Сергій Рибницький "СВІТЛІ ДНІ ДЛЯ КАТІ". Розділ 8. Separation відсіювання важливого від другорядного

 

Вероніка влаштувала імпровізовану вечірку з легкою фоновою музикою, яка лунала зі слабкого динаміка телефону, світлом від ліхтариків, пляшкою вина і дешевими закусками. Катя після спеки вмилась у відрі і кілька разів перепитала коли повернеться Валентин Петрович. Вероніка все безсоромно пританцьовувала, змінивши свій костюмчик на довгу футболку, залишивши на собі рожеві трусики, але знявши обридливий бюстгальтер з налитих грудей прямо на очах дівчини. Катя почувалась незручно, сидячи за столиком, ліниво жуючи бутерброд. Музика, яка линула з телефону була незнайомою і більше дратувала, аніж запалювала настрій в танок. Вероніка налила в пластмасовий стаканчик вина, проте дівчина відмовилась. Сама спеціалістка вина не хотіла, їй було достатньо присутності Каті, нехай і втомленої, роздратованої, але дівчина тут в домі, посеред вечора, який поринув у серпневу темряву.

 

M — POP MUZIK (OFFICIAL HD VIDEO)

 

Вероніка пустилась у танець, вигинаючи стегнами, випираючи груди і сідниці, ноги видавали криве па на килимі. Вона зробила кілька ковтків "коли", в очах з'явився нездоровий блиск і Вероніка дзвінко засміялася, кружляючи довкола дівчини, яка знічено сиділа за столом. Катя також розсміялася, але стримано. Не подобалось їй усе це, бо довкола село, цей напівпорожній будинок, незнайомі люди, з якими вона буквально мусить спілкуватися. Усе це нагадувало клітку. В дівчини виникло бажання йти звідси геть. Кудись до автобусної зупинки, піймати попутку і їхати до залізничного вокзалу. Тільки б забрати свою сумочку з документами і грошима. А де та сумочка? Хіба вона не залишилась десь на столі коли вона… Коли вона що?

— Сьогодні ми зробили велику справу, Катю. І все це завдяки тобі. — з посмішкою говорила Вероніка, продовжуючи підтанцьовувати, — В тебе є дар розмовляти з місцевими. Мене б вони не послухали, а ти просто золото.

— Послухай, коли прийде Валентин Петрович?

— Десь близько опівночі.

— А куди саме він поїхав?

— Не знаю, він не казав.

— Мені треба їхати в місто.

— Зачекай, посидь, випий вина.

— Дякую, але мені треба повертатися. В мене завтра заняття, а дорога не близька. Електричка рушає десь о першій ночі.

— Навіщо тобі та електричка? — Вероніка нахилилась і обійняла Катю за плечі так, щоб її груди крізь футболку нависли над обличчям дівчини.

Катя відсахнулася, раптово встала зі стільця і рушила до дверей. Їй було вкрай неприємно тут знаходитися.

— Ти куди? — Вероніка різко схопила дівчину за руку, але та вирвалась і повернула до неї гнівне обличчя.

— Відпустіть мене!

— Ми з тобою вже на "ви"?!

— Я вас не знаю! — схлипнула Катя, притиснувшись до стіни, її серце пришвидшило ритм.

— Зате я тебе знаю. — Вероніку понесло, їй більше не потрібні розмови і різна милота, щоб схилити Катю хоча б до поцілунку, повторюючи одні і ті самі виснажливі психологічні прийоми, — Мені обридло прикидатися. — Вероніка потягнулася рукою до її стегна і притиснула ошелешену Катю до себе.

— Пустіть! — дівчина виставила руки перед собою, обличчя скривилося від жаху коли вона глянула на жінку, очі якої буквально блищали від дикого бажання.

Вероніка устами потягнулася до дівчини, яка від огиди відвернулася, що жінка поцілувала їй щоку і ковзнула язиком по шиї. Катя зібралась із силами і майже відштовхнула її, проте роки важкої роботи з водогоном зміцнили тіло Вероніки настільки, що вона змогла втриматися і ляпасом охолонути спротив Каті. За мить вона вже волочила нещасну до кімнати, де була тахта, а саме приміщення освітлював лише відблиск вуличних ліхтарів.

Коли усе закінчилося, Вероніка усвідомила, що накоїла з Катею так само як і її брат з нею. Вечір в місті, її вікно, замкнені з середини двері. Але не цього разу. Тоді була зима, саме снували новорічні вогники, які миготіли у вікнах. Вона ще піділток, всередині неї справжня війна, яка періодично виринає назовні. Батьки пішли до когось в гості. Вже кілька днів в брата був поганий настрій. Щось насувалося, погані передчуття кружляли в голові і ось рипнули двері. Так буденно і так раптово, що його тінь ковзнула в кімнату, ніби до себе в клітку, а Вероніка відволіклась від розмальовки сови в лісі. Олег щось промовив, щось про зиму і сів на ліжко, буквально розлігся на ньому і запитав, чи є в неї хтось, чи її не чіпають хлопці в школі. Олег не був п'яним, він був звіром, який всі ці роки шукав вихід назовні. Вероніка мовчала, бо ще як себе поводити поруч звіра  коли тобі лише п'ятнадцять років. Олег підвівся, його очі бігали з предмета на предмет доки погляд не зосередився на її шиї. Руки лягли на плечі, але він не грався в турботу, Олег прямо говорив про секс. Буденно і невимушено, але його серце калатало і віддавало у голосі. Вона не була дурною і спробувала втекти, закричати. Ляпас, він волочить її назад в кімнату. Вероніка більше не кричить. Вона зникає, розчиняється. Залишається лише тіло, наче той сон поміж новорічними святами, все обм'якле, обмацане, позбавлене чуттєвості. Він зверху в масці її брата з порожніми очима, весь час збивається з ритму, соромиться глянути їй у вічі, гнівається на весь світ. Потім забувається, провалюється кудись в себе і немає більше маски, є лише той звір, який вічно чатує, сидить в чоловікові і жадає плоті. Голод клекотить в ньому, що він різко виходить з неї і кінчає на постіль. Вона все так само нічого не відчуває, не плаче, обличчя повернулося в бік вікна, де миготять святкові вогники. Олег щось говорить, намагається повернути собі людську подобу. Вероніка мовчки опускає кофточку назад на тіло, накривається пледом нижче поясу і очима все у вікно. Він виходить з кімнати і лише тоді вона підводиться та зачиняє за ним двері. Далі гіркота, сльози, спустошення. Далі вона вже повертається, вона вже тут. Далі найгірше коли згасаєш, коли всередині все потрощено. Вероніка більше не розмовляла з Олегом, який ще до весни переїхав в орендовану квартиру, а потім в Чехію на заробітки і зник. Хоча Вероніка нічого не казала батькам, але вони здогадалися. Зламаних людей видно здалеку. Батьки про це ніколи не говорили. А сама Вероніка якось дізналася від однокласниці, що її колись також зґвалтував двоюрідний брат. І вона не змовчала, проте стало лише гірше. Батьки казали їй не вигадувати і не руйнувати родину. Проте її кузена попросили більше не приходити в гості. Майже та сама історія і однокласниця підмітила, що це жорстока країна і тут жертв лише добивають.

— Тут жертв лише добивають. — повторила про себе Вероніка давні слова.

Вона сиділа в темряві оголеною на підлозі, спершись на тахту, кінчик цигарки червонів при кожній затяжці. Попіл струшувала у пластмасовий стаканчик із вином. Катя схлипувала у кутку на тахті, скуйовдивши сукню на своєму тілі, міцно стиснувши ноги, занурившись обличчям у коліна. За десять хвилин вовтузіння Вероніка не досягла оргазму, не досягла того солодкого задоволення, до якого звикла останній тиждень, проте в її голові сталося величезне полегшення. Тепер вона згадувала той далекий зимовий вечір: ні болю, ні образи, ні сорому, ні відчаю, ні відчуття внутрішнього перелому. Звір, якого вона весь час сахалась, зачаївся всередині неї. Коли Вероніка нависла над безпомічною Катею в темряві, дивлячись перед собою на темні обриси, які видавали здавлений крик, прохання відпустити її, схлипування, стогін болю — звір клекотів всередині Вероніки вічним диким голодом до плоті. І вона не змогла насититись, скільки не торкалась міжніжжя тіла, м'якої плоті, яка для Вероніки на мить втратила ім'я, історію і будь-які людські обриси. Разом з тим, вона перетнула раніше невидиму для себе межу задоволення, ніби подолала мури фортеці і торкнулася оголеного нерву чужої людської душі. Це вже не секс, це влада розпоряджання чужим тіло. Вероніка відчула в глибині душі, що не хоче звичного оргазму, вона хоче єднання з братом, відчуття єдиного звіра на них обох. І ось Вероніка піймала погляд голодного звіра, який весь час жив в ній, проте вона помилково сприймала його за перелом душі. Це дійсно було сильніше за оргазм, це було відчуття зцілення, зростання, самоствердження за рахунок завдання шкоди іншій людині. Мало б бути відчуття провини, розкаяння, але Вероніка збагнула, що Катя все одно зникне, зітреться цей страшний вечір з її пам'яті. Вероніка важко видихнула, відчувши крихту диявольського задоволення і завовтузилась на підлозі.

