в якому жанрі мине осінній вечір для нас коли дощ ледве дає про себе знати і біжиш багном до того дядька в якого є зарядне аби глянути чорно-біле кіно з тим чапліном і гасові лампи розпускаються вогниками що он стихає більшість голосів і металеві клацання вже більш липкі й сором’язливі рота повертається із брудом замість лик кілька собі всміхаються а в одного вирячені очі ніби глянув стародавньому чудовиську в російську пащу і заледве встиг втекти чи десь відлежався заціпенілий і тепер доведи солдатові що він досі живий не повірить аромат картоплі й м’яса вже надто гіркий для тих хто два місяці відкривав консерви похапцем ковтав іржаву жижу що кишки усі палають й обличчя пожовтіли як листя дуба в самотні сухі уста встромлюють цигарку і так одна за одною і хтось знайде слово аби покотилося відлунням згоди з гучністю всього того що трапилось із життям нині а ти сидиш собі в землі і все дивишся кіно так вже було йшов і вертався курив і пив...

  отак оминаєш назву села а його за знаком немає і так само людина тицяє під носа посвідчення за яким і людину не розгледиш спочатку питають звідкіля ти який знак стоїть край дороги перед тобою подібно броні чи клейма і зазвичай відказують своє місце на що той чи то із заздрістю чи то з іронією підмічає що війни там у вас немає що мав би мене узяти сором натомість там вічний вечір коли нікого не чекають від сну до сну лише привиди собі скрадаються поміж парканів і шурхіт листя жовтневого і в центрі столу є глечик свіжого молока немов місяць уповні підсвічує куций шлях від окопу до бліндажу коли хтось намацує автомат чи флягу або вже скидає форму із позивним і змієм повзе з райського саду намотує на шкіру бинти і всяке ганчір’я аби не пізнали і думали ще один з проказою край дороги випрошує цигарки і милостиню в ім’я бога і слуг його під знаком який веде в нікуди але точно з почивальні божої веде землею яка вже мала бути перекопана і так...

  ось молодшають могили а старі заростають ліс тягнеться туди де тихо і багато споминів баби і діди дочекалися внуків передчасно дат багато які відмічають останні роки вітер озивається жовто-блакитним морем і рідко який самітник зайде сюди поратися на порослих могилах чи тихо випити собі як десь в дитинстві в іншому столітті в іншому світі на іншій планеті а може й в іншому житті прибігав до старих випрошував копійку на жуйку чи на шипучку ще на вході смерділо отим давнім селом харчі старий одяг та й пес тут постійно ночував і стіни зчорніли в ганчір’ї й павутині але байдуже коли те все рідне що не відірвеш хоч і не розмовляли багато бо баба глуха перепитувала дід більше лежав до радіо й матюкав зовні увесь світ ніби там потоп а тут усі в парі й цього досить а ти їм про мультики інопланетян обоє сміються ніби он все-таки свобода хоч батькам самим важко робота і робота а життя аж дихати не дає що першим пішов дід а баба відкріпила років ...

  вчора зустрів самітника в осінньому парку нам було нестерпно поруч одне одного і ділити простір і людей за спиною на двох тоді як час розправляв надто вечірні крила гойдав тонке гілля в унісон тривалої війни я боявся що самітник до мене заговорить як раніше мовив глибоким голосом повним багатошарового місця з наливково-м’ятним ароматом і хмаркою червоного мальборо як з його сухих уст знову опаде поцілунок м’який і теплий немов ранкове ліжко і який він зберіг від любої дівчини собі напам’ять як знову ночі попливуть у ритмі вечірньому тим тихим сонним плесом де потопельники розмірено зникатимуть у пітьмі із зорями на кінчиках сигарет і хтось із них жартома згадає когось із музикантів чи диктаторів що їхній сміх колами стривожить поверхню сну і сьогодні я розплющую очі і бачу його стривоженого від мого визирання в простір що я своєю аритмією знову порушую ритм життя у великому місті коли раптом сирени вриваються в домівки і переривають шаф...

  сьогодні й річка обміліла а рани так само кривавлять спогадом і забуттям пустелі яка просочилась і розкинулась у серці воїна вчора дев’ятеро не повернулись зі штурму завтра ще з десяток імен треба вписати в нотатник як вони того й хотіли в час коли командир із журналістами засів в бункері і каже що вириватиме сторінки тих записів так як колись пророки рвали свої свідоцтва народження і зостались слова апокаліпсису а поки безодня і крапля віри для падіння мовляв дніпро став вільним і тобі світить небо чи євангеліє обирай щось з астрономії доки небеса не обміліли що й там видніє меч гавріїла і сьогодні підемо як люди йдуть тихо до сотні міст і сіл де залишились назви жоден рядок хоча б для вірша вже в голову не прийде дивись на багатоликість дивись якщо їх стане трохи менше якщо й тебе не стане під натовпом штурмовим і пам’ять астрономічна одиниця для безвісті зниклих яким що не війна що не штурм позицій то просто вечір в очікуванні відпов...

  зупинись я тут щоб смерть свою зустріти тисячолику яка котиться спіраллю вниз до єдиного пункту призначення в нікуди серед нічого і можливо я так доєднаюсь до єдиної відповіді на все що тут накриває вогняним валом в перемішку із землею коли уламок розриває серце а моя броня все у спальнику бо уві сні дихати важко і щедрий ковток із фляги замість кави бо споглядання горизонту ще ті тортури і ось я іспанський сеньйор упав від інфаркту чи італійський юнак якого зарізала дівчина ось мене в канадських лісах чавить дерево моє авто розбилось по дорозі до сан-дієго старого бюргера припинили реанімувати в андах селянином замерзаю на світанку в конго в палаті вілінфікованим не дихаю в сіднеї тону в новій зеландії б’є струмом в алжирі на мене несеться біла автівка мексиканський картель закатовує за борг в альпах невдалий стрибок на сноуборді тоді як в бельгійському шинку перепив в лондоні мене щедро гамселять констеблі так само і в парижі немило...

  ось серед дерев пожовклих прожито життя сповнене спеки холоду самотності і голоду імперії зростали в наших розмовах і пали хтось із побратимів йшов на повідомлення що дружина таки народила і казав хлопці хочу глянути на дитя а потім хоч вирвіть очі най мене вкутає пітьма а не пожалкую а бувало просто йшов вперед в туман вогню і ніби ковтнуло його чудовисько чи стадо і відчуття що вмить три покоління змінилось після дідів приходять внуки і борсаються у все тій же землі і проживають ті ж години два місяці тут а вже постарів сивина зі срібла вибілилась до снігу і думаєш зима а так тепло в темному кутку і над головою чисте діамантове небо і сопілка їй-богу тихо грає старшина собі замість молитви каже що там вгорі тебе ніхто не почує і побратими не слухатимуть бо кожен нині в собі підводить чи то підсумки чи на межі на нас йдуть з мечем візантійським а ми прикипіли до болотчастого клаптика землі що не посунеш затверділи серцебиттям ну ти т...