там за окопом розкинулась територія де пісок поплавився у скло і коли сходить сонце ти крокуєш світлячками мружишся а в спину крик лягай що байдуже такої краси ніколи не стрінеш умов усе змивається з душі і стає тихо спокійно як кілька років тому коли тривала самотність із гіркоти раптово переходила в сп’яніння і ти витанцьовував із тінями танці сільські в радості немов перед весіллям упивався вседоступністю до вільного життя яке завершилось розбурханим вітром і одна із тіней приймає форму бою мечі і щити немов пророцтво поразки або перемоги які доведеться пройти а поки дай душі насититися тінню другою персами дівчини які нависатимуть над тобою святими небесами між якими язиком намагатимешся впіймати хоч дрібку солі а тіло зводить в судомі від тепла й вологи що розум накриває тінь задумливості від світла і темряви що твій погляд тупиться під ноги в землю мокру немов просить насіння а кишені м’яті цигарки торішні і хочеш осягнути разом час й про

  побратим сів на велосипед і катається територією порожнього заводу каже що залишить дітям місто і землю довкола і зведуть в місті три пам’ятники міцних перший то бог верховний якого прийматимуть за зевса чи перуна за традицією освіти проте люди старі вінчатимуть в ньому ще сатурна і тих стариганів ставатиме все менше з кожним днем тому й діти слухатимуть мудреців недовго і прийматимуть пам’ятник за марса як закономірність нашої країни а я підпишу закодованим словом плутон бо бачив я не одне нині зруйноване місто що не відрізнити від пекла і це буде страхом незбагненним другий пам’ятник поставлю жінці і не конкретній богині а як хвалу мужності і витривалості які вони несли серед нас бачитимуть в її обрисах ніжних природу і у волоссі свободу і у вигинах любов вона тектиме довгим листом що кожен із загиблих не встиг написати вона мов дзеркло неба в яке кожен здіймав очі вона ковток яким поранені і втомлені благословляли своє життя на ще од

  сьогодні ти приходиш в царство розбурханої води що коли схиляєшся попити ти бачиш демона який приміряє твоє відображення коли відомо що у солдата немає відображення і все навпомацки навіть отче наш більше вгадане за звуками які колись чув малим від матері більше за істину знедоленого якому й кусень хліба видається правдою яка лише відтермінує кляту смерть і що в тій молитві як не відгуки баха музики плавної заспокійливої досить осінньої аби прийняти завершення будь-чого як належного і тут у царстві розбурханої води все більше масок карнавальних розмов приземлених і трохи музики яка все глушить і розбурхує кров що страшно зізнатись вихід у пітьму вже не означає повернення і фото на пам’ять зітре будь-яку пам’ять попливе колами від прицільного вогню а ти вдаватимеш правильність і бережливість навіть сидітимеш з відкритим затвором мовляв без патрону все безпечно а тобі казатимуть що зброя лише пилом наб’ється і тихо скотч здеруть накинуть всеред

  змішалась війна і епос героїчний написаний від руки під диктовку сп ’янілого сержанта який сперся на коробки з патронами і очима сльозливими все в сухий стовбур бліндажу фальшиво протягнув гімн бойовий сповнений більше жалю і вчорашньої дороги із дому каже буде перемога така непомітна й дрібна як ще одна зірка із сузір’я гончих псів а поки смаженої картоплі на сон прийдешній і уявляти танок німф і битву амазонок із чудовиськами яких вигадали задля страху селян які не висовують носа далі зими і все ховають в погребах самогонку і дітей від армії то й нехай бо ж коли ми повернемось і дух мізерний розвіємо за вітром помсти платитиме кожен цивільний як не кров’ю то страхом тривалим бо ж це тут я сержант а там багатоликий і камінь і ножиці і папір що одночасно ніяк не виграти жодного удару й в історії я кожне ім’я і вибухівки стільки надихався що в жилах тече динаміт і тут я не персонаж а той хто пише репліки короткі за якими стоїть та сама ніч ч

  ось йдуть ті двоє не на смерть і не на життя ярками і вирвами стежкою якою тече дощ услід за обличчями скам’янілими судомами за лементом і протяжним мовчанням порив вітру холодного і вогняного валу що нейлон плавиться по краям і вуха закладає ніби все глибше і глибше в безодню моря тунелями підземними фортеці яка стоїть й дає відсіч темним силам яких й людьми не назвеш і все хащами де хоч якесь тонке стебло а прикриває не гірше щита і все далі і безум назустріч люди які загубились в бою і вже шукають хто речі хто кінцівки хто дітей хто батьків хто волає що не хоче йти в школу де слабшого мордують лише тому що можуть де бога шукають в азарті що он м’яч влучив у ворота і радості повно а тут назустріч двом сам бог вибігає в білій рясі із сірою бородою наляканий старигань який хотів розкинути садок із плодовими деревами а тут евакуація стовбури зламано гострі кінці в небо і він все бідкається що там в глибокому тилу він геть не потрібен а тут

  чоловік видирається на листопад і на обличчі маска блазня бо осінь це маскарад який добігає кінця хлюпанням багна під кирзовими чобітьми собак спускають з ланцюгів коти біля грубки блазень витанцьовує і підстрибує що підошви ростуть вище сонця і глядачі у військовій формі поміж наповненими трунами розкладають мапи а на них карти гральні із вальтами молодими і зрілими дамами на флангах двійки і сімки а в глибокому тилу зібрались бородаті королі і пиячать на пару із дев’ятками які закликають осінь любовними й потойбічними мантрами немов темрява неминуча і має бути солодкою над вогником свічі в темному кутку і допоки над усім панує туз єдиною густою байдужістю до серця устає єднаються в поцілунку задля секундної віри що таки можна розділити слово як то колись робив ісус і наситити ним хоча б двох листопадовим сонцем і тільки десятки радують око ніби є опорою для води й полум’я цілісне число яке піддається ліку і джокер жартує що десятка врятує н