В кімнаті смерділо сечею. Бідолашна дівчина не втрималась. Проте це на кілька хвилин. Вже одинадцята.

— Ти клята погань! — проревіла з темряви Катя.

— Я вже колись казала, що людина людині — вовк і наступний астероїд має впасти на нашу планету. Не кажи про любов, Катю, не кажи про любов цим людям, бо тебе захочуть перевірити, зламати. Так, ніби ти піддослідний зразок. Вони протестують твою межу любові, а в кінці викинуть зламану геть. Після того як досягнуть свого — ти станеш такою самою як і вони.

— Як ти могла?! Як ти могла?!

— А хто не може? Просто не всі люди відчувають свої можливості. Просто більшість бояться бути принесеним в жертву.

— Жертвоприношення? — перепитала Катя.

— І дуже багато, що ми потім робимо вигляд, ніби нічого не сталося.

— Чекай, Валентин Петрович щось говорив про жертвоприношення. Той розумово відсталий хлопець на фото…

Катя зникла. Вероніка повернула обличчя в бік тахти з темним силуетом дівчини. Так, її вже не було. В кімнаті стало особливо тихо, зник запах сечі. Ну ось і ще одне полегшення. Тепер ніхто їй не докорятиме, тепер усе залишиться лише в її пам'яті. Новий чистий листок. Вона підвелася на ноги і пішла на кухню допити "коли". Їй було дещо млосно і захопливо водночас. В тілі пульсувала незбагненна енергія. Вероніка голяка вийшла надвір, відчуваючи ступнями ще теплий бетон відмостки, який приємно колов шкіру. Обличчям в зорі, в космічну чорноту, яка ховала стільки само таємниць, скільки ховалося за очима жінки. Спомини нахлинули відчуттями як недавно тіло дівчини здригалось під її руками, ніби дика тварина, яка сахалася любові з боку Вероніки. І ці конвульсії, і ця енергія закритості пала від її натиску, від її спомину про власного брата. Вероніка потягнулася струною, руки вгору, що її налиті груди розкрилися перед зірками і кожен м'яз розквітнув неймовірною силою. На якусь мить вона відчула, що більше не належить цьому світу, що її енергія розливається, пульсує нескінченним джерелом, яке б'є з-під землі.

Вона обійшла будинок, занурилась в темряву, п'яти колола земля, ніч тиснула на неї серпневим теплом. В голові прокручувався образ темної кімнати, тіло Каті під Веронікою, її спротив, ніби енергія жінки натрапила на перепону. І тепер енергія шукає вивільнення. Вона блукає в тінях дерев, чує приглушені нічні звуки. Над головою поміж зорями пролетів кажан. Невидимі вібрації ще більше заводять її. Несила опиратися. Тут і тепер. Вона більше ніхто, лише чиста енергія. Вона обпирається долонею об стовбур грушки, фрагментована кора приємно лоскочить шкіру. Іншою рукою вона пірнає собі у міжніжжя. Починається банальний процес, проте енергія всередині неї звивається, вибухає. Вона думає про Катю, про безпомічність дівчини. Рух пальцями стає аритмічним, вона дозволяє собі стогнати. Десь далеко гавкає собака. Звуки природи. Ніяких слів, які й без того не мають жодного сенсу. Чиста енергія. Чиста насолода.

Вероніка повернулася через двадцять хвилин. Розбурхана всередині неї енергія тепер нагадувала вечірнє впокорене море. Пипки на грудях розм'якли, в голові стало порожньо. Вона сіла на те місце, де недавно ревіла Катя. Відчула несподівану прохолоду, вкуталась пледом. Перший холод осені. Цієї ночі вона не бачила жодного сну.

Микола Павлович провів неспокійну ніч. Він звик до великих справ, де міг дозволити собі навіть збитки, проте в голові весь час крутилася думка про цей клятий водогін. О третій ночі він спустився в підвал, де в ряд стояли холодильні камери, котел, генератори із спеціальною витяжкою назовні, і поглянув на стіну біля столика для гри в покер. Волога пляма розрослась на півстіни. Його обличчя спохмурніло. Він сів за гральний столик і зіграв сам із собою в кілька партій. Сім разів виграв, двічі сам собі програв. Плани на завтрашній день самі лізли в голову, а він все відганяв їх. На ранок він та Ірина снідали тостами, беконом, апельсиновим соком та чаєм. Микола Павлович почистив зуби, одягнув темні штани, світлу сорочку, що Ірина охрестила його "свідком Єгови, який ходить від дверей до дверей" і вийшов на вулицю. Чоловік мав цілеспрямований вигляд, в голові кипіла нетерплячість.

Він оминув браму покійного Бойка, з презирством поглянув на "шкоду" Вероніки, що в голові промайнула хуліганська думка порізати колеса нахабної спеціалістки з водопостачання. Проте ні… Як би спокусливо це не виглядало, але дрібний мерзотний вчинок це слабкість з його боку, а для селищної ради, для її прислужників Вероніки і Каті це навіть додасть впевненості. Микола Павлович потрапив у невелике протистояння, де правила гри слід було вивчати з початку. Це не величезна фінансова система, яка розвалюється з середини десятиліттями, це хутір, який прив'язаний до землі і в місцевих мешканців існує чітка ідентифікація "свій-чужий". Якщо вони знають твоїх батьків, то ти свій. Якщо ти трохи вивищуєшся над рештою, то одразу згадають про твоїх батьків, вважаючи це слабким місцем. А коли твоїх батьків не знають, то й не знають твого слабкого місця, по якому люблять бити усі селюки.

Микола Павлович погукав пані Таїсію. З нею можна розмовляти, тільки не з її подругою Тетяною — та до всіх відноситься з підозрілістю і бажає якомога швидше завершити розмову. Під гавкотіння пса пані Таїсія з'явилась на подвір'ї в супроводі Тетяни, проте огрядна жінка, завбачивши багатого сусіда, мовила до подруги:

— Я йду сирники досмажу.

Звісно, Микола Павлович полегшено видихнув. Пані Таїсія більш піддатлива в перемовинах. Після короткого привітання чоловік промовив:

— Зізнаюсь, цієї ночі в мене був неспокійний сон. Існує такий міф, ніби в селі людина позбувається зайвих думок, чим ближче до землі — тим краще викристалізовуються базові потреби, а зайве втрачає свою цінність. Як вважаєте?

— Десь так воно і є. — обережно мовила пані Таїсія, при цьому вона сама вийшла крізь прочинену браму під скиглення пса до свого гостя, але не пустила Микола Павловича на своє подвір'я.

— Десь так і є. — повторив гість, посміхаючись, — А що ще потрібно: чисте повітря, тепле сонце, родюча земля, міцний будинок, холодна вода і здоров'я.

— Діти й внуки щоб були здорові і щасливі. — додала жінка.

— Так, продовження роду, робочі руки, підмога в старості. Але ж в нас не все ідеально, чи не так?

— Десь прогнівили Бога.

— Так-так, як діти малі загралися у сільський спосіб життя, загралися. Повітря вже й не таке чисте: пилові бурі, елеватори з цілодобовою роботою чи сусіди, які спалюють сміття або смажать шашлики; а сонце більше не гріє — воно випікає, що й урожай то ще та лотерея — вродить чи не вродить за такої спеки. І так по кожному пункту: будинки старі і втратили свою міцність і що не день то нова тріщина на стіні, здоров'я також не додається, бо роботи багато, а лікарів поменшало, ліки подорожчали, продовження роду також під великим питанням і кращі уми нашої країни задаються питанням: в чому причина? Але ж ми з вами розуміємо, що проблема не у визначенні причини, а у можливості її озвучити. Ніхто не захоче говорити правди, тоді як людям в селі залишається шкодувати, що усе так склалося із продовженням роду і одночасно розуміти, що нині по-іншому й бути не може.

— То в чому ж причина? — запитала пані Таїсія.

— Люди не можуть терпіти інших людей. — спокійно промовив Микола Павлович, — Усе просто і банально. Таємниці людської душі, які можна назвати абсурдом. Благі наміри не створюють сім'ї, а лише завдяки одним суцільним помилкам ми завдячуємо своїй появу на світ. І чим більше ми вчимося на помилках наших батьків, тим більше ми скорочуємо чисельність населення.

— Бідні народи також помиляються?

