вже друга осінь тепер вже вічної зими вже інші могили тягнуться від гори і слова посохли спадають в позаторішню занадто високу і занадто жовту траву чиїсь батьки і діти звіяло солоним вітром а хтось під подолом діви марії чи за пазухою христа все сидять і не чують як сиплеться земля як тітка магдалина питає за надгробок по якій ціні і коли щоб ото до поминок усе було як у людей і думали ті хто в потойбіччі що граніт найкоштовніший камінь і трохи бетону ім’я кирилицею і дати життя й смерті світлина-відбиток трохи вдала і місцями мов узято з іншої людини про яку кажуть лише хороше в’яжуть вузликами пам’ять та чи вийде з часом рушник і чи подол й пазуха біблійних імен то для віруючих чиє покликання перепис населення книг добрий день магдалино для раба божого свічка по десять гривень а панахида сто тіло не витримало випробувань а душа це одвічна слабкість яка лине до слабких місць на цій планеті де панує морок осені й зима сходиться із ...

  наручний годинник прилип до зап’ястку і настирно лиже шкіру блимає щосекунди не вгадати день чи ніч коли здіймеш голову суцільний морок на цій олімпійській висоті дим чи хмара дощ чи фосфор і зап’ясток надійно захищений ремінцем не надріжеш коли хтось здалеку запитує чому довго мов вгризається орлом в печінку прометея і почуваєшся господарем в якомусь домі з мармуром на стінах картинами ренесансу ось сюди підійди тут олією виведено обід м’ясо на ножах гарнір в шоломах а у флязі орел який терзає печінку чергового на кухні он у всіх героїв обличчя зі скляними очима хтось жартує про веселих дівок і випиває хтось розминає грудку солі і молитву співає зранений слух не розбере де одне де інше і повторює усе жартома і всерйоз бо завтра прийде сивий зевс і принесе звістки з дому що самітний зібраний воєдино що одружений поділений поміж своїми дітьми які хапають зап’ястки і подібно часу питають чому довго он в городі малина й виповнилась солодки...

  хтось брів ранковим києвом у чорному вбранні хтось тонув у вечірньому львові і бога молив за перемогу чи тиху ніч і думав про важливість свою чи тих воїнів яких рік не бачили все до діви марії у полудневу літню неділю а так час розділився на їжу   і кажеш смачного власне собі і майбутнім хробакам якими час візьме своє але то попередній масив в якому кохатись і кохатись до зимової гіркоти а поки вітер і вітер трохи пустельний і коли-не-коли дощ і цитати устами затерті які промовляє кожен притомний чорт і вміє і цілить у саме серце хітом свіфт та й смерть помножена аморфна що місто мов кіт перед гульками стрибає і атласним блиском вже в одвірку зникає що й не вернеш спомини на вісім кружок що хміль густий час не повернеш тому й молодість тягнуть персидським килимом що на стіни не вчепиш то кидай під ноги і кажи про співчуття яке і далеке і одночасно близьке але осторонь доки лице не зануриться у вогонь і дим пороху хлопці без кінціво...

  командир бачить ту внутрішню шахову гру усе починається з коня який спокушає королеву історіями з краю де ніби панує рай а так там невидимий вогонь тече землею і мусиш бігти вперед і стрибати щосили вбік ось пояснювальна перед слоном що рукопис данте про одне із кіл після влучання ракети не римська площа але італійська гармата із броні туринська плащаниця та й сам кінь відтепер туринський який страшить сліпого німця і прокляті сторіччя які він прогнозував чи гнеться в коня нога бо йому на фортецю або штурмом або заміж і плодити пішаків власне дістатись короля майже з наскоку вдається немов в другій частині тексів данте якими ніяк не змовкає рація і мапу креслять стрілки сині й червоні і видно налиті висоти схожі на набряки і пухлини немов у дружини яку гамселив старший сержант щоб вести першим непокірних хоч в камеру чи сарай де нині тіло й мозок розм’якли що людям геть не до шахів чи шашок а шматок хліба доміно трохи карти і ще б музик...

  ти зрозумій не до геройства воно все мій перший командир пішки переходив мінні поля і багато косив клятої русні немов ламку болотяну траву і говорив що пив безбожно у рівному й польщі за три дні помер від уламку в печінці він не віддавав наказів а все нас просив ніби нещасна людина що й не відмовиш а далі нас розкидало то південь то схід безіменні генерали із кам’яними лицями казали що усе буде добре а швидше стане гаплик а другий командир вчив статут і нас вести облікові журнали і підступила порожнеча як то буває коли піднімаєш камінь і під ним чорнота так і я почав говорити із собою допоки друга зима змінила третього командира якого ніхто не бачив а лише чув мов той голос що хотів говорити зі мною витісняв мене з голови і навіть уві сні приходив в образі діви немічної смерті я схоплювався в холод говорив до себе о народе мій чи ти ще там за спиною чи відомі тобі правила гри або ж твої діти не знають вартості відтягнутого затвору ...

  вони не можуть завоювати цілий світ тому й вбивають ближніх і сусідів своїх не можуть самі і навчають малих дітей ось тобі автомат і дихай повітрям підвальним вологим тепер всюди підвал всюди крики хоч тут і панує тиша власне стріляй бо тут починається тир і закінчується десь в сахаліні камчатці забувай забувай країну і народ свій власний цій пащі не потрібна пам’ять лише серця перероблені і зранені вістрям химерної перемоги у битві чудовиськ то вже страх довкола що й не зойкнеш опустиш очі повториш куці знання ну так прості фрази вилиті зі сталі коли люди вмирали і їх переплавляли і ставили чатувати в катівнях псами дивіться весь світ підвал і тільки ми говоримо правду най триколірну й цвілу ось автомат і будеш вільним ось мішень і будеш завтра говорити на рівні з нами а виживеш то будеш нашим златоустом а далі і сім печаток і чотири вершники і жінка зодягнена в сонце роздягнеться у підвалі немає нічого неможливого і ти завоюєш ц...

  в місті ув’язнили одного із вершників а довкола гримить копитами його кінь тисячезлитний дзвін з усіх башт вже тут річки обміліли до кістки землі і пророк новий схоплений десь на залізничному гляньте на змія зібраного із відцвілих гільз усі снаряди і усі кулі у вічність летять і не можуть сягнути цілі і змій вперед до нас накрити тінню сонце і жінку в ньому вже не знайдеш більшого безуму за віру що ти на цій землі лише гість коли направду в штурмі чи обороні ти господар який навіки прибитий цвяхами до зброї і ти до янголів із палаючими крилами боїшся дивитися на розсипане кам’яне пір’я кінь здіймається дибки на чорно-білій плівці впечатаній в історію і зве вершника і нікому це місто не потрібне лише назву тягатимуть від хроніки в підручники в кілька літер на папері в який скрутять куриво і безногий того свідок встромить до рота кажу не озирайся на янголів за спиною сурми видають єдину протяжливу ноту снарядний голод забуття коли впере...