Хіба?

— Або Катя, або ємність з водою. Іноді хочеться, щоб Катя з'явилася на цей білий світ. Вона мов та квітка, якою милуєшся час від часу. Коли ви приїхали… І я вас… Я, певне, дозволив вам подарувати Каті трохи світлих днів.

— Говорите так, ніби Катя ваша власність.

— Ні, Катя нікому не належить і треба, щоб так залишалося надалі.

Вероніка дещо заспокоїлася, склала руки на колінах і відчула легенький вітерець, який лоскотав їй шкіру. Вона прокручувала в голові події цих тижнів, свої відчуття, переживання та спомини. Так, свої спомини про життя до цієї миті, спомини, які навалюються на неї то далеким сном, то гострим лезом. Усе змішалося і вона сама відчула дивний контраст почуттів. Як відмітив Кланцатий, стала отруйною, але так само усвідомила себе цілісною людиною із ранами, які болять, але більше не змушують кульгати. Відчула себе людиною, яка мусить приймати рішення і відповідати за свої вчинки.

— Боюсь, я не можу відмовитись від Каті поки не допоможу їй. — промовила Вероніка.

— Ви їй не допоможете. — повторився Кланцатий, — У вас є бажання допомогти, але цього мало якщо не знаєте як допомогти. Зворотного способу не існує. Катя це привид чи такий дух, який сягнув незбагненних для нас відстаней чи величин, які ми собі й не можемо уявити.

— Не можемо чи не хочемо?

— Не потрібно! — різко відказав старий, — Краще дати їй спокій і ми будемо спокійні. Ви не знаєте, як їй допомогти. Ніхто не знає. — повторився Кланцатий.

— Тоді мені буде потрібна ваша допомога.

Кланцатий подивився на неї і зрозумів, яка саме була потрібна допомога. Він скривився від фантомних болей у спині.