— Це ви про країни, де стрімко зростає чисельність населення? Знаєте, нас також варто віднести до бідних народів. Звичайно, бо такі помилки не просто спадок, а їхня ідея. Вони добре плодяться, добре нищать одне одного — темне нутро людини, яке цивілізовані люди борють напівметодами, кожного разу будучи впевненими, що ось цього разу переможуть. Але то лише пауза в нагромадженні ресурсів для нової різанини. В нас селяни порозумнішали. Просвітницька діяльність імперій, радянщини, незалежності дали свої плоди. Селяни порозумнішали, менше помилок — менше дітей і рівень життя покращився доки накопичені ресурси не пішли на чергову різанину. І ми вже думатимемо, ну цього разу людство напевне вивчило уроки історії. Але ні, ресурсів для нової різанини не бракує. І зрештою, вода. Вода в селі це все, це фундаментальний ресурс, який також з часом змінився. Знаю, колись колонки стояли на вулицях і будь-хто бажаючий міг напитися води і набрати собі відро. А нині жодного тобі доступного крана на вулиці, усе виключно для домогосподарств з обов'язковим лічильником. І при цьому кількість населення геть не зросла, а значно скоротилася. Пані Таїсія, чи не здається вам, що міф про село як райський бідний куточок геть не підтвердився? Немає тих споминів з давніх-давен, які б тут втілилися і чим нині є село як не розтягнутим передмістям, де мешканці мислять ніби ті містяни, але з надутим гонором, який легко сплутати з невіглаством. Все це територія, земля, за яку хапаєшся у сподіванні, що тут вдасться досягнути крихти свободи, тобто, щастя, тобто, втілення ідеалістичних давніх-давен, а насправді це усе дитяча травма, відкладене дитинство.

— Люди тут живуть так як в них виходить. — пані Таїсія з насторогою дивилася на заможного сусіда, слухала його непересічні, майже агресивні вислови, не до кінця розуміючи, куди той веде розмову.

— Так-так, безальтернативність. — по-своєму погодився Микола Павлович, — Усім, хто приїздить з міста, її підносять під носа і кажуть, що це відповідь на усі питання. І я з цим згоден, адже між селянином і міським мешканцем тривають довгі перемовини з метою вивищення одних над іншими. В кожної сторони свої аргументи і насправді ці аргументи здебільшого правдиві. Простий спосіб життя робить тебе менш вразливим, а насичене міське життя дарує більше можливостей. Але, як раніше я казав, люди схильні до різанини і кожен прагне як не перевершити опонента, то затягнути до свого табору. При цьому до кінця одне одного не розуміють. Велика таємниця селянина, велика таємниця міського жителя. Навіть якщо я у вас, пані Таїсія, запитаю що не так з прогресом, який я вам пропоную, ви все одно відповісте… — Микола Павлович запитально поглянув на стару жінку.

— А що нам прогрес? Нам аби прожити скільки відведено. — відказала пані Таїсія.

— Ну от і безальтернативність. — важко видихнув сусід.

— А що, ви краще знаєте?

— Так.

— Бо у вас повно грошей?

— Бо я можу дозволити собі все.

— Попри це, ви все одно переїхали сюди, Микола Павловичу.

— Так, а якщо виникне потреба, то переїду в інше місце.

— Якщо буде безпечно там, куди ви захочете переїхати.

— В цій країні немає безпечного місця. Є куточки, де можна зробити речі більш зручними. Наприклад, провести новий водогін.

— Від водонапірної башти до кожного крану? — перепитала пані Таїсія.

— Саме так. — підтвердив Микола Павлович.

— І я маю вести трубу через все подвір'я?

— Якщо робити все до ладу, то не варто минати й метра старої труби.

— От ви бачите це так, а вчора дівчата… як її?

— Вероніка.

— Русява, молодша.

— То Катя.

— О, так. Катя вчора помітила, що новий водогін перериє мені все подвір'я. В мене що земля буде стояти горою цілий місяць?!

— Не думаю. Тим більше, варто з певними незручностями перетерпіти трохи задля покращення системи водопостачання.

— Ви впевнені? Ви краще знаєте, що мені перетерпіти? — в голосі пані Таїсії почулися гострі нотки.

— Катя могла й помилитися. — глухо промовив Микола Павлович, — Вона ще дитина, яка мало що бачила в своєму житті.

— Устами дитини мовить істина. — відказала жінка, її холодний погляд дав зрозуміти, що перед Миколою Павловичем постала стіна, крізь яку йому не пробитися, — Катя може помилятися і ви так само можете помилятися. Ви ж не шукаєте істину, тим більше, в селі?

— Тобто, ви проти нового водогону?

— Так.

— Проти кращого життя?

— Краще життя не має нічого спільного з новим водогоном чи з ринком землі, чи з іншими шахрайськими схемами від так званої еліти країни.

— Ох ви як? Вам би трохи обережніше у висловах.

— Я знаю, але тепер після усього цього, що трапилось останні роки… Я впевнена, що немає в нас більше еліти, немає тих, хто справді може краще, чи знає більше. Так, накази є, але ніхто більше не може вирішувати за когось. Ви не еліта, Миколо Павловичу, ваша справа з цим водогоном це лише дрібна помста селищному голові.

— Зате селищний голова еліта, так? — дорікнув Микола Павлович.

— Ні, він також гівна вартий. — сумно відказала пані Таїсія, — Ви називаєте Катю дитиною, проте в ній я бачу більше людяності, ніж у вас, ніж я в собі бачу. Як ви й казали, з нею більше надії в паузі між різанинами, аніж без неї.

З подвір'я долинув голос Тетяни:

— Тая! Сирники готові! Ходи сюди!

— Бачу, у вас важливі справи. — саркастично підмітив Микола Павлович.

— Дай Бог, у вас такі ж будуть. — гідно відказала пані Таїсія.

Господиня прочинила браму, залишивши Миколу Павловича самого на вулиці із кислим настроєм. Ні, він не гнівався. Гнів спустошує і призводить до помилок. Просто зачинилися одні двері. Тоді треба стукати в інші. Він пішов до іншого сусіда, подвір'я якого було завалене хламом. Микола Павлович кілька разів голосно гукнув чоловіка, проте тихо. Собаки на подвір'ї не було, хіба що інші пси по вулиці озвались здалеку на голос багатія. Він ще гупнув кілька разів кулаком об браму. Йому здалося, що у вікнах будинку був якийсь рух чи промайнула тінь. Проте до Миколи Павловича так і ніхто не вийшов.

Він повернувся додому, скинувши з себе одяг "міського свідка Єгови" і перевдягнувши звичний білий одяг. Ірина сиділа з лептопом за столиком біля вікна. Дизайнерське рішення для кухні клієнта було майже готовим. З першого погляду на Миколу Павловича стало зрозуміло, що той зазнав невдачі. Він налив собі негазованої води, зробив кілька ковтків, сів у крісло і потягнувся до книги "Пастка-22", взяв її в руки, проте книги так і не розкрив. На обличчі в нього в нього зібралась задумливість.

— Як перемовини? — поцікавилась Ірина, не відриваючись від роботи.

— Перемовини, які не стосуються грошей — це не перемовини. — по-філософськи підмітив господар, — Це радше вистава, де актори думають, що в них добре прописані ролі, проте насправді драматург імпровізує находу. На жаль, в мене не було можливості для імпровізації.

— Все так погано?

— Та ні, просто поле битви розширилося. Згадую як я спілкувався з різними керівниками підприємств і мимоволі ставив їм питання: який тип людей вони беруть на роботу, а який ні? Як правило, цікавився кандидатами на офісні посади різних менеджерів, якщо відкинути вимоги дурнуватих вакансій із сайтів по працевлаштуванню. Всі керівники сходились на тому, що працівник має бути перебалувалим, зі слабкостями в характері, на які можна тиснути, тобто, людина має бути достатньо покаліченою системою освіти. Щоб знав своє місце, працював більше завдяки "батогу", аніж від "пряника". Власники бізнесу категорично не беруть волелюбних, чесних, гідних, справедливих, тобто, ідеалістичне сміття, яке на певному етапі змогло обхитрити систему освіти, отримати свій диплом з відзнакою і тепер несе в маси відверту філантропію. В бізнесі ідеалісти не потрібні, бо ці наївні персони несуть в собі отруту, сповільнюють прогрес, вводять в оману інших людей, апелюючи до чого б ти думала? До совісті.

Ірина розсміялася з тону Микола Павловича, зберігаючи правки в проекті кухні на лептопі і відправляючи світлини замовникові.

— Я гадав, що за останні років десять такі люди десь коротять свій вік в різних нічліжках для злидарів, чи спиваються вантажниками в периферійних супермаркетах. Думав, що з ними покінчено. Ні, вони знову тут, встеляють дорогу до пекла своїми благими намірами.

— Ти про кого? Про цю жінку з водоканалу?

— Ні, є ще одна. Настільки наївна, що селищна рада у відчаї зробила на неї ставку. І ставка спрацювала. Поки що. Тому що наївні добродушні люди платять першими, іноді платять найбільше. Як не своїм життям так здоров'ям. Що ними рухає? Їхні ж мрії. Тут слід віддати мрійникам належне. Ось цим вона й подобається місцевим, бо вони так само рухаються вперед, працюють до скону у гонитві за чим завгодно, але не за грошима. Коли усе довкола сигналізує сиреною тривоги, що їхній човен йде на дно, вони сидять на порозі і проводять кожен день так само як і попередній.

— Але ж не тонуть. — підмітила Ірина, закривши лептоп і поглянувши на господаря, який тримав нерозкриту книгу в руках.

— Порівняння весела штука. Нею добре маніпулюють люди, причому не стільки з іншими, а скільки самі з собою. А це ще гірше. Коли сидиш в своїй квартирі і думаєш, ну ось я тут, а хтось ночує в метро, в під'їздах і тому подібне. І людина заспокоюється у важливі, я б навіть сказав, критичні моменти вона опускає руки і каже, що гроші не головне.

— А хіба гроші це головне?

— Більше, ніж ти собі думаєш. Двадцять років тому я мав би припинити своє існування, стерти себе як особистість і відкотитися до тілесної оболонки, яка сновигає собі від робочого до обіднього столу, де потрібно тікає, де потрібно посміхається, а потім тебе навіть не шукають безвісти зниклого на полі битви. Гроші змінили все. Так, гроші це основна рушійна сила. Основи цивілізації формуються і підточуються завдяки грошам. Більше немає геніїв з горищ, більше немає видатних особистостей, існують лише персони, які перенаправляють фінансові потоки від науки в розваги, від соцпідтримки до виробництва зброї. Навіть ненависті не достатньо, щоб зіштовхнути цілі народи в кривавій різанині, спочатку на все це слід виділити кошти. Світ нині такий, що вбивати безкоштовно ніхто не хоче. А любов? Почуття мінливі як метелики тривалістю життя в день, а вся діяльність навіть в молоді роки направлена на пошук грошей. Це основний стимулятор на кожен день, годину, що бідні чекають на копійку, що багаті ставлять лічильники на все, на що можна і не можна. Немає більше абстрактних явищ, є чиста економіка, коли усе можна виразити у кількості валюти. Цілі релігії можна купити і продати, орендувати святих, канонізувати маніяків і педофілів, якщо ті оплатять достатньо, міністерства радо продадуться тому, хто організує ще одну схему, яка дозволить продовжити роботу цих непотрібних державних відомств ще хоча б на один рік. Зароблені гроші осядуть в приватних кишенях і розійдуться на приземлені одноденні розваги. Маєш якусь купюру? Щось є з грошей під руками?

— Зараз візьму. — Ірина вийшла з кімнати і повернулася з крупною купюрою в руці, — Тримай.

— Ні, ти поглянь на цей папірець. — запропонував Микола Павлович коли Ірина сіла і поглянула на портрет видатного культурного діяча, — Що ти бачиш?

— Можливість. — глибоко підмітила Ірина.

— Гарна відповідь… Ніби говорить дизайнер. — зіронізував господар, на що Ірина невдоволено поглянула на нахабу, — Ти дивишся на невеличкий гарно розмальований папірець, який було надруковано мільйонною і більше копій. Сам по собі він не є чимось більший за поштову листівку. Кинь у воду — намокне, кинь у багаття — згорить. Буває ось від таких практичних думок і виникає сентенція, що гроші це не головне. Тому придивись уважніше до папірця, який насправді не підкріплений ані золотом, ані ВВП країни включно із потенційно добутими ресурсами, ні порожніми гарантіями ефемерних міжнародних організацій. Цей папірець це віра, це найміцніша віра людей, коли віддасиш купюру, то гарантовано отримаєш за неї повний пакет пиріжків, а той, хто візьме в тебе цей папірець, зможе обміняти його на борошно, олію, воду, дріжджі, паливо для печі, на оплату праці нещасних пекарів, а потім ці папірці підуть фермерам, комунальникам і, звісно, держава урве своє. Ось і сила грошей, ланцюжок ДНК людської цивілізації, найкращий винахід людства після винаходу самої людини. Звісно, така віра була привита найжорстокішими методами з боку держави, бо коли не віруєш, то тебе вб'ють, коли загрожуєш державі, її першим чиновникам, то ти залишився без благ цивілізації. Нині чиновники не просто крадуть гроші, вони на них купують собі системоутворюючі банки, фармацевтичні фірмі і тому подібне, що варто піти проти цих колишніх президентів і міністрів як може рухнути фінансова система чи, наприклад, зупиниться завод з виробництва інсуліну і в заручниках опиняться тисячі і мільйони нещасних діабетиків. Віра без пістолета біля скроні це не віра, розумієш? Це я про вищий рівень, але повернемося до елементарних явищ. І ось уяви собі, що в цьому ланцюжку грошових потоків на одній чи кількох ланках заведеться особистість, яка щиро віритиме, що гроші не головне. Що станеться з твоїм пакунком пиріжків? Зробиться легшим, пиріжки будуть недопеченими чи взагалі тобі їх не продадуть? Стає страшно, чи не так? Зникає впевненість в цих папірцях і ти не знаєш, що тобі запропонують замість них, якою буде ідея тих, для кого гроші не головне і яке втілення цієї ідеї буде завтра. А я скажу: це буде холод, пандемія, голод, війна — і це не через нестачу грошей. Навпаки: в одному ланцюжку вони зникають, а в іншому додаються. Вони зникнуть в твоєму ланцюжку обміну грошей на товар, а в того дядька в однострої їх буде більше, бо людство є саморегульованою системою, хочеш цього чи ні.

— Виходить, у всьому винні гуманітарії. — жартома констатувала жінка, ховаючи купюру під лептоп.

— Ні, гуманітарії працюють за півціни, гуманітарії потрібні цьому світові, а от зі справжніми гуманістами усе складно. Кожен з нас працює над вдосконаленням нашого простору і нас самих. Ти покращуєш інтер'єр замовника, я роблю цьому селу велику послугу, впроваджуючи проект нового водогону. І от з'являється людина, яка каже, що розуміє твого замовника, розуміє місцевих мешканців і що насправді новий дизайн чи новий інтер'єр їм не потрібен.

— А їм новий водогін насправді потрібен?

— До біса їхні справжні потреби. Якщо вони хочуть знати правду, то ось вона — до біса їхні персональні потреби. У них надто нудний досвід життя, аби вирішувати, що їм потрібно, а що ні в інфраструктурних питаннях. Стара жінка хіба знає краще за мене чи за тебе, навіщо новий водогін на нашій вулиці? Який в неї досвід? Можливо вона раніше працювала на відповідальній посаді, навіть була десь керівницею на технологічному виробництві. Ну так, круто, вітаю її, але ключове слово "була". Зараз це пенсіонерка, яка порається на городі, тримає курей і все, більше жодної економічної активної участі в житті громади та й країни загалом. Звісно, їй цілком вистачає старого водогону, а про перспективи, а про загальний розвиток краще забутися, бо десять, максимум двадцять років і вона помре. Потреби старої жінки очевидні, а що робити молодшим людям з їхніми посудомийками, бойлерами, душовими кабінками, пральними машинами, унітазами — атрибутами комфортного життя, без якого нині ніяк? Вони мають бути заручниками думки старих людей, вони мають бути позбавлені перспектив?

— Молоді в селі й так мало залишилося.

— Буде ще менше, якщо прогрес гальмуватиметься мрійниками, гуманістами і просто наївними людьми. Молодь і прогрес йдуть в одну ногу, а ми не можемо більше дозволити собі паузи, ми й так відкинуті на півстоліття назад. Електроенергія, тепло і вода мають текти нескінченним потоком. І ці потоки не будуть змарнованими, навпаки: доступність і комфортність виховують ефективне використання ресурсів. Відро води з криниці є безкоштовним, але насправді це марнування, а кран на кухні з лічильником — це економія, це тренування сучасної свідомості. За все треба платити. Так, це жорстоко, але це найчесніша гра.

— Ти б краще про чесну гру не говорив. Ти ж свої статки…

— Нечесно заробив. — підхопив Микола Павлович, — Звісно, але я докладаю усіх зусиль, щоб я не опинився жертвою по той бік чергового шахрая, щоб мені не розповідали, що мокра стіна в моєму підвалі не від місцевого водогону.

— Знову ти про ту стіну. Ти ж міг би найняти екскаватор, щоб розкопати землю біля того боку фундаменту і забутися вже. — невдоволено буркнула Ірина, знуджено дивлячись на Миколу Павловича.

— Ну так, взяти і відступити під тиском селищної ради.

— Це не відступ, це зріле рішення серйозної людини.

— В мене вже був спеціаліст.

— Він міг помилитися.

— За такі гроші не помиляються.

— От уяви собі, що помилився, що гроші дали хибу.

— Припустімо. Я викличу екскаватор. Якщо розкопає і буде потічок води з боку водогону, то що тоді? Розпочинати цей процес з початку?

— Ти будеш напевне знати…

— Я й так точно знаю, бо вода не береться нізвідки. За такої посухи і спеки єдине її джерело це водогін, який селищна рада не хоче перевіряти і, тим більше, ремонтувати. Бо вся справа у грошах, у моїх грошах. Ця ситуація — лише метод, яким хочуть мене дістати, зробити вразливим і піддатливим їхньому впливу.

— Вибач, але це схоже на параною. — зауважила Ірина, хитаючи головою.

— Це цілком виправдана інтуїція, я передчуваю можливі дії щодо мене. Для початку вони перевіряють мене, промацують. Але рано чи пізно вони перейдуть на мій бік. Це протистояння не про знищення однієї сторони іншою. Ні, це про об'єднання. Або я з ними, або вони зі мною. В будь-якому випадку усе відбувається заради моїх грошей.

Микола Павлович замовк, відклавши "Пастку-22" на журнальний столик. Ірина сиділа в глибокій задумі, намагаючись виокремити для себе головне з того, що так багато наговорив господар. А він все роздивлявся величезну кімнату із сучасними меблями, світлі тони, які радували око, картини-копії відомих шедеврів живопису на стіні, полички із книгами, робоче місце Ірини, барну стійку в кутку із напоями. А ось прочинені двері, які виходили в коридор, який вів до різних кімнат, одна з яких чекала на нього.

— Півгодини не користуйся телефоном, будь ласка. — попросив Микола Павлович і залишив Ірину наодинці в кімнаті.

Ірина зрозуміла, що зараз обірветься зв'язок. Господар так робив в цілях безпеки. Микола Павлович пройшов коридором далі до кутової кімнати. Коли проектували будинок він особисто наполягав на тому, що має бути підвал, лише один поверх і спеціально утеплене похиле горище. Ніякого ще одного поверху — тому будинок розрісся в ширину вдвічі більше звичайного і додатково була обладнана північно-західна кімната, яка по суті являла собою сталеву коробку і до якої було підведено усі дроти й кабелі будинку.

Всередині горіли монітори від камер відеоспостереження, система оповіщення пожежної безпеки, також пульт управління електроенергією, генераторами живлення, опалення, спеціальні "заглушки", які були призначені для перешкоджання усім радіочастотам всередині будинку. Небезпечна, але вкрай необхідна штука, особливо коли хтось спробує встановити прослуховування. Микола Павлович причинив за собою броньовані двері, сів за пульт і увімкнув "заглушку". Тепер радіозв'язок з середини будинку був неможливим. Окрім одного засобу. На даху розмістилась невелика кулеподібна антена, кабель від якої вів в броньовану кімнату до коробки дешифратора, від якого йшов далі до лептопу-телефону з окремим дешифратором. Пристрій скидався на супутниковий телефон. Власне, Миколі Павловичу казали, що сигнал дублюється через супутник.

Він перевірив показники частоти і показник потужності випромінювання "глушилки". Ще кілька секунд і буде досягнуто максимуму. Як тільки висвітилося сто відсотків Микола Павлович увімкнув пристрій зв'язку, ввів логін та пароль. На екрані висвітилося меню, з якого чоловік обрам послугу зашифрованого зв'язку. З одного боку, софт пристрою виглядав примітивно, а з іншого, усе зайве і прикрашене могло нести в собі ризики витоку інформації. Пішло з'єднання, звук виклику сонно гудів з динаміка.

— Оператор. — озвалось в слухавці.

— Потрібно з'єднання зі зміною голосу. — мовив Микола Павлович.

— Назвіть номер.

Він продиктував цифри основного і додаткового номерів та додав:

— Фраза-пароль: "Двоє котів мандрують на південь".

— Очікуйте. — відказав чоловічий молодий голос.

Очікування вийшло досить тривалим. Півхвилини в динаміку лунали протяжні звуки з радіодіапазону та цифрове схлипування.

— Слухаю вас. — долинув далекий змінений голос представника контори.

— Телефоную з приводу наших справ.

— Ми саме хотіли з вами зв'язатися.

— Звісно, тому повідомляю вам, що премії не буде.

— Прикро це чути.

— Тоді як стандартну оплату вже переведено.

— Так, ми це бачили. Вся базова сума як і домовлялися.

— Якщо хочете отримати премію, то в мене для вас є ще одна робота.

— Уважно слухаємо вас.

— Найміть того самого, що й минулого разу.

— Це неможливо. Це людина, яку наймали разово. Ми з такими не працюємо на постійній основі.

— Я хочу найняти людину, яка вміє працювати, а не якусь шмаркачку з посттравматичним синдромом, про яку у всіх новинах трубили.

— Ми з нею вже розібралися.

— Бажано, щоб це було правдою, бо я від вашої контори очікував більшого.

— Помилки трапляються, але дуже рідко і ми робимо все, щоб їх виправити.

— Тому я й хочу найняти того самого.

— Не рекомендуємо цього робити, оскільки він стає все більше системно з вами пов'язаний.

— Хочу саме його.

— В нас є треновані професійні кадри.

— Мені потрібен саме той, хто своєю роботою зарекомендував себе. Хочете премію — має бути він.

— Він не наш постійний виконавець

— А ви зробіть його постійним. Самі знаєте, який розмір премії.

— Зрозуміли вас. Можете вказати ціль?

— Так, є одна людина, з якою важко розмовляти…

Микола Павлович сидів в темряві, яку освітлювало світло від моніторів та різних пультів. Він говорив так, ніби замовляв страву із меню в ресторані. Коли розмова завершилася, чоловік вимкнув "заглушку" зв'язку і повернувся до Ірини, щоб обговорити страви на обід.

Вероніка прокинулась пізно. Вона лежала на тахті, загорнута в плед на голе тіло. На вулиці крізь прочинене вікно було чути голоси. Жінка не могла розібрати слів, але чоловічий голос явно належав Миколі Павловичу і від цього Вероніці стало паскудно. Минулий вечір згадувався слабо, ніби в тумані, уривчастим ніби за високої температури сном. Тепер в голові панувало доволі знайоме спустошення і від вчорашньої насолоди не залишилося й сліду. Перед очима з напівтемряви виринало обличчя скривдженої Каті, ясні вимиті сльозами очі, від чого Вероніці робилося ще гірше. Вона підвелася на ліжку, скинувши з себе плед. Ранкова спека вже наповнювала кімнату, від її шкіри чувся запах поту і виділень. Перші хвилини вона все силувалася відновити в голові сьогоднішній план дій, та все марно. В думках лише темрява, Катя, гіркий присмак вечірньої насолоди. Коло із насильства, задоволення і ночі, в порівнянні з якою серпневий день не являв собою нічого цікавого. Голяка вона пройшлася по кімнаті, не зважаючи, що хтось може побачити її у вікні. Голоси вже замовкли, звичні звуки наповнили тиху сільську вулицю. Тіло відчуло себе і перша ясна думка підказувала їй, що необхідно помитися і привести себе в порядок. Вероніка сама себе запитувала: навіщо приводити себе в порядок? Бо за кілька годин з'явиться Катя, з якою слід починати стосунки з самого початку. Навіщо з нею заводити відносини? Бо як ти ще отримаєш задоволення. Я вже отримала насолоду. мені вистачить. Це ти так говориш вранці, а що буде ввечері?

Під тиском цих думок Вероніка одягнула довгу футболку, яка прикрила сідниці, набрала води і пішла на дворик між будинком і літньою кухнею, де поставила воду на пальник. Спочатку помилися, потім випрала одяг разом з тим білим костюмчиком, який вона не хотіла вдягати за жодних обставин. Крім того, жовтуваті плями від поту погано виводилися з штучної тканини. Тепер зрозуміло, чому це одяг виходить з моди. Далі сніданок, кава, кілька бутербродів. Апетиту в неї не було, жінка автоматично жувала хліб із сиром та ковбасою, не відчуваючи особливого смаку. Її бездумні очі дивилися перед собою, мокре волосся спадало на плечі. За кілька хвилин вона вийшла назовні, запалила цигарку, вчергове збираючись з думками. Просто роби роботу, повтори вчорашній день до вечора, а далі сама відчуєш як бути. Так, саме відчуєш, бо покладатися на логіку немає сенсу — речі, які відбуваються довкола неї вже вийшли за межі логіки та й взагалі за межі точних наук. Хто така Катя? Не як людина зразка дев'яносто шостого року з усіма зв'язками тогочасного суспільства. Хто така Катя тепер, коли вона відтворюються чи з'являється кожного дня і зникає в один і той самий час. Вона та сама плоть чи відтворена з певної точки свого існування? Катя як та відеогра, яку запускаєш кожного разу проте від однієї точки збереження. Вона нічого не пам'ятає, вона десь по той бік матерії і приходить в цей світ як гостя. І з нею можна робити все що завгодно. Остання думка налякала Вероніку, наче щось холодне торкнулося її серця. В голові вмить виникла картинка, від якої вона відчула нудоту, ніби зазирнула вглиб себе. Вона відігнала страшні думки і збагнула, що з цим слід покінчити. Це справжнє божевілля, це руйнує усі правила людської поведінки, бо неймовірно спокушає. Так, прикрити усе це доки ніхто не дізнався і не спробував використати Катю в мерзенних цілях. Її використають. Як тільки дізнаються. Що з нею робив покійний Бойко невідомо. Але ж він поставив цей бак, тобто, він усе зрозумів і припинив процес появи дівчини. Схоже, він вчасно зупинився. І Вероніці варто. Сьогодні? Можливо, хоча треба доробити завдання від Володимира, а без Каті їй нічого не вдасться.

Замість білого костюмчика Вероніка тепер вдягнула джинси і футболку, практично звичний робочий одяг. Їй більше не хотілося вдавати жіночність. головне, щоб їй самій було зручно і заодно вона мусить тримати себе в руках. Коли у чітко визначений час з'явилась Катя, Вероніка повела розмову за звичним сценарієм, проте жінка відчула, що її запал зменшився. Миле лице Каті, її трохи розгублена приємна посмішка в голові Вероніки чергувалися з вчорашньою картинкою скривдженої дівчини. Слова втрачали інтонацію, погляд опустився в підлогу чи націлився вбік у вікно. Чим більше вона розмовляла з Катею, тим чіткіше зринали в пам'яті не лише жахіття минулого вечора, але з її далекого життя. Обличчя Олега нависало над нею, що Вероніка на яву важко дихала, ніби забута стара рана несподівано нагадала про себе. В голові пульсувало: навіщо я розповіла Каті? З іншого боку, бідолашна дівчина нічого не знала. зізнання Вероніки зникло разом з Катею того ж вечора. Вероніка все розмовляла з дівчиною, намагалась милуватися нею, відтворювала в голові лише приємні спогади, пов'язані з Катею і ось внутрішній стан нормалізувався, жахіття відступили. Після обіду вони вийшли на вулицю в черговий світлий день.

Сьогодні направду Вероніка ледь змогла вмовити дівчину. Її внутрішня боротьба проступала на обличчі і Катя це помічала. Вони рушили в інший бік вулиці, де перші сусіди біля Миколи Павловича ще підтримували розмову. При цьому Катя все більше розпитувала про патлатого, відсталого в розвитку хлопця, а щодо водогону, то ініціативу на себе брала Вероніка. З кількома людьми все пройшло доволі добре і вони змінили своє рішення щодо нового водогону. Далі справи пішли гірше, бо Катя остаточно втратила інтерес до цієї комунальної проблеми. Вероніка спробувала копіювати стиль дівчини в розмові, але невербальні ознаки видавали в ній брехунку і маніпуляторку. Люди все слабше йшли на контакт, відказували короткими фразами і на пропозиції коротко казали: "Побачимо" або "Треба подумати". Сухий результат і розуміння, що або це Микола Павлович постарався, або нелюбов до селищної ради настільки сильна, що краще казати ніби вони з Катею представляють обласну установу з контролю водогону, ніж вони представниці селищної ради.

Після восьмого подвір'я Катя втомилася і спілкувалася з людьми лише про патлатого хлопця з фотографії. Тема водогону відійшла Вероніці, яка вже спілкувалася з людьми сухими фразами і спокійно приймала відмову з боку місцевих. Вчора люди ще здавалися милими і привітними, проте сьогодні Вероніка все більше бачила старість, самотність, глибокий слід життя на їхніх обличчях. Люди здебільшого підходили до брами прямо з городів, де вони займалися врожаєм і все казали, що треба багато води, бо ж посуха. Частина буквально кляла високі тарифи, що Катя від здивування повертала своє обличчя до Вероніки, мовляв, як так може бути? Катя до того ж відкривала для себе багато чого нового коли люди жалілися на життя. Стоси проблем навалювалися на дівчину, причому сучасні проблеми видавалися їй справжніми колами пекла. Вона й уяви не мала, що сучасні проблеми селян не йдуть ні в які проблеми містян середини дев'яностих років. Її очі округлилися від почутого, а на додачу до цього сама Вероніка почала висловлювати Каті своє невдоволення щодо її комунікаційних здібностей як тільки вони полишали подвір'я людей. Жінка зверхньо повчала її, мовляв, зосереджуйся на роботі, бо ти марнуєш час на порожні розмови, чому ти не відповідаєш на конкретні питання, будь хитріша, в тебе все має вийти і не поводься як дитина. Кілька разів Катя змовчала, проте її солодкий тонкий голос почав видавати досить прохолодні відмовки доки дівчина різко не відказала, що вона взагалі тут не найманий працівник і де Валентин Петрович?!

Кілька хвилин тривала суперечка доки Вероніка остаточно не зрозуміла, що сьогодні робота не вдалася. Вона лише пообіцяла дівчині, що Валентин Петрович буде вдома сьогодні пізно ввечері, тому треба чекати його на місці. Вони йшли мовчки вулицею і жінку охопив гнів на Катю. Це було вперше, оскільки вчора ввечері вона відчувала не гнів, а збудження, агресію, аби підкорити своїй волі будь-що чи будь-кого. І тепер вона злилася на Катю, на її властивість не пам'ятати нічого з попередніх днів. А що коли записати відео з нею, щоб демонструвати їй кожного разу коли з'являється дівчина? Сумнівно, адже в Каті не просто амнезія, вона з'являється без пам'яті і фізичних наслідків від пережитого раніше в цьому світі. Варто продемонструвати їй відео, як Катя в нього не повірить. Навіть сама Вероніка не повірила б в подібне, це здалося радше сном, аніж реальністю. До того ж вона з'являється в одному і тому самому місці. Гаразд, можна обставити будинок за останньою модою, але варто вийти назовні як перед очима постане те саме село. Саме тому й Вероніка гнівалась на Катю, бо дівчина не знає і не відчуває наслідків, вона повторюється і повторюється, тоді як жінці спочатку діставалась неймовірна насолода, а тепер настав емоційний осад. До того ж, робота геть не йде — Катя не вірить їй, не хоче ніяк допомагати, повертається в порожній будинок на зустріч з тим, хто насправді давно помер.

Коли вони повернулися, то Катя запитала чи є щось поїсти, на що Вероніка досить грубо відказала, що спочатку їжу треба заробити і зачинилася собі в кімнаті, лігши на тахту. Вероніка була готова вигнати сьогоднішню Катю геть. Так, сьогодні з нею не склалося і все запорото. Ну що ж, завтра вона з'явиться абсолютно новенька, пахнюча, доглянута, наївна і тоді можна розпочати усе з початку. А сьогодні краще дозволити собі полежати в ліжку, дозволити спеці в середині будинку маринувати душу й тіло. Вероніка потягнулась за смартфоном, але згадала, що не вистачає пігулок, а вони лежать в автівці в ладнику. Навіть тут облом. Ну добре, може просто подрімати кілька годин до вечора, можливо після цього в неї зміниться самопочуття, не обов'язково покращиться, а просто зміниться. Зникне роздратування, гнів до Каті і вона просто вийде з кімнати, скаже, що дуже перепрошує і вони просто повечеряють собі. Ніяких зваблень, насильства і сексу. Просто звичайна розмова, після якої не хочеться брати в руки смартфон.

Вероніка дійсно задрімала і перше, що їй наснилося, був смартфон. Вона стояла посеред порожнього будинку, але це не був дім покійного Бойка. Дуже схожий, проте інший. Їй потрібно було кудись йти, ніби хтось кликав ззовні, але вона не могла зрозуміти, чий то голос. Ніби чоловічий. Вероніка робила крок, але він давався настільки повільно і важко, що жінка не могла зрушити з місця, потім ще один крок і ще. До дверей було ще далеко. Далі вона помітила, що одягнена в чорний підтримуючий бюстгальтер, а її груди з пипками назовні буквально випирають вперед; нижче грудей йде корсет, шкіряні трусити, панчішки, міцні черевики на високій платформі, а на голові будівельна каска. Але й це ще не все. На ній був ще пояс з інструментами як у тесляра. Молоток, викрутка, цвяхи, долото, а також на поясі було кріплення, на якому знаходився зафіксований смартфон екраном до її обличчя. З пристрою тягнувся дріт навушників до її вух. Вероніка запускає Ютюб і обирає підпірку мемів з усієї мережі. Короткі відеоролики змінюють одне одного, проте Вероніка не реагує на них, вона дістає молоток і поволі підходить до дверей, відчиняє і бачить Олега, ще досить молодого як того вечора. Його обличчя маска, а під нею зачаївся звір. Вероніка дивиться в усміхнену маску, а та шкіриться на її звабливе тіло. Але брат лише стоїть у дверях, він не йде до неї, не простягає руки. Вона розвертається і йде вглиб будинку, повертає до дверей ліворуч і обертається до Олега, який все так само стоїть в отворі вхідних дверей і посміхається. Відеомеми і далі змінюють одна одного під агресивну веселу музику. Якщо Вероніка сумніваються то опускає очі в екран і побачене дійство додає їй впевненості. З важким рипінням вона прочиняє двері кімнати і бачить, що простір порожній. Чи не зовсім? Бо щось знаходить праворуч в кутку. Так, купа старого зіжмаканого старого дрантя, ніби клубочок, в якому лежить хтось закутаний. В навушниках гримить музика з мемів, Вероніка розгойдується в танці, хапає молоток і підходить ближче до клубочка постелі, звідки хтось кволими ручками тягнеться до стіни, ніби мацає чи вона тепла. Вероніка витанцьовує крутячи стегнами, вигинаючись, що груди із збудженими пипками виперли вперед. Вона знає хто там. Старе всохле обличчя жінки, яка вже й не пізнає її. Навіщо мучитися далі і молоток з силою опускається в центр цього кокону-постелі. Лунає звук розбитого глечика. І ось Вероніка вже бачить себе на екрані смартфону ще одним відеомемом, на який дивитися тисячі обличь Каті.

Вона прокинулась коли вже стемніло. Сон обірвався темрявою, тривалість якої можна виміряти секундою, а от глибина виявилась достатньою, щоб Вероніка кілька хвилин згадувала події сьогоднішнього дня. Потім вона ще кілька хвилин згадувала свій сон, з якого запам'ятався її образ в бюстгальтері з оголеними грудьми. В певній мірі її це завело, жінка відчула млосність у міжніжжі. Треба щось повечеряти і поглянути, чи є десь Катя. Цілком можливо, що вона кудись пішла, а якщо ні — треба з нею поговорити, спробувати якось причарувати чи що. Вероніка прочинила двері і пройшлася кімнатами. Нікого. На кухні їжа і предмети стояли на своїх місцях. Вона вийшла у веранду і побачила, що двері на подвір'я прочинені, на сходах в напівтемряві сидить Катя обличчям до брами, ніби на когось очікує.

— Агов, я думала, ти пішла. — глухо промовила Вероніка.

У відповідь Катя лише важко зітхнула, навіть в глибоких сутінках, які майже перейшли в ніч відчувався поганий настрій дівчини.

— Будеш щось їсти? — запитала Вероніка.

Знову у відповідь мовчання, Катя лише поправила пасмо волосся і все так само очима на нічну браму. Якусь мить жінка дивилася на силует дівчини на сходах, хотіла збагнути, що в неї в голові, а потім голосно промовила:

— Валентин Петрович буде пізно, краще зайди всередину, я зварю нам чаю.

— Ні, краще я посиджу тут. — нарешті озвалась та, не повертаючи обличчя.

— Дарма сидиш, ще застудишся.

— Нічого, я з цим впораюся.

— Ти впевнена?

— Цілком.

— Хоча б посидь зі мною за компанію.

— Коли тут проїздить найближчий автобус?

— А що?

— Мені треба повертатися в місто.

— Навряд чи раніше ранку.

— А якесь таксі їздить, щоб доїхати до залізничного вокзалу?

— Тобі потрібно їхати звідси?

— Так, хочу бути подалі від тебе. — прямо мовила Катя.

Від почутих слів Вероніка проковтнула клубок в горлі і витерла раптову сльозу на щоці. Серце важко загупало і всередині наче все обірвалося. Я ж просто з нею розмовляла, я ж нічого поганого з нею не зробила сьогодні! Як вона сміє?!

— Як хочеш. — Вероніка мовила здавленим голосом, хоча всередині все кипіло і пішла на кухню.

Ну якщо хочеш йти то йди. Сьогодні тебе вичерпано, Катю. На біса ти мені здалася такою?! Вся така правильна, вся така чесна, людинолюба, проте мені виливає усілякий бруд! В своїй голові Вероніка висловлювала одне прокляття за іншим і, засвітивши ліхтарик в кімнаті, кинула оком на стіл. Там лише звичайний висувний ножик з фрагментованим відламаним лезом. В кутку недопита пляшка вина. Вероніка ще не зізналась собі, але вона шукала певні предмети. Біля відра помітила важкий трубний ключ. З цим інструментом вона багато працювала. Метал звично ліг в долоню так ніби перед роботою коли потрібно розкрутити трубу. Це додало впевненості, прокляття в голові лунали ще сильніше і гнів рвався назовні.

Вероніка вийшла у веранду, поставила ліхтарик на стіл і попрямувала до Каті, яка все ще сиділа на сходах у темряві і не відчувала біди. Обхопивши інструмент двома руками, вона замахнулась і з силою опустила метал прямо на голову бідолашній. Катя крякнула, почувся хрускіт і лязкіт металу. Тіло на сходах завалилося вбік, а інструмент покотився сходами. На тобі, маєш! Вероніка схопила дівчину за довге волосся і потягнула всередину приміщення. Промінь ліхтарика вихопив кров, яка скрапувала на підлогу. Свідомість Вероніка затьмарилась, удар лише розпалив гнів у жінки. Катя незграбно силувалась підвестися з підлоги.

— Так тобі і треба! Так тобі і треба! — навіжено крикнула Вероніка.

Вона скочила до сходів і підняла трубний ключ. Силует Каті підвівся на підлозі і так сидів гойдаючись у світлі від ліхтарика. Обличчя потонуло в тіні. Кров все капала на підлогу.

— Сидиш тут з нею, панькаєшся, все намагаєшся догодити. Немає твого Валентина Петровича! Вже десять років як помер! Отримуй!

Ніби биткою Вероніка замахнулась металевим інструментом по контуру голови. Тіло дівчини звалилося на підлогу. Вероніка скочила зверху і з хрипінням опустила трубний ключ по обличчю жертви. Катя вже корчилась в конвульсіях. Вероніка зупинилася, відкинула інструмент, який вкрився чимось липким та теплим. Вона схопилась за голову і ледь стрималась, аби не закричати. Гнів зник, все злоба вивітрилась і тепер на жінку нахлинуло страшне відчуття, що вона позбавила людину життя.

— Ой! Я не хотіла! Катю, я не хотіла! Зараз все буде добре, люба! Я зараз все виправлю! — судомно голосила Вероніка, схопивши ліхтарик.

Світло вихопило закривавлене обличчя дівчини, під головою якої розтіклась калюжа крові, заповнюючи заглибини і щілини в дерев'яній підлозі. Ліве око повністю провалилося в очну западину, на чолі кривавила діра, біліли кістки і мозок. Передні зуби і щелепу розтрощило повністю. Праве око закотилося під повіку. Дихання якусь секунду ще булькало, але з останніми судомами припинилося.

— Боже-боже, що я наробила, що я наробила?! — здавлено ридаючи видихала Вероніка, мацаючи пальцями криваве місиво, яким колись було обличчя дівчини, ніби намагаючись зібрати його до купи.

Тіло бідолашної було ще теплим, проте життя полишило її. Вероніка в паніці хотіла схопити телефон в кімнаті, проте ковзнула на крові босими ногами і випустила ліхтарик з рук, який забруднився об рідину вишневого відтінку. Вероніка його схопила, від чого світло стало червонуватим. Вона хотіла викликати швидку, але через паніку змогла ледве зачини зовнішні двері, аби раптовий пізній перехожий не став свідком страшної сцени.

— О, Катю, вибач, я не хотіла! Боже мій, я не хотіла! — ревіла Вероніка.

Вона знову посвітила ліхтариком на тіло дівчини. Шкіра зблідла, посиніла, на ранах кров по краям вже згорталася. Калюжа розтіклася підлогою, стіни у вишневих плямах, руки й одяг Вероніки також в крові. Жінка побігла на кухню і виблювала у злив від баку. Нахилилася над відром з водою, вмилася і почала розтирати кров на одежі. Нічого не допомагало і стало виглядати ще гірше. Мозок пульсував, шукав рішення. З одного боку, її приголомшив власний вчинок, а з іншого, треба було щось робити з цією ситуацією. Вероніка не хотіла нікого вбивати, вона ж лише гралася, випробовувала власні межі, чи не так? Боже, що вона скаже поліції? Просто в них виникла суперечка. Вероніка штовхнула покійну і та впала на сходи. Правда ж? Що ти мелеш, дурепа? Ти хочеш обманути копів з їхніми лабораторіями повними судмедекспертів? Ти гамселила нещасну раз за разом, затягнула всередину, щоб ніхто не побачив. Зрозуміло. Тоді який мовив вигадати, щоб її могли виправдати? Може це покійна на мене накинулась? Чому? Який в покійної мотив? Тоді треба придумати щось інше.

Вероніка десять хвилин ходила з кімнати в кімнату, світячи перед собою ліхтариком в надії вигадати правдоподібну версію. Однак, метикуватості в неї вистачило хіба що збагнути, що її не врятує жодна вигадка. Копи прийдуть і одягнуть на неї кайданки. Чекай, а чому копи повинні приїхати? Тіла ж ніхто не бачив, зараз ніч, а про вбивство крім самої Вероніки ніхто не знає. Сподіваюсь, що ніхто не чув. У Миколи Павловича високий паркан, товсті стіни, у пані Таїсії дворик по інший бік будинку і вона вже після турецького серіалу разом з подругою Тетяною лягають спати раніше від цієї пори, а навпроти в будинках люди взагалі не живуть. Так, ніхто не повинен знати про це страхіття.

То що далі? Де ти хочеш тримати тіло? Занести в автівку і кудись відвести, викинути в лісі, кинути в річку чи десь на сміттєзвалище? Тільки не ховати тут, не пов'язувати це місце з тілом. На кухні є старий килим. Можна загорнути в нього. Тільки б встигнути. Її руки тремтіли. Тепер коли розум націлився на самозбереження, на власний порятунок від скоєного злочину, стало важливим виграти час.

Проте варто було їй ще раз посвітити на тіло дівчини як вона усвідомила іншу проблему. Півбудинку забруднилося кров'ю. Це до біса слідів, які слід добре змити. Вхідні двері, двері в кімнату, слід ніг у веранді, коридорі, кімнатах, відро з водою на кухні стало рожевим після того як вони вмилась. Одежа на ній просякла кров'ю. Навіть надворі на сходах залишилися великі темні плями. В будинку панував солодко-нудотний запах смерті. Як воно краще: вимивати кров зараз чи чекати коли вона засохне? Що ж вона наробила, не зупинивши себе?! Вона дивилась на своє відображення в мутно-рожевій воді. Там лише її очі одночасно налякані і порожні. Серце настільки важко билося, що їй здавалося ніби це величезні крила махають десь над її головою. Та це вже не серцебиття, це політ над самою собою, над скоєним злочином. Одночасно глибокий біль та збайдужіння, ніби щойно подолала доленосний рубікон, звідки немає вороття, звідки лише залишається озиратися на примар, які переслідуватимуть тебе все життя.

Ще кілька хвилин Вероніка роздивлялася своє відображення у світлі ліхтарика доки не збагнула, що дивиться у прозору воду. Рожевий відтінок непомітно зник, світло ліхтарика стало білим і чистим без плівки засохлої крові. Тієї ж миті жінка згадала. Невже?! Вона швидко звелась на ноги і вийшла в коридор, де ще секунду тому практично уся підлога вкрилась вишневими слідами. Вона повернулась на кухню і глянула на своє відображення у воді. Чисте обличчя, хоча й кола під очима стали темнішими. Неймовірно! Це була не радість, а швидше змінений стан із розпачу до здивування. А тепер, звісно, треба заглянути у веранду. Жодного тіла, жодної крові, лише на підлозі залишилися сліди пилу, ніби щось волочили. На підлозі лежав трубний ключ. Хромований метал із невеликими слідами іржі, подряпинами від роботи. Господи боже мій, це дійсно неймовірно! Вона глянула на годинник: 23:05. Універсальне правило працює! Катя зникла разом з усією своєю кров'ю. Жодного сліду!

Вероніка мала б видихнути після цього, але стрес все ще давав про себе знати. Вона взяла пляшку води, пачку цигарок, запальничку і вийшла в ніч. Першу цигарку вона викурила під старим виноградом. Думки залишили голову. Вогник, затяжка, тихе хрумтіння горілого тютюну, солодкий дим, який жінка випускала вгору до серпневих зірок, де в небі цього разу спалахували нитки метеоритів. Ніякого бажання, лише відчуття, що вона зараз перебуває між життям і смертю. Далі вона викинула недопалок і пішла темрявою до брами. Обережно прочинила металеву конструкцію із тонким скрипом, на який гавкотом відреагував сусідський собака, вийшла на вулицю і попрямувала куди була дорога.

Після другої цигарки повернулися певні думки в голову. Вероніка перебирала своє життя. Вибірково. Дитинство, технічний коледж, вчорашній день, день коли вона сильно посварилася з батьками, які не розуміли бурхливої реакції дочки, вечір коли обличчя старшого брата нависало над нею. І тепер вона хотіла зрозуміти, чому це сталося, хіба достатньо одного звіра, щоб він проник в її кімнату? Хіба достатньо одного вечора? Ні, все почалося раніше. З підліткових ігор, з жартів сексуального характеру коли усе здавалося невинним і коли з цього можна було сміятися. Ще за рік до того Олег вхопив на виході з ванної кімнати за цицьки, ніби лоскотав, а вона сміялася, ніби то дитяча забавка. Олег тоді почав змінюватися. Щось сталося з ним в технікумі і він приходив додому з таким виглядом, ніби хтось заліз йому під шкіру та стиснув усі нерви в кулакові. Десь тоді Вероніка й почала замикати двері кімнати. Проте не вона до цього дійшла, а так сказав тато. Він працював таксистом, а далі заробляв гроші рейсами на "багатотонниках" і казав, що на дорозі головне завчасно помітити перешкоду. Він заздалегідь бачив щось в Олегові і мовив їй, що треба замикатися в своїй кімнаті, бо людське тіло не жарти. Також він казав, що коли скочив у халепу, то краще терпіти, аніж кричати, бо іноді допомога, особливо поспішна допомога може наробити ще більше біди.

Вона дісталась край села до полів, де звуки, які давали зрозуміти, що ти ще серед людської цивілізації, затихли. Темрява, зорі, тіні, цвіркуни і лякливий шурхіт, який міг належати будь-якій істоті. Вона згадувала звіра, який нависав над нею і тепер здавалося, що то було віддзеркалення. Звір бачив звіра і Вероніка нічого не могла вдіяти, щоб розірвати це коло насильства. Хай там як це може виглядати збоку, нехай від Каті не залишилося й сліду, а завтра вона постане такою як і завжди без пам'яті про цей страшний вечір. Це геть не заспокоює жінку. Вона все йде темрявою, піщинки шурхотять під кросівками, чергова цигарка спахує перед обличчям, тре пальцями об пальці, ніби відчуває, що там й досі кров невинної дівчини. Її плоть зникла без сліду, проте в пам'яті залишилась, оскільки не людина залишає слід в споминах, а сама свідомість вбирає в себе вчинок. Байдуже, свій чи чужий, але вчинок є вчинок поза усілякими виправданнями. Цього вже не забути, так як і те, що з Веронікою сталося в її кімнаті того вечора. Проте жінка більше не відчувала внутрішнього перелому, оскільки вона перейшла на інший бік насильства, дозволяючи собі речі настільки огидні, що не поставила собі елементарного питання: чому?

Схоже, в цій країні люди давно на ставлять собі подібних питань. Подалі від насильства їх тримає лише можливість відсічі і кримінальне покарання, а в усьому іншому люди заганяють ножі якомога глибше і провертають їх за чи проти часової стрілки. Катя в одному мала рацію: людина бачить в людині можливість, яка втілюється відчуттям того, що звір і досі живе. Так, наче інших можливостей відчути життя на повну в цій країні не залишилося. Ні кохання, ні подорожі, ні сім'я, ні кар'єра, ні гроші, ні випивка, ні наркотики — щодо цих речей вже давно написані інструкції, які лише погіршують відчуття. Тоді як примушувати когось, принижувати, бити і вбивати — це та солодка пітьма, яка затягує сильніше за цю теплу серпневу ніч. І найстрашніше, затягує так, ніби ти сама була її частиною і весь твій життєвий шлях зводився до цього розуміння. Проте має щось існувати на противагу, мають бути сили, які дозволяють зійти з цієї страшної дороги. Вероніка не могла зійти чи обрати шлях як вилізти з цього провалля провини. Каяття? Можливо. Та яким чином? Ноги почали втомлюватися, горло пекло від великої кількості цигарок, які вона палила одну за одною. Вероніка розвернулась і рушила назад до села, не маючи в голові плану дій на завтрашній день, не кажучи про подальше життя. Проте вона тепер точно знала, що потрібно щось змінювати в своєму житті, особливо слід вирішити, що робити з Катею далі.